Браслет із знаком лева

ЕПІЛОГ

— Завтра я зберу членів ради директорів і відрекомендую тебе, — говорив вуйко Степан, коли вони зайшли до його кабінету.

Марті ще не доводилося бачити такого величезного кабінету, в якому б працювала одна людина. Це її вуйко — власник головного пакету акцій і голова ради директорів правління австралійської мережі «VICTORY BANK».

Величезний стіл заставлений телефонними апаратами, світяться сині очі двох комп’ютерів. Марта уже знає, що на один поступає остання інформація про котування акцій на світовій біржі, а на другому раз по раз з’являються останні дані про результати торгівлі валютами.

У глибині кабінету — ще один стіл, для засідань. За ним збираються члени правління, фінансові магнати Мельбурна.

Марта обійшла кабінет, вистелений килимовим покриттям, в інтер’єр якого гармонійно вписувалися і пишні букети квітів, і численні вазони, що мостилися у кожному кутку.

— Сідай, сідай! — майже за руку потягнув у крісло племінницю вуйко Степан. — Тепер це твоє робоче місце. Ти керуватимеш, а я відпрацював своє…

Очі у вуйка по-старечому зволожилися. Він щиро радів, що передає увесь капітал у руки єдиної спадкоємниці свого тестаменту. Правда, про це їй ще не говорив, але недовго лишилося, поки особистий адвокат зробить це замість нього.

— А як виросте Стефко, то замінить тебе…

Скільки часу минуло відтоді, як він, приречений невиліковною хворобою, надіслав запрошення племінниці і чекав її приїзду? Скільки пережив усього, поки вона, майже по року мовчання, нарешті опинилася біля нього у Мельбурні…

Зустрів на летовищі сувору, спокійну молоду жінку, біля якої дріботіла служниця з немовлям. Це ж і його онук, рахуйте, не тільки сестрин. Скільки по телефону наговорився з сестрою і переказував, який потішний малий Стефко. Тільки тоді пожалкував, що стоїть на межі відведеного йому Господом життя.

— Завтра я б хотіла звернутися до членів ради директорів з деякими пропозиціями, — спокійно, навіть з холодком розважливості в голосі, заговорила Марта. — Як ви гадаєте, а якщо ми відкриємо філії «VICTORY BANK» у Львові і будемо інвестувати кошти у розвиток місцевої промисловості? Долучимо до цього мою частку капіталу, отриманого від тоба… Зрештою, маючи стільки валюти, можна було б взятися серйозно за відродження бодай однієї галузі економіки області. А чому б і ні? Хоча, можливо, я занадто фантазую…

— Е, ні. Хороша ідея, слушна, — підтримав вуйко Степан. — Нас цікавить серйозний ринок інвестування, а за Україну — я перший.

Марті ставало набагато легше, коли вона говорила про Львів, про ті речі, якими займалася, на яких розумілася і до яких її так тягнуло.

Коли ж це було? У її першому житті. Від другого залишився попіл на закам’янілому серці і єдиний пагінчик, що втримує у третьому житті — Стефко.

Чи віднайшла душевний спокій? — Не раз питала саму себе і завжди мовчки хитала головою. Німе запитання — німа відповідь. Це вона вже бачила, — кольнуло в пам’яті, бо колись ще у Львові прочитала таку відповідь в очах своєї подруги Іренки. Господи, як хочеться з ними побачитися! Ловить себе на тому, що постійно думає про повернення додому. Може, це й буде її зцілення? Буде, буде, — переконує сама себе, бо кожен спогад про Львів озивається таким дужим щемом єдиного бажання — повернення додому.

Як хочеться пірнути униз ліфтом туди, де були склади найбільшого у місті супермаркету. Там працювали її шкільні подруги Валентина та Іренка, хороші товарознавці. Вони будували свою життєву філософію, прагматичну, як на Марту, але попри все, вона мала під собою не такий вже й поганий грунт. Зводилася вона до простого: до тридцяти п’яти кожна людина повинна мати все: чоловіка-жінку, авторитет, добрий зарібок, машину, дачу і… шубу. Носієм її була Іренка, а Валентина з Мартою на те лише мовчки хитали головою. Час від часу один з останніх критеріїв Ірена замінювала на інший. Замість шуби з’являвся двокамерний холодильник, потім морозильна камера, мікрохвильова піч, турпоїздка в Арабські Емірати. І завжди Іренка сміялася від своїх догм. І кому скажеш, що за тими прагматичними блудами вона намагалася заховати саму себе? Якби могла, до тих слів додавала б нові й нові завдання: до тридцяти п’яти треба обов’язково злітати в космос, зустрітися там з інопланетянами і зав’язати з ними бартерну торгівлю. На те подруги лише головами хитали, мовляв, давай, Іренко, торуй тернії, бо знали, душевного спокою вони їй не повернуть.

У Ірени померла донька. Раптово, за два місяці дитини не стало. Білокрів’я. Чорна безодня самотності. А потім — дорожна аварія і довге мовчання. Крізь білосніжний бинт загіпсованого тіла просочувалося тихе благання: хочу вмерти…

Валентина дочекалася, коли Ірену випишуть з лікарні і тоді на правах начальника відділу дала їй новий шмат роботи — організовуй бартер з цілим світом. Ірена об’їздила Європу, укладала угоди, обмінювала, купувала. Летіла б і на другу планету гарна, усміхнена, тільки…

Хочеш душевного спокою? — чує голос подруги. Але відповідь така далека, лише очі Ірени світяться тихим мужнім світлом і Марта розуміє її найголосніший сміх…

Валентина, мабуть, заходить до матері, бо мешкає по-сусідству разом з чоловіком, донечкою та капосним карликовим пуделем, через ганебну поведінку якого у Валентини здебільшого й народжувалися сварки. Тільки пізно увечері, коли засинала донечка, а біля її ліжка вмощувався кудлатий розбишака, Валентина заманювала чоловіка на кухню, ставила на стіл плящину, добру закуску, запалювала цигарку і починала розбір сімейного інциденту, винним у розпалюванні якого завжди виходив альянс чоловіка і пуделя, а Валентина, ясна річ, грала роль такої собі матері Терези.

Скупа посмішка торкнулася вуст Марти, — ой, як їй бракує подруг. Мабуть, Валентина так би й порадила: давай, подруго, торуй свої тернїї…

— А якщо б я зараз переглянула список ваших основних клієнтів, може б на майбутнє ми змогли і їх якимось чином залучити до інвестування в Україну? — чіткіше вимовила Марта.

— Маєш рацію, — погодився вуйко. — Тоді я зараз і викличу нашого юриста. Ти з ним поговори, він чоловік толковий. Шкода тільки, через якийсь прикрий випадок мало не потрапив на той світ, сильно його покалічило і спотворено, але зате добре знає свою роботу.

Вуйко говорив і говорив, але Марта чомусь посміхнулася…

Далеко звідси, там, за тридев’ять земель, живе у підводному царстві Лора Кидул і ніхто так і не збагнув, яка вона, добра чи зла, красуня чи чудовисько. Але Марта знає, як можна допомогти зачарованій принцесі: її треба кохати, так, як покохала вона Майкла, і все б віддала, якби він опинився поруч, нехай скалічений і спотворений… Хоча Майкл був іншої думки.

Це добровільне приречення на самотність. Так, він сказав саме це.

— Дійсно, краще було б почати цю розмову з юристом, — погодилася, гортаючи списки членів ради директорів. Заглибилася в папери, бо читала цікаву інформацію про сфери їх діяльності.

Вуйко тим часом натиснув клавішу селектора:

— Попросіть до мене Харріса.

— Кого? КОГО? КОГО?

Забило дихання, обсипало приском, вмурувало на місці, — не рухнутися, ні дихнути.

— Юриста мого, Харріса. Мудру голову має хлопчина…

Вуйко говорив і говорив, але Марта не чула його слів. Не бачила нікого і нічого, крім дверей, які глибочіли чорною плямою безодні. Заприсяглася, що обдало спіненими бризками водоспаду…

— Прийшов Харріс, — зайшла секретарка.

— Так, — не звертаючи уваги на завмерлу холодного мармуру постать Марти, проказав вуйко. — Запросіть.

Двері знову зачинилися.

Ну, чому ж так довго?

Чорна пляма все більшає й більшає. І не пляма це, а втомлене, виснажене сонце, вибілене як висохла соломина. Але за дверима так хочеться відчути живе сонячне світло.

Це правда, що воно пробивається і тягнеться до неї звідусіль?

Невже?! О, Господи, невже…

І якщо двері-зараз відчиняться, то просто настане сонячний, гарний, новий день, в якому хочеться жити і бути щасливою.

… Майкле, Майкле…

Чи прийде той день?

м. ЛЬВІВ,

1995–1997 р.р.