Браслет із знаком лева

1

Навіть не сподівався, що можна розмежувати власні думки і скласти з них щось схоже на два томи, У першому — вся ота навала, яку випало пережити за останню добу. Для нього, як виявляється, це уже прочитана книга і не викликає особливого зацікавлення, принаймні, він не збирається ще раз перегортати сторінки першого тому у пам’яті. Коли буде у Мельбурні, або навіть у Джакарті, — тоді доведеться свідчити, що й до чого.

А ось про другий том, кожну сторінку якого сам збирається осмислити заново і готовий читати між рядками, цього не скажеш. Отой підтекст… Ні, це емоції, а втім…

Як тільки Майкл Харріс відкинувся на спинку крісла у тіснуватому салоні літака, відчув, як по тілу розливається ломке і колюче відчуття розслаблення. Ніяк не вкладалося в голові, що верх бере фізичний процес заспокоєння нервової системи, — адже усі негаразди минулися, і хай там що, а за дві години вони приземляться у Джакарті. Можна відпочити, усі заслужили це право. І дивний дідуган, біля якого вмостилася Марта, і поляк Стефан — вони стали йому зовсім небайдужими попутниками. Навіть червонощокий рудий здоровань виглядає мило і по-дитячому беззахисно у своїй дрімоті.

Майкл теж хотів з годинку подрімати, але щось не давало спокою. Думки, наштрикуючись одна на одну, шукали першопричину такого стану, — він намагався зрозуміти непрочитані рядки.

До біса скажений шмат роботи провів він, юрист одного з мельбурнських банків, у цій атоловій країні. Шеф від задоволення націдить у склянку п’ятдесят краплин свого улюбленого коньяку, бо більше йому не дозволяє хвора печінка, хлюпне стільки ж Майклові, хоча у нього з печінкою все окей, і буде довго та заплутано говорити, насолоджуючись ароматом напою, про мудре керівництво банку, яке ризикнуло і виграло, здобувши солідні гарантії нових інвесторів у чорта на задвірках, куди не дарма його послали. Навіть поплескає Майкла по плечу за стійкість при спробі якоїсь озброєної до зубів банди (а хто вони такі, безперечно, відразу довідаються, як тільки-но приземляться) заволодіти чорт знає чим, передусім літаком, звичайно. Це додасть гостроти і навіть буде відзначено у його досьє як вміння зберігати спокій у екстремальних ситуаціях. Але не це турбувало і не це озивалось усередині приємним щемом.

Поруч стиха гомоніли Стефан і польська стюардеса. Мова їхнього спілкування видавалася напрочуд гладенькою і шовковистою, власне, саме ш-ш-ш-шовковистою, а не інакше. І ще — приємною, бо цією мовою спілкувалася зі Стефаном Марта.

Марта… Ось, виявляється, що його турбувало незбагненно, що розвіювалося бажаною прохолодою по тілу — він ще ніколи не захищав жінку, хоча у цьому БУЛИ ПОТРЕБИ. І тепер саме це незнане відчуття не давало йому можливості повністю розслабитись. Зате тепер як пружно розпростуються ноги до хрускоту у суставах, — бо ж це Майкл захистив Марту. Нехай без особливих зусиль, але все ж таки — він став охоронцем жіночого спокою, бо Марта у тій катавасії довірилась саме йому. А він, як справжній сильний духом чоловік із залізними нервами і витримкою запевняв, що все буде гаразд. І хіба це не так?

Озирнувся і відразу зустрівся поглядом з очима дівчини з України. Вона посміхнулася. Ось, виявляється, що йому треба було, щоб знайти точку спокою. Посмішка Марти, її дивні фіалкові очі…

Майкл натиснув кнопку, примусив спинку крісла прийняти більш горизонтальне положення. Заплющив очі і через хвилину уже спав.

Майклу Харрісу снився страшний сон. Його він бачив не раз і тому пам’ятав, бо те, що снилося, було правдою, яку він намагався забути і не забував. І тепер ота правда з’являлася уві сні і навіть мала свою назву, бо після такого сну, якому дав назву нездоровий сон, його завжди дрібно теліпало і страшенно боліла голова.

Отож, Майклові вкотре снилося, буцімто зранку він випросив у мами на морозиво кілька центів і вона без вагань витягла з гаманця хрусткого долара, бо того дня її синові виповнилося рівно десять років і чотири місяці. Тож Майкл міг використати увесь долар, а це ж сто центів, що він і зробив. Купив на решту дивовижну липку цукерку, яка одночасно могла бути й дудочкою, якщо у маленькі отвори подути. Барвиста обгортка, в яку замотано музичний льодяник, навіть подавала мелодію пісеньки про мамин капелюшок. Треба лише добре дути, натискати пальцями у вказаному порядку на маленькі отвори, і тоді виходила така собі мелодійка: ма-мин ка-пелю-у-шок нага-ду-у-є квітни-чо-о-о-ок…

Майкл йшов вулицею і насвистував веселу пісеньку. Йому треба було б перестати це робити, бо пальці стали геть липкими та важко відривалися від льодяника, але зате у нього так класно виходило.

Біля їхнього будинку він якось виловив з кишені носовичок, поплював на пальці та спробував їх витерти, але від того усі долоні стали липкими і неприємними на дотик. Майкл замотав цукерку в барвисту обгортку, бо збирався заграти для мами, а долоні потер об цегляну стіну і потім, ще раз поплювавши на них, витер носовичком. Долоні стали червоними від цегли, а хусточка, його чистенька і випрасувана хусточка, перетворилася у клаптик брудної шматини. І аби швидше позбутися її, Майкл вирішив пожбурити хустинку під колеса батькового бюїка, спочатку протерши диски на колесах. Але вони чистішими не стали, і Майкл лишив цю справу, кинувши під колеса носовичок. Тоді швиденько піднявся сходами.

Вхідні двері були чомусь відкриті, через них можна було бачити світлий килим на підлозі.

— Мамо, гей! — покликав Майкл, закриваючи двері. — Чому ти не закрила двері, що за…

У вітальні нікого не було.

— … новина? — спитав у картини, що висіла на дальній стіні, на якій маленький літачок низько йшов над хвилями бурхливого моря.

У них в сім’ї мама зустрічала їх на порозі: батька після роботи, Майкла після школи і завжди ретельно зачиняла на два оберти ключа. Так тоді зробив Майкл. Він повернувся до дверей і — раз, два — легко повернув ключем.

— Мамо? — У вітальні панував безлад. Переповнена попільничка, в якій ще диміла цигарка. Це мамина, Майкл впізнав її по брунатному фільтру із золотим пасочком, а рожевий пасочок був на початку цигарки, тому вони так і називалися «Rose». Зараз цигарка тліла і наближалася до золотого пасочка…

Він подався на кухню, але там теж нікого не було. Значить, батько, як завжди, спить після нічного чергування, а мама десь порається.

— Гей, мамусю, я знаю, що ти тут, — тихенько піднімався Майкл сходами на другий поверх.

Двері спальні, в якій мав зараз хропіти батько, були теж привідкритими, але Майкл не почув батькового хропіння, замість нього… почув дзвінкі ляпаси і приглушений стогін «не треба, благаю, не треба»… А батько ляскав і ляскав, при цьому видихував страшне: «Ти мене не хочеш, суко, через те, що я перехилив зайву склянку? А мені наплювати на твою згоду, я візьму тебе й так, бо я хочу, я — твій чоловік, а ти законна моя сучка. І що хочу, як хочу, те й зроблю з тобою»…

Майкл почув, як тріснула тканина і просто до дверей полетіли мамині розірвані трусики, майже така сама шматочка, яку він пожбурив під колеса бюїка.

Майкл закрив рота рукою, щоб не закричати, скотився сходами до вітальні, повернув ключем раз-два і побіг у найтемніший куток саду, що ріс за будинком. Його трясло… Він БУВ МАЛИМ і НЕ ЗНАВ, як допомогти мамі. Він боявся батька, бо коли той п’яний, то лупцює Майкла за найменшу провину.

Але ж тепер Майкл ДОРОСЛИЙ і ПОВИНЕН ЗНАТИ, ЯК ТРЕБА ПОВОДИТИСЯ!

… Його знову трясло… Десь зовсім недалеко хтось розділяв разом з ним його дитячий переляк, тільки не схлипував тихенько, а кричав занадто голосно, навіть переходив на панічний вереск. Не один голос, не один крик… Фіалкові очі, погляд яких так заспокоював, закрила бентежна пелена. Невже він втратив відчуття, і загубив у пам’яті те, що заспокоює?

І перш, ніж усвідомив, що його трусить не тільки від нездорового сну, страшної сили тріск послав тіло вперед. Знову в цей нездоровий сон, з якого не знайшов виходу?..

2

Ніхто б із знайомих не дозволив собі сказати, що Теодор Ероут заздрісник і скнара. Ніхто не пхав носа у його справи, кожен жив, як умів. І дарма тюльку травити, що у вас все окей, це для простачків, котрі слину пускають, вимовляючи оте благополучне слово. Хіба цим проведеш справжню опінію?

Тед раз по раз влаштовував вечірки з вишуканим дрінком, а це у шкалі соціальної ієрархії значило куди більше, ніж нова золота защіпка у краватці. Не його провина, що під ранок доводилося давати ляпаса дружині, бо та хвойда із заллятими баньками знаходила собі місце будь-де, аби спокусивши диявольськими сідницями, перепхатися з кимось з його добропорядних друзів.

А якщо Ероут виставляв так щедро і зі смаком, тим більше, нахлятися за чужий кошт означало, що у твоїй домівці можна розслабитися, — то це значить, у Теда таки й справді все окей, дарма, що дружина — шльондра. Але це не суттєво, це стосується тільки уподобань цього милого рудого поросятка, котре міцно стоїть на ногах серед мотлоху зварйованого світу. Тед умлівав од того, що знав — так про нього говорять там, де слід, і ті, хто треба.

Нікому, ніколи Тед не зізнавався, що над усе любить гроші та власну опінію. І тому свої почуття демонстрував уміло, як професійний актор, чітко і тверезо розставляючи де слід логічні наголоси. Навіть коли розмовляв, працювала тільки нижня щелепа, на верхній був завжди почеплений зневажливо-незворушний оскал.

Тому-то й програє золота защіпка у порівнянні з грошима, витраченими на добрий дрінк. Не кожному дано це збагнути, але скнарою (фе, це ж стовідсотковий синонім злидня) Ероута аж ніяк не назвуть, відригуючи на ранок справжній французький коньяк. Це треба від-чу-ва-ти, якщо хочеш утриматися на сходинках, що ведуть догори. Оце і є внутрішній кайф власної значимості Теда. Навіть похмілля у нього було інше — купленим за власні гроші коньяком він не зловживав, просив і дружину Берту бути економнішою, хоча та шльондра ликала кінськими дозами коньяк і робила все навпаки. Але зранку і Теда добряче теліпало усередині — перед очима шаруділи-таки банкноти витрачених на вечірку гульденів.

… Тед не відпускав з поля зору Доулда ні на мить. Те, що повинен забрати у старигана, відразу б вознесло його на вершину вимріяного благополуччя, — хіба таким можна нехтувати?

Ероут хотів сісти відразу за Доулдом з його білявою супутницею і таким чином дати старому зрозуміти свою приреченість, бо нікуди він не втече від молодого і сильного Ероута. Хотів, щоб старий почув дихання здорового, молодого духу і порівняв із власним свистом, який ледь-ледь видобувався крізь огидні посинілі шнурочки рота. Та Ероута випередив якийсь поляк. І стюардесу біля себе примостив. Про що вона схлипувала Стефану на груди, Тед не розумів, та це йому не було потрібне. Найголовніше — вони вирвалися з цієї проклятої країни і за якихось дві години будуть у Джакарті. Гренд Доулд і його тінь Теодор Ероут. Майже як у Шекспіра, вдоволено розслаблявся Тед.

Літак уже вийшов з-за хмар. З вікна чітко проглядалися на смарагдовому тлі Індійського океану маленькі цяточки жовто-зелених островів. Їх тут виявилося так багато, що Тед збився з лічби, заплутавшись у численних розсипах. За півгодини буде Джакарта і тоді знову доведеться тримати очі розплющеними, то ж зараз можна ще якусь хвильку перепочити. До біса ті мавп’ячі розсадники з гоноровими назвами островів. Знову заплющив очі.

Марудне мовне шарудіння стюардеси, яка розмовляла уже більш-менш спокійно зі своїм співвітчизником, було так споріднене з нудотною піснею двигуна, що мимохіть примушувало Теда слухати і визначати ритм, в якому працював літак.

Колись у дитинстві він займався музикою і тепер міг просто по інерції визначити, що двигун літака працює у розмірі |.

РАЗ, два, три. РАЗ, два, три…

І нехай Берта, оте рудоволосе відьмисько, верещить скільки заманеться, діставши в писок, що Тед — свиня товстозада, це аж ніяк не зворушує його. Дурне бабисько не втне того, що Тед піднімається по хиткій драбині з вправністю циркового еквілібриста, наче й не важить більше центнера. Це втішало над усе, — навіть смикнулася губа на верхній щелепі і поповзла від задоволення урізнобіч. Він знає, як брати своє у житті тихо, без галасу та зайвих очей, — зараз це стосується козирної гри, яку веде з трухлявим друзякою батька.

… Перед вильотом, останньої ночі вдома Тед знову вцідив Берті. Правда, спочатку він добряче попрацював з комп’ютером і прочитав чимало цікавого про те чортове плем’я тоба-батаків і навіть довідався, що вони — частково християни і одної з ним віри.

Потім подався у спальню, але Берти там не було. На нього війнуло солодкуватим ароматом її нових парфумів. Вони так заряджали Теда, що він якось взяв зі столика біля дзеркала круглий флакон, втягнув ніздрями казковий аромат і навіть прочитав чудодійний збуджуючий засіб — «Лу-Лу».

Внизу на дверях дзеленькнуло. По гармидеру, що доносився відтіля, зрозумів — Берта добре хильнула.

— З ким у біса віялася? — гримнув згори Тед.

— З бахуром, — п’яно протягла Берта, жбурляючи урізнобіч мешти на високих шпильках.

Тед навіть не повірив, що може отак, нараз зіскочити до передпокою і вхопити Берту за горлянку. Аромат парфумів відразу зробив свою справу, хоча це зовсім не входило у плани роззлощеного Теда. Але «Лу-Лу» його ні про що не питали, ошелешили Ероута шквалом жаги. І це ще більше розлючувало.

— Я завтра відлітаю, а ти, суко, замість того, щоб зібрати мені валізу, знову тримала литки на плечах чергового бахура, так? — сичав Тед, нахиляючись над Бертою все нижче і нижче.

Тед відпустив одну руку і вдарив Берту в живіт. Вона впала, важко хапаючи повітря. Тед навалився на неї, б’ючи по руках, штурхаючи у тугі стегна, обтягнуті чорними шовковими панчохами. Її частий віддих обдав закличним ароматом, од чого збудження дійшло до нестями. Берта встигла лиш підвестися навколішки…

Як він ненавидів цю жінку, що лежала на підлозі, але потяг до неї був непереборний. Берта відкотилася трохи, а потім, як вправна танцівниця, одним стрибком підхопилася і стала перед ним.

— Ех ти, нещасний бовдуре, душив мене як хлопчисько. Ах, Тедді, ти довіку зостанешся дурненьким поросям, якщо твій татусь не навчить тебе, як заробляти гроші, а не копійки. Добраніч, любий. — І пішла у другу спальню. Він чув, як дружина повернула ключ у дверях і, пустивши у ванну воду, затягла якийсь затасканий шлягер на раз-два-три…

РАЗ, два, три. РАЗ, два, три…

Тед рахував так нескінченну кількість разів і тому відразу відчув, як у розмірений темп вкралась якась аритмія. Різко подався до ілюмінатора, за яким проглядався пропелер двигуна.

РАЗ, два, три. РАЗ, два, три… Ні, наче все гаразд.

Ще трохи — і вони приземляться в Індонезії, а там, Ероут був твердо переконаний, довго затриматися не доведеться. Ділити шкіру невбитого ведмедя не варто, але хіба хто забороняє помріяти про найвищу сходинку власної опінії?

РАЗ, два, три…

За мить знову вловив аритмію. Зайорзався, про всяк випадок тремтячими пальцями відшукуючи прикріплений під кріслом рятівний жилет. З чим чорт не жартує! І перш, ніж витягти його (ще жевріла надія, що він просто не дочув, не розібрався у тому ритмі), почув, як у спину вдарив шквал холодного повітря. Обличчя Ероута влипло у вікно і, якби він не був притиснутий паском до крісла, то мав би з обличчя млинець, якщо б потім хтось милостиво назвав так криваву суміш з викаряченими з переляку очима.

Блакитна поверхня наближалась із шаленою швидкістю. З кожною секундою вона трансформувалася на товстелезну скляну стіну, зіткнення з якою уже віддзвонювало у вухах Ероута розтрощеними уламками з гострими, відточеними лезами країв, крізь які живцем не пройти.

РАЗ… РАЗ-РАЗ-РАЗ-РАЗ… РАЗ-і…

Тріск і різкий крен вперед, до носової частини, означали лише одне — літак дав тріщину, або що найгірше (стовп повітря все ще гатив у спину), розколовся. Інерція самозбереження спрацювала — Ероут у нап’яленому таки рятівному жилеті подався вперед, відштовхуючи усіх і вся.

— Усім одягти рятівні жилети! — кричав пілот. — Негайно відкривайте двері і стрибайте! Спробую сісти на воду!

Пілот намагався триматися ближче до води, йому дивом вдавалося маневрувати між зеленими, густо зарослими острівцями, зіткнення з піщаним берегом яких стало б смертельним для усіх.

— Стрибайте у воду! Це — шанс…

Тендітна білява стюардеса, котра опинилася поруч і заважала Ероуту пробитися до дверей, дістала такого стусана, що відлетіла до крісла, де сидів Доулд із своєю невідступною білявою попутницею.

Метнув туди погляд і відчув, як верхня щелепа поповзла вперед. Посинілий Гренд Доулд чіпляв браслет на руку своїй сусідці і, агонізуючи, випльовував з останніх сил разом з піною якісь слова на незрозумілій мові. Не на польській!

Двері під хитанням літака могли в будь-яку мить закритись, їх могло просто заклинити. На них повис Стефан, утримуючи відчиненими. Він би сильно вдарився об металеву обшивку салону, бо його при різкому крені з боку на бік відкидало то вправо, то вліво, якби на допомогу не прийшов Майкл.

Доулд уже труп! — прострілило мозок перш, ніж Теодора Ероута хлопці виштовхнули з літака і він пірнув крізь скляну стіну величезної хвилі.

3

Повіки видавалися важкими плямами масної глинистої землі, на самій межі яких казна-звідки проріс замість він колючий терен, — бо чого ж так важко розплющити очі, хоча б привідкрити, щоб глянути, що там навколо робиться. Тоді вона пробує вирішити, чи варто дивитися на таке яскраве світло і терпіти тягар набряклих повік, чи миритися з темрявою, яка засмоктує її відразу у забуття, як тільки по очах різоне яскраве світло. До того ж синій вентилятор, що завжди включається в апаратній відеозапису, як починається колотнеча, викликана неполадками при записі чергової телепередачі, нервово бігає по колючому терні він і не дає як слід розглянути екзотичну фотошпалеру, — вона монтує передачу про бартерну торгівлю, бо польські бізнесмени конче хочуть виміняти цю екзотику на український дріт або бляху. А поруч так підступно хтось заважає зосередитись:

— Ч-ч-час-с-с-с…

Марта відчуває, що зараз зірветься на крик, якщо в кадрі не з’явиться інша фотошпалера.

Чому, чому знову апаратуру заклинило?

Від злості хочеться кулаками стусонути по тому металевому панцирі відеомагнітофона, якого заклинило на одній і тій же панорамі.

— Тр-тр-треба-ба-ба, — підливають масла у вогонь хвилі ще чийогось голосу.

Е, ні, це не робота! Вистачить тримати в кадрі крупний план океану, білого зернистого піску і отруйно-зелених пальм. Все-одно, йде суцільний брак, — за сонцем не варто було знімати, он як пече немилосердно. І скрізь пісок, повні жмені…

Ага! Вона ж збиралася гепнути по тій допотопній записувальній техніці, яка зберігається як релікт у студії і все ще працює, але у темпі древньої втомленої життям черепахи.

Пісок цівкою цідиться із занімілих долонь… на вуста, що перетворилися на важкі порепані брили, куди неповороткий язик вимелює манісінькі перлинки. Це теж пісок… Ноги загрузли досить глибоко, бо не відчувають спеки, — щойно спробувала поворушити пальцями.

— Ч-ч-час-с-с-, — чує Марта за собою і зі стогоном повертає занімілу шию.

Кроків за десять од неї б’ються вітами одна з одною дві високі пальми, заводячи свою безкінечну акапелу. Вони наче солістки велетенського хору стоять на авансцені, за якою їх подруги видаються схожими на суцільний зелений мур.

— Стоп! — спробувала крикнути і не змогла. Язик змолов лише чергову порцію піщинок і вони попадали у тріщини порепаних вуст. Вистачило якоїсь миті, щоб віднайти обрій, де вода кольору індиго сходилася з блакитним небом, і зрозуміти, що то не монтаж чергової передачі про бартерну торгівлю з наїздами відеокамери на екзотичні фотошпалери.

Зник обрій, тоненька ниточка, на яку вона намотувала свою передачу.

У ній самій щось тріснуло, — з судомлених долонь посипався пісок, колючий терен знову опустився до землі і остаточно відсік екзотичну панораму фотошпалери з її марення.

Невже я опинилася у тій фотошпалері…

Зелені солістки продовжували виводити, підкреслюючи усю невизначеність її становища:

— Ч-ч-час-с-с…

— Тр-тр-треба-ба-ба, — погоджується чергова хвиля і розбиває свою сентенцію об білу невизначеність піску.

Поволі до неї все ж таки дійшло, що то не монтаж передачі, — вона сидить на невідомому березі, невідомо де, і невідомо, хто ще є поруч. Від усвідомлення того, що зрозуміла це, Марта болісно скривила у посмішці непіддатливі солончаки вуст.

Слава Богу, що палаюче сонце не позбавило мозок здорового глузду. Зараз конче треба розставити все у логічній, значить, часовій послідовності. Але я так втомилася. Відпочити б трохи і тоді вже, тоді…

Ну, а те, що її не повинно було бути тут, це точно. Це була остання ниточка, яка тріснула у мозку і огорнула всю невизначеністю, або, як сказав би учасник телепередачі про бартерну торгівлю фотошпалерами, кольоровою палітрою, яка зветься темрявою…

Не треба було вже ніяких підказок. Марта знала, що втратила час через те, що пам’ять якось помаленьку до неї поверталася. Саме через те вона не сходила з місця, боячись, очевидно, що пам’ять не посунеться за нею, а залишиться під двома великими купками зернистого білого піску, які назбирали руки, і не вдасться вже її віднайти, — тому рушить звідси лише тоді, коли повністю збереться з думками.

Не раз чула, як вгорі щось вурчало. Попервах не звертала на це уваги (мало що в монтажній може вурчати, вентилятор, наприклад), але потім той звук все ж таки прокрався усередину і, очевидно, піднявся так високо, що засів у голові і нишпорить між звилинами… у-у-у…

Щоразу оте у-у-у стає голоснішим і настирливішим. Воно змушує її пам’ять посилати у піке — у вир темряви. А це такий вагомий і поки що невизначений тромб у логічній послідовності пам’яті.

— Тр-тр-треба-ба-ба, — змушували хвилі знову й знову занурюватися у вир темряви. Це так, наче вона чекає, коли з-за чорних хмар визирне сонце…

… це так, наче з-за темряви хмар має з’явитися білий птах…

А чому думається про хмари? Чому повинен з’явитися птах? Ні, краще нехай прилетить лі-так і забере мене…

Гуркіт стає нестерпним. Марта різко піднімає голову, до хрусту у шийних хребцях, і бачить, як над нею, залишаючи білу нитку за собою, пронизував голубінь лі-так.

ЛІ-ТАК! ЛІТАК…

Але ж я повинна бути ТАМ! Я була ТАМ ще зовсім недавно! Я була! Була, але…

Мозок, поворухнувшись, впевнено вмостився на своє місце, повністю відкриваючи від темряви діафрагму.

І тільки тоді спробувала стати на ноги. Різкий біль пронизав м’язи, дійшов величезними голками до п’ят, наче то не її ноги, а дерев’яні патики, забиті у тугий і вологий пісок. Лише за п’ятою спробою вдалося видобути їх на поверхню і, ставши на коліна, поволі зіп’ястися на ноги. Аби не впасти, чіплялася за повітря, шукаючи точку опори. А вона не підштовхнула її до першого кроку, а навпаки, пригнула до землі і дівчина знову опустилася на коліна. Руки безпомічні, важкі, чужі, — навіть не відчуває ліва, як міцно тримає її в обіймах масивний, холодного блиску браслет із вишкіреною пащею лева.

Завертівся, закрутився логічний клубок пам’яті!

… почула дикий, несамовитий крик приреченої на загибель людини. Тріск і вдавлюючий струмінь повітря зметав усе у суцільний направлений вир.

— Матко боска! Усі загинемо, усім нам кінець! — верещала пані. До її лементу домішувалися вигуки, крики а то й просто істеричні ридання. Голос стюардеси та команда пілота не могли перекричати вибуху людського приречення.

— Усім одягти рятівні жилети! — кричав пілот.

Усе це вже зробила Марта, лишилося тільки допомогти своєму сусідові, який, як тоді відразу відчула, занадто повільно рухався. А, може, він уже виконав усі розпорядження?

Глянула на свого попутника і від жаху, котрий межує з відчуттям побаченої поруч смерті, заклякла на місці. Гренд Доулд взагалі не рухався і навіть не реагував на загальну паніку. Синіми смужками вуст хапав повітря і закочував очі.

— Чого ви… — трясонула Марта за плече сусіда, але зупинилася на півслові.

Усе відбувалося з шаленою швидкістю, але тепер Марта прокручувала кожен кадр у пам’яті по-віль-но.

До її лівої руки потяглися кістяки. Спочатку механічно, наче команду подавав невидимий пульт управління робототехнікою, а потім швидше й швидше, переходячи в агонію, старий намагався почепити свій дивний браслет на її руку.

… вона обімліла, — поруч сидів мрець і агонізував… УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ…

Й без того спаралізована страхом, одними очима слідкувала за тим, як повернувши роззявлену пащу лева на браслеті, од чого щось тріснуло і зсередини вислизнув наконечник, схожий на надщерблене лезо ножа, старий обхопив кайданкою її руку. Металевий наконечник відразу зник, знову клацнуло (це вона не почула, а відчула) і браслет із знаком лева опинився у неї.

— … це ключ від сейфа, чуєш, яке багатство тобі дістається, землячко-о-о-о… Тусуклаїнг на півночі Суматри, «Бойд банк», сейф у формі лева. Браслет — ключ з подвійним замко-о-о-о…

БАГАТСТВО! БА ГАТ СТВО МЕНІ! ДЕ-ДЕ-ДЕ?

Тусуклаїнг, на півночі Суматри, Бойд банк…

У ті жахливі хвилини, коли навколо творилося казна-що, і думки стріляли у скроні вогнеметом в єдину мішень — аби не загинути, — їй байдуже було до браслета. Як могла, намагалася вивільнити руку з цупких обіймів, однак старий…

Земляк? ЗЕМЛЯК!

… на те не зважав, продовжував белькотіти, закінчення слів пропадали, замість них з рота з передсмертним хрипом виходили криваві бульбашки піни:

— … о-о-о-твори від зубів — перший ключ, на верхні натиснеш другим кінцем браслета, де левова паща — від-кри… потім наконечнико-о-о-… там усе твоє… І бере-жися Ероута (ім’я вимовлене швидко, майже з вигуком).

Ероут, Ероут — тепер Марта могла повторяти це ім’я скільки завгодно, зрештою, як і усе, що говорив тоді її земляк.

— … він тут, рудий, то-о-о-всти-и-и… І помолися за раба божого Григорія Делковича в Успенській церкві, як повернешся до Львова…

… за раба божого Григорія Делковича, за раба божого…

На останніх словах цупкі обійми розімкнулись, обличчя старого різко відкинулося вбік і навіки завмерло…

Чалапала берегом, йшла по гарячому піску, що аж рипів під босими ногами. Від постійного бажання закричати, покликати когось на допомогу, в горлі шкребло. Але кому крикнути? Скільки не вдивляється у далечінь, нікого не бачить. Та й набряклі, потріскані вуста навряд чи дадуть можливість ними рухнути, язик теж став неповоротким, а їй не хочеться, щоб він знову випльовував з рота пісок. Зараз би ковток води і вона змогла хоча б закричати від радості — що чудом лишилася живою.

Йде…

Одна…

Тільки тепер кожен її крок супроводжує відлунюване у мозку клац-клац, а як тільки спробує хитнути головою, то оте клац-клац таки відкриває щось у мозку і вистрілює в усі сторони голками (ба-га-ц-ц-ц-тво), шматує голодною звіриною (ска-р-р-рб), ранить зміїною трутизною (бе-ре-ж-ж-жи-с-с-ся Ероута). І нікуди дітися од того…

Пекуче сонце ліниво піднімається вище й вище. Коли ж воно сховається за пальмами і змилостивиться на вечірню прохолоду? А що зміниться, як сонце зайде за обрій? Буде ніч, яка, вочевидь, перетвориться на ніч жахів і, ймовірно, стане для неї останньою. Хіба браслет, якщо його відчинити, своїм лезом-ключем міг би послужити примітивною, але все ж таки зброєю захисту.

Страх жене все швидше й швидше. Марта зняла браслет і тепер тримала його розпростертим. Це її зброя. Єдина.

Ледь привідкрите око намагається крізь сонце вгледіти хоч щось, крім тоненької смужки обрію. Одне й те ж, одне й…

Розпростерте тіло побачила відразу, навіть підступна хвиля не могла його приховати і потягти за собою. Тільки лизала своїм огидним язиком, лизала…

Обличчям донизу лежала стюардеса. Її Марта впізнала по форменому одягу і довгій косі, яку носила скручену у вінок на потилиці. Тепер коса розпросталася, розтеклася доокруж жалобною хусткою.

Марта з усієї сили повернула тіло горілиць, — може, ще жива і їй конче потрібна допомога?

Крик застрягнув у горлі — на неї дивилося порожніми зіницями об’їджене рибами обличчя. Глибокі рани зіяли там, де були груди… прозорі клапті епітелію звисали з виполосканих порожнин.

Жах тупцював разом з нею на місці, одягав у свою тісну сукню. Важко дихати, стиснуті страхом груди відмовляються набирати повітря.

Марта тисячолітньою кам’яною бабою бовваніла над тілом. Заяложено викручувався з-під жорен думок рефрен «на її місці могла бути я, могла бути я, могла бути…»

Але коли величезна хвиля раптово навально розтеклася піною навколо тіла і воно гойднулося, Марта вийшла із заціпеніння, — відтягла тіло дівчини від води.

Рухатись-рухатись-рухатись — це її порятунок, бо від усього цього можна запросто звар’ювати. Вона повинна поховати стюардесу. Повинна! Тільки, де? Он там, під пальмою, подалі від води, де починається зелене місиво незнаного лісу.

Піщаний грунт піддавався легко, а лезо браслета стало таким-сяким знаряддям, з яким все ж вдавалося занурюватись глибше. Пісок з ями вичерпувала долонями.

Час від часу вона поверталась на берег, боязко озиралася довкола і змушувала себе зайти у воду. Від цього хоч трохи ставала легшою нестерпна спека. Стояла біля самого берега, широко розплющеними очима вдивляючись у воду. А якщо й до неї підпливе якесь морське страхіття і…

— Агов, дівчино! — долинуло звідкись. Прожогом вискочила з води і лише на третє — Гей! повернулася проти сонця, приклала дашком до очей долоні і побачила рухомий негатив людини. Знайомий… вона знає ту людину…

Це… Стефан!

Живий!

На набряклих вустах зяяли запечені криваві рубці. Але все ж посміхнувся до Марти і губи вибухнули краплинами крові. Од цього говорити було боляче, але Стефан на те, видно, не зважав.

— А я ж казав, що нас тут двоє натуральних блондинів… живих.

Знайомий жарт. Марта затулила обличчя руками і розридалась. Як їй хотілось кричати, що вона тепер не сама, що удвох набагато легше буде дійти до людей, але сил забракло, та й усередині ще хололо від страху і невизначеності…

— Перестань, дівчино, перестань, дорога моя П’ятнице. — Стефан обійняв Марту за плечі. —Головне, живі ми, живі, чуєш?

Від нього йшов різкий запах людського поту, такого реального і звиклого у буденному житті, що Марті трохи відлягло.

— Я знайшла нашу стюардесу, — озвалась.

— Вона поранена? їй потрібна допомога?

— Їй уже нічого не потрібно…

Неглибоку яму копати закінчив Стефан. Він теж користувався наконечником браслета. Копав і непомітно стирав сльози. Вони перемішувалися з кривавими шрамами вуст і залишали на шкірі довгі патьоки.

І лише після того, як накрили тіло дівчини пальмовим листям, засипали піском і мовчки постояли над могилкою, подалися на берег. Марта почепила на руку браслет і уже сміливіше зайшла у воду.

Потім вони довго йшли туди, де на обрії тяглася зелена стрічка. Кілька раз минали вузьку мілину, — так починався черговий острівець, — і брели далі. Спека знову й знову заганяла у воду. Полягали на піску, виснажені водою, навіть говорити було важко. Йти нікуди більше не збиралися, — вечір на цих широтах швидко переходить у ніч…

… Марта прокинулась од відчуття того, що вона — ЖИВА. Розбудив вранішній свіжий вітер, що йшов від води, сипнув оту сентенцію в обличчя.

Стефан спав горілиць, розкинувши руки. Марта дивилась на нього і коли він знову захропів, на обличчі з’явилася вимучена посмішка. Й гадки не мала, що звичайне людське хропіння може бути таким затишним. Але пережите настільки зримо стало поруч і так заятрило, що дівчина закрила обличчя руками і розплакалася. Найстрашніше, що вона щойно знову побачила тіло загиблої стюардеси і подумала, що таке ж могло статися із… Майклом.

— Єще Польска не згінела! — Прокинувся Стефан і горлав, горлав… поки не закашлявся. Виглядав кепсько, звідкись з’явились синці на вилицях.

— Що ж ми будемо робити? — все ще схлипувала Марта.

— Зараз подумаємо, — підвівся Стефан і попрямував до води. — Ми ж з тобою, люба П’ятнице, цивілізовані гомо-сапієнси, еге ж?

— Яз тобою! — подалася за ним Марта.

У воді й справді стало легше, змивались невтішні думки, поверталася бадьорість. Вони б ще поплавали трохи, та побачене на березі змусило різко податись з води.

На березі з’явилися люди!

— Ми тут! Ми тут! — обидва махали руками.

Однак видовище, яке розгледіли, стишувало рухи, насторожувало. Останні кроки з води зробили у цілковитій тиші.

На березі зупинилося три відкриті машини. З двох джипів швидко вискакували військові і, направляючи автомати на Марту і Стефана, завмерли, чекаючи наказу. Третє авто, розкішний білий лімузин, зупинилося поодаль. З-за керма вистрибнув водій, видно, начальник військових, бо стрій і повна амуніція видавали в ньому старшого по чину, і гортанно щось прокричав автоматникам. Ті відразу опустили зброю. Потім спарений у військовому однострої гречно відчинив дверцята і схилив голову перед високим чоловіком, що повагом вийшов з лімузину. Його білий легкий одяг вигідно контрастував з шоколадними тілами красунь, котрі посипались за ним з авто, хоча досі сиділи на задньому сидінні незворушно.

— Я десь бачив цього типа, — прошепотів Стефан до Марти. — Тільки де, не можу згадати…

Горда постать чоловіка у білому повагом наближалася до води. Чорні, маслинові очі відверто обмацували Мартині груди під мокрою кофтиною, на мить зупинились на обличчі, і від захоплення чоловік навіть хитнув головою. Він зупинився за три кроки і тихо, але владно, проказав:

— Ти будеш моєю гостею. А ти, — зневажливо тицьнув у Стефана, — забирайся геть!

Марта спочатку сприйняла увесь той показний фарс за якесь театралізоване дійство, тому дивилася на все з легкою зневажливою посмішкою. Не встигла навіть зреагувати на почуте безглуздя — бо звідки у наш час можуть з’явитися такі середньовічні амбіції і манери, — як двоє автоматників попід руки повели Стефана до машини, безцеремонно штовхнули в кузов, і джип відразу рвонув з місця.

— Ні! Як ви можете! — закричала Марта. — Це ж не по-людськи. Я теж поїду з ним!

Дівчина кинулася навперейми, але автоматники перегородили дорогу.

— Мій острів — мої закони! — почула у відповідь. Сильна чоловіча рука обхопила лікоть і силоміць повела до лімузина, мотор якого вже вурчав, запопадливо включений водієм.

Темношкірі красуні стояли осторонь і з викаряченими очима дивились, як борсається білявка, вириваючись з сильних чоловічих рук, така непокірна їхньому володареві.

— Відчепіться! — випручалася Марта. — Нікуди я з вами не піду. Де Стефан? Куди ви його повезли? Сте-фа-не!

Марта повернулась туди, де щойно вуркнув джип, однак нічого, крім куряви, не побачила.

— Сте-фа-не!

Від обурення, що так безцеремонно розпорядилися нею і Стефаном, та ще й силоміць тягнуть казна-куди, у Марти аж дух перехопило. Вона трусонула головою, відганяючи хвилі уже висушеного сонцем волосся, стиснула кулаки і сама пішла у наступ.

— Ану, припиніть тут грати вар’ята! Теж мені, джентльмен, манерами первісної людини у гості запрошує. Руку допомоги простягнули потерпілим, називається. А пішли ви…

Чоловік від почутого відступив на крок, чорні крила брів злетіли від здивування, вуста смикнулись у подобі посмішки. Це ще більше підлило масла у вогонь. Марту важко було зупинити.

— Чого викарячився на мене! Удаєш з себе задрипаного голлівудського красунчика? Аякже, є перед ким, он скільки дівчат за собою таскаєш… Наш літак розбився, а ти тут…

Вона бачила, як впали ниць дівчата, виставивши напоказ сонцю пишні сідниці і ховаючи голови з переляку ближче до землі, почула, як клацнули автомати, але не зупинилася, підійшла майже впритул до кремезної постаті, обвішаної золотими ланцюжками з коштовним камінням.

Такі ланцюжки вона вже бачила… на фото в газеті, де нижче йшов текст про якогось нафтового магната, що купив собі на час літнього відпочинку острів. Значить, перед нею — справжній нафтовий туз, а не розігрується сцена.

Марта підвела очі і зіткнулася з поглядом, в якому встигла вловити захоплення.

— Ти будеш моєю гостею!

4

Другий день Теодор Ероут хлептав віскі несамовито. Іноді йому самому ставало не по собі від надмірно випитого. Але цупкі щупальці міцно тримали мозок у напруженні, позбавляли такої блаженної можливості розслабитись. І тоді Тед ревів, жбурляв урізнобіч пляшки, келихи, розганяв запопадливих одалісок, котрі своїми любощами марне намагались допомогти йому відключитися від земного і відчути плотську насолоду.

— Геть звідси! — горлав Ероут. — Я дістав благословення Всевишнього! Він милістю своєю залишив мене живим! Мене чекає велич! О, велич!

Інакше те, що він урятувався і доля так милостиво повернулась до нього, розчистивши шлях до скарбу, Тед не сприймав. І заради чого тепер житиме, нікому ні мур-мур.

Тихо, ша!

Навіть дулю скрутив і тримав у кишені, аби ніхто не бачив. Йому взагалі треба тримати себе в руках, щоб не вибовтати бодай натяком таємниці, до якої наблизив його Всевишній, і якою ще володіє ота білявка, котрій Доулд начепив браслет.

Тихо, ша!

Доулда таки шляк трафив просто у літаку. Недарма батечко казав, що у нього серйозні проблеми з тиском. Туди дорога трухлявій бестії. Але він щось таки встиг пробелькотіти сусідці на незрозумілій мові. Що? Ясна річ, не про палку жагу до білявого дівчиська, а про…

Тихо, ша!

У такі хвилини Ероуту забивало памороки і він не знав, як йому молитися: за упокій душі паскуди Доулда чи за здравіє білявки. Чергова порція віскі підказувала інший варіант, котрий був йому більш до вподоби і вартував додаткової порції пійла.

— Я дістав благословення Всевишнього! — горланив п’яно. — Велич, о-о-о, велич!

… Ероута виловили два дні тому одаліски катарського нафтового магната Ель Даві, котрі дрімали нічим не прикриті на палубі білосніжної яхти.

У воді Тед борсався недовго, близько двох годин відтоді, як поляк ще з одним сміливцем зіштовхнули його з літака. Однак здавалося, минула вічність, і його годинник «Огоуапа» можна викинути, бо стрілки зовсім не рухалися. Він навіть розщепив браслетку і підніс годинник до вуха. Ритмічне клацання чулося добре, а от вимір часу тягнувся занадто довго, тож «Огелгапа» тут сном-духом не винна. Шкода стало викидати просто так дорогу річ і він більше не намагався вловити рух стрілок.

Мабуть, сонце його добре напекло, бо казна-звідки почув тихий голос бабусі. Батько, правда, казав на тещу, що то стара відьма, але повіз усіх машиною у сільце, де конала стара, і навіть сопів, стоячи біля ліжка вмираючої. Йому шепнули, що у тещі водилися грошенята, що вона заповіла все своїй донечці і не забула про її добропорядного чоловіка та єдиного онука. Від цього вперше Тед побачив, як зволожились очі татуся. Видушував з себе сльозу батько довго, а коли вона з’явилася, продерся до ліжка тещі, нахилився до неї, єдина сльоза капнула умираючій на руку. Це її зворушило настільки, що стара спромоглася витягти з-під подушки старий заяложений ридикюль, де тримала свої коштовності, і передати його в руки зятя.

Теду того року мало виповнитись тринадцять і він збирався по-дорослому запустити руки під спідницю сусідській Моллі. З нею Тед познайомився відразу по приїзді у село. Вона чекала на вулиці, стрибала по квадратиках бруківки. Але біля ліжка умираючої зібралась уся рідня, вони тихенько схлипували, а стара пестила свого єдиного онука і шепотіла:

— Теодоре, любий хлопчику, тебе чекає у житті справжня велич…

Тед повірив кожному слову, бо бачив, як батько вчепився мертвою хваткою в ридикюль з коштовностями, і від захвату набрав побільше повітря, — він уже уявляв себе у свиті королеви і, що більше, королева радиться з ним і потім весь час посилається на думку Теодора Ероута.

Таке навіювання змусило Теда достояти до кінця, хоча за вікнами так спокусливо розсипалися від стрибків кучері Моллі і її груденята стояли перед очима. Цікаво, а як вони вистрибують разом з тілом та волоссям Моллі?

У воді, одному серед безмежжя океану, думати про велич було справжнім безглуздям. Зате так шкода було самого себе за те, що на цей раз, мабуть, він так і скацавіє від спеки і ніщо вже в житті його не чекатиме. І Тед по-справжньому заплакав. Він ревів, хоча думками був зовсім хлопчиськом, коли йому пророкували:

— Теодоре, любий хлопчику, тебе чекає у житті справжня велич…

Ероут таки перегрівся на сонці…

Але газети, що розтрубіли відразу ж у вечірніх випусках про благочестивий вчинок нафтового короля, обсмоктали все до дрібниць і розставили події у часовій послідовності. Тільки тоді Тед втішився, що не поквапився і не попрощався зі своїм швейцарським годинником» Огоуапа», за який вгатив півтори тисячі баксами.

Про те, що знайшли пасажира із затонулого літака, відразу повідомили на берег куди слід. Тед лежав на палубі і умлівав од радості. Сонце таки добряче напекло маківку, так що одалісок сприйняв попервах мало не за морських казкових сирен. Вправні рухи оголених дівиць розтирали його тіло алкоголем, дали потягти з пляшки, посадовили у плетене крісло під тентом, від чого Ероута понесло мало не на сьоме небо од кайфу, і він не вгледів, як заснув.

Прокинувся від гуркоту. Над ними завмер схожий на джмеля гелікоптер. З нього до палуби тяглася драбинка, по якій сходив обвішаний фотоапаратами чоловічок. Хвацько зістрибнув з останнього щабля і відразу заходився клацати усіх підряд. Ероут навіть розгубився: невже оті скурвлені сирени, які його тіло відродили настільки, що він зарохкав від задоволення і ладен був відгукнутися на розтирання особливо грудастої, отак і будуть оголеними світитись перед фотоапаратами, і що ще страшніше, позувати перед об’єктивом телеоператора, котрий уже бігав по палубі і з криком шукав ракурс. До біса його ракурс! Ясна річ, те телевізійне нагле стерво зробить усе, аби пишні сідниці блимнули збуджуюче на екрані. Про яке геройство тоді можна буде говорити! Хіба хтось серйозно сприйме жіноче квоктання навколо нього?

Але оголених красунь наче хвилею змело. Тед хмикнув: знають своє місце гаремні кози, і ні за що зараз сюди кирпаті носи не вистромлять. Тед Ероут уже вибудовував речення, з якими звернеться до телеглядачів і розповість, по-перше, про захоплення їхнього «Боїнга», по-друге, про довге, мученицьке перебування у воді, і, по-третє, він обов’язково пустить сльозу і тремтливими вустами, надломленим голосом волатиме рятувати решту пасажирів з тих дірявих летючих ночовок. Це завжди зворушує глядачів настільки, що вони один одному по телефону будуть потім переказувати, як любить і бідкається про своїх попутників вірнопідданий голландської корони на прізвище Теодор Ероут. А там, дивись, його назруть борцем за права людини. А чому б і ні? Оце буде найкраща опінія! Ероут примусив нижню щелепу затремтіти для більшого ефекту, коли говоритиме про права та безпеку у цьому зварйованому світі. Так-так, саме на цьому прикметнику після того, як хвилююче ковтне слину, мусить затремтіти нижня щелепа.

І тоді на палубу піднявся статечний, з гордою поставою чоловік. Ель Даві. І не треба було більше питати, чия то яхта, чиї то коханки крутили безсоромно сідницями, чиє небо навколо, і за чий кошт приперся сюди гелікоптер із запопадливими репортерами.

Апарати клацали безупинно, камера весь час тримала в об’єктиві незворушне обличчя нафтового короля з владно піднятим підборіддям. Крутили в основному Ероутом. Його ставили праворуч, ліворуч біля Ель Даві, і Ероут чомусь навіть не боронився, тупцювався з місця на місце, тиснув руку своєму рятівникові і дивився на нього знизу вверх очима, повними вдячності. Тільки коли спіткнувся, побачив, що оператори поставили катарського туза на ляду, тому і виглядав Ероут так дрібонько.

Потім уже без нього Ель Даві хизувався перед камерою, що запрошує потерпілого після такої страшної аварії відпочити до себе на острів Флор.

На Ероута ніхто не звертав уваги. Він поплентався до свого крісла і звідтам дивився за фарсом для сильного світу цього. І тоді Ероуту стало глибоко наплювати на своїх потерпілих попутників. Жорстокий світ мав свої закони — бал правив той, хто має шалені гроші. Але якщо Теда турбує зараз щось, то тільки одне — що сталося з тим білявим дівчиськом, якому довірив браслет покійний Гренд Доулд.

Під вечір Ероут цілком оговтався і навіть пройшовся доріжками з рожевого каменю, що чудернацько петляли між кущами, обліпленими квітами. Тому видавалося, що ти пливеш у духмяних пахощах, і вони навівають приємні думи про те, що вдасться відшукати живу чи мертву білявку. Йому це під силу. Він сильний і дужий. Він хитрий і розважливий. Він, чорт забирай, таки везучий!

А після вечері, коли вони з Ель Даві вели цілком гостинну розмову і Ероут переповів усе, що з ними сталося, прибіг захеканий начальник охорони.

— Там, на другій стороні острова, ще двоє із затонулого літака.

— Це вже забагато реклами, — ліниво протягнув Ель Даві. Замовк, милувався заходом сонця і не збирався переобтяжувати шлунок переварюванням почутого. Здавалося, навіть забув про присутність Ероута, якого аж викручувало від почутого. У животі від цікавості булькало, кипіло і пекло.

— А кого ж знайдено? — не витерпів Ероут.

Начальник охорони тільки засопів. Йому теж кортіло розповісти про це, але господар Ель Даві, як завжди, має рацію, — вдруге викликати репортерів і трубити про те, що біля Флор вештаються сторонні, передусім, не на користь охороні, навіть, якщо йдеться про затонулий літак. На те вона й охорона, щоб відразу знайти сторонніх на території господаря, а не під вечір. Він це зрозумів, але запізно. Збудження змінилось апатією і острахом, — гнів його повелителя може бути непередбаченим. Мовчав, бо відповідав, як велено, лише на запитання Даві.

— Ну то вже кажи, кого ви там вгледіли, — нарешті вимовив Даві, блукаючи поглядом далеко і так невизначено, що Ероут злякався, чи не забуде про таку цінну інформацію володар острова Флор.

— Такий худий світловолосий чоловік і білявка з довгим волоссям, — описав, як міг, начальник охорони. — Рапорт виявився куцим і тому геть спітнілий чолов’яга зібрався з духом і додав ще одне речення від себе, констатуючи побачений факт. — Білявка — вродлива європейська дівчина у білому одязі.

— О-о-о! — протягнув Тед, без слів реагуючи зовсім не на зовнішній вигляд дівчини. На тій дірявій посудині лише одна дівчина мала біле вбрання! З ними летіла ще й польська стюардеса, але на ній так класно сидів фірмений одяг — синя спідниця і біла кофтина. І якби це була вона, той мокрий з переляку бевзь так би й сказав. І все ж, почуте настільки збуджувало, що Ероут не витерпів:

— … ця, як її, спідниця, якого кольору?

— Уся в білому!

Серце в Ероута зайшлося кришталевим дзвоном. Він навіть не збагнув, що перекинув келих і в повітрі віддзвонювали кришталеві скалки, напоєні солодким рожевим вином з троянд.

— А що, тамта пасажирка дійсно вродлива? — нарешті озвався Ель Даві.

Ероут був у трансі — скарб і ключ не загинули! І плювати йому на хтиве запитання гаремного цапа. Ще трохи, і яким багатим стане Ероут! Тому з горла зірвалось одне, але таке духмяне і щемке, як піна з трояндового вина:

— О-о-о!

— І що ж вони зараз роблять там? — поцікавився Даві.

— Сплять! — виструнчився начальник охорони.

— Охороняйте їх до ранку. Я сам завтра поїду, подивлюсь на красуню. — Махнув рукою, подаючи наказ відійти.

Ероут ледве дочекався, поки Даві встав з-за столу. Чемно подякувавши, подався до відведеної йому кімнати.

Тоді Тед вперше нажльонькався як свиня…

5

На руках, скручених за спиною, клацнули кайданки.

— Е-ей, хлопці, чого ви? — спробував протестувати Стефан. — На дідька мені здався ваш острів? Ми летіли до Джакарти, а літак, того, тю-тю, на берег нас з Мартою винесло, дякувати Матері Божій Ченстоховській, живими.

Його пхнули у відкритий кузов джипа, цілком ігноруючи почуте. Завурчав мотор і Стефан почув, як вояки гаркнули односкладно у відповідь на отриманий наказ і миттю рвонули піщаними дюнами.

— Сте-фа-не! — донеслось до нього перш, ніж їх накрили хащі тропічного лісу. Вони одразу відсікли дівочий крик вибухом дикої какофонії багатоголосся того, хто літав, повзав, бігав і стрибав у правічних джунглях.

Машина йшла то крізь бамбуковий коридор, то під темним шатром велетенських, обплутаних ліанами дерев, то крізь заввишки в ріст людини зарості папороття, які обсипали машину світло-зеленим конфеті. Неба не було видно, лише густе мереживо ліан, листя і наляканого птаства вказувало на те, що вони занурюються вглиб суші.

Усе, що відбулося так навально за останні хвилини, Стефан сприймав як звичайнісіньке непорозуміння. Як тільки вони врешті-решт кудись приїдуть, все проясниться та їх з Мартою відправлять до Мельбурна. Йому б добратися туди, і відразу з готелю Стефан дав собі слово обов’язково зателефонувати до Вроцлава. Він переконає Еву, щоб не робила дурниць з тим абортом. І ще, зателефонує додому і скаже, що страшенно скучив за своїми.

Матір Божа, Ченстоховська, допоможи мені якнайшвидше вибратися звідси! У мене стільки ще не зроблено!

У вухах дзеленчали короткі телефонні гудки із зуммером «зайнято». Стефан ніяк не міг знайти відповідних слів, щоб витлумачити усе Ганці. Він не кавалок лайна, за якого його мають оті торохнуті дикуни, він буде триматись як справжній хлоп. Ясна річ, теща зчинить галас і верещатиме, як верещать над ним мавпи, снуючись туди-сюди у верховіттях, що він — бахур і останній гноєк. Танка, мабуть, мовчатиме… Але МУСИТЬ вибачити свого блудного чоловіка, якому зараз доводиться терпіти таке знущання над собою. Вона ж у нього сучасна кобіта і зрозуміє. А діти, Іво і Алек? У носі закрутило від жалю за ними… Але він обов’язково розповість обом, як їхнього батька в кайданках везли невідомо куди озброєні до зубів вояки, як захопили їхнього літака, а пасажири вкрали у них тонік, — і про усе-усе розповість, як тільки повернеться додому.

Нарешті зелене місиво розповзлося і машина виїхала на піщаний берег. Це була невеличка цілком обжита бухта. Більше того, усе виглядало тут вишукано і доглянуто.

До білосніжної яхти, що спокійно і величаво погойдувалася на хвилях поруч з трьома моторними човнами, вів добротний пірс, який на суші переходив у посипану дрібною кораловою крихтою доріжку. Звиваючись і розгалужуючись між кущів екзотичних квітів, вона вела до такого ж білосніжного палацу, що стояв вглибині, майже схований за кущами.

Стефан полегшено зітхнув — він потрапив у цивілізоване середовище і нарешті усе проясниться. Однак вояки мовчки випхали його з машини і кудись потягли.

— Я вимагаю зустрічі з польським консулом! — вигукнув Стефан. — І то негайно!

Однак його волання проходили повз вуха. Тепер його тягли до благенького човна, що стояв на поштивій відстані від розкішних швидкохідних суден.

— Чуєте ви, загальмовані вилупки, куди ви мене тягнете? Куди і чого?

Стефана кинули на дно старого човна так, ніби він був мішком з непотрібним мотлохом. Двоє обдертих чоловіків, низькорослих і висушених, з розкосими швидкобігаючими очима (від переляку?), уже поралися з мотором. Вони намагались уникнути поглядом того, кого їм кинули на дно човна.

На щастя, Стефан устиг повернути обличчя на бік, що врятувало ніс, який би від неминучого удару перетворився на криваве місиво. Зате права вилиця прийняла увесь тягар падіння на себе і набрякала короткими пульсуючими поштовхами. Стефан застогнав і заплющив очі. Ще кілька таких кидків, і його вилиця видметься на кулак, а він дивитиметься на отих обдертих амеб-смердючок так, як це робить камбала, у якої два ока на одному боці. Перспектива, гірше нема куди. Якщо це все не припиниться, у нього черепок буде боблятися як у інфантильного і він перестане реагувати на те, що діється поруч, хіба що, як його названа сестра камбала, випускатиме ротом замість слів повітряні бульбашки і виставлятиме вилицю з двома очима, одне з яких од подиву саме скосоочиться.

З трудом розплющив очі — до нього нахилилося знайоме червонощоке обличчя попутника, з яким летіли злощасним рейсом.

— Честь, приятелю! — пересилив біль Стефан.

— Живий, живий, старий, ну, ти молодець! Їй-Богу, радий… Тільки, заради всіх святих, поясни, що навколо нас коїться? А то суцільна маячня якась. Бачиш, як мене пердолять якісь бебехнуті гнойки…

Теодор Ероут лагідно поплескав Стефана по обличчю. Дурна асоціація: так само робив Гітлер, коли благословляв унтерюгенсів. Знав, стерво, що діти загинуть, а грав з себе благословителя рейху. Цей жест ніколи не подобався Стефану, і він відсторонився, однак Ероут напучував у тому ж дусі:

— Затям собі: тебе знайшли он ті нещасні бідні рибалки од-но-го. Зрозумів? Тебе і нікого більше!

— Е ні, приятелю. Разом зі мною була Марта.

— Якщо ти будеш слухняним хлопчиком, то мусиш затямити, що ніякої Марти з тобою не було!

— Із злістю перебив Ероут. І додав вбік:

— Якби не Даві, я б ломаного гульдена не дав за твоє життя. Навіть бляшанки тоніка.

— То це ти у нас тоді воду поцупив? Ти?

Ероут дрібно захихикав і штовхнув Стефана носком черевика.

— Я! Я, приятелю. Мені ще жити треба і добре жити, а тобі, як вдасться…

Останнє, що запам’ятав Стефан, коли металева голка заштрика з якоюсь ін’єкцією впилась йому в ліве плече, було зовсім недоречне, майже неприродне злиття червонощокого обличчя з жовтогарячим рятівним жилетом, який ледве тримався на тому одоробалу, коли випихали його разом з Майклом, рятуючи, з літака…

6

їхали мовчки. Біля водія попереду незворушно сидів володар острова. Він жодного разу не озирнувся до Марти і навіть на вибоїнах утримував рівновагу.

Дівчата залишилися на березі, — Даві лиш рукою злегка крутнув, відганяючи їх від машини, і на своїй мові сказав одне-єдине слово, схоже на котяче бри-и-и-сь.

Ну й чорт з ним, з його середньовічною пихатістю. Її зараз найбільше непокоїть, чому так нагло забрали від неї Стефана. Де він? Що з ним?

Відкрите авто повагом тяглося вздовж піщаних дюн у протилежному напрямку від того, куди повезли Стефана. Різкий поворот вліво цілком змінив одноманітний пейзаж у жовтих тонах. Скільки часу вона бачила перед собою пісок-пісок-пісок і сонце-сонце-сонце, крізь яке боляче було дивитися?

Те, що вона бачила перед собою, копіювало кінокадри заокеанських стрічок, в яких оператор смакував показом шикарних вілл мільйонерів. Величезні басейни та фонтани обдаровували прохолодою, квітники — пишним цвітом і паморочливим ароматом, доріжки, мощені дрібною кораловою — де білою, де червоною крихтою, запрошували пройтися. Усе це досі було поза її реальністю. Зате тепер проступало настільки зримо, що серце зайшлося від отієї навальної краси. Голова злегка паморочилась, усю навколишню красу бачила тепер мов крізь скло.

У скронях озивався біль і човплося одне й те ж речення з газети «Daily», недоречне у казковому оточенні, ще не протруєне феміамом райського дивоцвіття, тому цілком реальне і тривожне.

Тут відпочиває нафтовий король. (— Мартусю, кохане, почитай тен бздур! — Тоді Стефан простягнув Марті індонезійську газету «Daily». — Попадш, на цо чловєк витрача пеньондзи!)

І фотографія… Здається, той чоловік має ім’я Ель Даві. Там, на березі, Стефан не впізнав його, хоча сказав, що десь бачив. А це ж про нього писалось, що він викупив острів на час відпочинку і привіз сюди для розваг чималу компанію молодих жінок, з якими, вочевидь, спілкується не про збут нафти. Невже і я повинна стати для нього черговою забаганкою? Але цього не може бути! І взагалі, хіба може бути таке в останні роки двадцятого століття?

Машина загальмувала біля розкішного будинку. Ель Даві сам відчинив дверцята авто і гречно запропонував Марті руку.

— Це мій гість, — представив дівчину численній обслузі, що поштиво схилилася поодаль. — Проведіть панночку до її покоїв.

Марту відразу оточили кремезні, мов чоловічі, постаті арабок. Гелгочучи між собою, показували куди йти. Метушились одна перед другою, запопадливо вишиковувалися вервечкою, вздовж якої мусила ступати по кризі сніжнобілого мармуру.

— Тут хтось говорить по-англійськи? — спробувала нав’язати контакт з безликими, майже роденівськими, молодицями. Вони знову загелготіли, ствердно хитаючи головами, але не вимовили жодного слова, тільки все хитали й хитали головами. Краще б вони цього не робили — у неї й без того все миготить і крутиться довкола.

І лише коли Марта допленталася до дверей, що мали вести ще кудись, почула дитяче:

— Вітаю вас на кейфі.[12]

До неї посміхалася молоденька арабка, ще дитя, вбране у легеньку білу сукню і такий же оздоблений гаптованим мереживом фартушок. На чорній, кучерявій голівці дивом трималась така ж заколка.

— Мене звати Омо, — дзвеніло дівча. — Це ваші апартаменти. Я вам зараз усе тут покажу.

Білосніжна зала з інкрустованою мармуровою підлогою слугувала вітальнею. Стіни з панелей білого дерева під стелею завершувалися різьбленим квітковим орнаментом. Тут вирувало стільки сонця і світла, що, видавалось, кімната позбавлена стін. Лише прозора, з люрексовою ниткою фіранка, за якою простяглася велика тераса, гойднулася при відкритті дверей.

Праворуч — спальня. Балдахін ховав обриси величезного ліжка, за дзеркалами, що йшли вздовж лівої стіни, вміщувалися шафи.

— Все, що вам потрібно, незабаром привезуть, — пояснювала Омо.

За колонами, праворуч від ліжка, у ротонді, оздобленій білим, з ледь помітними рожевими прожилками мармуром, виблискував басейн. До води вели сходи, по обидва боки яких на присадкуватих мармурових столиках стояли кришталеві вази з трояндами. Дихати тут було легше, звідусіль тяглася прохолода.

— Я б води холодної випила, Омо, — нарешті заговорила Марта.

Омо крутнулася на одній нозі, потім зойкнула, гречно вклонилась і запросила до вітальні.

— Прошу. Що бажаєте? — і перед Мартою відчинилися дверцята заповненого усілякою всячиною бару.

Серпанок перед очима заважав чітко і реально сприймати усе навколо. Побачене мінялося рекламними кольоровими слайдами. Марта жадібно пила якийсь сік і не могла напитись. Тільки кубики льоду, що торкнулися порепаних вуст, дали змогу трохи розігнати туман перед очима.

Поки Марта пила і довго пережовувала несмачну у порівнянні з львівським «Світочем» цукерку, у вітальню туди-сюди снували безликі молодиці, розпаковували пакунки, розкладали перед Мартою одяг, кількість якого могла скласти колекцію салону жіночого вбрання, потім ховали це все у шафах і з поштивим поклоном задкували до дверей.

Нічого собі початок нового життя, — холодок небезпеки розповзався по всьому тілу. Може, якби вона не була такою втомленою і так не боліла голова, вона б спробувала розібратися, в якому становищі опинилась.

— Я вам приготувала ліжко, — вгадала її думки Омо. — Відпочивайте.

— Так буде найкраще, — підвелася з крісла Марта. Ковзнула поглядом на терасу. Там відпочивали люди. За столиком спиною до неї сидів господар острова. І другого, рудого, товстого чоловіка, на коліна якому вмостилася голісінька дівчина, котра щойно вийшла з басейну, вона теж знає. Вони ж летіли у тому літаку! Дякувати Богу, і він врятувався. Може, щось знає про Майкла, про Стефана отой РУДИЙ, ТОВСТИЙ. Слова, якими подумки охарактеризувала зовнішність попутника, — НЕ ЇЇ. (… Бережись Ероута. Він тут. Рудий, то-о-ов-стий…)

Раптом холодне і лякливе відчуття правди піднялося в ній: Ероут тому тут опинився, бо полює за скарбом і те, що йому потрібний ключ — зрозуміло, як Божий день.

Кинулася до столика, на якому залишила браслет. Він лежав на місці. Поки що! Але ж Ероут його шукатиме! А знайшовши, розраховує отримати браслет з поясненнями, що й до чого. Може, віддати ту металеву фіговину Ероуту? Ні, краще продати за квиток до Мельбурна і найголовніше, щоб допоміг вибратись звідси. Нехай усе йде під три чорти: і Ель Даві з його витребеньками, і казна-який скарб, і невизначеність. Жила ж вона якось без багатства, без комфорту, без боязні, без пригод. Якось було…

Давай, валяй далі, совдепівська вихованко. Принеси Ероуту браслет на тарілочці. А він його забере, наплює на тебе і твою ментальність, ще й іржатиме з тебе. Не будь цілковитою дурепою!

Але настирливо випереджало хаос думок застереження померлого.

… Там усе твоє. ТВОЄ…

А й справді, чого це вона має віддавати ключ від скарбу тому Ероуту? Яке він має на нього право? Ясна річ, — абсолютно ніякого, оскільки її застерегли від нього.

… усе ТВОЄ…

Браслет треба негайно заховати так, щоб його ніхто не знайшов! А там — побачимо, — вирішила Марта. Тільки, де заховати, якщо Ероут переверне усе, раз опинився на острові біля неї. Не подався далі, куди летів, а сидить і пильнує її. Може, навіть Ероут і уб’є її, якщо не віддасть браслет і не розповість про його таємницю.

Е ні, вона не буде наївною дурепою! Це — у минулому. Новий шмат життя — це нові клітини розуму, а не тарілка манної каші, і добряча порція роз-суд-ли-вос-ті!

Кидається від вікна — куди ж заховати браслет? Він блискучий, його відразу знайдуть, куди б не запхала. Очі перебігають з одного предмета на інший. І лише коли ковзнула поглядом по цілому ряду пляшечок з різнокольоровими лаками для нігтів, знайшла, що шукала.

— Омо, чекай на мене у спальні! — майже крикнула на дівчинку і та блискавично метнулася виконувати наказ нової господині.

Швидко замалювала поверхню браслета білим лаком. Залишилось одне — почепити його на рельєфний виступ різьбленого білого листочка вгорі, на панелі. Підсунула до стіни легку канапу, поставила на неї крісло, видерлася на нього і прилаштувала-таки браслет. Глянути б, як вийшло. Марта примружує очі і відводить голову трохи назад — щоб краще роздивитись, чи розчиняється фарбоване тіло браслета на тлі білого орнаменту. Однак серпанок не дав такої можливості. Несподівано накрив усю і потягнув кудись у сріблясту імлу…

7

Усе складалося для Теодора Ероута якнайкраще. Якихось півгодини тому він відправив єдиного і такого непотрібного свідка подалі від острова Ель Даві, та сподівається, що той поляк до кінця днів вчитиметься вимовляти своє ім’я, пісяючи від марних потуг під себе. А про те, аби пригадати, з ким потрапив на Флор, взагалі зась, — Тед вибрав з арсеналу психотропної амуніції, як здавалося, саме те, що треба. Лишив поляка живим, але…

А от що робити з Мартою, а саме так поляк назвав те дівчисько, ще не вигадав. Звичайно, якщо вона припаде до вподоби Ель Даві, тоді проблем буде набагато менше. Нехай забирає її у компанію до своїх кіз, його це не турбуватиме. Хіба що відбере одну дрібничку. Але про це — нікому.

Тихо, ша!

Вуркіт машини, що під’їхала до палацу, змусив Теда з невластивою дебелим людям моторністю опинитися біля вікна. Нарешті! Як він і чекав, то був Даві з новою лялькою. Вона таки припала йому до вподоби, інакше б не привіз її в машині як справжню королеву.

Тед викручувався біля вікна. За легкою фіранкою на всю стіну вікна стрибав з одного кінця до другого, вигинав шию, присідав, підскакував і, нарешті, побачив те, що хотів.

Даві гречно відчинив дверцята і простягнув Марті руку, допомагаючи вийти з машини. Вона ж сперлася на його правицю. Тут Ероут смикнувся і завмер, готовий, якщо треба буде, до смертельного стрибка, — на руці дівчини віддавав холодним блиском браслет із знаком лева.

Захоплення побаченим настільки вибалушило йому очі, що тіло викрутилося дивним на і Ероут позадкував з кімнати, отакий собі капельмейстер-везунчик, — махне диригентською паличкою і задзвенить мажором бравурний марш на честь його воскресіння. Тільки шепне служці, яку приставлено до Марти:

— Красненько перепрошую, — виспівував сам до себе Ероут, удаючи, що розмовляє з служкою, — але мені, як джентльмену, не випадає турбувати вашу гостю через та-ку со-о-о-бі дрібнич-ку-у-у, яку забув в її апартаментах. Та-а-ке со-о-о-бі брязкальце із вишкіреною пащею лева-а-а-а!

8

Марта лежала на величезному ліжку. Не хотілося розплющувати очі та втрачати побачене далеке рідне місто, маму, подруг. Все це миготіло на іншому кінці планети, в іншому світі, за яким так тужно, і який уже не хочеться міняти на інший. Жила ж якось… (Чому ж це «якось»! Нормально, як усі, тягла від зарплати до зарплати, вистоювала у чергах за маслом, хлібом, мирилась з нестачею води, із щоденною гризнею на роботі). Але ті проблеми аж ніяк не йшли у порівняння з теперішніми.

Раціональний склад розуму попервах відмовлявся приймати оту всю беліберду, яка вирувала навколо неї. Поруч безвилазно сновигали жінки-примари, німою лавиною летіли на слабкий порух руки. Іноді над нею жалібно шепотіла Омо. У такий спосіб довідалася, що дістала сонячний удар і пролежала без тями (скільки точно днів, запитає в Омо) чимало часу. Чимало, бо їй весь час снився один і той же сон. Не раз, не два і не три… В ньому вона падала в темряву і намагалася не знайти там чогось, а позбутись. У цьому вона стовідсотково впевнена, але так і не збагнула, чого повинна була позбутися. Тепер, коли сили знову до неї повернулись, і зник з очей підступний серпанок, вона не встане з ліжка, поки не збагне, чого конкретно повинна позбутися.

Омо знову присіла біля Марти.

— О, моя господине, коли ж ви очуняєте? — тягло речитативом дівча. — Наш господар так про вас дбає, стільки одежі прислав вам, стільки коштовностей. Тільки щойно я вийду з вашої кімнати, як хтось перевертає усе тут шкереберть, порпається у шафах. Щодня прибираю. Почалося все з того, що я не виконала вашого бажання і не пересунула крісла у вітальні…

Марта не дала дівчинці договорити, різко сіла на ліжку. Тепер вона знала, кого повинна позбутись!

Омо здивовано кліпала очима.

— А сьогодні хтось нишпорив у нас? — перепитала дівчинку.

— Та-а-ак, — зіскочила з ліжка Омо. — Яка радість, що ви вже очуняли!

Марта сперлася на плече дівчинки.

— Ану, спробуймо пройтися до вітальні.

Уже з дверей прикипіла до пишного різьблення на стінах, примружила очі, ступила ще кілька кроків — І побачила браслет там, де його прилаштувала. Його не знайшов Ероут! Не знайшов!

Це було вчора. А сьогодні Омо урочисто повідомила, що її господиню запрошує на вечерю володар острова Флор.

Омо розсунула дзеркальну стіну, за якою на вішаках зваблювали шовкові, парчеві, шифонові сукні, блузи, спідниці. Акуратно складена хмаринка напівпрозорої білизни. Взуття теж мало своє місце.

— Іду на ви! — підбадьорила Марта саму себе і почала ретельно підбирати вбрання на вечір. Чекав на неї отакий собі прямий ефір, який повинен, нарешті, розвіяти її невизначеність. Швидше б!

Марта переглянула весь гардероб. Мала добре треноване око та й досвід, що і якого кольору їй пасуватиме найкраще. Розцяцьковувати себе не збирається, одяг — теж свідчення твоєї натури, твого стилю життя. А вона звикла бути на екрані діловою жінкою, впевненою у своїх вчинках, мудрою і урівноваженою.

Вибрала з-поміж усього барвистого мотлоху довгу темно-синього кольору шовкову сукню, верх якої обсипано чудернацькими прикрасами з ланцюжків та різнокольорових скелець.

— Омо, принеси-но ножиці і позрізуй оце, — вказала на металеву клумбу, що прикрашала сукню.

Дівча широко відкрило очі від такої руйнації, але слухняно і акуратно почало виконувати наказ, складаючи відрізані прикраси у кришталеву піалу.

На столику стояла ціла колекція парфумів. Можна було б досхочу насолоджуватись фантастичним ароматом «Givenchy», «Tribu». Знайшла улюблену «Magie noire». Аура цих парфумів завжди додавала їй впевненості і рішучості.

Йшла коридорами, у нішах яких мліли нерозгадані почуття мармурових античних красунь. Високі каблуки вицокували сходами, — так вони з Омо опинились в другій половині палацу, розділеному сходами навпіл.

Двоє арабів, що з’явилися невідомо звідки, поштиво відчинили перед нею двері. Звідти на неї війнуло страхом. Це не просто переляк, а тваринне відчуття жаху собаки, котру зараз позбавить життя волохата рука гицеля. І немає куди від такого приречення дітись. Її загнано у глухий кут. Прямий ефір видавався тепер дитячим лопотанням, копійчаною опереткою у порівнянні з тим, на що наштрикнулося її життя.

Марта ступила крок…

— Боже, поможи!

… І опинилася у величезному приміщенні. Це не була одна зала. Увесь простір мав сучасний європейський дизайн, який ігнорує поділ на кімнати, і тому створює відповідний просторовий ефект.

Двері нечутно зачинились і не встигла Марта зіщулитись і заскавучати від страху, як до неї подався дебелий, рожевощокий попутник. На неї насувалося матеріалізоване зло, ім’я якого Ероут!

Ворог був так близько, що вона відчула, як від нього війнуло терпкими парфумами. Це не позбавило жаху, просто тепер вона знала запах свого страху. Просто знала, а це вже чогось варте для того, щоб хоч трохи оговтатись і не брести далі навпомацки у суцільній темряві невизначеності.

Вбраний у легкий костюм з білим метеликом на товстій червоній шиї, він простягував до неї руки і з наліпленою етикеткою посмішки белькотів:

— Яке щастя! Яке щастя залишитися живим після такої катастрофи! Дозвольте мені, нарешті, відрекомендуватися подрузі по нещастю. Теодор Ероут, голландський бізнесмен.

Схопивши обидві Мартині руки, цілував їх, припадав до невидимих знаків від браслета, винюхував його слід.

— Марта Квитко, я з України, чули про таку державу? — спромоглася скривити вуста в тремтливій посмішці. Вона, виходить нікудишня артисточка, зовсім не може опануватися. Ну, давай, зіграй-но щось розумненьке не перед відеокамерою, а ось тут. Що, несила?

Ероут нарешті переконався у відсутності браслета і німо викарячився на дівчину. Марта вивільнила руки і продовжувала боронитись од студеного повітря, яке гнав страх.

— Я до свого вуйка в Мельбурн зібралась. І маєш тобі, така біда. А ви до Мельбурна чи до Джакарти летіли, пане Ероут?

— До Ме-ме-мельбурна, — запнувся Ероут, ковтнувши слину.

— Ну от і добре, разом і полетимо. Чи не так? — і отримала цілком виправдану щодо бон-тону змогу глянути на широке, з бігаючими очима, спітніле обличчя. Вистачило миті, щоб визначити, що її не збираються звідси відправляти. Принаймні, це не входить у найближчі плани Ероута.

Теодор тільки руками розвів.

— А це, панночко Марто, наш рятівник, — змінив тему розмови Ероут. Його мова набрала урочисто піднесеного тону і Ероут речитативом, подібно мусульманській молитві, тягнув одухотворено Е-е-е-ль Да-а-а-ві-і-і-і…

Цей сучий син, що стоїть зараз з келихом у руці на три сходинки нижче від паскуди Ероута і милується своєю величністю, таки має намір зробити з мене наложницю. Тому й прибрав Стефана. з дороги…

Ероут знову й знову тягнув е-е-ель… ві-ві-ві-і-і. Та Марта його вже не слухала.

— О, пан Даві такий джентльмен! Такий дбайливий і уважний, що я мало не забула за лавиною його дарунків: а де ж ви діли Стефана?

— Вау! — тихо ахнув Ероут від такої зухвалості.

Та Ель Даві важко було вивести з рівноваги.

Жоден м’яз не смикнувся на обличчі.

— Той чоловік полетів далі, а ти — мій гість! — І жестом запросив до столу.

Підносили дивовижні страви, наливали духмяні вина, яких Марта ніколи не бачила і не куштувала. Задля годиться, не висловлюючи жодних емоцій з приводу поданих кулінарних див, наче щодня їла і пила подібне, підчепила виделкою кілька листочків салату. Повільно пережовувала, обмірковуючи, що і як робити далі.

Вона опинилася між двох ворогів. І з двома відразу не дасть ради. Через силу змушувала посміхатися до них, дякувати за піклування про її здоров’я, відповідати дотепами.

Ловила на собі погляди Даві. Він відверто милувався Мартою. Усе в ній: зі смаком підібрана сукня, чудове волосся, закручене на потилиці, паморочливі парфуми і невимушеність, — справляло магічне враження.

— Я дуже вдячна за турботу і гостинність, — удавати з себе емансиповану дурепу було несила. (… лялечка Барбі… давай, крутони-но щось звилиною… Час-с-с…) — Але буде краще, коли ми, услід за Стефаном, поїдемо звідси завтра разом з паном Ероутом. Він бізнесмен і людина зайнята. Та й мені буде безпечніше відчувати в дорозі надійне плече людини, з якою довелося стільки пережити. Чи не так, пане Даві?

Марта дивилась в очі Даві, очікуючи відповіді.

— Ні! — підвівся з-за столу володар острова. — Ероут завтра поїде, а ти — ні! Ти мій гість!

Що дозволяє собі ця зухвала жінка, як сміє перечити йому?

Однак Марта не відвела очей, знизала плечима і… засміялася. Потім піднесла келих і сказавши щось на незрозумілій Даві мові, висушила його до дна.

І тільки біля дверей знову повернулась до своїх ворогів, ковтнула клубок жаху і голосно прокричала українською мовою нікому, крім неї, не зрозуміле:

— Якщо я доживу до ранку!

Майже бігла до своєї кімнати. А жах, великий і моторошний, сунув за нею і сичав:

— Першим почне діяти Ероут! Ероут!

Почне!

Першим!..

Напруження, що пережила за вечерею, стало вищим випробуванням від усіх її прямих ефірів взятих разом докупи. Як би там не було, а поверталася додому після передачі знаючи, що має змогу відпочити і відключитися від усієї тріскотні. Тепер, навпаки, напруга зростала у шаленій прогресії. Поруч немає редактора, котрий би відредагував, скоректував думки або хоча б натякнув, що робити.

Що робити? Що? Крижані ляпаси її страху шукали виходу.

А що… А якщо зіграти на хтивих емоціях Даві? Наприклад, зробити з Ероута гвалтівника! О, тоді голландця за секунду змете звідси. Хіба навіжена кров араба дозволить терпіти конкурента?

— Знаєш, Омо, ти не йди від мене, залишайся тут.

Марта уже знала, що робитиме.

— Але ж до вас повинен прийти наш господар або інший гість, — боязко підвела очі дівчинка.

— Звідки це ти взяла?

— Так тут заведено. До таких жінок, як ви, завжди вночі хтось приходить. Це називається любощі.

— Е ні, Омочко, це не про мене. — Тут таке… Знаєш, як тільки побачиш, що ваш гість, такий собі товстий та червонощокий Ероут, прийде сюди і надумає задушити чи пристрелити мене, ти відразу біжи до свого господаря і попередь його, що та паскуда Ероут хоче… Ну, як ти кажеш, любощами без моєї згоди зайнятись.

Омо від почутих слів розкрила рота і тихо ахнула.

— Вас убити? Але ж ви така вродлива…

У двері постукали і вкрай перелякане дівча пішло відчиняти. Коли вона повернулась, круглі від переляку очі відбивали одне — прийшов Ероут.

— Гадаю, нам є про що поговорити, оскільки я завтра зранку від’їжджаю, — почулося за дверима.

Омо метнулася за штору, а Марта прикипіла до крісла. Ероут прихопив з собою пляшку якогось пійла.

— Давайте пом’янемо тих, хто загинув у цій жахливій аварії.

— Давайте, — погодилась Марта, якій і справді не завадив би ковток чогось міцного.

Вона подала важкі кришталеві склянки і Ероут, розливаючи, продовжив:

— Шкода, що раптова смерть забрала пасажира, біля якого ви сиділи. Таке перенапруження не для старших людей. А ви знаєте, що мій батько, здається, знав його. Колись вони разом воювали на Суматрі. Чи знають у вашій Ук-ра-ї-ні про такий острів?

Марта мовчала. Те, що Ероут відразу взяв бика за роги і заговорив про її земляка, змусило серце добре калататися. Виходить, це все правда про скарб. ВСЕ, що сказав Григорій Делкович.

— Я відразу звернув увагу на прізвище Доулд, царство йому небесне, — одним ковтком перехилив склянку Ероут. Від випитого на очі набігли сльози, їх він не витирав, а навпаки, шукав зволоженими очима Мартиного погляду. Марта й справді зиркнула на Ероута. Діставши такий поблажливий допінг, Теодор збуджено продовжив:

— Весь час думав: звідкіля чув це прізвище, а коли побачив, що перед смертю бідолаха подарував вам браслет із знаком лева, зрозумів, що не помилився. Так, це той самий Гренд Доулд. А його браслет переконав мене в цьому остаточно (Ероут знову наповнив склянку). До речі, надзвичайно чіткий орнамент батаків.

— Кого? — перепитала Марта.

— Це плем’я у індонезійських аборигенів таке, батаки називається. Браслет — зразок їх творчості. До того ж, я бачив подібну різьбу на скіпетрі в одному альбомі. Гадаю, ваш браслет теж міг би зацікавити етнографів Індонезії, адже його зроблено туземцами. А це зараз, самі знаєте, цінний народний промисел…

Марта пригубила склянку. Усе, що говорив Ероут, скидалося на правду, якби її не застеріг перед смертю Григорій Делкович, а не Гренд Доулд, як називав покійного голландець. Але, з іншого боку, якби не аварія, вона так би й не довідалася, що летіла поруч із земляком. Делкович мав нагоду Марті розповісти про те, що він з України. Однак не зробив цього ні в «Боїнгу», ні на летовищі тієї страшної атолової країни, де вони просиділи як заручники всю ніч. Зробити це його примусила тільки смерть.

Виходить, має рацію Ероут. Делкович таки не Делкович, а Доулд. З таким прізвищем жив старий, а справжнє заховав від людей. Навіть не хотів, щоб хтось знав, що він розмовляє по-українськи, знає Львів, Успенську церкву…

— Очевидно, перед смертю Доулд вам розповів про мистецьку цінність браслета для народностей Індонезії, — перебив думки Ероут.

Марта надпила з склянки.

— А ваш батько не розповідав, як познайомився з Дел… Доулдом?

— Вони були найманцями на Суматрі у складі нідерландського' корпусу. Тоді, ви мабуть знаєте з історії, туземці захотіли самостійності. От і довелося їх втихомирювати.

— Значить, звідти і браслет, про який ви говорите?

— О, так! Доулд ще хвалився перед батьком, казав, що сувенір отримав.

— Виходить, Доулд зробив щось добре тим батакам, оскільки отримав такий подарунок?

— А хіба він вам про це не розповідав? Я ж бачив, як він вам щось бурмотів, коли чіпляв на руку браслет. Тільки не зрозумів, на якій мові ви розмовляли.

Червоні очі Ероута дивились люто.

— Я теж нічого не розібрала, — підвелася Марта. — І браслет мені він не встиг подарувати. Мене штовхнув у воду Майкл. Молю Бога, щоб і він, і Стефан лишилися живими. Ви про них щось чули? Знаєте?

— Сядь, не стрибай навколо мене і не корч з себе сестру-жалібницю. Наплювати на всіх! — загримів Ероут. — Мене цікавить одне — браслет. Він у тебе, я сам бачив. Тільки ти його десь добре встигла заховати. Але ти мені його відцасиш доб-ро-віль-но, — у тебе іншого виходу немає. Цей нарваний Ель Даві, аби ти знала, справжнісінький сексуальний маніак. І залишив тебе тут лише для того, щоб торохнути кілька разів, а потім, як набриднеш, у кращому випадку відведе до стада кіз, яке вештається за ним. Або, як не будеш задовольняти його сексуальні девіації, віддасть отим бевзям, що шуліками кружляють навколо палацу, охороняючи господареві сідниці та його дорогоцінний член.

На довершення сказаного, Ероут видобув з кишені газету і тицьнув Марті:

— Ти вже мертва, дурепо…

Марта навіть руки за спину заклала. Не збирається вона вислуховувати теревені Ероута. Це їй наплювати на нього і на його слова. Ероут казиться і не знає, як підступитись до неї.

Зиркнула на Ероута. Той цмулив з склянки і навіть не дивився на дівчину. Рідина у його склянці нагадувала кислоту, її руйнівну силу Марта відчувала усім тілом. Кислота з кришталевої склянки шипить, в’їдаючись у тіло: ти вже мертва…

Тремтячими руками розгорнула «Daily» і завмерла. На першій сторінці у чорній траурній рамці побачила своє фото, праворуч фото Делковича і стюардеси…

Далі Ероут не дав можливості дочитати. Ковтнув останню порцію пійла з утробним кві-ккк, вихопив газету, акуратно згорнув її учетверо і заховав до внутрішньої кишені маринарки. Запалив цигарку, для форсу пустив кільце диму просто в обличчя Марти, і лише тоді мовив:

— Ну _що, красуне, сама бачиш, твої справи кепські. Даві з тобою манірничати не стане, ти ж — мертва. Дійшло? А ми б могли домовитись, якби ти віддала мені браслет і розповіла, що шепнув у твоє прекрасне, поки що, вушко старий телепень Доулд.

Губи у Марти пересохли, але торкатися склянки було страшно. Її усю ще пекло, роз’їдало та доїдало. Поворушила пальцями ніг, вони видалися крижаними.

— А ви що думаєте, Стефан буде мовчати і дивитися на моє траурне фото, коли знає, що я жива?

Ероут засміявся. Тремтіло усе його вгодоване тіло. Він примружив око і зиркнув на дівчину:

— Тю, та хто ж повірить у дебільне мимрення розумового каліки? Сумніваюся, що він взагалі зможе щось членороздільне вимовити…

Ероут знову хлюпнув у склянку. Він уже святкував перемогу, розмірковуючи, як про всяк випадок тицьне Марті на квиток до вуйка і пообіцяє, що зранку забере її з собою.

— Ну, то як, кицю?

Марта таки примусила себе пригубити пійло. Зробила ковток — благала Господа, аби думки стяглися докупи і вона спромоглася хоч на якусь дію. Рішучу, бо оте фото в газеті розв’язувало руки усім, крім неї. Її взагалі не існує. Тільки-но видобулася з мозку ця фраза, як відразу мало не зайшлася від обурення — ну, вже ні, такого вона не допустить!

Встала і різко розвернувшись, пожбурила важку кришталеву склянку у вікно. Серед нічної тиші дзвін розбитої шибки пролунав справжнім вибухом.

З-за штори до дверей тінню метнулась Омо. Щось лише війнуло біля Ероута. А Марта, схопивши з столика розпиту Ероутом пляшку, наступала на нього і кидала йому в обличчя слова на тій же мові, якою розмовляла з Доулдом.

Ероут нічогісінько не розумів, тільки сила, з якою видихувала дівчина слова, була страшною і незламною. Вибалушені очі його заметушилися, закліпали, Ероут випадав зі своєї тарілки — дійшло, що так лементувати могла людина, яка, попри усю видиму приреченість, стане на свій захист і боротиметься до кінця.

На таке Ероут навіть не сподівався. Ну, найбільше, що могло статися, це лавина прокльонів та водоспад сліз. Ва, що більше, найвищим виявом його перемоги повинні стати благання дівчиська врятувати її будь-якою ціною. Роль ангела-хоронителя злазила зі шкіри і покривала масне обличчя червоними плямами.

Марта на якусь мить перевела подих, похитала головою і знову глипнула на Ероута. Видихнула тихо, навіть розважливо, як видалося Теодору.

— Аби тебе шляк трафив, Ероуте, паскудна твоя душа! Не бачити тобі браслета, сучий сину. Забирай геть звідси свій свинячий зад і дуй, поки той сексуальний маніак Даві не зробив з тебе свого гаремного козла.

Ероут остовпів. Не сподівався, навіть не передбачав такої реакції.

Крізь розбите вікно чулось важке тупотіння охорони, гучні окрики.

— А тобі зараз я ще ось що скажу, тільки зажди хвильку.

Дівчина перевела дух, на мить прислухалась і навіть схвально кивнула до Ероута.

— Добре тут працює охорона, чи не так?

Метнула швидкий погляд на двері, які ось-ось мали відчинитися, набрала побільше повітря і заходилась верещати:

— Зараз тут з’явиться той сексуальний маніак, як ти, негіднику, посмів назвати нашого рятівника Ель Даві, дасть наказ хлопцям з охорони і вони відріжуть тобі те, чим ти намагався мене збезчестити. Ну, як, коцуре? — запитання проказала пошепки.

Ероут хапав ротом повітря. Перед ним українське дівчисько грало вар’ята і комедія для нього поверталася трагічним боком. Не встигла вона закінчити його ж перефраз, навіть, обличчя так спотворила, як зробив це він хвилину тому, коли у двері поквапливо зайшов Ель Даві у супроводі численної охорони і малого чортеняти, якого Тед не помітив за шторою.

Омо кинулася до Марти:

— Наш володар врятує вас від любощів цього чоловіка!

Марта притулила до себе дівчинку і стала перед Даві, холодна і спокійна, — наче то не вона щойно дала відсіч Ероуту, вибухнувши так голосно, що відлунювало у другому кінці палацу.

— Тебе ніхто більше не буде турбувати, — промовив Даві. — А Ероут від’їздить з мого острова негайно! Готуйте катер. — 3 цим вийшов, злегка вклонившися Марті.

Дівчина не ворухнулася.

Теодора Ероута виводили з кімнати озброєні охоронці.

9

Стефан поволі приходив до тями. Усе, що відбувалося останнім часом (а минув день чи тиждень, не знає), видавалося довгим страшним сном. Але ж, на Бога, у нього ніколи не було отієї загальмованості у мові, якоїсь інфантильності, що і зараз так чітко вловлюється у кволих рухах, словах. Хтось наче висотав з тіла усі м’язи.

Сидів у зручному кріслі на терасі лікарні, ноги дбайливо прикриті простирадлом, і йому не дошкуляє надокучлива мошва. Тільки бачить, як поруч метушиться медсестра-індонезійка у білосніжному фартусі з червоним хрестом на грудях і у такій же високій шапочці.

— Усе гаразд, пане Метисю, — посміхнулася до нього.

Стефан саме намагався второпати, чому зникла з тіла пружність м’язів, але медсестра, 'її голос, відразу відігнали думку геть. Стефан невдоволено звів брови, — забув, про що тільки-но думав. Усе підкорилося голосу медсестри. Чоло смикнулося, видно, знову не по-людськи, бо відразу відбився жаль у погляді великих очей індонезійки.

— Але ж ви живі, — ніби виправдовувалася дівчина. — Вас знайшли рибалки неподалік нашого селища і непритомного привезли сюди, у лікарню острова Ентанго. Вас шестеро врятувалося з літака, а троє, — зітхнула, — загинуло. Це старий голландець, польська стюардеса і молода дівчина з Ук-ра-ї-ни.

Вона по складах вимовила останнє слово, бо, мабуть, ніколи не чула про таку країну.

Як, троє? — німо переварював Стефан. Боявся, що знову загубить зміст почутого і тому повторював без слів: як, троє, як — троє… Хіба троє? ТРОЄ? Це хвилювало, і Стефан попервах не міг збагнути, чому. Піт виступив на чолі, але він вперто тримався за своє: ЯК — ТРОЄ?

Полегшення прийшло відразу, як зрозумів, чому хвилюється. Загинуло не троє, а двоє пасажирів. Марта теж врятувалась і вони були разом, поки не зустрілися з тими навіженими психопатами. Якби зараз замовкла медсестра, він би зібрався з думками і… Але дівчина не переставала говорити.

— Усіх уже відправлено, кого до Джакарти, кого до Мельбурна, залишились тільки ви і пан Майкл Харріс. Он, погляньте, він йде сюди.

Стефан знову загубив думку і покірно тягнувся важкими очима у тому напрямку, куди показувала медсестра. Вистачило кількох секунд, щоб зрозуміти і відчути, що він знає того хлопця. Дякувати тобі, Матір Божа, Стефан не забув обличчя Майкла, значить з пам’яттю не такі вже й пропащі справи.

Тепер тіло Стефана зреагувало по-новому, його не судомило, навпаки, почуття радості були такі щирі і бажані, що з очей покотилися сльози.

— Егей, друже, бачу, ти йдеш на поправку! — Майкл підійшов до Стефана. — Гадаю, нам варто перехилити по склянці за твоє воскресіння, як ти на це?

Стефан для більшої переконливості у знак згоди кілька разів хитнув головою. Щось схоже на посмішку промайнуло на його обличчі. Але очі не відпускали Майкла. Видно, здорово і йому перепало, бо одна шкіра та кістки лишилися. Великі синці під очима ховалися під крислатим капелюхом, насунутим низько на чоло. Кисть правої руки забинтована, в очах неспокій. Але це минеться, — поправив себе Стефан. Усе закінчилося. Вони ж серед людей!

— Ну, то як, пройдемося? Тут неподалік є пристійна кнайпа. Там і поговоримо, окей? — наполягав Майкл.

Допоміг Стефану підвестися. Різкий біль від довгого сидіння різонув по м’язах і Стефан мало не заточився. Але рука Майкла та допомога медсестри дали змогу втримати рівновагу.

— Ану, давайте по-маленьку, — приказувала медсестра. — Ось так, крок за кроком.

Провівши їх до виходу з невеличкого, з білої цегли мурованого будиночка, в якому розміщувався місцевий шпиталь, вона передала Стефана під Майклову опіку.

— Дозволяю лише по одній порції доброго дрінка! — крикнула навздогін.

— Йес, мем! — махнув на прощання Майкл. — А ми з тобою знаємо свою норму, чи не так?

Це був явний натяк, відразу по інтонації зрозумів Стефан. І коли за якусь секунду мозкові звилини зібралися-таки докупи і манісінька молекулка забігала і вибухнула спогадом, хлопець посміхнувся. Він згадав, що має на увазі Майкл.

Кнайпа й справді містилася недалечко, відразу через дорогу. Час від часу тут проїздили маленькі вантажівки або пробігала юрба босоногих дітлахів, після них відразу вимуровувалася стіна непроглядного пилу. Перехожі од цього кидались урізнобіч, і тільки барвистими привидами бродили у самому центрі піщаної бурі худі півні.

Стефану важко давався кожен крок, він упрів і аби не допомога Майкла, зашпортався б у дорожній пилюці на втіху місцевій дітворі.

— Нічого, Стефане, — заспокоював Майкл. — Я теж недавно на ноги зіп’явся. Але тепер усе позаду. І ти потерпи ще трохи.

Але ноги все ж не слухалися, плентались, залишаючи по собі борозни у червонястій пилюці.

Стефан ніяк не міг збагнути, чого йому відмовляють ноги, руки. Все ж у нього було гаразд, він не отриїлав жодних пошкоджень, навіть подряпини не мав після того, як з літаючої розвалюхи дістався на берег, хіба кілька синців, щось схоже на ті прикраси, з якими мало не щодня повертаються додому його сини Іво та Алек.

Це і Марта може засвідчити. Бо не троє загинуло, а двоє. Таки двоє!

Стефан полегшено зітхнув, — він знайшов нещодавно загублену думку. Навіть міг заприсягтися, що й з головою у нього було все гаразд і не міг він стати недорозвинутим ембріоном, здатним лише слину пускати та інфантильно белькотіти. Скільки разів, сидячи на терасі шпиталю, думав про це, але завжди якась величезна червона пляма заступала думку, і як тільки Стефан кліпав очима, думка остаточно зникала, — кожного разу перемагала ота триклята червона пляма. І ще — вона огидно гиготіла і позбавляла Стефана можливості відшукати втрачену сентенцію.

Майкл поставив перед Стефаном склянку. У ніс вдарив приємний і збуджуючий запах алкоголю. Метись розумівся на добрих напоях, а це було таки класне віскі. Він навіть знає його марку, зараз збереться з думками і згадає. Тільки, як потім вимовить назву, коли язик теж якогось біса перестав слухатися?

Стефан вдихав запах віскі, наче наповнював власний мозок необхідними для повноцінного функіонування ефірними парами.

— Давай, Стефане, за повернення до життя! — підняв склянку Майкл.

Руки Стефана тремтіли. Віскі хлюпалося, коли намагався піднести склянку до рота. Друга спроба, як і перша, виявилася марною.

— Не відступай, друже! — підтримав склянку Майкл.

Метись пив жадібними ковтками. Майкл тримав денце склянки поки не побачив, що вона спорожніла. Сам поставив її на місце.

Стефан відкинувся на спинку стільця і заплющив очі. Поворушив язиком: чи зможе щось членороздільне видушити з себе? Але алкоголь робив своє, — виводив із заціпеніння.

— Який сьогодні день? — довго видобував з себе, ледве-ледве даючи раду з неповоротким язиком.

Щоб розібрати сказане, Майкл ближче нахилився до Стефана.

— Сьогодні двадцять перше червня.

Стефан втупився в одну точку. Як добре, що вона не червоного кольору і не розповзається в очах. Він спробує швидко обміркувати почуте. Вилітали вони з Варшави сьомого.

Дякую тобі, Матір Божа Ченстоховська, що повертаєш мені пам’ять.

Значить, оговтався він через два тижні.

… Сте-фа-не! — устиг впіймати окраєць думки перш, як червоняста пляма почала налазити на очі.

— Марта жива! — з неабиякими труднощами видобув з себе.

— Ні, друже, на жаль, ти не знаєш, вона… вона загинула.

Майкл відвернувся вбік, очі шукали когось у іншому вимірі, і Стефан шкодував, що у цю хвилину він не побачив його обличчя, бо тоді б Харріс зрозумів, що він говорить правду.

— Загинуло дво… — з рота потяглася тоненька цівка слини.

— Я знаю, тобі теж шкода Марту, то справді чудова дівчина була.

Майкл блукав сумними очима десь далеко.

Стефан теж замовк. Він розумів настрій Майкла. Почуття, що зародилось між Майклом та Мартою на тому летовищі, коли вони потрапили у халепу, торкнулося душі хлопця. Але ж…

— На, читай.

Майкл видобув з кишені легких білих штанів газету. Її прихопив з дозволу головного лікаря Мааса, котрий щодня отримував пошту. «Daily» привозили разом з іншими газетами з Суматри на баркасі, в якому зранку возили на продаж рибу. Це була позавчорашня газета, але Майкл вперто носив її у кишені і не викидав. Може, хотів показати її Стефану? Хто зна!

Стефан упізнав «Daily». Це та ж сама англомовна індонезійська газета, яку він просто заради цікавості, бо летіли до Джакарти, купив на тому торохнутому летовищі і яку потім давав читати Марті… Що він запропонував тоді прочитати?

Руки не слухались і пальці не могли розгорнути сторінку.

Майкл трусонув газетою, розправив її на весь формат і поклав першою сторінкою перед Стефаном.

— Ось тут…

На знімках, обрамлених товстою чорною рамкою, Стефан відразу впізнав і старого голландця, і стюардесу, яку вони разом з Мартою поховали на острові, і… Марту!

— Сте-фа-не!

Як багато хочеться сказати, але не годен, язик зробився неповороткий і геть відмовляється слухатися. Він втомився, йому конче треба відпочити. Але зараз Стефан спробує зібратись і сказати про найголовніше, що його заділо за живе, поки він ще спроможний хоч якось белькотіти, змішуючи слова з в’язкою ниткою слини, яка все тягнеться й тягнеться з рота.

— Сте-фа-не!

Хтось зіграв з українкою припаскудний жарт. Про це він поміркує у зручному кріслі на терасі лікарні. І якщо Матір Божа Ченстоховська буде до нього милостивою, він дасть раду своїм думкам і, можливо, збагне, звідки взялась ота червоняста масна пляма.

— При-не-си мені… «Daily» за сьо-о-о-ме червня, — зводив тисячотонний вантаж очей на Майкла.

— Ц-це ду-же важ-ливо і… замов ще келишок.

10

Перед очима стояло власне фото у траурній рамці. Куди б не відводила очі, скрізь зримо бачила своє зображення. І так довго втупилася в нього, що очі самі заплющуються, бо на них звідусіль давить чорна стіна смерті з надписом, що її офіційно оголосили мертвою.

Фото у траурній рамці миготіло скрізь: лежало на журнальному столику, визирало з-за фіранок, спускалося зі стелі, множилося на підлозі, по стінах, — не варто навіть роздивлятись доокруж, бо скрізь — власне фото у траурній рамці.

Марта так і заклякла на одній точці, — само по собі виходило, що на газетному фото зображено її друге я, — вольове, рішуче, хоробре. Його вона втратила назавжди, — тут її імідж бойової репортерки нікому не потрібний. А вона залишилась така, як народилася, зі своїми непристосованими до дійсності комплексами. Це зараз, у цю секунду ставало фактом, бо інакше б досі друге я уже б щось обдумувало наперед.

Що ж маю робити, що?

Друге я мовчало серед суцільної пустелі крижаних скалок.

Стало холодно. Готова була впасти на канапу і — нехай усе летить шкереберть, — хіба вона має силу якось протистояти? Та й як себе поводити у цій ситуації?

— Пані, пані! — тягла Омо за руку Марту. — Того червоного і товстого повезли на Суматру.

Дівча вже вдруге торочить те саме, але її господиня зовсім не реагує, дивиться скляними очима в темряву і мовчить.

— Що? — нарешті глянула на дівчинку.

— Та кажу ж вам, Ероута повезли на Суматру, я бачила, як його посадили на човен і повезли, — втретє товкмачила Омо.

— Ах, це ти, Омо…

Ероута уже тут немає, але від того мені не легшає…

— Та ви мене чуєте? — Омо мало не плакала. — Не бійтеся, його тут вже немає. — Дівчинка притулилась до Марти.

Кожен думав про своє.

Цього разу Омо поталанило з господинею. Другий рік прислуговує заїжджим паням, а такої хорошої ще не зустрічала. Жодна не почастувала її цукеркою, навіть не дивились у її бік. Усі пихаті, жадібні до суконь, прикрас, до алкоголю охочі. Не те, що нова господиня.

Дівча глянуло на Марту, але вона все ще сиділа незворушно, занурена у власні думки, тільки легенько пестила кучеряву голівку Омо. А як би Омо хотілося, щоб господиня знову розповіла щось цікаве. Скільки усього знає її пані!

Виявляється, живе вона у місті, де на кожному кроці зустрічаються кам’яні леви. І місто називається іменем сильного і мужнього чоловіка — Львів.

Омо вже чимало знає і про Україну, і про дивні гори Карпати, де ростуть величезні дерева сме-річ-ки, шумлять гірські потоки і не виїдає очі пісок пустелі. Дивно, що немає там пустель. Чому, не розуміє Омо.

Тяжкий стогін зірвався з вуст Марти — їй потрібно негайно рятуватися! Треба, треба! Тікати, бігти звідси геть, подалі від того, хто дозволив, щоб з її життям так вчинили.

Ледве стримувалася від бажання податись до Даві та кинути йому в обличчя те, що знає, — він сам санкціонував її траурне фото в газеті. Сам! І якщо один ворог зник з її очей, то другий — тут, поруч, — і не знати, хто з них підступніший і страшніший.

Якщо усе розставити на свої місця, то втеча з острова стає на перше місце.

Вона повинна вирватись з острова, знайти скарб, за яким полює Ероут, і зрозуміти, за які такі заслуги зроблено подарунок, коли Делкович прийшов на індонезійську землю поневолювачем? Занадто багато питань — і так мало відповіді…

… невже я сама відродилась і почала мислити не категоріями професійного репортера, а власними?

11

Майкл Харріс понуро брів єдиною вуличкою прибережного селища. Його вже відпустили з лікарні, тому змушений був оселитись у невеличкому готельчику, очікуючи, поки надійдуть гроші з Мельбурна. Головний лікар Хенрик Маас дозволив за свій кошт замовити розмову з Мельбурном.

Шефа, хоча Майкл на пошті назвав телефоністкам насамперед цей телефон, на місці не виявилося. Попросив з’єднати з секретаркою. Попервах ошелешив шквал радісних вигуків і виявів захоплення його мужністю. Майкл навіть слухавку тримав поодаль, — так бурхливо висловлювалися почуття. Однак кожен черговий вигук секретарки давав початок новій темі і фіксував вартість даремно витрачених за розмову грошей.

— Мені буде приємніше, коли ти усе це розповіси мені наодинці, серденько, — зупинив секретарку Майкл. — А поки що запиши адресу і позичте мені на квиток.

Тепер чекав грошового переказу. А готельчик — єдине на все селище місце, де можна було отримати теплувату воду для гоління і дякувати господареві за те, що погодився чекати на оплату. Правда, готельчик теж занадто розкішна назва для обдертої плетінки на дерев’яних палях, відкритої з усіх боків щедрими щілинами у стінах і в підлозі.

Але більше нічого путнього не можна було знайти на Ентанго — так називався цей острівець, найближчий до Суматри з південної сторони Індійського океану.

Тут жили рибалки та робітники латексових плантацій. Вони становили основну масу жителів єдиного на весь острів селища і щоранку двома вервечками тяглися урізнобіч. Одні — на берег з традиційною молитвою наповнити човни відбірним тунцем, другі — вглиб острова, де в лісах росли каучуконосні гевеї, маніок. Вони теж молилися, щоб їхні бідони, які носили на плечах, швидше наповнювалися важким і в’язким латексом.

На Ентанго була і своя радіостанція, двічі на день, зранку і увечері читалась інформація, переписана з газет, хоча іноді передавали й місцеві новини, якщо вони, звичайно, траплялися. Тому прогулянка Харріса ні в кого не викликала особливого інтересу, усі уже знали, що то йде чоловік із затонулого літака і якого лікував Хенрик Маас, — так передали по радіо.

Майкл побував на пошті, відвідав дві-три крамнички, знав, де знаходиться кнайпа і навіть камера попереднього ув’язнення.

Учора увечері він бачив, як два поліцейські тягли в кутузку п’яного як ніч малайця. У відповідності до чинних законів за таке правопорушення на нього, виявилося, чекав суд.

— У наших краях така справа ох як непроста! — біля Харріса зупинився старий чолов’яга з густо порізаним глибокими зморшками обличчям, що ріднило його з такою ж землею, — бурою, густопорепаною і висохлою.

— Я знаю, хто ти, — продовжував малаєць. — Ти Майкл Харріс із затонулого літака і тебе лікував головний Хенрик Маас.

Голос теж мав по-старечому скрипучий, здавалось, от-от посиплеться пісок, як тільки знову перемелить кілька слів.

— І що, дійсно такі суворі закони на рахунок зайвої склянки? — перепитав Майкл.

— Передусім, закон мусить бути в голові написаний: не вмієш — не пий.

— Маєте рацію, — погодився Майкл. — З ким маю честь?…

— Фатухелу, ліхтарник Ентанго.

— А хіба є ще така робота? — щиро здивувався Майкл.

— Ходімо, побачиш. Тобі й так нема що робити, гроші поки не прийшли, — і рушив вузькою вуличкою, що вела до пірса.

— А якщо ти, хлопче, відчуваєш смак до нашої судової системи, то знай: справа про те, що хтось когось бебехнув палицею, приміром, може розглядатись у різних і незалежних один від одного судах. Все залежить од того, чи був побитий або той, хто бив, місцевим, чи так, як ти — янкі, голландець, француз або ж англієць.

Спускалися вуличкою, Фатухелу ніс в руці бідон керосину. Темрява, видно, не заважала йому — за довгі роки він вивчив дорогу. Обходячи вибоїни та бухти канатів, впевнено прямував до кам’яного стовпа ліхтаря біля самої води. Відсунув запобіжне скло великої розбовтаної лампи, прикріпленої на вершечку, долив керосину, поправив гніт і почвалав далі.

— Ще п’ять залишилося…

Вітер з океану тягнувся то слабкий і рівний, то раптово переходив на різкі пориви, і тоді дрібно скреготіли вивіски над крамничками, в яких за дня торгували рибальським начинням. Лопотіли полотнища парусини над одинокими штабелями з’їджених іржею металевих бідонів.

— Такі різкі перепади вітру — до зміни його напрямку, — нарешті старий ліхтарник повернувся до Майкла. Сказав, як пропустив крізь себе напругу прожитого, в якому звідав усі людські таїни, — тому й знає, що то значить — зміна вітрів.

Вмостилися на лавчині, Фатухелу запалив цигарку і продовжив молоти жорнами:

— Колись на Ентанго тьма-тьмуща суден стояла. Пахло фініками, ладаном, шкірою, губками. Світло ліхтарів, а їх тоді втричі більше було, служило для капітанів орієнтиром. Вони знали, що на Ентанго можна стати на рейд, як треба… Тепер керосинові ліхтарі запалюю за звичкою: немає великих суден, хіба що глитай Сітархурт, є тут у нас такий, своє судно ставить. Отаке тепер життя, важко, — намолов жменьку наболілого старий і замовк. І лише коли допалив цигарку та неквапливо розтер недопалок ногою, продовжив:

— У нас тут радіо передавало, що ти юрист. То скажи мені, навіщо у нас існують незалежні один від одного суди? Хіба так повинно бути?

— Ні.

— Отож і я так думаю… Тільки, хіба хто до голосу такого, як я, прислухається? Хто буде на нього зважати? Хто хитріший, того й правда.

З океану вітер чимдужче давався взнаки, бив холодними палицями по плечах.

— Час відпочити, — підвівся з лави Фатухелу.

— Вдосвіта гасити ліхтарі. Ех-хе-хе…

… А тепер Майклу доводиться тинятися по селищу без діла. Іноді зранку йому вдавалося підробити на кухоль пива — тягав на спині величезні кошелі з тунцем. А по ночах боліли покалічена нога та зап’ястя лівої руки. Снилися жахи, ніби він не може відчинити двері літака і змушений загинути під вагою чорної води. Хапав останній раз повітря, натикався на крісла, на мертвяків, що вже плавали по салону. І лише в найдальшому кутку, куди ще не підступила чорна вода, знаходив величезні темно-фіалкові очі. Вони горіли вогнем надії на порятунок, от тільки б він зміг рвонути на себе двері. Майкл навіть крізь сон чув, як вони уже піддаються і навіть починають скрипіти. Повертався до животворного темнофіалкового вогню, але… усе раптово поглинала чорна вода.

Прокидався і лежав до ранку з розплющеними очима, або стояв біля вікна. Жодного разу не побачив, коли старий Фатухелу гасив свої ліхтарі. Може, то й на краще, коли не бачить, як гасне вогонь… Та й взагалі він не хоче змиритися з тим, що вмерло темнофіалкове світло.

… я штовхнув Марту у воду і вона повинна була потрапити на берег. Бачив, як вона вправно відпливала від літака. Усіх знайшли, а її — ні…

Прохання Стівена видалося більш, ніж дивним. Хто тут може зберігати газети двотижневої давності? Але ж пообіцяв бідоласі, що виконає його прохання.

Зазирнув до аптеки, — провізор руками розвів. У крамничках теж ніхто не тримав старих газет. Контингент кнайпи взагалі стверджував зворотне, її господар вмів рахувати рупії, а до читання газет не висловлював жодного інтересу. Вистачало місцевих новин, переданих по радіо. Крім того, завжди траплявся охочий попліткувати клієнт.

Навмання звернув на першу-ліпшу стежку і як зголоднілий пес побрів на спокусливі пахощі кави. За кілька кроків побачив просту вивіску «Кава» над маленьким баром. Звідти долинала спокійна танцювальна музика, радіо запущене зовсім тихо, очевидно, його ніхто не слухав. Маленький вентилятор безшумно крутився в круглому отворі над входом. Мухи схвильовано дзижчали і билися у довгі шворки з кольорового пластика замість дверей.

Добрий ковток справжньої кави зараз не завадить. Про всяк випадок занурив руки у кишені легких парусиновик штанів і намацав кілька монет, — на каву вистачить.

Молоденька малайка з білосніжною квіткою у смолянистому волоссі приємно привіталася.

— Вам щось принести?

І коли на столику з’явилося маленьке порцелянове горнятко, Майкл з насолодою зробив перший ковток і заплющив очі. Якби далеко не першої свіжості колись білий легкий костюм від «EDEN», який увібрав нудотний сморід риби, він би почувався у власному кабінеті, коли саме так розслаблявся від напруженого ритму роботи. Він навіть може погортати газету, — дарма що «Daily» двотижневої давнини. Однак знав наперед, що скорботне повідомлення про загибель трьох пасажирів вкотре не дасть можливості перегорнути на іншу сторінку.

Газета просто лежала перед ним. Майкл ковтав каву, а в голові крутилось одне й те ж: я бачив, як Марта відпливала від літака…

Роздуми перервала господиня кав'ярні.

— Шкода дівчат, вродливі. Дивно усе це, але у нас ніхто не пропадає безвісти. Тіла завжди знаходять…

Відповіді не чекала, подалася за шинквас.

— Як? — крутнувся на стільці Майкл. Він хотів знову покликати дівчину, але саме у той момент до кав’ярні влетів невисокого зросту юнак.

— Дідько б їх забрав! — не звертаючи увагу на Майкла, обурювався. Рухливі очі мерехтіли туди-сюди, хлопець не знаходив собі місця, чорний чуб так вилискував, що здавалося, збирав на собі усі громи-блискавки.

— Даке, дай мені холодної води, та мерщій. Здається, ті лобуряки присунуться зараз сюди разом з товстозадим Сітархуртом.

Даке зойкнула і зникла за дверима, що вели, очевидно, на кухню. Майкл чув, як брязнули дверцята холодильника і дівчина наповнювала склянку водою.

Хлопець витирав хустинкою піт з чола і не переставав говорити:

— Чуєш, Даке, той тварюка Сітархурт знову переполовинив мій улов. Я довго терпів, а сьогодні не змовчав. Він перемацав усього тунця, а купив і відправив на Суматру лише половину. Решту навіть не віднесли до холодильника, кинули під сонцем, — уже мухи доїдають.

— Це мій брат Ліан, — тремтячою рукою Даке поставила склянку з водою на шинквас і сумно посміхнулася до Майкла. З усього було видно, повідомлення про прибуття непрошених гостей таки добре її налякало.

— Ліане, а цей пан з того літака, що затонув два тижні тому.

Ліан перехилив одним махом склянку з водою:

— Привіт, Майкле. Я бачив, як ти кошики тягав на спині. А той Сітархурт, що тебе найняв, мало не луснув зі сміху: мав добру економію на електриці, бо не довелося йому транспортера запускати, — знайшов вар’ята, що за гріш сам, мов струмом торохнутий, працював. І той вар'ят ти, Майкле. Та я теж із тих самих вар’ятів. А кому гроші не потрібні? От і терпиш таких, як Сітархурт, поки терпець не увірветься.

Різнокольорові стрічки на дверях затріпотіли і троє курдуплів, серед яких визирнув і Сітархурт, уже стояли на порозі. Сітархурт прочовгав до найближчого стільця і впав на нього.

— Нумо, хлопці, розберіться з цим правдолюбом Ліаном! — Наказував, витираючи спітніле чоло величезною брудною хусткою. — Додайте, скільки я йому винен. А ти (кинув у бік Майкла монету), піди, віднеси на смітник кошики з рибою, які стоять під холодильником.

— Зараз ми тебе з Ліаном віднесемо туди! — спалахнув Майкл. — Чи сам понесеш відсіль свої дорогоцінні сідниці?

— Хо-хо-хо! — сипнув дрібним маком Сітархурт.

— Дивіться, хлопці, якого покровителя має Ліан! Невже твоя цнотлива сестричка Даке прийняла в обійми цього красунчика? Може, в його штанях і є щось, але грошей — ні сена[13]. Це точно.

Майкл не дав можливості Сітархурту далі теліпати язиком. Одним стрибком опинився біля нього і так пхнув у груди, що той перекинувся на підлогу разом з благеньким стільцем, кумедно тріпочучи ногами.

Двоє курдуплів з кулаками кинулися до Ліана.

Майкл свого часу добре оволодів різними прийомами боротьби, яких навчився у спортивному університетському клубі, і тепер миттю зорієнтувався. Стрімкий розворот, різкий випад ногою — і разом з потрощеним стільцем ще один непрошений гість полетів на підлогу.

Ліан мужньо боронився. Влучний удар Майкла потрапив нападнику у щелепу саме тоді, коли він намагався опустити кулак на голову Ліана. Але, очевидно, Майкл не розрахував силу, бо попередній малаєць швидко очуняв і нагородив Майкла добрячою затріщиною. Кров цвіркнула з носа і залляла сорочку. Маєш тобі: мало того, що він весь просмердівся рибою, тепер буде ходити у закривавленій сорочці. З цим самолюбство Майкла не могло ніяк змиритися. Він схопив ніжку розбитого стільця і пішов у наступ. Вгледівши палицю в руках заюшеного Харріса і розуміючи, що зараз нею пройдеться по хребтах цей нарваний янкі, двоє малайців кинулись з кав’ярні, проклинаючи дурну затію Сітархурта. Розбіглись урізнобіч, залишивши свого боса лежати на підлозі і тріпотіти куцими ногами.

Майкл з Ліаном підійшли до власника найбільшого на Ентанго судна. Увесь гонор вийшов з Сітархурта, він безпомічно лопотів ногами і марно пробував підвестися. Майкл тицьнув палицею у величезний живіт, від чого переляканий глитай як спунс випустив смердючу руладу і перестав смикатися.

— Забирайся звідси, гидото! — Майкл дав копняка Сітархурту, який ставши рачки, повз до виходу. Ліан і собі добряче стусонув у товсту сідницю.

— Ну то що, Ліане, допоможемо нашому благодійнику віднести свої дорогоцінні сідниці до найближчого клозету, чи він сам собі дасть раду?

Сітархурт не збирався слухати далі — смикнувся навтьоки.

Сумно виглядала така затишна ще кілька хвилин тому кав’ярня. Даке, схлипуючи, підмітала підлогу. Хлопці й собі взялися їй допомагати, ставили на місце столики, піднімали стільці. Але, глянувши один на одного, зайшлися реготом. У Ліана з майки залишилися одні тоненькі шворочки. У Майкла набряк ніс, та й кривава пляма на сорочці додавала йому жалюгідного вигляду.

Даке розпростала спину. Здивовано глянула на брата, на Майкла, і сама засміялась:

— Ось зараз закінчимо прибирати і я вас виперу, нечепури!

Хлопці швидко прибрали у кав’ярні і з готовністю віддали себе у руки Даке. Дівчина відправила їх у душ, прилаштований на подвір’ї за кав’ярнею, і видала кожному по пухнастому свіжому рушнику. Майкл до того ж отримав шорти і футболку, бо увесь його брудний одяг Даке заходилась прати. Потім вони утрьох вечеряли.

— Скажіть, у кого я можу знайти старі числа «Daily»? — поцікавився Майкл.

— Я купую, — відповів Ліан. — А Даке зберігає, іноді її клієнти люблять погортати газету.

— Зараз я принесу. — Даке вийшла з-за столу і за хвилину з’явилась з цілим оберемком газет.

— А навіщо тобі, судара[14] Майкле, старі газети? — поцікавився Ліан.

— Поки що не знаю, але Стефан, який летів зі мною у тому літаку, ви ж знаєте, він і досі лікується у Мааса, попросив дістати «Daily» за сьоме червня.

— Ось, тримайте. — Даке знайшла потрібне число.

Майкл взяв газету, проглянув її, але нічого особливого там не побачив. Увечері, у готелі він уважніше перегляне кожну сторінку.

— А чого ти, Ліане, сам рибу не відвозиш на Суматру? — поцікавився, коли заховав газету у кишеню шортів.

— Ти бачив мою моторку? Це ж не човен, а стара? кокосова шкаралупа, без морозильника, без потужнього мотора. Поки я доберуся до найближчого базару на Суматрі, до Танджунау, і там почну продавати рибу, — вона зіпсується. От і продаємо Сітархурту за безцінь. У нього на судні морозильна камера є, а мотор який! А таким, як я, нікуди діватись, — зітхнув Ліан. — Жити ж якось треба, та й сестру заміж збираюся віддавати, посаг збираємо.

Даке затулила розпашіле обличчя руками і вибігла з-за столу.

— Вона у мене працьовита, кмітлива, — вихваляв сестру.

Вони ще трохи погомоніли і Майкл побрів до готелю, пообіцявши завтра навідатись і забрати випране Дане вбрання.

У тісній клітині готельної кімнати знову розгорнув газету. Що ж могло там зацікавити Стефана? Що так бентежило його? Очевидно, у газеті від 7 червня він побачив якусь важливу інформацію, яка ще й досі не дає йому спокою. Майкл ще раз переглянув кожну сторінку, але нічого цікавого для себе не помітив.

12

Лицедій?

Лицедій! Це слово увірвалося таким міцним розрядом у мозок, що Марта стрепенулася: спала чи ні, чи це просто їй примарилося, написалось підсвідомо, чи прошелестіло поруч. Але це було саме те, що треба. Іншої ради немає!

Але… Марта не могла б сказати, що Даві занадто наполегливий і надокучає залицяннями. Фактично власноруч викресливши її з списку живих, заховавши тут на острові, він повинен би досі більш відверто висловити свої наміри.

Але у поглядах Даві вловлювала не просто пристрасть. Чого йому бракує? На неї Даві дивився не як на цукерку чи іграшку, це вона відчуває. А що, коли Даві прагне справжнього, великого почуття, позбавлений його через рабську догідливість своїх коханок?

Значить, лицедій?!

Лицедій!

Вона скористається цим заради своєї мети.

Після ганебного виселення Ероута стали проводити більше часу разом. Біля басейну сиділи тільки удвох, хоча на собі Марта відчувала погляди з вікон — Її пронизували стріли ненависті, убивав шепіт прокльонів знехтуваних одалісок.

— Я ніколи не пила кокосове молоко, — сказала якось Марта, бо треба було щось говорити, а у такі хвилини, коли вони залишалися на самоті, всередині відразу леденіло від страху і вона боялась, що її поганеньку гру розкусять, і тоді…

— Навіть не знаю, як до кокоса підступити.

Даві дивувався.

— Я накажу принести.

— Ні, ні, ні! Давайте знайдемо кокосову пальму і самі назбираємо кокосових горіхів. Пішли? — і вже злітала з-за столу.

Даві дивувала у цій жінці безпосередність, якою вона нехтувала його іменитою ієрархією. Ставилася до нього як до свого знайомого, у котрого залишилась погостювати. І не інакше. Він полюбив часті прогулянки з Мартою. Вона закидала його численними запитаннями і поки він давав пояснення, що й до чого, — проходив день, а таємничість дівчини з України ще більше віддалялася своєю нерозгаданістю. Вночі він не спав, чув її сміх, і разом з тим відчував, як знову і знову загортається у досі незнаний шовк всеохоплюючого почуття, котре досі зовсім не бентежило ні душу, ні серце. Ні на мить не жалкував, що сховав Марту від усього світу, залишивши тільки для себе. Але тепер той, хто завжди з погордою дивився на жінок, боявся одного — втратити те почуття, яке зародилося до українки.

З Мартою Даві ставав самим собою, звичайним чоловіком з сильними і вправними руками, які не цуралися бавитися з кокосами, полювати з палицею на рибу, зривати з колючих кущів незнані Мартою квіти, переносити її через потічок, дно якого вкрите гострим камінням, і шаленіти, ледь торкнувшись її тремтливої руки, вловити паморочливий аромат подиху.

Даві знав прекрасні жіночі тіла, вмів розбурхати у них шалений вогонь пристрасті, але тепер втратив голову перед незбагненною українкою. Не допомагали вишукані любощі улюбленої Селіли, покірної у всіх його потребах. Ель Даві забув про своїх коханок, він не кликав до себе навіть Селілу.

— А тут корали ростуть? — знову посипались запитання Марти, як тільки-но вони ступили на посипану кораловою крихтою доріжку парку.

— Так. На заході мого острова, зі сторони Суматри, є коралові рифи. Я накажу, тобі принесуть букет коралів.

Марта аж захлинулася. Раптово, навіть не сподіваючись, вона почула (нарешті!) усе, що хотіла.

— А де це?

Даві показав рукою у протилежну від пірса сторону.

Там була Суматра!

— Тоді давайте краще самі займемось підводним плаванням, як ви на те? Правда, я не вмію користуватись ні маскою, ні ластами. Але, гадаю, швидко б навчилась і ми могли б самі побувати там, де ростуть корали.

Вона глянула на Даві широко відкритими очима і посміхнулась, — од цього з’явилось нічне відчуття і розлилося по тілу шовком одухотворення.

— І ми станемо справжньою парою під водою… Чи це йому почулося?

Тепер у її купальні стоїть усе готове до втечі. І, що найголовніше, вона знає, куди треба пливти. Марта уже кілька разів тренувалась в басейні, вовтузилася з кисневим апаратом. Нехай Даві думає, що Марта готується до того, що наобіцяла йому. А дзуськи!

— От, якби я так вміла плавати! — захоплено вигукувала Омо.

— А ти хіба не вмієш?

— Ні.

— Ну, так стрибай до мене, я навчу.

Час невблаганно збігав, і це було не на її користь. Після вечері Марта завжди поспішала до себе, залишаючи Даві одного. Він забував про свій апломб і просив, щоб вона залишилася. Небезпечна гра затяглася і вимагала логічного завершення. Якщо і сьогодні увечері Марта знову скаже ні, Даві просто безцеремонно торохне її, де заманеться.

— Завтра ми зможемо удвох попливти до коралових рифів, — кинула Марта на прощання. — Піду, потренуюсь…

Йшла і розуміла, що увечері мусить непомітно вислизнути геть. Вона дасть собі раду, бо знає, в який бік пливти.

— Так ми будемо плавати? — щебетала Омо.

— Я ж обіцяла. Іди, переодягайся.

— А я вже давно готова, — зірвала дівчинка з себе легку одежину.

— Ну, то йди до басейну, зараз і я за тобою.

Омо крутнулася на одній нозі і миттю вилетіла із спальні. Марта чула, як задоволено вигукнувши, з розбігу Омо шубовснула у воду.

Марта уже тягнула крісло до того місця, де під стелею висів її браслет, коли почула несамовитий крик дівчинки: «Пама! Пама!»

Кинулася до басейну.

— Омо, Омо, що з тобою? — і заклякла, побачивши на воді розпростерте, обличчям донизу, тіло дівчинки, зі спини якої у воду сповзала, вкрита червоними і жовтими кільцями, стрічка півтораметрової змії. Вона уже занурила трикутну смертоносну голову під воду і направлялась туди, де падала тінь і дно видавалося майже чорним.

Не тямлячи себе, Марта рвонула назад і понеслась коридором. Сходами у супроводі одалісок статечно піднімався Даві. Першою за ним дріботіла Селіла.

— Даві! Даві! — закричала Марта і кинулась до нього.

Тільки цей голос змушував його забувати про горду поставу. Збентеженим птахом летіла до нього Марта і кликала на допомогу:

— Даві, там Омо, змія, пама… Її вкусила!

Поруч тихо ахнули жінки і лише Селіла закричала гортанно, і тому приглушено, з майже зміїним шипінням:

— Це ти повинна була вмерти, а не Омо!

Темношкіра красуня заметалася в істериці, рвала на собі волосся і сипала прокльони:

— То ти, біловолоса гадино, в усьому винна! Через тебе забув про нас наш повелитель! О, Даві, ти не кличеш більше ні мене, твою улюблену. Селілу, ні іншу жінку на своє ложе. Без нас проводиш ночі, не любиш нас, не даєш щастя понести від тебе…

— Досить! — гнівно вигукнув Даві. Він віддавав накази, тримаючи за руку Марту, яку трясло з переляку.

По сходах уже тупотіло з десяток охоронців. Вони бігли туди, де залишилася мертва Омо.

— Я піду з ними! — рвонулась Марта. Та Даві не відпустив, вів за собою.

— Пусти мене, пусти! — пручалась Марта. — Я не збиралася забирати тебе у коханок!

Даві таки вловив щось у погляді Марти (невже побачив там своє приречення?) і відпустив дівчину.

— Омо! Омо! — впала навколішки біля маленької подруги Марта. (Тіло дівчинки уже витягли з басейну довгими палицями, перенесли до кімнати і тепер спускали воду).

Тулила до себе легке, ледве-ледве набубнявіле жіночими обрисами тільце, гладила мокре волосся, обціловувала таке миле личко.

Охоронці оточили басейн, у найтемнішому закутку якого, скрутивши кільцями розцяцьковане тіло, притихла змія. То була й справді величезна пама, або стрічковий крайт, нерідка гостя як тут, так і у їхній південно-східній країні. Зір її вдень притуплений і вона має звичку ховатися від спеки у людських помешканнях.

Зовсім недалеко, у спальні під ліжком, Селіла залишила у маленькій кліточці мишу, а її кинула черед вікно у купальні, і пама чекала темряви, щоб добратись до неї, знищуюючи по дорозі усе, що перешкоджало, що бодай раз дихнуло чи зітхнуло… О, як збуджувало її апетит попискування миші… Але скрізь було так сонячно, що пама вирішила перечекати у темному, прохолодному закутку басейна. І вона вбила ту істоту, котра не дала їй спокійно подрімати до перших сутінок.

Воду спустили і тепер пама насолоджувалася холодним мокрим каменем. Сильніше скрутилась, утворивши ще одне кільце, на яке поклала голову і завмерла, думаючи про вечерю… Тільки десь там, за межею сонячного світла, вовтузилися люди. Чи не заберуть її вечері?

Двоє охоронців привели Селілу. Свою приреченість відчула і зрозуміла, коли Даві глянув на неї умертвляючим поглядом. І не було їй прощення і помилування, скільки б не цілувала йому ноги.

— Ти принесла сюди паму, а тепер — віднеси геть!

Знесилена люттю, із залишками піни на губах, майже не сповна розуму, зійшла Селіла у басейн. Як сліпа, простягла ліву руку вперед.

Пама насторожилась: знову тепла хвиля так п’янко завібрувала зовсім поруч. Це до неї хтось наближається і позбавляє мрійливого спокою. Треба боронитися!

Короткі, смертельно отруйні ікла прокусили тепле тіло ворога. Пама вводила зуби декілька раз в одне й те ж місце, вприскуючи в ранку повторні дози отрути. Вона жувала б і жувала, та холоднеча, якою війнуло від ворога, змусила паму податись туди, де було темно і вогко. Холодний ворог ніколи її не цікавив…

Даві з кишені витяг маленький сріблястий пістолет, прицільно вистрілив, розриваючи розцяцьковану стрічку змії на криваві шматки.

Охорона не зрушила з місця. Рука їх повелителя справедливо покарає кожного, хто зазіхне на його власність!

Марта влетіла до басейну, коли Даві зробив останній постріл. А глянувши на бездиханне тіло Селіли, обсипане кривавим місивом пами, тихо зойкнула і втратила свідомість.

13

Ніколи такого не було, щоб Теодора Ероута обвели навколо пальця. І хто?…

Зі злості Тед ладен був сам собі вцідити у чоло. Ну, не дає він ради зі своєю домашньою хвойдою, але їй металевого пояса цнотливості чіпляй-не чіпляй, все одно знайде спосіб і виповзе з нього. На неї Тед уже плюнув. Але щоб така нескладна справа вислизнула з рук, коли він уже бачив браслет і відчував запах золота…

З нього оте довгоноге дівчисько зробило гвалтівника так, наче увесь час доводилось їй виконувати цю роль. А він, Ероут, потрапив у вміло розставлену сітку і — маєш! Його серед ночі викинули геть як останнього блудливого пса. І хто? Хто? Той справжній сексуальний маніак Даві, котрий погодився відразу привласнити собі українку, щоб потім трахати досхочу.

— Хоч куди ви мене везете?

Не раз вигукував це запитання, однак ніхто жодним словом не озвався і не зронив ні слова, ні жеста. Перелякано вдивлявся у темряву — чи блимне хоч там якийсь вогник? Незабаром ця ознака цивілізації замиготіла на обрії і Ероуту відлягло від серця — його не везуть казна-куди, вони наближаються до берега.

Як тільки Теда вивели на землю, човен вуркнув і пішов у зворотному напрямку, залишивши Ероута серед ночі на пустому піщаному березі. І тепер Тед посилав громи і блискавки на голову українки, яку треба було таки придушити власними руками, і тоді дівчисько не витримало б мученицького удушшя — все б сказало…

Ероут побрів на далекі мерехтливі вогні. Коли нарешті перейшов піщану смугу, потрапив на бетонну дорогу. Іноді поруч проїжджали машини, але жодна не зупинилася на вимогу Теда. Та й кому потрібен виринулий з далеких піщаних дюн нічний пасажир.

Машини мчали туди, звідки йшло електричне світло. Поки що воно вгадувалось у світлій смузі на самому окрайчику нічного неба і лежало низько, майже біля самих ніг Ероута. Там було житло і там були люди. Ероут благав Всевишнього, аби той допоміг йому дочвалати хоч до якогось пристанища. Скільки він не дибав по бетонці, а ота сива смуга світла ніяк не піднялася вище його колін, і це означало лиш одне — до людських осель йти ще досить далеко.

Дорога тяглася по плескатій піщаній місцевості. Сяка-така зеленина, що пробивалася на поверхню, нагадувала серед ночі химерне павутиння. Та рідкі дерев’яні паркани надавали землі примітивних ознак фермерської ділянки, тут не гребували навіть піщаним грунтом. Але поля все ж таки були пусті і відбивались мертвою синявою.

Дороговказ у формі одинокого стовпа з металевою бляшкою на світлі проїжджаючої вантажівки блимнув нічого не значущим для Теда показником М-86. Єдине добре перетравив шлунок Ероута, що він не на безлюдному острові, і бачене — не нічні примари. Ще раз просто перед ним з’явився стовп з табличкою М-86. Тед мало не луснув у нього чолом, і якби не випинаючий над паском буфер черева, в якому й далі йшло травлення куценьких недогризків думок, набив би добру гулю.

Виснаження наростало і врешті-решт Ероут відчув, що в голові стало зовсім порожньо. Навіть шлунок, який переварив усе, що міг, видавався йому повнішим. Тому, коли впритул підійшов до дороговказу і прочитав, обмацуючи пальцями кожну літеру під милостиве блимання скрипучого авто, що саме проїхало поруч, — ТАНДЖУНАУ — зреагували першими ноги. Блаженно звів очі догори, збудження влило добру порцію енергії у ноги, навіть зміг погойдатися з п’ятки на носок, — світло електричних жарівок, котре тепер виросло з тоненької смужки до розмірів простирадла, завмерло просто над його головою. Виходить, він додибав до містечка з чудернацькою назвою Танд-жу-на-у, од якої язик може зламатися, але то пусте, бо нарешті знайде пристійне місце для відпочинку і зможе замовити телефонну розмову з батьком.

Першими вітали прихід Теда у Танджунау різномасті бездомні собаки. Під супровід їхнього хору, який зараз навіть не бентежив Теда, вдалося проплентатися навмання серед одноповерхових хатин. Біля них примостилися старі іржаві пікапи і малюсінькі вантажні фургончики, нікому не потрібні через свою давно з’їджену норму пробігу. Як на зло, жодна машина не проїхала повз нього і Ероут проковтнув кавалок думки про те, що він зійшов з головної дороги. Собаки теж поволі втрачали інтерес до прибульця. Їм, вочевидь, не імпонували часті зупинки Ероута, який не звертав на них жодної уваги, хоча вони кидались йому під ноги, незрозуміле людське тупцювання на місці, — і вони звертали на відомі тільки їхньому нюху путівці.

Поки Ероут перемелював свою невдачу, зупинившись і гойдаючись на занімілих підошвах, старий доходяга пес, обнюхавши ноги байдужого до нього Ероута, підняв лапу біля холоші Теда і випустив кілька цівок сечі. Тепла нитка потяглася у черевик, змішуючись з в’язким потом між пальцями ніг. Ероут хвицьнув собаку, але той навіть не заскавучав од болю, очевидно, за довге собаче життя мав того досить, тільки відлетівши трохи, струсонувся і подався геть. Ероут плюнув йому навздогін і попростував в інший бік. Правий черевик став мокрим і слизьким усередині.

Вулиця, якою тепер дибав Тед, набувала дедалі охайнішого вигляду, і нарешті за високими кронами шовковиць блимнули неонові літери — готель.

Зіткнення з цивілізацією, навіть з дешевим, судячи із загального вигляду, готелем, так підігріло Ероута, що він миттєво набундючився, як це і личило заможній людині, котра потрапила в екстремальні умови, безцеремонно пхнув сплячого адміністратора. Але до білої людини тут ставилися завжди поштиво. І на цей раз, не дивлячись на запилену одежу Ероута та сморід, що різко йшов від його холоші, черговий адміністратор-малаєць зігнувся і єлейно прошелестів:

— Що добродій бажає?

— Кімнату з душем і телефоном!

Отримавши ключі, Ероут видерся сходами на другий поверх, відчинив двері свого номера і замовив розмову з Амстердамом.

Стояв під гарячими струменями, жльонькав з бляшанок пиво і чекав, коли озветься телефон.

Я бачив його, бачив — на руці тієї українки! — стискав невидимий браслет п’ятірнею Ероут.

Йому навіть шкода стало самого себе: у носі закрутило, як у дитинстві, коли збирався пожалітися татусеві, бо пошкрябав коліно, і лише тоді, для підсилення жалоби, заревіти щосили. Тепер вийшло майже те саме. Коротко переповівши свої пригоди, під кінець розмови, мало не плачучи, жебонів:

— Що робити, батьку?

— Тобі залишилося зовсім небагато — розв’язати українці язика будь-якою ціною. Врахуй, її немає уже серед живих, — просопів старий Ероут. — Про гроші не турбуйся, зараз же надсилаю.

Тед повідомив адресу і поклав слухавку. Нарешті він дістав справжню можливість розслабитися. Тепер, коли від нього не тхне, коли тіло млосно розбирає бажання добряче відіспатися, бо попереду чекає чималий шмат роботи, в успіху якої впевнений на сто відсотків, Ероут на все, що з ним сталося, дивився по-іншому. Навіть роль гвалтівника видавалася третьорядною і зовсім нічого не значущою, хіба що тільки загострила розум на більш витончених, розважливих подальших діях.

Острови Індонезії, у тому числі й Зондські, обтикані сьогодні численними банками. Іноземний капітал працює там добре, хоча б мало хто міг повірити, що має справу з найсучаснішим банком на таких задвірках, як Танджунау. Однак комп’ютерний зв’язок миттєво з’єднував з потрібними банками усього світу, фінансові операції тривали лічені хвилини. До того ж, зробити навіть найменшу послугу голландцеві тут вважається за честь.

Керуючий Танджунавською філією банку крекнув від задоволення, отримуючи законні відсотки від такої простої грошової операції, і відразу послав свого заступника за голландським клієнтом. А коли Ероут прокинувся, його вже чекав банківський працівник з автомобілем. Тед був зворушений такою люб’язністю, з грошима він знову-набував упевненості і рішучості. Розписався, де слід, і з кругленькою сумою повернувся назад до свого номера.

Господар готелю, низький, висохлий від тютюну малаєць Бінгасар, схожий на недопалок, дзигою крутився біля Ероута, бо мав непоганий нюх на грошовитих клієнтів. Теодор оком не змигнув, коли господар загилив йому утричі більшу ціну за кімнату. Серце шкварчало в грудях від того, як байдуже кидає рупії товстий голландець.

— Я завжди до ваших послуг!

— Мені б переодягтися у нове. — Знову зашаруділи гроші перед Бінгасаром. — Є тут у тебе хтось, що петрає у цьому?

— О! Так, так! — шкварчав власник готелю. Зараз же він відрядить свою Дружину і вона зуміє виторгувати щось більш-менш пристійне.

— А я б хотів з тобою побалакати і пропустити по гальбі пива. Як ти на це?

На дармовий дрінк не запрошують двічі. Це добре тямив Бінгасар і уже через декілька хвилин сам з’явився у кімнаті Ероута з тацею, вставленою бляшанками з холодним пивом.

— Ти скажи-но мені, оця клоака Тан-джу-нау в якому кінці Суматри знаходиться? — зневажливо кривив рота Ероут.

Бінгасар мало що петрав у географії, але спромігся промимрити, що Танджунау знаходиться найближче до Яви. Крім того, міг похизуватися, що знає історію Ероута і як його врятував нафтовий магнат з Катару.

— Ми теж читаємо газети, — втішався своєю обізнаністю.

— Ну, а що ти знаєш про те, як зараз живеться Ель Даві? — поцікавився Ероут і підсунув Бінгасару ще одну бляшанку пива.

— Той острів Флор — тьфу! — сплюнув малаєць.

— Довгий, як макреля. Нічого там немає, крім піску, квітів та палацика, який щоліта винаймають мільйонери. А у цього грошви, видно, побільше від усіх, от він і купив Флор. Викинув гроші на вітер, бо там навіть до столу нічого не вирощують, а щодня ходять моторкою на базар острова Ентанго, де і купують овочі, фрукти, курей, рибу.

— А це що за острів такий, де він? — насторожився Ероут. Він навіть обережно відчинив чергову бляшанку, повільно випускаючи з неї шипіння неслухняного напою.

Невже накльовується потрібний шлях? Ковтнув і відкинувся на спинку крісла, — боявся, що випустить стержень подальших планів через надривне вурчання власної спіненої пійлом утроби.

Бінгасар, видно, розраховував на складніше питання, і тому майже не пив, бо боявся, що навіть слабкий вміст алкоголю вдарить по пам’яті і він не зможе щось правдоподібне вибрехати і втратить чудовий шанс заробити. Та про Ентанго він знає абсолютно все, більше того, його кум звідти родом і в разі потреби, ясна річ, за винагороду, Бінгасар може звести голландця з ним.

— Я б міг познайомити вас з людиною, котра народилась і виросла на Ентанго… — почав тягти Бінгасар.

— Які проблеми! — зрозумів натяк Ероут і поклав на столик кілька банкнот, хрумкіт од яких примусив сильніше калататися серце малайця. Його мова стала швидкою, але не випередила темпу, у якому зникали гроші в кишенях Бінгасара.

— Приведи мені цього чоловіка! — наказав Ероут. І відразу інтерес до господаря готелю у нього зник. Відригував пиво просто на Бінгасара, проходячи очима крізь нього, як крізь порожнечу. Навіть не глянув у його бік, коли той шанобливо позадкував до дверей.

Кум, як завжди, сидів навпочіпки біля затіненої стіни готелю і смалив цигарку. Очі його стрибали з одного перехожого на іншого: чи не звернеться, бува, хто за допомогою. Але такі сподівання були марними, — цигарка перестала шкварчати, прилипла до губів, і Тітрадо (так звали кума) збирався розпростати ноги і трохи подрімати, коли його уздрів Бінгасар.

— Тіте, йди-но сюди, для тебе є робота!

Порожній шлунок Тітрада завурчав — якщо Бінгасар звертається до нього так по-родинному і кличе просто Тітом, значить накльовується робота. А якщо є робота, то будуть і грошики, — єдина філософська думка, яку перемелював розум Тітрада, при цьому завжди під супровід голодного шлунку.

Бінгасар чув, як завурчало усередині Тіта і знав: поки не дасть йому щось на зуб, — толку з нього мало. Потяг кума на кухню, знайшов у холодильнику залишений звечора сендвіч і поставив перед Тітом. Очі у Тіта заблищали і він менш, ніж за п’ять укусів, строщив його весь, облизав і витер пальці об засмальцьовану майку.

— Якщо матимеш клепку в голові, а не в кишках, — почав Бінгасар, — то вже сьогодні питимеш справжнє пиво.

— Ти ж знаєш, на повний шлунок я здатен видертися до жерла вулкана Кракатау, — вихвалявся ситий і тому говіркий Тіт.

— Можливо і доведеться, — втаємничував справу Бінгасар. — Ходімо, я познайомлю тебе з одним голландцем. Він був серед пасажирів недавно затонулого літака. Його зараз твій острів цікавить.

— Ентанго? Ну, я тут, — напнув груди Тітрадо, — кожна пальма, кожен прибережний краб мене знає. А за які гроші я буду розповідати про Ентанго тому голландцеві?

— Домовитесь, але затям, мої двадцять п’ять відсотків.

— Ти що, куме, з глузду з’їхав? Десять!

— Ну, то йди далі витирай сідницями стіну, я на ремонті зекономлю більше, ніж на твоїх відсотках, — зупинився Бінгасар.

— Гаразд, гаразд, як для тебе, то — п’ятнадцять.

— … тільки перейди до іншої стіни, і почни її обтирати, — не зупинявся Бінгасар.

— Ех, куме, куме, гаразд, матимеш двадцять!

І лише тоді Бінгасар шанобливо пошкрібся у двері кімнати Ероута.

— Це Тітрадо, Тіт з Ентанго, — з поклонами представляв кума.

— Сідай, Тіте, ми зараз з тобою трохи поговоримо наодинці, — простягнув Ероут бляшанку з пивом Тітові.

Потрапивши у сильне магнітне поле, пронизане запахом доброго пива, непереборного, щоб від нього відмежуватися, Тіт сів на хитке крісло і з тієї миті відчув, що не зможе відмовитися від пропозиції такого поважного пана.

Розмовляли недовго, але і того вистачило, щоб Бінгасар добре пойорзався за адміністративною стійкою. Добропорядних клієнтів не було, а якщо відверто, то їх взагалі не мав Бінгасар. Бо хто зазирне на околицю Танджунау, коли в центрі набудували доста сучасних готелів. Хіба хвойда яка ввечері приведе собі бахура, але то буде після заходу сонця, коли синяві сутінки загримують зморшки на їхніх постарілих, затасканих лицях.

Минуло ще кілька довгих хвилин, поки до стійки не метнувся розпашілий Тіт.

— Давай барахло, що замовив Ероут.

Бінгасар, скоріше від заздрості за невипитим дорогим пивом, котрим щедро обдаровувало дихання Тіта, заремствував:

— А ти хто такий, щоб розносити моїм клієнтам замовлення? Може, тобі ще й сен за це дати?

— Я тепер маю кусник добрячої роботи, куме! — чванився Тіт. Навіть постукав вказівним пальцем по голові, пустодзвінна луна якої все одно не збивала з пантелику, не насторожувала. — Казанком працювати починаю, кумекаєш?

Схопив в оберемок пакунки з одежею та взуттям і побіг нагору.

У Бінгасара засмоктало під грудьми: треба було таки стояти на своїх двадцяти п’яти відсотках…

14

Десь там у незвіданих частинах мозку, куди не доходила ота францувата інфантильність, у Стефана жило два бажання. Понад усе хотілося добряче натовкти пику товстозадій падлюці, заштрик якого зробив із нього напівдебіла, бо саме через це він так повільно оговтується. Від цього свербіли руки, він їх піднімав і розсікав повітря ще слабкими, сповільненими ударами. Іноді це допомагало. Правда, не бачив і не відчував, як опустившись на бильце крісла після такого бою, з них стікали краплини поту.

… між пальцями просочувався піт, коли тягнув двері літака на себе. Якби цього не зробив, його б викинуло за борт відразу, так, ніби добре натягнута пружина втратила пружність і зійшла з орбіти. Тоді піт стікав великими краплинами, але Стефан виявився хитрішим за силу металевого опору. Йому вдалося навіть підсунути носок черевика і трохи припідняти його з другого боку дверей. Це щ. кілька секунд вивільнило праву руку і він підштовхував пасажирів швидше покидати літак. І було червонощоке розлізле з переляку обличчя, колір якого зливався з кольором рятівного жилета. Стефан плечем піддав, бо товсті сідниці від страху прикипіли до одвірка, забираючи дорогоцінні рятівні секунди…

Про Стефана Метися уже знали, що він живий, про нього піклувались і за тижнів два-три лікар Маас обіцяв відправити його додому. Однак як тільки Стефан думав про це, якийсь незнаний досі неспокій огортав його, бентежив, викручував кожен нерв, — суцільна безвихідь і приреченість.

— Пся крев! — лаявся Стефан, але відчуття незримої присутності при страті людини (саме так визначав те, що коїлося усередині), не дозволяло йому забратися звідси подалі та забути про все, як про страшний сон.

— Сте-фа-не! — крик Марти озивався щемом від нереалізованої можливості (це його друге і найголовніше бажання) допомогти українці врятуватись, і як тільки він чув його зранку чи серед ночі, не второпавши, що то нічний птах, відразу потрапляв у німу сцену людської страти. Крик розбивав повітря на холодні скалки, ранив мозок, займаючи там дедалі більше місця. Ще тиждень тому він гадки не мав, що зможе таки скласти все докупи і зрозуміти свій стан, коли чує дівоче квиління.

— Сте-фа-не!

Але здоровий організм поволі все ж таки перемагав упорскнуту неміч.

З нетерпінням чекав Майкла. Чи зможе розповісти про те велике зло, яке зробили із життям дівчини зі Львова, коли язик ще не слухається і занадто повільно рухається, а то і просто заплутується у власній слині. Ні, без газети за 7 червня йому ніяк не обійтися, бо саме там бачив фото нафтового короля, до якого вони потім потрапили, і йшов текст про куплений ним на літо острів.

Йому принесли сніданок, і хоч їсти не хотілося, бо досі один погляд на їжу викликав нудоту (раніше Стефан залюбки молов усе підряд), все ж примусив себе взяти з таці рисовий буцик. Від рідкої каші, що нагадувала раціон немовляти, і яку можна було ковтати не рухаючи язиком, категорично відмовився. Останні дні він так і робить, розробляючи м’язи язика. Надкусив невеличкий шматочок і почав ретельно пережовувати. Добряче упрів, зате перемолов майже весь пиріжок. Здається, навіть відчув смак рисового буцика.

Стефан уже сьорбав холодний чай, коли до палати увійшов Майкл. Його можна прийняти за місцевого (у вицвілій, але чистій зеленкуватій футболці і захисного кольору шортах), якби не європейський тип обличчя, сірі очі та попелясте волосся.

— А ти чудово виглядаєш! — чітко виговорив Стефан. Однак це вийшло в нього так артистично, що нагадало обом Елізу Дулітл.

— Чудова погода, чи не так? — підтримав відразу Майкл.

Хлопці розсміялися.

— Бачу, тобі сьогодні й справді краще, — Майкл обперся на бильце ліжка. — Ходімо, я тут кав’ярню знайшов, кава там пречудова, — пригощаю.

Він нарешті отримав грошовий переказ і тепер міг спокійно повертатися до Мельбурна.

— Газету дістав? — поволі, але досить чітко, наче загрубілими пальцями, що давно не торкалися клавіш рояля, видобував Стефан.

Увесь тремтів, коли розгортав «Daily».

— Сте-фа-не!..

Майкл зауважив навальні зміни на обличчі друга, але мовчки спостерігав за ним.

Ніколи не забуде, як мужньо поводився у літаку поляк, як розсудливо і миттєво діяв, не піддаючись загальній паніці. А тепер розхвилювався (чому?), обливається потом і весь час, як видається Майклові, намагається зібратися з думками і щось йому сказати. А, може, це просто результати його травм?

.. Мартусю, кохане, почитай тен бздур! Попадш, на цо чловєк витрача пеньондзи…

Це була та сама газета, на третій сторінці якої вміщено фото нафтового короля і текст про його відпочинок на одному із Зондських островів.

— Майкле, поглянь. — Стефан вказівним пальцем показав на фото, набравшу легені побільше повітря і прочеканив:

— Марта — там, у нього!

— Що?

Майкл вихопив газету і почав читати. Збудження, яке намагався тримати у собі, проривалося зовні незалежно від зусиль тримати себе в руках. Кілька секунд вивчав обличчя вродливого чоловіка, гордого своїм багатством і вседозволеністю. Не раз читав подібне, коли мільйонери, особливо зі Сходу, дозволяли собі подібне, тому попервах і не звернув увагу на замітку. Тепер Майкла обсипало тремтливим холодом, він фізично відчував, — подібне коється і зі Стефаном.

— Марта — наложниця Даві, оскільки її офіційно оголосили загиблою! — Майкл сильно вдарив кулаком в долоню. — Друже, спробуй розповісти, звідки ти знаєш, що Марта там, на Флор.

Стефан збирав усю свою силу. Відчував, що йому повірили, і якщо він зараз постарається розповісти усе, що з ним трапилось, то Майкл не дозволить заживо стерти українку з числа живих, вони удвох її знайдуть.

— Сте-фа-не!..

Розповідь Стефана, хоча він доволі часто замовкав, щоб перепочити, була конкретною і логічною. Він навіть розповів про тіло загиблої стюардеси, яку вони разом з Мартою поховали.

— А тобі робили аналіз крові? — перепитав Майкл, коли Стефан дійшов до того місця розповіді, як один з пасажирів, що теж опинився на Флор, зробив заштрик, після якого Стефан знепритомнів.

— Не знаю, — знизав плечима Стефан. — Я ж до тями недавно прийшов, і бачиш, яким дебілом став. Гадаю, вони хотіли просто мене позбутися як свідка, бо я знав, де опинилася українка.

— Ти тут відпочинь, друже, — Майкл витер хустиною рясний піт з чола Стефана. — А я постараюся дещо з’ясувати.

Якщо поляка нашпигували якоюсь гидотою, то це можна встановити тут, у лікарні.

Головний лікар Хенрик Маас, голландець за походженням, був єдиним європейцем на Ентанго. Йому допомагали дві медсестри, з місцевих. Але всю профілактичну і лікувальну роботу тягнув Маас. Тому головний було не стільки посадове, скільки високе визнання жителів острова, котрі коли-небудь хворіли і лікувались у нього. Зрештою, нічого дивного у цьому не було. Одинокий, старший чоловік просто-напросто не уявляв свого життя поза лікарнею, фактично, нічого іншого не мав. Хенрик Маас пам’ятав кожну травму ентангівців, кожен перелом, вивих, кожне відхилення від правильного положення дитини при пологах. До малайських імен мав жахливу пам’ять, зате по-своєму в них орієнтувався. І коли йому говорили, що у родині рибалки Чітрухарсіда, приміром, дочку видають заміж, Маас відразу перепитував: «Часом, це не той чоловік, якому минулого року я робив операцію на апендицит?» І обов’язково додавав свою характеристику, по якій і запам’ятовував людей: «Це мужня людина. Навіть не крикнув, як зашивав кетгутом»… Такі слова підхоплювали і уже на другий день селище вторило: «Он пішов Чітрухарсід. Це мужня людина, він навіть не крикнув, коли головний зашивав йому живіт»…

Майкл знайшов лікаря там, де покинув зранку. Маас щось занотовував у товстому зошиті.

— Якісь проблеми? — здивовано підвів очі.

— Справа може обернутися дуже серйозно, якщо виявиться, що мої підозри правильні, — почав пояснювати Майкл.

— А чи можна конкретніше, молодий чоловіче? — зняв окуляри Маас.

— Скажіть, вас не дивує суто фізична інфантильність у мові поляка?

— Ні. Гадаю, це реакція на довге перебування у воді, затяжний шок, психічна травма, якщо хочете. А чому вас це цікавить?

— Щодо психічної травми, тут мені не все ясно. Поляк мислить не гірше, ніж ми з вами. Мене цікавить його аналіз крові.

Маас підвівся, знайшов необхідну папку на полиці, знову вмостився у кріслі і почав гортати її:

— Історія хвороби Стефана Метися, громадянина Республіки Польща, знайденого і доставленого цього місяця рибалками Ентанго у непритомному стані… Ось рентгенівський знімок. Руки, ноги, хребет в порядку, без жодних внутрішніх пошкоджень. Аналіз крові… тромбоцити, гемоглобін… Як лікар, заявляю, що загальний аналіз крові не викликає занепокоєння. Чорт забирай, у чому справа, Харріс?

— А якщо поляка спецільно нашпигували якоюсь гидотою, щоб перетворити на розумового ідіота, аби ніхто і ніколи не второпав його інфантильного белькотіння. Що тоді?

Хенрик Маас занервував, — за довгі роки роботи йому не раз доводилося відкачувати людей після подібних аварій. Так, він спостерігав і затяжний шок, викликаний психічною травмою, і складав різні переломи, та з подібною загальмованістю зіткнувся вперше. Але ж, на Бога, у цього поляка нервова система, очевидно, зреагувала по-своему, якщо врахувати ще й попереднє захоплення пасажирів терористами, стрес теж будь здоров. Відверто, це спочатку кольнуло, але коли Метись почав говорити і дедалі краще, — перестороги зникли. Поляк йшов на поправку, це безсумнівний і незаперечний факт.

— Чому ви думаєте, що поляку вкололи якийсь психотропний препарат?

— Щойно він сам мені сказав про це.

Маас зірвався з місця і заходив по кабінету.

— А ви знаєте, скільки коштує спеціальний аналіз? Щоб підтвердити вашу гіпотезу…

— Ось, прошу, візьміть, скільки треба. — Майкл витяг з кишені отримані зранку гроші.

Маас зупинився.

— А ви що думаєте, вам квиток додому задармо дадуть? Заховайте гроші, вони вам потрібні будуть, і ходімо зі мною.

В кінці коридора на дверях висіла табличка «Лабораторія». Маас відчинив її власним ключем.

— Тут у мене є дещо. Спробую, може й вийде…

Маас піднімав різні пляшечки, ампулки, відкривав і зачиняв дверцята усілякого медичного устаткування, якого тут було напхано доволі. Зрадів, коли знайшов те, що шукав. Потер від задоволення руки і підморгнув Майклові:

— Ну, що, спробуємо? Ви зараз йдіть і не турбуйте більше поляка. Йому відпочивати треба, а не напружуватись. А завтра приходьте, шановний детективе.

Майкл подякував і вийшов. Ні про що, крім одного, думати не міг. Тільки завтра, коли Маас повідомить результати аналізу і вони підтвердять те, що сказав Стефан, він достеменно знатиме, що Марта жива. Але вже і зараз серце шалено налаталося, — він вірив кожному слову поляка.

— Від’їжджаєте? — почув біля себе голос власника готельчика.

— Ще ні, друзі запросили до себе, до них іду, — знайшов що відповісти Майкл.

— А хто ж такі?

— Ліан, рибалка.

Майкл вирішив піти до Ліана та Даке через берег, а вже потім піднятися вуличкою догори.

Сів на одну з тих лавчин, які чудом зберігаються на березі тільки тому, що рибалки вряди-годи можуть ставити на них кошики з рибою.

Він посидить хвильку і піде.

Візьми себе в руки і не гарячкуй. Якщо зроблено велике зло із життям людини, то значить, ХТОСЬ ПОВИНЕН рятувати її…

Майкл посміхнувся, так, наче почув, як ці слова вимовила б його мати…

… Хвилі не бавились одна з одною наввипередки, а спокійні, статечні, як старі сиві леді, неквапливо виходили на берег. Лиш вуркіт моторного човна порушував ритм повільного фокстроту.

Катер явно тримав курс до берега. Йшов він від Суматри. Майкл приклав руку козирком і розгледів двох чоловіків. Один, огрядний, з солідним черевцем, як бемоль на кормі, а другий худий і низькорослий, видно, з місцевих. Про дебелого цього не скажеш. Майкл провів їх поглядом, — човен йшов на другий бік острова, туди, де жили збирачі латексу.

Постать здорованя видавалася знайомою. Але не можна ж у кожній огрядній людині бачити вбивцю Стефана, як поруч себе майже фізично відчувати дихання Марти. Ні, нехай очі Марти не покидають його, а от щоб той товстозадий покидьок тут з’явився, — повне безглуздя.

Майкл ще раз провів поглядом катер, який тепер стрибав по хвилях, схожий на маленький камінчик, пожбурений вправною рукою. Майкл теж вмів жбурляти у воду гладеньку гальку і вона вистрибувала по поверхні. При цій згадці знову стало незатишно, відчув свою незахищеність одночасно із гулом човна, на якому йшло до Ентанго двоє…

Немає нічого страшнішого, ніж невизначеність і невідомість, — пробурмотів сам до себе і попростував до Ліана.

За ним сунули патлаті хмари.

Збиралося на дощ.

— Тебе щось бентежить, суд ара? — Ліан відразу вловив неспокій в очах Майкла.

— Здається, дівчина з України не загинула. Її привласнив катарський мільйонер Ель Даві, що викупив собі Флор.

Приглушено зойкнула Даке.

— У, негідник, до чого дійшов! — стиснув кулаки Ліан. — Але ми можемо її звідти забрати! Флор зовсім близько від нас!

— Треба почекати до завтра. Не знати, що покаже аналіз крові поляка, який зараз робить Маас. Стефан сам мені розповів, що був з Мартою на Флор. Його через те і нашпигували якоюсь гидотою, щоб не зміг про Марту нічого сказати.

Вони сиділи біля відхилених пластикових стрічок на дверях, і дивились, як важкі краплини дощу б’ються об землю, марно намагаючись проникнути у її тіло. Земля лишалася твердою і непіддатливою. Сонце давно перетворило її на суцільну непробивну брилу, навіть колір мав відтінок розпеченого металу. Але такий спротив триватиме недовго. Земля все ж таки нап’ється і потім, пресичена, втратить свою міць.

— Швидше б настав ранок! — вкотре повторював Ліан. А Майкл все розповідав друзям про Стефана, про Марту.

— Ех, повернути б поляку його колишню енергію! Бачили б ви, як він тоді у літаку зорієнтувався!..

… Разом з дощем швидко присунула непроглядна темрява. Даке вже постелила Майклові у кімнаті нагорі, але хлопці все сиділи й сиділи.

— Агов, тут є Харріс? — долинуло з темряви. — Це я, Маас. Добре, що знайшов вас.

— Треба поговорити! — з притиском вимовив Маас, коли опинився біля Майкла.

— Ви можете говорити тут відверто. Це мої друзі, — відповів Майкл, відчуваючи повернення холодного тремтіння.

Збудження лікаря було написано навіть на його обличчі. Він склав парасольку і, тримаючи її в руках як деригентську паличку, продовжив:

— А ви, мій друже, таки мали рацію: поляка нагодували доброю порцією психотропного препарату. Ви не медик, і його назва вам нічого не скаже. Але це точно! Виходить, з нього свідомо хотіли зробити розумового каліку! Я йшов до вас і думав, чому ті ферменти, що я знайшов у крові Метися, не подіяли повністю і не спаралізували його, а лише частково пошкодили рухальні та мовні рефлекси. Цей препарат зберігається в спеціальних пластикових ампулках, закритих одноразовою голкою. Варто тільки увести голку і натиснути на ампулку… Очевидно, що ампули потрапили під різке ультрафіолетове опромінення або перебували довгий час у теплому середовищі. Деякі особливо небезпечні сполуки скристалізувалися і випали в осад, тому і не потрапили через голку в кров. Саме так! Але ж, на Бога, хто цей нелюд, що так познущався над молодим чоловіком, і НАВІЩО?

— Це один з пасажирів, що летів разом з нами, — намагався спокійно говорити Майкл. — Був там один товстий пройдисвіт, і опинився він теж на тому острові, що купив його Ель Даві.

— Стривайте, стривайте, — перебив Маас. — Я пригадую, читав у «Daily». Там ще фото було вміщено цього Даві, котрий врятував одного з пасажирів. На фото вони тиснули один одному руки. Запам’ятав, бо йшлося про мого земляка, голландського бізнесмена. Тут сміються наді мною, що я ніяк не можу запам’ятати місцеві імена, але те прізвище легке, до того ж — голландське. Такий собі круглолиций, огрядний… Теодор… Ероут, співвласник однієї невеличкої хімічної компанії. Хі-міч-но-ї… — тихо прошепотів останнє слово.

— Здається, у мене є ця газета, — зірвалася з місця Даке.

— Але, перепрошую, Майкле, чому ви сказали — він теж опинився на тому острові, хіба туди ще хтось потрапив? Це ви про поляка? — знову голосно заговорив Маас.

— Не тільки. Там, у Ель Даві, знаходиться ще одна пасажирка — Марта Квитко, яку офіційно оголосили загиблою. Я у вас узяв ту газету, де її фото у траурній рамці вміщено. Пригадуєте?

— Як? Як? Отаке зробити з живою людиною! Ну, знаєте…

— Тому й Стефана хотіли змусити замовчати, щоб нікому нічого не зміг сказати. Хто б розібрав, що там лепече інфантильний?

— Ось, подивіться! — Даке поклала на стіл газету.

Усі схилилися над фотографією, де підлабузницька посмішка голландського бізнесмена Теодора Ероута готувалася впасти ниць перед холодним чітким профілем Ель Даві. Поруч йшов текст, пересипаний дифірамбами на адресу катарського нафтового короля.

— Треба заявити у поліцію! — першим порушив мовчанку Маас. — І негайно!

— Наша поліція зробить те, що накаже їй Ель Даві, бо він має гроші і купить на додаток до Флор усю поліцію разом з судами. — Ліан навіть рукою махнув, заперечуючи таке рішення.

— На жаль, молодий чоловіче, на жаль… — погодився Маас і зітхнув. — Що ж нам тоді робити? Треба ж рятувати дівчину! Я… Я до ваших послуг!

— Дякую вам, Маасе, ви справжній друг. — Майкл говорив спокійно. Ще ж мамині руки зняли холодок безпомічності). — Перш за все, треба поставити на ноги Стефана. Тепер ви знаєте, як це робити?

— Так, так, звичайно. Я вже перед тим, як йти до вас, увів йому три кубики… Зранку ще вколю. Гадаю, днів через два-три Стефан Метись оговтається.

— Давайте завтра зберемося тут і добре все обміркуємо.

— Ми з поляком під вечір теж прийдемо, — вставив Маас. — Іще добре було б, якби Даке пішла завтра на базар. Там, знаєте, можна багато чого цікавого почути. Взагалі, з Флор приїжджають на Ентанго за овочами, фруктами, рибою. Я знаю налац на Флор, мене туди декілька разів запрошували попередні відпочиваючі. Похмілля у гостей, знаєте, особливо у жінок, це така неприємна річ…

Маас замовк, махнув рукою, мовляв, чого там балакати про дурне, і раптом різко повернувся до Ліана:

— А ви, молодий чоловіче, п’єте ті ліки, що я вам прописав від гастриту?

Ліан зашарівся, але мовчки хитнув головою.

— Не хвилюйтесь, лікарю, я за цим слідкую. — Даке відповіла замість брата.

Маас продовжив:

— Гадаю і вам, Ліане, не завадить завтра зайти у кнайпу. Можете замовити кухоль доброго пива, не більше, і слухайте, слухайте… Щось цікаве, можливо, і почуєте.

Потиснули на прощання один одному руки. Ліан зголосився проводжати головного Мааса, а Майкл пішов у душ.

З приємністю підставив тіло під пронизливі струмені, туго напнутий водяний дріт здирав з нього невидиму зовні оболонку, в якій тліло огидне почуття безсилля.

Майкл знав, як тільки він ляже, поруч з ним з’являться темнофіалкові очі Марти. Тільки тепер він розуміє її погляд! В очах дівчини бачив себе новим, справжнім, дужим чоловіком. Можна не відводити своїх очей, — оболонка безсилля зникла. Її немає…

15

Збиралося на дощ. З океану тягло неприємно й холодно. Але Тіт обіцяв, що вони дістануться Ентанго ще до дощу.

Чайки кричали у сірому тлі повітря, а моторний катер залишав по собі такі ж сірі, як небо, сліди. Їм було байдуже, що робиться довкола, — голод завжди відмітає стороннє геть. Одна шугонула просто перед носом Теда у воду, за мить виринула із здобиччю у дзьобі і незграбно вмостилася з рибиною на самому кінці корми. Глипнула на Ероута мертво-чорними очима, механічно підвела голову: хто ще тут, крім Ероута, може претендувати на шматок сирого м’яса.

— Тю-фу! — сплюнув Ероут від передбачуваної гидоти.

Сильний, могутній дзьоб увіткнувся у трепетне тіло, так, наче це жуйка, яку можна шматувати, тягти з неї стрічки, роздирати, випускати яскраво-червоні кишки зовні. Голова чайки відкинулася до сірого неба і її горло завібрувало, — від насолоди вона не звертала уваги на бентежний колір неба.

Але чайка зовсім не боялася Теда. Вона шматувала рибу, закидувала голову, проштовхуючи шматок у горлянку, і дивилась на незнайому їй постать немигаючими намистинами, — хіба є ще щось навколо варте уваги, крім того, що вона тримає у своїх кігтях?

— К-и-ишш звідси! — не витерпів Ероут.

Але чайка лише завмерла на мить від свого відкриття: тут ще комусь в око впало червонясте латаття смачно-о-о-ї свіжини. У ту ж секунду вона пропхала чималий кавалок у шлунок із вдоволеним жеботінням. Це відбилось у скляних чорних намистинах, а на інше їй плювати, — вона робить свою справу, бо не хоче здохнути з голоду. Допетрав, чоловіче?

Човен крутнувся праворуч, обдав Ероута феєрверком холодних бризок і опинився у великій бухті.

Біля берега, пологого і витоптаного так, що зелень стирчала на червонястій землі рідкою щетиною, погойдувалися невеликі вантажні катери, — підстрибували догідливо перед добротним судном, обладнаним холодильником, в якому переправлявся весь улов місцевих рибалок на Суматру. Називалось воно іменем власника «Сітархурт».

На цій частині Ентанго жили робітники каучукових плантацій. Очевидно через те, що у них водилося більше грошенят, тут прилаштували базар, де і купувалась усіляка городина, фрукти, риба, а місцевим конкуренцію складали заїжджі яванці. Тому щоранку галас тут стояв неймовірний, однак через декілька годин усе затихало — торг завершувався. Лише голодні собаки обнюхували пропахлі рибою стовпці і бродили одна за одною з висолопленими від спеки язиками.

Тіт причалив до берега і довго, аби більше ентангівців побачило, по-хазяйськи закріплював моторку.

Робота, за яку він дістане такий чудовий катер, пльова.

От вар’яти, — дивувався про себе Тітрадо, — Немає куди їм грошви дівати. Один — острів купує, другий за шалені гроші хоче перехопити коханку.

Але заради такого човна Тітрадо ладен на все. Тільки б вициганити у когось фарби і написати по правому борту моторки своє ім’я. Не буде писати повністю Тітрадо, а залишить короткий варіант — Тіт. Завтра ж чкурне на хвильку до кнайпи, може, вдасться виманити у когось слоїк синьої фарби. І тоді вже поруч з плавучою медузою Сітархурта гойдатиметься делікатне, але таке швидкохідне суденце «Тіт».

Ероут винайняв кімнату на другому поверсі хатини, в якій мешкала родина Тітрадо, якщо можна так назвати плетінку, що спирається на палі. Довелося забути про любов до комфорту, — з вікна комірчини проглядалась уся базарна площа, і, якщо дивитися у бінокль, то без клопотів можна якнайкраще розледіти що треба. Зараз це було найголовніше і найцінніше надбання для голландського бізнесмена Теодора Ероута.

Кімнатина наскрізь продувалася вітром — обставина досить немаловажна у вологому душному кліматі. Стеля настелена тільки над кухнею, де постійно горіло вогнище, а над спальнями та в інших кімнатах виднілися ребра даху. Під підлогою, між палями, влаштовано стійло для худоби.

Тут мешкала старша сестра Тіта з чоловіком та двома дорослими синами. У них були такі довгі імена, котрі годі запам’ятати. Ероут кинув оком на старшого сина. В його очах за пеленою байдужості і безсилля перед злиднями раз по раз блимав каганець бажання за будь-яку ціну видертися з бідноти. Від того, очевидно, й мав дикий, майже звіриний погляд. Ероут про всяк випадок запам’ятав скорочену назву його імені — Сем.

Хлопець постійно нервував, уривками м’яв цигарку, котру один-єдиний раз запропонував йому Ероут, і вона липла між заскорузлими пальцями, покритими темною лускою засохлого соку гевеї.

Усі троє цілими днями пропадали на каучукових плантаціях, куди добиралися стареньким джипом, мабуть, реквізованим ще з часів голландської інтервенції.

Вдома залишалася одна жінка. Вона саме горбатіла над цементним чаном, в якому мила тарілки і складала їх у шафу з металічною сіткою замість скла. Шафа стояла ніжками в глиняних глибоких блюдцях, наповнених водою. Так тут рятувалися від мурашок, термітів і тарганів. Інших меблів, крім дощатого столу з п’ятьма кругловерхими табуретками, в кімнаті не було.

Під столом розгулював півень, ступав повагом і кожного разу, як жінка намагалася вигнати його з кімнати і кричала по-дитячому тоненьким голоском к-и-иш, він завмирав на мить і косо дивився на неї. Потім опускав барвисту голову і продовжував вишукувати на підлозі рисинки та кришки. А жінка знову якийсь час не звертала на нього уваги, — роботи й без того мала досить.

З одної клоаки на Суматрі потрапив у другу, — ремствував Ероут задля виправдання непереборного бажання пропустити добру порцію віскі. Він розпакував валізу, в основному напхану усіляким пійлом, — склянка-друга допоможе знести і витерпіти побутовий примітивізм первісної людини. А йому є заради чого терпіти!

Тихо, ша!

Розрахунок мав простий. Тед пам’ятав з вигляду обслугу Ель Даві і навіть бачив, хто їздить за продуктами. Якщо вчасно подати сигнал Тітові, то він приведе з базару до кімнати кого слід.

— За успіх! — підняв склянку Ероут. Тепер він не упустить свого шансу, — обов’язково вцілить у десятку. Хай там що, а мусить компенсувати брак батьківського таланту стратега, котрий не своїми руками, а смикаючи за яйця Доулда, без зайвої метушні закручував такими справами, що ой-йо-йой. Порівняно з тим, що сталося поблизу Женеви, його справа з українкою видається забавкою.

Ероут вмостився на ліжку, хоча решта спала на циновках. Пружини жалібно заскавуліли, чим сполохали принишкле птаство, що обліпило підвіконня по той бік жалюзі і ховалося від дощу, котрий от-от мав розпустити свої довгі водянисті коси.

Дощ почався нишком: по даху шалено забарабанило, наче до кімнати вдерлося з десяток копів. Ероут встав, хлюпнув собі ще півсклянки нерозбавленого віскі, прополоскав горло і знову надривно заскрипів пружинами.

… Коли прокинувся, в очі різало сонце. Нічого доброго для нього це не значило, бо ніхто на базарі не збирався стирчати під палаючими променями, — торгівля завжди швидко завершувалась.

Ероут схопився з ліжка, наскільки хутко дозволяла його дебелість, і кинувся до вікна.

— Тіте! — загорлав. — Де ти'в біса волочишся?

Тіт з’явився відразу, на ходу облизуючи рота від залишків тамариндової пасти.

— Стань тут і чекай! — наказав Ероут. — Я тобі покажу, до кого підійти.

Фортуна не відверталася від Ероута, — моторний катер Даві вгледів відразу. Значить, десь по базару ще вештається хтось з кухні. Бінокль поволі посував по лотках та візках, з яких за горами фруктів та овочів ледве випиналися голови і торговців, і покупців. Стару арабку з кухні Даві довго шукати не довелося, — вона закуповувала біля візка ярину, збирала яскраві пучки салату і складала у кошик, який тримав у руках похнюплений слуга. Це ж і його бачив Ероут на Флор, він був на побігеньках у старої арабки. Великі, чорні очі дивилися з-під лоба і цілком ясно давали знати, що служка ледь-ледь утримує покору старій кухарці.

— Це те, що треба! — клацнув пучками пальців Ероут. — На, Тіте, поглянь в бінокль на те старе опудало. Бачиш біля неї телепня з кошиком? Нехай він зараз же прийде до мене! А ти замороч голову тій відьмі. Давай, я чекаю.

Не більш, як за чверть години, Ероут почув легке шкрябання у двері.

— Прош-ш-ш-у, заходьте! — намалював на обличчі люб’язність.

Високому арабу довелося добре зігнутися, аби не вдаритися головою об одвірок.

— Пане Ероут… — пробелькотів служка, побачивши колишнього гостя Флор.

— Так, друже, це я. Прошу, сідай. Вибачай, забув твоє ім’я…

— Хаббід, — услужливо підхопив служка.

— Хаббіде, це просто чудово, що я випадково побачив тебе. Прохання моє дріб’язкове, але…

Тед видобув з кишені добротний гаманець, клацнув застібкою, випускаючи тугу пружність вмістимого, вивудив хрустку банкноту і поклав перед служкою. Кожен м’яз напружився на тілі араба, великі карі очі закліпали, наче Хаббід і справді збирався заплакати. Очевидно, йому ніколи в житті не доводилося бачити таку грошву.

Збагнувши реакцію, Ероут повагом знову хруснув грошима і поклав зверху ще одну банкноту. Тепер його не бембало, знає про вигнання з Флор служка чи ні, — гроші робили свою справу, і зараз, коли просто перед носом араба від них аж розпирало гаманець і уже кілька зелених призначались йому, етика відносин не мала жодного значення.

— Маленька послуга, друже. Прошу тільки шепнути моєму приятелеві, котрий направив тебе сюди, де, у якій кімнаті перебуває уночі білявка, з нових гостей Ель Даві, звичайно, якщо не в його ліжку.

— Кві-і-і, — зійшло з горлянки служки. Хаббід ковтнув слину геть чисто так, як робила це чайка, вполювавши соковиту здобич. Тоді Ероут скривився від огидного жеботіння. Але тепер реакція видалася аналогічною, — Хаббід готовий на все заради грошей.

Тому Ероут уже продовжував без зайвих викаблучувань:

— … І як до неї добратися без зайвого галасу. Це мені потрібно знати до завтрашнього ранку.

— Нова гостя гонорова, уміє розпалити нашого господаря, так казали на кухні. Від цього Даві казиться, бо вона ще не ходила на ніч у його покої.

У Хаббіда розв’язався язик. Збудження, викликане реальною перспективою отримати добрий гріш надурняк, робило з безмовного слуги значущу людину у його власних очах.

— О, моя мила крихітко Марто! — Ероут радів. Ще б пак, адже це набагато полегшувало роботу. Він запропонував служці бляшанку з пивом і навіть догідливо відчинив її.

— Тоді тобі, друже, взагалі лишилася половина роботи!

Хаббід нервово зайорзався, — очі приварювали електрострумом зіниць гроші до столу.

— Але не хвилюйся, від цього винагорода не зменшиться. Дістанеш ще стільки, коли завтра вночі приведеш на берег, до катера Тіта, білявку. Тільки прошу тебе, не називай мого імені непокірній Марті. Нехай це для неї буде приємним сюрпризом. Шепни, що за нею приїхали друзі… Завтра зранку і передай через Тіта, що усе готово, окей?

— Кві-і-і, — вуркнуло догідливе, і Ероут здивувався, з якою спритністю зникли гроші у широких штанях Хаббіда.

— А зараз і ти так само зникай звідси. До завтра! — зневажливо кинув услід служці.

Ероут більше не збирався тертися коло вікна, краще він віддасть належне своєму татусеві і ковтне чогось міцнішого, — фортуна посміхається йому. А татуся таки варто слухатися, він поганого своїй дитині не порадить. Бо й справді, краще сім раз відміряти, ніж один відрізати. Тед від задоволення збуджено плеснув у долоні і довго тер ними.

О-о-о, ве-е-е-лич! Якщо долоні сверблять, це до грошей, чи не так, татунцю?

Тепер можна спокійно почекати Тіта, котрий обіцяв показати йому тихе пристанище для Марти на далекій, виробленій плантації гевеї.

Однак Тіта десь нечиста понесла, і лише втративши терпець, Ероут зі злістю підскочив до вікна: де лазить той вилупок. Скреготнув зубами, коли мимохіть вгледів, як той гівнюх у юрбі цікавих щось показував на катер, у якому вони прийшли сюди, розмахував руками, тицяючи у місце на правому борту, де загалом пишеться назва судна.

Якщо відверто, Тіт думав лише на хвильку забігти у кнайпу і перехилити гальбу пива за такий дармовий набуток у вигляді новісінького човна. І така манна небесна йому за що? Алкоголь зробив своє діло, розв’язав язика і кожен чув, як верзів п’яний Тіт, шукаючи відповіді на таке незбагненне для нього запитання. Та нікого не здивувало повідомлення про новоприбулого гостя — пана Ероута з Голландії. (Ну, того товстозадого, якого виловив нафтовий король з Флор, ще в газеті його фейс сфотографували, а він, уявляєте, до того ж нестямно закохався у гостю Ель Даві та так сильно, що вже б хотів торохнути її просто тут).

Усі тільки дружно реготалися. На Ентанго жило чимало людей, котрих час від часу винаймали для обслуги палацу Флор. Подібні походеньки особливого здивування не викликали, розмови більше точилися навколо новісінького човна Тіта.

А його давній приятель Ліан, що забрів до кнайпи і теж хотів послухати про новий катер Тіта, навіть фарби пообіцяв дати, щоб написати на катері синім — ТІТ.

Друзяка є друзяка. Задармо дає фарби, — ну, як за це не перехилити по келишку чогось міцнішого? Ліан хворіє на живіт, може тільки гальбу пива ковтнути і то тихцем від головного Мааса. Зате Тітові, як давньому приятелю, виставив чесно. Воно б годилося Тіту поставити, але поки що в нього в кишенях — пшик.

— Як повернуся з Флор з тією біловолосою красунею, — белькотів добре захмелілий Тіт, — я тобі цілу пляшку поставлю за те, що ти мене розумієш і запросто, як для друзяки, даєш синьої фарби. А воно й справді зазвучить, коли по правому борту синім напишу — ТІТ, еге ж?

— То коли ви повернетеся з Флор? — питав Ліан.

— Я б тоді розвів фарбу як слід для напису.

— Завтра має тут один чолов’яга з обслуги Даві натякнути, — Тіт моргнув оком, — коли можна буде кралечку тю-тю, просто в жагучі обійми голландця кинути. День-два, не більше…

По полудню, коли сонце стишило гаряче дихання, у кав’ярні Даке всі чекали лікаря Мааса та Стефана. Сюди добратися — добрий кавалок дороги, особливо для Стефана, котрий ще не годен швидко пересуватися.

Майкл мовчав. Те, що розповів Ліан про зустріч у кнайпі з Тітом, непокоїло, щоразу озивалося шаленими стрибками з висоти у безодню тривог. Навіщо Марта потрібна Ероуту? Навіщо?

Нарешті прийшли Маас і Стефан. Поляк тримався бадьоро і навіть посміхався.

— Але ж то правдиве чудо зробив Маас! — вигукнув Стефан. — Хлопаки, уявляєте, я сам прийшов сюди! Якийсь маніський заштрик, до моєй… не вєм, як то по-англійськи, тоді перепрошую, до моєй дупи, і я вже на власних ногах за день краков’яка танцюватиму!

Поляк говорив цілком пристійно, не розтягував слова, до нього навіть повернулася його життєрадісність. Знайомлячись з Даке, гречно поцілував їй руку, від чого дівчина зашарілася. Не зрадила пружність м’язів, коли вітався міцним потиском з Ліаном.

Даке запропонувала каву і Ліан ще раз переповів усе, що побачив і почув від Тіта.

Стефан кулаком вдарив по столу.

— Я натовчу писок тому скурвому сину Ероутові, бігме! Але ж тепер, якого дідька він продовжує товктися біля Марти?

Майкл скривив вуста, та обличчя само видало гримасу болю, — боявся показати, як щойно знову пірнав з висоти у незбагненну темряву.

— Ероут збирається найближчим часом освідчитися у коханні Марті. Як тобі, Стефане, такі плани нашого повітряного попутника?

— Е ні, хлопаки, то цілковитий бздур!

— Він мав можливість зробити це на Флор, де був гостем Ель Даві, ми це знаємо з газети, — додав Маас.

— І на все про все Тіт з Ероутом мають день-два, — продовжував розмірковувати Майкл. — Якщо зранку Тіт отримає сигнал від служки кухарки, значить, Марту викрадуть завтра вночі. У нас лишається одне… зробити це СЬОГОДНІ!

— Очевидно, Майкл має рацію, — чомусь пошепки зреагував Маас. — Ми не повинні втрачати час… Невідомо, куди збирається везти дівчину Ероут та й навіщо вона йому…

Мовчали. У Стефана піт проступав темними півмісяцями під пахвами сорочки, жовна грали на обличчі. Але нічого іншого ніхто не міг запропонувати.

— Я намалюю план Флор і розкажу, як краще дістатися до палацу, — Маас витягнув записник і кулькову ручку. — Ліане, у тебе човен на ходу?

— Тільки долити бензину.

План, який запропонував Маас, видавався реальним і легким. Головну ставку робили на Даке, котра повинна зіграти роль торговки вінками з білих лілей, бо такі живі прикраси частенько завозять для прекрасних гостей Даві, — пояснив Маас. — А торговок без особливих застережень пропускають до них в апартаменти. За все платить господар, коли дами розберуть вінки. Місцева екзотика, так сказати.

— А ми чекатимемо у човні, — керував Маас. — Давай, Даке, спустошуй свій квітник. Ходімо, я допоможу тобі. Зустрінемося біля човна Ліана.

Майкл залишився із Стефаном наодинці.

— Майкле, я вдячний тобі… — по хвилині мовчання вимовив Стефан.

— Облиш, друже. Давай краще поміркуємо, що Ероуту треба від Марти.

— Я ось що тобі скажу, Майкле. Те, що Даві захотів Марту, було видно відразу. Тому й мені рота вирішив заткнути. А от з Ероутом тут щось не так… Схоже на переслідування. Заради чого?

— От ми про це і дізнаємось.

— Я теж з вами! — і Стефан першим рушив з місця.

16

У душі йшли дощі. Холодні, колючі, — вони затоплювали і знищували усі відчуття, витрушували попіл розважливості. Вона фізично існує, рухається, спить, їсть, хоча офіційно оголошена загиблою, тому нікому її думки, благання, вимоги не потрібні.

І сльози по ній виплакуються, і свічка у церкві Петра і Павла у Львові поставлена за упокій душі раби Божої Марти.

Марта бачила над собою обличчя Даві, він схилявся все нижче й нижче. Відверталася: ні!

Відсахувався, стогнав, скреготав зубами, обпечений льодом її волі.

Даві не впізнавав себе. Шукав погляду її очей — і не знаходив, торкався її вуст, мліючи надією — омана, байдужість, відчуженість.

… коли знову пронизували чорні мигдалини очей Даві, збиралася крикнути, що ніколи, ніколи не дозволить йому до себе торкнутися. Вчасно прикушувала язика, хто зна, чи амбітний Даві не накаже потім просто-напросто її фізично умертвити. І ніхто його за це не осудить, вона ж — аморфна істота, офіційно позбавлена усіх ознак і прав живої.

Але разом з внутрішнім протестом прокидалася і виходила з нервового шоку такою, як була у тому житті, яке залишилося далеко-далеко, де вміла давати собі раду…

Де?!

Десь там…

Невже тепер не дасть ради з Даві? Невже не вистачить сили протистояти йому?

Безнадійна ситуація мобілізовувала. Світ знову змінював полюси тяжіння. До болю блакитне небо знову вабило до себе…

Зіскочила з ліжка. Нова кімната, нові меблі.

— Де мій одяг?

Тепер до Марти приставлено стару арабку Манусу. Коли вона підводила очі, то Марта спочатку озиралася довкола — в очах жінки завмер переляк, тому і здавалося, що вона дивиться не в обличчя, а крізь нього, туди, де чатує жах.

Мануса смикнулася тонкими шворочками вуст і поштиво розсунула дзеркальну стіну, за якою містилися шафи для одягу.

— Що вам подати?

Марта швидко відсувала один за одним вішаки. Вечірні сукні миготіли усіма кольорами, й натяку не було на повсякденний, практичний одяг, до якого звикла.

Вибрала легку сукню з набивного шовку. Від колін донизу йшла нескінченна лавина барвистого мережива, як хвіст у золотої рибки. Якби його повідрізати, можна було б почувати себе більш-менш зручно. Почула лише Надмірне сопіння, коли одну за одною відривала мережані плахти. Сукня стала коротенькою, але зручною. Тепер їй треба переконатися, чи на місці браслет, і чи є біля басейну акваланги.

— Мені треба до тих кімнат, де я була спочатку, — на ходу вигадувала Марта. — Я забула там одну річ.

Мануса тінню брела слідом, ледве встигаючи за швидкою ходою дівчини.

— Почекай мене тут! — наказала служці, коли нарешті підійшли до дверей колишніх апартаментів.

— Я миттю повернуся.

Марта увійшла до вітальні. Вистачило секунди, аби пересвідчитися, що браслет — на старому місці. Тепер — до басейну. Там, за колоною, вона поставила акваланги, ласти і маску. Легенько прочинила двері, що вели до спальні. Вони безшумно відчинилися, огортаючи бентежною прохолодою і напівтемрявою. Хотілося якнайшвидше пробігти повз широчезне ліжко і опинитися під сонячним склепінням басейну. Там не так страшно, принаймні, немає страхітливих тіней. Але почула майже стогін…, з якого складалося її ім’я.

— Марто… Марто…

Дівчина відскочила до вікна, за штору і завмерла. За гаптованим балдахіном схованого у темряві кімнати ліжка був Даві. Очі уже чітко могли розгледіти його оголену постать. Він здригався під ритмічними рухами золотоволосої одаліски, голова якої рухалася над розпростертими стегнами. За декілька секунд темношкіра коханка у золотистій перуці відірвалася від тіла, переможно розтягнувши у посмішці криваве місиво вуст.

Марта завмерла. Що скаже, якщо її помітять, чого опинилася тут? Загалом, їй плювати на те, що тут виробляє Даві. Плювати, плювати, але вона повинна знати, чи стоїть на місці її рятівне обладнання. У скроні так голосно стугоніло: як тільки побачу, що акваланги на місці, сьогодні ж уночі заберуся звідси. І нехай той торохнутий на сексі Даві продовжує займатися любощами, але без неї і, що найголовніше, не з нею. Такий висновок додав хоробрості, і Марта просунулася до другого вікна, від якого проглядалося місце, де залишила акваланги. То був єдиний більш-менш тихий куточок, бо решта басейну навидноті і не має більше жодного закапелка. Довелося стати на пальці, однак нічого за колоною та біля неї не побачила. Нічого!

Безнадійно опустилися руки, — вона втратила єдиний шанс забратися з цього осоружного острова. Хтось виніс з басейну акваланги, мабуть, відразу після того, як там розігралася страшна трагедія.

— Марто, Марто… — жахаюче насувався стогін з темряви спальні. Дівчина метнулася назад до дверей.

— Йди геть! — зірвав з одаліски перуку Даві. — Забирайся звідси, ти не Марта…

Не встигло блискуче жіноче тіло зійти з ложа, як Марта вислизнула за двері, пролетіла кімнату і оговталася лише тоді, коли зіткнулася з Манусою.

— Йдемо звідси! Тут немає чим дихати!

— Куди ж ви? — важко наздоганяла Марту служка.

— Манусенько, веди мене до Омо!

Темно-зелені, розлізлі кольори дерев та кущів застеляли все навколо, стали продовженням моторошної темряви спальні, перетворилися у довгий коридор, який вів невідомо куди, і навіть лазур океану уже не блимала обнадійливо та визвольно.

Невеличкий гостроверхий камінь, на який вказала добре захекана Мануса, — надгробок Омо. Марта відіслала Манусу до палацу і залишилася на березі сама.

— Господи, як важко! — впала навколішки біля могилки своєї маленької подруги і розплакалась. — Що ж мені тепер робити? Що?

Крізь сльози проглядалися блакитні плями. Невже це небо? Дивлячись у бездонну його блакить, самому хочеться дихати вільно, на повні груди. Але у неї такої можливості немає. Довкола — одна безвихідь. І цей острів, вочевидь, стане і її могилою.

Неподалік тріснула гілка, Марта стрепенулася. Поруч хтось був. Покликала:

— Манусо, ти?

Гілка ще раз тріснула і біля Марти став Даві. Виглядав втомлено, безсило. Допоміг Марті підвестися і повів берегом. Йшли мовчки.

Марта не знала, що говорити. Так, як раніше, до смерті Омо, не могла себе поводити. Весь час відштовхуючи Даві своїм крижаним ні, розуміла, подальша гра відразу приречена на провал. Даві занадто розумний, щоб не зрозуміти це.

Не раз, ще до смерті Омо, їй вдавалося переводити розмову на тему відносин чоловіка й жінки, навіть декламувала українську лірику, перекладала відразу на англійську мову, виходило кострубато, зате кожна строфа викликала у Даві дивну реакцію. Він здебільшого відвертався, а Марта якось додала пошепки:

— Справжнє кохання ніколи ще ніхто не купив за гроші. Воно передусім ось тут, у серці.

Тоді Даві не дав їй договорити, різко обірвав на півслові:

— Ти говориш, як древній мудрець, плоть якого зітліла від того, що він так довго йшов до цієї істини. Але ти забуваєш, що ми живемо у час, коли гроші роблять все.

Марта не втерпіла:

— Тоді скажи, скільки б коштувало моє кохання?

Відступив від цієї незбагненної жінки. А вона відверто засміялася йому в обличчя:

— О, Даві, який ти бідний!

Вони ступали по твердому білому піску і не залишали по собі жодних слідів. Якщо зробити декілька кроків праворуч, тоді пісок стає м’якшим, піддатливим, декотрі хвилі докочувались навіть сюди. Марта зняла легкі мокасини і зробила крок до води, — хвилі улесливо лизали п’яти. І лише одна велика хвиля, котра раптово пішла на штурм берега, неслася прямо на Марту, готова розбитися на грудях дівчини. Марта відскочила і потрапила у дужі руки Даві.

— Марто, Марто, я кохаю тебе! — сказав тихо, стискаючи в обіймах. Сталеві прути рук зімкнулися щільно, кожен м’яз бубнявів, бринів, охоплений незнаним досі почуттям. Він знайшов її холодні вуста і лавина розпеченого металу жаги ринула у довгому цілунку, — не ворухнутися.

Сталося! Назад, навіть на хвильку назад час не повернеш. Вона почула слова признання і це прозвучало для неї остаточним вироком. Зараз він поведе її до спальні! Можливо, навіть до тієї самої, де годину тому бачила його…

Тепер він уже вів її за собою. Йшов пружно, наче з цілунком повернулися до нього усі сили, і з якимись диявольськими чарами з кожним кроком все множаться і множаться.

Підходили до палацу. На пірсі, легко погойдуючись розкішними боками, стояла яхта. Біля неї нервували катери та легкі моторки, ошелешені такою красою.

— Я б хотіла зараз сісти у цей човен і відійти від берега далеко-далеко, — випручалась Марта.

— Навіщо? — обгорнув знову ж той самий тембр Даві. (На одній ноті тягнувся в мозку почутий стогін — Марто, Марто…).

Він простогнав єдине слово, а Марта уже не могла втриматися, вибухнула:

— А щоб втопитися! І тобі не доведеться вдруге пхати моє фото у траурній рамці в газету!

Догори поповзли брови Даві, у великих очах загорівся дикий вогонь. Невже Ероут показав їй газету? Так, це міг зробити тільки він, бо прислузі байдуже, вони звикли до гостей жіночої статі, та й газет не читають, — німі та глухі раби.

А Марта не могла зупинитися.

— Якщо ти мене любиш, то дозволиш зараз же сісти на цей човен, допоможеш завести мотор, бо я не вмію, і відпустиш. Обіцяю, нікому не розповім про те, як ти дозволив мене заживо поховати… про цей проклятий острів, і про тебе…

Обличчя Даві мінилося з кожним словом, вимовленим дівчиною. Здивування поступилося нерозумінню, розгубленість — злістю, очі заслав вогонь невідступності.

— Ти звідси поїдеш тільки зі мною! Ти будеш моєю! І вже сьогодні! — кинув, відходячи.

— Аякже, розбіглася! — крикнула навздогін рідною мовою. Але сказати ще щось не змогла, — карти й так усі відкрито. Широка спина Даві закривала навколишній простір, відмежовувала від усього, що бачила раніше, відчувала.

Безсило подалася до палацу. Вона влаштувала справжню істерику бідолашній Манусі і зажадала, щоб її негайно переселили туди, де вона була раніше.

— І передай своєму господареві, щоб побільше зміїв понапускав у басейн! — випихала служницю до Даві.

Єдине, що хоч якось втримувало від розпачу, це браслет. Марта чіплялася за нього, як колись холодні кістяки Делковича передавали їй таємницю скарбу батаків. Разом з браслетом вона щось мусить вигадати і при першій нагоді забереться звідси, навіть якби довелося пуститися вплав.

Мануса, як не дивно, не забарилася. Вона отримала згоду на переселення Марти і безликі служки уже заходилися переносити шмаття.

— Чудово! — вигукнула Марта і подалася у попередні апартаменти. Відразу вмостилася на канапі у вітальні і мовчки спостерігала за метушнею. Звідси їй добре видно браслет, і навіть вишкірена пащека лева видавалася не такою страшною, як останні слова Даві.

— Манусо, а ти про зміїв сказала? — зупинила служницю.

— Так, пані.

— І що?

— Наш господар велів переказати, що для тебе страшнішої змії, ніж… (жінка запнулася, бо їй лячно вимовляти подальші слова) сам… Ель Даві немає.

— Оце вже точно! — вигукнула Марта. Зуби неслухняно продовжували вибивати дрож, а усе нутро перевертали останні слова Даві.

Ти будеш моєю! І вже сьогодні!

Налила у склянку води і визирнула з вікна. Біля басейну весело щебетали дівчата. Вони хизувалися одна перед другою гнучкими тілами, манірничали, розраховуючи на те, що за ними спостерігає Даві.

Сонце поволі сходило за обрій, чиста блакить неба тьмяніла, і за високими пальмами набирала уже жовтавого кольору. День поволі згасав.

— Манусо, а я на могилку Омо квітів так і не принесла, — заговорила до служки. Щось несамовите закрутилося в голові, до кінця не вивірене, але таке навальне, потрібне. Служниця мовчки схилилася і тінню маячила за Мартою.

— Не йди, я сама, — крикнула Марта. Але служка просопіла:

— Наш господар наказав не відпускати тебе.

Дорогою Марта зривала квіти і вже біля могилки нарешті повернулася до арабки:

— Принеси сюди вазу з палацу, найбільшу. Я квіти поставлю. І не забудь наповнити її водою.

Мануса зникла за розлогими кущами. Дівчина залишилася одна. Поклала квіти на могилку і вже хотіла побігти до човнів (Може, вдасться відв’язати і рвонути звідси. Але ж браслет…), як почула, що біля неї щось тріснуло. Невже знову Даві? — обпекло. Насторожилась і завмерла, бо не знала, як поведе себе цього разу і як доведеться боронитися від нього.

— Мар-то! — почула чоловічий голос. Аж головою тріпнула, відганяла непотрібний обволікаючий тембр, спотворений шумовинням пальм, що бовваніли за нею. Через однорідну зелену масу листя важко когось розгледіти, бо сонце вже залишає по собі бентежні, хиткі тіні.

— Марто, честь, це я, Сте-фан! — почула польську мову. Зірвалась на ноги і вже летіла туди, звідки линув такий знайомий голос.

Під розлогим листям пандануса, заховані його тінню, стояли Стефан і Майкл.

Марта аж руки заломила від радості.

— Побігли, нас чекає моторка! — світилися радістю очі Майкла. Він простягнув до неї руки: — Швидше, Марто!

Стефан уже ступив крок назад, до берега, як Марта раптом опам’яталася:

— Ні, ні! Зачекайте тут хвильку. Я зараз повернуся! Тільки заберу браслет. Це дуже важливо! За ним полював Ероут, він летів разом з нами, такий товстий голландець, але я йому не віддала, заховала. То — ключ від скарбу. Я миттю, зачекайте!

Стрімголов кинулася до палацу. Летіла на крилах, наче намагалася випередити час, спресувати його до секунди, яка б відмежувала її від справжніх друзів. Душею була уже поруч з ними, розпитувала про те, як вони її знайшли…

Політ уяви обірвався різко, гільйотиною відсікши усе, про що думалося, — почула постріл, один, другий, третій, потім вечірню тишу прошила автоматна черга.

— Боже мій! Невже їх помітила охорона?! — жахнулася Марта і кинулася назад. Добігла до могилки Омо — нікого. Рванулась у вже темні кущі, де стояли Стефан і Майкл, розривала витке листя панданусів, кричала, кликала їх, але нікого не знайшла.

Берег теж холонув пусткою. Ближче до води хвилі не встигли злизати дві борозни, — хтось тягнув за собою когось. І цими людьми вочевидь були Майкл і Стефан. Хто кому допомагав?

Дві стрічки щедро заплямувала кров, чорна у вечірніх сутінках. На очах хвиля за хвилею ненажерливо всмоктували її в пісок. Ще одна із шипінням накотилася і завершила смакування своїх попередниць, повністю змивши кривавий слід…

… кого?…

На Марту натрапили Стефан і Майкл випадково. Коли човен причалив до берега, вони першими вистрибнули з нього і вирішили обережно розгледіти, що там, за зеленим місивом дерев. Ліан та Маас лишалися у човні, збиралась на берег тільки Даке.

За кілька кроків від води простяглася смуга з молодих, розлогих пальм-панданусів. Кожне дерево опускало додолу довгі стрічки, за якими можна було заховатися. Згідно з мапою Мааса, за ними відразу починалися клумби, що підходили до самого палацу. Молоді люди і не сподівалися побачити Марту, що клала квіти на чиюсь могилу.

Так вони зустрілися. А вже потім почалося цілковите безладдя. Човен, що гойдався поодаль від берега, не повинен би турбувати охорону, якби вона й запримітила його, — скільки подібних човнів вештається попри острів щодня. Турбував той, хто непрошеним торкнувся землі Флор.

Пролунав перший постріл, потім другий, третій. Автоматна черга, випущена у бік, куди вели сліди, після попереджувальної вимоги вийти, — досягла фатальної мішені. Майкл встиг крикнути: «Стефане, пригнись!», але загальмована від перенапруження реакція поляка виявилася запізнілою. Стефан упав, прошитий автоматною чергою.

Маас та Ліан зіскочили на берег у ту мить, коли Майкл із смертельно пораненим Стефаном з’явились з гущавини.

… Стефан лежав на білосніжних квітах, біля нього поволі червоніли лілеї. Маас прикладав йому до грудей зібгану шматину зі своєї сорочки, але кров цебеніла і цебеніла.

На мить Стефан прийшов до тями. Поглянув — на Майкла, що сидів біля нього навпочіпки, з легким свистом прошепотів:

— Якщо є скарб, знайди разом з Мартою. Може, і моїм дітям щось перепаде…

Він навіть спромігся посміхнутися, повертаючись в останні хвилини життя на такого, яким був, — веселим і дотепним жартівником.

— А у мене, Майкле, двоє синів, а третя дитина буде від Еви. Скажіть їй, нехай не робить аборт, нехай родить… І ще, прошу, скажіть усім моїм дітям, що їхній татусь загинув, рятуючи людське життя. І якщо ти, Майкле, так їм скажеш, вони пишатимуться мною і казатимуть, що їхній татусь — герой…

До берега Ентанго привезли тіло мертвого Стефана.

17

Ще не встиг Ероут добре прокинутись, як разом з Тітом до кімнати влетів захеканий Хаббід.

— Вчора хтось висадився на Флор! — швидко лопотів. — Але охорона вчасно запримітила. Це не подобається нашому господареві і він завтра від’їздить з острова.

Кишки в животі Ероута жалібно заскавуліли і збилися докупи, його аж перекривило від судоми — не знайшовся, що сказати, так і залишився лежати у ліжку.

— Сьогодні вночі я приведу вашу панночку на берег, де ростуть пандануси! — мало не верескнув Хаббід від жалю за таким поспішним рішенням Ель Даві, через яке він може позбутися грошей, що запівдарма пливуть до його рук.

— Я знаю, де це місце, — вставив свої три сени Тіт.

— А я відразу віддам тобі гроші, Хаббіде, — підхопив швидкий темп Ероут. — Ось, дивися, вже кладу їх до кишені.

Тед з неабиякою спритністю вистрибнув з ліжка, видобув з валізи гроші, покрутив ними перед носом Хаббіда і заховав у кишеню штанів. Поплескав служку по плечу і випровадив за двері.

— Аз тобою, пияцюро, у мене буде особлива розмова.

Вчора, коли повернувся нарешті Тіт із мандрів по берегу, що не один раз повертали його до кнайпи, Ероуту марно було з ним порозумітися. Тіт сп’янів геть. Відчуваючи свою провину, тепер дивився у підлогу і зводив докупи брови, намагаючись видушити з себе хоч якесь слово.

Ероут згріб за барки Тіта, від чого благенька майка розповзлася на спині, і просичав в обличчя:

— Віднині десь повієшся без моєї згоди — вб’ю. До рота — ні грама. — І відкинув від себе як снулу рибину.

Тіт відлетів до стіни, добряче влип в неї, хапнув повітря і сповз на підлогу. Жодне слово не йшло на язик, важкий і липкий.

— Сьогодні катер має співати, як тільки подам команду. І ще одне: припни до катера якусь стару посудину.

Од почутого прилиплий до піднебіння язик відпав і, передчуваючи щось недобре, Тіт насмілився плямкнути:

— Навіщо?

Ероут не збирався втаємничувати Тіта у суть справи. Зиркнув вбивчо:

— І щоб жодна душа не довідалася, що ми збираємося сьогодні на Флор! Зрозумів?

Тіт нарешті підвівся з колін і захитав головою. Спина у нього боліла і пекла від численних кровопідтьоків, бо він таки сильно гепнувся об дощату стіну. І ще одне: Тіту ще більше боліло від того, що його мають за пияцюру. А він зовсім не такий, просто на радощах трохи перебрав. Хіба часто така нагода випадає?

Ероут більше не дивився на Тіта, відвернувшись до вікна, думав про своє. Тільки його здоровенний кулак раз-по-раз лупив об стіну важкою довбнею.

Краще таки промовчати, — зітхнув з образи Тіт і мовчки поплівся виконувати накази навіженого голландця.

— Не метушись, не показуй, що ти маєш сьогодні до роботи! — кинув Ероут навздогін. Він так і не відійшов од вікна, метикував над чимось, зважував і обсмоктував усе, що мав зробити сьогодні без-до-ган-но.

… Вчора Сем з батьком і молодшим братом повернулися ще до вечері. Ероут, що хотів роздивитися навколо, поклав десятку на сидіння джипа.

— Семе, покажи-но мені тутешні місця.

Хлопець викарячився на гроші такими очима, що Ероут і сам мало не подумав, чи не поклав туди сотню, але схаменувся. Лише скривився, збагнувши, що заради грошей Сем не тільки ладен возити його по острову, але й перевезе на другий кінець світу, через океан, навіть без човна.

— Ти покажи пану Ероуту, де ми працюємо, — догоджав батько Сема. Зрештою, нічого іншого виснажений тяжкою працею чолов’яга і не міг запропонувати. Для нього усе життя звелося до єдиного — роботи на плантації, за яку платили хоча й небагато, зате регулярно.

Вони їхали вузькою грунтовою дорогою і Сем, мовчакуватий, вічно набундючений, спромігся видушити з себе:

— Це наша плантація.

— Власна? — перепитав Ероут.

Сем йорзався на місці, поки не видобув з грудей довгим подихом:

— Ми тут латекс збираємо.

Знову їхали мовчки, лише біля роздоріжжя Сем нехотячи промимрив:

— Праворуч йде дорога на закриті, вироблені ділянки. Туди вже ніхто не їздить.

Це він додав тільки заради того, що подумав про десятку, яку йому дав голландець і яку треба таки відпрацьовувати.

— Ну, то й нам нема чого там робити, — погодився Ероут.

Сем, вдоволений, що не доведеться робити такий великий гак, розщедрився на словесне відпрацювання:

— Коли ми там працювали, то збудували собі невеличку халабуду, навіть льох вирили, бо запасались їжею…

У Ероута від почутого засмоктало під серцем. Тепер знав напевне, що повезе Марту саме туди, куди ніхто не їздить, — на вироблені плантації. Спочатку хотів залишити її у хатині сестри Тіта, але доля послала йому справжню знахідку. Шкода, що не зможе сам поїхати на старі плантації і пересвідчитися у надійності дерев’яної халупи. Але попри все, це був найкращий варіант.

— Семе, а ти б не міг позичити мені свого джипа? Ясна річ, не задармо.

Ероут вилазив з машини і навіть не дивився у бік хлопця. Усю дорогу назад вони мовчали і для Теда це було найкраще, — кожна деталь його обдуманого і обсмоктаного з усіх сторін плану ставала на місце.

— А чому б і ні, — почухав потилицю Сем. — Ви платите добре, то чого я маю лишатися свого заробітку. Тільки скажіть, коли треба.

— Завтра. — Ероут тицьнув Семові десятку і улесливо попросив, щоб джип поставив ближче до берега. Накинув ще п’ятку на бензин.

— На ранок машина стоятиме біля хати, не турбуйся.

А чого б мені турбуватися, — не розумів Сем. Куди джип дінеться з острова, навколо ж — вода. Але нічого на те не сказав. Його приємно грів хрускіт грошей і турбувало тільки одне — швидше б їх заховати у надійне місце.

Минулої ночі Марта зовсім не спала. Думки тяглися одна за одною кривавими борознами, зникали безвісти і не давали можливості знайти бодай якусь подобу відповіді. Тоді зривалася з канапи, бігла до дверей, прислухалася, чи не чути кого, потім довго стояла біля відчиненого вікна.

Нічна тиша бентежила ще більше. Вона в’їдалася у мозок і нищівно виписувала там автоматною чергою смертельні вироки і Майклові, і Стефану. Гнала таке приречення, бо охоронці б затримали пораненого обов’язково.

Вони втекли, втекли!..

Це вселяло надію на те, що її друзі обов’язково повернуться.

Браслет відразу забрала із схованки і начепила на руку. Тепер не знаходила собі місця, прислухаючись, приглядаючись до темряви, крізь яку прийдуть за нею Майкл і Стефан.

Вдень з’явився Даві. Рішучий, зверхній.

— Завтра ми звідси від’їжджаємо! — зробив натиск на займеннику.

— Їдьте! — процідила Марти. — А я тут до чого?

— Ти їдеш зі мною!

— Ніколи! Ніколи! — закричала Марти.

Відвернувся, не слухав її заперечень, тільки гортанно щось наказав Манусі. Служка завмерла у шанобливому поклоні. І як тільки за господарем зачинилися двері, почала перекладати у валізи сукні, складати у шкатулки прикраси. При цьому жінка хитала головою і крадькома поглядала за Мартою.

— Облиш, Манусо. Давай краще підемо до Омо.

Марта довго сиділа біля могилки. Кожен шурхіт змушував дівчину зіскакувати, серце калатал ось у шаленому темпі і вона боялася, що за його ударами не почує голоси друзів. Однак сутінки не принесли бажаної звістки. І тільки коли темрява безповоротно поглинула острів, повернулася до палацу.

Залишилося чекати у кімнаті…

Мануса куняла на ослінчику, а Марта боялася відійти від вікна, — нехай той, хто йде до неї крізь темряву ночі, бачить її у вікні.

Легке шкряботіння за дверима вловила відразу. Підлетіла до дверей нечутно, непомітно. На порозі стояв служка, якого не раз бачила тут.

— Пішли! Пішли! — кликав за собою Хаббід. — Тебе чекають друзі.

Нічого не говорила по дорозі, — перетворилася на згусток прохолодного повітря і летіла на берег за Хаббідом. Лише миготіння широких білих штанів араба слугувало орієнтиром серед непроглядної темряви.

Океан, здавалось, теж завмер від напруги і перетворився на чорне скло. Зате, коли вгледіла маленьке суденце, обриси якого нагадували розмитий силует медузи, зрозуміла, що від спасіння її відділяє лише один крок. Зіскочила на борт, хтось відразу потяг її у маленьку комірчину, що слугувала, вочевидь, за каюту.

— Сиди тут і мовчи! — наказав незнайомий голос.

У маленькій комірчині, куди її запровадили і вона почула, як на двері гакинуто гачок, було ще темніше і пахло алкоголем. Навпомацки знайшла лаву біля стіни і сіла. Навіть не дихала, очікуючи, коли відійдуть від берега. Тоді включиться світло, відчиняться двері і вона побачить… Майкла. Отой його погляд зараз збуджував, щоки пашіли, — і вона притулилася до прохолодної стіни.

… Хаббід дзигою крутився на березі.

— Тіте, де гроші, що обіцяв твій господар?

— Он, дивися, він вже йде.

Й справді, як тільки Тіт закрив на гачок за дівчиною двері мацюпінької каютки і зійшов на берег, від пальм відділилася огрядна постать голландця і попрямувала до катера. Хаббід кинувся навперейми:

— Я зробив усе, що просили. Давайте решту грошей!

— Зараз, зараз, — поплескав його по плечі Ероут. — На, тримай!

І Тіт, якому страшенно кортіло глянути, як Ероут буде віддавати Хаббіду гроші, втупився у руки голландця. Навіть підступив ближче. Враз побачив, як щось блиснуло в руках голландця і він майже притулився до Хаббіда. Щось забулькало: квйі… У Тіта очі мало не вилазили з орбіт, бо падав Хаббід, стискаючи у руках держак від ножа у вигляді бзьобатогр птаха, на місці ока якого зяяв великий отвір.

ЗІ|}шібно вторило у животі Тіта: кві-і-і… Він впізнав свого ножа! Це ж його кинджал, його кріс, про який знають мало не всі у селищі! Це його він носив майже щодня з собою. Заткне за пояс — і пішов. У його кріса знаменита рукоять у формі міфічного птаха Гаруди. Його профіль, що нагадує орлиний, зображено також на гербі Індонезії, чим особливо гордився Тіт. Тепер цей ніж стирчав у тілі мертвого розпластаного Хаббіда.

Все, мені кінець — билася думка в голові Тіта, — я влип у мокре діло…

Тіт з переляку роззявляв рота, пустий живіт ячав і озвучував жах онімілого чоловіка.

— Відходимо! — гаркнув над вухом Ероут.

Весло не хотіло слухатися, з Тіта було мало толку, але сильними ривками Ероут гріб з другого боку. Моторка зі скрипом підкорилася, гойднулася на правий борт і повільно почала посуватись від берега.

Смертельна рана тяглася за ними з чіткою ознакою Тітового кріса, бо тільки його гостре лезо залишає по собі такий рівний слід, схожий на тоненьку ниточку обрію. Тіт уже не тямить, що бачить перед собою…

— Запускай свою таратайку! — гримнув Ероут, коли достатньо відійшли від берега.

— Га?

— Мотор запускай!

Тіт запустив мотор і він, йому здалося, вибухнув скаженим виттям, схожим на накази Ероута.

Мото-р-р-р за-пус-ка-а-а-й!

Серед такої какафоніїї Тіт відчував себе маленьким, безпорадним, нікчемним і нічого не значущим чоловічком, майже лялькою, якою керує огидний здоровань. І немає куди дітися від його грізного виття. Але врешті-решт Тіт заглушив мотор, — судно причалювало до Ентанго.

Тремтячі руки ніяк не могли зняти гачка на дверях каютки, в якій притихла Марта. Тіт зняв з спітнілої шиї хустку, витер нею чоло і, нарешті, відчинив двері.

— Дай-но мені руку, дівчино!

Марта простягла праву руку.

— І ліву теж. Не встигла Марта простягти руки, як почула клацання металу на зап’ясті.

— Що це ви робите? — закричала Марта, але Тіт завернув їй руки назад і клацнув кайданками.

— Мовчи!

Зірвав зі стіни, видно, спеціально приготовлений шматок широкого пластиря і заліпив їй рота. Зараз же по тому витяг з кишені смердючу від поту хустину і міцно зав’язав дівчині очі.

Той же чоловік повів її на берег. Поруч клацнули дверцята машини і Марту пхнули на заднє сидіння.

У подальші дії Тіта не втаємничувано. Тож коли він впхнув дівчину в машину і боязко наблизився до Ероута, простягаючи йому ключ від кайданків, то почув:

— А тепер прив’яжи оту шкаралупу, що ти притрагав сюди вдень, до катера і поклади туди весла. Віджени десь подалі і підпали катер. Сам переберися на шкаралупину і мотай додому спати. Там я кинув тобі під циновку пляшку. У випадку чого — пив звечора. І нікому про дівчисько! (На додачу Ероут знову згріб за барки Тіта.) — Версія така: твій катер хтось викрав, ти не знаєш хто, бо пиячив. Затямив? Я теж, про всяк випадок, спав сном невинного немовляти. А фейерверк зробиш для палаючого жагою Ель Даві, — нехай думає, що його кохана Мартуся — тю-тю, згоріла від вибуху на катері…

У Тіта серце кров’ю облилося, коли почув, що повинен зробити із своїм новісіньким катером. Але хіба можна зараз сперечатися з Ероутом, котрий трясе ним, мов кокосовою пальмою, і сичить просто в обличчя. Спробуй, пискни щось проти, — ножа теж встромить в живіт, — і квінькнути не встигнеш.

Тіт завів мотор і вийшов на глибину, поставив катер курсом на Суматру, як наказав Ероут. Включив фари — радарні установки, що працювали на березі, очевидно, уже помітили маленьку цяточку, що йде курсом на Суматру. Робив усе автоматично, навіть не роздумуючи, що робить. Поставив СВІЙ катер на автопілот. Лишилося підпалити ветхе шмаття і залишити судно, пересівши у благенький човен.

Хлюпнув з пляшки бензину на приготовлений мотлох, від хвилювання розлив його собі на майку, од чого вона стала вогкою.

Востаннє гладив лискучі боки катера, плескав по випнутих боках так, наче продавав вирощену власноручно добру худобину. Він уже зрісся з тим, що катер належатиме йому. З такою посудиною, на лискучому боці якої збирався написати своє ім’я, ставав справжнім грошовитим господарем. Але тепер повинен знищити… власну мрію, хоча уже зранку хотів вуркнути на СВОЄМУ катері по ту сторону Ентанго. Тіт пам’ятає місця, які батько називав золотим дном. Тоді б він запросто міг віддати кумові обіцяні відсотки.

… Там начебто мілководдя. Кораловий світ. Колонії фіолетового, рожевого, білого і брунатного кольорів. У коралових джунглях — і винно-червоні віяла горгонарій, і бордовий трубчастий корал. Їх безліч, на цьому Тіт добре розуміється. І якщо скласти корали у чудовий букет, від них так зримо запахне грошима. Ба, що більше, те місце — не тільки корали, це й різні морські огірки — голотурії та фіолетові морські їжаки. А молюски! Тіт аж язиком зацокав. Наприклад, ципрея з фарфоровою мушлею, яку тут всі називають каурі. Колись каурі служили розмінною монетою, тепер в Танджунау за них теж неабиякий гріш візьмеш. А як добре можна заробити, упіймавши морське вухо! їх чудові мушлі, Тіт знає це від батька, треба шукати у коралових гротах. Тільки тут, по той бік Ентанго, Тіт пам’ятає показане батьком місце, де можна знайти рідкий чорний корал. На Суматрі, навіть в Танджунау, продають з нього різні вироби. До того ж Тіт знає, кому можна продати його. Не раз бачив, як майстри обробляли і шліфували корал, старалися, бо продавали мусульманам чорні коралові амулети і чотки за добрий гріш.

— О-о-о! — застогнав Тіт.

Рукоятка кріса, яку Тітові виточив ще батько і випалив на ній ім’я сина, відразу наведе на його слід. І не виплутатися від поліції, як би він не божився, що не вбивав Хаббіда. Ероут виплутається, у нього є гроші, а у Тіта як не було, так і не буде.

Тіт плакав. Сльози, брудні й солоні, текли по щоках, потрапляли до рота і ще більше ятрили душу. Вони були схожі на солону воду океана, але таке порівняння ще більше розпанахувало груди, бо Тіт прощався зі своєю мрією.

Стара шкаралупина, що тяглася за красунем-катером, видавалася тінню його нескладеного життя. Тіт уже не плакав, а схлипував, витираючи щоки долонями, од яких йшов різкий запах бензину.

Запалив цигарку і пожбурив сірник геть. Затягнувся, сконцентрувавшись на тому, що зараз попросить Аллаха допомогти йому. Він так би й зробив, якби не відчув позад себе гаряче дихання вогню. Тіт озирнувся і легенький вітрець (у цю пору в південних водах океану він з’являється раптово) дмухнув у його сторону. Вмить зайнялася майка. Тіт виплюнув цигарку і не побачив, куди вона впала.

Переговорити з Аллахом Тітрадо так і не встиг. Вибух зі страшною силою підняв його догори. Останнє, що майнуло в голові, була думка про таке швидке піднесення на небо на ВЛАСНОМУ катері.

— Аллах абкар! Великий Аллах! — повторив востаннє те, що п’ять разів на день повторює кожен правовірний мусульманин.

18

Єдине, що могла відчувати, був слух і запах. Вуркіт мотору зорієнтовував: вони їдуть грунтовою дорогою занадто довго.

Марта не мала відчуття плинності часу і це часто підводило її. Коли треба було записати півгодинну бесіду чи інтерв’ю, так захоплювалася розмовою, що не контролювала хід часу. Завжди за п’ять хвилин до кінця телеоператор на пальцях показував, скільки ще можна працювати. П’ять хвилин видавалися чималим кавалком, і вона дозволяла собі ще і ще задавати питання. А на двадцять дев’ятій хвилині сорок секунд режисер зупиняв запис і кликав Марту за пульт:

— Я розумію, що у вас йде жива розмова, але у програмі є свої межі і вже за годину вона має вийти в ефір. Шукай сама, де поставиш крапку.

— Як, де? — перепитувала Марта, хоч добре знала, що часу на відеомонтаж у них немає і що доведеться просто відтяти останній п’ятихвилинний шматок і дописати слова ввічливої подяки за увагу.

Зараз, коли вона тряслася на задньому сидінні відкритої машини, яка їхала невідомо куди, до того ж по обличчю боляче шмагали віти, кожна секунда видавалася мало не годиною. І все ж змушувала себе бути максимально уважною. Хоч як не водила ніздрями, а якогось конкретного запаху вловити не вдалося. Не чути потом, алкоголем, одеколоном, тютюном. Тільки одна деталь вказувала на те, що шофер — з огрядних. Коли сідав за кермо, машину аж покосило від надмірного навантаження.

Слух, напружений від того, що вона втратила можливість бачити і повноцінно рухатися, сприймав, здається, вібрацію повітря. І як тільки машина зупинилася, дівчина бентежно напружилась. Шофер сповз з місця (це вона чула) і кудись подався. Машина припіднялася, звільнена від тягару. Прислухалася: поруч нікого не чути. Мозок напружено складав докупи можливі гіпотези. Те, що її вивезли з Флор не Майкл і не Стефан, незаперечний факт. І оскільки з нею так брутально поводяться, то це нічого, крім одного не означає — вона заручниця неприятелів. Хто ж у неї є у таборі ворогів? Крім Даві, знає в обличчя ще двох — слугу, котрий заманив її до катера, і Ероута…

Думки перервали кроки, — до машини хтось наближався. Дверцята клацнули і її потягли з машини. Величезна чоловіча п’ятірня боляче вп’ялася У руку вище ліктя, її штовхнули і повели кудись по густій високій траві.

Це Ероут?!

Нога боляче вдарилась об високий поріг, — її впхули у якесь приміщення. Поблизу, майже під ногами, заскрипіли давно не змащені або невідкривані петлі дверей.

Він мене зараз кине у якесь підземелля і буде мордувати… А як тільки я скажу про браслет, то відразу доб’є…

Страх зробив своє, — дівчина ступила крок у протилежну сторону, відкіля чула скрегіт.

— Куди ж ти, кицю? — почула знайомий голос і тонкий, плаксивий сміх.

— Як бачиш, я виявився наполегливішим, ніж Даві. Кажуть, він з тобою так і не переспав?

Це був Ероут!

Він зірвав з очей дівчини хустку і Марта відразу зіткнулася з його вдоволеною пикою. Тінь від ліхтарика, що лежав на збитій підлозі із грубих, неприпасованих дощок, робила дебелу постать голландця схожою на велетенського монстра, котрий вийшов з пекла крізь широкі шпарки у підлозі, звідки пробиваються тугі прути високої чорної рослинності.

Ероут реготав від власних дотепів. Тільки його сміх уже перейшов на суцільне попискування. Він втішався власною перемогою. Ще б пак! Он як жах наповнює очі українці, коли вона озирнулась довкола.

— Кицю, цей сарай видасться тобі раєм, коли я покажу відведену тобі кімнатку, — зайшовся Ероут новою порцією писклявого реготу. Він продовжував грати вар’ята, галантно взяв дівчину під лікоть і повів у той бік, звідки чула скрегіт давно не змащуваних петель.

— Обережно, кицю, твоя кімнатка на нижньому поверсі, дивись, не пірни туди раніше, ніж ми з тобою поговоримо як добрі приятелі.

Просто перед собою Марта побачила чорну діру. Звідтам війнуло холодом і пліснявою. Ляда була відчинена, — це надривне скімлення іржавих петель вона чула!

Одсахнулась од чорної прірви, що знову викликало у Ероута бурхливу реакцію. Він реготався досхочу, навіть гидко закинув голову, примружив око і так втупився в дівчину.

— Ну, то як, кицю, хочеш жити? Вибирай: або ти мені розповісиш усе, що тобі сказав перед смертю Доулд, і подаруєш мені браслет, або підеш і поміркуєш над своєю долею. Не забудь, ти — офіційно мертва. І давно. Поміркуй, або цей льох стане твоєю домовиною.

Різко зірвав пластир, яким Тіт заклеїв Марті рота, і гаркнув:

— Говори, паскудо!

Марта хапнула ротом повітря і не тямлячи себе понеслась на Ероута:

— Я забула, що мені сказав наостанок раб божий Григорій Делкович, мій земляк, якого ти, скотино, називаєш Доулдом. А мене, беззахисну жінку, залякав своїм пеклом, — Марта мотнула у бік льоху, — от мені пам’ять і відшибло.

Знала, що від таких слів Ероут може осатаніти, але таку вже мала вдачу, — наступати, атакувати несподівано навіть для самої себе, і хоч трішечки виграти часу за лавиною слів.

Ероут закліпав очима, збитий з пантелику почутим.

— Так той Доулд твій земляк? А ти знаєш, суко, що твій землячок усе своє смердюче життя убивав за наказом мого батечка тільки заради того, щоб ніхто не причепився до нього і не попросив поділитися таємницею браслета, який він забрав у туземців взамін на життя. Тільки їм життя не подарував, а постріляв усіх. Браслет на руку почепив і трясся, щоб ніхто більше про скарб не довідався, щоб тільки йому усе дісталося. Що, не віриш? Викарячила свої баньки і думаєш, що я заради етнографічної цінності збираюся повернути браслет батакам?

Ероут говорив і час від часу кривив товстими губами, бризкав слиною, з’їдав закінчення слів, і від його бурмотання ставало не по собі, бо навіть жодного сумніву не викликало, що він говорить правду.

— Твій торохнутий землячок таки поїхав розумом. І знаєш, від чого? Він біля Женеви пришив трьох жінок, двох чоловіків та десятирічного хлопця. Уявляєш, йому батько наказав, а він — бац! і знову усе зробив шито-крито, та настільки майстерно, що газети всього світу, очевидно, і твої, українські, писали про це звірство. Тільки чомусь зійшлися на тому, що то було ритуальне вбивство. Ха-ха-ха! Знали б вони, як Доулд вміє прибирати свідків…

— Свідків чого? — перепитала Марта. Вона читала про криваву трагедію, що сталася у Швейцари. Так, це врізалося в пам’ять, бо газети подавали фото замордованого підлітка.

Ероут осікся, зрозумів, що сказав забагато. Прикусив губу і вже іншим тоном прогарчав:

— Не твоє діло! Ти ліпше згадуй, що тобі Доулд сказав на твоїй українській мові!

— Виходить, — зловтішно почала розмірковувати вголос Марта, — один вбивця виконував замовлення другого, щоб прибрати свідків чого? Ваших брудних справ? То чим твій батечко кращий од Доулда?

— Замовкни, замовкни, суко! — верещав Ероут.

— Не патякай багато своїм дурним язиком. Не забувай, що ти вже мертва! Мертва!

Він пхнув Марту до ветхої драбинки і дівчина майже збігла вниз. Над нею заскрипіла ляда, глухо вдарилась об підлогу, обдавши щедрою пилюкою.

— Я навідаюсь до тебе незабаром. Щоб ти мені згадала кожне слово, якщо тільки знову не водиш мене за ніс, — почула над собою. — Поміркуй добре, лежачи у домовині…

Знову зайшовся дрібним сміхом. Але тепер його дріботіння віддалялося і незабаром злилося з вуркотом від’їжджаючої машини.

Марта як сіла на дерев’яну слизьку сходинку, так і заклякла під пресом моторошної, чорної тиші, боялася рухнутися по земляній підлозі. Руки затекли, щоб збити зашпори, ворушила пальцями і вони натикалися на порослий мохом слизький щабель, гидкий на дотик настільки, що нагадував тіло гадюччя. Але це всього-навсього звичайнісінька драбина, вона уже вивчила її навпомацки і тому не збиралася від неї відходити, хоч як вона не видавалася огидною. Вперлася двома ногами в слизьку землю, від чого п’ятки вгрузли у вогкий грунт, а сама простяглася вздовж драбини. Тіло поволі розслаблялося від довгого скоцюрбленого сидіння. Якби хтось і був поруч, то вона давно б почула чи сичання, чи зітхання, чи навіть ричання. Марта підняла ногу і провела нею перед себе — нікого і нічого. Зачекала хвильку. А коли зібралася з духом, різко відштовхнула тіло від драбини. По смороду відчувала просто над собою плісняву дерева. Зате вона стояла на ногах!

Тепер залишалося тільки визначити величину льоху. Примусила себе зробити один крок і нога обережно посунулася вперед. Завмерла — жодної реакції нікого й нічого. Ще один обережний крок — і вперлася у вогку холодну стіну. Знову назад два кроки — повернулась у напівлежаче положення на драбині.

— Ге-е-е-ей! — закричала від страху і відчаю. Та хто її почує? Ероут не з дурних, завіз, очевидно, у якісь хащі.

Ніч з таким же відчаєм поглинула волання на допомогу.

Темрява поступово набирала плоті, підступно огортала своїм аморфним тілом, підминала під себе. І по мірі того, як Марта довго вдивлялась у безодню пітьми, морок став заповзати усередину, до нього домішувався паморочливий біль затерплих рук і плечей.

Крик одинокого птаха десь вгорі перемішував зі швидкістю міксера фізичний біль з всепоглинаючими хвилями темряви. Від цього в грудях робилося тісно, замість крику виривався протяжний стогін.

Вона б ще спробувала крикнути, але сухий спазм здавив горло і Марта завмерла у мовчазній гримасі болю і страху.

Отож, що ти збираєшся робити просто зараз, поки ще можеш терпіти біль і не втратила здатності мислити?

Другий крик нічного птаха став схожим на голос Ероута: Кіллер Доулд твій земляк? Це той катюга, що вбив на додаток десятирічного хлопчака?… Ха-ха-ха…

— Заткнись! — прохрипіла Марта, — І дай мені можливість подумати.

Вона почне із самого очевидного рішення і швидко обдумає свої дії. А яке рішення найочевидніше? Звичайно, спробувати головою підняти ляду!

Припустимо, що вона якось зможе припідняти хоча б одну дошку: вони ж старі і, мабуть, добре прогнили, бо скрізь вогко і стоїть задушливий запах гнилі. Тоді вона опиниться у сарайчику. Це буде перший етап її визволення.

Спробуй, кицю, — говорив голосом нічного птаха Ероут. — Твій землячок заради скарбу батаків скільки повбивав, а тут — якась тліюча дощина. Ха-ха-ха…

Аби тебе шляк трафив, Ероуте, а хіба ти не вбивця? Ти ж порішиш і мене тут, у цій домовині. — Посипалися холодні уламки думки про власне приречення.

Не розпорошуй думки, поки у тобі ще тліє хоч якась сила. І якщо ти збираєшся вишкребтися відціль, тобі слід перестати ворушити брудну білизну, розкидану Ероутом. Сама перетворюєшся на лід, завмираєш, спаралізована тим, що збирається з тобою зробити голландець. Думай тільки про те, що робитимеш наступні десять хвилин. Здається, тобі не дуже приємно сидіти на драбині у суцільній темряві, чи не так?

Зараз я піднімуся по цій драбині і дістану головою ляду! Впираюся плечима у щабель, ставлю праву ногу на вищу сходинку, під-тя-гу-юсь… Є!

Привітала сама себе з першим кроком і відразу зробила те ж саме, поставивши на сходинку ліву ногу. Тепер ляда полотніла просто над головою. Але, щоб перенести силу плечей і голови на дошку, треба піднятись ще на один щабель, закріпитися там міцно обома ногами і скорчитись. І як тільки відчула на спині холодну поверхню ляди, відразу з силою вдарила об неї усім тілом, розпростуючи ноги. Ляда ледь підстрибнула і завмерла.

— Ти що, дурепо, думала, я не зачиню ляду? — сміявся Ероут. — Ха-ха-ха…

Марта повела головою вправо, потім вліво, визначаючи ширину дощок. Усі п’ять, а стільки їх вдалося намацати, мали ширину однакову, сантиметрів по двадцять-двадцять п’ять, і були збиті брусом, в який зараз впиралася потилиця. Треба трохи податися вперед і вдарити по дошці головою. Вона так і зробила, але дошка навіть не ворухнулася.

— Почекай, почекай, не хвилюйся, — заспокоювала сама себе. — Спробуй ще раз, але різко!

І тоді Марта з силою вдарила головою об вологу поверхню. Навіть не відчула болю, бо дошка, як здалося, трохи припіднялася!

Давай, давай, у тебе вийде. Ще раз, ну! Поки ти не висадиш цю проклятущу дошку власного головою, будеш помирати заживо у чорній смердючій домовині, поступово втрачаючи відчуття, коли твоє втомлене серце програє битву… Давай, давай, не зупиняйся!

Марта вдарила головою об дошку вдруге, втретє. Скаженіла од болю, чи від відчуття того, що дошка вже ворушиться. Ще раз — і вона вийде з цієї домовини! Од цього сила удару наростала. У голові загорілися яскраві вогники, освітили її пастку, у правому куті якої лежав напівзгнилий оберемок висохлої трави.

Це, очевидно, та трава, що пробивається крізь дошки у підлозі, — встигла подумати дівчина.

Тіло від болю розпростерлось і полетіло туди, де догнивала колись жива рослинність. Морок заповз усередину, повністю оволодівши нею…

19

Поховали Стефана. Майкл відчував себе так, наче весь час женеться проти вітру. Біжить, і йому конче треба прокричати на весь світ про свій біль, а говорити важко, майже неможливо, бо холодне повітря відразу, як тільки відкриє рота, потрапляє у саме серце, ранить його і болить. І як це може бути?

Майкле, а хіба ти не пережив таке саме, коли загинула твоя мати? Невже не пам’ятаєш, як вона привітно махала тобі рукою з протилежної сторони вулиці? Вона саме тоді приїхала відвідати тебе в університеті і чекала, як домовлялися, біля бару «Золота сова», де студенти полюбляли зустрічатися після занять. Ви у ті роки цмулили пиво і влаштовували такі дебати, що добросердний господар вивішував на дверях табличку «Closed» і дозволяв вам відводити душу. Зіткнення думок, смаків, наукових гіпотез та політичних гасел — казна-який коктейль, але власник «Золотої сови» любив відчувати себе хоч у такий спосіб причетним до студентства Йєльського університету. Така поблажливість була не випадковою, про університет давно вже говорили як про колиску американського уряду. І господар бару кожному, хто заходив до нього, повагом втовкмачував суть цієї крилатої фрази, прикрашаючи стіни світлинами високопоставлених сенаторів та членів уряду, котрі свого часу вчились в Йєлі і, безсумнівно, пили пиво саме тут.

Отож мати виглядала так молодо, що твої друзі навіть присвиснули, коли побачили струнку жінку, яка привітно махала рукою і кликала: Майкле, Майкле!

Ти теж відгукнувся: «Привіт, ма!» — але не побіг, як завжди, через вулицю, по якій у два ряди мчали туди-сюди автомобілі, а шаснув у маленьку крамничку і купив букетик темнофіалкових квітів. Ти навіть не знаєш їх назви, але вони так нагадували мамині добрі очі. Ти вже простягнув долара (загалом, це зайняло у тебе якихось сорок-п’ятдесят секунд), коли почув…

.. як важко бігти проти вітру, коли треба так багато сказати, а немає кому…

… почув, як завищали колеса і несамовито зойкнула огрядна пані, що саме виходила з крамнички. Потім ще так довго (чому так довго?) обсипалося скло розбитої вантажівкою вітрини на протилежній стороні вулиці, неподалік «Золотої сови», де якихось сорок-п’ятдесят секунд тому ще привітно махала рукою його мати.

Пригадуєш, як ти відсахнувся від темнофіалкових квітів, які врятували твоє життя, забравши її? Ще тоді, лиш обернувшись і побачивши…

… не годен й слова більше сказати, бо скляні крижини розбитої вітрини сипляться і сипляться, і якимось чином потрапляють усередину самого себе…

… побачивши, що матері більше немає, ТИ ЗБАГНУВ САМЕ ЦЕ. А ти ж любив бігти на перший її помах відразу через вулицю, випробовуючи свої та її нерви, спритно маневруючи між автомобільним потоком, створював справжнісіньку какафонію із скреготання гальм та гудіння клаксонів…

У напівтемній кухні, що примикала до зали кав’ярні, Майкл врешті опам’ятався, що сидить і нічого не помічає перед собою уже кілька годин. А, можливо, лише кілька секунд? У принципі, різниці жодної.

Із заціпеніння вивів Ліан.

— Ероут викрав вночі Марту.

… прошите автоматною чергою скло вітрини обсипає крижинами до п’ят… Червоніють білі лілеї…

— Звідки ти знаєш?

Ліан підсів до столу.

— Сьогодні зранку арабка з Флор купувала, як завжди, у нашої сусідки ярину. Їй по секрету сказала, що більше не приїде, бо Ель Даві страшно розгніваний через те, що у нього викрали вночі улюблену білявку. Завтра від’їжджає додому. А Тіт зі своїм катером десь зник. Правда, радар зафіксував, що якесь суденце бродило вночі сюди-туди від нас до Флор і знову на Ентанго, а от коли потім взяло курс на Суматру, то вибухнуло. Тільки чия то була моторка, поки що не встановлено. Може, й Тітова…

— Що? — скрикнув Майкл. — Там же могла бути Марта!

— Стривай, судара, не гарячкуй. Я ось що тобі скажу. Ероут вночі відходив від берега на катері разом з Тітом, їх бачив ліхтарник Фатухелу. А повернувся Ероут один, це теж він бачив, тільки до хати під’їхав джипом. Во! Тому й кажу: Ероут викрав Марту і десь заховав її на нашому острові. А Тітові велів замести сліди…

— Ліане, а чий то джип?

— Родичів Тіта, вони на плантаціях працюють.

Важко було зібратися з думками, але логічне твердження Ліана відмело підозру про загибель дівчини на катері. Так, Майкл пригадує, як Марта тоді, на березі, щось говорила про браслет, за яким полює Ероут і що то — ключ від скарбу.

… але я йому не віддала, заховала…

Тоді Майкл просто-напросто забув про це, бо почалася стрілянина і Стефан… О, Господи! Тоді ще Стефан пожартував про скарб…

— Виходить, Ероут позичив джип, щоб відвести Марту до якоїсь схованки і там випитати усе, що йому треба!

— Виходить, що так.

— Ми повинні негайно вистежити Ероута! — майже прокричав Майкл.

— У лікаря Мааса теж є джип, можна позичити.

— Ні, Ероут відразу помітить, що за ним хтось їде. Найкраще — велосипед.

— У нас є один.

— Слухай, Ліане, я поїду, роздивлюся, що там і як, — Майкл начепив сонцезахисні окуляри, насунув низько на чоло крислатого з рисової соломки капелюха, в яких ходило чи не все чоловіче населення острова.

— Скоро з плантації повернуться Тітові родичі, тоді Ероут зможе взяти джип, — кинув навздогін Ліан. Хлопець ще щось сказав, але Майкл не почув, — велосипед дзенькнув і помчав на другий кінець селища, до базарної площі, біля якої жила родина Тіта.

Там, біля прилавків базарної площі, Майкл залишив велосипед, а сам відійшов поодаль і вмостився на пропахлій рибою лаві. Звідси було видно, як під дерев’яними палями хатини годувала курей жінка. Майкл уже знав, що то сестра Тіта.

До лісу Ероут пішки не піде, бо занадто неповороткий для цього. Мусить сидіти зараз в хаті, — розмірковував Майкл. Він не зводив очей з хатини, обмацував поглядом кожний проріз вікна: чи не промайне за ним огрядна постать голландця. Груди розпирало бажання податися до хатини Тіта і заюшити Ероуту пику, але стримувався, — голландець так просто б нічого не сказав.

Тільки коли сонце торкнулося верхівок лісу, звідтам потяглася вервечка людей, — верталися додому робітники ближніх каучукових плантацій. І тоді жалюзі на другому поверсі піднялося, — у вікні блимнула знайома огрядна постать. Ероут витирав хустиною спітніле обличчя і був байдужим до людей, котрі проходили або проїжджали розбовтаними велосипедами вулицею. Та коли з-під лісу почулося вуркотіння автомашини, жалюзі одразу рвонуло вниз. Джип, обліплений чоловіками, вистрибував по грунтовій дорозі. Біля базару з машини зіскочили пасажири і джип покотився далі повз Майкла.

За кермом сидів висохлий молодий малаєць з лихим вогником в очах. Біля нього — батько, на задньому сидінні вайлувато розлігся зовсім хлопчисько, видно, молодший син.

Джип розвернувся і заскреготав гальмами біля хатини.

І враз Майкл збагнув, що не вистежить Ероута, якщо він сидітиме в хаті до темряви. Він просто не знайде слідів протекторів у густій темряві! Величезна помаранча сонця мала ось-ось закотитися за чорні джунглі і проковтнути сліди Ероута.

Не скоро побачив, як з хатини квапливо вийшов розлючений голландець і дав газу так швидко, що Майкл за курявою спочатку не второпав, куди погнав Ероут.

Але джип, описавши коло, пірнув у лісові хащі. Там було вже темно і вогко. Якщо перше ставало на перешкоді Майклові, то друге допомагало, при умові, якщо він користуватиметься ліхтариком, розглядаючи на роздоріжжі сліди протекторів. Однак, за його підрахунками, видно ще буде з півгодини, і Майкл натиснув на педалі, тим більше, що ні сірників, ні ліхтарика він не мав.

20

Ероут аж сичав з люті, коли гепнувся за кермо джипа і вуркнув на вироблену плантацію. Усе йде добре, тільки б швидше забратися звідси від цих клятих мутанюг-аборигенів і не звертати на них уваги. Та хіба втримається, щоб не послати прокльони на їхні безтолкові голови?

Після того, як заховав дівчисько у льоху і поставив машину на місце, все ж прочинив двері до комірчини, в якій спав Тіт, але нікого там не побачив. Хоча, згідно підрахунків, той давно мусив би давати хропака. Ероут навіть тихенько покликав Тіта, але відповіді не почув. Можливо, в клозеті сидить і витрясує з штанів переляк, — майнула думка.

Не полінувався, вийшов з хатини, за якою одним боком до глухої стіни примостився зліплений абияк виходок. Шарпнув благенькі дверцята і крім двох пацюків, які кинулися під дірку у збитій з грубих дощок підлозі, нікого не побачив. Виходило щось не так, як планував Ероут, і якщо він не знайде зараз пляшки під циновкою в комірчині Тіта, то, можливо, усе й обійшлося. А якщо ні…

Побрів назад. Навіть став навколішки і обмацав циновку, — пляшка виявилася на місці!

Забрав пляшку, повернувся до своєї кімнати і надпив просто з горла. Хай там що, а головне зроблено — дівчисько в його руках. З тим і заснув.

Однак крізь сон у мозок заповзала думка, що він можливо не дасть ради з дівчиськом і ота затята українка нічого не скаже, зрештою, як не обмовився жодним словом її землячок Доулд. Той усе життя трясся, щоб хтось не посягнув на скарб. Убивав і мовчав. Тед Ероут теж позбудеться українки, тим більше, що її давно уже викреслили з числа живих. Тільки спочатку вичавить, вимордує з неї кілька потрібних слів…

Коли прокинувся, відразу подався у комірчину Тіта, — ним там і не пахло. Це ще більше розлютило Ероута. Спересердя плюнув на циновку і послав Тіта під три чорти.

Повільно сходив час. Осточортіло нидіти у кімнатині, але терпів. Без потреби не висовуйся, — полюбляв говорити йому батечко і сам ніколи не бехкався сідницями на гарячу плиту. Замість нього це робили такі, як Доулд, чи як там його звати по-українськи. Шкодував, що позбувся надійного смертоносного багажу, яким був екіпірований в Амстердамі. То — його зброя, надійна, невидима, безвідмовна. А ніж… Ероут фізично відчув на долонях роздерту плоть Хаббіда, теплу і липку. Ні, ножем він більше не буде користуватися. Навіщо відчувати на собі інстинкт чайки, котра роздирає рибину чорним лезом дзьоба, випускаючи нутрощі: кві-і-і-к…

Здалеку до нього долинуло квиління, Ероут аж підскочив на ліжку: невже поруч причаїлася чайка і ось-ось шугоне по кімнаті у пошуках живої плоті? Але то голосила Тітова сестра.

— … заги-и-и-нув… — ледве розібрав протяжний лемент Ероут.

Скотився сходами до кухні.

— Паночку, Тіта Аллах забрав до себе… Рибалки повернулися з Суматри і таке мені страшне сказали про Тіта, прости, Аллах! Вибухнув його катер, по якійсь дощечці з цифрами тільки й встановили, чия то моторка… Тітова… — без сліз голосила жінка.

Ероут аж зубами скреготнув і подався нагору, — здається, настала його черга заплакати.

Тіт, паскуда, підклав таки добру свиню. І тепер Ероут мусить сам якось вибиратися відціля, чим швидше, тим краще. Тож без Сема ніяк не обійтися.

Саме тоді він підняв жалюзі і довго витирав хустиною спітніле обличчя, розчервонілу коротку шию. Не квапився бігти донизу, хоча машина вже стояла біля хати, — нехай самі розберуться, що сталося з Тітом. А Ероут там ні до чого, стороння людина, навіть не втне, чого це Тіт подався в океан серед ночі.

За чверть години до кімнати нечутно зайшов Сем. Мовчки сперся об стіну, пошукав щось на стелі і тільки тоді видушив з себе:

— Я можу замінити Тіта… Проблеми ж не закінчилися?

Ероута підкинуло від почутого. Невже те базікало встигло всім розтрубити, що він мав намір викрасти дівку? Сем якимось диявольським способом вивудив, що вони зробили, і тепер уся бутафорія із спаленням катера обернулася лихом не тільки для Тіта. Якщо на острові знають, що українка тут, то це не перешкодить нишпоркам Даві уже завтра про все знати. І тоді, Теодоре, стережися східного незагнузданого темпераменту невдоволеного самця!

— Про це ми з тобою поміркуємо, — обережно озвався Ероут. Він навіть зупинився, погойдався з п’ятки на носок, а тоді видобув з гаманця п’ять баксів і простягнув Семові:

— Позич свою машину. Прогуляюся. Голова йде обертом від усіх цих подій. До речі, ти часом не знаєш, чого Тіта понесло в океан серед ночі?

Сем на те тільки хмикнув. Переступив з ноги на ногу і набундючився.

— Тепер за п’ятірку не дам! — відрубав і для більшої переконливості примружив око, схилив голову на плече, од чого став схожим на чайку, яка байдуже зиркала на Ероута, щоб за хвилину повернутися на корму із здобиччю.

— А за скільки ж? — сторопів Ероут.

— Двадцять! — кинув Сем, наче ось-ось націлила чайка гострим дзьобом пронизати ще трепетну плоть. І якби Ероут не дав згоди, то, очевидно, почув би: кві-і-і-ік… Сем попросту б розтрощив плани Ероута.

— Гаразд, гаразд, матимеш, — поплескав хлопця по плечі.

Той відхилився, звів докупи брови і продовжив:

— І за те, що мовчатиму про дівчину, ще… сто!

Кві-і-і-ік… — Це квікнуло усередині Ероута від такого зухвальства.

Сотню доларів віддати цьому індонезійському аборигену, яких мало товк його батько? Але хіба він може відмовити? (Гострі пазурі чайки цвяхами прибили до корми, готові сталевим лезом дзьобнути й випустити кишки…)

— Добре, добре, згода! — змінив зверхній тон Ероут. — Матимеш, коли сьогодні полюбовно порозуміюся з дівчиськом.

— Ні, зараз, — керував Сем.

Ероута розпирала злість на цього сушеного хробака. Невже й справді доведеться віддавати таку грошву?

Шкода, що Тіта немає під рукою. З ним було легше і, головне, набагато дешевше домовитися, — вперше пожалів покійного Ероут.

Але іншого варіанту не існувало, тож миттю гроші зникли у кишені Семових парусинових шортів. Лише тоді хлопець недбало кинув ключі від машини на ліжко і не сказавши жодного слова, вийшов.

Було ще трохи видно, коли Ероут зупинив джип біля сарайчика на виробленій плантації і відчинив ляду. На одній з п’яти збитих докупи дощок, майже по центру, вгледів запечений слід крові. Ероут увімкнув ліхтар і направив його униз.

Там, на купі напівзгнилої трави, лежала Марта. Дівчина не рухалась. Ероут вилаявся і поліз униз. Пхнув тіло ногою, але вона навіть не зреагувала. Натомість ліхтар освітив закривавлену голову.

І Ероут злякався. Він хотів помацати пульс, але руки у Марти були стягнуті за спиною кайданками. Довелося підвестися, щоб видобути з кишені ключ і відкрити їх, але добряче луснувся головою об стелю і черговий раз вилаявся.

Хотіла висадити ляду головою, — відразу зрозумів Ероут. — Диви, яке воно затяте…

Ключ легко повернувся, випускаючи з полону холодні руки. На правій — браслет, до якого Ероут тепер міг спокійно доторкнутись і навіть зняти. О, якби він його зняв, наскільки б легше було розмовляти з дівчиськом!

Під браслетом зміг намацати ледь вловиме биття пульсу. Вистачить церемонності, не довго їй лишилося! — промимрив Ероут і з силою рвонув браслет раз, вдруге, але даремно, — браслет міцно тримав руку у своєму полоні. Тоді Тед почав крутити ним, шукаючи місце, де повинна бути защіпка. Висвічував сантиметр за сантиметром, однак жодного сліду так і не знайшов. Знову рвонув до себе. Від сильного болю Марта застогнала, — Ероут навіть не зреагував, він смикав і смикав, поки, нарешті, не побачив, що рука дівчини набрякла і браслет взагалі перестав рухатися.

— Що, що тобі сказав Доулд? Говори, говори!

Марта знову застогнала, приходячи до тями од важких ляпасів, якими щедро обсипав її обличчя оскаженілий Ероут. З розбитого носа заюшилася кров. Нарешті дівчина розплющила очі, невидячим зором глянула на свого мучителя, відвела голову і її знудило.

Ероут відкинув від себе легке дівоче тіло, зіскочив на ноги, знову луснувшись головою в ляду. Перед очима засвітилися жовтогарячі браслети, їх було так багато, що Ероут замахав руками, розганяючи золоту навалу.

Марта тим часом зіп’ялася на руки. Ні, рук вона не відчувала, спиралася на них інстинктивно, знаючи, що хоч так втримається і не захлинеться. І тоді Ероут вдарив Марту, як здоровенний дикий кінь лягнув під груди. Глухий звук вирвався з дівочих грудей і вона знову втратила свідомість.

Ероут видерся з льоху, розлючений настільки, що ним аж теліпало. Виходило на те, що йому не вдасться сьогодні поговорити з тією сучкою, яка розбила голову і щойно обблювала йому холоші. Але ж він МУСИТЬ зняти браслет і МУСИТЬ видушити з неї усе, що сказав Доулд. І то негайно! Але, як? — носилося у навіженому мозку.

Метався по сарайчику, шукаючи невідомо що, копирсався ногами у розкиданій по підлозі сухій траві, але нічого, крім порожньої бляшанки з-під пива, не знайшов. Осатанілий від безсилля, лупнув кулаком в дерев’яну стіну і вона… дзеленькнула у відповідь. Прислухався, вдаривши ще раз. Сумнівів більше не мав, десь поруч біля стіни приперте скло. Ероут зі спритністю, яка завжди з’являлася у нього у хвилини особливого нервового збудження, пірнув у льох за ліхтарем, бо сутінки швидко обступили все навколо, і коли освітив підлогу, то у дальньому куті сарайчика побачив приставлене до стіни віконне скло.

Колись, очевидно, збиралися засклити єдине віконечко, але руки не дійшли, забули.

Тепер скло ставало надійною зброєю в руках Ероута. Е, ні, поки що воно було звичайнісінькою шибкою, і лише коли Теодор брязнув нею об підлогу і побачив перед собою гострокутні осколки, лише тоді сприйняв висновок про те, що у нього з’явилося в руках гостре лезо.

Кві-і-І-к… Ніж розпанахував живу плоть Хаббіда…

Ероут присів і вибрав з-поміж осколків великий скляний клинок. Це ж так просто — надрізати шкіру на зап’ясті і так пропхати браслет. А якщо не пройде, тоді таким клинком, важким і гострим, можна перерізати сухожилля, відділяючи долонь. Скільки там тої роботи…

Про всяк випадок вибрав ще один, тільки на цей раз широкий шматок скла. Засміявся, схлипуючи, від власної винахідливості. Задер назад голову і майже як чайка у передчутті насолоди від смакування свіжиною, пропихаючи відпанаханий шматок, вібрував кадиком:

— Кві-і-і-к…

Майкл знайшов джип біля сарайчика не відразу. Спочатку він загубив сліди машини, бо дорога піднялася вгору, де червонисту і вологу поверхню змінив тугий піщаний грунт, ґустро зарослий щетинистою травою. Тут було роздоріжжя. Все ще проглядалася дорога, що вела ліворуч, на робочі плантації, а там завжди товклися люди. Довелося повернутися. Навприсядки розглядав зім’яту і щільно притиснуту до землі траву старої дороги, — по ній зовсім недавно проїжджала машина.

Навколо ставало дедалі темніше, треба було добре дивитися під колесо велосипеда, аби не загубити ледь помітної смужки зарослої грунтової дороги.

Тепер Майкл спускався вниз. Велосипед швидко мчав, залишаючи по обидва боки темносірі стовбури дерев. І лише смоляниста пляма, що промайнула праворуч, захована за стовбурами, випадала з одноманітного силуету нічного лісу. Майкл загальмував. Далі йшов пішки, ступав нечутно, цупко вчепившись поглядом у смоляну пляму, котра з кожним кроком набувала виразних рис якоїсь халабуди. Підійшов ближче і опинився біля ветхого сарайчика, за два кроки від якого стояв джип із залишеними ключами. Майкл витягнув їх і заховав до кишені. Тільки тоді обережно зазирнув до відчинених навстіж дверей халабуди.

Спочатку видалося, що тут нікого немає, але ледь помітна ниточка світла все ж пробивалася з-під землі. Ще кілька обережних кроків, і Майкл опинився біля відкинутої ляди — знизу піднімався жовтуватий морок.

Те, що побачив, змусило здригнутися так сильно, що він, не роздумуючи, з усією силою схопившись обома руками за протилежний одвірок льоху, дужим поштовхом послав тіло туди, де над бездиханною Мартою з блискучим клинком у руці бовванів Ероут. Скляне лезо снувало по тоненькому дівочому зап’ясті.

Голландець встиг лише підвести голову, вловивши шум вгорі та обриси людини (щось знайомеї). Але сильний удар відкинув його до стіни. Ероуту забило подих і здоровань обм’як, безпорадно розкинувши руки.

Майкл схилився над Мартою. Тьмяне світло кишенькового ліхтарика біля непритомного Ероута освітлювало обличчя дівчини, по якому поснувалася кривава павутина. Зап’ястя правої руки, придушеної браслетом, кровило. Марта дихала надривно і після кожного вдиху стогнала. Та попри все, вона була жива!

Враз в очі різонуло світло потужного ліхтаря.

— Майкле, це я, Ліан! — донеслося згори.

Майкл підняв дівчину на руки і обережно поніс на повітря. Марта стогнала, але очей не розплющувала.

— Той нелюд, уявляєш, — кинув Майкл в сторону льоху, в якому лишився лежати Ероут, — хотів їй руку склом відтяти.

Примостили дівчину на задньому сидінні машини, її голова лежала на колінах Майкла.

— Давай, друже, жени до Мааса, — простягнув ключі Ліанові.

Коли ніжно торкнувся білявого волосся дівчини, притримуючи її на численних вибоїнах, здалося, що майже поруч почув знайомий голос, який належав його матері:

— Привіт, Майкле! Я так за тобою скучила…

… бігти проти вітру стало легко…

Невже він відчув зміст потрібних у цю мить слів?