Браслет із знаком лева

1

Не хотілося навіть одразу відкрити конверта, що барвистим метеликом опустився на підлогу біля ніг. Ковзнула по зворотній адресі: то знову вуйко Степан з Мельбурна, як і минулого разу, вочевидь, понапихав у конверт кілька світлин, усіляких вирізок з місцевої україномовної преси, де обов’язково згадувалося його ім’я серед осіб, котрі передавали кругленькі суми до різних благодійних фондів України.

Сил вистачило лише на те, щоб повернути назад ключем замок у поштовій скриньці, нахилитись, за звичкою не згинаючи колін, підняти лист і почвалати до сходів.

Вуйко весь час надсилав листи, друковані з комп’ютера. А у неї, попри всі питання, чи не найбільше допікало одне: чи закладає він кожен такий лист у пам’ять комп’ютера і окремий файл зберігає численні власні сентенції, милуючись зовсім не склеротичною, як на його вік, пам’яттю. Жодного живого слова за стільки років, писаного від руки своїм почерком, каракулями, завитушками, кривульками, по яких можна було б хоч якось поміркувати про характер людини. Дзуськи! Думай, як знаєш, бо ніколи не бачила вуйка Степана, хіба що на кольорових світлинах виблискувала його білозуба посмішка, а він сам виглядав як нова копійка — завжди з метеликом на шиї, з акуратно вичесаним на бік рідким волоссям. Вуйко й справді схожий на її матір, — рідні ж брат з сестрою, лише мама, хоча й на десять літ молодша, виглядає на добрий десяток годочків старшою.

— Мабуть, знову фото надіслав, — зітхнула, наперед обдумуючи, як буде вкотре заперечувати мамині зойки про те, який молодий ще її брат Стефко, і яка вже стара вона. Хай там що, а порівняння таки не на користь мами. Зістарілась матуся, згорбилася, зовсім посивіла. В перукарню ніяк не хоче йти. Скільки не вмовляла — ніяк. Правда, зо три чорно-білих світлин, на яких вона з мамою, все ж таки вуйкові надіслала. А на Великдень до них приходили знайомі з полароїдом, який одразу видав кольорову карточку. Марта стояла, поклавши руки на мамині плечі, а мама сиділа біля високої, аж темнозолотої паски, поставленої на тарелі разом з писанками. Так у них завжди на свято. А тепер світлина тільки й чекала, коли од вуйка прийде лист, щоб разом з відповіддю вкласти у конверт і фото.

— Господи, як же я втомилася! — заплющує очі.

— Хоч би вода була.

Навіть не зреагувала на те, що говорить вголос. Тільки головою похитала і зітхнула — так, виснажила робота…

Вона, Марта Квитко, працює редактором місцевого телебачення. Хто у штатному розкладі назвав так цю посаду? Очевидно, все це робилося задля гарного звучання. Так і лишилось дотепер. Хоча Марта — звичайнісінький репортер.

Колись у дитинстві вона писала вірші, їх навіть друкувала молодіжна газета, і редактор сказав, що Марта має Божу іскру. З роками, з допомогою університетської науки, вона так роздмухала ту іскру, що сьогодні, у прямому ефірі, де йшлося про розвиток парків Львова, говорила — наче все життя працювала ботаніком і розумілася на нюансах і особливостях флори західного регіону країни.

Молоденький кандидат наук, який на початку передачі зовсім знітився, по закінченні трансляції з червоними від пережитого хвилювання вухами пробелькотів, зазираючи за розстебнутий гудзик дівочої кофтини:

— Ви справжня блакитна троянда…

— Мені б хотілося бути кимось визначенішим, — Марті не сподобалася зорова вседозволеність платонічного коханця звіробою і кульбабок. — Гадаю, високий титул лицаря блакитної троянди вас задовільнить?

Науковець по флорі все ще блукав очима у пошуках голубої троянди, як на нього, захованої на високих грудях Марти, однак, отримавши такого відкоша, коли дівчисько на зрозумілій ботанікам мові відмовилось від залицяння, присвоївши із холодністю справжнього середньовічного аскета титул безнадійно закоханого, охолов.

По дорозі додому кандидат наук гаряче коментував передачу, і тільки біля будинку, де мешкає Марта, перевернув платівку:

— О, це справжня старовинна брама! Ви щасливі, що мешкаєте у такому будинку.

— Егеж, — погодилась Марта і швидко попрощалася.

Так робила завжди, бо на тлі розкішного парадного під’їзду почувалася химерною блакитною Гетівською трояндою, непристосованою до примітивної та злиденної реальності. Тому відразу зникала у брамі, забираючи з собою її таємницю, щоб швидко збігти сходами повз добротні різьблені двері добротних квартир (які вітражі у дверях, видно, флорентійської роботи!), прошмигнути у внутрішній дворик (перепрошую, а куди оці нікудишні облуплені двері з вибитими шибками ведуть?), затиснутий з усіх чотирьох боків ніколи не штукатуреним муром.

Маєш італійський дворик, — темний, пропахлий пліснявою, куди виходять підвішені сходи з продовженими по периметру будинку суцільним вузьким балконом і такими ж вузькими дверима з красномовним виходковим вічком в кінці кожного.

На балкони виходять численні двері, оббиті дермантином, обшиті ламінованою плитою, фарбовані у їдкі кольори. Це теж квартири, але сховані за парадною брамою.

Чиясь лиха рука зробила з колишніх коморок жилі кімнати, видала на них ордери і прописала цілими сім’ями.

Помитися Марті так і не вдалося. Обмежена скупим графіком подачі вода ледве-ледве доходила до їхнього поверху. Дивовижна обмеженість у буденних проблемах. Замість неї — прилаштованість до графіка, розкладу, частих неполадок і тривалих відключень. Добре, що матуся кожного ранку прокидається ні світ ні зоря і встигає упіймати воду. Он, біля умивальника стоїть повна балія, можна буде трохи похлюпатися.

— Господи, коли у мене буде щось радісне у житті! — зітхає Марта, розтираючи груди цупким рушником.

Холодна вода трохи зняла втому, але не розвіяла сумного і безрадісного настрою. Порожньо усередині, незатишно, бентежно.

І кохання душу обдурило, понівечило, потрощило, годі й зібрати заново. Та й навіщо? Хіба лишень, аби залатати оболонку, заповнити анатомічно пустуюче місце, — бо так нестерпно існувати.

Той, кого кохала, кому віддавала душу і тіло, подався до столиці, одружився на вдвічі старшій доньці високопоставленого чиновника і став таки заслуженим артистом. Навіть у газетах смакували, що тільки у Києві знайшов її Іван благодатний грунт для розвою свого таланту.

… ха-ха-ха! Марта знає про ті цілковиті бздури, бо лише навіжені обставини життя змусили її Івана піти на компроміс з власною душею. Він співак, йому потрібне ім’я. Вийшов такий собі бартер, — поміняв душу на ім’я, звання, популярність. А їй залишив клятви вірності та вагітність, яку благав знищити. І вона зробила аборт… Тоді ж їй назвали ціну кохання — навряд, чи ще будуть у неї колись діти.

Ще й досі він телефонує до Марти, як тільки приїздить до Львова. І вона йде до нього. Вона б повзла, летіла, бігла, аби лишень покликав…

У готельному номері в його обіймах, здавалось, виверталася навиворіт і ставала новою, незнаною самій собі. Оболонка душі не ятрилась латками, а дихала вільно і спрагло, і навіть блаженно зринав життєдайний стогін, ота дивна мова, котру розуміє тільки плоть…

Транзистор підсліпувато блимав у темряву кімнати, стиха обволікав відвертим змістом мелодійного шлягеру, од чого збудження наповнювало кожен м’яз спраглого за коханням молодого жіночого тіла.

Najpieknejsze sa kochankowie, w San-Francisko, Paryzu, Krakowie…[3]

Як хочеться, щоб зараз задзеленчав телефон і вона почула у слухавці його голос. Але то тільки у пісні чується. А їй треба конче знайти викрутку, бо дверцята шафки безпомічно звисли, і поприкручувати шурупи, які зникли безвісти. Їх взагалі немає у них, як немає і викрутки. Знову доведеться йти на позички. От і спробуй відмежуйся, заховайся в ауру пісні, коли трикляті незручності, невлаштованість змушує озлоблено реагувати на все і вся.

А шляк би його трафив! І коли вона перестане бути брутальною, знаючи, що їй так це не пасує. А як, на милість, вона може існувати, сама себе не захищаючи від тих щоденних клопотів, за якими бракне часу зупинитися, притулитися до коханої людини, засміятись од душі, бо справді, чуєте: Najpieknejse sa kochankowie, w San-Francusko, Paryzu, Krakowie…

Мама повернулася пізно, коли Марта поприкручувала всі шурупи, позичивши їх разом з викруткою у сусідів. Війнуло ліками — мати працювала медсестрою. Втомлено присіла до столу, взяла в руки листа від брата, якусь хвильку мовчки шаруділа паперами.

— Марто! — покликала. — Тебе вуйко у гості кличе. Ось запрошення і квиток надіслав.

Мати простягла Марті довгастий яскравий блокнот з написом англійською мовою «Австралійська авіалінія».

— Поїдеш?

2

У старому, обшарпаному фольксвагені випуску семидесятого року, якого ще й досі називають «жуком», Гренд Доулд почувався навіть безпечно. Витерта, засмальцьована обшивка сидіння, пропахла цвіллю, нагадувала власне помешкання, таке ж убоге, безбарвне. Одначе саме там старому було набагато спокійніше, ніж деінде, принаймні, за обсидженими мухами жалюзі на вікнах міг сховатись од людського ока, допитливих поглядів, надокучливих сусідів.

Гренд Доулд не любив людей, особливо їхні погляди, бодай кинуті мимохідь, які — із співчуттям, які — з відразою. Знав одну їм (параноїчку) оцінку: кожен хоче винюхати, вичавити, ладен розіп’яти, замордувати, тільки б довідатися про ЙОГО ТАЄМНИЦЮ!

Але над цим він поміркує, як повернеться додому. А поки що спробує розслабитись і забути про роботу, яку щойно закінчив.

Клацнув допотопним педальним вимикачем і приймач відригнув децибелами, не властивими з’їдженому старістю «жуку». Доулд приглушив звук, покрутив ручкою настройки і відшукав за шквалом хрипіння до холєри збуджуючий шепіт прокуреного жіночого голосу:

I want you, boy, boy, boy… Oh, yes! [4]

Як справжній профі, впродовж багатьох років навчився не повертатися до виконаного, аналізуючи деталі. Зрештою, керувався примітивною філософією вишколеного вояки, для котрого єдиним поштовхом до роботи мозкових звилин служили короткі команди на зразок: вперед-назад, наступай-відходь, вогонь-пали, бий-убий! Добіг, оточив, спалив, вистріляв, — окей, розслабляйся, відпочивай та чекай нового наказу.

Добрячу школу професійного найманця Гренд Доулд пройшов замолоду в джунглях Індонезії. Це і стало для нього не таким вже й пропащим заробком. Усе було б нічого, якби один з голосів, що озивався скупими наказами на другому кінці дроту, не вивертався від іншого бажання і не шелестів до нього з того світу:

— Як там твій індонезійський сувенір, га, старий?

Тільки у таких випадках Доулд перетворювався на маріонетку, мовчки кивав у знак згоди і виконував усе, що наказував невідомо хто, заради одного — аби отой ХТОСЬ не цікавився його браслетом. Від-че-піть-ся! Але попри все не нидів тільки на пенсію ветерана, однак завжди здригався, коли телефон озивався тембром з тамтого світу.

… Доулд розслаблявся, милувався розкішним гірським краєвидом. Підстав для хвилювання не було. До його фольксвагена, купи металевого брухту, уваги поліцейського патруля — нуль. Ті хлопці при потребі спиняють швидкісні автомобілі, що пролітають поруч чудовою трасою через швейцарські Альпи, залишаючи по собі далеко попереду сонячні відблиски. А його шарабан ледь повзе, — їде собі такий спокійний емерит, не квапиться, не порушує правил дорожнього руху, ні до кого не має діла.

За розрахунками Гренда Доулда, а в цьому він переконаний, поліція вдарить на сполох не раніше, як опівдні.

Срібна стрічка бетонки паском огортала гору, з якої Доулд спустився півгодини тому. Містечко Рібург, куди мав би надійти перший дзвінок, бо саме там розташована пожежна команда, Доулд щойно проїхав. Тепер за зеленими соснами з другого боку гори напевне вже поповз густий дим від пожежі на гірській фермі.

Ще кілометрів двадцять — і Женева проковтне на своїх вуличках нічим не помітний фольксваген. Гренд Доулд так і зробить: залишить той металевий мотлох на узбіччі з ключами і відчиненими дверцятами. Так тут роблять, коли хочуть позбутися непотребу.

А йому саме так велено зробити. Подальша доля фольксвагена не повинна його турбувати, це вже не його проблеми. Потім він візьме таксі до летовища і за якусь годину знову дихатиме цвілявим духом своєї кімнати в одному з старих районів голландської столиці.

Цього разу Доулд виконав досить дивне замовлення. Чорт забирай, знову доведеться починати чергову спробу розслаблення, бо такого раніше не траплялось, аби повертався до зробленого. Уже роззявив рота, щоб за співачкою й собі промимрити щось, але мозок прийняв перфострічку з іншим текстом:

Може, змів би це з очей подалі, викинув за вікно, якби пам’ять не занудила, що він, Гренд Доулд, уже виконував подібну акцію в індонезійських джунглях…

… виклав тіла ту земців один біля одного і полив з вогнемета.

Робив усе мовчки, просто для самого себе занотувавши винищувальну акцію як імітацію ритуального самогубства, щоб фраєрнутися потім перед лейтенантом.

Так, він пригадує, їхній лейтенант був сентиментальним чемним мамусиним синочком і саме тому таке визначення содіяного найманцем Доулдом справило на нього відповідне враження. Свідомості не втратив, лиш сполотнів (романтик вошивий) і навіть поплескав Гренда по плечу. Конвульсійно, правда, але все ж таки зумів опанувати себе і навіть запитати, витрушуючи слова:

— А… в якого Бога вони вірили?

Та відповідь його не цікавила.

А що було насправді?

Кому до того діло! Хто піде у вогненне пекло джунглів перевіряти, яким чином Доулд витлумив оте плем’я дикунів, обвішаних хрестами? Нікому нічого навіть ні мур-мур.

… хіба сатана підслухав, коли сам до себе говорив, аби потім тероризувати усе життя?

Хто? Хто? ХТО?

ХТОСЬ…

І цей ХТОСЬ роками смикає кожен нерв Доулда, доводячи його до стану гіпертрофованої маріонетки, у котрої замість грудей бобляється усередині торба з літерами, що складають одне-єдине слово — паранойя.

Вбити двох, трьох одразу? Дайте стільки ж куль. Гонорар на стіл — і гуд бай!

Відчепіться!..

Прислухався до одного, — як заспокійливо обволікав його шурхіт товстої пачки гульденів. Особливо, коли він розривав її тугий пасок…

Ліворуч Доулда обганяв темнозелений форд. З відкритого вікна ударило тим же прокуреним, але тепер голосно, могутньою довбнею «І want you, boy, boy, boy…». Прокричало і завмерло. Тільки його приймач знервовано продовжував хрипіти. Шипів, стогнав, агонізував. Голос вмирав у конвульсіях вбитих децибел.

Доулд вилаявся і виключив приймач. Не на той лад налаштував його затасканий шлягер.

На цей раз — знову колективне вбивство (це вже Гренд Доулд додає прокуреним голосом) — імітація ритуального самогубства. П’ятеро дорослих і десятирічний хлопець.

Одначе…

Тільки?…

Але…

Підлітка не повинно було бути!

На гірській фермі дітей не було взагалі. А він прибіг, теліпаючи порожнім відерком, за вранішнім молоком. Застав Доулда, коли той уже закінчував зав’язувати пластикові мішки на головах убитих. З хлопцем найбільше морочився, галасливим виявився. Та й мішечка для нього так і не знайшов…

Доулд насупився. Зараз саме слід переключитися на милування краєвидом і втішатись одним, що отой триклятий ХТОСЬ не зумів вирвати його таємницю і цього разу. І тепер знову може послати його кудись подалі — від че піть ся!

Все ж таки Гренд Доулд відчував у собі дискомфорт. Напевне, винен той металевий голос, що казна-звідки з’явився усередині.

ХТОСЬ знає про тебе більше, ніж ти думаєш…

Раніше, і то правда, по тілу бігав лише полохливий заєць з рожевими, вічно заплаканими очима. Гренд навіть знав, де він ховається. Це ж так просто, — можна намацати трикутну порожнину по центру між ребрами (Доулд притиснувся грудьми до керма) і тиснути, поки клаповухий не зайорзається з переляку та не втече за грудну клітку і вже там продовжить своє марудне тремтіння. Ніколи заєць не базікав з Гренд ом, хоча жив у ньому скільки себе пам’ятає, хіба що вічно попискував з переляку…

ХТОСЬ дочекається-таки, що ти здашся. Гадаєш, ХТОСЬ просто так звертається до тебе з проханням змилостивитися на маленьку дружню послугу за гонорар, якого тобі вистачить на білий хліб з маслом і на вставну щелепу, щоб ти пережовував свій мозок і ковтав сентенцію про те, що ХТОСЬ не буде знову випитувати твою таємницю? Ковтай, поки не вдавишся…

Незнаний металевий голос. Кожне слово вибивалося по днищу перекинутого відерка, енергійно та молодо. В ньому звитяжіла незнана Доулду рішучість, поєднана з дитячим нетерпінням. І що найбільше злякало зайця, змусило його боляче борсатись у грудях (до критичного піднімається кров’яний тиск), це те, що голос з хлоп’ячою безпосередністю відповідав на запитання, що весь час переслідували Доулда..

ХТОСЬ знає-знає-знає про твою таємницю і в цьому ти сам собі боїшся признатися. Суцільний самообман, чуєш ти, стукнутий дідугане? Він тебе використовує для своїх справ і буде трясти доти, поки ти врешті-решт не зірвешся.

Доулд прислухався. Чув лише метушню, яка пекла вогнем. Але не втратив здатності відчувати, що голос збирається з думками і от-от знову почне свої сентенції.

— Ну, що ти скажеш на цей раз? — випередив Доулд і щільніше притиснувся грудьми до керма. Може, заціпиться і не теліпатиметься казна-що?

ХТОСЬ тебе таки дістав, кастрований бовдуре. Ти наклав у спіднє власним мозком, не витерпів разом із своєю заячою душею. А завтра, коли зателефонує твій ХТОСЬ, ти вибовкнеш йому свою таємницю і благатимеш, щоб він узяв ключі від скарбонки, лише б ти живим лишився… ха-ха-ха!

Нестерпно забігав заєць, як не тисне грудьми Доулд, — дарма. Заєць бігав і пищав безупинно.

Голос, тепер Доулд достеменно знав, належить десятирічному хлопчаку з гірського села, який прибіг на ферму з відерком по молоко так недоречно, відверто кепкував з нього:

— ХТОСЬ прийде завтра у твоє смердюче помешкання і тобі, чуєш, ти, покидьку, влаштують банальний нещасний випадок і доручать виконати це за копійчаний гонорар прищатому початківцю-кілеру. Першим, хто наткнеться на твоє тлінне тіло, буде самий останній лягавий, котрий навіть не гляне у твій бік, коли твій труп накриватимуть простирадлом. Потім тебе повезуть у морг, де тіло розпотрошать> усі, кому не ліньки буде видобувати з твого тельбуха кишки та згнилу печінку. Вони навіть зріжуть кавалок твого мозку, щоб розглядати його під мікроскопом. А хіба він у тебе є? Подивимось, подивимось… І врешті-решт підтвердять висновок лягавого про нещасний випадок із купою лайна, на яку ти перетворишся відразу. Єдине, що забере у тебе ХТОСЬ, це твій індонезійський браслет..

— Не дам! — Доулду аж дух забило від такої зухвалості. — Замовкніть усі… Від-че-піть-ся! То все — моє, моє, чуєте?

Не відчував, що прокуреним голосом, намагаючись наслідувати почуту щойно мелодійку, речитативом хрипить у такт — моє, моє, МОЄ!

Шквал реготу замордованого підлітка розбивався гострими уламками скла по всьому тілу, наштрикувався на нарваного зайця, котрий злякався крові, що стугоніла у скронях від перевантаження скляними друзками.

Доулд якось доп’яв, що для того, аби заєць перестав бігати усередині і нариватись на регіт вбитого хлопчини і, чого доброго, понесеться до мозку, йому конче треба сильно притиснутися грудьми до керма і заціпитися на хвильку, навіть не дихати, бо кров уже скаженіє, вривається навалою у черепну коробку…

І останнє, що почув Доулд, був тремтливий шепіт його зайця, що ледве борсався у вирі крові. Клаповухий якось тримався на поверхні, захлинався, але все ж таки пробелькотів майже забутою рідною українською мовою, яка враз прострелила свідомість, — зміст почутого таки підняв шлюзи і випустив у мозок некеровану лавину крові:

… хіба в тебе є воля, Грицю?

3

— Матко боска! — Стефан складає немовби у молитві руки й гарячкувато трясучи ними, майже кричить до дружини:

— Ганко, на Бога, невже я повинен везти твою мамунцю на двірець? Хіба ж ти не маєш свого авта і купу вільного часу?

Ганка добре знає свого чоловіка. Кожен раз, як тільки заходить мова про найменшу послугу для її мами, Стефан відбивається, як може, аби тільки позбавити себе «задоволення» спілкування з тещею. Але Ганку на цей раз наче справді шляк трафив. Вона щойно пересварилася з матір’ю, яка на подарунки для братових дітей, до котрих зібралася погостювати до Гамбурга (наче її, Ганчині діти, не такі ж онуки), витратила останній мільйон злотих і тепер випрошувала ще й її валізку.

— Твоя така суперова, — єлейно цокотіла мати, — вона над звичай пасує до мого плаща та мештів. А потім, ти ж знаєш, яка у твого братунця жона, — німці дрантя не люблять в хаті тримати.

Ганка втретє посилає братову куди подалі зі своїми німецькими витребеньками, при цьому не рахується зі словами, хоча поруч сини аж вуха настовбурчили од соковитих мамусиних висловів.

— Матко боска! — Стефан із складеними на грудях руками підлітає до дружини. — Ганко, цить! Тут же діти!

Але Ганку вже понесло. Голос, колоратурно поставлений власною матір’ю, емеритурною професоркою консерваторії, вільно і могутньо наповнює помешкання новим словесним забарвленням:

— Маю я вас усіх у дупі! — артистично декламує Ганка. — Іво, Алек (це вже до синів), виведете ви нарешті свого пса надвір? Чи він мені знову набурить просто на килим?

Старша пані заклякає на місці, забувши про Ганчину валізку, а потім починає виробляти своєрідні на по килиму.

— Єзус-Маріє! Де, де те прокляте сучисько набурило? Це ж килим вашого дядка…

— … а він був примасем Львівської катедри, — підігріває Стефан.

— Не шукайте, — Ганка спокійнісінько витрушує все із спакованої валізи. — Стефан усе прибрав і витер.

— Єзус-Маріє! — Мати падає у фотель і раз за разом витягаючи з пакетика одноразові носовички, дрібно сякається. Оговтавшись, знову гонорово цідить:

— З тобою, Ганко, як і з твоїм благовірним, навіть рідний брат не зміг ужитися під одним дахом такого будинку, — обводить довкола руками. — А його ж для вас обох збудував ваш дядек…

— … а він був примасем Львівської катедри, — пустивши очі під стелю, в тон тещі додає Стефан.

— Братунцьо не гірший купив собі в німцях, — Ганка доїдає. — Та ще й яку невісточку туди привів, справжня фрау. Он, як ви для неї причепурилися!

— Не хочу, щоб ти мене відвозила на двірець! — лементує мати. — Ти вся пашиш од злості, ще вибухнеш. Зі Стефаном поїду, — і теща тицяє зятеві валізу.

— Неси до машини!

Стефан стогне від люті. А Ганка на те лише руками розвела:

— Я ж знаю, кому моя мамунця свою дупцю довірить. Обережно там, не розтруси по дорозі, а то ще до своєї фрау не доїде.

На двірці Стефан швидко розпрощався з тещею, гречно поцілував руку, побажав щасливої дороги і навіть потупцював трохи біля вікна вранішнього рейсового автобуса Вроцлав-Гамбург.

До початку роботи залишалося ще дві години і Стефану захотілося розслабитись, повернутися додому, впасти в ліжко разом з Ганкою. Алек та Іво, мабуть, уже пішли до школи і вони залишаться вдвох у їхньому велетенському будинку.

Які вони все ж таки різні з Ганкою. Може, саме через це і тримаються купи, бо хай там що, а сім’я — поняття святе, вічне і непорушне для Стефана. Якщо Стефан казав «так», Ганка тут же заперечувала. Однак таке траплялося лише в їхніх особистих стосунках, а коли йшлося про дітей — тут вони об’єднувались і тоді із здивуванням Стефан помічав, як Ганка повторювала щось на зразок «ми з вашим батьком вирішили», або просто сталевим тоном виховувала «вам батько що казав».

І все ж таки вони були різними. Стефан, височезний, худющий, з великими блакитними очима та неслухняним білявим волоссям аж ніяк не гармонував з невисокою повнуватою Ганкою. Темне і хвилясте волосся щомісяця вона зачісувала по-новому. Стефан волів би, щоб волосся Ганка відпустила до пліч, тоді б він ховав у ньому обличчя і дурів од пахощів. Ганка була сміливішою і більш досвіченою у таємницях кохання, ніж Стефан, вона безсоромно називала все своїми іменами, керувала, направляла Стефана і тоді він корився жінці. Отакий собі термінатор…

Вранішня сцена, артистично розіграна дружиною, з якої вона вийшла таки переможцем і зараз досипає розпашіла, схожа на Рубенсівську Андромеду, а він тягнеться через усе місто, — тепер ще більше розпалила Стефана.

— Холера, — посміхнувся. — Правдива бестія…

Трохи здивувався сам собі від щирості почуттів. Що ж, він знає, що говорить, зрештою, дотягує до років Христа і може порівнювати Ганку з… Ні, ні, йому схочеться зараз саме бути з Ганкою, дозволити їй керувати у ліжку, поблажливо і з хлопчачою цнотливою безпосередністю коритись її пестощам. Але ж він може бути й справжнім лідером, сильним, нетерплячим, з ледь вловимим звіриним запалом, таким жагучим та всеохоплюючим. Але — не зараз, ні, ні, — додому, до Ганки, до свого кам’яного муру, за яким можна сховатися…

Приватне рекламне агентство «Echo»[5] набуло широкої популярності завдяки тому, що стало першим у Вроцлаві, хто взявся за цей нелегкий шмат хліба, і, по-друге, як любив говорити шеф, завдяки Стефану. Зрештою, так воно й було, бо саме Стефан Метись створив поважну опінію авторитетної фірми, до якої уже мали неабиякий інтерес численні бізнесмени.

Стефан закінчив політологію Варшавського університету і мав особливий нюх на економічних речах. В «Echo» уже працювала своя студія по створенню рекламних відеороликів. Власники численних фірм постійно вдавалися до послуг «Echo», знаючи, що там працюють професіонали, котрі зроблять все так, як слід, тільки скажіть, в якому напрямку. Метись вів економічний відділ, і до реклами усіляких дріб’язків, що прикрашають побут, не мав уже жодного відношення. То попервах він створював десяти-двадцятисекундні рекламки, котрі з успіхом крутило телебачення усієї Польщі. Але тепер справи пішли далі, і Стефан працював з серйознішими речами. Не раз вирушав з бізнесменами за кордон, дивився-придивлявся, допитувався, цікавився, поки не знаходив спільного знаменника і врешті-решт піднімав на ноги нові фірми, у котрі вкладались іноземні інвестиції. Охочих вийти на ринок Польщі було багато. Це ж, панове розуміють, ворота на Схід, — говорив зі знанням справи і цими словами завжди влучав у десятку.

Зараз накльовувалося цікаве відрядження в Австралію. Якось на одному коктейлі у бізнес-домі, де раз по раз збиралися ділові люди цілого світу, що мали справи у Польщі, зокрема, у Вроцлаві, Стефан почув уривок розмови, яка, на перший погляд, видалася схожою на белькотіння добряче хильнувших добродіїв. Недарма говорять, що в тверезого у голові, то в п’яного на язиці. Потім Стефан не раз прокручував почуте.

У газетах писалося, що Австралія може виявити себе, сидячи вже не на спині вівці, а на шматку руди. Отака малесенька, зовсім нічого не значуща репліка. Руда! Магічне слово, котре, якщо усе добряче обсмоктати, може дати такий поштовх для розширення сировинних ринків індустрії, що дасть стабільний прибуток не одному розумному підприємцю. Стефан збирав увесь фактаж про наявні види руди серед корисних копалин Австралії. Це для початку, а потім…

У своєму кабінеті висмоктує з комп’ютера інформацію, добуває цифри, аналізує їх, співставляє і, що найцінніше, уміє робити логічні та перспективні висновки. Пропозиції теж будуть, звичайно, якщо клієнт заплатить. А йому тепер платили щедро: дорога до Мельбурна і назад, п’ятизіркові готелі плюс добові витрати, і, звичайно, непередбачені…

У двері кабінету пошкребло. Із задоволенням відірвався від комп’ютера, давно вже кортіло запалити цигарку і випити доброї кави. Сподівався, що і цього разу її приготує Ева. Ох, ця Ева… Вона зовсім не така, як Ганка. Тут Стефан відчуває кожну кісточку, кожну звилинку її в’юнкого тіла. Цілком інша тональність…

— Прошу, заходьте, — потягнувся Стефан, розминаючи плечі.

До кабінету з горнятком духмяної кави на маленькій таці й справді увійшла Ева. Зрештою, ніхто більше не шкреботів так у двері довгими нігтями, крім неї. Навіть не повертаючись, Стефан підклав руки під голову і заплющив очі, бо аромат добре запареного «Pedros» таки збуджував.

Ева без слів нахилилася над столом, ставлячи горнятко на стіл. Стефан ледь-ледь розтулив вії, — такого він не може пропустити, — до нього повільно наближались гострі дівочі перса. Поставивши каву, Ева вмостилася тут же на столі, поклавши ногу на ногу. Не попросила, а простогнала:

— Пригости цигаркою…

Тембр голосу говорив про інше бажання, до того ж він диявольськи гармонував з чорним шовком кофтини, і Стефан навіть не намагався віднайти різницю між її голосом і закличним дотиком духмяної матерії.

— Ти сьогодні особливо чарівна… — Поволі (а це так гармонує із спокійними хвилями шовку), поклав руку на дівоче коліно. Виявляється, він таки вміє відчувати природу звабної тканини. Шовк — це зовсім не те, що куструбата поверхня джинсів, котру хочеться швидше зірвати і пестити шовк тіла.

Ева обдала Стефана цигарковим димом, нахилилась до обличчя, од чого майже повністю оголилися груди, і заклично повела язиком від шиї до вуст, задаючи новий темп любощам.

О, шовк, виявляється, це як вальс… Раз, два, три — і Стефан знайшов її гарячі вуста, відчув, як у заданому ритмі (а зараз це був «Віденський вальс») її язик солодко вальсує на його вустах. А в тому місці, де йде швидке па-ра-ра-рам-па-па, Ева випручалась з обіймів, загасила цигарку, відійшла до дверей, клацнула ключем і притулилась до них спиною, заплющивши очі.

Сьогодні так голосно шарудить шовк її блузки. Чому?

— … навіть англійська «Гардіан» погоджується з тобою, кохасю. — Ева поволі розстібала гудзики на кофтині (якраз у тому місці мелодії, де йде рефрен пам-па-рам-па-рам-па-па!) — А такі, як ти, допомагають збільшити тридцять перший відсоток польських дівчат, для котрих секс став важливою сферою життя. Ти не заперечуєш, любий?

Ева обвила руками шию Стефана, вмостилась на його колінах, широко розкривши стегна.

— Мені так сумно буде без тебе…

Шовк її кофтини, довжелезних ніг (на дотик однакове!) тепер вигойдуються повільними, але такими могутніми хвилями. А він, Перун (який могутній бог!)у владно пронизує блискавкою чорну хмарку, з якої зцер-р-р шовк білої пелени, і пір-р-р-нає, занур-р-р-юється у шквал хвиль разом з віденським вальсом і стовідсотково переконаний, що міг би заради Еви послати під три чорти відрядження до Мельбурна.

… Па-па-рам-па-рам-па-па…

4

Лише замолоду вдається маневрувати своїми звичками, змінювати, приміряти, припасовувати їх, ставити з голови на ноги або ж навпаки. Якщо палиш — облишиш, випиваєш чарку-другу віскі, — можеш покинути, посмакувавши іншого дрінка, любиш блакитнооких блондинок — минеться, он, до тебе вже посміхається чорнява, — якщо одна звичка взаємозаміняється або ж доповнюється іншою, не менш захоплюючою і принадною. Зараз це називають аутотренінгом, за подібними теревенями криються мозкові клітини сірої речовини, котрі множаться бажанням звідати нове, не властиве тобі. І вже потім ти сам собі дивуєшся: невже це я?

Гренд Доулд у житті сам себе не раз перекроював. Хоча народився у Львові Григорієм Делковичем, однак біля сім’ї, яка у 1939-му подалася до Варшави, не всидів. З Гданська у просоченому рибою трюмі фуркнув на початку Другої світової війни до Нідерландів, де став на голландський манер Грендом Доулдом. Думав, пересидить якось, перекрутиться від концтаборів Польщі подалі, — а не вийшло. Довелося йти найманцем у вересні 1945-го товкти туземців Батавії[6], які проголосили свою незалежність. Там він удавав хороброго, напинаючи груди для чергової відзнаки, ховаючи під спітнілою сорочкою заяче биття заляканого війною єства.

У джунглях йому поталанило. Те, що перед смертю белькотів вождь туземців, благаючи дарувати життя дітям, котрі зібралися біля нього у ветхій дерев’яній церковці, повинно було належати тільки одному. У такій філософії речей вождь, очевидно, не петрав. Повірив Доулду, а той, довідавшись, де заховано скарб обвішаних хрестами аборигенів, і навіть отримавши ключ від скарбонки, не зміг ділити таємницю ні з ким. Витлумив з вогнемета усіх…

Це ж ясно, як білий день, — міркував Доулд. — Спробуй-но, натякни комусь, що знаєш, де заховано скарб, — до ранку не доживеш. З тебе випитають, вимордують під найстрашнішими тортурами заповітне місце, при цьому запевнятимуть у дружбі і божитимуться у порядності при розподілі скарбу. Але адреса місця, де зберігається скарбонка, стане останнім словом твого життя. Ніхто, ні з ким, ніколи не ділиться золотом!

… Як там твій індонезійський сувенір, га, старий?…

Як не перекроював себе Доулд, купуючи замість Сором’язливих білявок жагучих брюнеток, замовляючи мартіні натомість улюбленого віскі, приймаючи біле за чорне, а чорне — за норму, а от думку про те, що не зазнає багатства, не дотягне до двохтисячного року, гнав од себе далеко. А спробував би… На кого ж тоді кричав би, тупотів ногами?

На самого себе, — підказував заєць.

Отаким Доулд став, — зсохся, зістарився, зіщулився. Взяв за звичку ходити з палицею, ніби справді хотів втримати коштовний вміст скарбонки на плечах. І отак з року в рік зі своєю таємницею опускає очі додолу, ховає слова за обслинялим коміром маринарки, безмовно корячись наказам отого ХТОСЬ, — аби тільки не підступалися до нього з тим, що у нього в пам’яті бовтається.

Щодня прикро зростали видатки, зменшуючи власні заощадження. Без грошей білявка не зведе на тебе підфарбовані блакитні очі, видаючи себе за янгола, без гульдена ніхто тобі не відчинить двері пристійного готелю, не зніме капелюха, не поставить дрінка, якщо знає, що ти — грошовий нуль. А тепер ще й старість щодня вимагає податок у вигляді різних пігулок, які так до пуття і не знімають болі у серці, не знижують стрибки кров’яного тиску.

Гонорар за роботу, яку виконав Доулд неподалік Женеви, пішов на лікування, бо його таки витягли з тамтого світу. Отой же дорожній патруль викликав медичну допомогу і Доулда відвезли до лікарні, констатуючи інсульт. Фольксваген припаркували біля лікарні, так що Доулд міг бачити його з вікна палати і втішатися тим, що нікому навіть на думку не спало наблизитися до купи іржавого заліза, під обшивкою заднього сидіння якого лежав гонорар Доулда.

Заціпеніння не тривало довго. Лікарі знали свою справу, і за два тижні Доулд, як не прислухався, ніякого шарудіння клаповухого усередині не почув. Але Доулд міг заприсягтися, що бачив, як залишки його єдиного друга зібрали у металеве відерко і кудись винесли. Тоді вперше тиск опустився до норми і Гренд навіть зіп’явся на лікті, побачив за вікном «жука» і уже хотів поділитися радістю з зайцем, але його не було, натомість з’явилося бажання самому відповідати на свої питання. Але Гренд уже не міг збагнути, що сам до себе говорить…

Доулд брів брудною, вічно сльозоточивою марудним дощем вуличкою столичного передмістя і тихенько, як робив це його клаповухий приятель, попискував, сміючись німо роззявленим ротом.

Він повертався із засідання опікунської ради і тримав оту проклятущу газету за пазухою.

— Це ж треба до такого додуматися, — бурмотів під ніс, цитуючи напам’ять прочитане, — верхня палата парламенту проголосувала 37 голосами проти 34 за схвалення закону про евтаназію. Тепер Голландія може стати першою країною, в якій за певних умов дозволять умертвляти невиліковно хворих з гуманних міркувань.

Опікунська рада назбирала цілу купу усіляких довідок для страхових компаній про тяжкий стан здоров’я Гренда Доулда і могла тепер просто-напросто його позбутися. Хіба ж їй важко відповісти на 28 умов, за котрими підписується вердикт про добровільне відправлення на той світ? А він, Доулд, один-однісінький на світі, так набрид постійним вимаганням грошей, що при черговому приступі гіпертонії вони таки візьмуть гріх на душу, — підпишуть вердикт.

Це все отой ХТОСЬ докручує гайку, щоб ти віддав йому свою таємницю… Він навіть може завтра потелефонувати і сповістити своїм гугнявим голосом, що рішення опікунської ради про твою евтаназію прийнято.

— І ти, сатано, розраховуєш першим підійти до моєї труни, покладеш до ніг букет квітів і благатимеш опікунську раду (а в тому, що опікунська рада прийде, навіть не сумнівався) на згадку про добряка Доулда взяти браслет… хі-хі-хі! Але ж ти його не відкриєш! — душився холодним повітрям Доулд, затуляючи обличчя коміром. — Хіба що зріжеш з рукою і мені… не буде боляче… бо я, Я БУДУ МЕРТВИЙ!

А хіба в тебе є воля, Грицю? — озвалося з-за пелени дощу українською мовою.

— Є, є, є! — майже горланив проти вітру Доулд.

— Я стільки літ терпів, мовчав, заради одного… (Так і не збагнув, що говорить рідною українською мовою).

Доулд навіть зупинився і декілька разів вдарив палицею у груди. Луна віддалялася, розчинялась у дощових патьоках, спонукаючи до прийняття рішення, дорога до якого уже йшла за крок від втрати розуму.

Гренд Доулд різко повернувся, підставляючи спину холодним дощовим патьокам. Вони щедро шмагали його благенький плащ, але зараз Гренд на те не звертав жодної уваги, белькотів сам до себе…

Він перехитрить сатану, яка впродовж стількох років винюхувала його таємницю. Буде діяти вдумливо і розважливо. І перш, ніж податися на Суматру (підняв голову з-за коміра і навіть озирнувся навкруги, — чи не слідкує за його думками ХТОСЬ) полетить до Варшави. Там він залишив родину. У нього є сестра. Батьки, мабуть, уже повмирали, а от Нуся мусить з внуками бавитися. (Усередині давно так не шкребло і не підступало клубком до горла, бо не забув білявих Нусиних кісок і її дзвінких вигуків до дворових пацанів: тільки підійдіть до мене, я братові скажу, він вам покаже…)

Як тільки забере скарб, відразу складе тестамент на користь молодшої сестри або когось з її ближніх. Звичайно, він про це їм не скаже, а так, просто, тільки рознюхає, як там їм ведеться на Крулівській, а вже потім, як повернеться з Індонезії, родина сама до нього пригорнеться…

І ніхто б не звернув на цю зсутулену, пошкрябану патьоками постать жодної уваги, не прислухався до белькотання майже божевільного старого, якби не блиск масивного браслета, що раз-по-раз визирав з-під засмальцьованих рукавів, як тільки він підносив правицю, щоб підняти комір і заховати і так незрозумілі слова.

Лише сторонній людині, яка забрела або заблукала у столичних нетрях, така прикраса, що відразу впадала в око, здалася б недоречною. Рельєфна, східного орнаменту різьба на білому металі, посередині — вишкірена бронзова паща лева. І все це сплелося у замкнуте коло. Жодних ознак замка чи якоїсь іншої защіпки, яка би відкривалася та вивільнювала з цупких обіймів, не видно. Браслет щільно тримав руку у полоні.

У звичку Доулда увійшло весь час осмикувати рукава, ховаючи від людей свою дивну прикрасу. А ті, хто мешкав поруч, мали Гренда Доулда за дивака, контуженого під час війни десь у тропіках. Звідтам, очевидно, й узялося недороге брязкальце, якими переповнені крамнички тамтешніх місцевих умільців. Принаймні, сам власник браслета бовкнув колись щось подібне, відсікаючи особливо допитливих.

… Кроки старого лунко прочовгали у під’їзді. По-молодецьки, зовсім як не на його роки, Гренд квапився до свого помешкання. А хто б бачив, як дивак Доулд майже підтюпцем піднімається сходами, знизав би, не розуміючи, плечима, і списав те все на нетравлення старечого шлунка.

Зайшовши до кімнати, не знімаючи мокрого плаща, Доулд кинувся до телефону. Од упевненості в собі, що сам врешті-решт прийняв рішення, зробилося тепло. Вени тепер розносили по тілу нагріту рідину, котра від кожного слова мало не закипала.

— Квиток до Варшави, на ранковий рейс, — кидав у слухавку. — А на другий день замовте квиток з Варшави до Джакарти. Що? Рейс Варшава-Мельбурн з посадкою у Джакарті? Гаразд, мене це влаштовує.

Очікуючи, доки йому зателефонують з агенції і підтвердять замовлення, Доулд дозволив собі розслабитися. Бехнув благеньке тільце у добре, обшарпаний фотель, розкарячив худі цвяхи ніг, по яких ще стікала вода, утворюючи на підлозі брудні калюжки, і відчув, як під ширінкою щось озвалося коротко, гостро, але так приємно. Один лише поштовх і за ним Доулд стрепенувся, з підскоком вистрибнув з фотеля, витяг з буфета пляшку. Сьорбнув з липкої склянки і знову, копіюючи зайця, дрібно захихикав:

— Був Доулд та увесь вийшов! Під три чорти вас усіх… Від-че-піть-ся!

Старий підморгнув сам до себе і знову видудлив добрячу порцію дешевого пійла. Потім вмостився біля телефону. Сидів, як стратег, покликаний до бою.

Згодом у слухавці мелодійний голос інформував:

— Ваш рейс до Варшави завтра о сьомій тридцять. Квиток на ваше прізвище буде у чергового адміністратора.

— Дякую, — помпезно відповів Доулд.

— Щасливого польоту! — проворкувало у слухавці так збуджуюче, що Доулд відчув, як за змійкою штанів знову здригнулося…

— … хі-хі-хі — загиготів од задоволення.

І не такий уже він безнадійно хворий, як намагався удавати. Просто, кортіло більше отримати від державних добропорядних законотворчих вбивць, з якими сварився-пересварився.

— Вигадали ж таке — евтаназія! Це не вам руки розв’язали, а мені… хі-хі-хі…

Доулд покрутив браслет на руці. Вишкірена пащека лева, здавалося, милостиво блимнула до нього.

— А тобі, сатано, на, на, на! — тицяв дулі у порожнечу кімнати, у темному куті якої мав би стояти його найлютіший ворог ХТОСЬ.

Через декілька днів він з’явиться в Тусуклаїнгу біля дверей «Бойд банку». Якихось півгодини на залагодження усіляких формальностей — і ось він, пан над панами, вітайте!

5

Газета лежала на столі Джо Ероута уже більше місяця. Час від часу прибиральниця ховала її на нижню полицю ближче до смітника, впевнена в тому, що бос, нарешті, позбудеться її і пожбурить геть. Однак Ероут був впертим, як ніколи. Газета знову і знову з’являлася на столі і жахала страшними фотографіями. На всю першу сторінку сорок восьмим кеглем йшов заголовок

Жінка читала цей репортаж, слідкувала по телевізору за ходом розслідування страшної трагедії, що сталася у такій мирній і безпечній Швейцарії.

— Справжнісіньке жахіття, прости, Господи! — ще раз повторила прибиральниця. Зітхнула {що коїться на цьому світі!) і, розуміючи, що газета добре напхана ще й бізнесовими статтями, котрі вкрай потрібні босу, бо інакше він би не тримав стару газету біля себе, вкотре переклала її на нижню полицю.

Однак зранку Джо Ероут знову потягся за газетою. Вдивлявся у знімки, вкотре перечитував повільно текст, намагаючись уловити, винюхати поміж рядків усе до дрібниць і зробити нові висновки, котрі щодня переконували старого у найважливіших і найвагоміших для нього здогадках, збираних по макових зернинах впродовж стількох років.

Кривава трагедія сталася вчора у невеличкому гірському селі поблизу Женеви. Першими про неї довідалися пожежники з містечка Рібург, куди поступив сигнал, що і сповістив про пожежу на фермі. Тоді ще ніхто не передбачав, що ця пожежа приверне увагу громадськості та слідчих органів. Понад три години пожежники вели боротьбу з вогнем. Після того, як його вдалося погасити, у вцілілій частині будинку знайдено тіло господаря ферми з пластиковим мішечком на голові, шия котрого була пробита кулею. Поліція, яка негайно приїхала на місце трагедії, розпочала ретельне обстеження ферми, внаслідок чого було відкрито потайний хід до гаража, що містився під будинком ферми, а звідтам до великої кімнати, що служила місцем зустрічі членів культу «Ордена Сонячного Храму». На підлозі лежали трупи ще двох чоловіків, жінки та десятирічного підлітка. Всі вони, крім хлопця, мали на собі червоні ритуальні пояси. Усі вбиті пострілами в голову або шию, у всіх, крім хлопця, на голові — пластикові мішечки, а руки зв'язані за спиною. В центрі кімнати на стіні висіла картина, на якій зображено Іcyca Христа з червоною трояндою над головою. До того ж, подібна пожежа мала місце місяць тому неподалік канадського міста Монреаль.

У цьому місці Джо Ероут завжди робив паузу. До колотнечі у Канаді він не має жодного відношення. А от те, що його наказ прибрати непотрібних свідків у Швейцарії виконано так майстерно, імітуючи ритуальне самогубство, робило честь виконавцю — старині Доулду.

Як там твій індонезійський сувенір, га, старий?..

Але хлопця у тому спектаклі не повинно було бути. Фе, це ж не джунглі Індонезії. А втім…

— Усе повертається на круги своя, — згорнув газету Ероут, потираючи груди, за якими кожного разу, як очі наштрикувалися на фото замордованого підлітка, починало калататися серце, збиваючи з розміреного ритму. — Коло повинно замкнутись…

Імітація ритуального самогубства — це лебедина пісня старини Доулда (Ероут знав, що Доулд потрапив до лікарні відразу після виконання страшного завдання). З цього він почав у джунглях Суматри, цим, очевидно, і закінчить. Якщо вже чорно-біле газетне фото стає червоним в очах і змушує калататися серце, то що вже говорити про друзяку Доулда.

Ех, роки…

Загалом, Ероуту плювати, що там вигадав Доулд, але він вдячний долі, що вона вреші-решт розпорядилася саме так і повернулась аверсом на монеті, добряче підточивши хворобою Гренда. З інсультом, до якого підмішана добряча порція паранойї, довго не протягне. Щось таки підказувало Ероуту, що Доулд почне ворушитися по стількох роках мовчанки.

На гірській фермі у Швейцарії зберігався законсервований склад зброї. Нещодавно її всю було забрано. Війна у сусідній країні, розколотій на самостійні частини, не на жарт вимагала нових і нових надходжень. Старий Ероут, як завжди, відгукнувся, але, на Бога, його ж запаси не бездонні. А втім, чого гріха таїти, на продажу останньої партії він заробив добряче. Правда, і там без допомоги старини Доулда не зміг обійтися, — забагато радянці стали пхати носа у його бізнес. Тоді Гренд непогано спрацював у Лондоні, де прибрав братів Буциєвих — Руслана та Ібрагіма — найбільших торговців зброєю мусульманського світу совдепії. Вони умудрялися переробляти навчальні літаки під бойові, які могли нести бомбове навантаження до однієї тонни. Дурні та наївні були, викладаючи козирі Ероуту. Конкурентів з такими замірами він не міг допустити, бо сам відпрацював канал постачання російської зброї. Збирав її, ніби справді мав дар передбачення, що небавом знадобиться велика партія зброї та психотропних засобів недалеко від Нідерландів, на півдні старенької Європи.

Ще років з десять тому, гей-гей, на якому коні сидів Ероут. Але роки минули і закономірно виринули з усіх-усюдів сильніші, могутніші конкуренти. Операція поблизу Женеви — суцільний переляк і пересторога з’їджених нервів. Джо Ероут зрозумів — він старий для таких ігор. Зістарівся і Доулд, його караюча тінь, якого, нарешті, Ероут так смикнув за яйця, що той зірвався, оскільки потрапив до лікарні. Доконав Доулда отой підліток…

— Ех, роки… — кректав з жалем Ероут.

До кабінету увійшли.

— Ось перехоплення останньої телефонної розмови об’єкта, — молодик вишколено клацнув закаблуками, поклавши листок паперу перед Ероутом. — Будуть якісь розпорядження?

— Повідомлю, — удаючи байдужого по-старечому прожував Ероут.

Спочатку, як Джо Ероут, відставний армієць, а тепер володар невеличкої торговельної фірми в одному з районів голландської столиці, віднайшов свого приятеля Гренда Доулда, з котрим довелося чалапати джунглями у 45-му вистрілюючи аборигенів, і встановив неспроста за його телефоном цілодобове підслуховування, на подібну інформацію реагував емоційніше. Однак минали роки, Гренд міцно тримав за зубами свою таємницю. Але зате, коли Джо Ероут як до старого доброго приятеля видихував у слухавку «як там твій індонезійський сувенір, га, друзяко?», то п’ястуки пальців аж пересмикувало, — знав, маріонетка Доулд зробить все, щоб тільки ніхто не підступився до його таємниці.

Тому віддавав накази, від яких можна було збожеволіти і чекав, поки той головоріз не витримає. Так, хлопця на фермі не повинно було бути…

Все ж Джо Ероут пишався своєю тактикою — з усього видно, він зломив Доулда. Залишилося лише трішки почекати…

Але завжди серце тьохкало, як тільки-но йому клеїли на стіл прослухану інформацію про нудне і смердюче тління Доулда на цьому світі. Оті папірці стенографічно відтворювали одне — Доулд жебрав гроші на лікування в усіх страхових кампаній Амстердама. І жодного іншого дзвінка, жодної іншої розмови. Іноді Джо Ероута шкребло: послуги прослуховування коштували дуже дорого, тільки результату — нуль, гроші роками викидалися на вітер. Та серце щоразу, як клацали закаблуки інформатора, калаталося: а раптом?…

Тільки-но зачинилися двері, Ероут різко вискочив з-за столу і тремтячими руками схопив аркуш. Пробіг очима текст раз, вдруге, важко опустився в крісло. Натиснув клавішу селектора:

— Синку, негайно до мене!

Руки Джо Ероута тремтіли. Важко піддався тугий вузол краватки і старий так шарпонув шовковою стрічкою, що з-під рук вислизнула змією тканина, боляче врізавшись в долоню. Сяк-так впорався з відкриванням улюбленого «Jim Beam», хлюпнув у склянку і одним ковтком висушив її.

— Нарешті! Дочекався! — збуджено йорзався у кріслі. — Нюх не підвів мене! Браслет таки з секретом! А Гренд, бестія, думав мене навколо пальця обвести! Я знав, знав, що там пахне золотом!..

До кабінету увійшов здоровань, такий же квадратний у плечах, як його батечко, рудий, у ластовинні, вагітний майбутнім черевом, — наче у старій купі вилинялої білизни хтось побачив нову пошивку.

— Сідай, мій хлопчику, і слухай. — Старий Ероут знову хлюпнув з пляшки величезну порцію віскі собі та синові і почав жувати слова зі скрипом, з потугами відкривав з’їджені іржею двері пам’яті, котрі давним-давно ніхто не відчиняв…

— Ти ж знаєш, що я воював в Індонезії. Разом зі мною служив такий собі пройдисвіт Гренд Доулд.

По тому, як чітко, наче дебільний пробує сказати односкладне слово, викрутив ім’я та прізвище того чоловіка, молодий Ероут зрозумів, батька не треба перебивати. Нехай говорить, — справа, видно, серйозна, оскільки так кривить вершу. Про всяк випадок для більшої концентрації думки і собі перехилив склянку. Відригнув пійло і втупився в батька.

— Хто він, цей Гренд Доулд, звідкіля взявся у нашій частині, невідомо. Тільки те, що він не голландець, не янкі та не мурин — це точно. Говорив з акцентом. Але хто тоді до кого в душу діз з такими питаннями…

Старий знову й знову кривив товстими губами, то гаркаючи (Г-р-р-р-енд), то ревучи (До-у-у-у-улд), з майстерністю язичеського чаклуна вселяючи синові ненависть до суб’єкта дивних батькових метаморфоз.

— Ми тоді з Батавії на півночі Суматри висадилися. Джунглі навколо гавкали, кричали, стогнали, сичали… Не милуватись первісними племенами туземців приїхали на край землі, — отримали наказ їх знищити. Як зараз пам’ятаю: все довкола горить, у тих туземців халупки сірника тільки й просили…

Джо Ероут намагався говорити повільно, бо виглубував з пам’яті найголовніше. Однак піт, що рясними краплинами вкрив чоло, видавав неабияку нервову напругу і свідчив, що емоції давно пережитого не стерлися з його пам’яті…

— … лиш бачу — шасть до однієї такої розцяцькованої хрестами плетенки Доулд. Поки я добіг туди, він, уявляєш, з самостріла пришив, як я потім довідався, ватажка їхнього — раджу та купу дітей, жінок. Виявляється, то була їхня церква… Поскладав їх у ряд… Ніби ритуальне самогубство… — При цьому батько красномовно кивнув на газету.

Старий знову приклався до склянки, налив і синові. Той випив швидше за батька і поставив склянку на край столу з голодним внутріутробним видихом: кві-і-ік… Він вловив паралель!..

— … коли я зайшов туди, — вичавлював з себе Джо Ероут. Слова зринали наче з-під води і тому кожне значило надзвичайно багато, — Гренд навіть носа не закрив од запаху крові, а розглядав щось на руці. То був браслет із знаком лева. Добре пам’ятаю, як тільки-но мене побачив, злодійкувато вишкірився, мовляв, сувенір отримав, відіпхнув мене і вибіг звідти. Я теж хотів за ним, але почув стогін. Поруч, випльовуючи кров, стогнав старий чоловік, видно, їх раджа, бо біля нього лежав скіпетр із левовою пащекою на кінці, такою ж самою, яку вгледів на браслеті. Ледве-ледве розібрав, що белькотів абориген. А він говорив ось що (Джо Ероут заплющив очі, повністю занурився у спогад і обережно, аби не забути та не перекрутити жодного слова, виривав з прирослої до тіла пам’яті по складах): «Проклятий хижак, просив його урятувати хоча б сина, багатство наше довірив, золото, а він не пощадив народ наш… браслет забрав…»

І знаєш, абориген говорив нашою, голландською мовою! Останні слова Джо Ероут майже прокричав.

Ероут-молодший роззявив від подиву рота і з нього, як з пробитої шини, вийшов разом з відрижкою, перегар випитого віскі.

— Я теж оторопів, — ковтнув слину Джо. — Потім стеля впала, вогнем мене й накрило… Очуняв у шпиталі. Місцеві перекладачі, що з нами працювали, розповіли про народ батаків, що живе на півночі Суматри, далеко в джунглях. Але про їхню долю мало хто знає, бо саме слово «батак» перекладають як бродяга, тобто в значенні людини, що не живе осідло. Я не говорив тоді багато, куди мене нечиста занесла. Та й частину нашу відразу розформували і перекинули знову в Джакарту, а звідтам аж у 49-му — додому. Гренд Доулд, здавалося, зник навіки. Але я дав собі слово з-під землі дістати його і золото батаків. Ну, як, кумекаєш?

— І ти знайшов? — молодий Ероут півнем видушив із себе. — Де той Гренд, де?

— На, читай, — тремтячою рукою простягнув синові аркуш. — Читай і думай!

Там, де йшлося про гроші, єдиний син Ероута — Теодор, або серед своїх просто Тед, проявляв чудеса логіки. Недарма батько доручив йому фінансові справи фірми. Тед завжди знав, що і як робити. А фірма «Ероут і син» за такою сентиментальною назвою, виставляючи на показ батьківську добропорядність, і задля людського ока торгуючи наочними хімічними препаратами для юних хіміків, не цуралась іншого. Але то була вже вотчина старого Ероута, Теодор складав лише дебет-кредит у спеціальному товстому зошиті, якого батько ховав у своєму сейфі відразу, як Тед закінчував підрахунки, і не дозволяв заносити жодну цифру звідтам у комп’ютерну базу загальних бізнесових справ.

Молодий Ероут, здавалося, не читав, а витравлював хлором кожне слово.

— А чому Доулд до Джакарти летить через Польщу та ще й збирається заночувати у Варшаві? — наслідуючи батька, дебільно повторював по складах ненависне прізвище.

— Це вже тобі дізнатися треба. І взагалі, не зводь з нього очей. Впевнений, він їде за золотом батаків…

— Але ж минуло стільки років і тільки тепер Доулд наважився? Чому?

— На, перечитай і ось це. — Джо Ероут простягнув синові газету, яку так і не поклав у нижню шуфляду. — Тільки не читай на ніч. Хіба таке нормальна людина може зробити? А як прочитаєш, викинь, вона мені більше не потрібна.

6

Три салони «Боїнга-767», що готувався виконувати рейс Варшава-Мельбурн з посадкою у Джакарті, неквапливо заповнювали пасажири. Подекуди чулася жвава розмова, яка завжди буває у перші хвилини знайомства з попутником. Щось дрібно цотокіла огрядна пані у сонцезахисних окулярах до високого респектабельного чоловіка.

— Wcale zapomiala cos w torebce! — трагічно прикладала до грудей пухкі, з нанизаними численними браслетами, руки. — Przepraszam![7]

— Sorry, mam. I don’t understand, — вкотре з помішкою добре вихованої людини повторював її сусід, розводячи руками. Сказане ніколи не викликало особливого непорозуміння і тому перекладу не потребувало. Та й красномовні жести підкріплювали сказане.

— Szkoda, ze pan nie rozumie po-polsku, jednak to nie przeszkadza. Lot mamy dlugi, wreszcie zrozumie![8]

Доулд аж здригнувся, так йому не хотілося, щоб подібна квочка вмостилася поруч. Краще, звичайно, аби нікого не було, надокучливий співбесідник йому не потрібний. Проковтнув чергову пігулку і відвернувся до ілюмінатора, не бажаючи терпіти бодай найменшої ознаки когось, хто б вмощувався праворуч.

Пігулки, котрі вживає останнім часом (а це вже друга протягом минулої півгодини), щось таки закривають усередині, не дають більше паралізовувати мозок і перетворюватися на маріонетку в руках заклятого ворога, яким був для нього впродовж багатьох років ота сатана ХТОСЬ. Він навіть може згадати усе по порядку.

… Не сподівався, що остання доба стане такою навальною. Не думав, що на собі відчує щось подібне до того, що сталося з ним поблизу Женеви. Тільки тепер шкодував (невже він знає, що таке жалість?) самого себе.

Гренд Доулд впізнав Крулевську, навіть пройшовся вулицею туди-сюди, але їхнього будиночка, де вони мешкали у 1940-му, не знайшов. Присів на лавчину у скверику, сперся на палицю. Але ж він пізнає будинки, що стояли поруч з їхнім, не було тільки цього галасливого, наповненого дітлашнею скверика. І тоді до нього дійшло, що він сидить на тому місці, де стояв до війни їхній будинок.

— Тут стояв будинок. Я ж пам’ятаю, тут, тут! — тицяв Доулд палицею просто себе, копирсався у землі, чим викликав жвавий інтерес у жінки, котра присіла поруч.

— Так, пан має рацію, — охоче підтримала розмову поважна пані, намагаючись приспати галасливе створіння, що пручалося у возику. — Тут, прошу пана, стояв будинок, але у війну в нього влучила бомба. Усі загинули…

Доулд зіскочив з лавчини, — виходить, ось уже годину він сидить на могилі своїх рідних. Тоді він вперше розчулився і квапливо подався на летовище, де у готельному номері й заночував, прихопивши з собою пляшку «Зубрівки». Пігулки, які приймав ретельно по годиннику, тричі на день, позбавляли його сновидінь. Тільки зранку, дибаючи до потрібного терміналу, впіймав себе, що придивляється до людей, вдивляється у їхні обличчя і шукає, шукає… А чого, не знає, — стерлося з пам’яті разом з непобаченим сном. Лишилося тільки щемке бажання…

Не впізнавав себе, коли із старечою сентиментальністю і заздрістю дивився, як проводжають пасажирів. Невідома сила тягла вдивлятися у їхні обличчя, бачити на них смуток і радість, сльози і посмішку. Пасажири крізь прозорі стіни терміналу, куди їх збирали перед виходом до літака, посилали повітряні поцілунки тим, хто їх любить, хто чекатиме і сумуватиме через розлуку.

Доулда ніхто ніколи не проводжав і не зустрічав. (Друга пігулка, очевидно, почала розчинятись і заспокійливо діяти, повертаючи події на тридцять хвилин назад). Тому він так жадібно ковзав поглядом по обличчях, із заздрістю (невже він і це відчуває?) за нормальною реакцією нормальних людей.

І саме тоді, коли він чи не вперше в житті вдивлявся у людські обличчя, вивчаючи по них відтінки родинних взаємовідносин (переляк, жах, страх приречених смертників йому остогидли, бо вони завжди були однаковісінькі — вибалушені очі, спотворені криком перекошені лиця), ВІН ВІДЧУВ НА СОБІ ПИЛЬНИЙ ПОГЛЯД.

О-о-о, до болю знайоме відчуття! Це — друге, що він згадував. Його просверлювали очима, винюхували: що ж там заховане всередині. Інтуїція не підвела — то не байдужий пересічний погляд, бо…

Коли він поклав металевий браслет на тацю (вперше віддаючи його у чужі руки), бо змушений пройти крізь ворота металодетектора і вони не озвалися дзвоном, хоча серце шалено калаталося, поки йшла ота вся процедура, він нічого не помітив. Тоді так же байдуже йому повернули його цяцьку (при цьому Доулд відвернувся до стіни, щоб ніхто не бачив як, миттєво начепив браслет на руку), але…

… на нього дивилися, просто фотографували очима, наперед знаючи, хто він і що він, бажаючи єдиного — пересвідчитись у матеріалізованості його, Доулда, особи.

Доулд здригнувся, наче знову Хтось смикнув його і наказав: готуйся!

Хто б це міг бути тут, на польському летовищі? Кого так зацікавила його персона? Хто так фотографував Гренда очима, що він відчув на собі спалах? Кому тут є до нього діло?

Хто?

ХТОСЬ!

Доулд відкинувся на спинку крісла і за звичкою заховав посмішку за піднятий комір маринарки… хі-хі-хі… Це ж так просто вирахувати оту сатану, матеріалізовану у людську подобу, у чотирьох стінах терміналу серед пасажирів рейсу Варшава-Мельбурн.

— … хі-хі-хі…

Доулда аж трясло від сміху — невже зараз профі так примітивно працюють? І це ХТОСЬ! Але ж такого не може бути, щоб він видав себе до кінчиків власних нігтів одним поглядом, так необачно кинутим у замкнутому просторі з чотирьох стін!

Сміх обірвався і з-за обслинялого коміра виповзло цілком нове обличчя Доулда, таке, яке було у нього позавчора, коли замовляв по телефону квиток і майже фізично відчував себе стратегом. І ще одне припущення додало йому впевненості — довідатись про його відліт з Амстердама міг тільки ХТОСЬ, прослуховуючи його розмови. Тільки так, а не інакше, бо в протилежному випадку його просто могли зустріти таким же поглядом у Джакарті.

Тепер мій час! Я дістану його!

Підвівшись з крісла, Доулд витяг з кишені квиток і повністю занурився у нього. Переглядав, гортав сторінки із страховим зобов’язанням авіакомпанії «LOT» і, підійшовши до адміністратора, розхвилювався:

— Гадаю, тут якась помилка. У мене в квитку не проставлена кількість валіз. Перевірте, будь ласка, на комп’ютері.

— Такого не може бути, — заперечила адміністратор. Однак добре засвоївши правило, що найвищий сервіс обслуговування пасажирів — закон, та й до неї звернулася людина в літах і очевидно уже заховала багажні наліпки по кишенях, бо тримає в руках тільки посадочний талон, тут же набрала необхідну інформацію. Блакитне око комп’ютера замиготіло роздруковкою прізвищ пасажирів рейсу Варшава-Мельбурн з показниками по багажу.

— Дивіться!

Гренд Доулд пробігав очима прізвища. Добре, що він одразу вдався до такого кроку. У терміналі зібралося всього чоловік тридцять. Це — дві друковані сторінки на екрані. Ось перша. Він проминув своє прізвище і очима потягся далі. Адміністратор щось пояснювала у графі, де стояло його ім’я. Про всяк випадок Доулд хитав головою, хоча уже простріляв очима прізвище, яке йшло майже відразу за його. ЕРОУТ ТЕОДОР.

ЕРОУТ! ЕРОУТ! ЕРОУТ!

Це прізвище Гренд пам’ятає! Тільки звати того сучого сина було, здається, Джо. А Теодор, невже, синок?

Доулд гречно вклонився, навіть подякував і відійшов.

Значить, ХТОСЬ має конкретне ім’я. ЕРОУТ.

ЕРОУТ?

ЕРОУТ!!!

Тепер Доулд знову заховав обличчя за комір маринарки і майже істерично засміявся, тоненько попискуючи, як його давній клаповухий приятель. Він сміявся так довго, що у нього з очей потекли сльози.

— Вижив, виродок, — зашамотів у комір і так хотів почути бодай якусь відповідь, що навіть гепнув себе в груди, — може, озветься клаповухий?

Однак озвалося лише гострим болем серце і кров прискорила свій біг. Гренд скривив тонкі шнурки губ. Шарудів ними спроквола: це Ероут весь час мав його за лайно, смикав за яйця, наказував убивати…

Як там твій індонезійський сувенір, га, старий?

Ероут знає про браслет. ЗНАЄ! ЗНАЄ! ЗНАЄ! Доулда добряче трусило, наче скляні стіни стали випаровувати льодяну пару. Гріло тільки зап’ястя, на якому виблискував браслет з вишкіреною левовою пащекою.

— Ні, ні, ні! Вишкрібок Джо Ероута — Теодор — не профі, це зрозуміло, інакше б він не припустився такої фатальної помилки. І його нічого боятися. Я з ним впораюсь… НЕ ДОПУЩУ ДО БРАСЛЕТА! Це його торохнутий батечко мало не звів мене з цього світу, винюхуючи, доводячи до сказу своїми наказами… А пішов ти тепер…

— Першими запрошуємо матерів з дітьми та старших людей, — почув приємний голос адміністратора, котра люб’язно відчинила двері, за якими починався брідж — трапний міст, що вів просто на борт літака.

Але Гренд не квапився. Він піде трохи пізніше, коли стихне перший потік і змиє на борт Ероута. Нехай думають, що йому важко відірватися від польської землі, на якій не залишилося жодної живої душі з його родини. Він навіть підвівся з крісла і підійшов до скляної стіни. Йому не до сентиментів, — Доулд вигравав час, ховаючись за зворушливим сентименталізмом поважного старшого пана. Сконцентрувався на найголовнішому: як, зайшовши до літака, вирахує вилупка свого бойового друзяки Джо Ероута.

… якщо синочок вдався у свого батечка, то, безсумнівно, он той, квадратний у плечах, рудий і товстий незграба, через якого не можна пройти далі по салону, і є Теодор Ероут, миле, червонощоке, розгодоване поросятко живучої тварюки Джо Ероута.

А Теодор, видно було з усього, нервував. Він не тямив навіть відчинити над кріслом невеличку багажну секцію, щоб покласти туди кейс. Тож Доулд отримав чудову нагоду розгледіти усе як слід. Допомогла Ероуту стюардеса. Вона прослизнула по салону, підняла над кріслом Ероута дверцята полиці, за якими дбайливо лежали коци та подушечки, поклала туди кейс і залопотіла по-польськи і по-англійськи:

— Відпочиньте, я зараз принесу вам щось випити. Що бажаєте?

— «Bloody Marry» — порадив пасажир, котрий увесь час стояв за Ероутом і був свідком його незграбності. Алкогольний напій з горілки й томатного соку справді якнайкраще пасував розчервонілому незграбі-пасажиру.

Усі, хто чекав на прохід по салону, зареготалися. Зневажливо скривив у посмішці вуста і Доулд. Він глянув на Теодора, той сидів у кріслі червоний і спітнілий, схожий на витиснутого червоного помідора, але зреагував непогано на кепкувате зауваження:

— Так, з подвійною порцією горілки, будь ласка.

І тільки тоді Доулду вдалося пройти повз крісло Теодора, навіть не глянувши на нього, — у цьому вже не було потреби.

Усе те пережував Доулд і збирався й собі замовити келишок, коли його переможний настрій перервали.

— Вибачте, — почув над вухом Доулд. Скоріше відчув оте звернення з легким подихом ніжних парфумів. — Моє місце біля вас, дозвольте.

Тендітна білявка уже сиділа поруч, вирвавши Гренда з тріумфальної ходи пам’яті. Таке магічно пахуче вторгнення настільки збило Доулда з пантелику, що він, вибудувавши подумки фразу про можливість сісти на будь-яке інше місце біля вікна, лише хитнув головою на знак згоди.

Тепер Доулд картав себе, що так гречно повівся, опустивши очі додолу. (Очевидно, тамті пігулки так розслабляють).

Поруч із своїми викрученими колінами, що цвяхами випиналися з-за цупкої тканини поношених штанів, звабно виблискували засмаглі, ледве прикриті коротенькою білою спідничкою, коліна вродливої попутниці. Нічого іншого при такому збуджуючому спогляданні не лишалося, як віддатись на поталу всеохоплюючому трепету. Доулд млів од давно нечуваного відчуття близькості з прекрасною незнайомкою. Тиск (шляк би його трафив!) бив у скроні, шугав по розбурханих венах і навіть під змійкою штанів шалений шквал озвався цілком матеріалізованою приналежністю до чоловічої статі.

Мовчанка для Доулда ставала дедалі нестерпною. Здавалося, він втратить свідомість, якщо не заговорить.

— Чути, що панна не полька, — звернувся по-англійськи голосом, якого сам не впізнав. Він міг би заговорити й по-польськи, й по-українськи, але тоді це був би не він, підданий її величності голландської королеви.

— Так, я з України, — привітно відказала.

— Звідки?

— Зі Львова.

— Але ж то польське місто, — набундючився Доулд. — Знаєш, що польське…

— Ні, українське, — спокійно відповіла Марта рідною мовою і для більшого ефекту, навіть не тямлячи того, що добиває старого своєю молодістю, принадністю, нечуваною гордістю і впевненістю, заклала ногу за ногу. — Було, є і буде нашим, українським.

Доулд застогнав і відвернувся. Марта знизала плечима: що з старого візьмеш, у такому віці змінювати свої переконання вже пізно.

Звичайно, Доулду аж ніяк не байдуже, чиє то місто Львів, колись (невже пам'ятає?) про таке говорити — зась! А ось те, як рішуче і відверто стоїть на своєму це українське дівчисько, добряче зачепило Гренда.

Чи зміг би він так само, не озираючись довкола, переконливо говорити про те, звідкіля сам родом? Та й де його рід дівся? Де? Було і немає…

Е, Львів він добре пам’ятає. Там народився та ріс з сестрою до 39-го. Потім поляки повернулися до Польщі і вони теж вирішили стати поляками і оселилися там, де вчора копирсався палицею Гренд.

А він так хотів знайти сестру {«Тільки підійдіть до мене, я братові скажу, він вам покаже, де у Полтві раки зимують..»), кому б в тестаменті передав золото батанів. Може б, поховали його по-людськи, по-родинному. А то — портрет на стіні повісили і згадували, хто багатством обдарував, — таких завжди згадують добре…

7

До Варшави Марта летіла маленьким пасажирським літаком, скоріше схожим на білосніжного голуба з тихим заспокійливим вуркотінням. У салоні було затишно, комфортно і бездоганно чисто. Марта вже тоді визнала, що салон заповнила аура спокою, вкрай потрібна їй саме зараз, після хвилюючого прощання з мамою та подругами, Іренкою та Валентиною, з якими товаришувала ще зі школи. І хоча потім спілкувалися не так часто, як би хотілося, однак завжди підтримували одна одну.

— Так, перед австралійським вуйком станеш королевою, — керувала Валентина.

Вони увечері прийшли до Марти і подарували на дорогу кілька й справді фірмових речей, — таких в магазинах не знайдеш.

— Нехай не думають, що ми тут сірі миші і не знаємо, що до чого, — засміялася на додачу Іренка.

А Марті до болю хотілося зателефонувати і попрощатися з Іваном. Накручувала диск, але коли чула у слухавці такий збуджуючий голос, відразу натискала на важіль. Знала, що не втримається і буде говорити з ним як» з коханим, жаданим. А він, як це було завжди, відповідатиме офіційно, бо поруч у кімнаті з ним є ще хтось, а він так боїться втратити милість своїх покровителів, що не дозволить собі навіть звернутися до Марти на ти.

Кинула слухавку на важіль, — не годна витримати приниження, інфантильного белькотання, незрозумілої гри зашкарублих, банальних слів, за якими напрошувалася одна-єдина думка: чи не з’їхали вони з глузду, бо лопочуть, мов два форменні придурки. Тільки й різниці — він з перестороги за своє его, вона — за його душу, в якій, як думала, було місце для її я. Іван не зателефонував, не відчув, що так потрібний… А вона проплакала цілу ніч і видихувала з себе одне: Іване, лиши мене, лиши…

За годину прилетіли до Варшави, на нове міжнародне летовище Окентя. Її валізу оформлено ще зі Львова багажем до самого Мельбурна і тому Марта була позбавлена зайвих клопотів. Мала змогу спокійно пройтися довгими, просторими коридорами транзитного поверху, де розташувалися звабні крамнички з усіляким дорогим крамом та затишні кав’ярні. Тут же — і готель, і капличка.

З часу отримання запрошення минуло чимало часу і відтоді кожну вільну хвилину Марта займалася з англомовними газетами. Загалом вона непогано розмовляла англійською. Тепер лише перечитувала окремі статті, вловлювала будову речень і стилістичні звороти.

У вуйка просто так сидіти не збирається, думає з його допомогою влаштуватися трохи попрацювати. А як заробить, то обов’язково купить собі з мамою двокімнатне помешкання. Краще, звичайно, з трьох кімнат. Але чи заробить стільки? Ось тоді їй конче необхідним стане отой срібний з бурштином підсвічник, що виставлено у вітрині, і вона обов’язково відкладе гроші, щоб його купити, як буде повертатися додому.

… Тепер у неї починається новий шмат життя. Уже оголосили посадку на рейс до Мельбурна і за якусь хвилину Марта зайде до терміналу, де збираються пасажири, новою людиною. Так вона вирішила. І вона буде сильною жінкою, сміливою, впевненою, рішучою, без дурних сентиментів, — саме такою увійде у ту чудову прозору залу.

Іване, чуєш, лиши мене ось тут, перед цими дверима назавжди…

Але він не йшов з думок, обдавав Марту звабливим поглядом своїх очисьок, пестив її груди, припадав до вуст гарячим цілунком… По тілу пройшла блискавка збудження, обдала щемливо з голови до п’ят, — годі боронитися!

Марта стиснула кулаки. Там, за прозорими дверима було видно навіть «Боїнга», на борт якого вона вирішила увійти новою людиною і почати нове життя. Без Івана.

Без тебе! — виходила із запаморочення. — Бувай!

І попрямувала туди, де світилося табло з номером авіарейсу Варшава-Мельбурн.

8

Теда кидало мов у пропасниці. Він тремтів, піт ряснів на червоному обличчі, і навіть випита солідна доза «Bloody Marry» не заспокоювала. Стюардеса підмостила йому під голову подушку і включила над кріслом кондиціонер, та це не допомогло.

Але ж, на Бога, Тед не хлопчисько, щоб так з ним поводилися. Більше таких проколів не допустить. Він повинен поводитися спокійніше і бути набагато обачнішим. Зараз конче треба сконцентруватись, як слід обміркувати все, що так навально сталося і вивело його з рівноваги, бо просто на очах Гренда Доулда він перетворився на метушливого незграбу, — дозволив милуватися своїм нервовим зривом, до всього того ще й зневажливо кривити тонкі патики синюватих вуст.

Доулд розкусив Теда і впізнав, — факт! І тепер немає потреби хитрувати, заради чого Ероут опинився в одному літаку з отим вайлом. Це — непередбачений, незапланований, але такий козирний для Доулда факт і прикре фіаско для Ероутів. Бо звідки ж ота пружна хода, що з’явилася у доходяги Доулда, як тільки він відійшов від адміністратора, раз по раз осмикуючи рукав маринарки, щоб ніхто навіть не посмів глянути на його індонезійський сувенір?

Стоп! Звідси й треба танцювати. На комп’ютері Доулд прочитав своє прізвище, за яким в алфавітному порядку йшло його, Теодора Ероута. Так, той йолоп спеціально затіяв комедію з багажем, і тепер знає, що Ероут послав свого сина слідкувати за ним. Ну, а те, що Тедді так схожий на свого батечка, зіграло з ним злий жарт.

Вперше Ероут-молодший побачив Доулда ще в Амстердамі під час реєстрації на вранішній рейс до Варшави. Тоді все обійшлося і Тед змушений був цілісінький день швендяти за ним по Варшаві, нічого не розуміючи, бо ні з ким старий не зустрічався, нікуди не заходив, якщо не рахувати пляшки якогось пійла, що прихопив з собою, і заночував у готельному номері на летовищі Окентя.

Єдиний син Джо Ероута може б і не допустився тієї фатальної помилки, якби не вгледів металевий браслет, такий собі дурнуватий аксесуар, котрий би пасував скоріше пуцьвірінькам, напханим наркотиками, які обтирають сідницями стіни на темних вуличках Амстердама. Але по тому, як Доулд весь час обсмикував рукав маринарки, намагаючись, очевидно, сховати подалі від людського ока браслет з вишкіреною пащекою лева, збагнув, що він зовсім близько знаходиться від багатства, яке відкриває той браслет. Саме тоді, підігрітий таїною браслета, Ероут глянув на Доулда фатальним поглядом.

Тепер чіткий план Ероутів летів шкереберть. Вони з батьком обсмоктали все до дрібниць, маючи про запас декілька варіантів. Передбачили абсолютно все, крім одного: Теодор зовні був прямим віддзеркаленням свого татуся, лише з однією різницею, — виглядав на двадцять літ молодшим. А це, до біса, добряче зіграло на руку Доулду.

До крісла стюардеса підкотила столик з усілякими напоями і Теду несила була відмовитися від запропонованої подвійної порції доброго шотланського віскі і бляшанки содової. Зробив великий ковток, що обпік, здавалося, навіть мозкові клітини (а він бажав саме цього, бо треба сконцентруватися і обміркувати новий план). Щоб перебити гострий смак алкоголю, освіжив рота содовою, так і не переливши її з бляшанки у пластикову склянку, наповнену кубиками льоду.

Він прибере Гренда Доулда при першій слушній нагоді, — інакшої ради немає. Заріже або задушить своїми величезними ручиськами, але спочатку змусить того кістяка, обтягнутого трухлявою шкірою, бовкнути, де заховано золото.

Навіть тут, у літаку, Теодор міг спокійно прибрати Доулда, вколовши його защібкою від значка із зворушливим написом на зеленому листочку «GREEN PEASE», на яку наладовано солідну дозу найсучаснішої отруйної речовини, не говорячи уже про смертоносні пігулки начебто від аритмії серця, які лежали у правій кишені у фірмовій фармацевтичній упаковці. Можна було б навіть біля клозету, коли Гренд захоче звільнитися від блювотини в прогризеному іржею старості шлунку, перестріти його опісля у тіснуватому, як для Ероута, відсікові і чемно привітатись із стариною Доулдом, міцно потиснувши йому руку, — як не як, а воював разом з його батечком. З тієї хвилини ошелешеному такою несподіванкою Доулду залишиться жити годину-дві, поки отрута у вигляді безневинної присипки не всмокчеться у шкіру. І ніяк її не змити. Безпечно це лише для Тедді, бо руки перед цим він змастить спеціальним захисним кремом. Аби не викликати жодної підозри, Тед теж зайде до туалету і ретельно помиє руки гарячою водою з милом. Але буде він мити руки поволі, відтягуючи хвилини, коли підійде до крісла Доулда і запросить старого випалити з ним по цигарці і перекинутися кількома словами. «Здається, нам є про що поговорити», — Тед навіть приготував необхідну фразу. Він тицьне у браслет і почепить на вуха ще порцію локшини: «Ви, бачу, кохаєтесь у індонезійському мистецтві, чи не так?»

Доулд мусить погодитися. З нервами, казав батечко, у нього давно не все гаразд. Зрештою, коли Тед перечитав оту газету місячної давності, яку дав йому батько, то сам допетрав, що Доулд перегнув палку, бо хлопця на фермі не повинно було бути…

Знову сьорбнув віскі і вже спокійніше відкинувся на спинку крісла. У нього з’явився новий план, рішення прийшло миттєво і голова Теодора, логічно примирена з тим, що Доулд розкусив його, раділа новій знахідці.

Ну й що з того, що впізнав його цей трухлявий зварйований пеньок?

Тепер можна до біса послати будь-яку церемонність, — Тед стане тінню Доулда, буде йти за ним, нюхати кожен слід до тих пір, поки, нарешті, Гренд не зрозуміє, що не відкараскається від Ероута. Можна милостиво підпустити старикана до скарбу, — нехай бовдур тягне на собі золото. Ба, що більше, Тед навіть дозволить старому вийти з джунглів, а коли нав’ючений віслюк зупинеться на мить, — прибере його самим безневинним способом, арсенал має чималий…

9

Стефан таки влип. Вчора, зібравши усі необхідні для відрядження до Мельбурна документи, перебалакавши по телефону з представниками австралійської фірми, зібрався додому. Але у дверях зіткнувся з Евою…

Принадний дзенькіт пляшок змусив Стефана перервати спогади. Він замовив джин з тоніком, відвалив такого пишного комплімента стюардесі, що вона, звикла до всього, пустила очі до стелі (о, ті чоловіки!) і зашарілася. Перехилив одним махом півсклянки і повернувся до вікна, хоча збирався прочитати «Machinu». Цей журнал купив на летовищі, бо побачив на обкладинці анонсоване інтерв’ю з Богуславом Ліндою, якого вважав кращим і, найголовніше, найдотепнішим польським кіноактором.

Літак йшов курсом на південний схід. Пролітали над Україною, — про це подавалась інформація на екрані, розгорнутому на стінці кожного салона. Мигала маленька цяточка — це їхній літак. І якщо заплющити очі та за хвилин десять-п’ятнадцять знову глянути на екран, цяточка переміщувалася значно далі.

… Вчора він не випадково зіткнувся з Евою у дверях (саме це його вивело з рівноваги), бо Ева таки чекала його і навмисне перестріла…

В обличчя дмухнуло вечірньою прохолодою, і Стефан хотів продовжити милуватися спокійним вроцлавським вечором, чистим і навіть освіжаючим, — такої розкоші у спекотному Мельбурні не матиме, як його гукнула Ева.

— Поводзеня! — побажала на дорогу і лише ковзнувши (ні, вона продирала сухими вустами) по щоці Стефана, прошепотіла:

— Я вагітна від тебе.

— Як ти встигла? — спробував пожартувати Стефан. — Ми ж тільки вчора…

— Вчора було вчора, до того… ах, — і вона якось безпомічно махнула рукою.

Вони повернулися до кабінету.

— Сідай і розповідай, — розлютився Стефан.

Ева підвела на нього перелякані очі, і до Стефана дійшло, що вона не жартує. Зараз він бачив перед собою дівчину, котра хоче бачити в ньому хороброго дядечка, який знає як і може захистити її, — отаке тобі втілення крутого ковбоя або ж, чого більше, героя Богуслава Лінди з фільму «вага», де він аж до заздрості справжній хлоп у ролі охоронця дочки крутого мафіозі.

Стефану стало ніяково за миттєвий приступ люті і за те, як він майже жбурнув дівчину у крісло.

— Може, запалиш? — простягнув пачку цигарок ну зовсім, як Богуслав Лінда.

Ева мовчки похитала головою: ні.

З Евою у нього почалося й справді давно. Зараз — початок червня, стосунки були у розпалі і Стефан не збирався їх зупиняти. Ева не мала на нього жодних зазіхань, секс-пауза — любила визначати статус їхніх відносин.

— Значить, аборт? — запалив цигарку.

— Угу, — прошелестіла Ева.

Раніше з цим не було проблем. Але два роки тому Папа Римський — найвідоміший у світі їх співвітчизник, оголосив, що аборти католицька церква прирівнюватиме до смертовбивства, тобто до порушення однієї з десяти головних Божих заповідей. Папу у Польщі дружно підтримали представники костьолу, серед яких немає жодної жінки. Під їх тиском переважно чоловічий парламент прийняв закон, який забороняє проведення подібних операцій у польських клініках.

— Справа в тому, що у мене немає знайомих в Росії, — на довершення зітхнула Ева. — А то я б до тебе і не звернулася.

І ще вона додала, проворушила одними пересохлими вустами слова, які Стефан не захотів чути. Але почув і пам’ять попри його бажання не стерла їх.

— У мене взагалі нікого немає, крім тебе, — сказала вчора Ева.

Тоді Стефан зробив вигляд, що не дочув. Задля годиться перепитав — Що, що? але відмахнувся і поліз до шуфляди за записником.

— Львів тебе влаштує? — гортав записник з номерами телефонів, напханий візитками. А вони випадали на підлогу і їх доводилося піднімати просто з-під ніг Еви. Іншого разу не оминув би отих тугих стегон, але тепер не до того.

— Збирайся і їдь до Львова, — записував на звороті своєї візитки телефон, адресу і прізвище, до кого мала б звернутися Ева. — Увечері йде поїзд Вроцлав-Київ через Львів. Потелефонуй і тебе зустрінуть, — то мої хороші знайомі.

Він цмокнув її у холодну щоку.

— Поводзеня, — прошепотіла Ева.

… Перед посадкою на літак Стефан ще раз зателефонував до агенції і був ошелешений почувши, що Ева і не збирається їхати до Львова.

— Повернешся з Австралії, разом і поїдемо. Цьом, кохасю! — і поклала слухавку.

— Пся крев! — вилаявся Стефан. Тільки якого дідька знову отой Богуслав Лінда до холери зворушливо, на весь екран, із сльозима на очах благає високий суд не забирати в нього дитину?[9]

… глипнув на екран. Нічого цікавого. Цяточка впевнено переміщувалася далі й далі від Польщі…

10

У літака польської авіакомпанії «LOT», що виконував рейс Варшава-Мельбурн, перегрівся двигун. Командир корабля про всяк випадок наказав його виключити. Однак по радіо бортмеханік сповістив про це аварійну бригаду летовища, на якому завжди робили зупинку. А хвилин за десять уже картав себе за надмірну пересторогу. Така інформація добра була б для профілактики машини у Варшаві, а не у тій невеличкій південно-азіатській атоловій країні, в якій вони дозаправлялися пальним.

Командир корабля, почувши передану інформацію, не надав їй особливого значення. Лайнер нашпигований найновішою навігаційною апаратурою, яка значно підвищувала безпеку польоту. І тому дозволив зробити це бортмеханіку. Однак, вгледівши групу механіків на полі, котрі вже чекали на посадку «Боїнга», зрозумів, профілактика може затягтися.

— Холера ясна! — вилаявся командир, побачивши, як заметушилися навколо машини механіки. Вони комахами обліпили сталеву трубу пневматичного повітроносу, обмацуючи тонкими темношкірими пальцями з білосніжними нігтями усі шви.

Гнів командира був зрозумілий: жодна аварійна бригада будь-якого летовища світу не дозволить собі обмежитися лише заміною двигуна, на яку, до речі, йде не так багато часу. Куди складніше з ліквідацією тих наслідків, коли гаряче повітря потрапило б до гондоли двигуна. Саме ця розпечена повітряна хвиля могла пошкодити контакти електричної системи літака. І оскільки діагностики констатували, що декілька контактів перегрілося (хоча жоден не постраждав), все ж таки було прийнято рішення замінити всі сто пар контактів. А робота ця марудна, повільна, бо тільки двоє людей одночасно могли перебувати в гондолі літака. Все це вилетить «LOT» в кругленьку суму. Однак жодного протесту аварійній бригаді заявлено не буде — усі авіакомпанії миряться з подібними втратами во ім'я безпеки польоту. Хіба що потім, підписуючи рахунки за ремонтні роботи, шеф запитає, чи справді треба було робити алярм?

Командир літака знову вилаявся. Хай там що, а він таки потрапив на вудочку і мусить тепер нидіти тут казна-скільки. Відразу після огляду літака і ретельного його обстеження діагностиками подався до головного диспетчера, що керував і польотами, і ремонтними службами.

Знав же, що це летовище на одному з островів атолової держави існує в основному завдяки аварійним службам, механіки яких особливо завзято вишукували щонайменшу дрібничку, щоб роздмухати чималеньку роботу. Примітивний маневр. Хоча для ремонтників це єдиний шанс заробити на життя у цій злиденній країні. Але хіба коли йдеться про безпеку польоту, він міг брати до уваги щось інше?

Однак цього разу відчував якесь незрозуміле збудження і в роботі діагностиків, і у тональності блискавично відданих розпоряджень. Темношкірий головний диспетчер, знаний на міжнародних авіалініях цього напрямку як прискіпливий паперовий хробак, на очах у досвідчених капітанів миттєво перемелював кошториси ремонтних робіт, накручуючи знані тільки добре втаємниченому у цю справу спеціалісту розцінки у валютному еквіваленті, працював сьогодні на комп’ютері якось хаотично. Ледь вловиме тремтіння рук видавало його стан.

Капітан не відходив від диспетчера і уважно слідкував за кожним пунктом, який вносився у комп’ютер. Хай там що, а йшлося про великі гроші, які треба буде виплатити цим запобігливим діагностикам і їх аварійній службі ні за цапову душу. Так вважав у цій ситуації капітан.

Крім того, згідно існуючих правил, подібні кошториси передавалися по факсу відразу після отримання письмової згоди капітана про затримку рейсу на чітко узгоджений з ремонтною службою час. Усі закладені у кошторис розрахунки перевірялися з особливою ретельністю і скрупульозністю. Поки працював факс, передаючи підписану згоду про затримку, капітан тричі перечитав кошторис і тільки тоді поставив підпис під довгим переліком ремонтних робіт. Але якщо уже діагностики подали такі дані, значить не варто вплутуватись у суперечки (що було доволі часто), бо усі витрати по добовому утриманню пасажирів взяла на цей раз без жодних заперечень злиденна авіаслужба пасажирських перевезень. Так було навіть записано в угоді про виконання профілактичних робіт, і на диво капітана, ця його вимога не дістала жодного заперечення, хоча добре збила з пантелику. Йшлося теж про кругленьку суму, згідно якої оплачувалось і харчування, і готельні послуги за найвищим класом. Без потреби навряд чи ризикнули б тут викинути такі гроші.

— На, маєш мій підпис, — останній раз звіривши усі ціни і тарифи, розписався, де потрібно, капітан «Боїнга». — А тераз, цо далєй?

Згідно інструкції, про це добре знав капітан «LOT», диспетчер має повідомити по селектору черговому адміністратору про затримку з технічних причин рейсу Варшава-Мельбурн і про всяк випадок попросити, щоб ця інформація дійшла до пасажирів з використанням усіх можливих літературних зворотів у англійській мові про те, що людям буде забезпечено максимум зручностей на маленькому, але гостинному летовищі. Завжди у подібних ситуаціях повідомлялося і про знижки для транзитних пасажирів на телефонні послуги.

Однак головний диспетчер не квапився піднімати слухавку селекторного зв’язку.

— Е, старий, ти часом не чекаєш на телефон жагучої шоколадної цукерочки? — Нарешті капітан дозволив собі наповнити склянку холодною газованою водою із сифона, і тільки тоді відійшов до вікна.

Там, на запасну колію уже вирулював його літак. Зараз він крутне вправо, і тоді вільно піде до ангарів. Знову спокою не давала думка про зайві перестороги цих темношкірих мисливців за косметичним макіяжем. Капітан уже розкрив рота, щоб запитати, скільки коштуватиме утримування протягом десяти годин пасажирів та екіпажу, коли побачив, як до його літака з таким гоноровим написом синім кольором «LOT» i зворушливим текстом під синьою стрічкою по білосніжному борту «POLSKIE LINIE LOTNICZE» під’їхав ескорт багажних візків.

— Цо сі дєє, до холери? — крутнувся до диспетчера і зіткнувся з чорним отвором направленого на нього пістолета. Загрозливо клацнув затвор і безпомічно поруч блимнуло голубе око монітора.

— Сядь і заспокійся, — обливався потом диспетчер. — По старій дружбі, раджу багато не патякати, залишишся живим і ти, і твій екіпаж. Будемо вважати, що виліт просто відкладається на десять годин. Зрештою, хіба це не так? І не співай мені зараз пісню про права людини і про залучення до цього інциденту ООН, ми усе передбачили.

Диспетчер хитнув головою і ще раз проказав, але тепер більш впевнено і навіть патетично:

— Так, це збройний виступ проти існуючих порядків, які ми не-по-ді-ля-є-мо. Ми заберемося звідси. І ти поведеш літак туди, куди тобі скажуть. Зрозуміло?

Він би перейшов на істеричні вигуки і, вочевидь, продовжив вигукувати свої лозунги, якби не перешкодив телефонний дзвінок. Диспетчер гаркнув: не рухатись! і підняв слухавку.

— Так, можу інформувати: сьогодні жодної посадки більше не передбачено. Згідно розкладу австралійський транспортний літак рейсу А-0012 буде дозаправлятися у четвер об 11.43. Мої діагностики відправили на профілактичний ремонт «Боїнг-767» рейсу L-002 «LOT» Варшава-Мельбурн. Уже знаєте? І передали до головного у Мельбурні? Так, рівно через десять годин вони вилетять і прибудуть до Джакарти. Що зробиш, це ж безпека польоту. Готуйте посадку. Підтверджую також виліт назавтра згідно розкладу двох чартерних «IPTN» CN-235. А так — все нормально. Робота є робота.

Капітан здогадувався, що це телефонували з головного диспетчерського пульта міжнародних повітряних коридорів Джакарти і отримавши копію факса, надісланого усім необхідним службам координації і підписаного ним особисто, почали працювати над внесенням змін до завтрашньої карти повітряних трас.

Жодної підозри ні в кого затримка літака більше не викличе, та й перелік профілактичних робіт свідчив, що на заміну контактів разом з дозаправкою пальним потрібно саме стільки часу, скільки вказано. А розрахунки проведено досконало. Темношкірий диспетчер знав свою роботу, його інформації довіряли усі колеги, тому навіть не ставили під найменший сумнів її достовірність.

Диспетчер поклав слухавку. На обличчі знову з’явилася паршивенька маска голлівудського Рембо. Лише очі залишались вибухонебезпечними, як і дуло направленого на капітана пістолета.

— Ми не аборигени, хоча ви, європейці, нас за таких маєте, — продовжив піднесено диспетчер. — Про пасажирів теж подбаємо. Скільки їх у тебе?

Він натиснув лівою рукою необхідні клавіші комп’ютера, при цьому розчепірив пальці як вправний музикант і навіть не озираючись, миттєво пройшовся по клавіатурі.

— Так, маємо сімдесят два пасажири та ще плюс троє, що збираються відлетіти звідси. Ми гарантуємо, відлетять усі, якщо, звичайно, не будуть виступати проти наших хлопців. Десять годин — це непоганий виграш, щоб організувати належного драпака звідси. Як ти гадаєш, колего? Сподіваюся, наші люди з твоїм екіпажем вже домовились. Бачив, як твої ретельно виконують наші команди? Зараз, згідно плану, повинно завершуватись вивантаження багажу ваших пасажирів. Кожен забере свої валізи і пересяде на скромніший літак. Але це буде завтра, і тільки так.

Диспетчер обтер піт брудною хустиною, зневажливо хихикнув, ніби перейшов до другої серії рембівського фільму:

— Вважаю, що контакти таки варто замінити, — не хотілося б мати потім клопіт з електросистемою. І телефон свій, рацію поклади на стіл, ось так, молодець. А зараз іди он туди і відпочивай, колего…

Чорні зіниці прострілювали люто, від того не відчувалася різниця між болючим поштовхом у груди холодного дула пістолета і поглядом колись такого сумирного і послужливого хробака-диспетчера. Він штовхнув капітана у маленьку кімнатку, яка, вочевидь, слугувала за відпочинкову. Звідти війнуло смородом нечистот, перемішаним із запахом зашкорублих шкарпеток.

Ключ у дверях двічі повернувся, надійно відсікаючи капітана від оточуючого світу, і відразу по цьому пролунав голос диспетчера:

— Прошу повідомити пасажирів авіарейсу Варшава-Мельбурн про затримку вильоту на десять годин, пов’язану із необхідністю проведення профілактичних робіт. І наголосіть на особистому проханні капітана, що пасажирам буде передбачено усі можливі зручності, крім однієї — контакту по телефону. Це теж можна списати на технічні несправності або на цунамі. А мені плювати, де спатимуть і що їстимуть пасажири. Нехай моляться своєму Богові, що живими звідси завтра заберуться. Десять годин спокійної роботи у нас в кишені! — істерично вигукнув диспетчер, клацнув закаблуками і довго реготав.

11

Гренд Доулд, як тільки опинився у тіснуватому терміналі транзитних пасажирів, відразу прикипів до крісла біля стіни — він не дасть можливості Ероуту несподівано підійти до нього з-за спини. Але, здавалося, Теодор і не збирався чимчикувати до старого. Він подався до стійки бару, що впритул розмістився за скляною стіною транзитної зали, замовив дрінка і звідти тримав Доулда у полі зору.

Марта підійшла до Доулда, принаймні, це був єдиний пасажир, якого вона більш-менш знала і могла спілкуватися з ним.

— Вам купити чогось попити? — звернулася до свого пихатого попутника.

Доулд змінився на обличчі, навіть озирнувся довкола, не вірив, що до нього звертаються і пропонують свої послуги. Йому й справді хотілося пити, але це б значило, що Ероут у будь-який момент міг перестріти його і чого доброго, пирнути ножем, затягти у якийсь закуток і там…

— Це ти до мене? — все ще не вірив.

— Так, до вас. Вам, очевидно, важко по такій спеці ходити, а я швиденько збігаю і куплю.

— Ну то йди, — засопів Доулд і поліз до кишені за грошима.

— На воду у мене ще вистачить, — махнула рукою Марта.

— Не барися! — гукнув навздогін Доулд і закашлявся. — Він не пам’ятав і навіть не міг пригадати, коли так голосно і так… по-людськи до когось говорив.

У майже порожньому барі, щедро обвішаному кондиціонерами, Марта замовила дві бляшанки тоніка. Коли розраховувалася, почула польською мовою:

— Гей, дівчино, ми, здається, з вами летіли з Варшави?

— Так, — Марта впізнала високого світлочубого чоловіка, котрий так дотепно жартував із стюардесами. Тільки пив забагато.

— Нас тут на весь бар двоє натуральних блондинів, — продовжував поляк. — Тож давай знайомитися. Стефан Метись, рекламна агенція «Echo». Лечу до Мельбурна у фантастичне відрядження, гадаю, там теж зустріну таку вродливу білявку. А ти куди?

— Я Марта Квитко зі Львова, лечу до вуйка, теж до Мельбурна.

Стефан, видно, перехилив не одну чарку і тому говорив голосно. Таке ж, як у Марти, біляве волосся безпомічно нависало над чолом. Велике, блакитне око раз по раз з’являлося з-за неслухняного пасма і дивилося на Марту невизначено, так, наче думками перебувало далеко від реального місцезнаходження.

— Мартусю, кохана, — плів далі Стефан, — ти теж така романтична натура, як я?

— Ні, я твереза натура, — Марта взяла бляшанки і попрямувала з бару.

— Ще краще, — погодився Стефан. — Але стривай, не йди. Послухай, тут цілком незлий актор Богуслав Лінда пожартував (Стефан витяг з-під пахви скручений журнал і розпростав його на столі). Нервово випускаючи смішок, читав: «Moje filmy kaskaderskie і ekstremalne przygody kompensuja mi brak penisa (smiech). Wynikaja po prostu z checi przezycia czegos mocnego».[10] Пам’ятаєш, як він плакав у фільмі «Тато»?

Стефан втупився кудись вбік. Махнув рукою:

— Давай краще за наших дітей, народжених і ненароджених, по келишку вип’ємо.

— Наші діти — наше багатство. Тільки з тебе, гадаю, досить пити, — на ходу кинула Марта.

— Але ж мудро сказала про дітей! Це ти сама вигадала чи процитувала класика?

Стефан побрів за Мартою, сподіваючись отримати відповідь на таке бентежне питання. Власне проблема дітонароджуваності його турбувала зараз особливо гостро, і навіть чарка доброго коньяку разом з Богуславом Ліндою не допомогли розібратися у цій проблемі.

Він незграбно маневрував між столиками, мугикав під ніс відомий шлягер «Eva, Eva, Eva, co to sie stalo, wzbudzila wszystko — ducze i cialo».[11] Рівновагу вдавалося сяк-так втримувати, бо у лівій руці затиснув почату пляшку. Однак це виявилося для нього заважкою ношею і він, зачепившись за кейс, що стояв біля столика, щедро хлюпнув з пляшки просто на плече молодого чоловіка, що пив каву, гортаючи якісь папери. Це сталося так несподівано для Стефана, що він, нічого не розуміючи, гепнувся у крісло поруч, підняв до очей напівпорожню пляшку і майже трагічно, ковтаючи слова, видушив з себе:

— А я так хотів з тобою випити, приятелю.

— Що ж це таке? — зіскочив з місця молодий чоловік, вбраний з неабияким смаком. Він виявився трохи нижчим від Стефана, але на роки, як видалося Марті, були майже однакові. — Я вас, питаю, що це таке?

— Вибач, приятелю. — Стефан обережно поставив пляшку на стіл і незграбно намагався серветками витерти патьоки з легкої білої маринарки.

— Марто, я, здається, зробив дурницю. Допоможи, прошу тебе. Я не знаю, що з його маринаркою робити! — голосно покликав.

Марта невдоволено похитала головою, — Стефан й справді вскочив у халепу і тепер їй доведеться відчищувати маринарку зовсім незнайомої людини.

— Та не хвилюйся, — заспокоїв Стефана молодий чоловік. Він уже зняв маринарку і акуратно повісив її на бильце стільця. Марта навіть встигла прочитати назву фірми «EDEN» на внутрішній кишені.

— Ми з Мартусею летимо в одному літаку, — уже витлумачував по-англійськи Стефан, коли Марта підійшла до них. Одночасно продовжував вивчати залишки вмістимості пляшки. — І летимо до Ме-мельбурна.

— Я теж до Ме-мельбурна, — з посмішкою перекривив Стефана молодик. Він збирав папери, струшував з них краплі і складав у кейс.

— Чудово! — Стефан руками розвів. — Ну, то давайте за це й вип’ємо, що лишилося у пляшці. — І вибач, приятелю. У мене таке в голові робиться, ти б знав… Маринарка висохне, то дурниці, не переймайся. Мартусю, не гнівайся. Поглянь, це чудовий хлопець.

— Прошу, сідайте! — гречно запропонував дівчині крісло молодий чоловік. — Я тут й справді забагато розклав своїх паперів. Щойно завершили переговори, хотів усе переглянути, щоб вдруге сюди не летіти.

— Але ж який бон тон, матко боска! — Стефан розливав коньяк у келішки. — Відразу видно, що вихована людина. Як тебе звати, приятелю?

— Майкл Харріс, — увічливо припідвівся молодий чоловік і звернувся до дівчини: — А ви, я уже знаю, Марта. Я теж би хотів бути вашим попутником, дозволите?

Вона збиралася спочатку послати під три чорти Стефана з його пляшкою польською мовою, яку не розумів Харріс, але спокійні сірі очі Майкла торкнулися іншого настрою. Не змогла втриматися, щоб не порівняти його очі з Івановими. Занадто різкий контраст відчувався, бо в мигдалевих, широко посаджених очах Івана читалося одне «я хочу, я жадаю, я бажаю тільки твого тіла». Стосовно других, ясних і спокійних, навіть після миттєвого, але (не крийся, Марто) уважного зіткнення, прийшла до висновку, що такі очі можуть бути у людини, яка знає, як себе поводити з дівчиною, щоб саме тобі захотілося першою сказати «потелефонуй мені» і знати, що він так і зробить по одній простій причині — вродженій повазі до ЖІНКИ. І не буде для нього перешкод або дурних умовностей. І нема чого ховатися з тим, що на таке озивається ДУША, а вона так прагне цього, перш, ніж назавжди перетвориться на IRON LADY або просто-напросто змушена буде переступити межу старої діви. Ну, хіба це не так?

Тільки знизала плечима:

— Я мушу йти, мене чекають. Побачимось у літаку.

Добре, що у неї в руках дві холодні бляшанки.

Притулила їх до грудей, щоб серце відчуло прохолоду і трохи перестало гнати розпашілу кров. До чого тут її філософія?

Повернулася до Доулда, сіла біля нього і простягла старому бляшанку.

— Я взяла холодного тоніка. Ось, тримайте. Як ви себе почуваєте у цій спеці?

Доулд процідив «дякую», ковтнув трохи і знову заплющив очі, — нехай думають, що сплю, — снував поглядом з-під опущених він, слідкуючи за Ероутом.

Марта відвернулася до вікна. Там, за склом, саме розвантажували маленький літак, напханий усілякими коробками. Одна з них впала на землю і з неї посипалися чоловічі фетрові капелюхи. Засміялася: кому такий крам потрібен у цій жаркій країні?

— Цо сє дєє! — почула поруч. Стефан обдав її міцними запахом алкоголю.

А де Майкл? — відвернулася від вікна і побігла в пошуках очима. (Знову мудрувати збираєшся? Лишись того ровера, дурепо). Однак посміхнулася, коли він махнув їй рукою і вмостився неподалік. Бон тон, сказав би Стефан, не більше. (Ти впевнена? — перепитала саму себе. Але відразу стерла це питання).

— Мартусю, кохане, почитай тен бздур! — Стефан простягнув щойно куплену газету «DAILY».

— Що, такі ж проблеми, як у вашого актора Лінди?

— О, ні, — засміявся Стефан. — Це ж індонезійська преса. Попадш, на цо богати чловєк витрача пєньондзи!

Марта розгорнула газету. Велике фото чоловіка ні про що їй не говорило, хіба що зауважила велику кількість ланцюжків з каміннями, що прикрашали його груди. А от текст справді видався забавним. Марта пробігла очима усю колонку. Йшлося про якогось катарського нафтового магната, котрий на час своєї відпустки викупив один із індонезійських островків.

Він приїхав сюди, ясна річ, не один, а у супроводі десятка коханих (і не дуже) красунь і зі своєю прислугою. На його вимогу з острова на цей час видалено увесь персонал обслуги. Правда, перед виїздом магнат компенсував усім матеріальну шкоду, видавши кожному заробіток за два місяці.

— У багатих свої звички, — віддала Стефану газету і знову повернулася до вікна.

Пачки з капелюхами все ще перевантажувалися на візок. Тільки тепер біля нього з автоматом на плечі опинився здоровань, вбраний у маскувальний комбінезон. Він незворушно слідкував за тим, як недолугий чолов’яга з багажної служби летовища перекладав пачки у візок. Ось і остання пачка покладена. Марта уже збиралася відвернутися від нудного споглядання, коли побачила, як здоровань прикладом автомата ударив по голові чоловіка і той, заливаючись кров’ю, упав на землю.

— Що це робиться? — вигукнула Марта і повернулася до Доулда. — Ви тільки погляньте! Він же, мабуть, убив його!

— Замовкни! — просичав старий. — Мовчи, якщо хочеш залишитися живою і долетіти, куди тебе чорти несуть.

У термінал, де сиділи і чекали на посадку пасажири рейсу Варшава-Мельбурн, чорною вервечкою вбігали вояки у таких же захисних комбінезонах, які Марта щойно бачила. Вони позачиняли усі двері, що вели назовні, і понаставляли там своїх людей.

— Усім лягти на підлогу, руки за голову! — кричав один з них. — Швидше, швидше!

— Але ж, перепрошую, ми міжнародний рейс і тут транзитом, — вийшла наперед старша стюардеса. — Це якесь непорозуміння. Зараз я зв’яжуся з командиром і він усе вам розтлумачить.

Струнка висока жінка, чарівну посмішку якої пам’ятали усі пасажири авіарейсу Варшава-Мельбурн, спокійно витягла з кишені синьої маринарки партативну рацію і спробувала викликати капітана.

— Цо сі стало, капітане? — кликала по рації. — Капітане, цо…

Її штовхнули дулом автомата так сильно, що жінка заточилась і впала. З рук випала рація, на яку тут же наступив чобіт. Він гамселив по ній доти, поки дрібні кавалки пластику не розпорошилися по залу під ноги занімілим пасажирам.

— Усім на підлогу! Швидко! — горлав старший.

Ще раз нагадувати про приреченість кожного, хто наважиться виступити проти навіженого озброєного загону, не було потреби.

Марту трясла пропасниця. Її бурхлива натура кричала проти нелюдського поводження, і за якусь мить вона б уже зіскочила на ноги і не пам’ятаючи себе намагалася б підняти й інших.

— Навіть не думай про це! — повернув до неї голову Гренд Доулд. — Чуєш, що я тобі кажу?

Марта тільки застогнала і відвернулася. Від придушеного ридання здригалися плечі.

… Їх перераховували. Раз, вдруге. Тицяли у кожного автоматом і реготалися, коли чули лякливий вереск у відповідь і затихаюче схлипування, заглушене доторком обличчя до підлоги.

— Тут є сімдесят п’ять пасажирів і чотири стюардеси, — комусь по рації доповідав старший. — Одну довелося втихомирити (пауза), та знаю я (знову пауза), але вона намагалася сконтактуватися по рації з капітаном. О! Так? Я не знав, що він знешкоджений… Самі знаєте, хлопці знервовані до краю.

Потім їм дозволили підвестись і навіть сісти. А через хвилину у гучномовці пронявкало:

— Виліт рейсу Варшава-Мельбурн відкладається на десять годин. Приносимо свої вибачення і за тимчасове відключення телефонного зв’язку. До послуг пасажирів — бар з прохолодними напоями. Бажаємо приємно провести час.

— Пане Доулде, благаю, якщо ви розумієте, що тут відбувається, поясніть, будь ласка. — Дівчина присунулась ближче до старого і мимохіть торкнулась його плеча.

Доулд, як неспрацьований запал, цитькнув на дівчину, хотів відсунутись від тієї тонкосльозої переляканої українки подалі, але щось заворушилося усередині, розповзлося по всьому тілу незнаним відчуттям, навіть підступило до горла і тому він не зміг цитькнути на Марту як годиться. Сопів і збирався з думками, щоб тихцем таки щось відповісти цій… набридливій (Сам собі збрехав, знайшовши таке слівце, інше не міг вимовити, бо це було б йому не властиве. Хіба до нього можуть горнутися люди?) попутниці.

Хто-хто, а Доулд відразу зрозумів, що вони ускочили в халепу. З досвіду знав, — якщо бути сумирними, їх ніхто не зачепить. Він знає, що робиться, і навіть стовідсотково впевнений («капітан знешкоджений»), що воякам потрібен «Боїнг» і більше нічого. Екіпаж, стюардеси підуть як заручники. Схоже, що й пасажири згодяться для цього. Але не всі…

— Не реви, — нарешті процідив до Марти. — Завтра вони нас відпустять. Їм зайвий міжнародний скандал з пасажирами не потрібний. Досить, що одну вискочку провчили…

— Як ви так можете говорити? — обурилася Марта і навіть відсторонилась від Доулда. — Звідки ви про все знаєте?

Стефан, почувши розмову, підсунувся ближче до Доулда та Марти. Згодом до них приєднався і Майкл.

— Знаю, — із злістю буркнув Доулд. Його професійний досвід наказував не патякати забагато, але обставини, в яких він опинився, змушували прокручувати ситуацію по-іншому. І він знав, як. «… приносимо свої вибачення і за тимчасове відключення телефонного зв’язку»…

— Ви ось що, — тихо почав Доулд, позираючи весь час на вартових, що стояли на дверях терміналу і слідкували за пасажирами. — Тут відключили телефони, ймовірно, що відключать електрику. При такій спекоті, самі знаєте, що це означає. Виходу назовні із цього свинюшника не буде. Раджу запастися хоча б водою і купити щось попоїсти, поки про це не здогадалася решта. Не думаю, що вибір і запаси в барі розраховані'на таку кількість транзитних пасажирів. Йдіть, поки не зчинилася паніка. А то потім, не виключено, по комусь з особливо розпещених і нетерплячих справді випустять автоматну чергу.

— Ми із Стефаном підемо, — підвівся з місця Майкл. — А Марта нехай буде біля вас. Погляньте, вона вся тремтить.

— Це з неї гонор совдепівський виходить, — прогиготів Доулд. — Може б, твій червоний серпастий паспорт і налякав тих смаркачів, обвішаних автоматами? Вона, молоді люди, як справжній комуніст, уже збиралася ринутися в бій без розуму і мети, як це робили ваші радянці, та повстати проти озброєних молодиків.

— Ну, ви й скажете таке, — втрутився Стефан, — дозвольте нагадати, що совдепії, дякувати Матері Божій, немає. А є Україна, самостійна держава, в якій живуть такі чарівні дівчата, як наша Мартуся.

— Але ж ви лихий, — хитнула головою Марта.

— Ви що, пане Доулде, не любите людей?

Доулд засопів і відвернувся від дівчини. Чорт забирай, — він дозволив собі розслабитися і навіть заговорити не так, як звик. Добре, що потім взяв себе в руки… Видно, не зміг себе повністю перекроїти, перелицювати, десь якась ниточка і лишилася…

Доулд витягнув з кишені пігулку і проковтнув, із насолодою запиваючи водою. Ще кілька ковтків — І бляшанка буде порожньою. Але не варто панікувати, — він вчасно послав хлопців по воду. Перед очима знову повилася червона нитка… Невже пігулка почала діяти і він зможе переключитися на щось інше? А це значить, треба пошукати Ероута-молодшого. (Доулд нахилився і поставив бляшанку біля ніг).

Свого переслідувача він не бачив з моменту вторгнення на летовище озброєного загону. Цікаво, де він?

Довго блукати поглядом не довелося. Якимось дивом Ероут опинився неподалік, сидів у кріслі червоний, — переляк з нього сходив рясними краплинами поту.

12

Як і передбачав Доулд, паніка розпочалася години через три. Справжньої паніки поки не було — поки що — але до неї лишалося небагато, всього один крок.

Спочатку з бару зник кельнер. Зник, як тільки розпродав й без того скупий запас води, алкогольних напоїв та булочок з сиром. Зник так швидко, що не встиг зняти з вітрини ряд пляшок з вишуканими етикетками, котрі завжди зваблювали охочих до чогось міцного пасажирів.

Майкл та Стефан принесли пакунок з шести бляшанок тоніка і кілька булочок.

— Воду будемо економити, — сказала Марта. — Пану Доулду треба чимось ліки запивати. Йому, самі бачите, як важко у цій духоті. (Тоді ще у терміналі крутились на стелі два великі вітряки кондиціонерів, наганяючи холоднувате повітря).

— Ще чого вигадала! — Доулд аж підскочив з крісла від того, що почув. Це про нього піклуються!

Дбають, аби не сконав від спраги! Невже таке може бути? Невже? На це відповіді не міг дати. Знову перед очима заснувалась червона ниточка і старий шарпнувся ногами, — бляшанка перевернулася і покотилася по підлозі, видзенькуючи порожніми боками. За нею тяглася тоненька шворочка пузирчастої води. (Тоді вони не зауважили заздрісних поглядів спраглих людей).

Минули перші три години їхнього ув’язнення. Озброєні вартові, їх лишилося у терміналі дванадцятеро, здавалось, не звертали на пасажирів жодної уваги, — вони стояли і сиділи навпочіпки біля важких скляних дверей, які працювали від електричної фотокамери, щось гелготіли між собою на незрозумілому діалекті та раз за разом кидали погляди у натовп.

Поволі пасажири почали відходити від стресу. Чоловіки, охочі до пиятики, намагалися втопити пережите у спиртному. Решта залишалася принишклою, — навіть розмовляти не хотілося. Монотонно вурчали тільки кондиціонери, переганяючи холоднувате повітря.

У тривожній тиші раптове їх відключення прозвучало особливо страшно, — усі знали, що за цим стоїть. Багато хто позіскакував з місця і відверто висловлював своє обурення. Натовп поволі натискав на вояків і вимагав пояснення.

— Не вставайте зі своїх місць! — неголосно видихнув Доулд до Марти і хлопців. — Не пхайтеся нікуди!

І тоді у відповідь на вигуки обурення знервованих людей запрацювала автоматна черга. Перша — під стелю. Однак рясний дощ потрощеного пластика разом із уламками люмінісцентних ламп не зупинив більшість. Навіть не думали, що пролунає друга, не вірили, що стрілятимуь по них.

Друга, коротка черга різонула по людях, і тільки тоді натовп кинувся урізнобіч. Переверталися крісла, падали і кричали в істериці люди. Важко було зорієнтуватися, не наштовхнутись чи перескочити через когось.

Підлога стала слизькою, покрилась кривавими слідами. Двоє пасажирів так і не підвелися більше з підлоги, — їх прошила друга автоматна черга, дотоптав переляканий натовп.

Статечна пані, така говірка під час вильоту з Варшави, зашпорталася і впала, відступаючі пробігли просто по ній. Всі, у тому числі і молодий чоловік, що мав квиток на місце поряд з нею і не тямив польської.

— Усім лягти на підлогу! Руки за голову! Швидко! — гортанно викрикували вояки. їх знову перераховували. Тільки тепер дула автоматів не шкодували сили, опускаючись на спини лежачих. Обличчя багатьох зафарбувала кров убитих та поранених.

Звідусіль чулися приглушені схлипування і стогони. Стогнала огрядна пані, по якій пробіг охоплений панікою натовп. Стогнав і поранений у ногу пасажир. Біля нього метушилися бортпровідниці. Забинтована нога стирчала догори на складених одне на одне кріслах. Ще семеро з рейсу, бо їхала ціла делегація лікарів, накладали пластирі легко пораненим, котрим дісталося від уламків, що посипалися зі стелі, або від зіткнення під час паніки з металевими ніжками перевернутих крісел.

Тіла убитих пасажирів кудись понесли. Це були теж члени лікарської делегації.

І ще чувся смішок зсудомлених від переляку п’яних пасажирів. Дармовим пійлом вони намагалися втамувати спрагу і навіть почали різатися в карти. Лише на якусь мить тверезіли, дивилися один на одного, на вимазані кров’ю обличчя і питали поглядом: нас не вб’ють?

— Я ж казав, що треба дотримуватися спокою, — шипів Ероут. — Тепер я зійду з цього крісла тільки на борт літака-а-а…

Перед очима гаптувався червоний обрус. Доулд поліз до кишені за черговою пігулкою. Такі стреси не для його тиску. Він уже хотів покласти її на язик, коли ворухнув ним і зрозумів, що у горлі пересохло, бо язик неприємно шкребе у роті. Не буде ж він просити води в українки, — не буде. Заховав пігулку назад, — може, якось і обійдеться.

Неначе здаля чулося, як щось вигукували вояки. До їхнього командного крику домішувалася добра порція незрозумілого шуму, схожого на роботу вітряка. Це він, мабуть, намотує червону нитку. Зиркнув на стелю, але кондиціонери не працювали, мертві і неприємні на колір.

Наступні чотири години пройшли наче в напівдрімоті. Усі заклякли на своїх місцях. Кому забракло крісел, стояли притулившись до стін. Були тут і такі, що впали у цілковитий ступор. Навіть кров на обличчях не змусила їх залишити місце, коли у супроводі автоматників жінок та чоловіків почергово виводили до клозетів.

Лише одна стюардеса з довгою косою, закрученою у тугий вузол, примарою пересувалася по терміналу. Нервово здригаючись, тримала в одній руці відро з водою, в другій стискала щітку для миття підлоги. У широко відкритих очах склянів жах — вона змивала людську кров.

Марта прийшла до тями від того, що біля неї дрібно трусило Доулда.

— Що з вами? — злегка торкнула старого за рукав. Доулд розплющив очі, в яких стояла червоняста пелена.

— Дай чимось запити ліки, — безпомічно забелькотів. Його голова схилилася до Марти і він майже сповз дівчині на коліна.

— Майкле! — покликала Марта. — Подай, будь ласка, бляшанку з водою.

Майкл теж наче випав з прострації, розплющив очі і втупився в Марту.

… ніяк не стиралася з пам’яті жахлива картина, яку побачили зі Стефаном, коли їх виводили до клозету. Поляк блював в мушлю, а потім і Майкл побачив… замордованого кельнера. З рани, що бовваніла на розпанаханих грудях, стирчала вузьким горлом донизу порожня пляшка.

— Що? Що сталося?

— Пану Доулду погано. Під моїм кріслом мішечок, там бляшанки наші з водою. Швидше, прошу тебе.

Майкл намацав під кріслом поліетиленовий мішечок, але в ньому нічого не було. Хлопець навіть зазирнув під крісло — дарма, там теж порожньо.

— Нашу воду поцупили під час паніки, — прошепотів Майкл.

— Як? Такого не може бути! — й собі поліз під крісло Стефан. — Зараз знайду і приб’ю злодія.

— Не роби різких рухів, Стефане, бо ті вар’яти з автоматами знову піднімуть стрілянину. Я згадала! — збуджено прошепотіла Марта. — У мене в сумочці лежить бляшанка тоніка, яку я купила в барі. Дайте її сюди.

… Доулд прийшов до тями, коли по висушеній горлянці потекла теплувата, іскриста рідина. Він проковтнув пігулку, навіть спромігся підвестися з колін дівчини і розпростертись у своєму кріслі. Бачив, як Марта змочувала з бляшанки хустинку і протирала нею йому чоло і скроні. Ясна річ, од цього ставало легше дихати. Лише скривився у незвичній для нього посмішці:

— Дякую…

13

… Темрява на цих широтах наступає швидко, вечір відразу переходить в чорну, непроглядну ніч. Особливо моторошну, бо усе навколо відразу потонуло у густому мороці страху і невизначеності. Тільки за вікнами, у тому напрямку, куди направили «Боїнг», блимали скупим жовтуватим блиском ліхтарі та чувся гул під’їжджаючих до ангарів ‘вантажівок. Дехто з пасажирів розгледів їхні обриси у скупому світлі фар.

Диспетчерська служба летовища розташовувалася у високій клуглій башті недалеко від приміщення транзитних пасажирів. Лише там горіло світло (працював генератор) і підтримувалася видимість роботи летовища.

Автономно існуючий невеличкий термінал транзиту з метою уникнення будь-яких інцидентів було позбавлено електрики. Ніхто з пасажирів (хіба що Доулд здогадувався) не знав, що робиться назовні.

Термінал перетворивсь у велетенський атол, один серед океану ночі.

З трьохсотграмової бляшанки Марта, Стефан і Майкл дозволили собі зробити лише по одному ковтку, — берегли воду для Доулда. Іноді старий розплющував очі і весь час просив, аби ніхто не відходив од нього. Видавалося, що він боїться темряви. І тоді Марта підносила йому до рота бляшанку і вливала старому трохи води.

Але все ж таки не зчулася, як заснула. Десь далеко, здалося, знову стрільнули. Здригнулася і відразу розплющила очі. Виявляється, вона дрімає на плечі у Майкла.

— Усе гаразд, — почула його шепіт. — Поспи ще трохи. Тут все спокійно.

— А пану Доулду не погіршало?

— Ще ні, — почула єхидне шипіння свого попутника.

— Ну й слава Богу.

Марті зовсім не хотілося відпускати від себе сон, і аж ніяк не збиралася відсовуватись від Майклового плеча, дарма, що старий знову зайорзався на своєму кріслі, на ножах сприймаючи її запитання, і навіть робив це так енергійно, що мимохіть штурхав дівчину в бік…

— Спи, — міцніше притулив до себе дівчину Майкл і легенько поцілував її у розпашілу щоку.

— Із нами усе буде добре?

— Так.

— Я, здається, зовсім недалеко чув, як відкривали бляшанку з водою. Це точно наш тонік. Тут більше ні в кого такого не було. Ми з тобою, Майкле, останню упаковку взяли. Піду, пройдусь, може щось побачу, — шепотів Стефан.

— Не треба! — буркнув Доулд. — Що ти у темряві побачиш?

Про що вони далі шепотіли, Марта вже не чула. Поцілунок Майкла відгородив од страху та небезпеки, невидимими флюїдами скерував у дрімоту, і вона покірно подалася за млосними хвилями сну. Десь далеко, на самому краєчку прохолодної лісової галявини обвівав неспокоєм бентежний вітер: не рухайтесь, не рухайтесь!

Пішла десята година їхнього перебування на летовищі. І тільки з першими променями сонця навколо пасажирів знову забігали люди у військових строях.

— Усім встати! — чулася гортанна команда. Пасажирів почали рахувати. Коли дійшли до цифри п’ятдесят, той самий вояка гаркнув, що досить.

Відрахованих пасажирів відтіснили і дулами автоматів випихали із зали. Зчинився страшний лемент, але вояки німо виконували розпорядження. З вікон було видно, як вервечка пасажирів, забираючи з візків свої валізи, йшла до «Боїнга» польської авіакомпанії «LOT».

— Аз нами що буде? Ми коли полетимо?

Двадцять п’ять пасажирів, що залишились у залі, не знали, до кого адресувати це питання. Вони метались від вікна до вікна, перекидали стільці, тіснилися біля скляної стіни і не могли знайти потрібного кута, звідки б можна було побачити все.

Неподалік від місця, де вони провели таку неспокійну ніч, на підлозі під кріслом Стефан побачив мішечок, з нього викочувалися порожні бляшанки з-під тоніка. Це ж їхня вода, останню упаковку якої вони купили в барі.

— Погляньте, он там сидів злодій! — проказав Стефан. Але ніхто не звернув уваги на його слова. Всі дивились туди, де «Боїнг» польської авіакомпанії «LOT», на борт якого забрали крім п’ятдесяти пасажирів ще й трьох бортпровідниць, уже вирулював на злітну смугу. Стюардесу з довгою русявою косою вони не рахували. Вона сиділа біля жінки, по якій вночі під час паніки промчався натовп.

Тепер дівча лишилось одним реальним ватажком. Усі зі своїми запитаннями кинулися до неї.

— Здається, звідси забрались усі, погляньте, тут немає нікого, крім нас.

Бортпровідниця підійшла ближче, перед нею поштиво розступилися пасажири, а вона пройшлася повз скляну стіну і зітхнула:

— Нас просто-напросто залишили…

— Гм-гм, — кашлянув хтось у цілковитій тиші.

— У мене, правда, не «Боїнг», зате…

Старший вилицюватий чолов’яга тупцювався на місці. Він не вмів до пуття висловлювати свої думки, щось бурмотів під ніс, але врешті-решт оговтався, — очі заіскрилися, він весь наїжачився і продовжив речитативом говорити про те, заради чого витерпів цілу ніч, бо знав, чим на летовищі пахло.

— … але у кого є сто баксів — прошу на борт. Я до Джакарти лечу.

До нього кинулися пасажири, тицяючи гроші.

— Спокійно! — підняв руку чолов’яга. — Вас тут двадцять п’ятеро. Заберу усіх. За мною!

— Але ж у мене немає сто доларів! — ахнула Марта.

Майкл обійняв дівчину за плечі:

— Не хвилюйся. У мене є.

Доулд виявив неабияку моторність. При слові Джакарта зірвався з місця і у числі перших тицяв гроші. Ероут мало не збив з ніг Доулда, так наполіг на нього ззаду, простягуючи над головою старого п’ятірню зі складеною навпіл банкнотою.

Згодом мікроавтобус, яким вправно керував чолов’яга, швидко мчав до дальньої смуги, де стояв літак індонезійської фірми «IPTN» CN-235. Випускала ця фірма різного роду гелікоптери, однак співпраця з німецьким «Мессершмідтом» дозволила їй значно розширити виробництво випуском літаків типу «комбі», які одночасно могли бути небесними шпиталями, вести різного роду фотографічні спостереження, перевозити цивільні і військові вантажі, добрива, а при потребі — до тридцяти пасажирів у передньому відсіку. На хвості літака у синьому обрамленні химерного крила чітко читалися літери «IPTN». І увесь він, наче сумирний загнузданий кінь, чекав свого господаря, котрий придбав йому синьо-червону упряж. Тільки упряж, що вилискувала новісінькими фарбами, була дарована уже старій, спрацьованій шкапі…

Літак вирулював на злітну смугу, ту ж саму, з якої півгодини тому злетів «Боїнг». Стюардеса попросила усіх пасажирів по прибуттю на летовище Джакарти піти в службу безпеки і розповісти усе, що з ними сталося.

— Аякже! — чулися голоси. Усі жваво коментували події останніх десяти годин, готові свідчити, де треба і скільки треба.

Молодий чоловік, котрий вчора у натовпі пробігся по розпластаному тілі своєї попутниці під час паніки, тепер виконував роль сестри-жалібниці. Знову сів біля неї і раз за разом пропонував свої послуги.

— Аякже, ми ж цивілізовані люди! — викрикував уголос. — Повинні поставити негідників на місце. Я обов’язково звернуся до світової преси і виступлю по телебаченню.

— Люди, люди, цивілізовані гомо-сапієнси, а хто ж з вас, курва ваша мама, поцупив нашу воду, яку ми купили вчора в барі до того, як другі гомо-сапієнси прирізали непоганого хлопчину кельнера? — зі свого місця запитав Стефан.

Усі притихли. Але коли по радіо пілот, ретельно продерши горлянку, промимрив, що літак набрав необхідної висоти, зааплодували.

За дві години вони будуть у Джакарті!