РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1


Елтон Камінскі вважав себе обачним настільки, що навіть у свої сорок шість не наважився одружитися і завести зо трійко дітлахів, як це водиться у справжніх протестантських родинах, з обов’язковим щонедільним ходінням на вранішню месу.

Занадта розважливість, хочеш-не хочеш, а дається взнаки і озивається самотністю та безпорадністю перед старістю, що сунеться навалою. Тепер гостро відчував це, бо звідкіля ж то з’явився незнаний хробачок, що підточує досі нечутні, а тому найболючіші його струни?

До сьогодні все було просто, без проблем. Він розігрував свої, власні, п’єси на замовлення клієнта, і це так пасувало ірландцеві, народженому на одній землі з Джорджем-Бернардом Шоу.

Елтон полював за викраденими векселями, зниклими грошима, навіть цілими спадками, повертав чоловікам дружин, а жінкам називав імена коханок їх благовірних, висліджував коханців, знав тонкощі адюльтерних конфліктів, пускав на дно конкурентів своїх роботодавців, діставав коди банківських комп’ютерних рахунків, збирав вбивчі досьє. На замовлення робив усе, а потім, під шурхіт зароблених грошей, що заміняли оплески вдоволених клієнтів, думав, — розслабляється за кількома ковтками справжнього ірландського бренді, перечитуючи сторінки якоїсь п’єси свого геніального земляка.

Отакий собі закинутий чорт зна куди волею долі добропорядний юрист з університетським вишколом Кембріджа. Кому цікаво знати про це зараз? Самуру, що безперестанно обтирає хустиною чоло? Чи, можливо, отим гевалам, котрі виграють м’язами один перед одним і мають по куцій звилині в мозку, яка реагує лише на гортанні накази начальника охорони? Чи потрібно це Ель Даві, для якого виконав замовлення, як завжди, бездоганно, з бажаним для клієнта результатом?

Це ж треба, Елтон Камінскі, магістр з кембріджійською освітою, порпається у кошику з брудною білизною найбагатших людей Катару, і робить це вже чверть століття. Він називає ціну, бо сам знає, скільки коштує. Така філософія підказана Елтону його знаменитим земляком-драматургом і не позбавлена здорового глузду у Катарі, цьому Вавілоні, що виринув з дна Персидської затоки і зіп’явся на узбережжі на потіху і заздрість усього світу, бо стоїть по вуха у власному багатстві — нафті.

Камінскі встав з крісла і підійшов до столика, на якому стояло кілька пляшок. Мінеральна вода, сік, пиво в бляшанках — небагатий вибір. Його улюбленого ірландського бренді не було, та й не могло бути, бо ніхто не знав його улюбленої марки, та й кого цікавлять уподобання людини, котра працює за гроші.

Елтон потупцював біля столика, з гіркотою ковтаючи пійло зневаги, котру особливо гостро відчував зараз, відразу після того, як опустилася завіса відіграної п’єси. Ель Даві навіть не побажає подякувати авторові, бо прирівнює його талант психолога-детектива з роботою отих здорованів з охорони. Для нього він — річ, знарйддя, яке купується задля своїх цілей. Зрештою, хіба це не правда?

Та про що ж розмірковував хвилину тому… Ах, так, так… про великого ірландця Шоу, для котрого, на відміну від катарського туза, цінність у суспільстві становили освічені кола, а решта відігравала роль постаменту. Камінскі теж фабіанець у душі, зрештою, як Шоу та Уелс. Тільки досі вважав, що стоїть на постаменті.

Перший судовий процес у маленькому північноірландському містечку Нью-Рейкс залишиться на його совісті. Він тоді допустився фатальної помилки, бо був занадто гарячковитий, занадто нашпигований політикою, істеричною стріляниною, підпалами, грабунками. Вибудував химерну надію, що запроторивши до тюрми молодиків із незареєстрованою зброєю, зупинить подальшу стрілянину, вибухи та смерті ні в чому не винних жителів Ольстера. По молодості, через свою наївність, не дійшло, що мав рацію старина Шоу, коли поділив людей не на злих і добрих, а на філістерів і бунтівників. Тепер Камінскі мудрий, бо може слушно додати до такої класифікації ще й реалістів, на зразок Цезаря, Кігена або Жанни д’Арк. Він готовий навіть дискутувати з цього приводу, та кого це хвилює?

Саме після невдалого першого судового процесу став надзвичайно обачним і відразу відчув себе незатишно серед пострілів, нічних галасувань поліцейських сирен, закладених вибухівок у припаркованих машинах. Єдине, що зумів дивом випросити у міністерстві юстиції, це рекомендації на отримання ліцензії приватного детектива.

Отоді-то вже на практиці переконався, що робота детектива швидше схожа на фабрику думки, в якій він, до того ж добрий психолог, видруковує власні п’єси. Остання з неприємних, як називав Шоу свої твори, де йшлося про чисті та безчесні гроші, не втискувалася у визначені рамки.

Цього разу весь час на язиці крутилася фраза одного з героїв Шоу — чолов’яги Тренча, котрий безпорадно запитував: «Ви хочете сказати, що я такий же негідник, як і ви?»[17]

Ось воно що! Ось що гризе Елтона і не дає спокою. Він просто-напросто переплутав жанри драматургії, маючи усе життя справи неприємного характеру. Стоячи на зведеному власноруч постаменті, дивився на людей зверху вниз, вивчаючи тільки патологію.

Виходить, прагнення догодити Ель Даві добило в ньому щось велике і значуще, котре не звідав сам у житті. Гадав, що осягнув вершини людської психології, а спіткнувся на власних амбіціях і поставив на карту життя ні в чому не винних людей. Одразу двох.

Нарешті збагнув, чого висмоктує з нього досі незнане отой підступний хробачок. Марта Квитко та Майкл Харріс випадають з його неприємних п’єс, це не їх амплуа. І гроші, що отримає за таку постановку, будуть неприємно пахнути.

Окрик Самура обсипав детектива гарячим попелом, — Даві викликав до свого салону.

Зараз, коли Камінскі вперше відчував внутрішнє незадоволення і дискомфорт, до якого не звик, йому зовсім не хотілося потрапляти на очі ні Даві, ні, що найбільше, Марті. Ох, як било в ніздрі лайном, яке відчував на собі, у собі…

Очевидно, дівчина почне розпитувати про Харріса, і Елтону доведеться викручуватися перед порядною людиною, якій він завдав болю. А якщо бовкне щось поза волею Даві, той без жодних вагань втопить детектива у багні. І не вишкребтися тоді Елтону на поверхню.

Про всяк випадок постукав у двері. Почекав хвильку під тремтливе шкварчання попелу. Навіть не знав, що скаже…

Раніше, тріумфально закінчуючи дійство неприємних п’єс, молов з таким пафосом різні бздури, що актори у фінальних сценах падали навколішки, обливалися слізьми, хапали ротом повітря, блідли, синіли і благали про єдине — не розголошувати, нікому не казати, не згадувати і обіцяли одне й теж — це ніколи не повториться, вони зміняться на краще, помиряться, віддадуть вкрадене, повернуться до сімейного вогнища…

… зайшов і відразу наштрикнувся на погляд Мартиних очей. Величезні, наповнені слізьми, вони затоплювали своїм горем усе навкруги. Елтону видавалося, що він таки втопиться у тому смутку, якщо не спробує хоч якось опанувати себе. По перекинутій вазі з пишним букетом орхідей, по потрощених склянках, розкиданих по підлозі, зрештою, по збентеженому вигляду Даві детектив зрозумів, — тут розігралася неабияка драматична сцена. А тепер — його вихід на авансцену.

Краєчком ока вгледів на столику серед численних напоїв пляшку бренді. Відразу, без запрошень, додибав до нього, хлюпнув у склянку. Зуби вибивали кожен ковток, пережовували його, перетравлювали і впорскували у стравохід разом з брехнею, — наелектризована плоть чекала, що з цього вийде.

— Приємного польоту, панночко! — з легким поклоном вимовив, не віддихуючи, бо інакше з рота поповзла б довга цівка брехні. — Якісь проблеми?

Це він звернувся до Даві і про всяк випадок обтер рукою кутики рота. Не дихав, чекав на кавалок брехні, яка повинна тепер виповзти з Даві.

Від Елтона не втекло, що Ель Даві стоїть, коли повинен би сидіти на м’яких диванах. А на обличчі, загримованому елтонівським гримом невідання, пробігає тінь безпорадності, проступає чітко крізь шар омани і вражає автора п’єси. Для Камінскі почуте — Марто, моя Марто — було занадто серйозною реплікою. А слова, сказані небавом, збили з пантелику — Даві вимагав продовження п’єси експромтом! А це вже не той театр, у якому звик працювати детектив.

— Що сталося з Майклом?

Камінскі знизав плечима, смикнув ними кілька разів. Репліка, яку повинен сказати, не входила у кошторис завершеної п’єси. А експромт… він найкращий тоді, коли добре обміркований.

— Не знаю, — спробував вимовити байдуже.

Клубок з брехні проковтнувся і Елтон ні з того, ні з цього додав:

— Але якщо треба довідатися, я спробую.

Камінскі говорив, але внутрішньо уже відчував, що взяв не ту тональність. Він допускається серйозної помилки, бо відразу зреагував на ім’я Харріса. Треба було б ще трохи потрусити плечима і перепитати, а хто це такий.

Так поводяться, коли відчувають свою ПРОВИНУ.

На Бога, хто це сказав, ХТО? — викручувалось у мозку, поки молов експромтом репліку.

Не встиг промимрити до кінця, як Марта зіскочила з дивана, підлетіла до Даві і маленькими кулачками заходилася гамселити його в груди. Елтон оторопів. Невже дівчина намагається відчинити душу Даві і побачити, яку провину він там ховає? А що, як і до нього кинеться?

— Це все ти влаштував, я знаю! — лементувала, нервово схлипуючи. — А тепер покликав свого прислужника, щоб спихнути на нього усю провину. Хіба ти людина? Хіба в тебе є душа? Каміння одне, пісок…

… пісок — відбилося від Даві і обсипало Елтона. Камінскі боязко ступив крок назад. Злякався, що як тільки дівчина і його гримне в груди, то почує, як волає його душа:… я такий же негідник…

Очевидно, Марта щось таки побачила на його обличчі. Зупинилася, вловила, наштрикнула погляд.

— Ось який ти, віднопідданий! — Тягла свій вирок дівчина. — 3 тебе теж пісок сипеться? А втім, хіба щось в пустелі може прорости? Скільки б не платили…

Камінскі не рухався. А, може, уже перетворився на купку піску?

— Гей, вірнопідданий! Звідки ти взявся такий, де народився?

— В Ірландії.

— Значить, ти — Менген[18]. Чув про такого?

Камінскі мовчав. А що мав відповісти на те, що українка, котра на диво добре знає п’єси Шоу, знайшла для нього слушний образ такого собі покидька.

— Я навіть не питатиму твого прізвища, для мене ти — Менген. Отож, скажи мені, як в тому будинку Шотовера, в якому не можна брехати, пам’ятаєш, скажи, що ви з Даві зробили з Майклом? Якби Шоу знав про твій талант, він би перевернувся у могилі від таких драматургів!

— Ви можете йти! — перебив дівчину Даві. — Чуєте, Камінскі, забирайтеся!

Елтон не рушив з місця. Виявляється, українка теж стоїть на п’єдесталі, бо ніколи ще ніхто так влучно не давав йому прізвиська. І це дістало Елтона, — хробачок відшматував добрий кусень того, що зветься душею.

— Я скоріше схожий на інший образ Шоу, панночко, — ігнорував наказ Даві. — Пригадуєте, такий собі чолов’яга Тренч з «Дому вдівця» перепитував…

— Геть звідси! — закричав Даві.

Він наступав на Елтона і відтісняв до дверей.

— Я сказав, геть!

— А хіба вас не цікавить, що говорив отой чолов’яга Тренч? — сміливо глянув на Даві детектив. І перейшов на арабську:

— А він запитував: невже я такий же негідник, як і ви?

Даві звів брови докупи, на блідих вилицях грали жовна.

— Ми ще поговоримо про англійську драматургію. А зараз — забирайся геть!

Ніколи в житті Камінскі не почувався так, як у цю мить. Різко повернувся на закаблуках і брязнув дверима. О, як він перестарався, догоджаючи Даві! Не звернув уваги на те, що сприйняв нормальних людей за пішаків, совав ними по своїй сцені, за котру платилися величезні гроші. За власною амбітністю та професійною обачністю прогледів великий і значний пріоритет, що зветься совістю. Думав сягнути вершин ремесла, а, виходить, зіштовхнула його українка з постаменту, кинула до витоків першого судового процесу. Там він був палким обвинувачем, тепер, напханий лайном, мусить сам себе захищати перед ВЛАСНОЮ СОВІСТЮ.

Елтон не відводив очей від ілюмінатора. За бортом блакитний колір змінився на жовтий — летіли над пустелею. І, здається, летять так низько, що ось-ось в очі жбурнуть жменю піску. Так відкараскуються від людини, у якої немає совісті…

Літак йшов на посадку.


2


Літак ішов на посадку, знижувався над поснованою сріблястими стрічками бетонних автотрас місцевістю. Робили великі круги, і Марта десь далеко, майже за променями сонця, од чого пекло у виплаканих очах, вловила жовте, до самого обрію, піщане пасмо. Це була пустеля, хоча її хвилясті намулення швидше нагадували драглисту поверхню океану, тільки іншого кольору.

Не знала, скільки часу летіли. Час без Майкла зупинився, був і — немає. Неймовірним зусиллям намагалася хоч якось тримати себе в руках і не зірватися, бо знала — знову потрапить у земляну домовину безпам’ятства.

Голос від крику охрип, від випитого ковтка якогось пійла нестерпно пекло горло. Марта підтиснула під підборіддя коліна і завмерла.

Думки випереджали одна одну настільки значимі, що вона хапалася за кожну і марно намагалася зануритися у їх зміст. Життя втратило сенс, бо відповіді на жодне питання не знала, не бачила, не почула…

Господи, куди повезла поліція Майкла? Навіщо? (сухе нервове схлипування).

… чи втримаю після цього всього в собі його дитину? (зітхання довге, глибинне).

— Де ми? Куди ти мене везеш? — запитувала Даві, не повертаючись до нього. Пробувала голосом витиснути з себе лихий симптом всеохоплюючого дрожу, за яким (вона уже добре знала) чатувала безодня безпам’ятства.

— В Катар.

— А де твій Катар?

— У Персидській затоці, — не відповідав, а диктував Даві немов учениці, щоб записала у зошит і вивчила напам’ять, де знаходитиметься її клітка.

— Судячи з твоїх дубових манер викрадення жінок, я думала, що Катар знаходиться у непрохідних для нормальної людини джунглях, — байдуже проказала.

Після того поєдинку ерудитів, який влаштувала разом з ірландцем (хто він, цей Камінскі?), перестала емоційно сприймати будь-що. Говорила, не слухаючи відповіді, навіть не повертаючись до Даві. Усі нерви порозвішувала біля себе, витрушувала, висушувала, провітрювала розум, аби стримуватися надалі, бо…

Не доведи, Господи, втратити дитину…

Даві мовчки проковтнув її саркастичне зауваження.

За бортом раптом з’явилися острівці зелених дерев чи кущів з безліччю відтінків. Вони приземлялися на летовищі неподалік величезного білого міста, яке тяглося до обрію. За ним — пустеля, перед ним — океан.

Ель Даві полегшено зітхнув, коли літак нарешті торкнувся землі. Мовчки сиділи до повної зупинки двигунів. І лише коли в салоні почувся голос командира екіпажу і повідомив про прибуття в Катар, Марта не тямлячи себе зіскочила з місця, розпросталася туго напнутою пружиною.

— Я не вийду з літака! Накажи, щоб мене відвезли назад, до Майкла!

— Ні! — відколов шматок льоду Даві. — Ми вийдемо звідси разом. Ти в моїй країні, ти — моя!

— Ніколи! Ніколи! Ніколи! — задихалася від власного голосу Марта. Та Даві не реагував на її слова, взяв під лікоть і повів до виходу.

— Йди геть! — шарпнулася Марта. — Відпусти мене!

Але цупкі пальці міцно тримали дівчину біля себе. Якусь хвилину вона мовчки борсалася у дужих чоловічих руках. І тоді серед тиші, котру особливо гостро відчуваєш після тривалого гудіння двигунів, пролунав лунким пострілом ляпас.

Даві відсахнувся. Однак Марта уже не могла отямитися, била навідмаш, хоча сили раз за разом покидали її. Руки, що піднімалися, наливалися свинцем, їх було так важко змусити підвестися.

— Оце тобі за Майкла, якого ти велів своїм вірнопідданим прибрати, — ледве ворушила сухим наждаком вуст рідною мовою. — За мою розбиту долю, за моє дитя…

Даві не дав договорити. Згріб Марту в оберемок, притиснув до себе і заговорив, віддихуючи просто в обличчя:

— Ніхто не доторкнеться до тебе, крім мене. Ти — моя!

З розбитого носа тоненькою цівкою витікала кров, але Даві не відчував її. Говорив в обличчя жінки, заради якої зніс і ці ляпаси, хоча будь-яку іншу при найменшій спробі піднести руку на нього велів би закатувати на смерть.

— Ніхто не знайде тебе, не відбере від мене. Ти моя, моя, Марто…

Чорні мигдалини очей були зовсім близько, він перейшов на шепіт. Його слова разом з повітрям проникали усередину і там вибухали кулями приреченості. Руйнівна хвиля миттю докотилася до мозку і звідтам озвалася паралізуючим болем.

Замовк, зачарований її близькістю, одурманений ароматом її трепетного тіла. Марта не рухалася. Сльозинки завмерли на заплющених очах і він упіймав їх вустами, не дав скотитися по блідих, холодних щоках. З-під ледве розтулених уст проглядалися рівні білі зціплені зуби. Доторкнувся вустами, Марта лише застогнала, так і не розплющуючи очей. І тоді припав до її рота, з силою проник крізь зціплені зуби.

Пручатися не змогла. Найменший рух викликав у голові нестерпний біль, од нього дерев’яніло тіло, перетворювалося на зів’ялу стеблину. Спробувала ворухнути язиком, але він занадто повільно рухався, хоча його порух Даві сприйняв за вияв зустрічного бажання. Шаленів, обціловуючи обличчя, шию, груди дівчини. Під лавиною цілунків все ж таки спромоглася ворухнути тисячетонним язиком:

— … на повітря…

Марно сподівалася ковтнути свіжої прохолоди, нею хитало і якби Даві не підтримував, скотилася б по трапу.

Її відразу накрив скляний слоїк, підігрітий електричним опалювачем, що переганяє неживу гарячу хімічну сполуку, яка заміняє справжнє повітря.

Гречно відчинилися дверцята білого лімузина і Марта опинилася у розкішному салоні. Тут працював кондиціонер і можна було дихати без побоювань, що в легені потрапляє перетлілий від спеки невидимий жар.

Даві сів поруч. Він відчинив прилаштований у спинці сидіння бар і налив у склянку мінеральної води.

— Випий, — простягнув Марті. Холодна вода була так добре газована, що бульбашки вистрілювали бризками урізнобіч і бентежно осідали на обличчі.

Даві хустиною витирав кров з розбитого носа. Менш за все Марті зараз хотілося дивитися на нього, і вона підсунулася до самого вікна.

Обабіч тяглися ряди білосніжних, витончених у своїх архітектурних рішеннях, котеджів. Вони ніби парували в повітрі, віддаючи землю зітканому з різнокольорових квітів пухнастому килиму. Кожне дерево мало густу яскраво-зелену крону і ефектно дивилося на фоні численних фонтанів, басейнів з блакитною, майже смарагдовою водою.

Проїжджали ділову частину міста, де розміщалися сучасні висотні готелі, супер-маркети, офіси численних фірм, мечеті самих різних конфігурацій — від традиційних до модернових. Все це поєднувалося в одному прекрасному архітектурному ансамблі, органічному і довершеному, як справжній твір мистецтва.

Діловий квартал закінчився, відмежований від житлових зеленим парком з великими, немов ненароком розкиданими басейнами, посеред яких високо в небо злітали сильні струмені фонтанів.

Авто повільно об’їхало величезний квітник і зупинилося перед білосніжним ошатним будинком. Як це схоже на палац, куди потрапила на острові Флор! Невже і тут, у цій багатій клітці, її чекають ті ж самі страхи? А їй доведеться боронитися. Бо тільки одне тримає на поверхні, тому мусить бути сильнішою вдвічі, — за себе і за Майклову дитину…

— … від-по-чи-ти… — вицокотіла зубами.

Даві мовчки хитнув головою. Для цієї жінки він готовий зробити все, лише б вона залишалася поруч.


3


Дорого коштувала Майклу остання спроба пробитися до загратованого віконця на задніх дверцятах машини. Але йому вдалося послати тіло вперед і навіть плечем відіпхнути поліцейського, котрий вмостився біля дверцят. Все ж таки Майкл устиг упіймати поглядом постать чоловіка, до літака якого тягли Марту. Ель Даві! Пам’ять чіпко тримала обличчя, вперше побачене на фото в «Daily».

Удари гумової палиці відразу перетворили чітке зображення на негатив. Але ще довго потім серед суцільного мороку спалахувало обличчя нафтового магната. Нічого, крім палаючого погляду, настільки пронизливого, що вогонь проривався з білків очей назовні, і перш ніж згоріти і зникнути у темряві, обдавав Майкла гострим болем.

Іще: крізь в’язку ніч запаморочення Майкл увесь час чув глибоко захований плач дитини. Прислухався, хотів розібратися, звідки він з’явився, чому поруч з немовлям немає нікого, хто б його міг заспокоїти. Врешті-решт, чому плаче дитина?

… хто здатен зрозуміти мову немовляти?

Набирати у груди повітря було боляче, бо його били і по ребрах. Поволі, із глухим болісним стогоном набрав у груди повітря і розплющив очі, бо нарешті збагнув, раптово, миттєво, що то квилить за ним його ненароджена дитина…

Отямився на кам’яній підлозі, брудній і обпльованій, а троє малайців сиділи на напівзотлілих циновках, колись плетених з пандануса, цвіркали слиною у його бік і дрібно реготалися. На влучно пущений пльовок невідомо звідки кидалася зграя довготілих тарганів. Вони казилися від голоду і бурхливо реагували на все, що падало або зміталося на підлогу.

Старший малаєць з вибитими передніми зубами звівся на ноги і не перестаючи реготатися, поплентався у кут і там помочився. Цівки сечі котилися зі стіни і підступно заповзали під циновку, на якій мав би лежати Майкл. То було його місце, його циновка. Але Майкл не наважився б сісти на неї, бо звідтам йшов страшний сморід і весь час виповзали таргани. Щедро оросивши стіну, малаєць розчавив кільканадцять. З сухим вибухом вони зникали під підошвами, коли повертався до своєї циновки.

Біля Майкла зупинився. Побачивши, що хлопець очуняв і дивиться на нього, остовпів і проказав мало не по складах:

— Вбив-ця!

— Хто? — перепитав Майкл і про всяк випадок озирнувся довкола, бо комусь має бути адресоване сказане…

— Егей, начальнички! Ваш клієнт оговтався! — щосили загримав по гратах малаєць.

Майкл підвівся. З-під ніг урізнобіч метнулися таргани, декілька хруснуло під мокасинами. У голові гуло і квилило: чортівня довкола якась, плутанина. Очі цупко тримались на обдертих малайцях, може, збагне, чого це вони кидають у його бік таке слівце… вбив-ця…. Але весела компанія принишкло перекидалася чорними, відполірованими у кубики камінцями із видовбаними замість цифр крапинками. Погляд Майкла, видно, справив на них відповідне враження, бо залишили гру і з-під лоба насторожено глипали, дивилися начебто на нього і крізь нього та над усе уникали зустрічі з його поглядом.

До Майкла дійшло, що оте страшне слівце таки адресоване йому і що обшарпані малайці його бояться, — їх злодійський гонор пасував перед авторитетом у злочинному світі тих, які могли піти на мокру справу.

— Харріс, руки! Ну! — гаркнув наглядач.

Майкл простягнув руки, їх відразу заломили за спину і стиснули кайданками.

— На дізнання!

Логіку останніх подій Майклові важко вибудувати. Одне знав напевно, якщо його кинули за грати, значить, це комусь потрібно. В голові закрутився завчений ще на початковому курсі юриспруденції перший кодекс законів Древнього Риму, так звані «Дванадцять таблиць».

Is fecit cui prodest — зробив той, кому це вигідно, — зубрив напам’ять. Тепер ця сентенція крутилася на думці і мала свою логічну довершеність.

Майкл уже не сумнівався в тому, що за грати його кинув Даві, або Ероут, або обидва вкупі. Даві потрібна Марта — він її отримав, своє (браслет із знаком лева) виторгував чи виторгує і Ероут. А він став перешкодою, котрої так майстерно позбулись. Ясна річ, для цього найняли профі. Шукали приводу позбутися і знайшли — влаштували вбивство, яке повісили на нього. Безцеремонність поліцейських теж свідчила про одне: у них є козирі на руках — беззаперечні прямі докази причетності до вбивства нікого іншого, крім Майкла Харріса.

Йшли коридором, стіни якого щедро вкривали чорно-зелені плями вологості, а внизу, на стиках з підлогою, затхло цвіла пліснява.

Ні, не може він зараз сконцентруватися і зібратися з думками як личить справжньому юристові. А втім, послухавши обвинувачення, котре, безперечно, йому зараз зачитають, матиме змогу розібратися в ситуації.

Так, хлопче, зберися, не кисни, і оперуй лише фактами. Підмет (хто?), присудок (що зробив?), обставини (з якою метою?). А на які питання ти знаєш відповідь? Інкримінування: Харріс вбив (бо називають вбивцею), кого — зараз стане відомо, з якою метою — теж скажуть. А як ти доведеш свою єдино правильну версію, що усе підлаштоване, аби забрати від тебе Марту НАЗАВЖДИ. Винуватець Даві стає не перше місце, а Ероут? О, його аж ніяк не слід скидати з терезів… І тепер Марта одна опинилася серед двох ворогів!

Господи, дай їй силу вберегти нашу дитину…

Його впхнули у маленьку кімнату з одним столом і двома намертво пригвинченими до підлоги табуретками.

За столом уже чекала молода малайка, зовсім дівчисько, і Майкл сподівався не помилитися, якби запитав, чи це, часом, не перша її адвокатська справа.

— Я ваш адвокат, Нурен Гадженг.

Майкл спромігся витиснути банальне «привіт». Знав, що за звиклою офіційною церемонією адвокат запросить його присісти на добряче сточений комашнею давно нефарбований табурет, і коли під вагою його тіла заячать розхитані ніжки, сприйме їх музику за увертюру і тільки тоді почне читати обвинувачення.

— Сідайте, — почув тремтливе звертання. Сумно посміхнувся: не помилився, — у адвоката дебют.

Майкл сів, вона ж продовжувала стояти. Натягла на носа величезні окуляри, за якими виразніше стало видно перелякані від напруження очі, і почала читати обвинувачення.

Приамбула, довга і незрозуміла, складена цілком у дусі бюрократичного апломбу судочинства — довго ходити думками навколо суті справи.

Говори швидше, — кричали думки. Майкл чув кожен удар серця, який з новим реченням ставав сильнішим і сильнішим. — знайдено труп громадянина королівства Нідерланди Теодора Ероута з ознакою насильницької смерті.

— Що? — зіскочив з місця Майкл. — Вбито Ероута?

Перелякані очі адвоката стали ще більшими. Дівчина шарпнулася назад. У горлі завібрував крик на допомогу, та Майкл сів на місце, низько опустив голову та обхопив її руками. Тільки тоді Нурен Гадженг полегшено зітхнула та продовжила декламувати:

— Прямі речові докази, знайдені на місці злочину, підтверджують причетність до вбивства Майкла Харріса.

— Стривайте, це все спеціально під лаштовано!

— Ви ще скажіть, що не знаєте Теодора Ероута!

— Знаю, але я його не вбивав!

— Тоді поясніть, будь ласка, звідки біля тіла Теодора Ероута взявся ваш пояс-гаманець? У ньому лежить квитанція на отримання грошового переказу. Отримували гроші?

— Так.

— Скільки?

— П’ятсот австралійських доларів.

— Правильно. Кілька австралійських банкнот так і лежать у гаманці. До того ж, пояс розірвано і один кінець був у руці Ероута. Він, очевидно, встиг вас ухопити за нього, але ви вирвалися і втекли, таким чином залишивши беззаперечний доказ у руках покійного.

— Цей пояс зник у мене тиждень тому!

— Ви про це зробили заяву у поліцію?

— Адвокате, це смішно. Це ж дрібничка.

— А що ви скажете про металевий гудзик з вашої сорочки з написом «EDEN», теж знайдений на місці злочину? До речі, я бачу, ви зараз у сорочці з такими ж гудзиками.

Майкл глянув на сорочку, накинуту поверх штанів. Внизу останього гудзика таки бракувало.

— Траєкторія польоту гудзика співпадає з місцем, де стояв злочинець, — сипала беззаперечними доказами адвокат. — Бо ви підкралися ззаду до Ероута і скрутили йому карк, коли він сидів і не сподівався, що хтось зайде до кімнати. Крім того, вас бачили у готелі, де ви скоїли цей жахливий злочин.

Склавши папери в папку, адвокат нарешті сіла і відклала документи вбік.

— Ну, то як я буду вас захищати? Краще зізнайтеся відразу — така моя порада. Але, згідно законів нашої провінції, ви можете звернутися до свого посольства за допомогою. Тільки судитимуть вас за індонезійськими законами, а до умисного вбивства європейця у нас досить суворо ставляться.

— Is fecit cui prodest — глухо вирвалося у Майкла.

— Звідки вам відомі ці слова?

— Я, знаєте, теж юрист.

Дівчині стало незручно, вона зрозуміла, що допустилася помилки, не зібравши досьє на підозрюваного. Але ж справа видавалася такою легкою і зрозумілою під лавиною прямих доказів. Крім того, сподівалася, що підозрюваний відразу відмовиться від її послуг і зажадає адвоката із своєї країни.

— Тим більше, повинні розуміти, — зашарілася, — до суду будуть представлені беззаперечні докази проти вас. Шкода, колего, але вас чекає…

Уникала слова смерть, хоча своїм поглядом в нікуди ще більше підкреслювала фатальну приреченість Харріса.

— І скажіть мені, що ви мали на увазі, сказавши з давньоримського кодексу?

— Тільки те, що сказав. Я не вбивав Ероута, хоча він був першокласним паскудою. А зробив той, кому це вигідно. Додам, зробив найманими руками, не своїми, за гроші… Тут працював профі.

— Боюся, що ми не зможемо це довести, колего.

— Адвокат вийшла з-за столу. — Суд присяжних вважатиме достатніми пред’явлені докази. У нас, знаєте, вироки виносяться швидко…

… Назад повертався з єдиним бажанням вмоститися на циновці і добре поміркувати над висунутим звинуваченням. Йшов до камери і відчував, як плечі вгинаються під вагою беззаперечних доказів, які вже наперед винесли вирок: смерть за смерть.

Його вели до одиночної камери. Так робили з усіма, котрих тримали до суду за вмисне убивство. Пройшли повз темно-зелені плями вологості і плісняву біля підлоги, далі сходами вниз, — занурився у затхле царство плісняви. Звідкись у мозку з’явилася думка, що його уже ховають живцем, поволі, по-маленьку понакладають на груди отих чорно-зелених слизьких і вочевидь мертвих на дотик плям. Через це він врешті-решт перестане дихати…

Повернули праворуч і знову йшли довгим коридором. Іноді вдавалося крізь задушливий сморід зробити вдих, але зібратися з думками ніяк не міг, — вони не пристосовувалися до замкнутого смердючого простору, бридливо відскакували од стін і губились, губились…

Він спробує хоча б зберегти контроль над часом і не позбутися про нього уяви. Йому так потрібно зараз бачити, відчувати ДЕНЬ, з годинами, хвилинами, секундами. Чи встигне все до завтра обміркувати?

Дійшли до кінця коридора. Відразу за поворотом знову кілька сходинок вниз і вже там, крізь відчинені грати камери-одиночки, на підлозі побачив тонке лезо сонячного світла. Воно лежало і чекало, щоб Майкл скористався ним. Це ж зброя! Ні на що більше не звертав уваги. Він зримо відчував отой такий живий ДЕНЬ!

День ішов з маленького загратованого хрест-навхрест віконця під самою стелею, — матеріалізований своєю сутністю, і це для Майкла зараз ставало найважливішим. Ступив на лезо спектрального лиття сонячної нитки і насолоджувався — в його жилах потекла кров, набираючи потрібної для розумових умозаключень швидкості. Боявся ступити кроком вбік, бо там арештанська камера, а він не вміє думати по-тюремному, сидячи у кам’яному затхлому мішку.

Отож, кров уже сигналила в мозок і конкретно розставляла усе по своїх місцях. Що найбільше вразило? Тільки-но подумав, як почув відлуння власних кроків, коли йшов затхлим коридором, схожим на домовину. Воно таке голосне, навіть можна розібрати, що вторила луна за кожним кроком. Гнилим духом відлунювало з тюремного коридора:

Вбив… — один крок, правою.

… ця-Я-Я! — другий, лівою.

З-під ніг вистрілювали чіткі, безапеляційні звинувачення, що віддають мертвеччиною…

Це твій головний факт!

Його відразу знудило. Ледве встиг відвернути від сонця обличчя (не хотів бруднити сонячну нитку) і тому довелося ступити в темряву. Очі не змогли впоратися з такою навальною зміною артеріального тиску, він виблював просто на підлогу.

У кутку розгледів заяложену циновку. Не реагував на те, що з-під неї кинулися таргани до блювотної каші, скрутив один кінець валиком і ліг. Перед очима усе закрутилося і стало так холодно, що його почало дрібно трусити.

Стогнав… Тремтів і стогнав, остаточно позбавлений можливості сконцентруватися. Реальність дня викинула свій фортель, але це був стовідсотковий вирок. Бути розважливим і логічним не виходило, ніяк.

Вбив… — один крок, правою.

… ця-Я-Я! — другий, лівою.

Спав-не спав, не знає, не відчуває і тому не пам’ятає, тільки тримається за сонячну нитку поглядом.

Збирайся, Майкле, думай! — прорвалося з сонячної орбіти. Змусив себе підтягти циновку ближче до світла. І, найважливіше, коктейль у мозку на цей раз випустив таку ж сонячну ниточку думки: усе це безглуздя — отой гудзик і гаманець. Він же не вбивав!

Чия це позиція, така емоційна і бездоказова?

Моя, Майкле…

А де ж судження його, пана Харріса, юриста і знавця кримінального кодексу?

Давай, любий, починай…

… назавтра я повинен мати конкретну пропозицію адвокату. Вибір невеликий. Є можливість зв’язатися з австралійським посольством і запросити його представника. Що це дасть? Гадаю, нічого. Чому? Бо, по-перше, чиновника ознайомлять з прямими доказами і доведеться руками розвести, в кращому випадку йому порадять триматись. І тут постає ще одне запитання. Співчутливий працівник посольства, у кращому випадку австралійський адвокат, може запитати, чому він це зробив.

Чорт забирай ті сфальсифіковані докази, я ж знаю, хто зіграв зі мною такий жарт. Значить, завтра треба все розповісти адвокату. І про Марту, і про браслет… Як прийде адвокат, попрошу її зв’язатися з Маасом. Хенрик обов’язково приїде. Мені дозволять з ним побачення. Він допоможе знайти мого рятівника, мого єдиного свідка… А якщо Марта не знайдеться, тоді я стовідсотково стану трупом.

Сонячна нитка відірвалася від підлоги і врешті-решт зникла за гратами. День повернув на ніч.

Назавтра Нурен Гадженг не прийшла, післязавтра теж. Майкл втратив орієнтацію у часі, день злився з ніччю, час лякав своїм чорно-сірим тлом…


4


Теодора Ероута ховали у родинному склепі на цвинтарі голландської столиці. Тіло у цинковій труні доставили літаком додому і відчинити запаяну домовину не дозволили. Лишили тільки скляне віконце там, де було обличчя. Але й цього виявилося досить для старого Ероута, щоб колись хвацько розпростані плечі опустилися. Тепер вони нагадували втомлені крила відліталого своє шуліки.

Тиждень тому він востаннє розмовляв з Тедом і ті телефонні натяки закарбували у пам’яті три слова, котрі син вимовив замість вітання відразу, як тільки підніс слухавку.

Тусуклаїнг, «Бойд банк», браслет — ключ…

О, як багато важили ці слова!

Вбивство сина таки добре підточило Джо. Тепер кожної безсонної ночі розмірковував над таким фатальним для сина збігом обставин і переконався, — мусить сам їхати в Індонезію і завершити справу, у якій немає невідомих складових. Тільки тоді стало трохи легше, хоча плечі вже не піднімалися. Та він цього і не помічав…

З пам’яттю теж щось сталося. Раніше на багато речей дивився крізь пальці а то й просто забував. Тепер минуле, його перебування в Індонезії вибухали яскраво, до найдрібніших подробиць.

Старий Джо розклав на весь стіл мапу Індонезії і крізь лупу на величезному тілі Суматри знайшов Тусуклаїнг. Це далося без особливого клопоту, він пам’ятав, де воював…


… Гелікоптер із розпізнавальними знаками нідерландських повітряних сил довго кружляв над вкритим непрохідним тропічним лісом плоскогір’ям Батак, утвореним могутніми вулканічними туфами, які через бурхливі підземні виверження врешті-решт перекрили древні скалисті породи. Гірські ланцюги хребта Барисан, що простяглися з північного заходу на південний схід Суматри, обрамляли проскогір’я, а західні його відроги навісними урвищами бовваніли над берегами. Хіба тут знайдеш місце для посадки гелікоптера?

На воду кидали надувні шлюпки і по канатній драбинці спускались один за одним. Завдання тотального винищення туземців трималося у секреті і мало хто знав, куди з бази відлітав їх загін.

Навколо стояла дивна тиша. Хвилі теж оніміли, підкорялися безмовному застереженню природи, котра відмежовувала усе живе від них за допомогою застиглого виверження вулканічних скель. Сиділи нишком у шлюпках, вишукували найменшу щілину у суцільній стіні прибережної застиглої лави.

Ущелину, вузьку, довгасту, схожу на зблиск кріса, таки вдалося помітити і лише тоді на розвідку висадився десант. Серед шести найманців лейтенант послав і Доулда. Вони довго не барилися. Коли повернулися, горланили на все горло, що знайшли якусь стежку. А оскільки була стежка, значить, вона мала кудись привести.

Моторошною луною повертався регіт з ущелини, кишки від жаху прилипали до хребта, — саме через цю сховану від людського ока тріщину в осадових породах вела невидима нитка у внутрішні райони області батаків.

Ейфорія пройшла, коли загін опинився серед суцільного нагромадження скель. Ніхто ані пискнув, чалапали з автоматами напоготові, спинами витираючи виступи навісних скель. Ступали в темному загазованому тунелі слід у слід, де крок вправо чи вліво від лейтенанта міг коштувати життя. Досі не второпає, по чому йшли; іноді думав, що по лезу вузького хребта, а подеколи — по виступах вулканічного конусного намулення. Хто прокладав невидимі стежі у цих непрохідних землях? Невже сама природа допомагала ту земцям, і тільки вони володіли правом виходу до океану?

Найменший порух камінчика, що зривався з-під ніг і падав на дно урвища, змушував пальці прикипати до пускового курка і мертво заклякати. Кров стугоніла у скронях і сама рахувала секунди падіння. Кожного разу їх було не менше десяти.

Каркаючий лемент невидимого птаства наповнював жили льодом, розповіді про місцевих канібалів поставали найжахливішими картинами. До хрусту у шиї зводилися догори голови — а раптом там, над навислою скелею, заховався із отруйною стрілою якийсь туземець. При таких умовах їм не треба було багато сил, щоб поховати увесь загін найманців у тому кам’яному мішку.

Важко дихалося у суцільній вологості, сорочки від поту прилипали до тіла. А вони піднімалися все вище й вище. Навколо стали проглядатися конуси потухлих вулканів.

Невдовзі загін вийшов із кам’яного полону і опинився біля стіни незнаного тропічного лісу. Тут зробили перший привал. Потім — суцільне зелене місиво. І тільки на третій день лейтенант ледве повернув спраглим язиком, звіривши по компасу маршрут.

— Скоро підійдемо до озера Тоба.

Ще й зараз Джо пам’ятає, як на розпашіле спекою обличчя дмухнуло прохолодою — вони нарешті вийшли на берег Тоба, де і розкинулося невелике рибальське селище. Як потім виявилось, його нещодавно покинули, — усі подалися на захід, у непрохідні джунглі. Утекли просто з-під носа.

Неподалік у загорожі квінькала свиня і це викликало пожвавлення у передчутті смачного обіду. Тоді саме Гренд Доулд визвався приготувати свіжину. Лейтенант все ж таки дав йому на допомогу ще одного хлопця, бо льоха виявилася занадто великою, як на одного доходягу Доулда, худого і невисокого. «Дивися, щоб тебе свиня не з’їла», — пожартував лейтенант, натякаючи на найстрашніше тут явище канібалізм, яке постійно було у кожного найманця на вустах. На те Доулд вкрився червоними плямами, але сперечатися із старшим по званню не посмів, закусив губу, тільки потім усі чули, як пролунав один-єдиний постріл і квінькання різко обірвалося.

Джо разом з трьома із загону обійшов благенькі халупки, що тяглися у два ряди вглиб джунглів. Це були каркасні на дерев’яних палях прямокутні хатки. Колоди стирчали з землі на півтора метри, на них стояла масивна платформа, і вже потім йшов каркас. Стіни з дощок або циновок похилені назовні, низькі, не вищі за півтора метри, на третину їх покривав навислий дашок, — крутий, двосхилий, під товстим шаром інджука (пальмового волосся). Дещо вгнутий гребінь сильно подавався вперед, утворюючи щось на зразок навісу. Під ним біля кожної халупки стояли пустотілі колоди, в яких товкли рис.

З фасаду не було видно жодного отвору або вікна. Лише на задніх стінах Джо помітив невеликі прорізи. Деякі хатини мали на стінах і фронтонах різьбу та малюнки. Траплялися стилізовані зображення людей, левів, ящірок, плетених з чорного інджукового шнурка.

Вони прострілювали кожну халупку, від платформи до крутих дахів, — мало хто міг причаїтися за рогом і випустити стрілу з отруйним наконечником. Тоді б навіть не почули зойку. Однак цікавість перемогла, — Джо вирішив зазирнути в уже прострелену хатину.

Під платформою побачив отвір у. підлозі, до якого вела плетена драбинка. Піднявся і опинився у незатишному темному приміщенні, стіни і балки якого вкривав товстий шар кіптяви. Суцільної стелі хата не мала, лише в окремих місцях на поперечних балках лежали бамбукові жердини. Кімнати відмежовувалися циновками.



На втрамбованій глиною, піском і золою підлозі у різних кутах стояло три кухонні вогнища, в кожному з яких лежало по три камені. Вони і служили підставкою для посуду. На каменях стояли білі, із слабо випаленої глини жбани з плескатим дном, чечевицеподібним тілом та вузькою горловиною. На кожному — багатий глибокий орнамент.

Джо сипнув на долоню з невеличкого жбанка, нюхнув — це виявилися зернятка чорного перцю. А у другому, ще меншому, знайшов корицю. Це були б чудові спеції для свинини, яку вже готував на березі Гренд Доулд. Так, саме про це тоді подумав Джо…

М’ясо смажилося на багатті. А поруч Доулд складав у білу знайдену в якійсь халупці тканину густо посипані сіллю і товченим перцем, що приніс Джо, шматки рожевого сала. Лейтенант вихваляв майстерність Доулда, бо й справді свинна туша була розроблена з неабияким вмінням. Їм, голодним і наляканим, запах смаженини нагадав домівку і усі наввипередки вихваляли розпашілого Гренда. Тоді НІХТО навіть не подумав про те, що плем’я туземців тримало на обійстях свиней, що властиве тільки християнам. Вони були молоді, і їх так мало тоді цікавили конфесійні проблеми.

… Знову петляли непрохідними заростями тропічного лісу, йшли один за одним ледве вловимою серед густого різнотрав’я стежкою.

Ніколи більше Джо Ероут не погоджувався, коли говорили, що джунглі мовчать. Е, ні, це казочка для сопливих. Він переконався на власній шкурі, що у тропічних непрохідних хащах душа і тіло кожного зайди оголяється безмежно. Його більше не захищає ні щит освіти, ні лати самовпевненості, ні шолом зверхності. Все це безжалісно здирається разом з сорочкою, якщо можна сказати так про залишені лахміття, які вдалося зняти з колючок. Жорстокий опір лісу не поширюється тільки на тих, хто тут вдома. А вони були непрошеними…

Важко долався кожен метр. Вологе повітря давило, чіплялося за плечі, відбирало здатність тверезо міркувати. Розпечений мозок хотів одного — аби, до чортової матері, усе це закінчилося, аби швидше вистріляти до останньої кулі. Очі застилав червоний морок, руки аж судомило від бажання випустити автоматну чергу по дикунах, котрих треба ще знайти. Кількагодинний марш-кидок доводив до нестями.

І коли їх загін, нарешті, вперся у земляний вал, вдвічі вищий за зріст людини, і став перед важкою хвірткою, за якою через вузький прохід-коридор можна було трапити до селища туземців, ніхто вже не реагував ні на що. Аби швидше…

Висадили гранатою хвіртку і кинулися поливати вогнем усе, що рухалося, вискакувало з ветхих халупок, обшитих циновками. Навіть крізь вогонь пробивалося шипіння: швидше, ш-ш-вид-ше-ШЕ!


… Старий Джо Ероут відкинувся на спинку крісла так різко, що воно жалібно заскавуліло, тоненько, майже по-дитячому. Правицею потер груди — печуть і чують, що то не крісло скрипить, — так плакали там, у джунглях, діти і жінки.

Джо заплющив очі. Він розповів синові, як побачив тоді у храмі Доулда з браслетом. А тепер чітко, наче не минуло з тих пір майже п’ятдесят років, бачить те, що не розповів, бо не надав цьому значення.

Вони знищили, спалили рід християн-батаків. УБИЛИ ЄДИНОВІРЦІВ!


… Джо ногами, взутими у добротні шкіряні черевики, прокладав дорогу в глибину храму, туди, де стояв спиною до нього Доулд. Доводилося відпихати легкі тіла, пошматовані кулями. Ступав по такій же червоній, як індонезійська земля, підлозі, липкій і слизькій од крові. Тіла розстріляних християн лежали скрізь і заважали Ероуту швидше дістатися Доулда.

Батаки знали — їх прийшли знищити. Тому зібралися у церкві Господній, бо за християнським звичаєм звідти найшвидше можна було вознестися на небо. І з молитвою до Матері Божої зустріли смерть. Душі їхні ще витали під голим, позбавленим усіляких прикрас, склепінням, яке увінчувалося одним потемнілим від часу великим дерев’яним хрестом. Вони лежали і дивилися на хрест відкритими мертвими очима… у вічній молитві… (Саме тоді Джо задер голову і побачив, куди дивилися засклені очі убитих).


Джо Ероут хапнув повітря — далі він розповів синові усе, як було, до появи великої червоної бульбашки на губах конаючого раджі марга. Тоді ще почув тріск спаленого дерева і встиг припідняти голову — його накрило вогнем палаючого хреста.

… Чи сказав він своєму хлопчикові, що на нього тоді впав палаючий хрест? Не пам’ятає…

Потім, у шпиталі, місцеві перекладачі розповіли, що у тоба-батаків сильно розвинутий тотемізм.[19] Очевидно, лева із вишкіреною пащекою, що прикрашав скіпетр раджі, вважали родоначальником їхнього марга.

Про значення лева на браслеті старий Ероут збирався розповісти синові, як тільки він потелефонує. Однак замість дзвінка прийшла домовина з тілом Теда.

… Яку годину поспіль сидить старий Джо, згорбатілий, з головою, втягнутою в опущені плечі, і відчуває, як на нього падає вогненний хрест по-о-овіль-но-о-о, пригинаючи пекучим диханням додолу. Підвести голову несила, — лише мертві можуть спокійно дивитися на тамте падіння. І куди б не відсовувався, не відходив Ероут, скрізь його давить ниць, пече вогнем у грудях.

Давно лежить перед ним лист з Танджунау від адвоката Нурен Гадженг. Він прочитав його, але відклав. Не може зв’язати воєдино останні слова сина Тусуклаїнг, «Бойд банк», браслет — ключ… з домаганнями адвоката. Хіба що…

Якщо Господові треба отримати його сповідь у такій формі, як пропонує зробити це адвокат, він нічого не матиме проти. Навпаки, лише тоді зможе все добре обміркувати і навіть отримати чималий зиск на своєму свідченні. Приміром, чітко зорієнтуватися в ситуації навколо браслета.

А хто осудить старого батька, що свідчитиме в суді і наполягатиме на найретельнішому дізнанні вбивці? Навпаки, це звучало б дуже благородно в очах спільноти.

Джо відкинув лупу. Викликав секретарку і продиктував телеграму на прізвище Нурен Гадженг, адвоката захисту з Танджунау, із згодою давати свідчення.


5


Мануса квоктала навколо Марти, поправляла подушки, підтикала легкі ковдри, — у внутрішніх кімнатах все ж відчувалася прохолода. Архітектори завжди враховували місцеві кліматичні умови і садовили будинки так, що прямі промені сонця практично не потрапляли досередини.

— Хіба таке може бути, Манусо? — ледве повертала язиком Марта. — Навколо спека, а мене всю теліпає.

Служниця повела носом. Її щораз більше дивувала ця чужоземка, котру так палко прагне Ель Даві, а вона, дурне дівчисько, нехтує його щедротами.

— Один Аллах знає, що з тобою коїться! — просопіла Мануса. Вона никала по кімнаті, переставляла щось з одного місця на друге і, було видно, не мала до чого вчепитися.

Марта здебільшого відмовчувалась і не продовжувала розмову. Лишень крутила браслет на руці, перебирала кожен різьблений завиток, подумки через такого посередника спілкувалася з Майклом. Могла так сидіти годинами.

У Мануси терпець увірвався: і як можна мордувати її господаря, таку велику і сильну людину? Щоразу від цієї неприступної українки Даві повертається блідим і знервованим. Спробувала б котрась з їхніх жінок підвищити голос на свого чоловіка — засіче канчуками, а Марта, Аллах свідок, наче й спокійно щось таке скаже, що Ель Даві скаженіє і йде геть.

— Ашик![20] — зітхала Мануса і її сопіння осуджувало українку.

— Манусо! — покликала Марта.

— А що тобі?

— Скажи, ти дітей маєш?

— Аякже… — Десь з-під землі видобулось і Мануса зашморгала носом.

Вона виносила і народила трьох дочок, але не дочекалася весілля жодної. Піски забрали її дітей ще малими, хоча як не просила батька Ель Даві позичити хоча б на ліки. Не дав, бо просила для дівчаток. Так і сказав: на хлопців дам, а на дочок — ні, кому вони потрібні? Протягом трьох чорних років усі її донечки пішли в могилу.

Залишилися одні верблюди, котрі дали за нею в посаг. Однак народити більше не змогла і чоловік взяв другу жінку, за неї він отримав ще більше верблюдів.

З тих пір пісок пустелі перетворився для Мануси на попіл. Жінка прокляла пустелю, прокляла власне життя… І тільки тоді батько Ель Даві змилостивився і забрав у служниці, — німу, з випраними очима, із засипаною піском душею. Зараз має непоганий шматок перепічки і досхочу води. Серця лиш не відчуває, заніміло, заховалося під барханами. Зберігся відтоді лише переляк в очах.

— Розкажи, — просить Марта. — Сядь біля мене і розкажи про своїх дітей.

Нехай Мануса не вчена, не вміє читати-писати, зате вона відчуває — щось коїться з дівчиною. І таке непросте оте питання, ох, непросте. Діти просто так молоду жінку не цікавлять, хіба що вона…

Мануса підійшла до ліжка, присіла на краєчок.

— Розкажи, розкажи мені, Манусо, чи важко дати раду з малими дітьми?

Мануса мовчала, випускала повітря через ніс, бо здогадалася, що має на увазі молода жінка.

— Кепські твої справи, дівчино, — захиталася усім тілом. — Ти носиш під серцем дитину…

На очі Марти набігли сльози. Хіба вона може ховатися з цим? Нехай ще місяців два, три. А потім, як?

— Даві забрав мене від батька моєї дитини, забрав, вкрав. — Марта ковтала сльози, нервово схлипуючи. — І я не знаю, що з моїм Майклом. Його чомусь забрала поліція. Господи, скільки зла кругом, брехні, підступності! Боюся, щоб з дитиною щось не сталося. Манусо, чому у мене всередині все болить?

Марта вчепилась у широку Манусину долонь обома руками.

— Благаю тебе, не кажи про це Даві. Він все зробить, щоб забрати мою дитину. Він помститься, бо я не люблю його, не люблю… Навчи, що робити, аби зберегти дитину. Допоможи…

Дівчина поклала голову на Манусині руки, цілувала їх, шепотіла щось незрозумілою мовою. Служниця заклякла на місці, — з-під піску продерлася стебелина її душі і знову заголосила разом з дівчиною… за своїми дітьми. Усе, що пережила, виходить, складалося рубець до рубця і просилося назовні, через великі очі, перелякані, бо дивляться усередину її і бачать, що там, на самому дні жінки зарубцювалося єдиним бажанням і засипалося піском прожитого.

Мануса поклала руку на голову дівчини, поволі провела по білявому волоссю. А Марта притихла, пригорнулася до старої жінки.

— Який у тебе термін?

— Майже місяць…

— Заспокойся, я щось вигадаю. Ти, головне, не нервуйся.

Стеблина проростала усередині і заповнювала усю жінку нерозкритим бажанням. Мануса уже не ниділа над Мартою одиноким недопалком свічки. Тепер це була справжня скеля, з вулканічним клекотом.

Те, що збиралася сказати Марті, видалося б на перший погляд вбивчим. Однак іншого рятунку не бачила. Знала норов батька Даві, тому випустила відразу лавину:

— Ти повинна переспати з Ель Даві!

— Що? Що? Ти божевільна! Відьма! — закричала Марта. — Я до тебе, як до матері, а ти…

Гаряча Манусина долонь затулила їй рота.

— Мовчи і думай. Чим швидше зробиш це, тим краще буде і для тебе, і для твоєї дитини.

Марта перестала пручатися. Дивилася на жінку широко розплющеними очима.

— … я не зможу!

— Зможеш! — відлупала шматок захололої магми Мануса. — А через два тижні сповістимо, що наш володар тебе ощасливив. А інакше — викинеш. Не дарма у тебе все болить усередині, недобрий то знак.

— … не зможу, не зможу, — безтямно повторювала Марта.

— Принесу тобі дещо, — зовсім тихо сопіла Мануса. — Понюхаєш тільки…

Дівчина лишень стебелиною гойдалася зі сторони в сторону.

— Лежи, не вставай. А як прийде Даві, скажи, що хочеш з ним повечеряти. Не прийде — підеш сама!

Жінку мало за що люблять, але на війні віддають перевагу верблюдицям, — кажуть тут. Мануса виросла з такою сентенцією. І якщо вже її виміняли на іншу, за яку дали більше верблюдів, то залишилася ще й друга половина з того, що говорять. Мануса збагнула, що врешті-решт прийшла черга перейти і цю половину.

І це буде її війна…

Ніколи ще хода старшої жінки не була такою легкою, ніколи ще не дивилися очі так прямо, ніколи не йшла так впевнено. Вислизнула з будинку і попрямувала у протилежний від центральної частини міста квартал. Прихопила з собою гаманець і міцно стискала усі свої заощадження під щедрими складками покривала. Тут жінки відкривають обличчя на свято Муссен і лише тоді можуть вийти з гарему. Тільки для Мануси це байка, бо в гаремі вона ніколи не була, як, зрештою, і на війні. Зате вона, як верблюдиця, тягла усе своє паскудне життя, яке так і не визирнуло з-під піску пустелі, не напоїло її душу і серце щастям. Але вона знає таке місце, де можна купити ого-го яку сильну зброю. Це білий порошок, який піднімає настрій, бадьорить, од нього забуваються усі біди. На деякий час, звичайно…


Даві не прийшов. Задля годиться, почекали день-два, а потім Марта почала збиратися. Після того, як через соломинку потягла білий порошок, відчувала у собі прилив надлюдської енергії, такого хорошого настрою, що хотілося обійняти і розцілувати усіх і вся. Фурією літала по кімнаті, жартувала з Манусою, сміялася від кожного її слова.

Мануса неспокійно спостерігала за дівчиною.

— Ти думаєш, Даві дурненький ашик?

— Мені байдуже!

… Даві щось колупав виделкою в тарілці. А, може, це і не Даві. Глянула в дзеркало і наштрикнулася на голки власних звужених зіниць. Але такого не може бути, бо навколо стільки сонця! З неба просто ллється до кімнати блакитна прохолода, під нею так легко дихається…

— Я теж хочу їсти, — підступила ближче. — Що це ти їсиш таке?

Зупинилася біля столу і висмикнула просто з тарілки листок якоїсь зелені.

— Слухай, давай щось вип’ємо, а то мені ота зелень поперек горла стоїть.

— Що тобі налити? — підвівся з-за столу Даві. Запопадливий служка метнувся до бару. Але Даві помахом руки випровадив його геть. — Що ти любиш?

Колючі зіниці підвелися на чорнявого красеня, котрий так нагадує одного знайомого, добрячого негідника. Треба буде сказати, на кого цей гречний молодик схожий. Матко Боска, цо за бон тон! — проспівала невідомо десь-колись почуте.

— Трохи шампанського.

Марта підійшла до вікна і поставила келих на підвіконня.

— Посади мене сюди.

Тут, за величезними незаскленими вікнами шаруділи лапаті пальми. Про що вони гомонять?

Даві легко підняв дівчину і посадовив на підвіконня біля келиха.

— Дозволь і мені спочатку щось налити, — почула вишкіл справжньої інтелігентної людини.

… цо за бон тон, цо за бон тон…

— А що ти п’єш?

— Коньяк.

— Дай, я покуштую, — підвела руку Даві з келишком до рота. — Міцний! Давай тут посидимо і поговоримо, куди нас доля закинула. — А ти знаєш, що таке Катар?

— Якщо тебе це цікавить… — Даві не зводив очей з Марти, відверто милувався нею, вдихав аромат такого близького її тіла.

… очі втупились у пальми. Про те, що вони вміють говорити, вона знає, тільки забула, звідки. А от де той, кого б так хотілося заколоти голками зіниць? Куди він зник? Ах, щось цікаве розповідає її співбесідник…

— … у перекладі з арабської Катар — дощова краплина. Та як сказано в місцевій романтичній легенді, із незліченних краплин дощу, котрі впали в море, декілька обов’язково перетворюються у чудові перлини…

— О, як це цікаво! А знаєш, у нас у Львові так часто йдуть дощі…

— А у нас жартують: можна прожити життя, зістарітись, а під дощем жодного разу і не змокнути.

— І ти ніколи не мокнув під зливою?

— Ні.

— Зараз організуємо! — зіскочила з підвіконня Марта.

Вона допила келих і пожбурила ним туди, де торохкотять ні про що оті дурні пальми. Десь там зник її ворог…

— Пішли!

— Куди?

— До мене!

… так хочеться подобатися цьому милому чоловікові, такому уважному, гречному, спокійному…

— І поскидаємо взуття… будемо бігати швидко-швидко, як у нас, коли немає де заховатися від дощу. О! Ми будемо бігати по калюжах!

Даві на хвилину затримався біля бюро. Марта не бачила, що він узяв звідти і заховав до кишені.

Скинула легкі босоніжки, блимнула перед Даві босими п’ятками і понеслась галасуючи: «Іди, іди, дощику…»

Першою влетіла у простору душеву кімнату у відведених їй апартаментах і повернула кран. З-під стелі урізнобіч щедро потяглися пронизуючі струмені. Вода обліплювала дівочий стан, вмить перетворила легку сукню на прозору пелену.

Дівчина танцювала під рясним дощем і запрошувала до танцю…

Хто там стоїть за дощовою завісою? Якийсь високий, спокійний і такий цікавий чоловік. Ах, це її співбесідник. Чого ж не йде до неї? Разом буде так весело!

Даві розгубився, — такого він ще не бачив, не знав і ніколи не мав. Але, як прагнув саме такого, незвіданого, вільного, відвертого і хмільного.

— І ти ніколи не танцював віденський вальс під дощем? — тягла за руку під воду і вже кружляла з ним, наспівуючи мелодію Штрауса.

— Ой! — зупинилася і хитро примружила очі, — Поглянь, по твоєму обличчю котяться перлини! Ось одна (спіймала на кошлатих грудях вустами дощову краплину), ось друга…

… десь уже бачила ці золоті ланцюжки. Скільки їх? Чому вважає, що їх повинно бути більше? Розщіпнула гудзик за гудзиком на сорочці і тихо засміялася. Ось ще один товстий ланцюг з великим, у золотому мереживі рубіном.

… за пеленою львівського дощу промайнуло якесь фото… Яке це зараз має значення? їм просто чудово удвох, обійми цього чоловіка так збуджують…

— Ти теж увінчана перлами, — прошепотів Даві, обціловуючи дівчину.

— Де, де, де?

— Поглянь, — підвів до дзеркала. — Я ж тобі казав, що краплини дощу можуть перетворюватися на справжні перла., на такому прекрасному тілі.

Не вірила очам своїм. У дзеркалі дивовижне намисто з перлів прикрасило її довгу шию.

— Ось так воно виглядає ще краще! — Даві рвонув і пожбурив геть сукню.

… ця мокра сукенка й справді не дозволяє милуватися красою перлів…

Два разки великих відбірних перлин з’єднувалися чотирма овальними з сапфіровими розсипами вставками. Марта доторкнулася до однієї, що велично розташувалася між високих дівочих грудей. Дві інші прикрашали плечі, четверта слугувала замком. А вродливий чоловік… він цілував плечі і це так доповнювало принадність перлів, вдихало тепло збудженого дихання у їх неквапливі величні рухи.

— Ось так теж буде краще! — Марта потягла урізнобіч поли чоловічої сорочки.

Як приємно засміявся він тихим сміхом, схожим на голубине воркування.

Крізь пелену дощу до неї наближалася оголена струнка і дужа чоловіча постать. Дивно, вона ніяк не може розгледіти його обличчя, хоча пробує розвести руками дощові пасма. А воно вже заховалося на її грудях. Засміялася так само тихо.

— … я ще ніколи не кохалася під дощем…


Раптове пробудження схоже на миттєвий, фатальний рух гільйотинних ножиць. Ейфорія від фантастично блакитного неба, під яким так легко і безтурботно дихалося, всепоглинаюче, безмежне збудження зникли в мить ока, як тільки клацнуло вбивче лезо і заскреготало, відсікаючи мозок з шийних хребців.

… на, маєш свою реальність…

Очі самі по собі розплющилися і відразу побачила того, за кого понесла кару гільйотиною. Поруч з нею спав її ВОРОГ!

Від жаху відкотилася на самісінький краєчок ліжка, обмоталася простирадлом. Воліла б перетворитися на кокон і перечекати. І тому нехай клацають вбивчі ножиці, а вона не рухнеться і не розплющить більше очей, поки не забереться від неї Даві.

Закусила вуста до стогону, боялася навіть дихати.

Даві теж прокинувся. Марта відчула це по дотику його вуст на шиї. Цо-цок-цок заметушилося якесь дивне холодне намисто. Знову застогнала…

Марта видалася Даві неспокійною уві сні, і він не став її будити. Лежав і милувався білявим волоссям, яке стікало крізь пальці духмяними хвилями вчорашнього дощу під звуки віденського вальсу. А спомини такі солодкі, не схожі і не зрівнянні ні з чим. Це не був один тільки секс, усіма девіаціями якого пересичений. Чувся надзвичайно багатим, бо зникли дірки у душі, крізь які видуло справжнє кохання. О, яке то безцінне багатство — кохатися з коханою жінкою! Нехай спить… Він збереже до вечора трепетний щем бажання…

Як тільки за Даві зачинилися двері, Марта дикою кішкою зіскочила з ліжка. Здерла з себе намисто і пожбурила геть холодний клубок.

— Манусо! Манусо! — кликала, хапаючи ротом повітря. — Я не витерплю більше, не можу… Дай мені ще тамтого порошку, благаю!

Мануса вже йшла з глибини кімнати з намистом перлів у руках. Поклала його біля дзеркала і прошепотіла:

— Забудь про це.

— Як? Як! — відсахнулася Марта. — Ти думаєш, я спокійно зможу існувати після того, що сталося?

— Зможеш!

— Ні, ти не смієш так говорити, Манусо, — Марта не знала, як підступити до незворушної жінки.

— А, може, ти це спеціально зробила, щоб врешті-решт догодити своєму господареві?

Дзвінкий ляпас зупинив крик відчаю. Марта схопилася за палаючу щоку і німо вп’ялася повними сліз очима в стару жінку.

— Ти врятувала… — видихнула Мануса і перейшла на шепіт, просоліла в ніс, — кокаїну більше не принесу, хоч ріж.

Марта об поли вдарила. Відійшла до вікна і за звичкою стала перебирати металеву різьбу браслета. Це хоч якось приводило до тями, хоча дрож не проходила, і змушувало шукати бодай манісіньку, але тверезу думку…

Погляд блукав по кімнаті. Біля перлів, що так і лежатимуть на столику біля дзеркала до сконання віку, бо не начепить їх ніколи, побачила ручку від маленького люстерка.

Там… там…

Навшпиньки підлетіла до столика, обережно прочинила шуфляду і на дзеркальці побачила трохи білого порошку. Миттю пересипала його в пудреницю і клацнула замочком. Нехай буде він у неї, про всяк випадок. Але настрій поліпшився: тепер два тижні вона протримається…


6


Межа між днем і ніччю, сном і буттям вислизнула з свідомості. Вдень од того, що мозок відмовлявся виносити напругу нових і нових думок, він засинав.

… а, може, то була ніч?

Прокидався серед ночі, сновигав з кутка в куток по камері та мав переконання, що то темно в його душі, тому і не видно жодного виходу.

… а, може, то був день?

Майкл боблявся у якомусь замкненому просторі, попервах не відчуваючи навіть того, що камера має чотири кути. Якось вхопився за таке нове для себе відкриття і почав обходити камеру по периметру. Іноді це виводило з замкнутого кола і змушувало заново переглядати усе, що знав, бачив, пережив. Саме тоді він вирішив вишкрібувати палички на стіні біля циновки. Ті палички — не просто його забаганка, ні, їх зростаюча кількість означала число сонячних стовпів, що вибудовувалися від загратованого вікна і підпирали двері. Може, через ту силу, з якою сонячний стовп підтримував двері, до нього ніхто не може зайти?

— На, тримай, твоя вечеря, — ставилася мищина на вузьку поличку під дверним віконцем.

Майкл звик до тюремної баланди по простій причині, бо двічі на день мав можливість просто пожувати. Іноді щелепи так старалися, що десь в мозку навіть хрумкотіло і завжди при цьому з’являлася якась нова думка. Це тішило Майкла, бо саме під час процедури тренування щелеп баландою він і відкрив для себе значення чотирьох кутів камери.

В одному куті, тому, що ліворуч від дверей, оселились його спомини про дівчат, з якими колись займався коханням.

Не так, Майкле, там ти переживаєш зносини з жінками, у яких стерлися обличчя. Вони кружляють навколо тебе, заманюють у гарячковиту нервову фантазію. Ти хочеш їх усіх…

Далі, по стіні, у другому куті живуть думки про Марту. Їх він відчуває усім серцем. Там зовсім близько до вікна, іноді вдавалося схопити ковток прохолодного повітря, яке збуджувало мозок, і вистачало здорового глузду відразу дременути назад до другого кута, ближче до думок про Марту та їхню ненароджену дитину.

Неправда, Майкле. Зізнайся, що у тамтому куті, куди завжди квапишся, хапнувши прохолодного повітря, ти живеш разом з Мартою і немовлям. Його Марта тримає на руках і ти чекаєш, коли дитя нарешті перестане квилити і засне, щоб пошепки поговорити про його майбутнє. Ви ж дійшли спільної згоди, що дитину щодня Майкл буде відвозити до школи сам. Майкл навіть знає, до якої. За кілька кварталів від будинку, де він викупив чудову квартиру на дві спальні, є невеличка, надзвичайно охайна приватна школа. Щодня, крім вихідних, рівно о восьмій ранку до неї під’їжджають сяючі машини і випускають таких же сяючих дітей. Так, це буде саме та школа, що потрібно.

І якби Майклові не припекло йти до дверей, праворуч од яких примостились умивальник і мушля, вони б з Мартою погодили б остаточно і це питання.

Однак Майкл знає, що з правого від дверей кута він ніяк не зможе повернутися назад, у його улюблений другий кут. Круглий жовтий стовп змушує ходити по колу, за годинниковою стрілкою, хоча у цьому немає ніякої потреби і жодної перспективи, — час замельдовується тільки маленькими патичками над циновкою.

Тут він змушений щоразу, як прокидається (вночі чи вдень?) хлюпати в обличчя водою. Тільки тоді лишається сам на сам із своїм приреченням смертника.

Це — найстрашніше місце камери. Тут навіть час має власний вимір, бо не реагує на патички, один з яких щойно вишкріб поруч і щоразу перераховує. Сто дев’ятнадцять! Але то все нічогісінько не значить. Тут, біля дверей, час ділиться на вчора і завтра. Вчора — це оті патички. Сто дев’ятнадцять. Завтра — це коли його поведуть на суд і він стане перед суддею та лавою присяжних. Але коли наступить оте завтра, хто зна? Він не знав.

П’ятнадцять разів його викликали на допити. Кожного разу Майкл позначав цю подію хрестиком на стіні. Їх п’ятнадцять. І весь час — одне й те ж. З ним.

Показують запаковані в поліетиленовому мішку пояс-гаманець з квитанцією на його ім’я і гудзик. Питають: це ваше?

Спочатку Харріс намагався щось пояснювати, але діставав удари гумовими палицями до втрати свідомості. Потім він уже нічого не відповідав, лише при черговому допиті просто кивав головою. Тоді його товкли палицею межи плечі і змушували говорити: так, це мої особисті речі. Тягнув тамті слова майже по складах, бо від ударів нудило і мозок відмовлявся щось інше вимовляти, окрім т-а-а-ак, це-мо ї-осо-бис-ті-ре-е-чі.

Напівживого, його знову тягли до камери і там кидали відхаркувати над раковиною нудотні удари гумової палиці.

Потім підступно залазило усередину єдине бажання — швидше податись у перший кут і забутися, віддавши своє тіло коханню з отими жінками із стертими обличчями. Вони начебто зализували тілесні рани і тим самим він діставав можливість переповзати у другий, найдальший кут, і думати про найсвятіше і найчистіше для нього — ЙОГО СІМ’Ю.

Майкл сяк-так вмився ніякою водою і, здатний ще розмірковувати, тішився правом вибору — в який кут податися. Однак двері зі стогоном відчинилися, розриваючи сонячний стовп.

— Тебе чекає адвокат, — пробурчав наглядач і пхнув Майкла у затхлий коридор. — Ворушися швидше!

Майкл звик чути під ногами вибухи, що човгають одне й теж: вбив ця, вбив-ця. Змирився з цим і навіть перестав звертати увагу на човгання. Кожен виклик вселяв надію, що незабаром настане завтра і усе відбудеться надзвичайно просто: замість сонця перед очима постане вічна темрява…

Звиклий до того, що отримає чергову порцію тошнотворних ударів, Майкл сидів зіщулившись. Від найменшого шарудіння пригинався нижче до столу, ховав голову в плечі.

— Завтра, — уловив лише уривки із слів адвоката Нурен Гадженг, бо уже панікував над тим, що почув голосні кроки в коридорі. Завмер — зараз увійдуть сюди з палицями наглядачі, випровадять адвоката і знову почнуть його лупцювати. Хотів уже роззявити рота і почати тягти по складах: т-а-а-ак, це-мо-ї-осо-бис-ті-ре-чі, як почув інше. (Кроки пройшли повз двері, слава Богу!)

— … зустрінетеся з Маасом. І ще. Я отримала телефонні рахунки Ероута. Він досить часто розмовляв з Амстердамом, із батьком. Я написала старшому Ероуту і висловила міркування про те, що батько, досить часто спілкуючись із сином, повинен мати якісь припущення про мотиви вбивства сина і, можливо, назвав би людей, з якими він спілкувався у Танджунау. Щойно отримала письмову згоду Джо Ероута свідчити на суді. Можливо, він щось проллє на цю справу. Хочете, я зачитаю його лист?

— Ні, — байдуже відповів Майкл, він навіть не глянув на папір. — Я не вірю в це.

Харріс розумів, чого старого свербить швидше довідатися, хто пришив його синочка. Думає, так вийде на слід браслета. Цікаво, чи Ероут розповідав татусеві, що мордував Марту і хотів склом відтяти РУку?

— Ні! — голосніше проказав Майкл. — Я не вірю батькові Ероута.

— Але ми повинні спробувати, — заперечила адвокат. — Це у нас єдиний шанс. На жаль.

І ще потім довго у вухах чулося оте жіноче… жал ь…

Безликі жінки жалібницями оточили його у камері і почали виводити слізливий хоровод:

… мені жаль…

… і мені шкода…

… і мені-і-і…

Майкл вишкріб патичок і перерахував. Сто двадцять. На хвилину завагався: чи ставити ще один хрестик. Хвилина пройшла, може й більше, а він все ще думав над цією проблемою.

Не хитруй, Майкле, ти ж знаєш, що душевний біль мордує страшніше, ніж фізичний.

Засміявся від такого занадто тверезого і безапеляційного умозаключення і вишкріб біля патичка хрестик.

… мені жаль…

… і мені шкода…

… і мені-і-і…


Хенрик Маас відсахнувся, побачивши Майкла.

По той бік загратованої кімнати, в яку один за одним вводили арештантів, і де стояв страшний лемент, одиноко бовваніла тінь Харріса. Крик, голосний, перенапружений, на грані нервового зриву, вчинений жіночими і чоловічими голосами, збив його з пантелику. За останні місяці Майкл звик чути тільки власний стогін, знав, як відлунює крапля падаючої води в умивальнику і довбить дірку в голові своєю монотонністю, будь-де міг прочеканити, не зважаючи на децибели, завчене на власній шкірі т-а-а-ак-це-мо-ї-осо-бис-ті-ре-чі та почути приречене човгання з-під ніг вбив-ця-я-Я. А тут ніби хтось вилив на нього помиї, і Майкл боявся ступити крок назустріч другові, перед яким не хотілося з’являтися таким брудним. Виявляється, він ще не забув про власну педантичність…

— Майкле! — утримуючи дрож в голосі, підняв руку Маас. — Я тут.

Хенрик протиснувся крізь натовп відвідувачів до стіни і там присів навпочіпки. Це виявилося єдиним можливим способом бачити один одного, хоча перед ними по вузькому коридору, одмежованому по усій довжині густою металевою сіткою, миготів туди-сюди наглядач.

Майкл став навколішки і притиснувся обличчям до сітки. Людський натовп, яскраве світло, стіна різноголосого лементу сповільнювали його реакцію. Вперше за чотири місяці він пірнув у вир людського життя, нехай трагічного, але живого, бурхливого і надзвичай емоційного. Хотів щось сказати, але саме повз них пройшов наглядач, і Майклові стало ще гірше — перед собою бачив лише миготіння холош, од яких йшов різкий запах поту. Однак наглядач подався у протилежний напрямок, звільнивши на кілька хвилин простір.

— Майкле, друже, я розмовляв з твоїм адвокатом, — швидко заговорив Маас. — Вона вірить, що тебе підставили, але не змогла зібрати жодного доказу.

— Це зробили люди Ель Даві, — блукав поглядом по обличчю Мааса та ніби нехотячи вимовляв Майкл. — І зробили це на всі сто відсотків. Мені не виплутатися. Але не про себе хочу просити.

Голос Майкла нарешті набрав живих нот і він навіть заговорив голосніше:

— Її викрав Ель Даві. Я бачив, як Марту потягли до нього в літак. Благаю, Маасе, знайдіть її і допоможіть вирватися від нього. Вона ж вагітна! Без друзів їй буде дуже важко. Прошу, не залишіть її…

Знову повз них замиготіли холоші і Майкл замовк.

— Майкле, ми тут всі приїхали: і Фатухелу, і Ліан. Тільки їх не пропустили, але завтра ми прийдемо на суд.

Лемент у кімнаті посилювався, — закінчувався час, відведений на побачення. Маас і собі змушений був перейти на крик.

— Ми не віримо у звинувачення! Ніхто не вірить! Марту ми не…

Нічого більше Майкл не почув. Мааса відтіснили. Харріс видушив з себе вдячну посмішку — у нього страшенно розболілася голова, його нудило і він бажав одного — якомога швидше дістатися камери і там вишкребти на стіні ще один хрестик. Боляче було дивитися на людський натовп, по якому сонячне світло стікало брудними патьоками і перетворювалось у липкий і гидкий на дотик сурогат.

Його він виблював, як тільки переступив поріг камери. Полегшало, коли вишкріб хрестик, найбільший з-поміж решти. Так, наче він поставив крапку у своєму житті і зробив усе від нього залежне, щоб виконати цю місію.

— А що там говорив Маас про тих, хто не вірить, що він вбив паскуду Ероута? — питав жінок, котрі весь час закривали обличчя довгими косами. Вони разом з ним знизували плечима і бідкалися:

… на жаль…

… мені жаль…

… І мені шкода…

— Йдіть геть! — відганяв оману. Їхнє пустодзвінне квиління йому більше не потрібне, бо завтра наступить ЗАВТРА. Правда, скільки годин чекати, не мав гадки. Але ЗАВТРА буде суд, після якого усе закінчиться. І його більше не будуть гамселити палицями.

Майкл уже знав, як тільки ляже не циновку — засне без сновидінь і холодного внутрішнього тремтіння.

До завтра…


О шостій ранку за ним прийшли. Значить, уже наступило ЗАВТРА, — подумав Майкл і просто запитав, котра година. У часовому вимірі ще існував ранок з годинами.

Потім у тюремній машині його повезли до будинку суду і все довкола Майкл сприймав як екскурсію, не більше. Єдиним, на що зреагував дитячим «ух, ти/», стали холодні та сильні дощові краплини, зовсім не схожі на воду з умивальника його камери. Підвів голову догори: небо затягували грозові хмари, вони готувалися до щедрої зливи.

Так він зустрівся з осінню, бо надходив листопад, самий вологий на цих широтах, хоча мусонний клімат не знижував температуру до +30 градусів по Цельсію.

Майкл не любив осені, бо насувалася пора дощів, яка підстьобувала до роботи кожного, хто влітку бив байдики у відпустках, а тепер витримував осатанілий темп накопиченого та незробленого із запалом професійного бігуна на довгі дистанції. Зголоднілі під час «мертвого» сезону за сенсаційним матеріалом репортери уже обложили телевізійними камерами все довкола, смакуючи і роздмухуючи на свій лад справу Харріса.

Перед початком судового засідання з нього зняли кайданки і відвели на лаву підсудних. Майкл сидів в оточенні озброєної охорони і відчував, що йому буде навіть цікаво послухати, що ж говоритиме про нього сторона-обвинувач. Це ж увесь переповнений зал слухатиме і співчутливо зітхатиме, коли читатимуть обвинувачу вальний акт. І ні в кого не залишиться і краплини (отієї, що падала півгодини тому з неба) сумніву в тому, що він — вбивця громадянина королівства Нідерланди. Скільки б не дощило…

Свій вирок він уже прочитав, розгледівши присяжних, що сиділи навпроти. Їхні обличчя видавалися настільки однаковими, що стали схожими на велетенську маску трагіка, котра спочатку викарячила очі на Харріса, а потім, вжившись у образ тих, хто вершить правосуддя, скривила кутики вуст донизу і упокоїлась у правомірності трагізму та приреченості.

Незатишно почувався у залі суду і представник австралійського посольства.

Натовп вирував презирством до Харріса. І лише обличчя Мааса, Фатухелу та Ліана світилися полохливо і насторожено до всього, що мало тут відбутися. Потім безліч разів Майкл повертався до друзів і втішався, що серед суцільної маси таврування бачив співчутливі погляди.

Зачитали обвинувачувальний акт і відразу стало видно, що слухання справи Харріса завершиться швидко, як і попереджала Нурен Гадженг.

Викликали свідків. Усі знали, що Харріс і Ероут летіли у червні чартерним рейсом до Джакарти і їхній літак зазнав аварії. Банківський працівник дав свідчення, що на ім’я Ероута у Танджунау прийшла з Амстердама значна сума грошей. Це слугувало правдоподібним мотивом ретельно спланованого пограбування, бо й Бінгасар гнув туди ж — його клієнта вбито з метою пограбування. Про банківські справи Ероута говорив запально, переповідав навіть про одяг, який купила голландцеві його дружина, наплів казна-що про покійного Тітрадо, який показав йому Майкла Харріса, що лікувався на Ентанго і потім підробляв у Сітархурта.

Нарешті підняли Харріса. Та говорити йому не дали. Суддя замість нього розповів, що сталося в номері готелю Бінгасара, який винаймав Теодор Ероут, мало не через кожне речення позирав з-під окулярів на підсудного і перепитував:

— Так? Правильно? — і вимагав, щоб Харріс відповідав однозначно на запитання.

— … І ви убили Теодора Ероута, скрутивши йому карк!

— Ні, але…

— Прошу відповідати тільки «так» або «ні». У кулаці загиблого знайдено пояс-гаманець з розірваним замком. Він належить вам?

— Так, але…

— Наступного ранку ви відлітали до Медана?

— Так, але…

Йому не дали можливості спростувати висунуті звинувачення, бо як тільки Харріс вимовляв розділовий сполучник але, суддя відразу вигукував:

— Я просив коротко відповідати на запитання!

З кожним таким сплетінням марних спроб пробитися своїм але крізь стіну упередженості, зростало у Майкла майже фізичне відчуття, як усі-усі його тут ненавидять, крім Мааса, Фатухелу та Ліана. Але вони виглядали маленькими мілководними рибинками, бо не мали доказів на користь Харріса, а просто вірили у невинність свого друга і тому від обурення лише хапали ротом повітря.

Од побаченого стало боляче і Майкл почувався дитиною, готовою ось-ось заплакати. Шкода стало не себе, такого великого, а отого Майкла, котрий мав замість тіла тільки душу, жив у ньому і так сподівався знайти своє продовження та матеріалізуватись у ненародженій ще дитині великого Майкла. А воно аж ніяк не вийде, бо усі його вивернули навиворіт, примусили розчинитися серед зацькованих поглядів, бо фатальний вирок стирав його з числа живих…

— Чи є якісь запитання у захисника? — питав суддя. Нурен Гаджен повторювала завчено, наче і її били палицями: ні-і-і-ва-ша-че-е-есть.

Принаймні, таке враження сиділо в голові у Майкла.

— А що ж тут говорити! — з місця коментував адвокат-обвинувач. — Усе усім ясно.

Суддя бехнув молотком:

— Оголошується перерва!..


7


Джо Ероут ступив удруге на індонезійську землю через п’ятдесят років. Вийшов з літака настільки втомленим, що ледве-ледве пересував ногами, ніби й справді тягнув на собі збитого з морених колод, а тому чорного і важкого, хреста. Раз за разом старий навіть зупинявся і прислухався: невже хрест важкий від того, що просочений слізьми та лементом розстріляних? Свят-свят! І приплентається ж таке на думку! Як мокрий пес, крутив головою, намагаючись відігнати бризки пам’яті. Та марно…

До смерті сина ніколи подібних екскурсів не мав. Важливим була тільки таємниця браслета, і нічого більше не хвилювало старину Ероута. Це вже не так важливо зараз, як він вислідив гниду Доулда і зумів зіграти на його нервах потрібну пісеньку.

Втрата сина таки підточила старого і тепер його сталева, як вважав, воля усередині бобляється і не знаходить берега. Крутився у кріслі і не міг втекти від мертвих очей, націлених за спасінням до хреста під склепінням храму, від фотографії десятирічного підлітка, замордованого на гірській фермі неподалік Женеви…

Господь покарав за содіяне, забравши сина, — обливався потом. І тому Джо Ероут зараз ступає такий згорбатілий, бо тягне на плечах кару Господню. Привіз її, щоб перекласти на спину вбивці і думає, що від цього йому стане легше…

Чи розпростаються плечі, коли назвуть ім’я вбивці сина? Так, йому стане легше, бо тільки це напряму виведе на справу, яку не зможе завершити ніхто, крім нього.

На минулому тижні вбито ще двох торговців зброєю, — цей бізнес став вкрай небезпечним і його старина Джо не збирається передавати єдиному онукові. Вистачить Теда. Онук матиме золото батаків і не турбуватиметься нічим, хіба що по неділях приноситиме квіти на цвинтар до родинного склепу.

У Джакарті Ероуту довелося чекати вечірнього рейсу до Танджунау. Дозволив собі перехилити тільки одну порцію віскі. Не став нидіти за стійкою бару, подався в місто, в якому опинився вперше у жовтні 1945-го, і відразу був ошелешений побаченим.

Автобуси носилися вулицями, як на гонках, гальмували на помах руки будь-якого перехожого. Нехай переповнений салон, нехай гронами висять на поруччях дверей люди, кондуктори все-одно кричали: «Косонг!»[21] і знаходили місце для кількох нових пасажирів.

— Авас![22] — почув Джо поруч і вчасно відскочив, — біля нього різко загальмував баджадж — триколісна машинерія з мотоциклетним двигуном.

— Баджадж до ваших послуг! — вигукнув білозубий індонезієць.

Ероуту справді стало спокійніше і безпечніше, коли опинився на зручному сидінні, та ненадовго.

— Куди їхати?

— У старе місто.

Водій поводив себе серед суцільного хаосу так, наче місто належало тільки йому. Зайняв середину вулиці і без жодних попереджувальних сигналів звертав, куди хотів, цілком ігноруючи дорожні знаки.

— Тідак ара![23] — повторював кожного разу, як робив чергове грубе порушення.

Однак довго не довелося Ероуту мліти від такого свавілля на дорозі. На розі якоїсь вулиці баджадж зупинився і водій, отримавши платню, махнув рукою вказуючи, куди треба йти далі на своїх двох.

Джо опинився у старій частині міста. Тут не було видно модернових супермаркетів, не пнулися в небо хмародери. Вулицями не мчали японські авто і ті зварйовані переповнені автобуси. Тут починалося царство велорікш-бечаків. Темношкірі, висохлі до кісток чоловіки з дивовижною силою тягли за собою пасажирів куди завгодно. Вони знали назву кожної вулички, кожну крамничку від «Мури»[24] до найбільшого «Пасарайя»,[25] і були найкращими довідковими інформаторами. Про це теж добре пам’ятав старий Ероут.

Джо зупинився на розі двох вулиць. Нарешті можна перевести дух, — таке місто він пам’ятає, тут мало що змінилося. Поруч, на узбіччі, як і півстоліття тому, прилаштувався на циновці разом із швейною машинкою засушений чолов’яга. Іноді біля нього зупинявся перехожий, знімав легкі штани і сівши навпочіпки поруч, байдуже спостерігав за спритними руками кравця, які на одну латку накладали другу. Ероут усміхнувся, бо прочитав на швейній машинці давню, як світ, назву «Зінгер». Кравець пришив ще одному перехожому гудзик, дзеленькнув бляшанкою з сенами і тепер сидів та байдуже дивився на ноги, що миготіло повз нього.

— Бечак! — покликав Ероут. Миттю біля нього опинився ще зовсім молодий індонезієць.

— Антиквари-китайці, — видав інформацію. Хлопець, вклонившись, помчав Ероута крізь вуличні нетрі, вузькі, брудні, сморідні настільки, що Джо заховався вглибину під тент, подалі од гидотного запаху нечистот.

За торговими рядами потяглися жебрацькі квартали з відкритою каналізацією, без водопроводу та електрики.

— Кампунги,[26] — кинув через плече бечак.

Він знав оті антикварні крамнички торгових рядів, по яких можна ходити з дверей у двері. Там справді повно всякої всячини, яка могла б стати музейними експонатами. Але ще більше в них виставлялося підробок, розрахованих на масових туристів. За унікум позаминулого століття видавали бронзовий чайник, зроблений вчора і позеленілий за ніч в сморідних водах каналу, що протікав за торговими рядами.

Бечак крутнув ліворуч і вони пірнули у вуличку, по обидва боки якої тяглися типові, з гонорово піднесеними краями дахівок, двоповерхові будиночки. Тут вони йшли суцільною стіною, — в’їхали у китайське поселення.

Колорит підсилював дурманливий запах добре розігрітої кунжутної олії, на якій китайці готують страви. Ероут саме проїжджав одну з таких закусочних, двері якої ніколи не зачинялися. Винесені на цементне узбіччя столи майже всі зайняті. Сиділи великими компаніями, сім’ями. Одні — навколо поставленої на товсту круглу дерев’яну тацю величезної чавунної пательні з червоною горою паруючих крабів, перекладених потемнілою і прив’ялою від спеки зеленню. Поруч поїдали зварених у пряному бульйоні молюсків і скидали шкаралупу просто під ноги. За третім столом кожен втупився в чашу з темно-цинамоновою локшиною, котра гостро віддавала тамариндовою пастою.

Усе це Джо бачив. Нічого не змінилося, наче й справді не минуло півстоліття, що відділяло сьогоднішній день від жовтневого, сорок п’ятого. Той же сморід від кампунгів, ті ж самі китайські страви із специфічним стійким запахом, ті ж самі догідливі, підлабузницькі манери косооких китайців, — ніхто не стер з їх облич улесливого кривляння вузьких губів. А, може, вони так і народжуються?

Бо чому ж тоді ніхто, крім китайців, як тільки на індонезійських берегах з’явилися голландці, не будував біля фортець, складів та церков європейців свої квартали? І ніхто ніколи не підносив дарунок генерал-губернатору Нідерландської Індії, крім китайців, котрі першими виготовили і відчеканили золоту медаль з відвертими лестощами на реверсі, припідносячи Жака Спінкса до рангу видатної особистості як захисника китайської еміграції. І це тоді, коли архітектор голландської колоніальної імперії Ян Пітерзоон Кун мав протилежне карбування на дворянському гербі — «Ніколи не піддаватися/». Так він чинив і по відношенню до місцевого населення, не знаючи ні жалю, ні співчуття. Спробував би хтось загикнутися супротив, відразу видавав короткий наказ — знищити всіх. Це він благословив масову різню… Китайців не чіпали, — вони вміли догоджати своїм повелителям без жодних нарікань, кривлячи догідливо вуста.

… як тільки їх висадили у жовтні сорок п’ятого в Батавії, браві вояки розбрелися, хто куди, бо в кишенях добре брязкало. Тоді велорікші возили їх у заховані у кампунгах хибарки, в яких торгували цнотливими дівчатками. Якось під вечір велорікша посадив разом з Джо ще одного. Тоді Ероуту було байдуже, хто вмостився поруч, але тепер він добре пригадує (ніби це було вчора), так-так, це був Гренд Доулд. І тоді Джо здивувався, що той спокусився на русяву полячку, котра Бог знає як опинилася на другому кінці світу у смердючих індонезійських кампунгах. Але тоді молодому і такому сильному Джо було не до симпатій свого напарника, він смакував тоненьким, з розкосими очима, цнотливим дівчатком. Однак потім, скільки б не підморгував йому Гренд і не пропонував місце біля бечака, відмовлявся, — він знайшов іншу пристрасть.

Ерекція поширювалася не тільки на його плоть. Від одного споглядання клацало в голові, усередині усе починало викручуватися з болем мазохістської насолоди від стовідсоткової впевненості у передчутті… (Навіть з цнотливими дівчатками його прутень не завжди був нависоті і ніякого враження, крім перестороги за потенцію того малого засранця, не залишало.)

… оволодіння! І воно не висотує з тебе сочки, а проникає у ніздрі холодним запахом і наповнює не тільки фізичною потенцією, — наповнює увесь світ ТВОЄЮ значимістю.

Джо сам винаймав бечака і їхав затхлими кампунгами до антикварів, у яких за безцінь купував золоті прикраси. «Мутіара» — перекладається з індонезійської як перлина. Так називалася крамничка, що своїм неохайним виглядом зовсім не відповідала назві. Швидше була схожа на склад, куди звалили усе абияк і куди попало. Рис і одяг, керосин і книжки, водопровідні труби, консерви і мотоцикл. Усе покрито пилюкою, їлося іржею і майже нікого не цікавило.

За касою нидів старий китаєць в смугастих піжамних штанях і брудній дірявій майці. Біля нього спроквола тупцювало зо п’ять похнюплених чоловіків. Джо притулився до стіни і спостерігав, як стримано, з гідністю вітав кожного власник крамнички, поблажливо розпитував про здоров’я, родину. Потім неквапливо вибирав один з гросбухів і починав мусолити сторінки. Знаходив потрібне прізвище, тицяв в нього тонким кістяком обтягнутого жовтою шкірою пальця і навіть співчутливо зітхав. Так поверталися борги. І поки боржники суєтливо видобували з-за поясів скручені трубочкою і перетягнуті гумкою гроші, догідливо ловив погляди голландського вояки.

Але Ероут не квапився, мовчки потягував носом повітря у передчутті… Ерекція довга, і, що найцінніше, Джо наперед знав, він отримає від неї бажаний оргазм, бо пильно спостерігав, як боржники простягали лихвареві затиснуту в кулаці якусь коштовність. Їй відразу називав ціну китаєць і відкидав презирливим рухом у шухляду, нічого, крім вияву милості до того, хто її приніс, не значущим.

— До ваших послуг! — вклонився кілька разів китаєць, коли, нарешті, останній боржник позадкував з крамнички.

— Мутіара! — випустив через ніздрі добру порцію холодного повітря Джо. Він давно збагнув перевагу завойовника, зрештою, саме такий статус підігрівав його ерекцію, і тому не завдавав собі клопоту розпатякувати про мету візиту до «Мутіари». Тільки одне слово — і китаєць уже тремтів, хоча безперестанку бив поклони і задкував у сусідню кімнату. Там тремтячими руками поставив перед Джо чималу скарбонку, відкрив її ключем, що висів на шиї, і дозволив Ероуту вибирати, що заманеться. Навряд чи розщедрився б китаєць на таке, якби голландець не побачив, чим повертаються борги.

Як тільки Ероут брав до рук смарагд чи рубін, китаєць улесливо називав копійчану ціну і при цьому намагався подавити у собі тремтіння роздертих в улесливій посмішці вуст.

Ероут не дуже манірничав, занурив руки у скриньку і видобув звідтам плитки насиченого темножовтого кольору з багатим східним орнаментом. Складені за допомогою кілець, вони становили пишну нашийну оздобу. А на самому дні намацав щось велике, що мінилося усіма вогнями. Це був кріс! Важке і холодне руків’я жовтогарячого кольору горіло рубінами, бірюзою і перлами, оправленими ажурною різьбою.

Джо зважував у руці казкове багатство. Бажання заволодіти ним було таким нестерпним, що відразу підказало найлегший шлях його здобуття. Ероут уже виважував у руці силу удару, як зустрівся поглядом з розкосими щілинами очей власника «Мутіари». У них промайнув жах, — китаєць розгадав наміри Джо.

І це так вразило Ероута, що він відвів очі. Він ще тоді остаточно не розпрощався з совістю…

Китайця спаралізувало з роздертим у посмішці ротом. Тільки крізь колючі щілинки очей виповзав смертельний жах. Він щось забелькотів і миттю біля нього з’явилося двоє молодих китайців.

— Це мої сини, — не змінюючи улесливо роздертого рота, вклонявся старий торговець. — То чи будете щось купувати?

Джо Ероут тоді купив лише рубіни, на кріса не вистачило ні грошей, ні рішучості.

Потім вони отримали наказ винищити вогнем туземців. Там, у джунглях, Ероута уже не допікали муки сумління. Було і нема.

Та після шпиталю він все ж таки взяв бечака і велів їхати до китайців.

Тхнуло кунжутною олією. Китайці смакували молюсками просто на бруківці. Кидали, куди заманеться, раковини і Ероут розчавлював шкаралупу під ногами. Навіть не дивився, куди ступав. Йому було байдуже, що лишалося на землі: тіло вбитого, патьоки людської крові чи ота смердюча шкаралупа. Він став гідним учнем свого земляка і з його девізом «Ніколи не піддаватися!» без жалю і співчуття нищив туземців.

Тоді знову несло до китайця-антиквара. На тих курдуплів йому плювати, — рука не дригне, за секунду випустить автоматну чергу по скривлених губам китайського кодла.

Вивіска «Мутіара» жалібно заскавучала збитою іржавою петлею, прикриваючи вхід до крамнички. Ероут пхнув її ногою і вона зірвалася з другої петлі на бруківку, блимнула перед Джо зворотним боком благенької фанери.

Як тільки Ероут прочинив двері, з-під ніг урізнобіч метнулася пара пацюків. І лише дзвіночок перелякано калатнув вглибині порожньої крамнички, — навіть не заходь, тут нікого немає. Китайці виявилися мудрішими, вони вміли постояти за своє. Усім кагалом забралися геть. І ніхто б не сказав, куди.

Того ж дня (по чотирьох роках колоніальної війни Голландії) Джо дізнався, що голландській королеві Юліані нічого не лишилося, як зробити благородний жест — офіційно передати правління колишньою Нідерландською Індією уряду Республіки Індонезія. Джо Ероут демобілізувався і подався додому.

… Сьогодні Ероут знову їде повз будиночки із хвацько загнутими догори кониками дахівок. На перших поверхах — крамнички. Китайці торгують, виставляючи у вітринах найкращий товар свого хуа-цяо — капіталу. Ніхто не забороняє відкрито торгувати ювелірними прикрасами, виробами із золота та дорогоцінних металів.

Крамнички живуть спокійним, розміреним життям. Сюди приходять лише ті, хто тямить у справжньому антикваріаті. А Ероут вірить, що доторкнувшись до жовтогарячого золота тоба-батаків, відродить силу, щоб відібрати від українки браслет із знаком лева.

Старий Ероут роздивлявся ювелірні вироби і догідливий китаєць аж кипів, рекламуючи товар перед респектабельним іноземцем.

— Ось, прошу поглянути, це рідкісні екземпляри, робота старих майстрів тоба-батаків. У них чимало марга вважалися першокласними ювелірами, їхні вироби по оздобленню не поступалися палембанзьким та мінангкабуським.

Усе це речитативом виспівував китаєць з огидною улесливою посмішкою.

— Батакські прикраси видно відразу, — гнув своє китаєць. — Вони мають яскраво-жовтий колір завдяки кип’ятінню у воді разом з цитриновим соком і порохом. О, це такий давній секрет батакських ювелірів!

Ероут прикипів до підлоги, не відірвати, не зрушити. Обмацував кожну річ, підносив її до очей, нюхав і зважував у руці.

Перед очима блимав кріс, побачений у скарбонці півстоліття тому, обсипане рубінами, бірюзою та перлами його яскраво-жовте руків’я, — золото тобабатаків. З легким стогоном перемелював, скільки отакого багатства заховано в сейфі «Бойд банку». Аж упрів, бо жадоба уже вигрібала звідти усе до останнього.

… там золото наше…

Його таки зсудомило, викрутило пальці і пригнуло чолом до вітрини. Переляканий китаєць запропонував вийти на повітря. Ероут ледве відірвався від спогадів, що миготіли блискітками яскраво-жовтого золота, осліплювали до нестями. Руки тряслись і Джо напевне знав чому — вони не хотіли відпускати скарби тоба-батаків.

Важко бехнувся на затінене сидіння і велорікша знайомими лише йому манівцями попер розлізле тіло Ероута на летовище.

Крутилися колеса, в голові теж йшла обертом дивна сентенція, невідомо коли почута і ким сказана. А, може, це він її вигадав? Якщо минулого не повернути, то його можна пережити заново. Саме це він зараз і переживав, бо все ще відчуває холодний дотик до золота батаків.

Так, він тут, щоб пережити заново минуле, але повернувся мудрішим на півстоліття, приїхав, щоб забрати золото тоба з собою. Оце ж бо й воно, що додає сил, допомагає розпростувати згорбатілі плечі, гріє і тішить найпотаємніші закапелки душі, обтягнуті павутиною втрати сина.

За навалою споминів, за какофонією минувшини і теперішнього дня навіть забув попоїсти. У животі вже скиглило противно і підступно. Так, як колись, лише одним поплескуванням зупинив велорікшу, бо повз них саме котив індонезієць коляску у формі човника. Яка ж там смакота готувалася! Чолов’яга постукав паличкою по пустотілому поліну бамбука і прокричав: «Сате!» І поки вздовж будинків котилося протяжне «те… е… е…», Ероут молодцювато поспішив до торговця. Миттю індонезієць роздмухав віялом тліюче в мангалі вугілля, обсмажив витриману в спеціальному соусі і порізану тоненькими шматочками курятину, налив у скручений чашкою банановий лист густу пряну приправу, замішану на земляних горіхах, і з посмішкою простягнув сате голодному клієнту.

Джо смакував, вмостившись на маленькому ослінчику, який люб’язно поставив перед ним торговець. Не зважав на те, що під вагою огрядного тіла жалібно поскрипує ослінчик, — він почувався молодим, любив смакувати сате так, як робив це п’ятдесят років тому.

Жував помаленьку, облизував з пальців соус і думав, що дорого заплатив за такий екскурс. Але скарб батаків таки своє вартує…

У літаку компанії «Мерпаті Нусантара», що здійснював рейс Джакарта-Танджунау, Ероут взявся до папки із зібраними вирізками з газет про аварію літака, на якому летів Тед. Перш, ніж ще раз розгорнути її, глянув у ілюмінатор.

Літак тримав курс на Суматру. Під ними простягалися заливні рисові поля-савахи. Вони складалися гігантськими сходами на гірських схилах, а в долинах видавалися схожими на різнокольорові скатертини. Виблискуючий дзеркалом води квадрат залитої землі межував з полем, покритим ніжною світлою зеленню розсади. Темно-зелений густий бархат паростків змінювався золотистою жовтизною налитого колосу. Поруч із достиглим ланом лежали брунатними клаптиками свіжозорані савахи.

Найбільше Ероуту подобалися ті клапті, що сяяли мов золото.

Розкрив папку і почав вкотре переглядати репортажі, у яких розповідалося про трагедію з чартерним рейсом у південних водах Суматри. Ось фото останньої знайденої пасажирки Марти Квитко, громадянки України.

Ероут відкинув газету, — непоправно шкода, що його Тед не зміг впоратися з таким вилупкуватим дівчиськом. Взяв ще одну журнальну статейку і перечитав кілька речень про особливості українського характеру. Для себе виділив і підкреслив три моменти української ментальності — патріотизм, сентиментальність і жертовність. Це аж ніяк йому не подобалося.


8


Усю ніч Майкл виголошував промови перед безликими жінками, ходив по камері і вів з ними, як з присяжними, довірливу бесіду. Врешті-решт грізний головуючий метнув з-під скелець окуляр блискавку:

— Прош-ш-ш… сюди найважливіший доказ — браслет із знаком лева!

На бога, — піднімав руки Майкл, — це ж так просто: знайти Марту і усе витлумачити присяжним. Але… Даві ніколи не признається, що Марта у нього. І це незаперечний факт, ніхто його навіть не спробує опротестувати. Про це він думає щодня, щоночі. І усе даремно. Недоказово.

У дальньому другому куті колихала їхню дитину Марта. Браслет був у неї на руці. Але про це дарма говорити у суді.

… мені жаль…

… і мені шкода…

… і мені-і-і…

Брязнули двері. За ним прийшли.

— Невже шоста година? — перепитав Майкл.

— Шоста, — погодився наглядач і вправно почепив кайданки.

У залі суду висіла нудота. Репортери не клацали фотоапаратами, не розгортали техніку телевізійники. Змушені нудьгувати очікуючи, поки піде оголошення вироку, яке й треба відзняти, щоб показати і розповісти добропорядним глядачам, що суд Танджунау карає мечем Феміди кожного, хто зазіхне на життя другого, незалежно від нації та громадянства.

Але Майклові навіть цікаво послухати, що про нього говорить і прокурор, і що доброго націдить захисник. Прокурор говорив довго, емоційно вимахував руками, в повітрі виписувалися вказівним пальцем застереження — жодної поблажливості тут не може бути. Нурен Гадженг, навпаки, ніяково благала про співчуття, бо хоча й знайдено докази проти Харріса, але скоїти вбивство така інтелігентна і освічена людина, до того ж юрист за фахом, котрий краще за багатьох знає, що з правосуддям грати у піжмурки не варто, не могла.

— Зробив той, кому це вигідно, — процитувала латину Нурен Гадженг. — А мотивів у Харріса не було і не могло бути. Завтра я представлю свідка. Гадаю, його свідчення проллють світло на смерть Теодора Ероута. І можна буде використати перехресний допит.

— Погоджуюсь! — кивнув головуючий. — Чи не назвете ви прізвища свідка?

— Ні. Поки що не варто, — вперше заперечила Нурен.

— Це що, буде дух покійного Ероута? — насмішкувато вигукнув адвокат-обвинувач.

Однак Нурен Гадженг не зреагувала на ці слова. Відійшла від присяжних і ніяково, як школярка, присіла на своє місце.

Відразу за адвокатом викликали судово-медичного експерта. Чолов’яга, продекламувавши про незаперечну приналежність знайдених речових доказів підозрюваному і вважаючи найактуальнішу частину свого виступу вичерпаною, повністю занурився у папери. Читав швидко-швидко, тим самим підкреслюючи другорядність, а то й цілковиту непричетність до судового слухання речей, що теж знайшли у номері загиблого.

— Біля столика лежала порожня пляшка з-під віскі марки «Jeam Beam», на якій ідентифіковано відбитки пальців загиблого. Крім того, під ліжком виявлено: а) чоловічі мокасини, що теж належали Теодору Ероуту; б) флакон з таблетками жовтого кольору. Зроблено аналіз приналежності їх до отруйних речовин та наркотичних препаратів. Результат негативний. Жовті пігулки, що містяться у флаконі, належать до доступних лікарських препаратів. Підтвердити чи заперечити приналежність їх покійному не вдалося. Як засвідчив власник готелю Бінгасар, ліки, очевидно, могли залишитися від попередніх клієнтів, і тому до слідства не мають ніякого відношення. Хіба би, — закінчив свій виступ у гумористичному тоні судмедексперт, — варто обслузі готелю краще дбати про прибирання пилюки у кімнатах.

— Дозвольте! — раптом зірвався з місця Маас.

— Як це розуміти — «не мають ніякого відношення»? Хіба так можна говорити про ліки? У кімнаті, де скоєно вбивство, знайдено жовті пігулки…

Хенрик замовк. Невже Фатухелу, котрий першим висловив припущення про вбивцю Ероута, мав рацію?

Телевізійні камери пішли у наступ. Стрекотіли безупинно, смакуючи непередбаченим розвитком подій. І тільки це змусило головуючого поводитися надзвичайно обачно.

— Якщо ви маєте щось сказати високому суду, то підійдіть сюди, відрекомендуйтеся, складіть присягу і розкажіть, яке відношення до справи мають знайдені ліки.

Маас виконав необхідну процедуру і звернувся до судмедексперта.

— Я б хотів знати, де зараз знаходиться пляшечка з ліками?

— Ясно де, разом з іншими речами, знайденими на місці вбивства, у запломбованому пакеті.

— Прошу пляшечку з ліками негайно принести до суду, — наполягав Маас.

— Прийнято! — вдарив молотком суддя. — Оголошується п’ятнадцятихвилинна перерва.

Майкла вивели із зали, він устиг лиш краєчком ока вловити, як Мааса оточили Ліан і Фатухелу.

Невже Хенрик намагається довести конкретну приналежність ліків тому, хто був з Ероутом і, вочевидь, спричинився його смерті?.. А голландця у Танджунау привіз-таки хтось з ентангівців… — хаотично шарпалися думки, вибудовувалися версії.

Маленька кімнатка, в якій він сидів, чекаючи продовження судового засідання, не здавалася Майклові замкнутою порожниною, хоча не мала жодного вікна. Запитував сам себе і боявся відповісти, що над усе сподівається, що Хенрик Маас зможе знайти ключ і допоможе відчинити двері кімнатини…

Ентангівці не залишали Мааса. Він нервував, за звичкою рвучко міряв кроками коридор і бурмотів під ніс:

— Так-так, це повинно врятувати Харріса, повинно! Фатухелу, друже, ви мали рацію! Бо ми знаємо, хто привіз в Танджунау Ероута, тоді для мене елементарно назвати, що то за ліки.

— Введіть мене в курс справи, будь ласка, — пробилася до лікаря Нурен Гадженг.

— Чи можна буде швидко зробити аналіз тих ліків, що є в пляшечці та виявити їх хімічний склад?

— Але ж це вже робили!

— Ні, то робився інший аналіз, а мені потрібно зробити детальну поелементну розкладку.

— Якщо це важливо, тоді спробуємо. Тільки, навіщо це вам?

Але Маас лише рукою махнув, його бентежило інше:

— Ви знаєте, мої свідчення будуть, так би мовити, суто фармацевтичні. Мені треба сконцентруватись, щоб не сплутати жодної пропорції. Добре було б, якби до протоколу заносили кожен елемент і кожну кількість, до мікрона. Потім треба буде відправити когось на Ентанго в мою лабораторію…

Поділитися своїми міркуваннями до кінця лікар не встиг, — слухання справи продовжилося.

Свідчив Хенрик Маас, лікар з острова Ентанго, підданий королівства Нідерланди.

— Якщо я зараз скажу і це підтвердиться кришечкою, якою закрито пляшку з жовтими пігулками, то буде зміст продовжити мої свідчення.

— Приймається! — погодився суддя і звернувся до судмедексперта. — Ви принесли необхідний речовий доказ?

— Так, ваша честь, — шанобливо вклонився медексперт і поклав перед суддею опечатаний пломбами пакунок.

— Прошу показати його присяжним і, перевіривши цілісність пломб, відкрити лише після того, як ми почуємо, що скаже лікар Маас.

Маас витер хустиною чоло, шию. У Майкла від ризикованого і фатального свідчення Мааса заворушилося на голові волосся. Слова, які зараз скаже Маас, або знімуть обвинувачення, або остаточно підпишуть смертний вирок під глум присутніх.

— Пляшечка, у якій лежать пігулки жовтого кольору, взята з-під сухого пеніциліну. Це стандартна упаковка. Але там не пеніцилін. Що там, розповім пізніше.

Маас голосно ковтнув слину, видихнув з грудей нервовий клубок і продовжив:

— Так от. Закривається пляшечка пластиковою грибкової форми пробкою, на якій зверху вибито мою монограму у вигляді букви М. А тепер відкрийте пакунок і погляньте, чи маю я рацію.

Присутні затамували подих. Видихнув зал лише тоді, коли один з присяжних після довгої процедури підтвердження цілісності пломб на пакунку дістав круглу пляшечку, повернув пробкою до себе і проказав повільно, для протоколу:

— На пластиковій поверхні пробки вибита буква М.

І пішов повз засідателів. Кожному ближче підносив пляшечку, і тільки після почутого «Так, підтверджую» йшов далі.

Зал гудів. Суддя майже кричав, а Майклові здавалося, що він починає співати колискову, і таку заспокійливу, що сон ось-ось прийде і він, нарешті, зможе заплющити очі і вирубитись без сновидінь.

— У пляшечці знаходяться зроблені мною пігулки від нефропатії, — впевнено почав Маас.

— Ваша честь, — перебила лікаря збуджена Нурен Гадженг. — Прошу уважно і ретельно заносити до протоколу кожен хімічний елемент, який назве свідок Маас, та його кількість.

— Прийнято! — погодився головуючий.

— Для наших теплих широт нефропатія — досить рідке захворювання, — продовжив Маас. — У даному випадку, до якого має безпосереднє відношення ця пляшечка з моєю монограмою, йдеться про вторинну оксалурію.

— Протестую! — прокричав адвокат обвинувачення. — Нам лекція на медичну тему ні до чого!

— Приймається! — прийняв позов головуючий суддя. — Прошу лікаря не відхилятися від теми і говорити більш популярно.

— Я й так стараюся, — пробурмотів Маас, але далі говорив не так запально, виважував кожне слово:

— До мене півроку, чи навіть місяців сім тому звернувся житель нашого острова, який захворів на цю хворобу. У нього в сечі було чимало крові, хворий відчував різкий біль. Я слідкував за перебігом хвороби, не буду переповідати, як досліджував аналізи. Коли отримав чітку фосфатно-кальцієву кристалурію, спробував виготовити ліки, які б сприяли розрихленню сечового каміння, що містять фосфати кальція і магнія. Взагалі, я захоплююся фармакологією, зокрема, фітотерапією.

— Протестую! — горлав адвокат обвинувачення.

— Погоджуюсь! — визнав рацію суддя. — Попереджую свідка говорити по суті справи.

— Я й так намагаюся бути максимально конкретним, — обурився Маас. — Це дуже важливо. Так от. На нашому острові я знайшов забуту лікарську трав’янисту рослину, так звану марену. Не буду розповідати, як з її кореня готував пігулки, кожна з яких важить 0,25 грама.

Тут Хенрик зробив паузу і підняв палець догори. Далі говорив повільно, даючи можливість стенографу фіксувати кожен названий елемент і відповідну кількість.

— … І містить в собі 0,14 відсотка руберитринової кислоти, антраглікозиди. Вибачте, високий суд, але я назву деякі складники з виготовлених мною пігулок. Галіозин, пурпурин, рубіандин — це найбільш активні фармакологічні ферменти. Прошу занотувати їх кількісний вміст у знайдених ліках.

Майкл не міг відірватися від обличчя Мааса. Кожне слово, кожна цифра чи якийсь фармакологічний елемент сприймалися ним як щось близьке і зрозуміле. Навіть відчував, як діють ті пігулки, бо ж каже Маас:

— Виготовлений мною препарат діє спазмалітично, протизапально, має сечогінні властивості і використовується для профілактики і лікування сечокам’яної хвороби. І як тільки провізор чи медексперт зроблять відповідні аналізи і підтвердять усі складники і цифри, про які я говорив вище і, вибачте, забрав так багато часу, тоді я матиму право назвати ім’я того, кому належать ці ліки. На Ентанго в моїй лабораторії у ящику № 23 ще зберігається кілька таких пляшечок. Ось, візьміть, це ключі від лабораторії.

— До завтрашнього засідання суду судмедексперт зможе зробити відповідні аналізи і ідентифікувати пляшечки з ящика № 23 лабораторії Мааса із наявним речовим доказом? — запитав головуючий.

— Так, ваша честь!

Присутні в залі вчинили справжній рейвах. Репортери засипали запитаннями усіх, хто потрапляв їм під руки.

Звичайна справа, в якій фігурували безапеляційні докази проти Харріса, набували цілком іншого напрямку.

Адвокат протиснулася до Мааса:

— Невже це справді може стати прямим доказом? Невже?

— До речі, — проскрипів Фатухелу. — Я давно здогадувався, хто вбив Ероута, і можу свідчити, що бачив Сема разом з ним не раз.

— А хто ж він такий, той Сем? — відразу вхопилася за інформацію Нурен. — Як його прізвище?

— Семуторангдан Фалі.

Адвокат записала потрібні дані про Сема і попрошалася з ентангівцями. Отак раптово на неї навалилася гора роботи, але це було саме те, чого вона так прагнула, бо йшлося про встановлення істини, до якої так довго довелося йти.

Сьогодні увечері до Танджунау на суд прилітає батько покійного Ероута. Завтра він даватиме свідчення. Головне, вміти побудувати систему захисту і правильно організувати порядок свідчення викликаних свідків. Як тут не помилитися! Це ж перша її справа! Нурен зібрала усі папери. Вона знала, з ким порадиться…

… Майкла вели пліснявими коридорами і чомусь гулкі вибухи під ногами не озивалися смертоносним вироком, а розчавлені, винувато схлипували.

У камері відразу підставив голову під струмінь води і дав слово не йти у той кут, звідки манливо всміхалися безликі жінки. Хотілося швидше залишитися наодинці з Мартою і разом з нею спокійно поміркувати над іскоркою, запаленою Маасом. Він уже хотів спочатку обміркувати наслідки незвичного для себе стану неоманливого спокою, коли у дверях клацнув замок.

— Харріс, до адвоката!

Нурен Гадженг збуджено ходила по кімнаті, однак не виглядала безпомічно і перелякано.

— Нам треба серйозно обдумати хід завтрашнього судового засідання, колего. Це моя перша справа, а тут таке…

Запросила Майкла сісти, однак Харріс відмовився, навіть заперечно замахав руками, бурхливо і нестримано. Все ще боявся, що ось-ось до них влетять оті навіжені курдуплі з палицями і почнуть гамселити його по голові. Притулився до стіни (у скронях ще гупало від пересторги), та на диво відчув, що вона, як і вода, холодна. Невже повернулася здатність реагувати на такі прості вияви фізичного існування?

— Ви знаєте Сема з Ентанго, друга чи служку покійного Ероута? — запитала Нурен. Розмова пішла легко — адвокат не боялася дивитися в очі Харрісу.

— Ні.

— Бачте, тут встановлення приналежності жовтих пігулок одній особі ще не є прямим доказом того, що саме вона вбила Теодора Ероута. От я й думаю, як краще вибудувати черговість свідчень. Давайте разом над цим поміркуємо…


9


Удень почувалася набагато краще. Марта викликала Самура, котрий став її гідом, і виїжджала з будинку. Тільки це дозволив Даві після того, як довідався про вагітність.

— Що з нею? — запитав служницю, коли раптом Марта зблідла і вибігла геть, затуляючи рота.

Зберігати таємницю щодалі ставало неможливим. Мануса молилася своєму Аллахові і просила опіки. Нарешті минув рубіж, котрий міг відділити неправду від дійсності.

— У вас буде дитина, — прошелестіла Мануса у низькому поклоні. Жінка все ж тремтіла і боялася звести очі на свого господаря, котрому щойно завідома сказала неправду. Та від своєї війни не відмовиться. Нізащо! Аллах великий і могутній, він зрозуміє, не дасть умертвити безневинного в утробі матері. Тому нехай краще буде так, аніж Даві накаже знищити чужий приплід.

Мануса не розгиналася, поки Даві не залишив кімнату, і тому не бачила, як заграли жовна на його обличчі і здивовано злетіли й без того стрімкі, як крила орла, брови.

— І давно вона так…? — Даві заклав руки за спину.

О, як це приємно вразило його! Це ж саме те, чого він хотів, що назавжди приковувало Марту до нього.

… ти кохався коли-небудь під дощем?

Увечері прийшов до неї. Як тільки випровадив служницю за двері, Марта зірвалася з крісла і прокричала:

— Тобі вже все Мануса розповіла. Так от, знай, я не хочу від тебе дитини, чуєш?

Господи, допоможи врятувати Майклову дитину! Даві ж хитрий і мстивий. Якщо довідається правду, уб’є, як холоднокровно умертвив Селілу. Допоможи, Господи, усе це витримати…

Завмерла і напружилась, очікуючи, як зреагує на таке лицедійство Даві. Стало холодно, кров льодяними крижинами колола тіло і торочила одне й теж: ну, як ся маєш без кокаїну, як ся маєш…

Даві рвучко підійшов до Марти, пригорнув і вп’явся довгим цілунком. Випручалася, відскочила подалі.

— Не торкайся більше до мене!

Останній акт брехні закінчився. У Марти немає більше кокаїну, од якого наступало кількагодинне забуття, а потім — гірке опритомнення. Ось вона перед ним, безпорадна і беззахисна…

— Йди геть!

Даві не збирався йти, він переможно посміхався. Різка зміна поведінки Марти, яку він знає такою ніжною, відкритою і палкою, трепетною і лагідною, неповторною кожного разу, як вони кохалися, мала таке реальне пояснення. І віднині його почуття ставали багатшими, бо небавом мало народитися зримо відчуття володаря, яке подарує йому найкраща коханка, пов’язана з ним найтіснішим союзом зачаття. І тому не збирається зважати на слова жінки і відступати від свого бажання.

— Пішов ти… — пручалася Марта і видихала прокльони рідною мовою. — Ненавиджу тебе! Ненавиджу!

Била його навідмаш, емоції захльоснули і звитяжіли, готові виплеснути зовні усю правду.

І що тоді? — тихенько озвалося і принишкло під серцем.

Даві легко опустив її на підлогу. І білий, пухнастий килим, по якому приємно ступати босоніж, перетворився на плаху, на якій розпиналося її тіло.

— Даві, прошу тебе, не треба! — Вуста жалібно тремтіли. В очах застигли сльози, які нагадували готову обрушитися на нього зливу. Але іншу… А вона, безсила, виснажена, ледве прикрила груди пошматованою сукнею.

Підвівся. Слабкість цієї жінки виявилася сильнішою за нього.

— Ти — моя, і ти народиш мою дитину!

Відтоді до неї приставлено ще одну служницю — метку і банькату молодицю на ім’я Джан. Вона слідкувала за кожним кроком Марти, не розмовляла зі своєю господинею, але намагалася догідливістю відтіснити Манусу. Стояла у кутку, закутана у білу чадру, схожа на смерть, що причаїлася і чатує слушного моменту, аби занести над нею безжалісну косу. Терпіти таке було занадто приречено. Тому котрогось ранку Марта сама пішла в кабінет Даві.

— Я б хотіла, щоб Самур показав мені місто. А тут я задихаюсь поруч з твоєю вірнопідданою Джан.

— Я поміркую над цим.

— Кажи вже, — наполягала Марта.

— Я дозволю тобі прогулянки, але… не уникай мене.

— Облиш!

— Я хочу тебе! — зірвався з-за столу. Даві впіймав її погляд і дивився просто у вічі, пронизував наскрізь.

… якщо я зараз відведу очі, він здогадається, здогадається… І тоді кінець моїй дитині, мені, Манусі… Як же я помилялася, коли думала, що закінчилася остання дія моєї брехні… Плати за свою брехню, плати…

Даві легко підняв Марту і посадовив на край столу. Він не приховував своїх намірів. Ця жінка доводила його до нестями.

— … хочу тебе!

Біля себе на інкрустованій квітами поверхні стола Марта побачила настільну лампу. Зараз вона спалахне, як освітлення телестудії, і вона почне лицедійство. Щось на зразок: «Доброго ранку, шановні телеглядачі. Зараз ви побачите, яку ціну треба платити за право на життя»…

Даві одним помахом змів зі столу вишукані з натурального коштовного каміння письмові причандали, що стояли ще кілька секунд незворушні у власній красі, заторохкотіли ручки із золотими перами, за ними довгими зміями потяглися слухавки телефонних апаратів, обрамлені золотими підрамниками календарі, останньою впала настільна лампа, так і не блимнувши рятівним спалахом…

— Можеш керувати Самуром, — випустив з обіймів.

Лише на мить відвернувся, заправляючи одяг, а повернувшись, не побачив її. Зникла зі столу, на якому щойно зводила з розуму тугими стегнами, налитими грудьми, шовковими бедрами, які не мали спокою, а були так збуджуюче непокірні під його сильним проникненням.

Відтоді не захотіла бачити його, говорити з ним. Та й Даві більше не домагався свого. «Спробуй-но підійди до мене ще раз і я порішу з собою!», — прокричала якось, і Даві пішов геть. У такому стані гарячковита українка могла щось заподіяти і собі, і дитині. А цього він зовсім не хотів.

Лише Самур став частенько навідуватися до кабінету Даві і копошитися в книжках, обслинюючи кожну сторінку.

— Навіщо це тобі? — дивувався Даві.

Самур давно знав, що про все стосовно Марти треба розповідати не по-військовому, а без чорно-білих кольорів і скупих слів, тому завжди заплутувався, бо не тямив дати раду словосполученням, якими ще не звик оперувати.

— Ма-ма-марта просила розповісти завтра про одну стару мечеть, яку ми проїжджали. Я нічого про неї не знав, а вона сказала, що то ганебно — не знати історії своєї країни.

Даві щиро розсміявся:

— І вона має цілковиту рацію! Ось, візьми, переглянь ці книжки. А надалі, якщо треба буде, питай, я тобі допоможу переконати українку, що ти справжній патріот Катару.

Самур аж потом зійшов — це ж скільки сторінок треба прочитати і, найгірше, хоч трохи запам’ятати. Але він старався. І чувся щасливим, коли дякувала Марта, віддаючи належне його ерудиції і красномовству. Самур сопів, але про те, що йому допомагав Ель Даві, не обмовився ні словечком.

Наука таки не пройшла даром. Самур взнав стільки цікавого, що став сам себе поважати. Говорив тепер не скупими реченнями, а висловлювався пишними словами, у які подеколи потрапляли цілком тверезі і оригінальні думки. А коли поруч в лімузині сиділа Марта і йому доводилося їй розповідати про місто, то відчував і навіть зримо бачив довкола безліч кольорів і відтінків. Як це було чудово! Яким сильним і мудрим почувався Самур у ті хвилини! Людина з книжкою стала для нього взірцем істинної мудрості і благопристойності, і це виглядало ци-ві-лі-зо-ва-ні-ше, ніж хизування озброєнням до зубів. Крім того, йому приємно супроводжувати українку, таку веселу з ним і завжди сумну і навіть злу (прости, Аллах!) з Даві. Самур не раз розмірковував над цим, але ні до чого не додумався.

Даві заборонив випускати Марту з машини, але вона і так примудрялася розгледіти набагато більше, ніж показувалося.

Одного разу, проїжджаючи повз довгу вервечку базарних рядів, вгледіла глиняного кухлика. Наказала зупинити і попросила Самура купити його. Самур, котрий мав при собі гроші, видані Даві спеціально для покупок усього, що побажає Марта, здивувався. І навіщо їй старе череп’я? Дивна, дивна ця українка. Скільки разів возив її за наказом Даві навколо і повз шикарні ювелірні крамниці, салони з витворами найвідоміших кутюр’є світу — ні перед одним не наказувала зупинитися. Марта їх просто не помічала чи не хотіла помічати. А от кухлика, котрий зараз так уважно оглядає, погладжує руками, запримітила.

— А знаєш, Самуре, я збираю керамічні кухлі. Це моє хоббі. Куди б я не їхала по роботі — звідусіль привожу отакі дива, як це.

Потім Самур тупцював перед Даві та переповідав, що купила і що розповідала Маруа.

— То що вона тобі казала? — поцікавився Даві, бо й справді здивувався такою покупкою.

— Казала, що кожен кухоль таїть в собі свою пісню, — знизав плечима Самур, не второпавши змісту сказаного українкою. І тому, аби не виглядати цілковитим туманом, додав:

— Вона купує кухлі, як їде кудись по роботі.

Подібні черепки від таких кухлів Самур побачив намальованими у книжці і прочитав, — по них вивчають історію і мистецтво народу. Значить, недарма Марта купила собі кухлика. Дивись, як розбирається, що й до чого. Виходить, тямуща жінка.

— О, навіть так? А ти часом не запитав її, де ж вона працювала?

— Ні! — клацнув закаблуками Самур. І знову відчув, що допустився помилки, показавши свою солдафонську душу. — А що, довідатися?

— Не варто. Краще, — повернувся Даві до Самура, котрий не розлучався з книжкою і поволі гортав сторінки, — потелефонуй зараз до Марти і запропонуй завтра поїхати послухати Лучано Паваротті.

Самур насупився. Він не вимовить ім’я, так швидко сказаного Ель Даві. Підійшов до столу і попросив:

— Напишіть, як звати того артиста.

— Співака, — поправив Даві, але ім’я та прізвище написав чіткими літерами.

Самур кілька раз перечитав його, ворушив губами, щоб вимовлялося невимушено. І лише тоді набрав потрібний номер. Даві відразу натиснув кнопку і в кімнаті стало чути усе, що говорила Марта.

— Чи не хочете ви поїхати завтра в театр і послухати цього… — підніс ближче до очей папірець Самур і силоміць вимовив — Лучано Паваротті.

Марта ахнула:

— Самуре, це для мене така радість, ти собі не уявляєш, — збуджено лунав її голос у кабінеті.

Міцно притиснув слухавку — не відірвати. Обличчя пашіло від задоволення і він козирився, слухаючи такий мелодійний голосок.

— Чекай мене завтра біля машини. Я обов’язково поїду з радістю, із захопленням. А ти знаєш, — вона змінила тему, — отой кухлик, що ти мені купив, старий-престарий. Мені і Мануса про це сказала. Там на денці щось написано, але ми не розберемо. Ти мені допоможеш?

Самур крекнув від задоволення і хизуючись швидше перед Даві, проказав у слухавку:

— Із задоволенням, тим більше, що саме по таких черепках пізнається історія і мистецтво народу, — переказав прочитане.

— Самуре, — зробила паузу Марта, — а Даві знає, куди ми збираємося?

— Так, — промимрив Самур і відчув, що настрій у нього відразу зіпсувся.

Але Марта не хотіла закінчувати розмову.

— Знаєш, Самуре, я колись так хотіла послухати Паваротті, що навіть твердо вирішила поїхати аж до Києва — до нашої столиці, як почула, що плануються гастролі цього знаменитого тенора.

— Ви ж казали, що той Лучано — співак, а вона каже — тенор, — закрив рукою слухавку Самур.

Даві подушив у собі сміх.

— … потім газети писали, що щось не вийшло. Але мої подруги з музичної редакції дістали відеокасету з його концертом і я навіть вставила фрагмент однієї пісні у свою програму.

Даві підхопився з місця. Вирвав з рук Самура клаптик паперу з прізвищем співака і внизу дописав щось. Тицьнув написане під ніс Самуру.

— А… де ти… працюєш? — видушив по написаному Самур.

Марта зітхнула:

— Поки не зіткнулася з гостинністю твого господаря, працювала на телебаченні репортером.

Ошелешено викарячив очі і Самур. Він навіть слухавку відняв від розпашілого вуха і німо втупився в Ель Даві.

— Самуре, де ти зник? — неслося доокруж. — Поговори хоч ти зі мною. Мануса подалася у своїх справах. А ця Джан, котру приставив до мене твій милостивий господар, стоїть зараз у кутку і викручує на мені дірку своїми риб’ячими очима. Слухай, а давай просто зараз приходь до мене і ми розберемося з кухлем. Гаразд?

Самур благально глянув на Даві, але той заперечливо похитав головою.

— Ні, — якось жалібно проказав у слухавку Самур. — Служба. Мушу йти.

— Шкода, але я тебе розумію. З Даві жарти погані. Тож до завтра!

— Вона поклала слухавку, — наче виправдовуючись і водночас шкодуючи вимовив Самур. Навколо усе стало безбарвним, без жодного відтінку.

— Йди! — наказав Даві. — Займайся справами.

Сам знову сів у крісло і поклав руки на стіл. Навіть провів по ньому долонями, під якими на інкрустованій квітами блискучій поверхні повинно б з’явитися п’янке тіло українки. Застогнав…

… по кабінету все ще неслись короткі телефонні гудки…

Згадалася надзвичайно сексуальна білявка — американська тележурналістка, з котрою якось переспав, подарувавши їй те, що вона потім сама вибрала у ювеліра. Востаннє її зустрів, коли розглядалися нафтові поставки в Україну. Але ж вона (навіть не пам’ятав, як звати американку) була легко доступна, бо в ній, бачив, жило одне — гонитва за добреоплачуваною роботою.

Марта — зовсім інша. Вона не відкривала перед ним свою душу, просто-напросто не впускала туди Даві. Як це ранило його! Чому? Чому? Чому? Він перлину до перлини, зміг перерахувати ті хвилини, коли вона ледь-ледь припіднімала завісу своєї душі і тоді Даві пірнав у щілину, готовий тонути од щастя, бо у поєднанні з фізичною близькістю давала те, до чого прагнув він. У Катарі говорили: «Людина ніжніша квітки і міцніша каменю». Це і про Марту. Але вона зміниться, камінь перетвориться у пісок, у це Даві вірить, — як тільки народиться ЙОГО ДИТИНА. Тоді Марта стане ніжнішою квітки…


Лімузин уже стояв біля парадного під’їзду.

Марта ретельно приготувалася до поїздки на концерт Паваротті. Вибрала щонайкращу сукню. Темнобрунатна парча відливала золотими вогниками і спадала донизу легкими щедрими складками. Браслет із знаком лева — єдина прикраса аж ніяк не збіднював загального враження. Навпаки, у виграші залишалися відкриті оксамитові плечі, тонкі руки та довга шия.

Чекала цього, як визволення, як ковтка чистого повітря, як зустрічі з Майклом. Якщо краса рятує світ, то спів Паваротті додасть сили їй триматися…

Самур завмер біля машини і побачивши Марту, захоплено підніс кошлаті брови. Сходами спускалася струнка жінка, округлий живіт продивлявся крізь щедрі складки і додавав їй величі та гідності.

Марта посміхнулася до Самура. Перед нею запопадливо відчинилися дверцята і жінка нахилилася, щоб сісти, однак відсахнулася — у салоні авто чекав на неї Даві.

Ні! Вона не буде слухати великого тенора, сидячи біля свого заклятого ворога. Вона не хоче, щоб спів озивався в душі скреготом ланцюгів, котрими прикута до нього.

— Я не поїду! — брязнула дверцятами і кинулась вулицею від будинку. Однак відразу поруч дорогу перегородило двоє охоронців.

Марта зупинилась і прокричала до Даві, стиснувши кулаки:

— Це що, замовлено тортури під райський спів?


10


Немає нуднішого видовища, ніж плантація з висадженими рівними рядами гевеї. Тут ширяє якась задушлива сила. Вона мертвить природу. Серед сірих у жовтуватих лишаях стовбурів гевеї росте хилий, гнилий підлісок. У рідких кронах не гніздяться птахи, сюди не залітають яскраві метелики. Навіть собаки, котрі догідливо бігають за Семом, тримаються більше біля дерев’яного навісу, хіба що Сем шматком рисового буцика заманить котрогось і той спроквола потягнеться за ним, з острахом опустивши морду мало не до землі та пускатиме слину з єдиною надією на додатковий ласий шматок.

Плантацію п’ять разів на день повинен обходити збирач латексу. В основному це робить Сем. Бо це його плантація, на яку він має документ, представлений у поліцейський відділок і податковому інспектору. У чиновників очі полізли з подиву, бо папір виявився справжнім, з усіма необхідними печатками. Не було до чого причепитися, хіба привітати новоспеченого плантатора. Тільки руками розводили: і хто б міг подумати, що на голову тамтому дикуну спаде справжня мана небесна.

Усі знали, що Сем отримав таку щедру винагороду або від Ель Даві, або від того європейця, що жив у них, а от за що — не змогли докумекати, як не пробували винюхувати у Сема. Хлопець відмовчувався. Забрав на плантацію усіх бездомних собак, які ревно стерегли багатство свого покровителя і гарчали на кожного, хто мав намір хоча б наблизитися до Семового господарства. Але таких було небагато, раз, два — і все. Хіба що крайня нужда заробити хоч якусь рупію змушувала чвалати сюди.

Семові помічників не треба, вистачить батька й молодшого брата. Вони переливають латекс з каністри, що приносить Сем, у чани, які стоять під дерев’яним навісом. Тут сік згущується і з сніжно-білого стає кремовим. Поруч — нарубані батьком стоси дров, якими розпалювали складену з каменю піч. Від диму латекс твердне, стає брунатним на колір.

Сем пішов далі — купив і поставив під навісом справжній механічний прес. Через валки пропускав затверділий латекс, з якого формувалися темні листи. Їх зв’язували у паки, готові до відправки на Суматру.

Сем так занурився у своє господарство, що відмовлявся їхати на ніч додому, залишався спати під навісом. Він не боявся джунглів — з ним були найвірніші чотириногі друзі.

Іще одну догму Сем засвоїв на власній шкурі — ніколи собаки його не зрадять, на відміну від підступних людей, на яких затаїв глибоку образу. Не хотів бачити нікого, ні з ким спілкуватися. Став навіть подумувати про те, що коли одружиться, обов’язково закладе свій, Семуторангдана Фалі, тотем, матиме свого покровителя — вірного пса.

Кейс з грошима закопав біля стовпа, що підпирав навіс, і навіть поклав на те місце камінь. Любив сидіти на ньому, недолугими звилинами обсмоктував сутність свого життя і раз за разом збивався, коли перераховував паки з латексом. А їх ставало більше й більше. Сем уже готував відправлення першої партії латексу на Суматру власним катером. Не доведеться перейматися збутом цінної сировини — спекулянти самі бігали і випрошували товар, набавляючи ціну.

Чи думав коли про те, що вбив Ероута? Ні. Принаймні, це не мучило його жахливими сновидіннями тут, на власній плантації. Ставлення до смерті у Сема, як і у решти мусульман Індонезії, спокійне. Велике життя Аллах дає людям для того, щоб у них вистачило часу усвідомити і збагнути свої гріхи. І трагедії у смерті тут не бачать. Їй ідуть назустріч.

Коли загинув Тіт і це підтвердилося по знайдених уламках від його катера, в селищі влаштували поминки-сламетан. Ні сліз, ні ридань. Недопустимо. Піддатися горю і слабості, оголити печаль серця — значить визнати себе безпомічним і слабким. Це тут осуджується.

Сем чекав тисячного дня після смерті Ероута. Це той рубіж, який повністю віддаляє перетвореного на прах мертвого від живого. І якщо досі до нього жодного разу не з’явився лелембут — злий дух, котрий входить в тіло і накликає хвороби або божевілля, значить Сем переміг дух Ероута.

Тут, серед тропічного лісу, Сем почувався вільним господарем, відмежованим від решти підступного світу гавканням собачої зграї. Тут нікому не треба кланятися і виконувати чиїсь накази. Дух Сема — вільний, і навіть лелембут, що вселявся у вбивць, караючи їх, оминув його. Іноді Сем шкірився від такої насолоди: стіна колючої гевеї стала непрохідною для лелембута.

Однак довго на камені не сиділося. В голові здебільшого робилося порожньо і навіть гулко дзеленьчало, як в дірявому, розсохлому коліні бамбука. І тоді Сем хапав важкий тесак-паранг і рушав на плантацію вирубувати підлісок, що заважав гевеї розпускати свої колючки. Може, це і був вияв його сумління?..

На березі селища, неподалік третього ліхтаря, погойдувався і ліниво хизувався прип’ятими ланцюгами з величезним навісним японським замком новий моторний катер, по правому борту якого йшов напис «Сем з Ентанго». Ще трохи, і його господар гонорово повезе першу партію латексових пак на Суматру. Про це загуло все селище.

Мати Сема теж вишивала по базару у новій кебайї[27] та кайні[28]. І коли сусіди при зустрічі питали про життя-буття, жінка відповідала по-новому:

— Чочог сенанг!

Для місцевих, котрі здебільшого говорили про свої убогі статки життєвою категорією «тідак сенанг», це викликало загальне зацікавлення. Перешіптувалися: звідкіль взявся мир і спокій на душі жінки, чому ніщо її не турбує? Сенанг, та й годі. Так визначалася тут ця життєва категорія. Мало хто з голоти дозволяв собі розкіш палити цигарку з гвоздикою — сенанг, мати покладистих, роботящих чоловіка та синів — сенанг, сидіти під дахом під час зливи — сенанг. У них здебільшого протилежне — тідак сенанг.

А тут ще таке зухвале — чочог — друга життєва категорія, сповнена філософського змісту відповідності. Бо все у світі, вважали, повинно бути в гармонії, все повинно пасувати, скажімо, як ключ до замка. Якщо чоловік і жінка чочог, то шлюб щасливий, або погода і земля чочог, то чекайте хорошого врожаю. А якщо родина Сема має власну плантацію, на якій працюють усі і сподіваються небавом отримати чималий зиск із зібраного латексу, то чому ж не говорити жінці, що у неї — все чочог, а вона — сенанг.

— Чочог сенанг! — відповідала на привітання мати Сема і дозволяла собі купувати на базарі цибулю, моркву і картоплю, які вряди-годи привозили торговці з гір Суматри. У вологих, постійно жарких долинах ці городні культури ростуть погано, а там дають добрі врожаї.

Тепер родина Семуторангдана Фалі їла м’ясо, в основному бабур-айям, рисову кашу-розмазню із шматочками курятини. Кістки збирали і відвозили на плантацію — там Сем з рук годував ними собак.

Ніхто не бачив, щоб Сем коли зайшов у кнайпу перекинутися кількома словами з поважними людьми Ентанго, котрі теж мали не одну плантацію і знали толк у цій справі. Не бачили його і в крамничках, де можна було б купувати необхідне робоче знаряддя. Ніхто його не бачив, не чув, зате всі тільки про нього й говорили. «Відтоді, як приїздили з Флор до Сема», — починалася майже кожна балачка у прокуреній кнайпі. «Як тільки той європеєць знюхався з Семом», — підхоплювали за шинквасом…

Говорили-балакали, пліткували, вигадували, але достеменно про причини багатства родини Фалі ніхто не знав. А якщо на Ентанго хтось чогось не знає, то за цим криється щось недобре. І тому, коли у поліцейську дільницю Ентанго прийшла депеша із категоричною вимогою з’явитися Семуторангдану Фалі до високого суду Танджунау, усіх заціпило. Видно, в родині Сема не все чочог, як вони хизуються своїм сенангом.

Інспектор поліції, отримавши депешу, впрів, пережовуючи слово за словом. А коли вголос прочитав — «викликається до високого суду», зрозумів, — справа надзвичайно серйозна. То приїжджали з Танджунау якісь поліцейські чини і порпалися по шухлядах Мааса. Правда, що-що, а усі необхідні документи на те йому показали, хоча й нічого толкового не сказали. Тепер вимагається явка на суд Сема.

Місцеве радіо чотири місяці тому цілий тиждень смакувало новиною про вбивство гостя родини Фалі, громадянина королівства Нідерланди. Селище ахнуло, коли назвали ім’я вбивці, — отого австралійця Харріса, що оселився після аварії у них. Інспектор міг би й назвати ще кілька прізвищ пасажирів із затонулого літака, але ліньки перегортати папки з паперами і копіями тимчасових посвідчень, котрі він власноручно видавав потерпілим, Харрісу в тому числі. Та й ніхто не просив його про це.

Поліцейський подався в кнайпу, розраховуючи на роз’яснення отриманої депеші у ентангівців. Може, вони щось більше зрозуміють з того паперу, бо він, очевидно, від задушливої спеки втратив здатність логічного мислення.

— Во! — поклав на заставлений кухлями стіл телеграму. — Сема, тобто Семуторангдана Фалі, кличуть до суду в Танджунау. Хто б пішов і попередив його? — обвів поглядом присутніх. Хлопчаки, які завжди залюбки допомагали у таких простих справах, заховалися за спини старших. Та й ті поопускали голови. До Сема не хотів іти ніхто.

Усе ж таки від кухля пива перед відвідинами плантації Фалі інспектор не відмовився.

Дикий лемент собачої зграї зустрів його, як тільки наблизився до плантації Фалі. Поліцейському навіть не хотілося виходити з джипа і тому він посигналив. Оскаженілі від довгої мовчанки пси не змовкали. Інспектор ще раз натиснув на клаксон.

— Я тут! — розібрав по хвилі крізь собаче гавкання і здивувався, як це Сем зумів вловити секундну передишку у звіриному хорі і вставити своє, протяжне, схоже на скавуління отого бездомного непотрібу, — ту-ту-тут.

Поліцейський озирнувся. Сем стояв по другу сторону джипа майже за ним і мовчав. Було у такому очікуванні щось колюче і задушливе, під стать тим проклятущим гевеям, до яких не варто й наближатися, бо як не оберігаєшся, а все ж пошматуєш сорочку. Тому хотілося одного — швидше звідси забратися.

— На, прочитай і розпишись ось тут, — хутко витягнув з кишені депешу і простягнув її разом з олівцем Семові.

Сем не квапився. Читав і кожне слово озивалося болем у нирках. А він не чув його з тих пір, як став жити на своїй плантації. Занурив руки до кишені шортів, намацуючи флакончик з жовтими пігулками. Ліків у кишені не було.


11


Майкл нервував. Вперше за довгі місяці ув’язнення у душі зажевріла надія, що зможе виплутатись, якщо, звичайно, передбачення Мааса стануть фактом. Майкл навіть затримував дихання, бо боявся, що воно безпідставно роздмухує іскру, зникнення якої він, мабуть, не витримає. Зрісся з своїм приреченням і цей стрес завдасть муки, страшнішої за смерть, до якої готувався впродовж кожного дня, проведеного за гратами.

Зал завмер, коли судмедексперт зачитав висновки про ідентичність жовтих пігулок, знайдених у кімнаті Ероута, з тими, що вилучили з ящика № 23 лабораторії лікаря Хенрика Мааса. Усі чекали імені того, кому належали знайдені ліки.

У скроні шалено билася кров, Майкл відчував кожен її рух, і несила боронитися від припливу збудження, за яким уже дмухнуло свіжим повітрям від незамкнених дверей.

— Ці ліки постійно повинен був носити при собі хворий на нефропатію житель острова Ентанго Семуторангдан Фалі, — в цілковитій тиші спокійно проказав Хенрик Маас.

— Чи є запитання до Хенрика Мааса? — крізь рясні вигуки цікавих намагався продовжити судове засідання головуючий.

Адвокат обвинувачення засипав Мааса нічого не значущими запитаннями. Маас пояснював про наявність відповідних записів епікризу хвороби Фалі. Нурен сиділа наелектризована і коли, нарешті, суддя дозволив викликати свідків, схопилася з місця, але опанувала себе і навіть голосно та досить впевнено проказала:

— Прошу викликати батька вбитого Теодора Ероута, котрий лише вчора увечері прилетів з Амстердама до Танджунау.

Джо Ероут зайшов до зали високого суду втомленим од своєї невидимої ноші. Приволік тягар на плечах, од чого виглядав зіщуленим, немічним дідуганом. Насуплені брови ховали погляд миготливих, неспокійних очей. Він одразу кольнув гострими зіницями того, хто сидів на лаві підсудних. Сподівався, що отой австралієць американського походження, біля якого на мить зупинився із вбивчим поглядом, відведе очі. Однак нічого, крім відвертого здивування, не розгледів старий Ероут. Чого б це — у свою чергу здивувався Джо, але відразу схаменувся. Його ж син був схожим на батька як дві краплини води. Усі дивувалися цій подобі. Іще, старий міг заприсягтися (звідки взялася така думка, не знає), що Майкл Харріс не вбивав його сина. Бо хіба вбивця може так спокійно дивитися, нічого не ховаючи в очах?

Е, старого Джо не проведеш. Він бачив на своєму віку вдосталь, щоб збагнути, що й до чого. Тут нескладно, — Харріса хтось підставив і зіпхнув усю провину на нього. Ероут навіть хмикнув: нескладна психологічна комбінація, якщо врахувати, що українки домагався катарський туз. Про нього не раз розповідав по телефону Тед. І якщо зараз Ероут своїми свідченнями допоможе хлопцеві виплутатися, то матиме Харріса зобов’язаним до кінця його днів. Та й про маленьку послугу можна буде вести мову…

Ероут не встиг обміркувати, як саме використає Харріса, але те, що буде говорити правду, ясна річ ту, що піде на користь підсудному, вирішив остаточно. Автоматично виконував судові формальності перед початком подачі свідчень.

Адвокат-обвинувач зводив руки до неба і картав свого недосвідченого колегу за те, що викликала вбитого горем батька, котрий анічогісінько не зможе посвідчити по тій простій причині, що знаходився дуже далеко від сина. На його запитання Ероут відповідав з тремтінням у голосі, але суть справи бачив у тому, про що питатиме оте дівчисько-адвокат, яке написало до нього листа.

— Я отримала копії рахунків за телефонні розмови Теодора Ероута з абонентом Амстердама. Це ваш номер? — запитала Нурен Гадженг, називаючи телефон офісу Джо Ероута.

— Так, це телефонний номер мого офісу.

— Чи говорив з вами син про те, з ким приїхав до Танджунау?

— Так. Він називав ім’я якогось Сема з Ентанго, з яким потоваришував. Вони жили в одному готелі і Сем виконував доручення Теда, за гроші, звичайно.

— Дякую! — закінчила задавати запитання адвокат.

Ероут здивувався. Він готувався до розлогих відповідей, численних питань, а тут лише такий дріб’язок. Однак адвокат попросила Ероута сісти попереду, на відведене місце для свідків, які уже давали свідчення.

— Ваша честь, — звернулася адвокат до судді.

— Дозвольте запросити другого свідка.

— Ми готові вислухати наступного свідка, запрошуйте.

— Запросіть до зали високого суду Семуторангдана Фалі з острова Ентанго.

Сем зайшов якось боком. Його вирвали із звиклого оточення і він почувався явно не в своїй тарілці. Ніколи не доводилося бачити так багато народу, які втупилися в нього. Чого їм треба? Краще вже стати скраєчку…

— Семуторангдан Фалі, прошу стати перед високим судом присяжних!

… або підійти до того, що сидить попереду… Краще туди, звідти ближче до дверей. Але там же сидить… ЖИВИЙ Ероут! О, Аллах, ЖИВИЙ Ероут таки сидів на передній лаві і теж дивився на Сема!

Сем з переляку відкрив рота і тоненько заячав, як спійманий гицелями пес. Цівка сечі поволі окреслювала темну пляму на вилинялих шортах. Фалі не міг рухнутися і лише хапав ротом повітря, випускаючи його уже з нелюдським скавулінням.

— Прошу вас сюди, — вказував рукою суддя, куди має підійти свідок, насторожений його дивною поведінкою.

Фалі не реагував. Ним почало трясти і він впав навколішки перед Ероутом.

— Ти ж мертвий, я чув, як тріснув хребет у твоїй скрученій шиї, — викрикував, перемежовуючи слова із скавучанням. — Тебе прислав сюди з могили лелембут? Лелембут! Лелембу-у-у-у…

Сем зірвався на ноги і тягнучи за собою цівку сечі, кинувся до дерев’яної трибуни, за якою сидів суддя. Там скрутився калачиком, закрив голову руками і продовжував ячати:

— Це ти, лелембут, прийшов за мною, надіславши перед себе дух Ероута. Але ж той голландець був паскудою і я скрутив йому в’язи, бо він хотів мене вбити і забрати мої гроші. Але я випередив його-о-о…

Схожість батька з сином відіграла фатальний жарт. І нерви Сема не витримали. Чулося його голосне, надривне ячання, — так виє затравлений пес…

Крізь лемент натовпу, який спочатку завмер, а потім вибухнув тисячоголосо, ледве вловлювалися розпорядження судді. Збитий з пантелику побаченим він немилосердно товк молотком і намагався перекричати усіх:

— … закрите, засідання закрите! Звільніть Харріса! Звільніть!

Та його мало хто чув і слухав.

Майкл притулився до стіни. Неймовірна вага тюремної камери з усіма її кутами і химерними істотами сповзала з нього, висмоктуючи енергію до останнього — ні встати, ні відповісти Маасові та Фатухелу на потиски рук.

— А наш лелембут таки правильно покарав винного, знає, що робить! — збуджено вигукував Ліан.

Двоє поліцейських вхопили Сема попід руки і потягли із зали. Він пручався, гавкав, намагався вкусити кожного, хто насмілювався доторкнутися до нього. Раз за разом закидав голову догори і тоді під склепіння зали злітал'о страшне, нелюдське виття.

Нурен Гадженг напувала старого Ероута водою. Йому й справді стало кепсько — сидів блідий і хаотично хапав ротом повітря. Одна рука лежала на грудях, ніби стримувала аритмію серця, його шквалисте надривне биття.

На безкровному обличчі Ероута Майклові не хотілося затримуватися. Скупа посмішка промайнула на вустах, коли побачив, як благально хапає суддю за руки Бінгасар. Помічник судді разом з поліцейськими відтіснювали його до тих дверей, з яких виводили Майкла. Нелегко йому буде виплутатися за свою брехню, — провів Бінгасара байдужим поглядом Майкл.

Старий Ероут хлюпнув собі в обличчя води і якось занадто поспішно подибав до Майкла. Його рука все ще лежала на серці.

— Я не знаю, за що Сем вбив мого сина, — ледве ворушив язиком, — але прилетів сюди, бо не міг дозволити, щоб хтось, себто ви, безневинно постраждали.

— Дякую, — байдужість не покидала Майкла. Однак на язиці крутилося ще одне запитання, але зараз він настільки виснажений, що не зможе розібрати відповідь. Майкл знав з інформації Нурен, що покійний Ероут тримав постійний телефонний зв’язок з батьком. Це підтвердив на суді і старий Ероут. Значить, про щось вони говорили? Не про погоду, напевне…

— Можете розраховувати на мене, — плів далі Джо Ероут. — Я втратив сина, але не віру в порядних людей. Може, ми б повечеряли разом?

— Я не можу. Мені негайно потрібно розшукати одну людину.

— Що ж, розумію, — погодився Ероут. — Це, очевидно, якась мила дівчина? Часом, не та українка, як її, забув прізвище, вона теж летіла з вами…

— Вона, — неохоче відповів Майкл.

— Але ж ви були разом!

Ероут перейшов у відкритий наступ. Якщо Майкл зараз вислизне з його рук, то він більше ніколи не матиме нагоди зустрітися з Харрісом у ситуації, де Джо явно лідирує, бо, чорт забирай, прислужився і неабияк юристу. Від напруження старий почав знову уривчасто дихати і щільніше стискати рукою серце.

— Марту забрали від Майкла, — втрутився Ліан.

— Як? — відверто здивувався Ероут. — Тед мені казав, що ви весь час тут у Танджунау були разом.

— Говорив і бачив, що Майкл не збирається відповідати, тільки криво поповзли урізнобіч його вуста. Тоді Ероут благально глянув на малайця, що підтримував Майкла.

— Хто, хто цей негідник, скажіть, юначе?

— Є такий нафтовий. туз.

— Ви повинні її повернути! Можете розраховувати на мою допомогу. Чим можу зарадити?

— О, ні! — прорвало Майкла. — Ми самі впораємося. — Різко повернувся і уже сам поволік до виходу Ліана. За ним поквапилися Маас та Фатухелу.

Ероут зіщулив очі. Харріс на контакт з ним не пішов. І це остаточний вердикт.


12


Марта зіткнулася з Елтоном Камінскі майже біля парадних дверей. Ще тоді детектив подумав, що забув про обачність, і було б більш безпечно, якби зайшов з вузької, ледь помітної за розлогим кущем хвіртки, прилаштованої в найдальшій частині металевої огорожі. Звідтам легко прослизнути до будинку непоміченим і так само забратися геть без зайвого ока.

Хвіртка виходила просто на пологий берег морської затоки, але Даві не тримав там своєї яхти, при потребі користувався власним літаком. Тому тамті задвірки, що простяглися вздовж металевої огорожі, завжди пустували і вважалися майже безлюдними. Крім розпеченого піску, од якого здіймалася курява і глибоко грузли ноги, нічого доброго там не було, не росло і не жило. Піски…

Марта й справді чекала Елтона. Не раз прокручувала сутичку з ним у літаку. Коли лавина гніву та відчаю обрушилась на ірландця, вона не отримала на те жодного спротиву. Будь Камінскі просто телепнем, він би пускав мильні бульбашки і мовчав на догоду Даві. Але Елтон не мовчав. Тоді вона кинула, що зватиме вірнопідданого ірландця Менгеном. Він заперечив, і назвав інше ім’я. Їй байдуже до літературних сентиментів та нікому не потрібної інтелектуальної тусовки. З усього лишилися в пам’яті слова Камінскі: «Якщо треба, я довідаюсь». Це він сказав про Майкла. Значить, знає, що сталося з ним…

Можливо, вимолить у Камінскі хоч слово про Майкла?

Правда, ірландець потім лише раз з’явився у Даві. (Марта звикла сидіти біля вікна і бачила усіх, хто заходив у будинок.)

Останні місяці після того, як відмовилася поїхати з Даві на концерт, їй стало особливо важко. Джан повідомила, хапаючи ротом повітря, схожа на витягнуту з калабані оглушену рибину, що їхній господар Ель Даві заборонив викликати машину і їздити по місту. Джан говорила, а її банькаті очі нічого, крім замуленої води, не відбивали.

— Йди і передай своєму повелителю, що маю його… — випихала служницю.

Відтоді Марта не відходила від вікна.

… Побачивши Марту, Камінскі гречно вклонився. Навіть голову схилив, бо не готовий зустрічатися поглядом з цією жінкою. Боявся, що замість нього, такого розсудливого і непохитного, незворушного і непробивного, озветься до нещасної блідої тіні його власна совість.

У молодої жінки сіпалися вуста. Очі проникали усередину, навіть відчував, як зіниці добираються до грудної клітки, де й без того смокче його хробачок.

— Благаю вас, скажіть, що з Майклом. Ви знаєте! Ви мусите знати! Молю, дізнайтеся, що з ним. Я чекатиму, зустріну, як сьогодні…

Марта притулилася до стіни і злилася з її білизною, — ні кровинки на обличчі, тільки тріпочуть вуста. Відкритий, ніким і нічим не захищений нерв. Зникла раптово, як і не було, — наче то стіна озвалася благальною луною…

… допоможіть…

Елтон озирнувся. Щойно Марта стояла тут і просила, навіть благала того, кого справедливо повинна ненавидіти і зневажати, про допомогу. Щось тьохнуло в душі.

… Даві чекав у своєму кабінеті. Очевидно, справа була нагальною і не потребувала особливої конфіденційності, оскільки секретар не попередив, що Камінскі повинен зайти через хвіртку.

Сходами піднімався пружно, навіть збуджено, — від зустрічі з Мартою полегшало. Виходить, вірить українка, що він не цілком пропаща людина. Сама була захекана і збуджена, насторожена і обережна, — боялася, аби ніхто не помітив. Так, вона бігла до нього, бо побачила з вікна його машину. Й досі стоїть перед очима босоніж, без жодних прикрас, тільки зауважив Камінскі той браслет, про який говорив Ероут як про мистецький антикваріат, бо руки тримала нижче тонкого стану. Камінскі аж зупинився, пронизаний здогадкою: так тримають руки лише вагітні жінки, оберігаючи свій плід через те, що довелося бігти. Бігти у її стані? Якщо вдалася до такого кроку, значить, не забула Майкла і не забуває, бо…

Е, друже Елтоне, ти не мав досі такої смердючої справи, але хоча й ти сидиш по вуха в лайні, все ж второпав, що й до чого (хрумнув хробачок). Ти розлучив Марту з батьком її майбутньої дитини. З батьком!..

Даві розмовляв з ним, як завжди, гордовито і холодно. Камінскі майже не слухав. Сидів і дивився в одну пульсуючу цятку, бо чув запитання, на які відповідала його совість.

— … Чи таїна покаяння, що зветься сповіддю, е важна, якщо ти навмисне затаїв тяжкий гріх?

— Така сповідь є неважна, і через те допустився іншого, дуже тяжкого гріха — святотатства. Але ж моя робота… За неї заплачено.

— … за блюзнірство, образу, зневагу?

— А що мені робити, коЛи не з власної вини забув про вчинений гріх? Про блюзнірство, зневагу, образу?

— Головно в наглім смертельнім випадку повинен користати з досконалого жалю, що змиє провини перед Богом та приверне освячуючу ласку…

— Істинно так…

Хапнув повітря і змусив себе повернутися до того, що говорив Даві.

— Марта вагітна і у мене скоро буде дитина.

Даві явно хизувався перед ним. З притиском вимовив у мене, тим самим красномовно натякаючи на перемогу над дівчиною.

— Вітаю, — промимрив Камінскі, хоча подумав зовсім про інше. Виходить, українка пішла на все, аби зберегти свою таємницю і дати життя дитині від коханого чоловіка. Знала добре, що Даві не потерпів би чужого і зробив би все, щоб знищити плід.

— Я б хотів з вашою допомогою огородити її від небажаних емоцій, пов’язаних з неурівноваженою зараз поведінкою жінки. Було б негуманно заборонити їй гуляти по території мого будинку, яка охороняється людьми Самура. Однак відчуваю, що бракує вашої реакції та інтуїції. Я б хотів, щоб ви стежили, як ви це вмієте, за всім: що відбувається з Мартою і навколо неї. Вам налити щось випити?

— Що? — перепитав Камінскі. Його розсіяність не здивувала Даві, навпаки, він її сприйняв за реакцію на свою перемогу над Мартою.

— Бренді? — виявив знання улюбленого напою детектива Даві.

— Так, з льодом.

— Звичайно, — наповнював склянку Даві.

А Камінскі ніяк не міг збагнути, від чого повинен охороняти Марту.

— Ще одне, я б не хотів, аби Марта зустрічалася з вами і навіть здогадувалася, що хтось, крім мене, про неї піклується. А втім, після того, що вона вам наговорила у літаку, гадаю, у вас теж не виникне бажання знову називатися Менгеном. І не треба цитувати літературних класиків, проблеми совісті турбують лише гуманітаріїв і сентиментальних писарчуків на кшталт вашого землячка Шоу. А ми з вами люди діла, чи не так?

Камінскі зробив великий ковток. Хай йому чорт, але на цей раз він не розуміє, що й до чого. Хіба що Даві хоче морально додушити дівчину чужими руками, а це цілком в його стилі.

— Я зараз закінчую одне дільце, і як звільнюся, дам знати, — встав Камінскі.

— Ну що ж, домовилися. — Даві відвернувся, як завжди, коли закінчував розмову.

Коли Елтон сідав в машину, озирнувся, обпечений чиїмось поглядом. На другому поверсі у вікні стояла і дивилася на нього Марта.

… допоможіть…


13


Два тижні довелося Майклові товктися в суді Танджунау, залагоджуючи разом з Нурен Гадженг бюрократичні формальності. Йому компенсували матеріальні збитки, як зазначилося у документі, котрий мусив підписати, і відшкодували вартість квитка на літак до Медана. Останнє, що отримав з особистим посвідченням, був виправдальний вирок високого суду присяжних Танджунау.

Знову звернувся до Сібелюса і лікар не відмовив — Майкл оселився у тому ж бунгало, де майже півроку тому провів два тижні разом з Мартою.

Вдень доводилося багато ходити пішки, залагоджуючи справи, а ночами корчився у ліжку від безсилля і думав про Марту. Корчі брали потім, після того, як він переживав миттєвості любові, спомини про які дозволяли давати раду самотності. Майкл пам’ятав, майже фізично відчував у собі насолоду від проникнення, таке ж почуття від любовного злиття читав на обличчі Марти. Але відгомін був недовгим. Приходили оті корчі, і він врешті-решт розумів, — це природне та неминуче, і що він може повернути собі Марту і поверне, як тільки отримає усі необхідні документи. Готовий був вже бігти, але не знав — куди і як.

Як? — вигукував сам до себе і чув, — його крик розбивається об шибку і навіть пускає по собі дощові патьоки.

Грудень — дощовий місяць на цих широтах.

Пообіцяв Маасові, як тільки закінчиться тяганина в суді, відразу приїде на Ентанго і вони разом обміркують, що робити далі. А це значить, думали про одне — як вирвати. Марту від Ель Даві.

— Ну що, їдемо? — з такими словами мало не кожного дня у бунгало з’являвся Ліан, привозив смачні рисові буцики, спечені Даке, і ділився останніми новинами.

Нарешті Майкл отримав усі документи, попрощався з Нурен Гадженг і відразу відчув, що хоче добряче попоїсти. Завурчало в животі і захотілося вчепитися зубами у м’якуш запашного білого рогалика, вмоченого у кленовий сироп. Він так і зробив, вперше за шість місяців отримавши немислиму розкіш — вибирати і робити що заманеться. Зайшов у затишне бістро і замовляв уже третього рогалика з кавою та п’ятий раз підряд займав музичний автомат. Ставив одну й туж платівку з піснею, яку колись упіймали в приймачі разом з Мартою, — шлягер американського співака Джоні Кеша.

— … ти розумієш слова цієї пісні?

— Ні, мені важко вловити зміст. Розумію лише окремі слова.

— Тоді слухай, я тобі перекажу, про що співає Джоні Кеш…

Вони лежали, втомлені від любові, умиротворені тим багатством, котре відчувається після злиття з коханою людиною, і котре так швидко відроджується знов.

Спокійне жовтувате око приймача пошепки посилало у нічну темряву одну за одною пісеньки про кохання. Вони ненав’язливо сприймалися, бо мали цілком відповідний ритм і мелодію — не більше. Лише вторгнення в нічний ефір Джоні Кеша з його сповіддю перевернуло усередині усе і то копнуло так глибоко, що Майкла потягло на філософське начало, бо поруч — душа Марти, і тільки з нею хотілося ділити плинність часу та його безповоротність.

— … ти розумієш слова цієї пісні?

— Ні, мені важко вловити зміст. Розумію лише окремі слова.

— Тоді слухай, я тобі перекажу, про що співає Джоні Кеш. Це сумна історія. Один крутий ковбой сидить у тюрмі, його чекає смертна кара. До страти лишилося півгодини. Він чує кроки наглядачів — вони принесли чисту сорочку. Залишилося чверть години — прийшов священик і відпустив гріхи за содіяне. Залишилося п’ять хвилин — хто встигне врятувати його душу?

Марта легенько дмухнула в обличчя Майкла, поцілувала і заховала обличчя на його грудях.

— Це справді сумна історія. Кеш її не проспівав, а начебто проплакала його душа за втраченим життям.

Майкл тоді змовчав. Та звідки Марта дізналася, що він теж так оцінив цю пісню?..

Бістро покидав неохоче. Змушений, бо на нього вже почали кидати неоднозначні погляди, і постав він ще раз ту саму платівку Кеша, обов’язково б викликали полісмена і поскаржилися, що цей молодик навмисне порушує громадський спокій. Йому цього аж ніяк не потрібно.

Неквапливо йшов вулицею до порту. Завтра зранку туди, де на березі виднілися холодильники рибного базару, мав привезти свій улов Ліан. Майкл вирішив почекати його там і переспати просто неба в одному з човнів, які стояли так щільно один біля другого, що здаля видавалися схожими на вервечки висушених на сонці рибин.

Буркотливі пінисті хвилі заколисували мріями, які він обов’язково перетворить у реальність. Бо він не одинокий у цьому світі. У нього є Марта і незабаром з’явиться на світ його дитина. А це його сім’я і заради неї він готовий на все.

Темне шатро ночі накрило міцним сном, він навіть не встиг почути підступного безсилля…

… У тропіках вранішні години, що бережуть прохолоду ночі, — найактивніший час. І коли Майкл прокинувся, поруч на всю катушку кипіла робота.

— Авас! — чув звідусіль. Молоді, кістляві хлопці пхали в холодильники візки з лелехом, сембіланом, тунцем.

Це риби середніх розмірів, тому клопоту з їх доставкою немає. Гірше з акулами, важкими і слизькими. У них вже відрізані плавники, які високо цінуються на китайській кухні, де з них готують знамениті супи і салати.

Йшов жвавий торг рибою. Тут же продавалися з неї розмаїті страви. Троє рибалок сиділи навпочіпки і смакували ікан білісом — маленькою, з дитячий мізинчик, рибкою. Її солять, варять і подають як приправу до рису. Ну, а якщо рису немає, можна пожувати просто так. Бо це — найдешевша риба і найулюбленіша страва бідноти. Поруч з рибалками на дерев’яних перекладинах темно-жовтими ромбами висіли кальмари, лежали перекладені морською травою лобстери, в пластмасових чанах рухалися креветки. Ті, що завдовжки з фалангу пальця, беруть для салатів або до смаженого рису. Більші, з долоню — смажитимуть в тісті. А великих покладуть нечищеними в кип’ячену, з прянощами, олію.

У плетених з бамбука клітках невдоволено блимали чорними намистинами очок живі краби.

Між рядами на коромислах носили гарячі страви, пропонували охолоджуючі напої, питтєву воду і керосин, овочі та фрукти, канцелярські товари і господарський крам.

Майкл пройшовся рядами щедрих прилавків і попрямував ближче до причалу, де юрмилися власники холодильників. Вони і закуповували найкращу рибу. Саме тут Майкл домовився зустрітися з Ліаном.

Тунців, яких привіз Ліан, купили відразу, та й заплатили за них непогано.

— Це тобі не з Сітархуртом мати справу. Той би половину дав. Ех, якби мені суденце з холодильником, — зітхнув хлопець. — Та пішли вже, тебе Маас з Фатухелу давно виглядають. Мають якусь важливу інформацію, знаю тільки, — про Марту.

Пройняла дрож од того, що є якісь новини про Марту. Щойно Майкл розслаблявся, бо за піврічною одноманітністю і однотонністю тюремного ув’язнення нарешті вільно вбирав у себе барвисте миготіння риб, людей, суден, чайок. Враз стало боляче, знову оті кляті корчі безсилля зсудомили тіло. Скільки ще так триватиме? Місяць? Тиждень? День?

Сидів поруч з Ліаном і крізь пелену сірої, неспокійної води знову занурювався у самого себе.

— Тобі важко, судара? — глянув на друга Ліан.

— Знаєш, Ліане, сидіння в одиночці це така непроста штука… ще й коли тебе товчуть палицями по голові… А видно, що я наче причумлений?

— Ага, — протягнув Ліан. — Але ти станеш таким, як був, правда?

— Правда, — погодився Майкл. Він і сам цього прагнув. І якби можна, то пожбурив би далеко в розбурханий океан оту свою оболонку, просяклу духом одиночної камери з її нервовим розладом і постійним маренням.

Думки знову були біля Марти, біля дитини, яка мала незабаром народитися. Коли? Вкотре почав хаотично рахувати, додавати, перераховувати. Це було завжди приємно, це єдине знімало корчі безсилля.

— Ми знайдемо тебе, Марто! — закричав на все горло. — Ми знайдемо її, правда, Ліане?

— Знайдемо!


— Марта на узбережжі Персидської затоки, в Катарі.

Фатухелу назвав місто і додав:

— Я не раз бував там. Але проблема не в тому, як туди дістатися, а навпаки, як живими звідти вибратись. Ель Даві дасть команду і через п’ять хвилин будуть перекриті всі повітряні і морські порти.

— Але ж ми повинні щось придумати! — наполягав Маас.

Майкл знову занурився в оболонку і перераховував, скільки часу треба, щоб дістатися до міста, в якому Ель Даві тримає його Марту. Два місяці? Місяць? Тиждень? А, може, день-два?

Фатухелу димів цигаркою. Йому тільки нещодавно вдалося довідатися, де живе Ель Даві. Розповіли старі друзі-синдбади, котрі прийшли з Персидської затоки і знали останні плітки цілого Аравійського півострова.

Маас спробував послатися на людську добропорядність, але глянувши на відчужене обличчя Майкла, махнув рукою. Слуги нафтового туза, хай там що, вміють працювати, оскільки зуміли розіграти такий фарс, за який Харріс мало не поплатився життям. Лікар відразу вирішив, що поїде разом з Майклом, як тільки дoвiдaвся про вагітність Марти. І тепер, коли заходила розмова про будь-які варіанти, говорив у множині — ми. Фатухелу й себе зарахував до займенника ми, тим самим теж ствердивши свій намір вирушити на пошуки українки.

— Я ось що думаю, — почав повагом. — Ми маємо один шанс — дістатися на узбережжя власного посудиною, яка б чекала нас там і змогла потім довезти назад, на Ентанго.

— Ні! — підхопився з місця Майкл. — Не на Ентанго, а на північ Суматри, в Тусуклаїнг.

Фатухелу глипнув на лікаря: що говорить цей молодий чоловік? Але Маас підтвердив:

— Так, Фатухелу, друже, нам в Тусуклаїнг конче треба.

— Якщо треба вам, значить, треба і мені, — проскрипів Фатухелу. — До того ж, північ Суматри це набагато ближче, ніж Ентанго.

Ліан запропонував свій катер.

— Не годиться, — заперечив Фатухелу. — Краще ми зробимо ось що. Дамо потужний мотор на дхоу і на ньому підемо до Аравії.

— А де ж ми візьмемо дхоу? — поцікавився Ліан.

— Посудина є, але до неї потрібні руки, щоб залатати дірки. А от парус і кріплення я зберіг. Сам ходив колись.

Фатухелу замовк, пустив пасмо сивого цигаркового диму і заховався за ним, поринув у часи, коли молодим синдбадом мчав до північної Африки з надією, що його шоколадна Фа чекає свого мореплавця. Та не судилося…

— Тоді завтра й почнемо, — погодився Ліан, бо знав, що добре оснащене дхоу зараз, взимку, дасть фору будь-якому іншому судну такого ж класу. Та й хто допетрає, що аж до Аравії приповзла старезна шкапа? Хто зверне увагу на вицвілий парус і просмолені борти, не покриті фарбою? Хіба впаде підозра на таке судно? Фатухелу має цілковиту рацію.

Однак коли вранці Ліан та Майкл у супроводі Фатухелу на далекій піщаній косі побачили те, що колись називалося дхоу, настрій у них геть зіпсувався. Здаля колишнє судно нагадувало об’їджений чайками скелет доісторичного архіоптерикса. Тому чоловіки навіть не уявляли, як можна підступити до купи колод, щоб вони раптом не розсипалися від їхнього дихання.

Та Фатухелу прицмокував:

— Які чудові морені колоди, їм зараз ціни немає, криця, а не дерево.

— Невже на такому дхоу можна дістатися до Аравії? — не мав віри Ліан.

— При хорошому вітрі влітку до Персидської затоки можна дійти за три тижні, — гордо повідомив Фатухелу. — Але тепер мало хто відважиться на таке, тому й матимуть нас за своїх. Воно то ризиковано, бо вітер зустрічний, над Індійським океаном зараз північно-східний мусон. Надія тільки на потужний мотор.

— А скільки часу треба, щоб відбудувати це дхоу?

— Місяць-два, — некваплячись потягував Фатухелу, хоча в очах промайнули бентежні вогники. Не сказав, що за цей час, якщо впораються з відбудовою дхоу, то отримають своєрідний швидкісний рекорд.

Працювати починали з першими променями сонця, а закінчували, коли Фатухелу запалював останній ліхтар.

Майкл поволі приходив до тями. Працював як буйвол, не відчував втоми. Чув тільки шепіт: швидше, швидше… Достеменно знав, кому він належить, бо лише одна Марта могла так ніжно дмухати в обличчя і шепотіти, шепотіти…

Засинав тут же, заколисаний розміреним шурхотом безконечних розповідей Фатухелу. Він повертався на косу, як тільки закінчував щоденний ритуал запалювання вогнів, сідав біля вогнища, смакував запеченим на вугіллі тунцем, і говорив-балакав з особливим піднесенням. Таким говірким не пам’ятає коли був. Фатухелу над усе цінував освічених людей, особливо юристів, котрі знали усі таємниці законів життя, тому намагався і собі говорити про щось мудре.

— Уже в найдревніших книгах, написаних на санскриті, є згадки про надійність дхоу.

Почавши таким чином свою розповідь і надавши їй цілком фундаментального значення, обводив присутніх очима — чи зацікавив слухачів. На обличчі Ліана завжди вловлював неабиякий інтерес. Іноді до них приходила Даке, приносила щось попоїсти і теж заворожено слухала його розповіді. Навіть Маас, котрому теж знаходилася робота, примощувався поруч і слухав. Тільки Майкл мав наліт відчуження на обличчі і, здавалося, був замотаний у товстий сувій шовку. Це вловлював Фатухелу, коли язики полум’я особливо щедрі на жовтогаряче світло.

— Десь є така старовинна книга «Наука про життя рослин». Їй, казали синдбади, три тисячі років. Там описані сорти дерева для різних суден і навіть писалося про те, що залізо не повинно використовуватися в зчепленні та скріпленні дощок, тому що метал піддається впливу магнітних шкал в морі.

— Ти дивись… — захоплено прошепотів Ліан.

— Непоганий багаж знань для тритисячолітньої давнини, — додав Маас.

Навіть Майкл озвався:

— А ми все робимо так, як треба?

Фатухелу, під чиїм керівництвом йшли ремонтні роботи, поважно хитнув головою і трохи помовчавши, додав інформацію, котра знову викликала жвавий резонанс.

— Якось мені розповідали синдбади, що ходили на дхоу аж до західної Африки, досить цікаву річ. У минулому столітті одна англійська мандрівниця на весь світ розтрубила про звичай добувати вогонь у жінок бакеле при допомозі черенка пальмової гілки, який швидко крутили в заглибленні з дерева тієї ж пальми. Виявляється, ще до її повідомлення цим способом користувалися тільки у наших широтах. Ось так. Де західна Африка, а де наш Ентанго…

Майкл засинав і уві сні виголошував довжелезні пишнослівні промови вдячності Фатухелу за його винахідливість. Мудрий, передбачливий старий знав, з ким доведеться мати справу, і тому правильно виважив усі перестороги. Бо й справді, кому спаде на думку переслідувати стару шкаралупину?

Йшли додому Ліан і Даке. З ним повертався й Маас. Тільки Фатухелу нікуди було квапитися. Він сидів, перемішував тліючі вуглини і смоктав цигарку за цигаркою…

Нарешті Маас з Ліаном привезли на косу новий потужний мотор, куплений у Танджунау за гроші лікаря. Даке теж віддала решту, що лишилася від продажу сережок, для влаштування дхоу і на заправку пальним.

— Оце буде швидкість! — збуджено коментував Ліан, коли встановили мотор. — Це ж двісті кінських сил тягтиме наше дхоу. Ну, Фатухелу, ну й голова та ще з двома вухами!

Коли дхоу взяло курс у відкритий океан, Майкл розповів Ліанові та Фатухелу про скарб тоба-батаків і чому Ероут переслідував Марту. Ошелешений Ліан водив круглими очима з Мааса на Фатухелу, і врешті-решт глипнувши на Майкла, протягнув майже урочисто:

— Бхіннека тунггал іка![29] — Бо нічого путящого, крім давньояванського вислову, начертаного на стрічці, що її тримає в пазурах міфічний птах Гаруда з індонезійського герба, не йшло до тями.

І усі зрозуміли, що мав на увазі Ліан. Так, він теж буде поруч з друзями до кінця, поки скарб тобабатаків не повернеться до свого народу. Зрештою, мовлені ним слова хіба не є найважливішою державною заповіддю?

Один Фатухелу мовчав, бухикав довго і надривно. Скарб тоба-батаків його не приваблював, хоча шанобливо схилявся перед волевиявом Марти і Майкла. Він знав життя і його бентежило інше — за багатство і красунь билися на смерть. Впродовж тисячоліть так було, так є і так буде. Тому його філософія не дозволяла захоплено реагувати на почуте. Навпаки, потягло холодком, бо попереду — боротьба на смерть. І якщо так було завжди, то й цього разу так буде… НА СМЕРТЬ? Хто ж мусить загинути? ХТО?..


14


Камінскі натиснув клавішу комп’ютера і на моніторі замиготіли тексти кримінальної хроніки з англомовної індонезійської преси південної Суматри. Переглядав публікації за останні півроку. Вперто чекав, блукаючи поглядом по друкованому тексту. Іноді робив паузу і запалював цигарку, бо мигтіння перед очима доволі втомлювало. Пускав кільця диму під стелю і думками весь час поверався до Даві.

Камінскі нервував, чуття підказувало, — Ель Даві щось не договорює. А що, — міг знайти тільки у такий спосіб. Поки жодної відомості про вирок суду над Харрісом не знайшов, хоча проглянув половину газет. Це означало одне: слідство тягнеться занадто довго. А якщо довго, то, очевидно, знайдено якісь докази. На користь Харріса, звичайно. Іще — Камінскі хоче саме цього. І не може позбутися свого бажання. Та й не збирається.

Цікаво, цікаво…

Лишив недопалок у попільничці і знову взявся за перегляд. У хроніці за жовтень нічого не друкувалося. І ось, нарешті, у газеті від 6 листопада надибав те, що шукав. Пошукова команда комп’ютера, в яку заклав прізвище юриста, нарешті висвітлила потрібне ім’я. Збільшив текст і занурився у коротке повідомлення.


Вчора знято обвинувачення і звільнено Майкла Харріса, підозрюваного у зловмисному вбивстві громадянина королівства…


З яким задоволенням Камінскі зітхнув, як довго випускав із змучених грудей сперте лайном повітря: у-у-ух…

Замітка кримінальної хроніки була двомісячної давності. Даві, очевидно, давно про це довідався і тільки тому звернувся за допомогою.

Боїться, могутній туз, боїться…

Але ж, стривайте, за цей час Харріс міг давно з’явитися тут. А, може, вже з’явився у місті і шукає, як підступитися до будинку Даві?

Ель Даві був у від’їзді, та Камінскі через секретаря довідався, що пропозиція по охороні українки все ще в силі. Тільки тоді полегшено зітхнув. Значить, він не запізнився і ПОВИНЕН зустріти у місті Харріса. А в тому, що хлопець з’явиться тут, навіть не сумнівався.

Лише б не гарячкував Харріс…

Гірка іронія, але Елтон Камінскі знову вибудовував чергову п’єсу, у якої, сподівався, буде хеппі енд. Тільки на цей раз він сам її замовляв.

Перед тим, як залишити машину на паркуванні, кілька разів об’їхав квартали поблизу будинку та офісу Даві, але нічого незвичного не помітив. Іноді йому здавалося, що у вікні другого поверху бачить постать жінки. І тоді серце тьохкало, бо завжди чув шелест… допоможіть…

Нарешті знайшов вільне місце, залишив машину і попрямував до старого кварталу, де за опуклими дахами мечетей тяглося місто мертвих. Так називали доволі обширне середньовічне кладовище, в кам’яних склепах якого вряди-годи знаходили притулок жебраки, що не мали даху над головою. Сюди не заходили сторонні, у місті мертвих панували свої закони і відносини.

Однак Елтона тут знали і з усього видно, поважали. А як інакше, — він був їхнім роботодавцем. Не часто, зате досить щедро, винаймав потрібних людей і давав нескладні доручення, які в основному зводилися до цілодобового спостереження за будинком чи конкретною людиною. До неписаного закону міста мертвих — тримати рота на замку — Камінскі додав на маргінесі своє уточнення. З практики взаємовідносин знав, що як тільки у широких складках одежі зникали гроші, бедуїни розтуляли рота тільки на кілька слів, потрібних і оплачених, ясна річ.

Цього разу Камінскі покликав п’ятьох бедуїнів, котрих цінував за особливо швидку реакцію і кмітливість. Детально описав зовнішність Харріса і скерував у потрібні квартали міста.

І хоча під особливим контролем був порт, однак на дхоу, що прийшло під парусом, ніхто не звернув уваги.

Скоро тиждень, як Майкл, Маас, Фатухелу та Ліан бродять вуличками міста, не знаючи, як наблизитися до будинку Даві. Одного разу у діловій частині міста над широкими скляними дверима побачили великі мідні літери, що Складали назву «DAVI OIL CORPORATION». Майкл навіть побачив здаля, як з лімузина вийшов Даві та повагом подався до свого офісу. Біля нього тінню ступав охоронець. Майкл завмер і стиснув кулаки до хрусту, до болю. Якби не друзі, кинувся б навперейми і добряче натовк пику. Та Маас і Фатухелу міцно тримали хлопця. Майкл заскреготав зубами, шарпнувся раз, вдруге, але Даві уже зайшов у будинок. Тоді друзі не помітили, що за ними невідступно став спостерігати старий бедуїн.

Сьогодні зранку вони знову розділилися на дві групи: Фатухелу з Ліаном вкотре намагалися пробитися крізь стіну замкнутості у місцевих рибалок. Ті ніяк не йшли на довірливі розмови. А Маас з Майклом, можливо тому, що вранці там, на дхоу, їхні думки звелися до одного нульового результату пошуку, пройшли навмання набагато більше.

Вони ходили торговими вулицями з безліччю невеличких крамничок, лотків. Написи у вітринах магазинів були в основному на хінді або урду. Продавці, лоточники з морозивом і мінеральною водою лопочуть по-своєму, нічого не допетраєш, не розпитаєш як слід.

Від Хенрика Мааса не заховалося, що Майкл, хоча й мовчить під тягарем безпорадності, впав в якусь подобу трансу, не озивається до нього, ні на що не дивиться, крім запилених носків своїх мокасинів.

Спека розслабляла. Важко ставало швидко реагувати на численні гудки атомашин, які снували туди-сюди і скреготали гальмами під самісіньким носом неуважного перехожого. Тому й не помітили, коли впритул біля них заскреготали гальма червоного форда. Тільки викид надмірних децибел клаксона нарешті вивів їх із стану апатії.

— Я не зачепив вас? — гукнув водій.

— Ні, усе гаразд. Ми не помітили вас, — виправдовувався Маас, відтягуючи за руку Майкла.

— Е, ні! — наполягав водій. — Це щастя, що так усе закінчилося і ніхто не дістав ушкоджень. Ви тут, я бачу, люди приїжджі, і мені не личить просто так вас залишати. Сідайте, може зможу чимось допомогти, принаймні, завезу, куди вам треба.

Не було часу та й відповідного місця на роздуми. Водій запропонував для початку відзначити благополучне вирішення вуличного інциденту і перехилити холодного пива.

— Усе за мій рахунок, ви тепер мої гості. Дозвольте відрекомендуватися. Елтон Камінскі, юрист.

— Посміхнувся кутиками вуст у дзеркало заднього огляду.

Ніхто з його пасажирів не вступив у суперечку і не виправдовувався за те, що так неуважно поводилися на вулиці, крім, ймовірно, єдиної думки, що вони йшли занадто довго і нерозважливо. Що ж, можливо і так. У будь-якому випадку тепер вони не відмовляться від можливості нав’язати бодай найменший контакт.

Елтон Камінскі, юрист. Це звучить принаймні багатообіцяюче.

Крім того, вони таки виснажені двотижневою мандрівкою по океану. Йшли проти вітру, а тому особливо відчувалося гойдання дхоу на важких, нервових хвилях, котрі і тут, у порту, воювали між собою і не давали спокою вночі.

Якби не така висушлива втома, вони б помітили, що хотіли сказати очі водія в дзеркалі задньоґо огляду.

Привіт, хлопці. Так, це я, та сама твар, що мало не відправила тебе, Майкле, на той світ. Невже ви не чуєте, як від мене тхне лайном?

До зустрічі з Мартою Камінскі ніколи не вискакував із свого високопрофесійного і тому такого непробивного его. Але відтоді став розуміти, в яке пекло перетворюється його життя, якщо він остаточно зануриться у лайно та не усвідомить суті содіяного. Вдень не мав часу принюхуватися до себе, зате вночі знову й знову відкривав гнітючу правду про своє життя. Сама суть її була ще попереду.

Тільки б дійти до тієї суті…

Вдень Камінскі міг переконувати себе, що у нього просто депресія, що його організм виснажений роботою і потребує адреналіну. Роздумуючи про своє життя, завжди вживав слово обачність, хоча при цьому відкидав інше лякливе слово і ховав його в глибинах підсвідомості кожного разу, коли лише натяк на нього з’являвся в думках. Він не погоджувався на зневаг у. О, ні! Це занадто страшно. Депресія обманювала самого себе і видавалася явно підходящим означенням. Це хоч якось визначало його ставлення до останніх подій (незавершеної п’єси?).

Тільки хробачок підказував, як дійти до суті (істинно так). І тепер Камінскі не міг і не хотів робити інакше, ніж як підказував той, що жив усередині нього.

Камінскі відвіз гостей до свого помешкання. Запропонував холодного пива.

— Хлопці, ви на туристів мало схожі. Та й втомлено виглядаєте. Я тут живу років з двадцять і допоможу, чим зможу. Ось рушники, гадаю, від душу ви не відмовитеся? Відпочивайте. Поговоримо, як тільки владнаю усі справи, — я ж на роботі.

Він намолов їм усякої всячини: відкрив холодильник і наказав їсти все, що там знайдуть. Брязнув дверцятами бару і поставив посеред столика своє улюблене ірландське бренді.

Вискочив з помешкання і тільки тоді відчув, що може нарешті вільно дискутувати зі своїм внутрішнім упередженням і погоджується, що слово депресія — теж не для нього.

А зневага — ні, не доведи, Господи…

То що залишилося, га?…

Покаяння!

Звідки взялося це слово! Хто знає! Але від нього стало легше. Виходить, його він шукав…

За рогом пригальмував. До нього відразу підійшов старий бедуїн і Камінскі простягнув йому гроші.

— Добра робота, дякую.

Залишилася дрібничка, така солодка і помічна, як пігулка — він зателефонує Даві і скаже, що починає працювати завтра.

… А коли повернувся додому, Харріс і лікар Маас виглядали значно бадьоріше. Вони відпочили і чекали свого гостинного господаря.

— То що привело вас у Катар? — поцікавився Камінскі, наливаючи у склянки бренді, до якого так і не торкнулися гості.

— Нам треба розшукати одну людину, — почав Маас.

— Кого, якщо це не становить державної таємниці?

— Ель Даві, — відразу назвав Майкл. Вимовив ім’я з такою мукою і безсилою люттю, що у Елтона в грудях стиснулося.

— А хто з ділових людей не знає тут Ель Даві, власника однієї з наймогутніших нафтових корпорацій Катару? — встав з фотеля і пройшовся по кімнаті. — Я навіть можу відвезти вас до його офісу.

— Ні, нам потрібно дізнатися, де він мешкає, — заперечив Маас. — Делікатна справа, знаєте…

— А ви часом не збираєтеся відправити його на той світ? — зробив круглі очі Камінскі.

— Здалося б, — ледь чутно прошепотів Майкл. Але відразу його перебив Маас.

— Це довга історія. Гадаю, якщо ми її розповімо, ви краще нас зрозумієте.

Маас почав переповідати історію, яку добре знав Камінскі. Але він слухав, відвернувшись до вікна.

За вікном темряву розбавляли яскраві вогні вуличного освітлення і від цього здавалося, буцімто ніч накрила місто велетенським шатром, під яким пишно розгорнулося життя ресторанів та кав’ярень, що ніколи не зачинялись, лискучих, наче напарфумлених вулиць, рожева бруківка яких нагадує розпашілі щоки вродливої молодиці. І якби хтось зараз у кімнаті включив світла побільше, то побачив би такий самий колір на обличчі Елтона.

— А як вам вдалося вийти з тюрми? — не витерпів Камінскі. Він тепер дивився в очі хлопця і благав: скажи, що тебе засадив за грати такий негідник, твар, що вірнопіддано служила Даві. Однак Майкл сказав це по-іншому, від чого склянка у руках Елтона затремтіла і напій розхлюпався.

— Даві купив когось, щоб втопити мене у справжньому багні. Розраховував, що втовплюся…

Майкл говорив, а Камінскі тихцем потягнув носом: невже ніхто не чує, як від нього чути-чути-чути, а йому так хочеться змити лайно… Не дослухав:

— Я допоможу вам!

— Як? — позіскакували обидва.

— Це буде завтра, — сумно посміхнувся Елтон і впіймавши на собі погляд, опустив очі додолу. — Зустрінемося завтра. Куди за вами заїхати?

… Залишившись наодинці, не впізнавав свою кімнату. Ходив по ній, не запалюючи світла, і натикався на різні речі, які казна-звідки взялися тут і тепер падали, розбивалися, розсипалися, розкидалися…

Дім, який досі мав за місце, де відпочивав після роботи, тому і створив у ньому ауру обволікаючого комфортом спокою, перетворився на вулик з його незліченними голосами. Вони зараз носяться в голові, видзвонюють, вигукують, шепочуть, зітхають і тужать.

Елтон так і не зміг заснути. Нервове збудження висмоктало з нього сили, добралося аж до мозку, зсотало з нього тоненьку стьожечку і підпаливши її, як бітфордів шнур, повертало на своє аутодафе.

Господи, пусти душу на покаяння!


15


Марта прикипіла до вікна. Вона так сильно стиснула ковані прути виттіватої решітки, що кісточки пальців побіліли, — не розімкнути, не відірвати рук.

Щодня дивиться саме у те вікно, що виходить на вулицю, до парадного під’їзду. По вуркоту машини, яке ледь чутно скреготала гальмами, розрізняла, чиє авто.

На лімузини Даві перестала реагувати. Відтоді, як заборонив виїжджати в місто, остаточно замкнулася у кімнатах, де ніхто її не турбував. Зрідка Даві заходив, сверлив очима і випитував, як школярку про самопочуття. Марта опускала очі додолу і шепотіла:

— Добре…

Останнім часом у Марти підвищився артеріальний тиск і нічого доброго це не віщувало. Лікарі рекомендували одне — спокій, тишу і побільше лежати. Про жодну прогулянку навіть біля будинку не могло бути й мови. Так почався останній місяць її вагітності.

… біля будинку скреготнули гальма. Не так плавно, як у лімузина Даві. Поквапилася до вікна і перш, ніж відчинилися дверцята червоного форда, вдивлялася усім тілом, кожним нервом, клітиною у тих, хто там сидів.

Камінскі неквапливо виходив з машини. Неквапливо…

— Невже Камінскі привіз новину? Манусо, це Камінскі, може щось мені скаже? — лише на мить обернулася до старої жінки, але очі вже не випустили із поля зору того, хто залишився у салоні.

… але добряче гримнув дверцятами.

У машині — до болю знайома постать. Майкл? Це… Майкл! Молодий чоловік недовго блукав поглядом, а побачивши у вікні Марту, завмер. Злилися обидва поглядом, очима, душами, серцями.

Руки у Марти задерев’яніли. Ще трохи — із них почала б просочуватися кров…

… та її Майкл пересів за кермо і завів мотор. Камінскі махнув йому рукою, авто рвонуло з місця і… зникло за рогом.

Марта хотіла повернутися і прокричати Манусі, що за нею приїхав її Майкл, але вчасно опам’яталася — у кімнаті білою смертю дихала Джан.

— Джан, принеси мені щось холодного випити, шампанського, наприклад. І то вже! — крикнула таким суворим голосом, від якого Джан вилетіла з кімнати, догоджаючи свої несамовитій пані.

— Підійди, підійди до мене, Манусо! — не відходила Марта від вікна. Вона бачила, як деякий час Камінскі тупцював на місці, струшував невидимі пилинки з легкої маринарки, і потім ледь помітно кивнув їй.

— Що з тобою, доню? — злякалася Мануса.

— За нами прийшов… Майкл!

Подумки молода жінка уже летіла до Майкла. Розуміла, він від’їхав і чекає її десь поруч, там, де скаже зараз Камінскі.

Не пам’ятає, як зійшла чи сповзла сходами разом з Манусою, як зустрілася з Камінскі. Елтон нервував, оскільки Самур уже подався доповідати Даві про прибуття приватного детектива.

Камінскі різко взяв Марту під руку і стрімко потягнув у ліве крило. будинку.

— Через оці двері вийдете на подвір’я. Йдіть до огорожі, там за кущем хвіртка. На вас чекає Харріс. Поспішайте!

Лише на мить притримав гарячу долоню у своїй руці і прошепотів:

— Простіть мене…

Майже пхнув обох жінок у потрібному напрямку і вони побігли, заховавшись за мармуровими колонами.

— Камінскі! Камінскі! — чулося згори. — Де вас чорти носять? — Це був голос Даві.

Елтон у два стрибки опинився біля сходів.

— Що тут коїться? — кричав Даві.

Відчуття небезпеки уже керувало його вчинками. Він відіпхнув Джан, котра з тацею піднімалася сходами догори. Пляшка шампанського вибухнула під ногами і по-зміїному зашипіла.

— Щойно тут була Марта. Куди вона зникла? — наступав Даві. — Говоріть, ви ж бачилися з нею?

— Я прийшов оберегти її від лиха, — знизав плечима Камінскі.

— Що ти верзеш! — лютував Даві. Він не помилився, випадково помітивши з вікна у машині детектива й пасажира. Десь таки він уже бачив того молодого чоловіка, що сів за кермо форда. І отой жадібний погляд… Невже то Харріс? О, Аллах, то він!

Неподалік брязнули двері, що вели до непримітної хвіртки.

Даві щосили відштовхнув Елтона і кинувся туди. Однак Камінскі випередив його і опинився біля дверей першим. Він притулився до них спиною і закрив тілом доступ до клямки.

— Не пущу!

— Що? Що? — скаженів Даві. — Ти допомагаєш зараз жінці, яку сам викрав для мене? О, який же ти справді негідник!

— Та невже? — незворушно перепитав Елтон. — Я, як той Тренч, такий же негідник, як і ти. Але, здається, я уже про це говорив тобі у літаку. Пригадуєш?

Даві відступив крок, поволі витяг з кишені маленький сріблястий пістолет і націлився у груди Камінскі.

— Відійди, а то стрілятиму.

Елтон лише головою похитав — ні. Йому не хотілося більше говорити, краще слухати власний голос, що озивався зсередини.

… Головно в наглім смертельнім випадку повинен користати з досконалого жалю…

— Відійди! — несамовито закричав Даві. — Марта — моя і вона народить мою дитину, чуєш ти, Менгене!

… що змиє провини перед Богом та приверне осяючу ласку…

Далі Елтон не зміг говорити навіть сам до себе. Щось величезне і палаюче проникло усередину і там уже розповзалося всеохоплюючою покутою і спокоєм. Вічним.

… та приверне осяючу ласку…

Камінскі поволі сповзав на підлогу, залишаючи на дверях важкі криваві патьоки.

— За нею прийшов Харріс і ти привіз його сюди? — десь далеко чув шипіння.

… а шампанське розбилося. Коли у фінальній сцені іскриться вино, значить, усі щасливі…

Елтон востаннє підняв затуманені білою пеленою смерті очі та з нічим не зрівнянною насолодою видихнув, випускаючи змучену зневагою душу на покаяння:

— … прийшов справжній батько її дитини.

Істинно так…


Загрузка...