Браслет із знаком лева

1

Ніж з плескатим держаком у формі Гаруди з вирізьбленою замість ока дірою акуратно лежав, запакований в поліетиленовому мішку, на столі, і Даві при бажанні міг дивитися на нього скільки заманеться. А випалений на правій стороні напис «Тіт з Ентанго» вказував, кому належить знаряддя вбивства.

Як тільки Даві доповіли, що сталося, він чи не вперше в житті сполотнів і не тямив, що робити, бо спокою (а це він знав достеменно) позбувся відтоді, як вперше на березі побачив ту дівчину. До грудей потягло холодом і серце озвалося болючим щемом — він втратив Марту, бо інакше ніщо б не вивело з рівноваги, перш ніж вислухає рапорт.

Самур, начальник охорони, добре знав вдачу свого господаря. Тому, коли зайшов до кабінету і побачив його опущені плечі, не став голосно по-військовому доповідати, тупцяв з ноги на ногу.

Легкий шовк фіранки війнув у відчинене вікно, наче й справді вона теж збиралася чкурнути услід за бентежним вранішнім вітерцем. А той, перш ніж забрати за собою білий шовк, прокрався до мозку і щедро обсипав крижинами: кохання… вкрали…

Даві обхопив голову руками і застогнав. Самур виструнчився, наляканий побаченим. Досі гадав, що його господар знає у житті тільки два кольори — білий та чорний, лише два рішення — так і ні, дві сентенції — є або немає. Це була філософія військового служаки, своєрідний дальтонізм задовольняв його амбіції і позбавляв зайвих непорозумінь. Якщо перемога, білий колір спрацьовував, і Самур, як годиться начальнику охорони, чітко, автоматичною чергою вистрілював свої рапорти. А коли траплялися неприємності або невдачі, Самур віддавав перевагу чорному кольору. Тоді доповідав притишено, наче діставав контузію і змушений прислухатися до сказаного. Але як би там не було, ніколи ще начальник охорони не доповідав, не бачивши обличчя Ель Даві. Це вже інша справа, чи фортунило розгледіти на ньому бодай щось.

А тут таке…

Так буває, докумекав нарешті Самур, коли спіткало людину велике горе, і воно, з усього видно, звалилося на господаря.

— Вийди, — прохрипів Даві.

І Самур зовсім не по-військовому подибав за двері.

Даві знову обхопив руками голову, скрипів зубами, але стогін зривався помимо волі. Такого ще ніколи з ним не було…

Смерть батька додала йому зрілості і твердості. Її сприйняв мужньо і спокійно, бо знав, що від тієї хвилини возноситься на найвищий ступінь нафтової ієрархії, завдяки якій і він, і його країна процвітає. До гіркоти втрати була підмішана домінуюча порція солодкої, цілком королівської влади.

Потім він вчився в Гарварді і здобував усе, чого прагнув, ні в чому ніколи не знаючи від коша. Гроші робили гроші, вони визначали стан в душі Даві, і ніхто ніколи не міг порушити життєвого спокою нафтового короля. Крізь пальці дивився, як за його кошт коханки розцяцьковували тіла золотом-сріблом, і лише презирливо кривив вуста. Жоден нерв не напружувався, не озивалася душа.

Тепер його єство падало ниць перед справжнім коханням. Даві покохав жінку з незнаного світу. У ній жили інші виміри, інші цінності, до яких не звик, яких не знав. Навіть гадки не мав, що жагучий секс може поступитися місцем перед спокусою бачити темнофіалкові очі Марти, відчувати її дихання, чути її сміх і раювати від одної присутності поруч незбагненної українки. Це п’янило до нестями.

Заплющує очі до появи мінливих вогнів, щоб хоч якось збагнути суть. Дарма! Як тільки розплющить — бачить Марту коло себе. Це — найхвилююче видіння, здається, він навіть вловлює аромат її парфумів, відчуває дихання.

На якусь мить примусив себе прийти до тями і покликав Самура, що нидів за дверима.

— Що нового довідалися? — і знову втупився на запакований ніж. Гострий, довгий, він пронизував смертоносним лезом думки, утверджував безпорадність перед тим, що сталося.

Зрадник Хаббід, що прислужився викрадачам Марти, поніс заслужену кару. До нього Даві байдуже. Галасу знімати не варто. Але, найголовніше, він не може офіційно претендувати на розслідування викрадення Марти. Ні! Але нехай чує Аллах, він зробить усе, щоб повернути цю жінку!

— Прибув Елтон Камінскі, — ковтнув слину Самур. — Треба передусім ідентифікувати відбитки пальців на ножі.

— Навіщо? — перепитав Даві, занурений у власні думки. Це він розпорядився викликати з Катару приватного детектива, про якого ходила чутка у колах столичної верхівки як про найкращого авторитета своєї справи. Але йому зовсім не хотілося, щоб детектив почав розслідування загибелі якогось служки. Не для цього він платитиме щедрий гонорар.

— Ще які новини?

— Мої хлопці побували на Ентанго і довідались, що у хатині, яка належить родині Тіта, мешкає… пан Ероут, котрий гостював у вас.

Самур замовк, розраховуючи почути бодай якусь реакцію на досить цінну інформацію. Однак Даві мовчав.

— … вдома його не застали, — уже не знав, як далі доповідати. — Ероут поїхав на прогулянку до лісу, так сказав хлопець по імені Сем. А от Тіт загинув. Його катер вибухнув, коли йшов на Суматру.

— Ну, а Марта, Марта де? — заскреготав зубами Даві. — Де вона?

Самур знову не зміг збагнути, як далі доповідати. Даві сидів і начальник охорони бачив, як нервово сіпаються у нього руки. Самура знову повело до висновку про велике горе, що спіткало господаря. Але, щоб Даві так сумував за жінкою? Незворушний, розбещений, всемогутній бос?

Коли, нарешті, Самур збагнув, що Даві цікавиться лише тамтою дівчиною, він почувся впевненішим і його понесло…

— Марту викрав голландець Ероут і десь заховав. Тільки де, ніхто не знає. Хіба що той Сем… Але він відмовчується і якось дурнувато поводиться. Прибацаний, чи що…

— Самуре, — вперше звернувся Даві по імені до начальника охорони. — Розшукай того Сема і привези сюди. Я сам з ним перебалакаю.

Самур виструнчився, клацнув закаблуками і подався виконувати наказ.

Відтепер знав, що надалі двома кольорами у цій справі не обійтися. Тут потрібні півтони, — дійшов логічного висновку. І це ще більше бентежило. Розв’язувати любовні трагедії ніколи не доводилося. Та й хіба бувають непокірні жінки?

Так міркував, поки потужний катер роздирав водяну поверхню, прямуючи до Ентанго за тим дивакуватим Семом.

Для солідності Самур взяв з собою ще двох охоронців і вони, при повному параді, викликали неабияке занепокоєння серед місцевого населення.

Сем справді поводився досить дивно. Намагався приховати занепокоєння, але це в нього виходило так незграбно, що під пильним поглядом Самура врешті-решт знітився і мовчки побрів до катера. Ніхто так і не допетрав, що Семові плювати на Самура з його вояками, головне — аби ніхто не довідався, що в кишені лежать отримані від Ероута гроші. Тому так сторожко поглядав з-під лоба й місив під ногами пилюку.

… Даві з нетерпінням чекав появи того, хто бодай щось знає про українку. Якби він залишив острів хоча на два дні раніше, — все вийшло б не так… Особистий літак чекає на летовищі Танджунау, у найближчому містечку Суматри, і варто було лише для формальності пред’явити паспорти — і Даві за кілька годин льоту разом з Мартою були б в Катарі.

Відчинив нижню шуфляду стола і витяг звідти два паспорти. Перший — його, другий — на ім’я Селіли. Це вже детектив Камінскі нехай подбає, щоб вклеїти туди фото Марти.

2

Бентежний крик нічного птаха хрипів зовсім поруч. Просто над головою лопотіли крила і Ероут жахнувся: невже ця ненажерлива чайка, що моргала до нього чорним скляним оком на кормі катера, зараз складе крила, стрілою шугоне вниз і дзьобом, схожим на лезо Тітового кріса, прониже його маківку? А тоді, зачерпнувши рожевий шматок мозку, вібруватиме горлом, вдоволено запихаючи його у шлунок: кві-і-і-ік…

Ероут з переляку втягнув голову в плечі і навіть затулився руками. Завмер. Може, минеться?

Масивний чорний птах-носорог, що примостився на ветхому дашку сарайчика, перестав вовтузитися. Він теж вдивлявся та вслухався у бентежну темінь джунглів. Це його жовтий кістяний наріст на верхній половині величезного дзьоба служить резонатором, од чого крик носорога наводить переляк на всіх і вся. Ще раз тріпнув довгим хвостом, послав у ніч страшний каркаючий клич і завмер.

Все ще не оговтавшись, Ероут віддавав належне власній надмірній емоційності, з якою він перейнявся клопотами чайки, що полювала за здобиччю. Отой природний інстинкт боротьби за життя витав навіть під землею, у цьому занюханому льохові.

Перед очима все ще стояло примружене око чайки і її вдоволене кві-і-і-ік після проковтнутого шматка. Сильніший вбиває слабшого і тільки так виживає. Там, на кормі, цупко тримаючи кігтями здобич, чайка і його запрошувала чинити так само.

Це ж так просто, — лупнуло чорне скельце ока, — кві-і-і-ік, і ти вдоволений. Дивись, як вібрує моя горлянка, як наводить страх чорне лезо мого дзьоба…

— Киш звідси! — осмілів Ероут, відганяючи невидимого нічного птаха. Він належить до сильних світу цього і йому нічого боятись. Хіба не зробив він з Хаббідом те ж саме, що робить щоразу ота хитромудра чайка?

… кві-і-і-ік…

Ледве жевріюче від спрацьованих батарейок ліхтаря світло трималося на скривавленому скляному клинку. Ероут тупо вп’ялився в нього. Їв, пожирав поглядом, навіть сподівався, що от-от почує кві-і-і-ік од того, що клинок розпанахує руку, добирається до сухожилля зап’ястя. Ще раз! Ще!

Тріскають сухожилля і браслет…

Ероут підніс голову догори. Горло його вібрувало, Тед сміявся. Сміх злякав нічного птаха і той, швидко залопотівши крилами, полетів геть, подалі від місця, звідки чувся нелюдський сміх.

А Ероут захлинався від сміху. Він майже тримав браслет у руці і чув, що те дівчисько промимрило, ошаліле від болю.

Вона простогнала…

Але навіть якби промукала, чи просичала, ледве відкриваючи рота, Тед усе одно почув би те, що ТАК ХОТІВ ПОЧУТИ!

… Тусуклаїнг… Бойд банк… браслет-ключ…

І якби не удар у груди, що відірвав Ероута від Марти та вибив скляний клинок, вже б тримав браслет ОБОМА руками. Лишилося ж небагато! Рука тоненька, скільки там тої роботи…

— Чорт забирай! — вилаявся крізь сміх Ероут і спересердя брязнув п’ятернею по склу. З десяток маленьких скалок, розтрощених сильною рукою, вп’ялися в долонь. Ероут заскавучав, обриваючи сміх на високій ноті. Обережно, аби притишити наростаючу хвилю болю, підніс руку до обличчя і відразу притулив до грудей, навіть нахилився, прикриваючи рану плечима.

А що, як кров живої плоті побачить чайка і повернеться?

Знову сам на себе нагримав. Він знає, що до чайки нема чого прискіпуватися, вона ж набагато менша за Ероута і слабша. В разі чого — лівою рукою скрутить їй голову з отими хитрими-прехитрими чорними гудзиками очей. Підніс до пораненої руки ліхтар і ще вгледів кілька скляних шпичок, що стирчали з червоної долоні. Витягав скалки, які залишали по собі розлізлі криваві набундючені плями. Зате біль остаточно виключив із свідомості залишки запаморочення. Сяк-так перев’язавши долоню носовиком, посунув драбиною нагору.

На щастя, ляда виявилася незачиненою на клямку і йому не довелося товкти головою, як тій навіженій українці. Тому Ероут без особливих клопотів перевалив кендюх на підлогу. У грудях боліло, і коли він спробував із зажерливістю напхати туди побільше прохолодного повітря, до горла підступила нудота. Але то все бабські витребеньки, — випустив відро блювотини Ероут і лише тоді знову дрібно загиготів. То все дурниці порівняно з тим, про що він усе ж таки довідався…

Джипа біля сарайчика не знайшов, але не став цим перейматися. Драндулет, на якому забралася відціля Марта зі своїм визволителем, все одно знайдеться, і той доходяга Сем ще довго товктиметься на ньому висохлими сідницями. На Бога, як тут не розсміятись! І яке йому тепер діло до Сема, чи до тої українки з її визволителем? Наплювати. Те дівчисько промимрило, де заховано скарб тоба-батаків, і це було найголовнішим!

Тихо, ш-ш-ша!..

Ероут сів біля відчинених дверей сарайчика. Пертися назад одному джунглями серед ночі — вибачте, він не самогубець. Краще дочекатися ранку і тоді податись у селище. І Ероут, хекаючи на поранену руку, продовжив розмірковувати…

Марту від нього забрали і більше немає чого розраховувати на порозуміння з нею. Та клята дівка вже, мабуть, ридає в обіймах свого захисника, і Тед міг заприсягтися здоров’ям батечка, що обов’язково розпатякає про таємницю браслета тамтому задрипаному донжуану.

— Та плювати на вас! Сам собі дам раду! — І його думки потекли у чітко визначеному напрямку.

Йому конче треба знайти Тусуклаїнг. Тоба-батаки жили на півночі Суматри, значить, заховати свої скарби, скажімо, на Яві або Калімантані було б просто безглуздо. Та й далеко віднести золото не змогли б — побоялися з таким вантажем перетнути кордони чужих володінь. Виходить, шлях його лежить на північ Суматри.

Ну що, Теодоре, хлопчику, хіба ти не молодець? Зараз у тебе найголовніше завдання — випередити Марту, — уже чув, як ці слова скаже батечко, як тільки він зателефонує додому і так, між іншим, назве три слова, навіть два, і батько зрозуміє, про що йдеться. Але поки що — тихо, ш-ш-ша!

Ероут міг би навіть не звертати уваги на біль у грудях і поранену руку, якби не гризло: звідки отой донжуан довідався, що Марта жива? Усі ж газети написали, що українка загинула. Невже покійний Тіт бовкнув комусь?…

У голові знову озвалися телефонні гудки, батько зняв слухавку і продовжував наставляти Теда:

— Поквапся, хлопчику, ти мусиш першим увійти у «Бойд банк» і знайти спільну мову з його управителем.

— Так, так, — погоджувався молодий Ероут.

Раз по раз у виснаженому промені, біля самої землі, він бачив хмарку метеликів, крилатих мурашок, котрих розганяла галаслива пара гекко — ящірок сіро-палевого кольору. Як навіжені, гасали вони навколо Ероута, гекали щось по-своєму, наслідуючи почутий людський сміх. У тропіках цих ящірок ніхто не боїться. Про це Ероут знав з розповіді покійного Тіта, і почувався у безпеці, бо гекко надійно охороняли від усякого отруйного плазуна чи комахи. Тому намагався не вовтузитися, боявся відлякати противних первісних створінь, котрі йому так віддано слугували. Але помалу сон взяв своє і він заснув.

3

Сем гонорово розправляв плечі, стоячи на кормі швидкохідного моторного катера, і уявляв себе схожим на туго напнуте вітрило, яке мчить за вітром щасливих перемін. Тепер немає чого пригинати спину під тягарем злиднів. Минулося! Він міцно стає на ноги!

Міріади краплин обліплювали патики довгих ніг, але Сем не рухався, вростав у дно катера, наче вгрузав невидимим, але цупким корінням гевеї, — так бубнявіла в нім сила грошовитої людини. Ніякий. шторм не збив би тепер Сема з ніг, не змусив пригинатися і поштиво задкувати під поглядами можновладців, випрошуючи зайву рупію за бочівок латексу. О, яке ж це солодке відчуття оранкайя,[15] який фетиш!

І Сем вирішив на пальцях порахувати, що треба буде зробити відразу, як тільки-но охоронці Даві доставлять його додому.

Сухі кістяки, щедро просочені латексом, ніколи швидко не згиналися. Та зараз, коли Сем вираховував хосен, вони скручувались і в’їдались у долоню надщербленими, брудними нігтями, обведеними брунатними смужками засохлого соку гевеї.

Грошей, щедро запропонованих Даві, вистачить на купівлю порядного катера для перевезення на Суматру латексу. Це по-перше. Сем навіть очі заплющив, приміряючись, скільки металевих бочівок стане на катері, на якому він зараз такий щасливий повертається додому, — виходило самий раз.

Вказівний палець аж свербів, чекаючи, поки Сем дасть команду і він скорчиться, притиснувшись до першого. По-друге, Сем з милості Даві стане володарем великої каучуконосної ділянки. Він добряче розчистить її і засадить молодими саджанцями гевеї. По-третє, купить усю необхідну техніку разом з тими оприскувачами, які колись бачив у Танджунау. По-четверте, йому потрібні будуть різні добрива. Їх, розцяцькованих у пластикових мішках, Сем теж бачив, коли був якось на Суматрі.

І, по-п’яте, він ожениться. Як зараз Сем хотів, щоб його побачили місцеві красуні, — такого впевненого в собі, гордого і зверхнього. Але ще добре придивиться до тих вертихвосток.

Усередині наростало збудження. П’ятірня стиснулася в кулак, який зібрав у тугий вузол усі плани Сема. Навіть не хотілося розводити сильно стиснуті пальці. Кулак — неабияка сила.

Ель Даві бовванів за величезним столом, могутній та недосяжний. Сем відразу впав ниць, але все ж таки встиг помітити у руках володаря Флор ніж Тіта, запакований у поліетиленовому мішку.

Такі ножі, або кріси, — свята приналежність кожного правовірного суматранина. Вони безапеляційно з давніх-давен уособлюють чоловічу сутність настільки, що при одруженні багатого хлопця навідній дівчині його взагалі могло не бути на власному весіллі. Замість оранкайя біля нареченої клали кріс, пишно оздоблена рукоять якого і гостре, дзеркальне лезо говорили, що її бере справжній заможний чоловік, а не така наволоч, як Тіт з його дерев’яною рукояткою на крісі. Кожен беріг свого ножа. Ним робили обрізання, з ним одружували, його клали з померлим у землю.

Від того і оторопів Сем, в паху запекло і до сліз закортіло помочитися.

Лезо Тітового кріса було щедро поплямоване засохлою кров’ю і це ні про що добре не могло говорити, бо зло, вчинене цим ножем, оберталося погибеллю усій їхній родині. Сем пам’ятав неписаний закон предків і тому з переляку голосно ковтнув слину.

— Цим ножем вбито людину, — не дивлячись на Сема, промовив Даві. — Тіт таємно прокрався на Флор і позбавив мого слугу життя…

Сем голосно випустив носом повітря — ще мить, ще одне слово приречення — і він впаде ниць з фатальним тавром. Його родину прокленуть, і якщо не заб’ють палицями через триклятого Тіта, то виженуть з Ентанго, а хату спалять.

— … але я не подам до суду цей доказ провини Тіта, — рік далі Даві по кількасекундній паузі, — коли ти мені скажеш усе про дівчину, яку заховав Ероут.

У Сема відлягло від серця. П’ятки не відчували мертвої холоднечі мармурової підлоги, навпаки, тепла хвиля полегшення знімала страшний вирок і піднімалася хмільною рідиною по тілу знизу вверх. Сем навіть боязко глянув на свої шорти, чи це не сеча раптом, але заспокоївся і навіть перестав тупцювати.

Це ж яку дурничку треба йому сказати, щоб заховати справу про вбивство!

— Я її не бачив, але… — почав шморгати носом.

— Але, що? — пострілом пролунало поруч.

Даві підвівся з-за столу. І хоча Сем ніколи не вважав себе низьким, але так близько біля сильного світу цього почувався майже пігмеєм.

— … коли той голландець Ероут повернувся з джунглів, в машині стояв запах.

Сем не знав, як сказати про те, що зранку, сівши за кермо джипа, вловив приємний запах. Він навіть голову повернув, зіп’явся на ноги, обнюхав спинку заднього сидіння і шморгнув носом, втягуючи чудовий аромат. Це був запах якихось парфумів, що здивувало Сема, бо досі нічого подібного не траплялося. Правда, Тіт якось бовкнув, що Ероут по вуха закоханий і Сем відразу подумав, що так пахне краля голландця.

— Я ніколи такого запаху не нюхав, — тягнув Сем. — Я його відразу почув, як сів в машину, щоб їхати на роботу.

— А де ти працюєш? — змінив тему Даві, хоча з усього було видно, що відповідь його не цікавила.

— На каучуковій плантації.

— Вона твоя?

— Ні.

— Почекай мене тут, — наказав Даві і зник за дверима.

За кілька хвилин він уже рвучко відчиняв двері до кімнат, в яких жила українка.

— Де парфуми, якими користувалася моя гостя? — запитав Даві служницю, що завмерла у шанобливому поклоні. І поки немилосердно довго тяглася церемонія вітання Мануси зі своїм господарем, Даві фізично відчував пахощі незмінних Мартиних парфумів, навіть очей не розплющував від хвилі дивного сп’яніння. Чи впізнає той аромат Сем?

Мануса позадкувала до столика, на якому уже стояла запакована невеличка валіза. Відкрила її і серед інших пляшечок видобула і простягла Даві плескатий флакон, верхню частину якого зроблено з чорного скла. На ній Даві прочитав по-французьки «MAGIE NOIRE».[16] Не варто навіть відчиняти пахучий флакон, щоб пересвідчитися, що то саме Мартині парфуми. Це була справжня духмяна магія, якою можна звести з розуму. Від такої іронії Ель Даві лише сумно зітхнув.

— Дай-но мені ще кілька флаконів.

— Яких?

— Немає значення.

Мануса простягла «Шанель», «Фіджі» та «Лy-Лу».

— Вистачить?

Але Даві уже виходив з кімнати. Не треба бути знавцем парфумів, щоб розрізнити ці аромати. І якщо Сем пам'ятає запах «MAGIE NOIRE», то знайде його і зараз.

— Якщо ти згадаєш, як пахло тоді в машині, я куплю тобі найбільшу плантацію на Ентанго. — Даві поставив перед розгубленим Семом чотири флакони і знову сів за стіл. — А якщо допоможеш відшукати ту дівчину, то назви першу-ліпшу суму, яка тобі потрібна.

У Сема тремтіли руки. Той запах він добре запам’ятав, бо нічого кращого в житті не нюхав. Турбувало друге, — скільки просити грошей, щоб знайти дівчину. Він її знайде, справа нескладна, нікуди з Ентанго вона наразі не подалася. Але, скільки просити? Скільки?

Сем поволі брав один за одним флакони і підносив до носа. Здавалося, не реагував на паморочливі аромати, вперто думав про своє. І лише коли нюхнув з плескатого флакона, одна частина якого зроблена з чорного скла, відчув, що розмірковуванням про необхідну суму грошей прийшов кінець, — він упізнав знайомий запах. Простягнув флакон Даві:

— Ось! Це точно.

— Завтра матимеш усі необхідні документи на володіння найбільшою плантацією Ентанго.

Даві клацнув пучками пальців, наказуючи начальнику охорони підійти до столу, і щось тихо йому проказав.

Від Сема не сховалося збудження Даві. На додаток, він з особливим трепетом поклав до шуфляди флакон, який упізнав Сем, а решту байдуже підсунув до хлопця.

— Бери, це твоїй дівчині.

Семові, звичайно, краще було б, якби Даві заговорив про гроші, але і від таких дорогих цяцьок він теж не відмовиться. Хлопець навіть рота роззявив, щоб ще раз запевнити, що обов’язково знайде ту дівчину і завтра ж принесе про неї звістку. Однак випередив Даві.

— То скільки тобі треба грошей, щоб ти знайшов викрадену мою гостю?

Очі у Сема швидко-швидко забігали, замиготіли сталевими тілами гекко. Через ті дурні пахучі витребеньки йому забило памороки і він так і не подумав про конкретну суму. З язика мало не зірвалося одне: багато, багато, БАГАТО! Але це було б по-дурному, і Сем спробував відтягти найбільш хвилюючу мить, набиваючи собі ціну:

— А якщо я завтра повідомлю, де знаходиться дівчина?

— Завтра і отримаєш! Скільки?

— Дес… двадцять… п’ять, — видобувалося з глибин обшарпаного злиднями тіла.

— Отримаєш тридцять тисяч, як скажеш, де моя гостя. Гроші і документи на плантацію тобі завтра привезе Самур.

Сказав і вийшов.

Вперше Сем зрозумів, що не продешевив.

А справу з розшуками дівчиська, яке так потрібне Даві, не збирається відкладати, — роздумував, уже стоячи на кормі швидкохідного катера, яким повертався додому. Зараз же візьме джипа і поїде у джунглі. Здається, кралечку Ероут заховав у закинутому сарайчику.

Іншого варіанту не було.

До Ентанго причалили, орієнтуючись на ліхтарі, в самий раз запалені Фатухелом. Старий ліхтарник ще сидів на лавці в оточенні бездомних собак і димів цигаркою.

З появою Сема, котрого кожен пес мав за свого і завжди зустрічали щедрим попискуванням, на цей раз попіднімали морди і почали гарчати.

— Чого б це вони? — здивувався Фатухелу. — Ти, може, Семе, чогось несвіжого з’їв, га?

Але Сем лише рукою відмахнувся. Що він скаже старому диваку, котрий за чадом смердючої цигарки не почув благородних ароматів, які йшли від кишень, напханих флаконами.

Жоден пес не подався за Семом, хоча тутешні дворняги знали, що цей чоловік ніколи не пхнув ні одного з них ногою, як це робили інші, та тішились, коли чули різке ячання. Вони знали, що Сем любив поночі, по роботі, виносити надвір мищину із залишками вечері, ставити перед собою і дивитися, сидячи навприсядки, як хапають вічно голодні собаки ласий шматок. Вони товклися біля миски, виривали один перед другим просто з пащі ще не проковтнутий шматок, хрумали вареними риб’ячими головами просто біля Семових колін, пускаючи довгі цівки слини. Їм було байдуже до думок людини, вони завжди зайняті одним — боротьбою за шматок зі столу господаря.

Сем любив спостерігати за собачим вовтузінням. Він не ходив до школи, де б міг толком навчитися читати і писати, не мав учителів, котрі б розповіли про природу людської моралі. Батьки настільки запаморочені щоденною роботою, що від них годі чекати на якесь умозаключения.

У років десять його відвезли на Суматру до Бінгасара і навіть віддали до справжньої школи. Сем зубрив на незрозумілій арабській мові священні книги і отримував удари палками за невивчене домашнє завдання. А він і не збирався нидіти над уроками, бо весь час займався поза школою сілатом — системою прийомів самозахисту. Це видалося куди більше цікавим, ніж нікому непотрібне зубріння. І він тікав зі школи щодня. Про це швидко довідалися, Сема добряче побили палками і забрали назад на Ентанго. Навіть батько допетрав, що тамта арабська наука не принесе Семові користі. Робота — ось головна школа, — сказав єдине більше-менш мудре синові, що і запам’ятав Сем. Відтоді рідко коли виїздив з Ентанго, з малих літ примудрився носити за плечима бідон, навчився знімати з стовбура гевеї зроблену з половини кокосового горіха чашечку, куди збігав дорогоцінний сік, і не дивлячись, влучно, через плече виливати латекс в бідон.

Сем пізнавав світ самотужки. Дивився, як боряться за шматок з помий дворняги і вибудовував власне сприйняття світу, свою життєву філософію. Іноді, коли менший брат намагався поцупити зі столу рисовий буцик, Сем корчив таку гримасу, як це робили собаки у момент зустрічі з ворогом, що малий з острахом забирав руку і тікав з-за столу. Коли Сем, звівши докупи й без того глибоко посаджені очі, кидав на якусь річ — то моє, всі знали — краще не сперечатися, хлопчисько свого не віддасть і не відступиться.

… Джип стояв на подвір’ї. Поруч — нікого, тільки картатий півень, наслідивши на сидінні, спав на кермі.

— А киш-ш-ш! — спробував тихо прогнати півня Сем, щоб не сполохати нарваним когутячим криком Ероута. На щастя, на тлум піднялися собаки, і ремствування півня потануло у гавканні голодної зграї. Листям шовковиці сяк-так стер з сидіння послід і вмостився за кермо. Флакони запхав у бардачок. Довелося сильно вдарити дверцятами, бо вони ніяк не хотіли зачинятись і в будь-який момент пляшечки могли повипадати. Добре гримнувши ще раз, почув відлуння брязкоту ключів. Навіть не помітив, що ключі стирчали на приладі запалювання. Очевидно, Ероут забув повісити їх на цвях біля дверей. Але воно й до кращого: не доведеться заходити до хати і пояснювати голландцеві, куди збирається просто зараз податися. Відтепер Сем сам собі господар, та ще й який!

Обіцяна винагорода вимагала швидкого реагування і Сем вуркнув у джунглі, не зважаючи на численні вибоїни. Стрибаюче світло фар раз по раз сполохувало нічне птаство, іноді під колеса потрапляли дрібні лісові гризуни, а на підйомі, за яким тяглася дорога на закинуту плантацію, по траві проповзла метрова стрічка змії. Джунглі не любили пізніх гостей, котрі порушували закони нічного полювання, і через це Семові довелося зменшити швидкість і бути обережнішим, не таким хвацьким — мало яка звірина могла податися за світлом фар.

Обабіч дороги на вироблену ділянку доживали віку спрацьовані, старезні гевеї. Сюди б вкласти добрий гріш, закласти нову плантацію, змусити землю заново відродитись — і рахуй, матимеш такий хосен, що ой-йо-йой.

Світло фар ковзнуло крізь виснажені гевеї і відбилося довгими пригніченими тінями стовбурів на тлі закинутого сарайчика. Щось підказувало хлопцеві, — дівчину Ероут заховав таки саме тут.

Крутнув вліво і світло фар чітко зафіксувало сидячого на землі Ероута. Він спав, прихилившися до дверей. Сем викарячив очі від здивування, бо був переконаний, що голландець давним-давно дає хропака у ліжку.

Ероут заворушився, прикриваючись рукою од світла, безпомічно зайорзав ногами:

— Хто, хто тут?

— Я, Сем. — Хлопець повагом вийшов з машини. Якусь хвильку постояв над розлізлою постаттю голландця, пхнув ногою у товсту сідницю:

— Де дівку дів?

— Вкрали, — безпомічно промимрив Ероут.

— Хто? — охолов Сем.

— Летів з нами один такий…

— Ясно. Сідай в машину, коханець ти, видно, нікудишній, раз з такого сховища дівку забрали.

Ероут мовчав. Заціпило й Семові. А якщо Марту уже вивезли з Ентанго, тоді тю-тю, шукай мавпу в джунглях. Невже йому так і не бачити багатства ніколи?

За такими сумними думками не звертав уваги, як машину добряче кидає на вибоїнах. Та враз почув за собою півнячий окрик:

— Чого у тебе в машині французькими парфумами чути?

Ероуту не сиділося на місці, він йорзався, принюхувався довкола.

— О, господи, це ж «Лу-Лу», парфуми моєї Бе… Бе… Берти.

— Чого ти розбекався? — гримнув дверцятами бардачка Сем, бо вони таки відчинилися на вибоїнах і, мабуть, якийсь флакон випав. Помацавши довкола ногою, Сем і справді наступив на круглу пляшечку. Підняв її і пожбурив геть. Однак аромат розхлюпаних парфумів стійко втримував Ероута у дивному занепокоєнні. Він метався по салону і продовжував белькотіти:

— Бе… Бе… Берта…

Сем і собі добряче потягнув носом. Ніжний, солодкуватий аромат приємно збуджував, навівав думки про звабливі любовні утіхи. І Сем уже пошкодував, що викинув флакон. Про всяк випадок ще раз гримнув кулаком по дверцятах бардачка, щоб не подумали знову відчинитися.

— Це не той запах парфумів, що мала твоя Марта, — зненацька бовкнув.

Він ніколи ще не хвалився ні чим ні перед ким. Виявляється, це так тішить власне самолюбство, коли можеш щось порядне сказати. Сем вже хотів запитати, як називаються парфуми тієї Бе… Берти, але враз відчув, як сильно стиснули горлянку вогкі ручища Ероута.

— То ти злигався з Даві? — шкварчало на потилиці. — Ти думаєш, мене так легко провести навколо пальця? Я пришив Хаббіда, чуєш, ти, цуценя, я! І мені нічого зараз не коштує скрутити твою тонку шию. Але я ще встигну зробити це. Спочатку послухаю, що ти мені розповіси, за що ж це тебе Даві обдарував бабськими парфумами.

— Кві-і-і, — почув Сем, як засміявся голландець.

— Він хоче знати, де знаходиться його гостя, — прошепотів Сем, хапаючи ротом повітря.

— Отакої! Давай-но, вези додому, там і поміркуємо над цим, цуценя, — ослабив удавку і поблажливо поплескав Сема по плечах.

Сем ще хапав повітря, але в мозку уже оселилась думка про те, що він уб’є Ероута. І хлопець знав достеменно, вона народилася в голові, як тільки голландець назвав його цуценям. І нехай тепер Ероут хизується, що пришив слугу Ель Даві, використавши кріс Тіта, але його більше не проведе. Сем як справжній пес вичекає слушного моменту і тоді порішить Ероута так, що комар носа не підточить.

А поки що доведеться служити. Сем люто крутив кермом. Загроза над багатством нависла чорною стіною торнадо. Од цього несамовито хотілося підвести голову до неба і протяжно заскавучати…

4

… дай мені, Господи, дійти до суті та зрозуміти, що далі треба робити. Навчи, як боронитися від зла і захланності, як розрізняти добро від підлості… Як відкрити людям душу? Кому вірити?..

Вона пробує щось відповідати, але від настирливих думок, котрі не можуть поділити між собою чітку грань ворожості, упередженості з щирістю і милосердям, відразу паморочиться голова. Відтак знову лишається насамоті.

… невже, Господи, бажання володіти золотом таке сильне, що перелицьовує одних, так як це зробило з Доулдом-Делковичем, або робить з другого (при згадці про Ероута Марта здригнулася) справжнісінького звіра? Золото у них відібрало розум… А інші? Невже бувають інші, коли йдеться про золото… А я сама, сама хіба не кинулася за браслетом тоді, коли з’явився Стефан з Майклом…

У лікарні, куди привіз вночі Майкл та Ліан напівживу, скривавлену дівчину, світилося, — Хенрик Маас ще працював у лабораторії. Лікар над усе полюбляв чаклувати над створенням нових медичних препаратів, основою яких служила багата місцева флора. Просиджував ночі, вивчаючи кожну рослину. А тоді, висушену, товк у ступці, додавав у мазь, формував пігулки або домішував желатин і розкачував капсулки для внутрішнього використання. Вважав фітотерапію мало не панацеєю від усіх хворіб, з якими доводилося мати справу.

Навіть Маас, котрий бачив-перебачив на своєму віку рани різані, стріляні, пошматовані зубами акули, обпечені океанськими спрутами, жахнувся:

— Склом відтяти руку? Цей Ероут божевільний!

Від їдкого запаху нашатирю Марта стрепенулась і розплющила очі. Поруч — обличчя незнайомих людей. Крик прошелестів благально:

— … Майкле!

Намагалася вчепитися в хлопця обома руками, кидала перелякані погляди в усі боки і навіть думки боялася, що Майкл піде від неї, а вона залишиться наодинці з незнайомими їй людьми.

— Хто вони? Що їм треба? — ховалася за плечима Майкла. — Мені страшно, я, я… боюся!

Останні слова прокричала, але вони озвалися сухим шелестом. Голова відкинулася на подушку і лиш скривавлена, покалічена рука, з якої стікала кров, паралізовано стискала долонь Майкла.

— Марто, це наші друзі — лікар Маас, Ліан.

— А де Стефан? Де Стефан? Де? Він же був з тобою тоді на острові Даві. Був! Де він… — впилася в обличчя Майкла. У цю хвилину усе, крім нього, видавалося величезною миготливою плямою, а тому небезпечною і страшною.

Говорила швидко, закінчення слів зникали під наростаючою лавиною нервового схлипування. На очі наверталися побачені на березі криваві стрічки. Нарешті перевела важкі зіниці туди, де стояв лікар і Ліан. Читала по занімілих обличчях, що сталося з Стефаном щось страшне…

— Господи, невже його вбито?

Схилені голови, мовчання на її безкінечні запитання таврували лише одну відповідь, яку ще тоді відразу злизала ненажерлива хвиля.

— НІ! НІ! НІ! — дико заметалася на ліжку. Знайшла обличчя Майкла. Одними очима благала: скажи, скажи…

— Убили тоді Стефана…

Знову їдкий запах нашатирю змусив різко крутнути головою.

— Мені страшно! — цокоче зубами. — Майкле, що коїться? Чому, чому Стефана вбито? За що?

— Я попрошу зняти браслет, — почула голос лікаря. Аж підскочила на ліжку: невже і йому потрібен браслет?

— Зніміть, будь ласка, — знову попросив лікар.

— Ви втрачаєте багато крові. У вас сильно порізана рука.

Марта зиркнула з-під лоба на Мааса, відвернулася до стіни, аби ніхто не бачив, що буде робити, швидко відкрила невидимий замок і миттєво начепила браслет на другу руку. Щось скреготнуло і заплямована кров’ю кайданка із знаком лева міцно стиснула непошкоджене зап’ястя.

Зневажливо здригнулися плечі Майкла. Втім, їй це байдуже, хоча метушливі очі вловили той рух. Її єство ощетинилося і стало насторожі: браслет разом з таємницею приріс до неї, став частиною її самої. І нехай про це знає Майкл.

… Ізбав мене від вини крові…

Чи зрозуміє він її, якщо розповість, якщо збереться з духом і відшматує добрий кавалок про те, що отримала у спадок браслет, мічений злом, від свого земляка, а тому невільно причетна до колись заподіяного лиха?

… не убивай…

… не кради…

… не пожадай того, що є власністю ближнього твого…

Подумки молилася. Фізичний біль під дією ліків відступав, затихав, зате нагальніше оголювалася її дума. Іноді Марта перехоплювала погляд, кинутий Майклом на браслет. Він дивився на нього вороже, і відразу між ними вимуровувався мур відчудження.

… допоможи, Господи, розрізнити оману від праведності…

Тоді Марта ставала білішою за стіну. Відверталася — удавала, що спить. Однак, як тільки Майкл намагався вийти з палати, відразу розплющувала очі, підводилася на ліжку і благально дивилася повними сліз очима.

Не залишай…

Іноді замість Харріса сідав коло неї лікар Маас і намагався розповісти щось цікаве. Однак Марта не сприймала сказане, відмовчувалася. Внутрішнє напруження не відпускало. Коли прикладав до покаліченого зап’ястя усілякі мазі, рука тріпотіла, на очі наверталися сльози і дівчина починала схлипувати. Після декількох перших сльозинок очі відмовлялися торувати вологу путь, та вона все одно плакала без сліз, схлипування були сухими, як наждачний папір.

— Ви щось тримаєте в собі, — говорив лікар Маас.

Од цього до фізичного болю додається ще й душевний. І не знати, що дужче болить.

— Суцільний нервовий розлад та безсоння вас до добра не доведуть.

— Де Майкл? — піднімала широко розплющені, стривожені очі. — Коли він прийде?

— Я тут. Був у Ліана.

Раділа його голосу, мов дитина. Уявити не могла, що сталося б, якби не почула, не побачила його за хвилину-другу. А те, що Майкл теж піддавався смертельному — ризику заради неї, стало мозковою клітиною її думи. Усією душею прагнула, і розум холодно виважив, що Майкл Харріс повинен знати усе про браслет із знаком лева.

— Хіба ж можна таку дівчину покинути! — жартував Маас. — Ось зараз я зніму з голови бинти і ми усі милуватимемося вашим чудовим волоссям.

— І мені можна буде трохи пройтися?

— Навіть треба. — Маас простягнув Марті пігулку. — Випийте, а потім разом із Харрісом можете трохи пройтися.

Сильні Майклові руки допомогли підвестися. Марта із задоволенням сперлася на таку надійну опору. Без неї просто-напросто підкосяться ноги і заб’є памороки запах землі… той… там, зараз це — без різниці.

— Куди підемо? — запитав, хоча уже ступив на вузеньку стежку, що вела до кладовища.

— До Стефана, — зупинилася Марта.

— Ми вже йдемо…

Йшли, не квапилися. Сторонньому видалося б, що то — подружжя, яке прожило разом казна-скільки років, винесло на своїх плечах чимало життєвих негараздів, але здолало усі труднощі по простій причині, що завжди у радощах і в печалі були єдині.

— Майкле, розкажи мені про Стефана…

— Це він мені сказав, що ти жива і тебе залишив Даві на своєму острові…

Слухала мовчки, тільки мимовільне сухе схлипування зринало з вуст.

— Марто, заспокойся. — Хлопець підтримував дівчину, обіймаючи за плечі. — Тримайся…

Враз рішення визріло в ній остаточно, безповоротно, воно так просилося назовні, що Марта мало не захлинулася від бажання поділитися з Майклом таємницею браслета.

— … я, я теж хочу тобі розповісти все, Майкле!

Клацнула невидимим замком і браслет миттю розпростався на долоні.

— Ти мене зрозумієш, коли довідаєшся, який спадок я отримала від того старого пасажира, що сидів в літаку біля мене і помер. Пам’ятаєш? Ось, тримай, цей браслет — ключ від скарбу.

І вона простягла хлопцеві виструнчене холодне тіло браслета, схожого на древко скіпетра. Вишкірена пащека лева завмерла у німій пересторозі, готова проковтнути кожного, хто насмілиться посягти на його таємницю.

Майкл вперше тримав у руках предмет, до якого мав недобре упередження. Крутив ним на всі сторони, відверто дивувався майстерності, з якою зроблено нещасливу прикрасу, і вслухався у розповідь дівчини.

Нічого не приховуючи, розповіла про зло, що стоїть за браслетом, про Даві, про бідолашну Омо, вбиту змією, про спроби Ероута заволодіти ключем від скарбу.

— … тому повинна, чуєш, Майкле, повинна повернути скарб тоба-батакам!

Стояла перед Майклом мужня у своїх судженнях, тендітна і беззахисна перед лавиною намірів. Її погляд проникав у саму душу і нагально вимагав правдивої оцінки її планів.

Що, Майкле, ти ще не зустрічав людини, яка добровільно розлучається із золотом? Смішно і наївно? Такого не буває? Давай разом посміємося… ха-ха-ха… Чому ти не складаєш мені компанію? Майкле, про що ти думаєш?…

Невидиме світло браслета захоплює у полон, горить так сильно, що Майкл скоріше випік думку, ніж збагнув суть сказаного:

— МИ повинні повернути скарб тоба-батакам. Ти правльно вирішила. Вибач, я тебе попервах не зрозумів…

Вишкірена пащека лева зло блимнула до нього.

Майкле, ти погоджуєшся з цим дівчиськом, з цією нарваною українкою з колишнього Совєтського Союзу? Невже ти не бачиш, що з неї так і пре комуністичне єство усіх зрівняти у статках! Навіщо? Адже ти з цього нічого, крім клопотів, не будеш мати. Золото, тю-тю, дістанеться корінному народові цієї землі. А тобі, що? ЩО?…

— Ти мусиш носити браслет до кінця, — простягнув дівчині берло і відразу позбувся його зловісних чар, підступних нашіптувань.

— Ти сказав, ми повинні, МИ?

Темнофіалкові очі дивилися на нього затишно і рідно, проникали глибоко, обгортали трепетним серпанком. Не хочеться навіть видихати повітря, щоб вимовити бодай якесь слово. Навіщо руйнувати диханням те, що читається в очах?

… я сказав МИ, бо хочу бути поруч з цією дівчиною, хочу чути, відчувати її, допомагати, захищати. Інакше просто не мислю свого життя. Я… я кохаю її… © http://kompas.co.ua

5

Ероут не боявся Даві. На даний момент. Те, що катарський магнат не стане галасувати через вбивство свого слуги, було відразу ясно, як божий день. А якщо спробує зачепити Ероута, то отримає такого відкоша, що не сиділося б спокійно на дорогоцінних сідницях. Варто тільки сказати, де слід, що вірнопідданий королеви Нідерландів визволяв громадянку України з лап ненажерливого сексуального азіата, і його виправдають усі суди світу.

Після офіційного повідомлення по радіо, у пресі про те, що українська дівчина Марта Квитко знайшлася, Даві змушений буде діяти обережніше. Ймовірно, винайме дороговартісного шалапута, котрий корчитиме з себе казна-якого детектива і помикатиме, перш за все, Семом, як йому заманеться. А що знає Сем? Фактично, нічого. Його не важко буде (при потребі, звичайно) переконати, що він, Ероут, хотів звільнити дівчину з лап Даві. Напрошувалося підходяще слівце — того сексуального маніяка, — та прикусив язика. Епітети тут ні до чого. Але його, розважливого Теодора Ероута, може заціпити, якщо отримає скромний сувенір за свою мовчанку — браслет із знаком лева. Тож нехай Сем рознюхає, де ділося дівчисько, і якнайшвидше доповість про це катарському тузу.

Марту знайдуть і без його допомоги. Він просто тишком-нишком через Сема слідкуватиме за усім. Але тоді, як Марта потрапить в обійми Даві, він запросить ціну за своє мовчання…

Про це розмірковував Теодор Ероут, поки переляканий Сем крутив кермом по давно неїждженій лісовій дорозі. Врешті-решт голландець розвалився на все сидіння і навіть із насолодою потягував носом збуджуючий аромат «Лу-Лу». Од цього усередині наростав клубок бажання зірвати шовкову білизну з Берти, пожбурити оголену і звабливу на пухнастий килим і заволодіти п’янким її тілом. О, зараз він відчував у собі силу неабияку…

Нарешті джип востаннє вуркнув біля хати і зупинився. Гальма різко завищали, Теда кинуло вперед і він боляче гепнувся грудьми. Від злості вчепився п’ятірнею в чуб Сема — було на кому зірвати злість:

— А зараз швиденько повернеш мої гроші. Я чекатиму нагорі, зрозумів?

Сем щось пробелькотів, бо різко відкинута назад голова не давала можливості говорити членороздільно. Та Ероуту байдуже, що говоритиме цей вишкребок, головне, побільше страху на нього нагнати.

Виліз з машини і з удаваною люб’язністю поплескав хлопця по плечі:

— Чекаю, цуценя!

У кімнаті Тед не став запалювати лампу, навіщо привертати увагу до нічного світла, він і так може поговорити з Семом.

За хвилину у двері тихо зашкребло, наче якийсь пес пробував потрапити на кухню, де лежить мозкова кістка.

— Сміливіше! — відвертЬ знущався Ероут. І коли у дверях став похнюплений Сем, продовжив:

— А тепер візьми ось цей кейс і швидше поклади туди мої гроші та перерахуй спочатку. Давай, швидше рухайся, а я буду дивитися.

Сем не клав, а відривав од себе шматки, один, другий, третій. Щось схоже на скавуління зірвалося з губ, коли поклав останню банкноту і закрив кейс.

— Молодець! — похвалив Ероут. — І що ж ми далі будемо робити, говори!

— Я завтра повинен сказати людям Даві, де Марта.

— І де ж по-твоєму?

— Є припущення. Але треба перевірити.

— Перевір, цуценятку. Тільки не забудь і мені про-все розповісти.

Ероут вже вмощувався на ліжку, але згадавши немаловажну деталь, зіп’явся на лікоть:

— Затям, я теж спокусився на білявку, але не збираюся про це тобі багато теревенити. Втім, домовитися полюбовно з Даві згоден, та за парфуми не продамся, — і він дрібно із писком засміявся.

Сем хитнув головою і нечутно вийшов з кімнати. Спустився у свою комірчину, скрутився калачем на циновці та заснути не зміг, хоча ніколи на сон не скаржився. Руки ще берегли форму доларових банкнот, котрі довелося повернути. Лежав з розплющеними очима, принюхуючись, прислухаючись до навколишньої тиші. Але враз мов пес, що зачув невідомий шурхіт чи запах, скочив на ноги і нечутно вислизнув надвір. Біля ніг відразу залащилося кілька псів. Сем погладив їх цупку щетину і подався вулицею, що вела до лікарні. Йшов швидким, майже нечутним кроком, і жоден пес, що зустрічався по дорозі, не загавкав. Лише їхнє попискування у нічній темряві надавало Семові впевненості, — він був серед своїх.

Вікна лікарні світилися, єдині на все селище, якщо не рахувати п’ять ліхтарів Фатухелу. Сем без зайвих клопотів прокрався поближче до вікна, прикритого лише жалюзі. Бачив і чув усе, що відбувалося усередині.

— Не залишай мене одну, Майкле, я так боюся… Еге-е-роута, — квилила на ліжку білявка. Кривава рука її стискала долонь молодого чоловіка. Дівчина не зважала на рясні краплі крові, що скочувалися на підлогу з-під товстого металевого браслета. Голова була забинтована, у величезних очах за пеленою марева відбивався страх.

Сем і сам заскавучав, бо зримо побачив, до якого стану довів голландець дівчину, і що може зробити з ним, якщо буде ловити гав.

Назад біг підтюпцем, — день на острові приходив на зміну ночі раптово, без напівтонів. Вочевидь, на обличчі Сема зберігся переляк, і тому йому зовсім не хотілося, щоб хтось ще це побачив. Добре захеканий, впав на циновку. Потер обличчя руками, але побачене у лікарні не стиралося, навпаки, перед очима розтікалося брунатними колами.

Е, ні. Зовсім не закоханий голландець, нехай не бреше. Тоді чому він так покалічив дівчину? ЧОМУ? І Сем затрясся ще сильніше. Йому доводилося чути, що є такі психопати, яким катування приносить насолоду. Виходить, Ероут з таких, і тому будь-якої хвилини може спуститися зі своєї кімнати, просяклої алкогольним смородом, і замордувати Сема або когось з його родини.

Я пришив того слугу Даві, чуєш ти, цуценя, я! І мені нічого не вартує зараз скрутити твою тонку шию. Але я ще встигну зробити це…

Від найменшого шурхоту Сем підводив голову і прислухався. Тієї ночі він так і не заснув…

Перед роботою встиг непомітно забрати з машини флакони, заховав їх у порожній бляшанці з-під фарби і відразу поїхав з батьком та братом на плантацію.

День як день. Вирубували, викорчовували старі пеньки, згрібали густу посновану павутину трави, таку чіпку та наїжачену, що нагадувала колючий дріт. Ніхто Сема не чіпав, усі дбали про свою роботу, за яку перед заходом сонця отримають по кілька рупій.

Сем лютував у роботі, здирав благу одіж з червонястої землі, виколупував цупкі корені, — мав страшну силу в руках. Думки, як посноване коріння струхлявілого дерева, металися безладно, не піддавалися жодній логіці (бо, звідки?), але врешті-решт знаходили вихід на кшталт інстинкту звірини.

Так, він нюхом відчув, де знаходиться білявка, і тому за цю інформацію отримає гроші і заховає їх якнайдалі від чужого ока. Горло перегризе кожному, лиш помітить найменшу спробу посягання на його статки. Від Ероута отримав добру науку і переконався, що поведінка, почерпнута із спостережень за зграями бездомних псів, куди принадніша, ніж європейський вишкіл голландця. Той все спідтиха робить, як лютий хижак. Вочевидь, порішив слугу Ель Даві так же підступно, як обвів навколо пальця і Тіта, і його. Дарма розслабився…

Але врешті-решт Сем осягнув ще одну догму власної життєвої філософії, сам збагнув те, що хотів зрозуміти: з білими людьми треба завжди триматися насторожі. І подумки додав: так, як це роблять собаки, — у них вічно вуха настовбурчені. Спробуй, підійди…

Розщеплений змієвидний корінь гевеї люто шарпнув на себе і вкотре відчув ниючий біль у нирках. За тим навальними справами з Ероутом забув випити пігулки» які приготував лікар Маас. Хоч він теж європеєць, але тут усі мають його за свого. Хенрик Маас приймав пологи у Семової матері і першим сповіщав батька, що народжувались один за одним сини. До такої людини у сім’ї, котра продовжувала своє марга, — довічна шана. А коли півроку тому Семові скрутило поперек і ніхто й гадки не мав, що у людини є нирки і від них Сем дістане болячку, Маас знайшов її. Примусив хлопця ходити червоною сечею у слоїк і весь час по тому робив аналізи. І лише коли Сем, як сказав головний Хенрик Маас, виродив мацюпінький камінчик, лікар заспокоївся. Тримав той камінчик, наче він із золота, відколупував пилинки і роздивлявся під мікроскопом. Потім занурював у якісь рідини, калатав ними, підігрівав, охолоджував, і нічого того Сем до толку не міг збагнути. Тільки з часом лікар виготовив для нього жовті пігулки з таким гидким смаком, що Сем завжди намагався проковтнути їх, набравши до рота побільше води.

Добре наляканий тими «пологами», Сем увесь час носив пляшечку з ліками при собі, навіть виробилася звичка мацати праву кишеню шортів, у яких побрязкували чудодійні пігулки.

А ось зараз, аби не бігти по воду, довелося зібрати побільше слини в роті та проковтнути гидотний, але такий помічний лік.

Добрячий кавалок впорали за день. Погляд, колючий, непривітний, зиркав на зроблене. Вдоволення не було — покручені корені гевеї ще стирчали з землі, і стирчатимуть вічно. Плюнув спересердя і поплентався за заробленими рупіями, які відразу забрав батько. Лихий і лютий, хлопець гепнувся за кермо джипа та помчав додому. Біль у нирці поступово зникав, і Сем навіть забув переключитися на щоденні прокльони своєї залежності від батька, який виглубував з долоні усі сени до останнього, не залишаючи синам нічого, — де вже там пригостити котрусь з дівчат склянкою лимонаду.

Тепер Сем думав про те, якби на цей раз його знову не ошукали. Холодний клубок хвилювання у передчутті неповторної миті, коли він нарешті стане багатим, як Сітархурт, підступав до горла. Е, віднедавна він помудрішав. Спочатку попросить показати купчу на плантацію і обіцяні тридцять тисяч. Лише тоді почне розмову. Буде обачним, особливо з Ероутом…

Самур з двома охоронцями уже вешталися біля хати. Серце Сема підстрибувало, кров шугоніла у скронях, очі ні на що не реагували, нічого не помічали, — вони відкривали кейс, який тримав Самур, і вже зримо копирсались у скаженому багатстві. Його, Сема.

Щоб не видати збудження, заклав руки за спину та глипнув з-під лоба на вікно другого поверху, з-за жалюзі якого, очевидячки, спостерігав голландець. Але Сем міг забожитися, що нікого там не вгледів, тому повільно перевів погляд на закляклого у військовому однострої та лискучого від поту Самура.

Начальник охорони над усе цінував свою військову форму. Він би не замінив її ніколи на найдорожчий цивільний смокінг, бо боявся, як боїться позбавитися власного панциря черепаха, що стане беззахисним і безпорадним.

Самур витирав рясний піт з-під кашкета. Те, що діється з його босом, викликало неабияке хвилювання у чесного служаки. Крім того, Самур мусив виголосити надзвичайно довгу, як на нього, конфіденційну промову перед Семом, і тут без військового мундира аж ніяк не обійтися. Бездоганно підігнана форма якнайкраще підстьобувала його пам’ять. Ну, і як вам оте словечко кон-фі-ден-цій-но, яке запам’ятав Самур із напутньої промови Даві і хотів тепер хвацько козирнути ним. Але хіба той поц Сем знається на таких словах? Тож краще не пнутися із шкіри надурняк.

Даві велів наказати хлопцеві, щоб пильно слідкував за білявкою (якщо Сем її знайшов, звичайно) і всю інформацію передавав приватному детективу Елтону Камінскі, котрий і буде виходити на прямий зв’язок із босом.

— Ну? — тільки й видушив з себе Самур.

Сем звів докупи брови:

— Обіцяне… де? — прогугнявив, все ще зиркаючи на вікно.

— Ось! — клацнув Самур замком кейса і Сем відчув, як пігулки від болю в нирках зробили своє діло і зараз сеча потече від такого всеохоплюючого фетишу, на якому він гойдається, немов на велетенській океанській хвилі.

Кейс був напханий пачками грошви: одна, дві, три…, двадцять п’ять, двадцять вісім… Сем очима рахував пачки, на яких зверху лежав документ на володіння найбільшою плантацією гевеї Ентанго. Ворушив губами, рахуючи і читаючи одночасно. Вів власну повільну лічбу… І переминався з ноги на ногу. Тягнув по буквах власне ім’я, складав докупи склади, вписані на місці власника, і коли врешті-решт впорався і вимовив вголос прочитане і воно співпало з тим, як звучить його повне прізвище, відчув, як од такої радості навіть сечовий міхур став розслаблятися.

— Зараз повернуся! — крутнувся Сем і зник за хатою. Сльози, як круглі печатки, що рясніли на дарчому документі, стояли в очах, коли звільняв сечовий міхур. Вони котилися по щоках і Сем від задоволення злизував їх довгим рожевим язиком.

Назад не квапився, бо ще не визначив, де б заховати кейс подалі від свого найлютішого ворога і руйнівника Ероута. Якщо залишить в хаті, голландець причепиться з ножем до горла і доведеться… Ні, ні, ні! Усередині хижо завурчало, бо навіть найменше припущення того, що доведеться комусь віддати ВЛАСНІ ГРОШІ, відразу наштрикалося на смертельний відпір. Нарешті з’явилася думка заховати кейс у закинутому сарайчику, з якого він вивіз того вар’ята, який, вочевидь, таки додибав до вікна і зараз наскрізь просверлює Сема очима, заховавшись за жалюзі. А зась йому! (Хлопець зігнув у лікті ліву руку і ляснув у місці згину правою).

Це ще більше додало гонору і він вертався повагом, калатаючи у кишені пляшечкою з пігулками. Враз упіймав безхвосте цуценя, що крутилося під ногами, взяв на руки і так став перед Самуром.

— Відкрий кейс ще раз!

Самур відчинив, сам глипнув на шалені гроші і не витримав:

— Доповідай!

Цуценя заскавучало і вистрибнуло з рук. Сем хотів знову упіймати його, але Самур клацнув перед самісіньким носом замком, звідти війнуло запахом нових банкнот і хлопець відразу забув про цуценя.

— Ну?!

— Білявка зараз у лікарні Мааса, — простріляв хлопець так швидко з єдиною метою, аби Самур не ховав взад себе кейс. Не треба так далеко тримати його від Семових очей, не треба…

— Що з нею?

— Бачив з перебинтованою рукою і головою. Але вона скоро стане на ноги, у нас такий лікар, що й мої нирки…

Сем говорив би й говорив, лише б не ховали його! — його! — його! кейс.

— Мене це не цікавить! — відрубав Самур. — Велено передати, щоб ти й надалі очей з неї не спускав. Про все доповідати Елтону Камінскі. Це спеціальний детектив, з європейців. До речі, він зараз у Сітархурта.

Сем більше терпіти не міг — вирвав з рук начальника охорони кейс і притиснув до грудей. Вчепився у шкіряну оправу намертво, — від напруги чітко окреслилися жовтаві кістяки пальців.

Самурові здалося, що він навіть почув тихе вурчання…

Охоронці Даві залишили Ентанго, коли Фатухелу запалив перші три ліхтарі і за звичкою сів випалити цигарку.

Поглядом проводжав їхній катер, за яким слід на воді снувався чорними пасмами тривоги, бо вітер доніс до ліхтарника уривки розмови про дівчину. Тому насупив брови старий: минули часи, коли таємно перевозили на невеликих суденцях наложниць для розбещених та грошовитих можновладців. Не раз капітани, що ходили навіть до берегів Африки та Аравії, тішилися дорогоцінним вантажем, бо вигідно поповнювали гареми чорношкірим та жовтошкірим товаром.

Фатухелу сплюнув, досмоктавши недопалок. Уже зранку в селищі знали, що білявку з затонулого літака знайдено і її зараз лікує головний Маас. А от що збираються зробити… Треба таки перебалакати з Харрісом про неї, подумував ліхтарник. Не годиться, щоб її віддали хтивому Даві.

Зовсім близько вуркнув мотор джипа, і Сем, блимаючи задніми фарами авто, подався у джунглі.

— Е-хе-хе, — прокректав Фатухелу. — І що то з людьми роблять гроші…

Але Сем ліхтарнику ніколи не подобався, від хлопця йшло якесь незручне відчуття. І ніколи Фатухелу не хотілося довго розмовляти з цим молодим чоловіком, котрий весь час виглядає схожим на побитого собаку. Ось і зараз помчав мов навіжений. За ним кинулася зграя псів, але скоро відстали, вмостившись просто серед дороги і чекаючи повернення свого улюбленця.

Сем вперто вигарцьовував машиною на битій дорозі. Як кенгуру підстрибував на вибоїнах, бо кейс поклав під себе на сидіння. І якби не потреба якнайшвидше заховати гроші у надійне місце, обов’язково б збавив газ, тим паче, що продирався на закинуту плантацію у суцільній темряві.

Серце калаталося і озивалося полохливою луною, коли Сем зупинився біля сарайчика і спрямував світло фар так, щоб воно освітлювало вхід. Вистрибнув з машини, міцно притискаючи кейс до грудей. Крутився на одному місці, озирався довкола, бігав туди-сюди, але дорогоцінну ношу не відпускав ні на дюйм. Врешті-решт зметикував витягти гаєчний ключ та підважити ним дощину ветхої підлоги. Іржавий цвях скавучав по-собачому жалібно і протяжно, але в унісон з Семовою тугою, коли той, нарешті, зважився відірватись од кейса. До того всього хлопець ще й принюхався: чи не чути запаху грошей. Однак під ногами нічим, крім пересушеної трави, не пахло. Та й кому на гадку спаде копирсатися під трухлявими дошками? Кому це потрібно? Кому?! Хіба що…

Але якщо і примусить навіжений голландець показати, де заховано гроші, бо тому заввиграшки приставити ножа до горла і наказати — їдь, то кращого місця для того, щоб порішити Ероута, не знайти. Якщо треба буде, він потім скине тіло у льох, і поки за три-п’ять років хтось надумає відродити стару плантацію, з Ероута лишиться один кістяк.

Сем лишився вдоволеним таким умозаключениям і вже спокійніше поїхав назад додому. Навіть не чекав, коли покличе Ероут, сам піднявся до нього і без стуку відчинив двері.

Голландець лежав на ліжку.

— Ну що, заховав зароблене? — байдуже поцікавився.

— Заховав! — ощетинився Сем.

— І правильно зробив. Що твоє — то твоє, мені до чужого діла немає. А ось, що ти маєш далі робити — це вже, любе цуценя, мене ой як турбує. Ну?

Останнє слово Ероут вистрілив і рвучко підвівся з ліжка. Сем навіть не міг припустити, що в такому одоробалі стільки спритності. Від несподіванки з острахом відскочив до вікна.

— … про все, що стосується українки, доповідати детективу.

— О, це вже цікаво. А далі що?

— А далі — не моя турбота. На те й найняли детектива, — огризнувся Сем.

Злість готова була вихлюпнутися назовні, бо знову Ероут несподівано заскочив його. Ледве стримувався, щоб самому не вп’ястися в горлянку ненависного товстуна.

— Моя справа — дивитися і доповідати, що бачив і чув.

— Як звати детектива?

— Елтон Камінскі.

— Європеєць?

— Угу.

— А про мене ти теж доповідатимеш тому задрипаному Шерлоку Холмсу?

— Ко-му-му-му?! — витягнув шию Сем.

Ероут зайшовся дрібним сміхом. Кві-і-і-ік — різало по нервах Сема. Він боявся цього вар’ятського сміху і про всяк випадок притулився до стіни, ближче до вікна.

— Це не на твої звилини, цуценя. Казанку твоєму ніколи не дізнатися, хто такий Шерлок Холмс. А втім, і потреби в цьому немає. Тож кажи, аборигене, чи збираєшся і про мене дзявкати детективу?

— Ні-ні-ні! — мало не скавучав Сем.

— Ото пам’ятай мою науку, — вдоволено тер руки Ероут.

Але по блукаючому погляду голландця, по швидко бігаючих його зіницях Сем збагнув, що Ероут складає якусь комбінацію, в якій йому, Семові, немає місця. І це — кінець.

Готуйся, Семе, той вар'ят спочатку дасть тобі доброго копняка, а потім забере усе, до останньої рупії…

— Йди, дивися, слухай і доповідай мені. Чуєш, цуценя? Спочатку мені, а потім хоч самому Всевишньому! — процідив Ероут, виштовхуючи Сема з кімнати.

Хлопець скотився зі сходів. До нього все ще доносилося таке ненависне кві-і-і-ік, бо Ероут сміявся і крізь сміх добивав Сема:

— … наче я не здогадуюсь, де тамте вошиве цуценя заховало гроші-і-і-ік…

6

Марта прокинулася першою. Лежала з розплющеними очима і дивилася на Майкла, котрий спав на сусідньому ліжку. Вдивлялася в його обличчя і ловила себе на думці, що весь час боїться одного — втратити цього хлопця. Та усередині бентежно зринало цілком прагматичне питаннячко, і що ж вона буде робити, коли Майкл Харріс забереться звідси і поїде додому. Що їй лишиться? Не знаходила відповіді. Вважала, що її взагалі не існує, бо, інакше, мозкові клітини дали б знати. А здоровий глузд все ж таки нашіптував, що цей молодий чоловік з попелястим волоссям, яке зараз неслухняно спадає на чоло, має власне життя. Вочевидь, там, у Мельбурні, у нього є дівчина, котра чекає його повернення і мріє зімліти в його жагучих обіймах. Ця нарвана сентенція робить своє, і Марта просто-напросто ревнує. А він замість того, щоб швидше забратися звідси, вовтузиться тут з якоюсь попутницею. При такому розвитку чуттєвих висновків їй робиться легше і вона попри все відчуває свою жіночу звитягу.

Браслет з його скарбом став лише приводом, це вона відчувала. А, може, уже бачила за цим щось значиміше у житті? І те, що Майкл залишився з нею, наповнює дівчину теплою хвилею ніжності. Хвиля росте, шаленіє, проноситься по кожній судині молодого жіночого тіла. От, якби тамта хвиля, розбурхана, нестримна, дійшла і до Майкла і теж огорнула його таким же щемом…

Майкл спав горілиць. Він навіть не роздягався, бо вночі Марта все ще стогнала і металася по ліжку. Кидалася з криком, та Майкл обіймав Дівчину, тулив до себе і тільки тоді вона знову засинала. Його обійми мали магічну силу заспокоювати, боронити від жахів, що снилися ночами. Чи пам’ятала про це, прокидаючись зранку?…

До болю захотілося підійти до Майкла і прибрати з чола неслухняне волосся. А, може, їй просто знову запрагло відчути близькість здорового чоловічого тіла, притулитися до нього, потрапити в ауру сильних і ніжних рук? Те, що клітинно множилося усередині, підступало судомами до горла і засмоктувало усю у вир нестримного бажання. Тільки тепер те почуття проросло з біди, з її мук, від яких він врятував її, ставши ангелом-хоронителем. І було воно первозданним, незвіданим досі, — тому святим і чистим.

Господи, невже я кохаю його?

Навіть не збиралася гнати геть цю думку, котра кожну жилочку, кожну клітину переповнила нестримним бажанням, пінистим шквалом розбивала береги стриманості, змивала перестороги, виписуючи на чистих берегах серця свою сентенцію.

… я кохаю його..

Доля звела їх у драматичний для обох момент. І не мали спільних хвилин, коли можна було б досхочу наговоритися, відкрити один одному душу, звідати кожен її закапелочок. Бо виходило так, що Майкл здебільшого бачив її зсудомлене болем обличчя, очі, переповнені жахом. Але ж вона так жадає, щоб Майкл прокинувся і побачив її посмішку. А відразу за посмішкою (Марта вже посміхається) життя вливається в неї одухотвореним бажанням подобатися Майклові, ловити на собі його погляди, од яких повітряні кульки проникають аж до кінчиків пальців, чути, як бубнявіють груди, частіше здіймаються у передчутті дотику його рук, як вигинається напнуте тонке тіло, йде назустріч його близькому обпікаючому диханню.

Виснажений від безсоння молодий чоловік навіть не ворушився. Марта все ж таки підвелася з ліжка, підійшла до Майкла, відвела неслухняне пасмо з очей, легенько притулилася вустами до неголеної щоки.

— Марто… — не розтуляючи очей прошепотів Майкл.

— Я тут, — обціловувала обличчя.

Майкл розплющив очі. Якусь секунду вдивлявся в усміхнене обличчя. Величезна хвиля, народжена в дівочому тілі, огортала і його.

— А ти мені снилася.

Його руки стали неспокійними, неслухняними. Приємно відчувалося їх тепло, наче він все ще утримував у руках вуздечки солодкого сну, за яким уже йшла, керована дужими чоловічими руками. Навіщо слова? Мовою стали жадібні вуста, млосне зітхання, що тонуло у нестримному потоці любові. Він взяв її з такою силою чоловічого бажання, що Марта закричала, розіп’ята коханням, заметалася під лавиною пристрасті. Майкл затулив вуста поцілунком і довго випивав блаженні крики із жадобою спраглого…

… дитячий лемент на подвір’ї змусив розімкнути обійми. У лікаря Мааса починався ранковий прийом. Однак на хвильку він все ж таки зазирнув до палати.

— Я бачу, у вас обох хороший настрій. Це… справді чудово, — не знаходив потрібних слів. — Якщо е бажання, можете прогулятися. У нас тут чудові місця, Марто. Гадаю, Майкл усе вам покаже.

— Ми підемо до Ліана, — втрутився Майкл. — Марто, а ти каву любиш?

— А яка львів’янка не любить кави! — защебетала Марта. — До речі, у нашому місті, між іншим, було відкрито першу в Європі кав’ярню.

Маас посміхнувся і причинив за собою двері. Нехай до його лікарської перемоги над недугом Марти ще далеко, але те, що зробила молодість, змушує його скидати перед нею капелюха.

Цього разу йшли швидше, але це не завадило Марті засипати Майкла купою запитань. Їй було все цікаве: від розлогої шовковиці до породи курей, які гонорово вешталися під ногами.

Кожної хвилі Майкл ловив себе на думці, що мимохіть співставляє Марту з кожною з своїх мельбурнських подруг, з якими зустрічався, спав і навіть гадав, що закохувався. Однак Марта не була схожою на жодну. Відчувалося, що вона має надзвичайно сильну ауру. У ній не знаходив кокетства, фальшу, зарозумілості, а розсудливість поєднувалася з майже дитячою безпосередністю. Так поволі він відкривав світ українки і збагнувши лиш маленьку його часточку, ставав щасливим, умиротвореним.

— Майкле, зірви хоча б одну гілочку на двох! — з-під шовковиці кликала його Марта. Вона встигла зібрати біля себе купу дітлахів і тепер підстрибувала разом з ними під шовковицею, просячи, щоб їй зірвали хоча б маленьку галузку. І коли гілка з майже чорними, напоєними медом ягодами опинилася в її руках, тут же поділила її:

— Оце, Майкле, твоя частина гілки, а це — моя. Смачного! — і відщіпнула ягоду з його сторони.

— Чого це ти зазіхаєш на мою територію?

— По-перше, — Марта знову відщіпнула шовковицю зі сторони Майкла, — з твого боку смачніше. По-друге (знову духмяне диво опинилося в її роті) — я взяла до пари. А по-третє (вона обвила руками шию Майкла), я вже наїлася.

Останні слова промовила, притулившись вустами до його вуст. Поцілунок п’янив ароматом шовковиці і Майклові навіть здалося, шо він п’є солодкий її сік з вуст дівчини і ніяк не може напитися…

У кав’ярні Даке було небагато відвідувачів. Кілька старших жінок сиділи за столиками і стиха вели свої безкінечні розмови. Як тільки Майкл з Мартою з’явилися на порозі, Даке нишком змела сльозу з обличчя, закривши обшарпаний зошит, в якому вела бухгалтерію.

— Я вас пригощу кавою за старим малайським звичаєм. Скуштуєте?

— Спочатку пригости Марту, а я з Майклом маю дещо полагодити, — визирнув з кухні Ліан.

Даке запросила гостю до столу і почала втаємничувати:

— Кава готується окремо у вигляді густої есенції. Ось вона, у цьому графинчику. А це — окріп. Тепер наливаємо його трохи в горнятко і додаємо каву, хто скільки хоче, до потрібної міцності.

Вона швидко приготувала напій і простягла філіжанку Марті.

— Якщо хочеш, можеш додати вершків, прошу.

Марта надпила. Кава манила чудовим ароматом і навіть маленький ковток важкувато перекочувався на язиці.

— А як у вас готують каву? — перепитала Даке. Вона з усіх сил намагалася приховати свої негаразди.

— Даке, люба моя Даке, я бачу, у тебе якісь проблеми? — дивлячись просто у вічі дівчини, промовила Марта. — Я б так хотіла тобі допомогти!

Даке нервово кусала губи, стираючи з обличчя зрадливі сльози.

— Я хочу попросити Майкла, щоб порахував мою бухгалтерію. Не знаю, як будемо далі жити. Брат старається, але цього не вистачає. А борг треба повертати.

— Стривай! Цьому лихові можна зарадити. На, візьми, — і Марта зняла з вух золоті сережки з справжніми, хоча й невеличкими, діамантами. Вона про них навіть і забула, бо носила не знімаючи років з десять. Це була єдина коштовна річ, яку колись купила їй мати не без допомоги вуйкових посилок.

— Ні, ні, ні! — Даке різко захитала головою.

— Даке, послухай, вони мені не допомогли, коли я сиділа у льоху і Ероут знущався наді мною. А тобі допоможуть. Продай їх і поверни борги. Я буду рада, якщо вони порятують вас із скрути. Зрештою, ви ж ризикували заради мене своїм життям. Ну, посміхнися, подружко!

Вона обняла Даке.

— А про твій рецепт приготування кави я обов’язково розповім нашим, як повернуся додому. Це і справді неповторний смак.

Розмову перебив Майкл.

— Я готовий розібратися з твоєю бухгалтерією, Даке. Де твої розрахунки?

— Тоді я піду на кухню до Ліана і не буду вам заважати, — підвелася з-за столу Марта.

— Я збираюся рибу готувати, — хвалився вранішнім уловом Ліан. — Тунець сьогодні йшов, скажу я вам, чудовий. Так і проситься на пательню, і я знаю, як його найсмачніше приготувати!

— То ви справжня ходяча енциклопедія: і рибальська, і куховарська, — вихваляла дівчина Ліана.

Хлопець повагом попростував до кухні, хоча толком не тямив, що то значить ен-цик-ло-не-ді-я, ще й не одна, а відразу дві. Про всяк випадок намагався запам’ятати це слово і при нагоді попросити Майкла витлумачити його значення.

Сума боргу, який повинна сплатити Даке з урахуванням банківської кредитної ставки, просто-напросто розоряла їх. І як Майкл не перевіряв цифри, борг від цього не зменшувався.

— Мені Марта дала ось це, — розтулила кулачок Даке і поклала перед Майклом сережки. — Казала, якщо їх продати, то можна буде сплатити борг.

Майкл взяв одну сережку. Ще вранці бачив їх блиск, коли цілував обличчя коханої. У грудях болісно защеміло і він дав собі слово, що подарує Марті ще кращі, як тільки вони доберуться до Мельбурна. Ні, не так. Він поведе Марту до найкращого ювеліра і там вона вибере собі, що їй до вподоби. Аби знову бачити закличний блиск, коли цілуватиме… Але зараз це був єдиний можливий шлях фінансового порятунку.

— Справді коштовна річ. З цим треба їхати на Суматру і там продати ювеліру.

— А скільки за них можна взяти?

— Гадаю, вистачить для погашення боргу.

— Марто! Марто! — радісно загукала Даке. Вона вже хотіла побігти на кухню і ще раз подякувати за такий дарунок, але почула голос подруги:

— Просимо не турбувати! — намагаючись надати голосу офіційного забарвлення, відказала Марта.

Дівчина крутилася біля Ліана, задавала йому силу-силенну питань, нюхала усі страви, що він готував, сьорбала, відщіпувала, злизувала, надкушувала, випробовуючи кожен продукт на смак. Ліан все ще чаклував над рибою, а Марта допомагала: чистила, кришила, сікла, терла. При цьому вони весь час розмовляли і до Майкла долітали їхні голоси. Марта діставала Ліана: що це таке, як воно називається, як вживається, а можна я скуштую, як вимовляється назва цієї приправи, не скупись — я скраєчку спробую.

Нарешті Даке заходилася разом з Мартою накривати на стіл. Ліан вносив і ставив страви. Марта відразу коментувала.

— Майкле, ти знаєш, що це приніс Ліан?

— Щось дуже смачне, якщо судити по запаху.

— Так от, треба знати, що це колак — банани, зварені у кокосовому молоці з червоним цукром з соку арекової пальми. Чудо! А це, став сюди, Ліане, гадо-гадо — такий салат з овочів та фруктів, які я сама кришила, з кокосовим соусом і різними спеціями. Шкода, назв їх так і не запам’ятала, хоч як не втовкмачував мені Ліан. А де ж наша риба? Ось, дивися, Ліан несе насі — рис з рибою, овочами та яйцями, приправленими дуже гострими соусами. А ти знаєш, що на Суматрі, як і на Яві, та й на усіх Зондських островах, можна вибрати будь-яку страву, і вона обов’язково буде з кокосовим горіхом і перцем? Це так, як у нас в Україні люблять страви з цибулею та часником.

— Ти стала теж справжньою ходячою енциклопедією, — засміявся Майкл.

Ліан почухав потилицю, до нього нарешті дійшов зміст цього складного слова, і йому стало надзвичайно приємно, бо і сам причетний до такого визнання.

— У мене й справді хороший учитель, — Марта вдячно глянула на Ліана. — І взагалі, як це прекрасно відчувати себе у безпеці, серед друзів!

На якусь мить вона замовкла, проковтнула нервовий клубок, що підкочувався до горла, а тоді прошепотіла рідною мовою:

— Дякую вам, люди добрі, що врятували мене…

Голова уже наливалася свинцем, але їй не хотілося вірити, що то знову повертається біль. Стрепенулась, обвела усіх веселими очима і знову здивувала Майкла:

— Ліане, налий-но мені чендонь.

— Що? — перепитав Майкл.

— Ченьдонь — це напій із соку різних фруктів, змішаних з кокосовим молоком і цукром.

Тепер сміялись усі. Марта знову випитувала у Ліана переписи приготування соусів, але Майкл бачив, як звужуються зіниці її очей і вона уникає його погляду. Марта трималася з усіх сил, хоча Майкл знав, що вона знову терпить дикий головний біль. Першим підвівся з-за столу.

— Нам треба повертатися.

Марту похитувало, чоло вкрив рясний піт, дихання стало хаотичним. Однак все ще посміхалася до друзів. І тільки коли домівка брата й сестри загубилася за розлогими шовковицями, з уст зірвався стогін. Вона вже не бачила перед собою Майкла, і від усвідомлення цього втратила силу боронитися від підступного земляного мороку запаморочення.

— Майкле, де ти? Не залишай мене…

7

Фатухелу запалював ліхтарі. Троє уже блимали кожен своїм жовтогарячим оком. Почвалав до четвертого, волочив за собою бідон, що уже невдоволено скрипів порожніми боками, і нагадував старому його самого.

Третій день ліхтарник ходить лихий, вряди-годи скрегоче словами, наче перемелює величезні кам’яні брили. Мовчав би й далі, бо ніколи не пхав носа у чужі справи, тому, як йому здавалось, і ворогів не нажив, слава Аллаху.

Поправив гніт, хлюпнув трохи керосину, чиркнув сірником. Ще одне око блимнуло, — тепер можна і цигарку запалити.

Останні три ліхтарі віддалені від основного місця швартування суден, якщо можна так сказати про те, що залишилося з колишнього причалу, де стояло, бувало, з добрий десяток легких дерев’яних парусників. Світло ліхтарів, а їх тоді стояло куди більше, служило для капітанів орієнтиром.

Що то за часи були, — похитав головою старий і зайшовся довгим, надривним кашлем.

Чи зміг би він сьогодні відрізнити індійські суденця котіа від оманських баггала, або ж навіть від червономорських самбук? Навряд, бо зараз всі називають їх просто дхоу. Тоді спілкувалися між собою на суміші арабської мови, суахілі, хіндустані, домішували малайські діалекти. Тепер — в основному шваргочуть по-англійськи навіть з рідким торговцем, що забреде на Ентанго. У Фатухелу завжди не було особливого бажання теревенити з ними. Наскрізь бачив, що під японськими телевізорами вони неспроста понаставляли фінікових кошелів. Знає давню хитрість любителів гри з законом, бо ті добре кумекають, що не народився ще митний чиновник, котрий став би на спекотному сонці бабратися і переривати кошелі з липкими фініками. Ох, і козирна ж схованка для гашишу…

Фатухелу сплюнув. Заради таких синдбадів, що бавляться з наркотою, не варто й ліхтарі запалювати. Ще трохи посидить і подибає далі, — невже пропала надія, що його ліхтарі стануть надійним орієнтиром добрим людям?

У грудях озвалася першопричина невдоволення — знову й знову думає про ту дівчину, котру збирається привласнити Ель Даві. Отого й лихий Фатухелу, що його душа, настояна на звичках синдбадів, тепер мусить поступитися своїм принципам. Не може він мовчати. Таки вирішив усе почуте від охоронця Даві переповісти Майклові. От тільки запалить решту ліхтарів…

— Агов, Фатухелу! Знаю, то ти тут сидиш і смалиш цигарку, — почув голос Майкла. — Про що думаєш на цей раз, га, філософе?

Фатухелу зрадів, цигарка аж зашкварчала, — так міцно затягнувся. І тут же замолов жорнами, застрипів пісок неговіркого чолов’яги:

— Про тебе, юристе, думав. Про тебе та оту дівчину з літака, що знайшлася. Вона з Ук-ра-ї-ни, Мартою звати. Не знаю анічогісінько про тамту країну, а от ім’я дівчини справді гарне.

— І вона варта свого імені, — погодився Майкл.

— Ось вона, зі мною.

З мороку, густого, як кокосове молоко, підступила до них дівчина. Мала величезні очі, в яких Фатухелу побачив відблиск запалених ліхтарів, довге, висохлого рисового стебла волосся. Вона нагадала Фатухелу порцелянову діву Марію, котру колись йому показував синдбад, що забрів у їхні води з далекої далечини, з холодних північних морів. Чого він шукав у теплих водах, так ніхто й не знав, тільки хоронила його від штормів та рифів ота діва Марія. Фатухелу хотів навіть вголос сказати пр оце, але язик не вмів молоти такі слова.

— Марто, познайомся, це Фатухелу, ліхтарник Ентанго. Он, бачиш, він уже запалив три ліхтарі, — відрекомендовував Майкл.

— По-моєму, це прекрасно — відкривати вночі очі на землі, щоб усім було видно, — тут живуть добрі люди…

Фатухелу пошкріб потилицю: а гарно таки сказала дівчина. І мудро. Але як не припасовував слова одне до одного, не виходило так, як у цієї білявки.

— А ти теж юрист? — поцікавився, бо ніхто ще з ним таким стилем не спілкувався, крім Майкла, У рибалок та синдбадів яка мова? Одні окрики та брутальні історійки. Навіть очі заплющив і справді уявив, як то Ентанго дивиться в небо очима, які запалює він, ліхтарник острова. Тому й прийшов до висновку, що дівчина, така схожа на діву Марію, теж юрист.

— Ні, я на телебаченні працюю, я репортер, — відповіла Марта.

Фатухелу приском обсипало від такої новини. Колись на Яві він сидів біля ящика, якого всі називали телевізором, і сам бачив, як там співають, танцюють і навіть цілуються такі ж молоді та вродливі дівчата, як Марта. Тоді він був набагато молодшим і ті красуні надовго позбавили його спокою. Тепер, виявляється, біля нього на лавчині сидить одна з них і розмовляє, як з рівним собі, та ще й захоплюється його ліхтарями. Серце перестало шпигати, невеселий настрій зник. Ще б пак! Хіба має він право мовчати і не допомогти вилитій діві Марії, яка до того ж має таку роботу, що ого-го, жодна дівчина Ентанго не зможе з нею зрівнятися?

Майкл і собі присвиснув. Досі вони не мали нагоди поговорити про це. Такі категорії мали значення в іншому світі, а тут, на маленькому острові, далекому від домівки, яке це мало значення? Тут вони просто хлопець і дівчина. Майкл навіть засумнівався, що в іншій ситуації, в іншому місці, виконуючи буденну телевізійну роботу, вбрана у наймодніші сукні, у супроводі режисерів та операторів (а то все хлопці — ого-го!) чи звернула б увагу на нього? Стало ніяково за свої шорти і прану-перепрану футболку. Справжній місцевий рибалка, та й годі. Жалібно і безпорадно озвалася внутрішня педантичність, зараз він вперше це відчув, зиркнувши краєчком ока, як з-під шортів стирчать худі ноги, взуті у легкі шлапаки.

Марта, здається, не звертала на Майкла уваги і хлопець, заглиблений у власні відкриття, нарешті почув, що Фатухелу уже розповідає про кораблі, які колись стояли на рейді тут, на Ентанго. Марта зуміла таки розговорити Фатухелу. Ліхтарник говорив повагом, будував розлогі, нескупі речення. Його й справді було приємно і цікаво слухати.

— … саме на такому кораблі ходив Синдбад — морехід. Ми так називаємо людину, а виявляється, що означає це індійське слово синдхупаті — володар морів. За моєї молодості так називали капітанів і власників суден. Нинішні синдбади в основному іранці, але їх кораблі будуються в Кувейті та Омані.

— А ви б хотіли зараз вийти в океан як справжній синдбад? — поцікавилась Марта.

— Якби мене на березі чекала така діва Марія, як ти, то я б став справжнім володарем усіх морів, — поштиво, з сумними нотками проскрипів старий.

— Скажіть, а мені можна запалити хоча б один ліхтар? — зіскочила з місця Марта. — Будь ласка!

— Бери бідон, сірники, йди й запалюй. Оце і вся премудрість.

Марта миттю вхопила все в руки і подалася до ліхтаря, що чатував за декілька кроків.

— А тобі я ось що скажу, хлопче, — притишив голос Фатухелу. — Не в моїх це правилах, але сказати мушу. Приїздили тут позавчора охоронці Даві до нашого Сема. Ти його не знаєш, але я скажу: недобрий то хлопець. Він з Тітової родини. Чув на власні вуха, як вони про Марту говорили, щоб пильнував її Сем, бо хочуть забрати дівчину до Даві. Ти мусиш про це знати. І ще одне. У Сема мешкає європеєць, він мав якісь справи з покійним Тітом.

— Господи! — обхопив Майкл голову руками. — Я думав, Ероут змився з Ентанго. А тут ще й Даві…

Фатухелу запалив нову цигарку.

— Слухай, Майкле, я знаю таких людей, як Даві. Вони від свого не відступають. І ота зустріч, про яку тобі розповів, це дуже серйозно. Не знаю, що й може статися за хвилину…

Поруч спалахнув ліхтар, і за кілька секунд, проторохкотівши бідоном, біля них з’явилася Марта.

— Ви бачили, це я запалила ліхтар! — була вдоволена і обійнявши Фатухелу, дзвінко поцілувала у щоку. — Дякую, ви такий добрий!

Фатухелу підвівся з лави, розтер недопалок ногою. Зморшки на обличчі зарухалися, випромінюючи тепло.

— Ви йдіть. Вас підганяє час. А я піду, робота чекає. — І подався до дальніх ліхтарів, лунко дзенькаючи бідоном.

— Щасти вам! — крикнула навздогін Марта.

Майкл і собі підвівся з лави. Так, час вимагав рішучих дій, — це був мудрий наказ ліхтарника.

Дорогою до лікарні мовчки обмірковував усе, що мав би зробити негайно. Іноді зупинявся, міцніше стискав дівочу руку і прислухався до навколишньої тиші.

— Майкле, ти щось ховаєш від мене, скажи! — не витерпіла Марта.

— Позавчора на Ентанго приїздили люди від Даві. Доручили якомусь Семові тебе пильнувати. Та й Ероут ще тут сидьма сидить…

— Ось воно що! А я вже стала забувати про них, як про страшний сон! — якимось вимученим, несвоїм голосом зронила Марта. Вона тремтіла і відчуваючи підступну навалу головного болю, притулилася (а, може, заховалася?) до Майкла:

— Що ж нам робити?

— Забиратися з острова. І чим швидше, тим краще. Так порадив ліхтарник Фатухелу.

У лікарні відразу натрапили на Мааса. Від лікаря не сховалось, що молоді люди чимось стурбовані.

— Якісь проблеми?

— Нам треба звідси їхати, — відповів Майкл.

— Вам загрожує небезпека? Але ж Ероут… він не посміє. Всі знають, що Марта Квитко жива, ось, візьміть, поліцейський приніс документ, котрий вам, Марто, буде тимчасово заміняти паспорт.

— Та тут приїздили позавчора від Даві. Розмовляли з якимось Семом і просили пильнувати Марту, — продовжив Майкл. — Мені Фатухелу розказав.

— Отакої! Але ж… тоді вам і справді треба негайно їхати звідси! Інакше Даві обов’язково знайде спосіб, як забрати дівчину. У Ероута не вийшло, але то вар’ят. Даві, наскільки мені відомо, досить тверезого глузду. Він не звик програвати. Їдьте на Яву, до Джакарти. А там — літаком до Мельбурна. Документи маєте, гроші, якщо треба, я дам. Ви тут почекайте, я за Ліаном піду. Гадаю, він відвезе вас на Яву…

— Стривайте, — заперечив Майкл. — Нам не на Яву, на Суматру треба, на північ острова, до. Медана.

Майкл замовк, тільки глянув на Марту. Чому змінено маршрут, не мав права говорити, нехай сама вирішує, як пояснити Маасу.

— Я думаю, нехай Майкл піде за Ліаном, — зрозуміла погляд дівчина. — А я вам дещо розповім.

Як тільки за Майклом зачинилися двері, Марта запропонувала Маасу присісти. Нервово здригнула плечима і почала:

— Ероут переслідує мене з іншою метою. Ні, він ще не цілковитий вар’ят і руку хотів мені… Його цікавив ось цей браслет…

Коли повернувся Майкл, Марта встигла все розповісти лікарю.

— Друзі! — схвильовано заходив по палаті Маас.

— Ви благородні молоді люди. Я живу тут, знаю, що індонезійці працьовитий народ і гріх відбирати у них будь-що. Їм і так дісталося. І якщо вам буде потрібна моя допомога, то я завжди готовий…

— Ви й так нам багато допомогли, — озвався Майкл. — Але треба йти. Катер чекає.

— Секундочку! — заметушився Маас. — Марто, я вам принесу ліки. Обіцяйте, що прийматимете їх тричі на день. І прошу ще хвильку. Я черкну записку моєму приятелеві. Це лікар Сібелюс, він живе і працює в Танджунау. Ось його адреса. У нього пустує бунгало на узбережжі. Прошу вас, це ви мені повинні обіцяти, хоча б два тижні спокійно провести на узбережжі. Там вас ніхто не буде шукати. І тільки потім, зробивши відповідне обстеження у Сібелюса (Маас говорив і одночасно писав), вирушайте далі. Від цього залежить ваше здоров’я, Марто. Не нехтуйте моєю рекомендацією. Обіцяєте?

… темні, непроглядні ночі на цих широтах. Непризвичаєна людина навряд чи помітить, що поруч, за два кроки, за деревом, кущем, кам’яною брилою чатує небезпека. Нічному способу життя віддають перевагу хижаки, полюючи за здобиччю. Чорний морок ховає настовбурчені вуха, невидимий погляд, загострює нюх…

Ніхто й не помітив, як до катера Ліана друзів супроводжувала постать, що чатувала за шовковицями і тяглася за ними, ховаючись за перекинутими на березі дірявими човнами.

Сем бачив і чув усе…

8

Повідомлення про те, що Марта залишила Ентанго, Ель Даві отримав уранці. На десяту годину мав заплановану зустріч з головними держателями акцій нафтових компаній Персидської затоки. Найзаможніша ієрархія збиралася обговорити і прийняти рішення щодо можливостей поставок нафти у країни колишнього Совєтського Союзу. Цього разу розглядалися потреби і України.

Даві, хоча траплялося, нехтував отією нудотою, бо здебільшого доводилося вислуховувати набридливі прохання про поставки в кредит, а давати у борг він не практикував, тепер виявив неабияке зацікавлення.

Зручно вмостившись у лімузині, обладнаному телефонним зв’язком та кондиціонером, проглядав порядок денний засідання. Під п’ятим пунктом йшла відповідна інформація про Україну. Довго дивився, в’їдався у кожну букву, якою писалася назва цієї країни.

Сьогодні він зустрічатиметься з урядовими чиновниками її країни. Що це за люди? Можливо, познайомившись з ними, запропонувавши конкретні плани для подальшої співпраці (у такому рішенні навіть не сумнівався), зрозуміє їх ментальність, а через спостереження за характерами, звичками, уподобаннями, манерами поведінки збагне хоч щось про сприйняття світу Мартою.

Відтоді, як повернувся в Катар, намагався пожбурити геть з серця образ українки, стерти його з пам’яті, розвіяти і змішати її магію з піском пустелі. Це ж власне, піщинка, дмухни… Але душа боляче реготалася над безсиллям розуму. Його руки брезгливо відкидали легкодоступних блондинок, брехливих і розбещених, продажних і бездушних. То був не той дотик, не ті цілунки, не та чуттєвість…

Обезсилений від двобою душі і тверезого, завжди розважливого глузду, заплющував очі і тільки у такий спосіб (чого не робив досі, бо кожна забаганка відразу збійснювалась) міг відчувати на долонях тихий шелест білявого волосся

… так гойдається у її країні на полі достиглий колос… і чути сміх.

… так розливаються в її країні долинами ріки… і навіть вдихати її аромат. Трепетно було у таку мить, ні з чим незрівнянно…

… так хвилюється перед дощем спрагле від спеки дерево…

Дзеленькнув телефон. Даві намагався втримати обволікаючий стан піднесення. Однак логіка вистрелила коротким іспульсом, що по дрібничках ніхто б не наважився турбувати.

Секретар, через якого здійснювались усі конфіденційні розмови, завжди надзвичайно лаконічно, у два-три слова вкладав нагальну інформацію.

— Телефонує Камінскі.

— З’єднайте! — захвилювався Даві.

Цього дзвінка чекав майже два тижні. І ось, нарешті, перше повідомлення. Серце і собі важкими поштовхами пхалося догори, щоб не пропустити жодного слова, жодного натяку з того, що зараз скаже детектив.

Ель Даві лише раз розмовляв з Елтоном Камінскі. Холодна розважливість і зверхність не дозволили бути до кінця відвертим з детективом. Досить того, що він погодився з його п’ятизначними гонорарами і наказав робити усе без жодного галасу. Тільки дозволив собі показати детективу паспорт, куди треба було б вклеїти фото Марти.

— Це розумний хід, — занадто спокійно, як на Даві, зреагував Камінскі.

А вже наступного дня Ель Даві отримав паспорт Селіли з вклеєною фотографією Марти і коротку записку від детектива: «Тримайте при собі. Приготуйте для зустрічі букет орхідей».

Відтоді минуло майже два тижні…

— Слухаю, — Ель Даві намагався говорити спокійно-втомленим тоном.

— Особа, якою ви цікавитеся, на Суматрі, у місті Танджунау.

— Далі що? Коли я зможу зустріти її з букетом орхідей біля трапу мого літака, здається, так ви пообіцяли у своїй записці?

Камінскі вловив зверхні нотки, котрі ніколи йому не подобалися. Вони змушували його бути маленькою, слухняною маріонеткою, таким собі чемним хлопчиком з однією звилиною в мізках та стуленим писком, в якому тримав дорогу цукерку-гонорар.

— Тижнів за два буде потрібен ваш літак.

— Сподіваюсь, мені не доведеться летіти з Аляски, як отримаю екстренне повідомлення?

— Поки що мені відомо, що дехто збирається летіти до Медана, — кинув Елтон на терези так щедро оплачуваної інформованості.

— Дивно, — протягнув Ель Даві. (Терези хитнулись і переважили на користь детектива). — Наскільки мені відомо, кінцевим пунктом призначення мав бути Мельбурн. Ви, часом, нічого не переплутали?

Терези аж підстрибували, але уже не могли заспокоїтись, інформація взяла верх і геть змела зверхність Даві.

— Про час вильоту до Медана повідомлю за добу, — І собі втомлено почав Камінскі, насолоджуючись щойно отриманою перемогою. — Вас це влаштує?

— Т-а-а-к! — кричав у слухавку Даві і не міг збагнути, чому надривним дзенькотом розбивається його крик. На другому кінці уже давно поклали слухавку.

З прилаштованого у салоні міні-бару витягнув пляшку холодної води і довго пив, прислухаючись, як вода хаотично потрапляє усередину, розтікається по грудях і відбивається від серця, бо воно так калатається….

Однак Даві уже знав напевне, що відразу по команді детектива за лічені години прибуде в Індонезію.

Ділові поїздки до цієї країни стали для нього досить частими, особливо це стосувалося розробки нових нафтових родовищ на Суматрі. Там найкраща нафта, відома на світовому ринку під маркою «Мінас». І хоча володіє свердловинами, захованими у джунглях, американський нафтовий гігант «Калтекс», його покійний батько і собі встиг відшматувати добрячий кусень, бо умови для інвестицій іноземного капіталу були і є в Індонезії надзвичайно благодатними. 50 закордонних нафтодобувних компаній, в тому числі і катарська філія Ель Даві, зобов’язані по номінальній ціні продавати певну кількість нафти індонезійській національній корпорації «Пертаміна». Це була незначна плата за користування багатством цієї країни, до того ж Даві мав право поза конкуренцією орендувати для відпочинку будь-який найкращий куточок країни, навіть острів, як зробив цього року.

Даві відкинувся на спинку м’якого сидіння, обтягнутого добротною шкірою.

Що ж, — вдоволено проказав сам до себе, — будемо милостивими до тих українців. Особисто моя компанія піде на довготерміновий кредит з цією державою.

Ловив себе на думці, що таке його рішення сподобається Марті, і що в нього тепер є нагода небавом про це їй розповісти.

… Під’їжджав до урядового палацу, в якому завжди відбувалися подібні зустрічі. За встановленою традицією напередодні офіційних церемоній на флагштоках при вході вивішувалися прапори країн-учасниць засідань економічних рад. Сьогодні поруч з відомими прапорами розвівався жовто-блакитний прапор України.

Не звертав уваги на натовп журналістів, які завжди обсідали мікрофонами, диктофонами, фотоапаратами, відеокамерами. Однак зараз, побачивши у натовпі наставлених мікрофонів один, на квадратній підставці якого прочитав напис англійською UKRAINE, зупинився.

— Я хочу дещо сказати для українського телебачення.

Даві спіймав себе на тому, що його бажання дати інтерв’ю українському тележурналісту, яке миттєво визріло, швидше було спробою хоча б таким чином поспілкуватися з Мартою.

Заметушилися, занервували репортери, пропускаючи наперед зовсім не знаного ніким журналіста. Це тобі не паморочлива блондинка з американської телемережі СЫИ, акредитована в Катарі, якій не раз давав інтерв’ю Ель Даві, не швидкі, з реакцією кобри репортери столичних мас-медіа. Молодий український репортер, на якого пильно дивився Даві, мав досить приємний вигляд (надзвичайно заімпонувало його світле, як у Марти, волосся) і застарілу відеоапаратуру, хоча досить відомої і авторитетної японської фірми. Журналіст теж (як Марта!) не знітився перед численними титулами, якими представляв Даві його секретар, легким порухом відігнав русяве волосся з чола і поставив розумне і досить інтригуюче, як оцінив Даві, питання:

— Які наміри стосовно нафтових поставок в Україну переслідує така багата і впливова людина, як нафтовий король Катару Ель Даві, і якщо він підпише угоду, то чи не посварить Україну з Росією, теж багату на поклади нафти?

— Я не був в Україні, — почав Даві. — Але сьогодні біля цього палацу побачив ваш жовто-блакитний прапор. Зрозуміло, блакитний колір означає небо, ну, а жовтий, очевидно, для вас — це хліб. Чи не так? — Даві не сказав, що прочитав про це кілька хвилин тому.

— Так! — приємно посміхнувся репортер.

— І тому я впевнений, що така країна ніколи не піде на те, щоб колір її неба став чорним від вибуху війни. Гадаю, це добре знають у Росії, бо бізнес, заради якого ми тут зібралися, працює на процвітання країн, а не на політичні амбіції. Це здорова економічна конкуренція, властива світовій економіці.

— Дякую! — англійською подякував репортер.

— А як це буде українською? — заради цікавості перепитав Даві.

— Дя-ку-ю! — по складах з посмішкою вимовив журналіст.

У залі за величезним круглим столом уже зібралося чимало людей. Секретар Даві шанобливо показував, куди йти, і лише вмостившись у зручному кріслі, перед яким на столі стояла табличка з його прізвищем, Даві озирнувся доокруж. Біля нього пустувало ще кілька місць для нафтових акул Персидської затоки. За них Даві не хвилювався, вони завжди приїздили з особливою помпезністю хвилина в хвилину, але в більшості випадків схилялися до рішень Даві, дії якого завжди вважали безпрограшними.

Делегація України, яку шукав очима Даві, уже сиділа на своїх місцях. Центральне крісло відразу за табличкою «Україна, голова делегації» займав чоловік з типовими єврейськими рисами обличчя. Це неприємно вразило Даві, бо над усе він хотів побачити слов’янський тип. Зрештою, саме такий огрядний чоловік сидів біля голови делегації — міністр закордонних справ. Їм було надзвичайно спекотно, хоча ніхто не видавав цього, ховаючи щедрі патьоки поту під темними, на шовкових підкладках, маринарками. Тільки міністр, який відразу сподобався Даві, бо мав широке, відкрите обличчя, масивний ніс з різьбленими ніздрями та веселі мигдалеві очі під густими з сивиною бровами, дозволив собі налити у склянку води, випити її одним махом і потім з полегшенням зняти і повісити на крісло таку недоречну тут маринарку. Він не супив брови, не оглядав присутніх з-під круглих скелець окулярів з явною недовірою, як це робив їхній керівник. Навпаки, про щось тихо гомонів з колегами, а вряди-годи вибухав густим, щирим сміхом.

Як і розраховував Даві, його пропозицію надати Україні довготерміновий кредит із заниженими відсотками погашення платежів, підтримала більшість.

Перед офіційною церемонією підписання угоди оголосили перерву. До Ель Даві відразу поспішив у супроводі темних маринарок голова української урядової делегації —виконуючий обов’язки прем’єр-міністра республіки, як було представлено.

— Спасіба! — тиснув руку Ель Даві. — Спасіба от всєго українского народа.

Перекладач відразу зацокотів, припідносячи слова з поштивим вишколом.

— Як? — здивувався Даві. — Наскільки мені відомо, по-українськи thank you звучить як дя-ку-ю, чи не так?

В українського урядовця брови злетіли з-під скелець. За його спиною чулося рокотання густого сміху, ледве стримуваного міністром закордонних справ. Та все ж таки сміх вирвався назовні. Даві так і не зрозумів, що викликало таку реакцію.

Тим часом голова української урядової делегації відкланявся, не проронив більше жодного слова, — німа процедурна сцена з етикету намальованих посмішок.

— Дякую, щиро дякую за вияв громадянської підтримки, — проказав спочатку українською мовою, а потім по-англійськи міністр закордонних справ.

— О! — відверто зрадів Даві, почувши, нарешті, відоме йому українське слово. — Я знаю, що по-українськи thank you вимовляється як дя-ку-ю.

— Так, так, — все ще посміювався міністр.

— А тоді ж чому ваш прем’єр-міністр говорить «спа-сі-ба»? Це якийсь український діалект?

Міністр голосно випустив носом повітря, а за якусь мить знову вибухнув реготом і по-змовницьки витлумачив Даві:

— Тому він у нас виконуючий обов’язки прем’єр-міністра, бо не вміє добре українською говорити, знаєте, все життя по-російськи… — Не доказав, махнув рукою.

— О, це просто чудовий закон, коли людина не знає добре державної мови, її називають «виконуючий обов’язки».

Міністр щиро розреготався і додав українською, звертаючись до своїх колег, що стояли поруч:

— Його б та до нашої Верховної Ради з такою пропозицією. Може, й справді більше гідності було.

А для Даві сам же переклав:

— Чи не буде у вас бажання відвідати Україну?

— Дя-ку-ю! — вимовив Даві по-українськи і продовжив англійською:

— Якщо наші справи підуть добре, то, очевидно, варто буде прийняти запрошення.

Ясна річ, він мав на увазі скоріше проблеми, пов’язані з будівництвом одеського терміналу. Тільки збудувавши його і запустивши в дію, можна було б реально налагодити поставки нафти. Цукор, запропонований українською делегацією в обмін на нафту, послужив би гарантом стабільних контактів. Це в ньому говорив природжений бізнесмен. Хоча, знову ж таки, над усе хотів, щоб його плани схвалила Марта.

Уже потім, в лімузині, впіймав себе на тому, що діяв, можливо, занадто радикально, завчасно демонструючи прихильне ставлення до України. Але ж отой вранішній дзвінок…

Ель Даві, охоплений хвилею прохолодної жаги, а так усередині озивалося, коли думав про Марту, блаженно відкинувся на спинку сидіння. Хай там що, а відтепер він стовідсотково впевнений, що незабаром поруч з ним у лімузині сидітиме українка. Може, він їй і розповість про сьогоднішню зустріч…

Детектив Елтон Камінскі користувався у столиці неабияким аторитетом. Про це голосно ніхто не говорив, бо кому хочеться виносити сміття з власного будинку на показ сторонньому оку, однак усі знали, якщо за справу береться справжня червона ірландська перчина — успіх гарантовано.

Треба буде подбати про пишний букет орхідей….

9

Кузі — так називає Ліан південно-східний вітер, що неухильно дме тут у цій порі. Він не шарпає ветхою моторкою, наскрізь пропахлою рибою, а, дякувати Всевишньому, підганяє човен. Лише зустрічні хвилі обдають пасажирів щедрими жменями бризок і тримають у постійному напруженні.

Ліан каже, що при такому вітрі вони швидше дійдуть до Танджунау — портового міста південної Суматри, де мешкає лікар Сібелюс. Хлопець чудово орієнтується серед суцільного чорного мороку води і неба, сидить біля мотора, а суденце йде вперед по курсу, пронизує темінь, мчить туди, де нарешті сподіваються отримати спокій та позбутися переслідувачів.

Марта примостилася на застеленому циновкою днищі. Тут затишно, бо зверху катер накривається туго напнутою парусиною. Крізь гуркіт мотора не чутно, про що розмовляють Майкл з Ліаном.

Браслет набридливо в’їдається в зап’ястя, і Марта ловить себе на тому, що як тільки зверне на це увагу, відразу отримує важкий і холодний ляпас, од якого весь час думається про одне й те ж: невже Ероут домовився з Даві і тепер удвох її переслідують?..

Протягом останніх днів намагалася не думати про Ероута, правильніше, ліки Мааса допомагали не копирсатись у пережитому, вони ставали непробивним муром, за яким танули усі проблеми. Вона лишалася по той бік неспокою… Тільки отой осоружний браслет не дозволяє відключитись.

… а що сталося? Невже зараз, коли вона з Майклом, нарешті, відірвалися від своїх ворогів, можуть бути якісь неприємності? Хто знає, куди вони помчали серед ночі? Ніхто! Хто знайде їх з Майклом у великому місті? Ніхто!

НІХТО?…

Ошелешив крик птаства. Він продерся крізь сонячну павутину ранку і відразу вирвав зі сну. Рвучко підвелася, але поруч спав Майкла і дівчина заспокоїлася.

Приставила руку човником до очей: крізь поснований живими цяточками серпанок темніли обриси пришвартованих суден. Стріли баштових кранів снували туди-сюди і не могли дзеленьканням перекричати набридливе птаство, що у своїй зухвалості не боялося обсідати і штрикати дзьобами у блискучі нейлонові мішки вантажів. А майже поруч, через декілька таких же суденець, рибалки вивантажували кошиками рибу і на великих візках підвозили до базарних яток.

Ліан розмовляв неподалік з рибалками. Привітно махнув рукою і поспішив до друзів.

— А що, Майкл досі спить? Давай, буди його, нам треба йти.

Марта розбудила Майкла і вони вирушили в місто. Ліан добре орієнтувався в Танджунау і це значно скоротило шлях крізь базарні нетрі, квартали бідноти з відкритою каналізацією, без водопроводу, посновані до того ж брудними крамничками з усіляким хламом.

Далеко внизу лишився порт з нудотним запахом підгнилої риби. Тепер вони вже були у верхній частині міста. Йшли охайними вуличками з невисокими двоповерховими білосніжними котеджами під яскравою, майже червоною дахівкою. Ковані металеві паркани, ажурні і прозорі, схожі скоріше не на надійну огорожу, а легке мереживо, розкішні квітники на випещених газонах перед будинками, ліниві лискучі лімузини мліли на посипаних камінцями доріжках, — усе говорило про те, що вони потрапили у квартал, де живуть заможні люди.

Саме один з таких охайних і затишних будиночків займав лікар Сібелюс. Мідна табличка з його прізвищем виблискувала на сонці.

Майкл натиснув на гудзик дзвінка, а Марта знову озирнулася довкола. Жодної живої душі не видно ні на вулиці, ні біля парканів. Знизала плечима — треба позбутися цієї звички, — вони ж у безпеці.

Ти певна? — казна-звідки турбувало.

Сібелюс виявився однолітком Мааса і близьким його другом. Принаймні перша реакція, що послідувала на записку Мааса, це якнайкраще підтвердила.

— Друзі Мааса — мої друзі! — вигукнув привітно, запросивши гостей до прохолодної вітальні. — Прошу, розкажіть, як там старина Хенрик поживає?

Точилася звичайна, яка буває у подібних випадках, розмова. Марта із задоволенням смакувала холодний сік і не слідкувала за ходом світської розмови. Перед очима стояла пляма. Пуста вулиця. Без людей. А чому б і ні?

Бо — ні, — відразу за холодним ковтком вислизнула льодяна скалка, — від скарбу так просто не відмовляються.

До вітальні зайшла служниця і розмова перервалася. Виринула на поверхню зі своїх думок і Марта.

— До вас, лікарю, пацієнт.

— Шкода, що не маю часу, — заквапився Сібелюс. — Однак протягом двох тижнів, поки ви будете тут, прошу заходити до мене. Ось ключі. Мій шофер вас відвезе.

Утрьох вмостилися у відкритій машині, а ще через двадцять хвилин знову під’їжджали до океану, лише з другої сторони гори.

Тут, на узбережжі, рясніло чимало бунгало. Великі й маленькі, немов декорації до мильних серіалів, вони вервечкою тяглися вздовж пологого берега. Відтепер протягом двох тижнів господинею легкої хатинки з великою терасою, що виходила на піщаний пляж, ставала Марта.

Бунгало Сібелюса стояло осторонь головної автотраси, що вела до Танджунау, і майже ховалося за виступом скелі. Спокій і затишок, що віяв з кожної щілинки бунгало, майже умиротворював. Ну хіба хтось знайде нас тут? — перепитувала Марта саму себе. Крім того, по дорозі вона крадькома кілька разів озиралася і нічого підозрілого не помітила. Повз них мчали авто, обганяли їх і роз’їжджалися праворуч-ліворуч, кому куди треба.

Від серця відлягло і дівчина зайшла в бунгало, де відразу потрапила у неабиякий комфорт. Холодильник, кондиціонер, постійна присутність гарячої і холодної води, телефон — все це не викликало у Майкла жодних емоцій і Марта заздрила йому, що він звик жити серед таких необхідних речей і сприймав їх як нормальні умови існування.

Нічого, якось розповім йому, що то значить жити без вигод, — думала Марта. — Але ж обіцяли вирішити проблему з водою. Може, вже і подається вода безперебійно і дарма казатиму казна-що.

Марта літала по єдиній кімнаті, серед якої стояло величезне ліжко, оглядала відділену барною стійкою затишну кухню. Тут було чимало речей, котрими не вміла навіть користуватися по тій простій причині, що вдома не мала змоги їх придбати та й у них таке причандалля поки що не культивувалося. Особливо сподобалося готувати тости. Раз — скибка сховалася в щілині, а через хвилину — підрум’янена, із легким тріском підстрибує — прошу, готово. Або електрокавоварка, що цілий день тримає гарячою каву без фусів, які, за звичкою на каві у Львові доводиться виштовхувати з рота язиком, або ж тихцем ковтати. Ну, і як тут не розвернутися зі своїми кулінарними здібностями, коли все прилаштовано, припасовано так зручно і привабливо, що руки самі просяться пекти, варити, смажити, тушкувати. І тому, коли Майкл запропонував з’їздити до магазину і купити щось з їжі, Марта залюбки погодилася. Крім того, Ліан збирався оцінити у ювеліра і продати сережки.

Йшли вулицями, побачене довкола викликало у Марти відверте захоплення. Майклові доводилося відтягувати дівчину від розкішних вітрин книгарень, в яких вигравали фейерверками фарб обкладинки. Тут вона перетворювалася на дитину, не хотіла відходити від альбомів з малюнками Сальвадора Далі, а у букіністичній крамниці навіть не озивалася, коли її кликав Майкл.

Охолола трохи у ювелірній крамниці. Байдуже розглядала виставлені на продаж коштовні прикраси, поки ювелір розглядав крізь лупу її сережки.

Кілька разів схожий на гвіздок чолов’яга відкладав лупу, заплющував очі і завмирав. Самі лише пучки пальців бігали по камінчиках та їх золотому і платиновому обрамленні.

— А як потрапили до вас ці сережки з далекого Совєтського Союзу? — забігали очі по щойно прибулих клієнтах.

Над усе ювелір боявся вскочити в халепу із краденими коштовностями. Але й спокуса придбати прикрасу високої проби була занадто велика.

— Це мої сережки, — втрутилася Марта.

Ювелір поштиво хитнув головою. О, так, він купить їх, але просить панночку показати свої документи, з фотографією, ясна річ.

— Так, так, розумію, вам потрібні гроші, — повеселішав ювелір, коли ознайомився з посвідченням Марти. І відразу назвав ціну, запопадливо віднявши від справжньої вартості чималий відсоток.

Марта глянула на Ліана. У хлопця від названої суми очі стали зовсім круглими і він навіть голосно ковтнув слину, хитнувши головою в знак згоди.

— Прошу, ось ваші гроші, — метушився вдоволений ювелір. Він ретельно перерахував рупії. Ліан замотав гроші в хустину і засунув її під майку.

На прощання, улесливо проводжаючи таких вигідних клієнтів, ювелір поцікавився:

— А ось цей браслет ви теж привезли із своєї країни?

— Так. Це подарунок, давній, — відразу наїжачилася Марта.

— Дивно, дивно, — пробурмотів ювелір.

— А то чого ж? Це ж звичайна біжутерія, до того ж — підробка, — мало не зірвалася на крик дівчина.

— А чи знаєте ви, що саме у такій манері працювали ювеліри лише одного марга Суматри?

— Марга? А що це таке?

Поруч під руку її взяв Майкл і тепер дівчина шкодувала, що так бурхливо зреагувала на звичайне професійне запитання.

Ювелір вирішив показати іноземці знання етнографії.

— Це значить приналежність до певної родової групи. Ось цей лев з вишкіреною пащею, тіло якого зроблено у типовому східному орнаменті, безсумнівно вказує на приналежність до марга, започаткованого від лева.

— А… хіба таке буває?

— Корінне населення Індонезії принаймні так вважає. Але започаткувати марга міг не лише лев, але голуб чи буйвол.

— А зараз когось можна знайти з того марга? — втрутився у розмову Майкл.

— Колись, маю на увазі, до голландської інтервенції, чимало марга тоба-батаків славилися на всю Суматру золотими виробами і різьбою по дереву. Ви знаєте, що вони були неабиякими майстрами добувати і переробляти золото?

Ювелір заплющив очі і зацокав язиком:

— Які неперевершені майстри! А потім їх вигнали із своєї землі, і якщо вони зараз десь є, то дуже мало і уже не живуть у джунглях, як колись… А втім, на півночі Суматри, в Медані, ще можна знайти кілька старих ювелірів з того марга, — пошкріб потилицю ювелір, — але останні роки я мало бачив їхню роботу. Та й працюють вони вже не з своїм золотом, а це, знаєте, вже не те…

Ювелір розвів руками, раз за разом вклоняючись на прощання.

Вийшли з крамниці.

— Ну що ж, Ліане, будемо прощатися, — простягнув руку другові Майкл. Хлопець тупцявся, зітхав, бо не знав та й не вмів говорити якісь особливі слова у такі зворушливі хвилини. Але врешті-решт спромігся щиро випалити:

— Марто, ти щедра, як пальма. Нехай твоє життя стелиться такою ж рівною, як стовбур вічнозеленої ліани, дорогою.

На Ентанго таке побажання було традиційним, його говорили шанованим людям.

І ще довго стояли Майкл з Мартою, проводжаючи поглядом друга, знайденого на острові Ентанго, — маленькій цяточці на тілі безмежного Індійського океану.

10

Для Сема дні стали схожими на цілодобове вигулювання собаки. Він навіть перестав соромитися бігати з висолопленим язиком під осатанілим сонцем туди-сюди по Танджунау. Вуха, відчував, ставали сторчма, бо треба було встигнути побачити-почути усе і потім переповісти спочатку детективові Камінскі, а потім те ж саме клятому Ероуту.

— Той абориген нам непотрібний, — почув Сем, доплівшись, нарешті, до дверей кімнати, в якій оселився Ероут.

Цей занюханий готель на околиці Танджунау, що належав Бінгасару, голландець відразу назвав, відмовившись від престижних апартаментів центральної частини міста. Як тільки наступного ранку після раптового нічного від’їзду українки з острова вони удвох з Семом добралися до Танджунау, йдучи услід за Мартою, Ероут відразу кинув «До Бінгасара!» — і Сем розгубився та не зміг запропонувати щось ближче того кварталу, де мав оселитися детектив Камінскі.

Тепер Сема запхнули у комірчину під сходами, де лежала розлізла від часу циновка. Оскільки хлопець цілісінькі дні стежив за Мартою та Майклом, незримо дихав у їхні спини, він уже поночі повертався у комірчину настільки втомленим, що ледве-ледве молов язиком, якщо було про що розповісти Ероуту, бо Камінскі сам задавав питання. Тоді вже Семові було байдуже, якої якості його циновка.

— Той абориген нам непотрібний, — знову донеслося з кімнати Ероута. Говорив голландець і, ясна річ, що аборигеном називали його, Сема. Люто заскреготав зубами, наточував їх, ніби й справді готувався вп’ятися в горлянку товстуна. Однак вирішальна мить не підходила ось уже два тижні і Сем знову благав свого бога, щоб допоміг швидше розправитися з товстим європейцем.

Сьогодні, нарешті, Сем вислідив, як Майкл зранку придбав два квитки на літак до Медана, що відлітав завтра опівдні. Доповів про це Камінскі.

— Ти свою роботу виконав, — поплескав детектив хлопця по плечі. — Завтра отримаєш гонорар.

Од таких слів Семові стало надзвичайно радісно і він навіть пискнув від задоволення.

До Ероута, щоб розповісти цю ж саму новину, чалапав через усе місто. Думки обсіли такі навальні, що Сем ледве-ледве переступав босими ногами по розпеченому камені мощених вулиць.

Час спливав, невблаганно вимагаючи рішучих дій. Камінскі довірливо натякнув Семові, що, очевидно, завтра Марта не полетить до Медана. На летовищі її перехопить детектив разом з охороною Даві. А Ероут залишиться ні з чим…

— І полетить Марта разом з Даві під надійною охороною Самура так далеко, що твоєму Ероуту ніколи її не знайти, — закінчив відкривати карти Камінскі.

І тоді Сема охопив жах. Він навіть не встигне, як це роблять його чотириногі друзі, підтиснути хвоста і чимдуж податися геть, жалібно заскавулівши. Живим Ероут не відпустить… ЯКЩО СЕМ НЕ ЗРОБИТЬ СМЕРТОНОСНИЙ СТРИБОК!

У правильності такого вироку Сема переконав Камінскі, кожного разу при зустрічах нагадуючи, як холоднокровно вбив голландець непокірного слугу Хаббіда й, вочевидь, спричинився до загибелі Тітрадо. А поразки з Мартою аж ніяк не вибачить. Вб’є тебе, це точно, — говорив детектив так спокійно, наче розкладав на столі партію в покер, наперед знаючи, що Сем не вміє грати.

— Як ти гадаєш, Ероут приріже тебе ножем завтра, — навмисне зробив наголос на останньому слові, тим самим визначаючи межу життя малайця, — чи задушить своїми ручищами?

Сем упрівав, крутився дзигою і врешті-решт вискочив з будиночка, де винаймав квартиру приватний детектив, переконаний, що СЬОГОДНІ мусить зробити смертельний стрибок, бо…

— Так-так, той абориген нам зовсім непотрібний, — вкотре тарабанив Ероут.

— Так-так, завт ра все закінчиться і звичайно, бажано без свідків, — відрубав голос, що належав Камінскі.

Сем прикипів до замкової щілини, ще більшу дірку викручував поглядом вибалушеного ока, яке від люті довго не кліпало, виставляючи замість ключа обведене червоним сніжнобіле очне яблуко з чорною пронизливою зіницею.

Навіть почув, як у мозку вистрілило коротко і чітко: проти нього готується змова. Камінскі все-таки злигався з Ероутом. І поки Сем дибав через усе місто, випаровуючи сморідний піт, детектив спокійно сів у таксі і першим сповістив Ероута про завтрашні події. Вочевидь, вони уже домовилися про все і навіть вирішили його долю.

… той абориген нам непотрібний!..

Як тепер Сем картав себе, що довірився детективові. Він же знав, що білі люди підступні, до того ж, поруч завжди був такий негативний приклад Ероута…

Від хвилювання нирки знову заспазмували, самовільно, без застережень м’язів випускаючи краплинами сечу.

— Потерпи до завтра, — гугнявив п’яним язиком Камінскі.

— Окей! — заскрипів маленький ослінчик, на якому сидів Ероут. — Я знаю, де він ховає гроші від Даві, кві-і-і-ік….

При цьому Ероут засміявся гидким, з самого зловонного тельбуха, белькотним сміхом. Сем чув такий, коли голландець хизувався, як він холоднокровно встромив Тітового кріса в груди Хаббіда. Бо той став йому непотрібний! А тепер надходить черга Сема…

ЗАВТРА…

Сем ще довго тупцювався біля дверей, принюхувався до них, але нічого цікавого більше не почув. І коли в кімнаті засовалися стільці, Сем у два стрибки опинився у комірчині з усіляким господарським мотлохом. Там нарешті випустив рештки сечі у якийсь слоїк, автоматично видобув з правої кишені широких шорт пляшечку і проковтнув одну пігулку, решту заховав назад. Крутив пальцями флакончик у кишені і дивився крізь просверлені у дверях дірочки.

Спочатку до дверей запопадливо підбіг Бінгасар із своїм помічником і під руки вивели з номера п’яного до нестями Камінскі.

— Ще пляшку віскі в номер! — горланив навздогін Ероут.

— Дайте йому спокій! — белькотів Камінскі. — Не турбуйте, нехай проспиться. Завт-ра у нас з ним зустріч.

— Нехай собі хропе, кому він потрібний, — крізь зуби цідив Бінгасар, з усіх сил намагаючись підтримати безвольне тіло детектива.

— Цей вже відрубався, той теж ось-ось звалиться з ослінчика, — догідливо вторив прислужник.

Елтон Камінскі вів себе покірно, як в’ялений тунець, теліпався з опущеною головою між двома чоловіками.

… десь далеко гавкали пси і Сем розумів, що вони не підпускають чужого, бо ЗАХИЩАЮТЬ СВОЄ. Настав час і йому стати насторожі власного фетишу!

… я знаю, де він ховає гроші від Даві…

… Так-так, той абориген нам непотрібний…

Завтра українка потрапить до рук Даві і Сем стане НАРЕШТІ оракайя, якщо…

ЗАРАЗ ЗРОБИТЬ НЕОБХІДНИЙ КРОК!

Сем непомітно прослизнув коридором до кімнати Ероута і зовсім нечутно зайшов усередину. Той сидів на ослінчику біля низенького столика і виціджував у присадкувату склянку залишки віскі. Трусив квадратною пляшкою, повертав її і так, і сяк, але не міг видушити і краплини, — пляшка була порожньою.

Почувши, як скрипнула підлога, Ероут ліниво повернув голову, викарячився на Сема і втупився крізь нього п’яними очима.

— Це я, Сем, — зам’явся малаєць.

— А, це ти, цуценя, — відвернувся Ероут, пожбурив порожню пляшку під стіл і поліз до кишені.

— На, візьми гроші і принеси мені ще пляшку. Чуєш, цуценя!

Сем вишкірив зуби, у нього всередині завурчало.

… я знаю, де він ховає гроші від Даві…

… так-так, той абриген нам непотрібний…

Ероут зашпортався, не попадаючи рукою куди слід, а коли, нарешті, п’ятірня просунулася у напнутий під товстими стегнами проріз внутрішньої кишені та ніяк не хотіла рухатися, бо тепер у ній затиснуто в кулак гроші і вона стала круглою, як довбня, Сем стрибнув…

Так, як це робить скажений пес, кидаючись на приречену жертву. обхопив шию Ероута ззаду і почав з усієї сили стискати. Однак голландець вперся в підлогу і збирався підвестися з ослінчика разом з Семом на спині. І тоді Сем різко підставив праве коліно під ключиці, по центру хребта, та знайшовши точку опори, рвонув з усієї сили підборіддя Ероута до себе. Під руками щось сухо тріснуло. Він чекав цю команду, яка вистрілювала так само у його мозку, закликаючи до дії, а тепер цей сухий тріск сказав: окей, Семе, ти молодчина, більше тобі немає кого боятися, бо ніхто не знає, де ти ховаєш гроші від Даві.

Ероут із зламаним карком відразу обм’як і розлізло сповз на підлогу.

11

Це була остання ніч у бунгало. Хто знає, що попереду, коли випаде знову побути насамоті і ось так, як зараз, лежати, міцно притулившись один до одного. У такі хвилини Марта чулася дужою, мудрою по одній причині — в ній мілліардами невидимих ниток проростав її Майкл. Вона ще ніколи не відчувала і не мала такого всеохоплюючого раювання. Ніколи такий безмежний веселковий світ не звужувався до розмірів бунгало, в якому щодня, щоночі вибухало стільки сонць!

Десь на орбіті іншої планети, до якої ніхто навіть не збирається податися, бо там незатишно і почуваєшся злодієм, там віють вітри, перегортають попіл, з-під якого ледве-ледве проглядаються Іванові очі. Марта тепер сміливо може дивитися в них і байдуже, навіть зверхньо знизувати плечима: їй краденого не потрібно, у неї Є її щастя, ціле, не надкушене крадькома. Коли, бувало, хотіла милуватися сонцем, що сходило в душі, Іван накидав на нього темну хустку, аби ніхто не побачив окраєць украденого щастя. Чи тьохкало серце, коли думала про це? Тепер згадка про Івана озивалася звичайним електричним дзвінком, що висить на вхідних дверях кожної квартири. І не переймаєшся, що натиснувши гудзик з пронизливим дзвінком, не почуєш за дверима кроків. Там уже ніхто не живе…

Іноді робилося не по собі, коли думала про те, чи познайомилася б з Майклом, якби нормально долетіла до Мельбурна.

— Майкле, — дмухала в його заплющені очі, — скажи-но мені, ти б зі мною познайомився, якби не сталася ота навала і ми нормально долетіли до Мельбурна?

Майкл не розплющував очей. І Марта, навіть не сподіваючись на швидку відповідь, проводила пальцем по густій щетині брів, рівному носу, вустам з по-дитячому припіднятою верхньою губою. Щойно Марта дійшла пальцем до його вуст, як він відразу упіймав її за палець рівними, білими зубами. Майкл не палив, зате полюбляв жуйку із запахом кориці.

Він видобував її з кишені і завжди пропонував Марті маленькі червонясті зубочки. Але чомусь Марті вони не смакували, поки що вона дослідила, що це було едине, на що мали різні смаки.

Майкл поцілував її палець, котрий відразу помандрував далі, до роздвоєного з впадинкою підборіддя.

— Говори!

— Я такий класний контракт підписав, — так і не розплющував очей Майкл, — що шеф відразу б підвищив мені платню. Я тоді тільки про нових наших банківських клієнтів і думав… Правда, звернув увагу на чарівну панну з темнофіалковими очима. Правильніше, я спочатку побачив твої очі. Веселі. Знаєш, Марто, у моєї матері теж були темнофіалкові очі, але сумні.

Колись він розповість Марті про свою матір, але зараз готується сказати інше, і якщо бідверто, то трохи побоюється, що може почути на свою пропозицію занадто розсудливу відмову, на яку через залізні докази змушений буде погодитись. А йому так хочеться почути ствердну відповідь! Скільки збирався сказати, а два тижні минули так швидко, що не встиг зробити цього. Для нього час взагалі став відносним поняттям. Конкретність його виміру перестала відігравати бодай яку роль. А був ніч і день, сонце і вітер, злива і спека. Була, є і БУДЕ ЗАВЖДИ ПОРУЧ Марта. Це була його мрія! Про це збирався сказати…

Майкл полюбив їсти те, що готувала Марта. Ніколи, крім дитинства, він не бачив, як поводяться жінки на кухні. Його дівчата не виявляли бажання вовтузитись із приготуванням і віддавали перевагу магазинним харчам, які розігрівалися за лічені секунди в мікрохвильовій пічці і усі мали однаковісінький — ніякий смак.

А Марта, навпаки, не любила півфабрикатів у розцяцькованих упаковках. Вона навіть купила собі великого плетеного кошика, частенько удвох вони ходили на базар і тоді Майкл, несучи за Мартою наповнений кошик, мало не на весь базар вигукував по-українськи: «Забула купити капусту. Невже не зробиш го-луб-ців?»

Марта вчила його розмовляти українською. І два тижні не минули марно. Коли прокидався, вітався з Мартою:

— Доб-ро-го ран-ку! Хочу їсти!

А після сніданку завжди казав:

— Дя-ку-ю! Дуже смачно, кохана!

Вчора зранку Майкл змолов тарілку холодного пісного борщу, не дивлячись на протести Марти (яка залишила борщ на обід, бо раціонально розраховувала кожну витрачену копійку), примружив очі і чітко видав:

— Від твій борщ я маю кайф.

Та Марту від однієї згадки про їжу знову занудило.

— Навчила на свою голову, — подавила нудотний клубок, що підкочувався до горла.

Вчора вони купили квитки на літак до Медана. Ціни на них були такими високими, що Марта аж злякалася і запропонувала йти пішки.

— Ні! — заперечив Майкл. — Завдяки тобі ми трохи зекономили на їжі і тепер у мене вистачить грошей ще й на сюрприз.

— Який?

— Потерпи трохи.

Але Марта вже вистрибувала навколо, шарпала Майкла з усіх боків і випитувала:

— Ну, хоча б одним словом натякни!

Майкл заховав куплені квитки до кишені і знову пожалкував, що десь зник його пояс-гаманець. Але гаманець був порожнім і Майкл змирився з такою втратою.

Біля телеграфного відділення летовища Майкл зупинився і сказав:

— Ось мій сюрприз. Замовляй розмову зі Львовом.

Марта ахнула. На очі набігли сльози і завмерли величезними озерами. Майкл пригорнув до себе дівчину:

— Я хотів купити тобі сукню, але, гадаю, зможу зробити це відразу, як доберемося до Медана. Там на мене чекає грошовий переказ. Давай, пиши номер, — легенько підштовхнув дівчину до телефоністки.

— Тільки не відходь від мене, — витирала сльози Марта.

Як тільки вони оселилися в бунгало, Марта надіслала листа додому. Але знала, що так швидко лист не міг потрапити до Львова. Як зможе тепер розповісти усе матері, коли Майкл замовив три хвилини, а вона така безпорадна з відліком часу і боїться, що й зараз не збереться з думками.

Мама була майже поруч. Чути її було так добре, що Марта заніміла, відчуваючи, як тремтить мамин голос.

— Господи, доню, це ти? Вуйко Степан уже разів зо двадцять телефонував за тобою. Я знаю, що сталося з літаком, і тебе довго не могли знайти. Де ти, з тобою все гаразд?

— Мамо, я така щаслива, — плакала Марта. — Я тут, на Суматрі, разом з Майклом. Я тобі у листі все-все написала.

— Хто такий Майкл? І чому ти аж на Суматрі?

— Я люблю його, мамо. Це мій Майкл. Він тут, поруч.

Майкл бачив, як важко Марті дається кожне слово, як нервове схлипування перериває мову.

— Хелло, мем, — взяв слухавку і заговорив, як міг, по-українськи:

— Я Майкл Харріс, кохаю Марту. Ми будемо завжди разом. У нас все окей. Цілую.

Лічильник вибив останню, третю хвилину, і на цьому їх роз’єднали.

Час, виявляється, має хвилини. Які вони швидкі…

… остання ніч у бангало зникала, стиралася, забирала з собою таїну кохання, останні слова, сказані Мартою:

— Я кохаю тебе… І кохатиму завжди. Я навіть уявити не могла, що знайду тебе на другому кінці землі. Але, Господи, яка я щаслива, що знайшла тебе, саму себе, тебе в собі і себе в тобі…

— Марто, послухай, я хочу сказати, — сперся на лікоть Майкл.

— … що океан теж пробудився, як ти, і став такий лагідний, чуєш?

Зіскочила з ліжка. Дівоча оголена постать купалася у перших променях сонця.

— Ходімо! — покликала Майкла і відчинила двері.

Передранішнє повітря миттю влетіло до кімнати разом з легким вітерцем. Од цього волосся Марти здійняло золотаву куряву. Уже знадвору ще раз покликала:

— Майкле, поглянь, який спокійний океан…

Він піддався тим чарам, навіть не намагаючись боронитися. Просто перед ним стелилася золота сонячна стежка, по якій йшла у воду Марта. Її тепер можна було впізнати по темнозолотому силуеті.

Наздогнав, торкнувся вустами шовкової засмаглої шкіри. Дівчина повернулася, стала навшпиньки, притулилася гострими грудьми:

— … кохай мене…

Вторив її гнучкому стану, насолоджувався кожним рухом дівочого тіла на своїх бедрах. Шаленіли разом з хвилями, завмирали в обіймах від знемоги…

І лише коли сонце врешті-решт вмостилося над верхівками дерев, розімкнули обійми і неквапливо пішли до бунгало. Там Майкл зберігав слова, а вони чекали, і як тільки переступили поріг, виринули трепетно, несподівано:

— Марто, кохана моя, виходь за мене заміж!

Марта засміялася тихо, і по її сміху, що нагадував лагідну говірку вранішніх хвиль, зрозумів, що вона згідна.

— Ти давно уже став моїм чоловіком, — заховала обличчя на грудях коханого.

— До пана Сібелюса треба зайти за результатами обстеження, — спустився на землю Майкл. — Сподіваюсь, моя дружина уже не має клопотів з медициною?

— Майкле, я цілком здорова і така сильна! — Дівчина обхопила Майкла за шию притиснула до грудей.

Учора вони навідалися до лікаря. Сібелюс оглянув Марту і просив сьогодні зайти за результатами обстеження. Стан здоров’я Марти уже не викликав у нього занепокоєння.

У лікарні Сібелюса йшов прийом. Медсестра-індонезійка на смолянистому волосі мала ретельно накрохмалену шапочку, яку вона носила з такою гордістю, мов то була корона, запропонувала прохолоджуючі напої.

Не встиг Майкл наповнити склянку Марти, як почув розкотистий бас Сібелюса і він із сяючою посмішкою квапливо увійшов до вітальні.

— Не лимонад треба наливати у склянки, молодий чоловіче, — ховав смішинки у кутиках вуст, — а з цієї нагоди ми відкоркуємо пляшку доброго шампанського.

Сібелюс, вдоволено потираючи руки, подався до бару, видобув звідти пляшку шампанського. Сам наповнив келихи і звернувся до нічого не розуміючих молодих людей:

— Пропоную тост. За здоров’я цієї чарівної леді, яка незабаром подарує вам, шановний Майкле, найкращий подарунок — сина або дочку.

Келих у руці Марти тріпнувся. Вона відчувала, що з нею останні дні коється щось не те, але все списувала на залишки струсу мозку, на пережиті страхи і болі.

— Оце так! Марто, рідна моя! — тільки й видихнув Майкл.

— Термін вагітності ще невеликий, але загальний стан не викликає ніяких побоювань. Ви, люба моя леді, цілком здорова майбутня мама. Рекомендую більше плавати, гуляти на повітрі, дихати океаном і, звичайно, побільше фруктів. Бажаю вам, пане Харріс, набратися терпіння і допомогти Марті у такий складний для неї період.

Знову наповнив келихи:

— Мужності і щастя вам обом!

Марта лише пригубила, — боялася захленутися від щастя. Це ж було таким нездійсненним у її минулому житті, коли лікар сказав, що у неї ніколи не буде дітей і вона не звідає найбільшої радості материнства.

Затремтіла уся, тому й поставила келих на столик. Мимохіть в поле зору потрапив браслет, який відразу зіпсував настрій, і подумала про те, що зараз якнайкраще було б розраховувати на спокій у Мельбурні. А так, хто знає? Зітхнула (бо так і не позбулася відчуття неспокою) і глянула на Майкла. Він, здається, думав про те ж саме.

— Ми з тобою сильні, правда? — запитав, знаючи, що Марта розуміє, про що йдеться.

12

Як тільки детектива увіпхнули в таксі, і невдоволений водій тим, що доведеться везти безтямно п’яного пасажира, котрий в будь-який момент може обблювати салон, спробував все ж таки відкараскатися від нього, Елтон видобув двадцятку і чітко назвав адресу. Це відразу подіяло на водія і він, грюкнувши дверцятами, рвонув з місця.

Камінскі перестав грати вар’ята і удавати надудленого до нестями, як тільки Бінгасарова нічліжка блимнула востаннє облупленим боком. Йому це вже ні до чого. Варто поміркувати над тим, як щойно розклалися карти у його грі. А щоб не збивати з пантелику водія, котрий мусив би потім про всяк випадок пам’ятати, що віз таки п’яного європейця, голосно відригнув.

У колоді сьогодні з’явилася козирна хрестова шістка. Вона повинна зробити фатальний хід і побити такого собі вгодованого чирвового валетика. Властиво, нового нічого в черговій партії в карти детектив не вигадав, просто розрахував усе до дрібниць і сподівався виграти. Він же професіонал. (Рука з козирною хрестовою шісткою піднялася, щоб знищити чирвове одоробало).

До виконання наміченого приступив відразу після візиту Сема. Захеканий, пропітнілий наскрізь хлопець нагадував йому побитого пса, котрий тільки з переляку служить своєму господареві. Але кілька годин тому він приніс, нарешті, довгоочікувану інформацію про завтрашній виліт до Медана Марти і це спонукало його заграти завершальну партію. Безпрограшну, як і личить профі.

Упіймав таксі і нарешті вирішив показатися на очі своєму конкурентові Теодору Ероуту, котрий казна-чого і собі полював на українку. Чого? З якою метою? Іноді Елтона це цікавило, але коли йшлося про чітке завдання, то він концентрувався на важливіших речах. А втім, не відкидав ймовірності, що єдина запланована зустріч з голландцем все ж дасть відповідь і на це питаннячко. Хоча розпитувати зайвого свідка, якого мав чіткий намір відсікти від своєї справи, було пустопорожньою балаканиною.

— Елтон Камінскі, — сухо відрекомендувався Ероуту. — Приватний детектив, і вам, пане Теодоре, відомо, яку справу я зараз веду, користуючись деякою інформацією, яку і мені, і вам передає небезвідомий вам Сем.

Елтон не давав Ероуту ні на хвилину оговтатись, надійно розставляючи продуману пастку.

— А ви знаєте, що цей абориген, — при цьому Елтон зневажливо скривив обличчя, — збирається САМ передати нашу Марту босу. Без вас. Як ви на це?

Поки Ероут щось белькотів, виправдовуючись і пояснюючи, що в принципі йому українка непотрібна, а потрібна лише одна річ, яку дівчисько собі привласнило, Елтон непомітно зиркнув на годинник.

Аби щось телепнути, запитав:

— І що ж це за річ?

— Старовинна прикраса, браслет із левовою пащею, етнографічна цінність, знаєте, а я дуже полюбляю такі речі…

Камінскі тільки удавав, що слухає Ероута, загалом йому байдужісіньке белькотання голландця. Кому потрібно слухати, як пускає мильні бульбашки уже приречений, непотрібний свідок?

Зараз детектива хвилювало інше, — коли біля кімнати Ероута з’явиться Сем, ця козирна шістка у вміло розкладеній партії.

Чекати доведеться щонайменше годину, — вирахував. Сем не мав при собі ні рупії, тому зараз вистрибує на своїх двох по розпашілій від спеки бруківці.

— А що, як нам перехилити по добрій порції віскі? — запропонував детектив, виймаючи з об’ємної внутрішньої кишені маринарки пляшку улюбленого голландцем «Jeam Beam», яку спеціально тримав напоготові, вивчивши пристрасті Ероута. Той аж слину ковтнув від бажання пригубити улюблене пійло. Заметушився, ставлячи на низенький столик дві склянки, і навіть прокричав у відчинені двері запопадливому Бінгасару, щоб принесли відерко з колотим льодом.

Ще добрі півгодини вони можуть потеревенити про що завгодно, навіть про той антикваріат, що так приваблює Ероута. Але коли Камінскі почує кроки за дверима (він вміє тримати вуха локаторами), знову переверне платівку на потрібний бік.

Детектив вмостився у зручний, хоча й добряче витертий фотель, і відразу засипав голландця нічого не значущими запитаннями. (Він грає головну скрипку і не дасть можливості перевести розмову в непотрібне русло).

— Як ви почуваєтесь у цій тропічній дірі?

Знову Ероут відповідав, і за тим ледве встигав смакувати добре віскі. Щось спромігся пробелькотіти про те, що на українку йому начхати.

— Так-так, вас цікавить старовинний браслет, — байдуже повторив Камінскі. — Немає проблем, бо нас етнографія не цікавить. Прошу, вам — браслет, а нам — дівчина.

Ероут мало не зімлів від щастя і надалі просто-напросто вторив за Камінскі в унісон. Зрештою, хіба ж не такий гешефт йому підходив якнайкраще?

З місця детектива добре проглядалася замкова щілина, досить велика, щоб не помітити за нею якийсь рух. Ще коли голландець готував напої і щось шварготів про історичну цінність браслета для місцевих, Елтон устиг непомітно вийняти з щілини ключ і покласти його на тумбу біля дверей. І тепер пильніше придивлявся до шпарки. Щойно помітив, як хтось пройшов коридором. Залишився вдоволеним, пастка розставлена-таки вдало.

— Тут не розуміються на добрих напоях.

Елтон підніс склянку. Цей жест означав манеру добре вихованої людини, яка пропонує випити за здоров’я свого співрозмовника. А сам лише краєчком ока спостерігав, як ковтає голландець віскі, закинувши голову, і пропускає через горлянку рідину з дивням звуком кві-і-ік…

За дверима почулися легкі кроки. До кімнати, за розрахунками, мав підходити Сем.

— То що ж будемо робити з нашим спільним другом? — пішов в атаку детектив.

— Той абориген нам непотрібний, — п’яним голосом молов Ероут.

Камінскі бачив, як прикипіла немигаюча чорна зіниця до шпаринки. Сем, видно, почув, що сказав Ероут, і тепер детективові лишилося тільки злегка підіграти:

— Так, маєте рацію.

— О, так-так, абориген нам непотрібний! — мало не співав Ероут.

Тоді Елтону Камінскі здавалося, що він навіть чує дихання Сема і відчуває, як несамовито стугонить у скронях тої немудрої голови кров з єдиним бажанням — якнайшвидше прибрати зі свого шляху Ероута.

Це він, Камінскі, вів Сема до фатального кроку. Умів професійно обробляти психіку людини, спрямовувати дії піддослідного безхребетного створіння куди слід. А треба було лише одне — прибрати непотрібного свідка під час виконання замовлення Даві, яким став несамовитий любитель старовини Теодор Ероут. Такий затятий, що мало не відрізав українці руку, аби зняти браслет. Фе, як це гидко і примітивно. Відразу видно навіженого аматора, бо детектив напевно знав, що бідолаху Хаббіда пришив таки той же любитель етнографічних аксесуарів.

Усе йшло надзвичайно легко. Сем виявився напівдиким і затятим на одному — аби ніхто не посягнув на отримані від Ель Даві гроші. Камінскі і не збирався відбирати чуже, — у такі забавки він не грається, визнаючи понад усе власний авторитет першокласного профі, котрому платять стільки, скільки він сам бажає і видає бажане за необхідне. А ось у тому, що на Семовий гонорар кинув оком Ероут і що це для хлопця — смертельна небезпека — переконав!

… Таксі рухалося повільно, мало не на кожному перехресті потрапляло у пробки, що завжди бувають у ці години. Камінскі вкотре поглядав на годинник. Відтоді, як він залишив кімнату Ероута у тому занюханому готельчику, минуло півгодини. За цей час Сем повинен був порішити Ероута і затаїтися до ранку в комірчині під сходами. Прийти до такого висновку теж виявилося нескладно, Елтон усе життя вивчав психологію вбивств і поведінку злочинців. А усе сьогодні грало так, як треба. Якщо звичайнісінький непотріб у картярській колоді УЖЕ СТАВ козирною шісткою, то Камінскі лишилося приготувати смертний вирок іншому свідкові. Інший — це Майкл Харріс.

… хар-р-р-іс-с-ссс, — загальмувало таксі за вказаною адресою і Камінскі, похитуючись, загикувато подякував водієві, продовжуючи удавати п’яничку. Той навіть не захотів слухати пусте базікання і чимдуж рвонув з місця.

… р-р-р-ісс-ссс…

— Переходимо до другої дії нашого плану, — похитуючись з носка на п’ятку, до скрипу у лакованих черевиках, проказав детектив. — Гра у карти закінчилася, сподіваюсь, не на користь любителя антикваріату.

Знову головна скрипка переходила в його руки, хоча він так не любить цей інструмент, надривне скімлення шкребе по живому, від цього Елтон робиться незібраним і трішечки сентиментальним.

Друга дія — Майкл Харріс, найсуттєвіша перешкода у його плані.

Камінскі знав, що хлопець не відпустить від себе дівчину по тій простій причині, що кохає її. І такі почуття, з усього видно, у них взаємні. Але до емоцій Елтону байдуже, це не його справа. І оті п’ятнадцять днів, котрі голландець (перепрошую, нині покійний Ероутп) провів у постійній пиятиці і бездіяльності, повністю покладаючись на Сема, Камінскі не просидів задарма. По маковій зернині складав докупи те, що у вирішальний момент могло стати детонатором. Це непогано, що абориген так прислужився йому, позбавивши зайвих клопотів, — він сконцентрувався на найважливішому, розставляючи правильно і логічно усі крапки, аби догодити Ель Даві. І ті дрібнички, які назбирав на узбережжі у затишному гніздечку закоханих, поки Сем слідкував за ними деінде, і які лежать у поліетиленовому мішечку та зберігають відбитки пальців Харріса, тепер тягнуть на багато. Ними Камінскі збирається підписати смертний вирок юристу мельбурнського банку. Детектив зібрав досьє на Харріса і знав, що голими руками його не взяти, хлопець має недурну голову на плечах і ніколи в жодних прецедентах не помічений. Але, здається, йому це вдалося…

З шуфляди приліжкової тумбочки видобув мішечок, в якому лежали два предмети, які і повинні стати прямими речовими доказами. Перший — металевий гудзик з вибитою по колу назвою фірми «EDEN». Його Камінскі відкрутив, не зрізав, що було б набагато швидше, а саме відкрутив так, щоб до ниток причепився шматочок тканини. Він відкрутив останній знизу гудзик, відсутності якого не помічають,» так як заправляють сорочку під пасок. Це була дорога біла сорочка, котру випрала українка і повісила сушитися. Сорочка коштувала сімдесят баксів, її куплено у фірмовому магазині Мельбурна з такою ж райською назвою «EDEN». Крім того, Камінскі перевірив, що таких сорочок у Танджунау не продавали навіть у престижних магазинах.

Другим речовим доказом проти Харріса мав стати його пояс-гаманець, куди Камінскі поклав цілком випадково побачену квитанцію поштового переказу на прізвище Харріса, надіслану майже місяць тому до лікарні Ентанго. Зім’ятий бланк на 500 австралійських доларів він витяг з кошика для сміття, коли в бунгало не було нікого. Тоді ж поцупив і пояс, спокусившися назвою фірми «EDEN», бо це так пасувало до гудзика і аж занадто засвідчувало приналежність одній особі. Що більше, це відповідало соціальному становищу респектабельного юриста. Крім того, такий чоловічий аксесуар не експортувався за межі Австралії, бо теж належав до малих партій товару. І хоча у гаманці було порожньо, детектив виміняв кілька австралійських двадцяток і поклав їх до квитанції.

Камінскі хотів прийняти душ, але попри своє бажання змушений відмовитися від такої розкоші: не може дозволити витрачати зайвих десять хвилин. Змінив сорочку на стару футболку, зверху накинув легку маринарку, незмінний атрибут місцевих ловеласів, засукав рукави. Нап’яв перуку із снопом чорного волосся, начепив сонцезахисні окуляри. До внутрішньої кишені поклав поліетиленовий мішок з речовими доказами і пару тонких вовняних рукавичок. Лише тоді вийшов з будинку.

За рогом упіймав таксі і попросив водія зупинитися за квартал до передмістя, в якому нидів готель Бінгасара.

Біля обшарпаної нічліжки у цій порі вже товклося кілька повій з розмальованими під європейський стиль малайськими вилицюватими обличчями, у білявих перуках, од яких несло дешевою туалетною водою. Елтон довго не придивлявся до вуличних хвойд, обняв найогряднішу і промуркотів заманливо:

— Підемо?

— Якщо у тебе є гроші, я твоя, — прохрипіла повія, обдаючи Елтона приторними парфумами, од яких відразу занудило. Камінскі пошарудів під її носом банкнотою і молодиця, збуджено пискнувши, змінила тембр голосу. Тепер вона муркотіла, облизуючи вухо грошовитого клієнта:

— Я цілу ніч твоя…

— Знаєш, — почухав потилицю Елтон, — мене вдома чекає моє відьмисько, від одного вигляду якої навіть баштовий кран із стрілою падає, — зробив непристойний жест, привертаючи увагу інших.

Від масного дотепу напарниці дружно зареготали.

— Так що на цілу ніч не вийде, — продовжував Камінскі. — Хоча я заплачу за все, за твоє прекрасне тіло, — Елтон до того ж провів руками по пишних сідницях повії.

Регіт не вщухав, — усі розуміли нетерплячку розпаленого клієнта.

— От і добре, — погодилася молодиця, — хоч відісплюся, бо стільки бажаючих!

Вона явно набивала собі ціну, але все ж вхопила клієнта попід руки і рвучко потягла до готелю.

— Кинь йому десятку, — наказала, коли опинилися біля адміністратора. — Знаєш, це порядний готель і мені б не хотілося наражати його господаря на неприємності.

Подібний монолог вона торохкотіла так завчено і так багато разів, що навіть не звертала уваги на те, як комісійні зникали у Бінгасара в кишені, а він вичавлював щось схоже на зразок добропорядної посмішки і лише розводив руками.

Елтон хвацько хитнув смоляною шевелюрою, але теж не зронив ні словечка. Вистачить того, що він базікав у номері Ероута і його голос може впізнати Бінгасар.

Повія крутила на пальці ключ від кімнати і йшла сходами попереду Елтона, відверто демонструючи величезні рухливі брили сідниць.

Проминули кімнату Ероута. Камінскі на якусь мить зупинився і зробив вигляд, що зав’язує шнурівку. Замкова щілина немигаюче відбивала порожнечу. За дверима було тихо.

— Навіщо вовтузитись із шнурівками, якщо зараз тобі доведеться скидати черевики? — Повія уже відчиняла двері кімнати трохи поодаль і стояла, спершися рукою на важке бедро.

— Який у тебе сексуальний вигляд, богине, — Камінскі притулився до пишних жіночих грудей, визнаючи, що має рацію жриця кохання і що не варто було нехтувати її недолугими мозковими звилинами. — Я не звик стояти перед такою жагучою жінкою із розшнурованими черевиками.

Це, очевидно, достатньо її переконало і вона зареготала густим басом.

— Давай щось вип’ємо, — ставила на невеличкий низький столик відкорковану пляшку з-під дорогого бренді, наповненої сурагатом, таким їдким на запах, що нудота знову підступила до горла від бажання тут же, навіть не скуштувавши, виблювати.

Поки повія боблялася у ванній кімнаті, Камінскі сипнув до її келиха добрячу порцію снодійного.

Молодиця швидко впоралася з туалетом і стала перед очі Камінскі у прозорому червоному пеньюарі, з-під якого відверто випинали величезні принади. Детектив простягнув повії келих, а другою рукою заховав на неосяжних жіночих персах солідну банкноту, од чого вулкан пристрасті зарокотав у її грудях, обіцяючи виверження добре оплачених любощів.

— Пий, кохана, бо я вмліваю через те, що не зможу провести з тобою усю ніч. Чи вибачиш мені? — підтримував денце келиха, вмістимість якого за два ковтки зникла у яскравочервоній верші.

— О, так, я розумію, — захихикала повія.

Гроші миттю змело в обшарпану торбину. Тоді вона рвучко опустила штори на вікні і скинула прозорий пеньюар.

— Ходи сюди, і то швидше… — Розкинулася на ліжку, сподіваючись свого поквапливого клієнта, на якого вдома чекає справжнісіньке відьмисько.

Елтон роздягався повільно. Коли знімав другий черевик, почув добряче хропіння — молодиця спала непробудним сном.

Знову зашнурував черевики. Потім ретельно вимив келих, з якого пила повія, і хлюпнувши в нього трохи з пляшки, поставив на стіл. Натягнув рукавички і прочинив двері у коридор, — немає нікого. За кілька секунд нечутно прослизнув до кімнати Ероута.

Усе в кімнаті виглядало так, як і півтори години тому. Тільки порожня пляшка з-під віскі лежала біля перекинутого ослінчика. Крім того, біля ліжка побачив абияк кинуту пару світлих легких мештів.

Велике тіло Ероута лежало на підлозі без жодних ознак життя. Принаймні, Елтон, що затамував подих, не почув ні хропіння, ні дихання. Про всяк випадок кілька раз пхнув черевиком у товсті сідниці. Тіло голландця не зреагувало на стусани. Крові начебто ніде не було і це лише підтвердило думку про те, що Сем не користувався ножем.

Камінскі підійшов ближче. Те, що відразу впало у вічі — різко повернуте обличчя голландця з викаряченими очима, тепер остаточно відтвердило припущення, — Сем скрутив карк Ероуту.

Подальшу роботу виконував автоматично, як і личило справжньому профі.

Елтон вийняв з внутрішньої кишені мішечок і першим, трохи поодаль від тіла, враховуючи амплітуду можливого у таких випадках польоту, коли відбувається напад ззаду (а те, що Сем саме так підійшов до Ероута, не викликало жодного сумніву), поклав на підлогу металевий гудзик. Потім витягнув пояс-гаманець, закрив застібки і рвонув урізнобіч з усією силою. Пластмасова защіпка тріснула, язичок, позбавлений опори у вигляді двох зубців, зламався, розкриваючи пасок. Тоді Камінскі обережно припідняв тіло, підкладаючи один кінець паска фірми «EDEN» під нього, а другий вложив у кулак Ероута. Стало схожим на те, що в руках убитого опинився незаперечний доказ, який залишив убивця, тікаючи з місця злочину.

Смертний вирок Харрісу було забезпечено!

За лічені секунди Елтон уже сидів у фотелі біля сплячої повії. Вона хропіла, іноді оскверняючи повітря смородом, від чого Елтон бридливо здригався. Він акуратно зняв і-запакував у мішечок рукавички, заховав їх до кишені маринарки і тільки тоді запалив цигарку.

На цьому друга дія його плану завершувалася під супровід хропіння дешевої хвойди. Він знешкодив останню перешкоду, бо хіба можна буде якось вишкребтися з-під таких незаперечних речових доказів? Про це міркував, пускаючи під стелю кільця цигаркового диму.

Сьогодні він ще зателефонує Ель Даві та накаже (він так і скаже з властивим йому притиском на необхідному слові: ви повинні) завтра бути на летовищі.

Камінскі любив ефектно завершувати справи, за які брався. Зараз уже знав кінець третьої і останньої дії…

Майклові Харрісу пред’являть звинувачення у вбивсті першого ступеню громадянина королівства Нідерланди просто перед трапом літака, що має виконувати рейс до Медана. Там же візьмуть у кайданки і кинуть у загратовану поліцейську каталажку. А Ель Даві, ні, це буде Самур, він пред’явить паспорт на ім’я Селіли з вклеєною туди фотографією Марти охороні біля катарського літака. І не встигне Харріс доїхати до поліцейського відділка, як вони будуть високо в небі, навіть за повітряним кордоном Індонезії.

Ель Даві ще ніколи не користувався послугами детектива. І Елтону Камінскі хотілось особливо догодити нафтовому магнату. Знову пустив дим важкими кільцями і чомусь подумав, що на цей раз від його роботи пахне особливо гидко. А, може, на цей раз сам вляпався у багно?

Все ж таки довелося прибрати ні в чому не винних, особливо того симпатичного хлопчину Харріса, — кольнула думка. — Але якщо ти справжній юрист, то давай, хлопче, може, якось і вишкребешся…

Не став залишати недопалок у попільничці. Із зотлілою цигаркою, од якої лишився один тільки фільтр, швидко збіг сходами, посилаючи нудьгуючим повіям повітряні поцілунки. Ті верещали йому навздогін:

— Якщо треба стрілу баштового крана підняти, приходь, ми допоможемо!

А через півгодини Елтон накручував катарський номер Даві і назвавши своє прізвище секретареві, повідомив боса:

— Завтра опівдні ваш літак повинен бути тут. Сподіваюся, ви не забудете прихопити букет орхідей…

13

Сем прокинувся від добрячих стусанів, хоча нічне сновидіння теж видавалося йому майже реальністю.

Просто перед собою бачив перекошене обличчя Ероута, від якого з переляку видерся на самісінький вершечок кострубатої гевеї, обтиканої колючками, і закляк там. Ховав обличчя від усього світу, такого маленького і чорного, що розлився калюжею відразу під висохлим коренем дерева, котре конче треба викорчувати, бо користі від нього немає жодної, тільки одна — на ньому можна заховатись і не бачити більше спітнілої потгілиці голландця.

Стусани щедро обліплювали сідниці гострими колючками гевеї, але Сем не хотів розплющувати очей, бо як тільки зробить це, почує ще й сухий, як постріл, звук зламаного карку.

Хлопець скавучав, під рясними стусанами тісніше скручувався у клубок, ховав обличчя подалі від світла, що пробивалося крізь відчинені дверцята його комірчини та змушували покидати безпечну гевею.

— Фу-у-у, який тут сморід, як у собачій буді! — розібрав нарешті сказане.

Хто ж це говорить? Невже Ероут прийшов сюди, щоб і йому скрутити карк?

Різко закололо в нирках і переляканий сечовий міхур не міг уже боронитися перед голосом з тамтого світу. Тепла цівка сечі потяглася по ногах.

Але ж, невже він не пам’ятає тембр Ероута?

— Ти диви, він мочиться просто під себе, фу-у-у! — знову шкріб голос під самим корінням такої безпечної гевеї.

Але ж, голос Ероута він добре знає! Той завжди сміється, як дасть доброго стусана і робить так гидко горлянкою: кві-і-ік… Ні, г? е не Ероут. Голландець перетворився в розлізлу купу лайна, він більше ніколи не заговорить і не назве Сема вошивим цуценям, — повертався зі сну втомлений, наче й справді просидів цілу ніч на старій віджившій своє гевеї.

Розплющив очі, над ним бовванів Бінгасар.

— Йди звідси, недоумку, — пхав Сема ногою Бінгасар. — Забирайся геть! Там твої з Ентанго телефонували, за рогом чекають, біля велорікш. Пакунок якийсь забереш. Чи про підгузники потурбувалися? Фу-у-у…

Бінгасар таки присів біля Сема і ще раз потягнув носом повітря. Опустив очі на обведені білими соляними кругами шорти, з під яких визирали мокрі волохаті ноги.

— Це ти йди звідси, — пхнув Бінгасара ногою Сем. — Ти з мене дереш за трухляву циновку так, як за кімнату Ероута. Я ж не кажу, що ти від ненажерливості маєш запори і не збираєшся задармо навіть лайно своє віддавати.

Бінгасар не знайшов, що відповісти, спересердя плюнув, підвівся і добряче лупнувся в одвірок.

— Терпи тут усяку смердючу наволоч!

Новий день увійшов таки в комірчину з потоком різкого болючого світла. Боліло усередині Сема, бо там усе перевертається і складається заново — без Ероута, його наказів, затріщин і паралізуючого страхом сміху. Тепер Семові немає чого трястися за свої статки. Ероут не встиг сказати нікому, де заховано кейс з грошима від Даві. А тепер ще й детектив Камінскі мусить заплатити за роботу. Як тільки забере переданий пакунок з дому, подасться до детектива за гонораром.

За рогом вишикувалося зо п’ять велорікш. Вони нудьгували без роботи і щось між собою гомоніли. Сем потупцювався трохи, коли, нарешті, вгледів на другій стороні вулиці Камінскі. Той махнув рукою, підкликаючи до себе Сема.

— Це я телефонував до тебе, а не твої ентангівці, — говорив сухо і офіційно. — Ти свою роботу зробив, знаєш, на що я натякаю… — І Камінскі різко повернув голову вбік.

Сем заскавучав і закляк на місці.

— Добра робота! — запалив цигарку детектив.

Щось схоже на посмішку промайнуло на його обличчі і Сем розслабився, втішений такою похвалою.

— А тепер, слухай і запам’ятовуй як слід, — продовжив Камінскі. — Поліція тебе першого почне тягати і задавати усілякі питання. Затям: увечері ти мимохідь побачив у коридорі, як до кімнати Ероута підходив Майкл Харріс. Бачив його зі спини, запримітив попелясте волосся та білу сорочку. Було це відразу після того, як мене вивели від голландця п’яного, пам’ятаєш?

Сем хотів було запитати, звідки Камінскі знає, що він бачив ту сцену, але у цю хвилину детектив витягнув з кишені скручені гумкою гроші, і більше нічого, крім них, Сем не бачив і не чув…

— Зараз же повертайся до готелю і зайди до кімнати Ероута. Потім з криком лети донизу. Це мусиш зробити обов’язково. І лементуй, що твій господар мертвий. Зрозумів?

Туга трубка грошей миготіла перед носом Сема. Він відчував блаженний запах хрустких банкнотів, який так запаморочував.

— І відразу, як тебе питатимуть, хто б міг це зробити, скажи, що бачив мимохідь Харріса і обов’язково скажи, що він сьогодні відлітає, сам знаєш куди і о котрій годині. Про українку — ні слова. Тільки про Харріса. І попроси Бінгасара, щоб теж підтвердив, що вчора увечері бачив, як якийсь молодий європеєць з попелястим волоссям заходив до готелю. Заплатиш йому, скільки вважаєш за потрібне. Тримай, ось твій гонорар.

І поки збуджений Сем обмацував кістлявими пальцями товщину скрученої трубочки, детектив кликнув велорікшу і вони зникли за рогом вулиці, що вела до центру міста.

Сем ще якусь хвилинку постояв, прикидаючи вагу грошви. До готелю вирішив відразу не йти. Спочатку знайде відлюдну місцину і перерахує гроші. Та й скільки дати Бінгасару? Над цим треба добре помізкувати. Лише тоді повернеться до готелю. Інакше поступити просто не міг.

Винюхував уздовж вулички запустілі закапелки, поки не вгледів закинутий курник. Шмигнув усередину, — це було найбезпечніше місце, куди ніхто не збирався і носа показати. Тут можна обмацати кожну банкноту, обнюхати її…

Тільки через годину, вдоволений, з курячим пір’ям на голові, підходив до готелю з іншого боку. Гонорар Бінгасара поклав окремо. Скручував гроші разів зо п’ять, відбирав, перераховував, докладав, забирав назад, поки врешті-решт не скрутив тоненьку дудочку.

Обшарпаний готельчик Бінгасара стояв більмом на вулиці, кидався в очі своєю занедбаністю і неохайністю. Може б, ніхто й не звертав на це уваги, якби не величезна дорога неонова вивіска на ньому, на яку Бінгасар не пошкодував грошей.

Біля входу стояли дві поліцейські машини. Переляканий Бінгасар метався туди-сюди, рвав на собі волосся і голосив:

— О, Аллах, за що мені така кара!

Сем допетрав, що поліцію уже повідомили про смерть Ероута, поки він перераховував у курнику гроші.

— Що сталося? — про всяк випадок запитав Сем, поки до нього повільно доходило, що він порушив наказ детектива.

… відразу йди до кімнати Ероута…

— Вбили білу людину, голландця Ероута! О, Аллах, тепер ніхто з клієнтів не прийде до мене! — розхитувався у тягучому речитативі нещасний власник готелю.

Сем пискнув з переляку за тим, що так нерозважливо вчинив. Але вирішив все ж таки закінчити те, що наказав детектив. Він обійняв Бінгасара за плечі і поволік подалі від готелю, ніби заспокоюючи, бо біля входу уже збиралося чимало цікавих. Повернувши у перший безлюдний провулок, зупинився.

— На, тримай, — витяг з-за пазухи трубочку з грішми. — Це твоє. Мусиш сказати поліції, що бачив вчора, як до готелю заходив молодий європеєць з попелястим волоссям і у білій сорочці після того, як ви відправили від нього п’яного Ка… відвідувача. Здається, схожий на Майкла Харріса. Вони колись летіли разом з Ероутом у літаку, що розбився, ну, ти ж читав про це. І ще ти чув, що Харріс відлітає сьогодні до Медана. Запам’ятав?

Хлопець додав це речення від себе, бо прийшов до висновку, що за такі гроші, які він щойно відвалив Бінгасару, можна і це завдання перекласти на нього.

Сем замовк. Здається, сказав усе, про що наказав Камінскі. Виходить, йому нема що тут робити.

Бінгасар рахував гроші і не звертав на хлопця жодної уваги. Сем знизав плечима. Йому не хотілося говорити, що трубочкою скручено триста двадцять баксів, ні більше, ні менше, і що він чесно поступив, відірвавши від себе таку купу грошей. За такий гонорар нехай тепер сам віддувається. І Сем почвалав вулицею подалі від готелю. Думав, як краще забратися з Танджунау. Мабуть, подасться-таки на рибний базар, — там ще можна зустріти суденце когось з ентангівців.

Бінгасар віялом пропускав крізь пальці долари уже втретє. Сумніву не було, до рук прийшли добрі гроші за те, що скаже кілька слів про вбивцю Ероута. Ну, бачив зі спини чолов’ягу, схожого на Харріса… Для нього це заввиграшки. А коли все стихне, він обов’язково поїде на Ентанго і видурить з Сема стільки ж за те, що… Він вигадає потім, за що, може, навіть і звинуватить того недоноска Сема у вбивстві. Подивиться…

— О, я здається знаю, хто цей виродок, що вбив таку порядну людину! — голосив перед натовпом цікавих.

Бінгасар тримався навіть бадьоро, але коли побачив серед кімнати розпростерте тіло Ероута з викаряченими скляними очима, осікся. Вітром здуло удаваний оптимізм. Це ж за копійки доведеться таке розхльобувати! Подумки послав навздогін Семові кілька прокльонів і запевнень, що знайде сучого сина на Ентанго та обов’язково примусить відшкодувати такі великі збитки.

— Ви бачили вчора тут когось підозрілого? — добивали металеві удари голосу поліцейського інспектора.

— Я тільки маю припущення, — падав духом Бінгасар, підкошений побаченою картиною злочину.

— Ми чули, як ви на вулиці кричали, що знаєте ім’я того, хто вбив пана Ероута…

Коли служник зранку (на постійне прохання Ероута будити його о дев’ятій) постукав і не почув відповіді, сам легенько прочинив двері і зазирнув до кімнати. Він уже хотів відкрити рота і прогугнявити традиційну фразу ви-про-си-ли-роз-бу-ди-ти, як побачив наставлені на двері величезні сідниці голландця. Служка переступив поріг, але крім «ви… ви… ви…» не міг вимовити нічого, — його до смерті перелякало крейдяне обличчя Ероута і живіт, що розлізся в усі боки, готовий ось-ось випустити вмістимість. Тоді б довелося служці прибирати лайно…

Спочатку, правда, спало на думку, що Ероут після вчорашньої пиятики досі не оговтався. Але коли із тими ж словами, що стали схожими на схлипування «ви… ви… ви» спробував зрушити з місця голландця і навіть смикнув його за руку, то рука виявилася такою холодною і задерев’янілою, що хлопець несамовито закричав. Він вперше в житті доторкнувся до мертвого тіла.

Служка Бінгасара, видно, мав клепку в голові і перш, ніж вибігти геть, закрив двері на ключ, зв’язку яких носив при собі, і лише тоді кинувся сходами вниз і відразу повідомив поліцію про нещастя.

Тепер він вже втретє переповідав те саме і його свідчення ретельно записував поліцейський.

У цей час Бінгасар з дружиною робили на базарі закупки для кухні і торгувалися так шалено, що у Бінгасара розболілася голова і завурчало в животі — він зранку через того дикуна Сема не встиг поснідати. І лише повернувшись до готелю з наповненим пакунками візком, побачив дві поліцейські машини. До кімнати Ероута його відразу не впустили і Бінгасару нічого не лишалося, як лементувати на всю вулицю про страшну кару, що впала на його пристійний і порядний готель.

… Бінгасар стояв біля захололого тіла Ероута, хапав ротом повітря і розумів, у яку халепу вскочив, вигукуючи, що знає ім’я вбивці. Навальні питання інспектора із змученим обличчям і краваткою, котра висіла абияк, не давали можливості ні на хвилину зволікати з відповіддю. Бінгасар, обливаючись потом, лопотів:

— Я тільки припускаю…

— Хто?

— … це той, що летів з Ероутом у літаку… про це писали газети… це… Майкл Харріс!

— Ви знаєте Майкла Харріса? — підсунув поліцейський інспекторові просто перед очі якийсь клаптик паперу, тримаючи його на пінцеті.

— Бачив вчора схожого на нього, зі спини, правда.

— Коли саме?

— Якраз після того, як від Ероута ми з служкою вивели п’янісінького його приятеля і ледве посадили в таксі. Саме після цього і прийшов той, ніби Харріс.

— Він довго був у Ероута?

— Не знаю. Більше я його не бачив, бо відлучався по справах з готелю.

— А що ви ще можете додати про Харріса?

— Здається, нічого суттєвого. Хіба що Сем, мій земляк з Ентанго, а там лікувався Харріс після аварії літака, мені зранку сказав, що нібито Харріс сьогодні опівдні відлітає до Медана….

— Що? — майже закричав інспектор так страшно, що серце у Бінгасара разом з мандражем втекло в п’ятки. Невже він щось не те сказав і тепер матиме ще одну купу неприємностей, — теліпався в’яленою рибиною перед поліцейськими.

Але інспектору було не до Бінгасара. Він рвучко поглянув на годинник і уже на ходу віддавав розпорядження:

— Першу машину — на летовище! Чекайте, я теж їду. У другу — тіло голландця і, прошу вас, сержанте, закінчіть тут усе. Зібрані речові докази судмедексперт нехай опломбує і здасть під охорону. Після летовища всі зустрічаємося у відділку.

На очах Бінгасара папірець, що тримав поліцейський сержант на пінцеті, обережно було покладено в гаманець, прикріплений до паска, і запаковано у пакет, в якому уже лежав металевий гудзик і пляшечка з жовтими пігулками. Лише після того, як запакували мішечок і його опломбували, поліцейський зняв рукавички.

Інспектора у кімнаті вже не було, але це не вивело Бінгасара з нервового розладу. Лише коли останній коп вийшов з готелю, полегшено видихнув повітря. Він таки вибрехав аж забагато, як на три сотки. А якщо їх додати до тієї суми, що довірливо попросив покійний Ероут зберігати у готельному сейфі, то виходила ого-го яка сила грошви. Тільки, хто поцікавиться конфіденційними справами Бінгасара і покійного Ероута?

14

Неподалік пасажирського літака індонезійської компанії «Мерпаті Нусантара», що готувався виконувати рейс по маршруту Танджунау-Медан, стояв інший лайнер, більший і комфортабельніший за свого сусіда. До нього приставлено легкий трап і в будь-яку хвилину могли відчинитися двері та впустити на борт пасажирів, що під’їжджали у роз-кішному лімузині. Цей приватний літак належав Катару — іноземній державі. А біля іноземних літаків, за правилами, виставлялася охорона, яка слідкувала за тим, щоб ніхто, крім катарців, що зафрактували літак, не потрапив до лайнера. Їх імена звіряли із отриманим списком очікуваних пасажирів.

Охорона виструнчилася — до трапу під’їжджав лімузин власника літака. Його вони знали, бо Ель Даві провадив бізнесові справи у Індонезії, а нещодавно відпочивав на Флор. За кермом сидів Самур. Щойно вони повернулися з міста, де Даві сам купив величезний букет орхідей, який тепер прикрашав заднє сидіння авто.

Лімузин зупинився біля трапу і Самур поспішив шанобливо відчинити дверцята перед хазяїном. Ель Даві, навіть не глянувши на охоронців, легко збіг сходами по трапу і зник у салоні. Решту роботи виконував Самур. Повагом простягнув старшому по званню паспорт Ель Даві. Задля годиться, начальник караула звірив прізвище з представленим списком пасажирів катарського літака і повернув паспорт Самуру. Те ж саме проробив і з його документом. Тільки після цього Самур забрав з машини квіти.

— Чекаємо на дружину боса, — довірився індонезійцеві. Потім глянув на годинник і додав:

— Крім неї, зараз має прибути ще один пасажир.

Й справді, до літака підкотило таксі і з нього вийшов Камінскі. Самур тут же відкозиряв прибулому, у відповідь на що Елтон ледве припідняв парусинового капелюха і відразу простягнув паспорт індонезійській охороні, роздивляючись доокруж. Падкий на зорові ефекти, прикидав, звідки краще спостерігати, як Самур поведе до літака Марту. І тільки по тому зайшов у літак.

Ель Даві стояв спиною до дверей, що відокремлювали вхід до головного салону. Камінскі навіть довелося тихенько кашлянути, щоб привернути до себе увагу.

— За півгодини приймайте дівчину на борт.

Жоден м'яз не заграв на обличчі Даві. Мовчав, величний і гордий в очікуванні своєї перемоги. Самур поклав на столик орхідеї і споглядання букета, здавалося, цілком захопило Даві.

— Звідси ви зможете усе побачити якнайкраще, — запросив детектив до ілюмінатора Даві, вказавши на м’який шкіряний диван сірого кольору по правому борту.

— Сподіваюсь! — Це було перше слово, яке почув детектив з вуст свого боса.

— Тоді дозвольте мені залишити вас. Я зустрічатиму панночку на трапі. Ви не заперечуєте?

Камінскі вклонився і вийшов.

У протилежній стороні лайнера, де розміщалася кабіна пілотів, було обладнано ще один салон. Умеблювання його не кричало вишуканістю. Шестеро гевалів з охорони Даві ниділо у м’яких кріслах.

— Як ся маєте без роботи? — привітався з ними Камінскі. — Гадаю, обійдеться без вашого втручання, але попри все прошу двох спуститися до Самура і бути біля нього.

Попереджені про те, що повинні виконувати усі розпорядження прибулого детектива, двоє з байдужим виразом обличчя встали і потупцювалися з літака.

Камінскі ще зазирнув до кабіни пілотів і наказав запускати мотори.

— Через п’ятнадцять хвилини усе повинно закінчитися, — невідомо кого проінформував Елтон, коли примостився біля дверей лайнера.

Бентежне виття поліцейської сирени Камінскі спочатку почув, а уже потім побачив мерехтливе синє світло на машині, яка мчала злітною смугою та різко, із скреготом загальмувала біля індонезійського літака, що готувався виконувати рейс Танджунау-Медан. До нього вже підвезли трап і відчинили двері. Метка стюардеса перед трапом готувалася звіряти квитки пасажирів із списком, отриманим з комп’ютера.

Фінал п’єси Елтона Камінскі наближався. Це його вміла рука усе продумала до останнього. Як і розраховував, з поліцейської машини зараз вистрибне знервований інспектор і зробить завершальний акорд.

Отримавши необхідну інформацію від стюардеси, поліцейські відійшли неподалік і тепер стояли, очікуючи прибуття пасажирів.

Довго чекати не довелося. Зграбний відкритий жовтогарячий мікроавтобус під’їжджав до літака. Пасажири виходили неквапливо, вишикувавшись біля трапу чіткою вервечкою.

Серед прибулих детектив уже вгледів Харріса і Марту. Камінскі вдоволено хмикнув, коли розгледів на Харрісі білу сорочку, ту саму, від якої відкрутив гудзик. Їхньому щастю можна було б справді позаздрити, — промайнув окраєць досі не знаної емоційної оцінки…

Майкл витягав із спортивної сумки, яку тримав на плечі, квитки. Марта допомогла йому і рука з квитком знову обняла дівочі плечі. Вони були у своїй аурі, напоєній по вінця любов’ю. Раз за разом Марта ставала навшпиньки і щось шепотіла на вухо Харрісу. У відповідь він схиляв голову до дівочого обличчя і їх поцілунок був довгим і жагучим. Й справді, видавалося, що молодята вирушають на медовий місяць.

Нарешті пара підійшла до стюардеси. Майкл простягнув два квитки, бортпровідниця звірила їх з прізвищами у списку і повернула квиток Марті. Майкл пропустив дівчину перед себе і вона легко збігла по трапу і тепер стояла, чекаючи Майкла.

І тут до Харріса поспішив іспектор, за ним двоє поліцейських. Камінскі добре розгледів, як зевернувши руки Харріса за спину, клацнули кайданки і двоє поліцейських потягли хлопця до машини.

Чітко спрацювали, — про себе відзначив детектив. Тепер слід було зазирнути до пілота і попередити про готовність до зльоту. Але його відсторонила сильна рука. У дверях просто на трап ступив Ель Даві. Очі його горіли, руки стискали одна одну, він не звертав жодної уваги на детектива. Тремтячі губи повторювали:

— Марто, моя Марто…

Елтон знав, що фінальна сцена буде не з приємних, але те, що за хвилину викинула українка, викликало захоплення і навіть повагу у детектива. Бо він любив людей з сильною волею, рішучих і готових на самопожертву заради іншого. А жінок з такими якостями практично не зустрічав.

Біля індонезійського літака коїлося щось незвичайне. Марта, розштовхуючи пасажирів, кинулася по трапу вниз. Миттю опинилася перед поліцейською машиною, яка вже розвернулася і збиралась рвонути з місця, розкинула руки і впала на капот.

— Майкле! Майкле! Куди ви його забираєте? Навіщо? Заберіть і мене, чуєте? Прошу, і мене… — Вона не відходила від машини, стукала кулачками по капоту і несамовито кликала Майкла.

Двоє охоронців, за якими ледве встигав Самур, наздогнали дівчину і схопили попід руки. Легко відірвали від землі і понесли до катарського лайнера. Самур на ходу виймав з нагрудної кишені паспорт.

— Ось, це паспорт дружини нашого боса.

Самур тицьнув документ ошелешеному індонезійцеві. Той глипнув на фото. І справді, знімок у паспорті належав тій зварйованій жінці, її прізвище стоїть другим у списку пасажирів приватного катарського літака. Відступив на крок, пропускаючи охоронців з навіженою дружиною самого Ель Даві.

Марта билась у руках здорованів і зірваним голосом кликала Майкла.

— Отак мусимо мордуватися з нею! — гаркнув Самур і навіть для правдоподібності зітхнув, ступаючи на трап.

Майкл кинувся до загратованого вікна, не зводив очей з Марти і бачив, як вона, немов птаха, кинулася навперейми і просто впала на капот. Потім двоє верзил понесли її до літака, що стояв поруч. Майкл лиш на якусь мить встиг побачити (при цьому довелося різко послати тіло назад, до вікна), що у дверях лайнера, відсторонивши якогось чоловіка, став високий чорнявий…

Ель Даві! Його Майкл відразу впізнав по тамтій фотографії з газети «Daily», яку так шукав для Стефана.

Останнє, що прошепотів, діставши по голові гумовою палицею, були слова:

— Я знайду тебе, Марто…