Браслет із знаком лева

1

Крик пронизував ще темний простір гострим лезом, колов його, шматував, розбивав, залишаючи по собі довгу луну тривоги та неспокою. Часто він переходив на протяжний стогін і тоді вже не могли, здавалося, витримати навіть хвилі. Вони накочувалися на борт дхоу із злим, підступним шипінням, бо хто той сміливець, що потурбував їхній недовгий спокій? Вони нишпорили по всіх закапелках довгого човна і залишали по собі щедрі патьоки сліз. Радості чи смутку?

— ш-ш-ЩО? Ш-ш-що?

Іноді на якусь мить усе завмирало. І тоді особливо таємничо блимав над головами прибитий до низького неба Південний Хрест. З нього лилося тепле, м’яке, всепроникаюче світло. Воно намагалося хоч якось змити людські тривоги, накопичені навалою останнього дня, очистити, вивільнити дихання, наповнювало неспокійним, але природним очікуванням, дарованим Господом і посланим жінкам муками народження дитини.

У втомленій, знервованій передранішній тиші, попри всі стенання, довкола знову створювався світ, вибудовувався у сліпучо сонячний день, тільки цього разу багатший на ще одну живу душу.

Перші промені сонця бадьоро вистрибнули з-за обрію. До всього їм діло, до всього вони цікаві. Миттєво розгорілись у сліпучу величезну кулю, проковтнули нічну темряву та невизначеність, — і сліду не лишилося.

Слабкий крик немовляти не міг змагатися з силою падаючих хвиль, хоча й звитяжів над ними своєю життєствердною енергією. І витіснив таки тривоги, стер сльози хвиль з втомленого тіла дхоу.

Люди сміялися і раділи, а здивовані хвилі забирали назад свої сльозливі патьоки. До того ж, їх підганяло сонце, промені якого швидко знищували сліди того, що так бентежило у передранішньому заціпенінні. Новий день вицокував свої перші хвилини…

— СИН! У мене народився син!

Цілому світу, що стелився довкола бурхливою прозорою глибінню, прокричав новину Майкл.

Виснажений, втомлений, але безмежно щасливий, врешті-решт без сил притулився розпашілою щокою до прохолодного борту. По щоках котилися сльози.

Коли Майкл почув голос свого сина, здавалося, сам на собі відчув увесь біль народження, бо зв’язувався з ним кожною клітиною, кожним нервом. Боявся навіть поворухнутися. Всмоктував плач немовляти, запам'ятовував і вже приготував у пам’яті найкраще для цього місце — він слухає голос свого сина.

Хвилювання за Марту, безсонна ніч поволі злазили з пліч, вивільняли і тіло, і душу від навального напруження…

Майкл зробив усе так, як просив Елтон Камінскі. Дивна, незбагненна людина, котрій він буде усе життя вдячний. Навряд чи зміг би так швидко зустрітися з Мартою у величезному незнаному місті, зі своїми законами та порядками, котрі відразу важко збагнути чужинцеві з іншого світу, якби не той ірландець.

Чому знову гризе думка, що я вже десь бачив його?…

Машину Елтона він залишив за рогом вулиці. Без перешкод трапив на хвіртку, до якої мала підійти Марта. Господи, як вигиналося тятивою тіло, напиналося стрілами нервів, готових ось-ось зірватися з місця і податися назустріч. Від болю чув, як скрипіли м’язи. Очі відмовлялися бачити будь-що, крім постаті коханої, яка небавом повинна з’явитися тут.

За великим піщаним валуном, що обривався біля води, на них уже чекала з включеним мотором маленька швидкохідна посудина, — таких тут безліч. Бедуїн тримав руку на кермі, зазомбовано бовванів над мотором, відмежований від навколишнього світу наказом свого роботодавця. За кілька хвилин він прийме двох пасажирів і відразу вуркне у порт, до дхоу. Далі — не його справа.

А на дхоу саме завершувалися приготування до відплиття. Маас і Фатухелу завантажували судно необхідними запасами їжі та води, Ліан не відходив від мотора. Про всяк випадок на прізвища Майкла та Марти забронювали два квитки на вечірній авіарейс до Рима.

… У млосному, задушливому од спеки повітрі два постріли видалися вибухами. Майкл жахнувся, рвучко відчинив хвіртку і вже хотів летіти до будинку, коли побачив, як з-за розлогого куща з’явилася Марта у супроводі служниці.

Марта бігти вже не мала сили. Стара арабка ледве тягла за собою бліду вагітну жінку. Вона важко дихала і кожен крок давався з величезним болем. Обіймаючи руками живіт, нічого не бачила перед собою, ступала туди, куди вела Мануса.

Стрепенулася, коли відчула руки Майкла, його вуста, його голос, його запах. Але всеохоплюючий біль розбурханого плоду не дав можливості зронити жодного слова, він уже не знаходив собі місця, просився назовні.

Марта знову обхопила руками живіт і пронизливо закричала. Майкл підхопив її на руки і поніс до човна.

— О, Аллах, у неї почалися перейми!

Бентежний вигук служниці лише підстьобнув Майкла. Не відчував, як глибоко грузли у піску ноги, німо корився жінці, яка тримала його за плечі і показувала, куди йти. Не міг відірвати очей від дорогого обличчя.

— Жінко, ти теж з ними? — грізно став перед човном бедуїн. — Наказано взяти двох. Ти зайва. Йди геть!

— Я свою дитину без догляду не залишу, — відіпхнула Мануса чоловіка. — Відступися, немає часу з тобою сваритися.

— Як ти смієш так зі мною говорити, жінко! — змінився на обличчі бедуїн.

Та Мануса не зважала на гнівну реакцію і першою ступила у човен.

— Сюди поклади її, Майкле. Тут затишніше.

Бедуїн булькнув щось гортанно, але перечити не став. Так ніхто від нього і не почув більше жодного слова.

Коли Даві добіг до хвіртки, погляд вловив лише окраєць моторки, яка неслася до західної частини міста. Там розташовувався міжнародне летовище. Саме це збило Даві з пантелику і направило у подальших пошуках по неправильному шляху, завчасно передбаченому Камінскі. Елтон таки догравав свою останню п’єсу…

Потім Майкл переніс Марту на дхоу.

— На, тримай у роті і шматуй, як знову почнуться перейми. Але не кричи, бо почують нишпорки Даві.

Мануса нахилилася до Марти і простягла їй носову хустину.

Стара жінка спеціально прошепотіла ненависне Марті ім’я, бо знала, що сама згадка про нього змусить молоду жінку мужньо зносити усі муки.

— Дозвольте, дозвольте, — поспішив до Марти лікар Маас.

— Здається, о ні, у вас уже відійшли води!

Марта не могла нічого говорити, лише стогнала і не відпускала Майклової руки, не зводила з нього наповнених слізьми очей. Від болю була на грані безпам’ятства, але страшніше за все буравила думка про те, що раптом зникне її Майкл. Тому вона не закричить. О, ні! Бо зникне її душа, любов, віра, яка дала мужність дочекатися.

Саме на той час летовище було перекрите за особистим наказом Ель Даві. До того ж, надійшла інформація, що увечері рейсом до Рима відлітає Майкл Харріс і Марта Квитко. Це і був фінал останньої п’єси Елтона Камінскі. Детектив прорахував і забезпечив вільний вихід дхоу в океан.

Все-таки, я його десь бачив і раніше, — знову Майкл надибав на неспокійний, ниючий пеньок пам’яті, коли згадав про ірландця.

Тепер молодий чоловік не просто згадував, а подумки переповідав пережите, бо віднині має найдорожчого співрозмовника — сина. Це ж йому щойно розповів, що накопичилося на душі, — і стало легше. На все відтепер дивився, як на чорно-білий фільм, бачив себе зі сторони якогось мудрого чоловіка, у котрого з’явилися нотки напутливого тону і роздратування перед безпомічністю і безпорадністю дитинства.

Відразу не міг збагнути, як то могло статися, що тепер сам спостерігає за собою і може дати поради тим, хто набагато менший і слабший за нього. Овва!

Тільки ж тепер, як би сказати краще, він чув власний напутній тон… І що б то це означало?

Кинь, Майкле, тоді ти просто боявся, що розлючений батько пройдеться по тобі гумовою палицею. Пригадуєш, саме так сталося тоді, коли ти відмовився йти спати у свою кімнату і притулився до матері, шукаючи захисту від здоровенного павука, якого приніс до школи у слоїку з-під майонеза синок окружного прокурора Рейлона і спеціально випустив на твій стіл, щоб прикольнутися на уроці. А ти ненароком, навіть не помітивши кошлату гидоту, торкнувся його і тільки тоді побачив, як чорні лапки павука швидко-швидко побігли під рукав сорочки. Ти ж тоді заверещав на все горло і трусонув рукою так, що павук вилетів звідти і гепнувся просто перед носом синочка прокурора, котрий мало не помочився, так висмикував ногами від сміху. Він таки упіймав чорну набундючену кульку скрученого павука, а ти вхопив слоїк і луснув ним у чоло Рейлона-молодшого.

Слоїк розлетівся на дрібні скалки, а обличчя прокурорського нащадка заюшилося кров’ю. Тепер прийшла його черга заверещати, він увесь почервонів і геть став схожим на пластикове упакування кетчупа, з якого витиснули трохи соусу.

А ти, Майкле, став білим як крейда, котрою вчителька писала на дошці формулу азотної кислоти. Пригадуєш, НNO3? І тобі здавалося, що її біла пара загортає тебе у тугий жмуток і ховає у пробірку, з якої щойно пішла азотна пара. І ти захлинувся…

Потім каретка швидкої допомоги привезла тебе додому, уже нашпигованого заспокійливим, од чого тебе знудило, бо над усе ти боявся, що коли заснеш, величезний чорний павук заповзе під ковдру, і тому пішов спати до мами.

Рейлонду-молодшому перебинтували голову. Лікар, що потім оглядав його, сказав, що він одержав добру гулю з двома подряпинами і вже завтра може йти до школи з хрестом із білої липкої стрічки на чолі. А тобі ще довго ввижалися волохаті павучі лапи, вони весь час намагалися дотягтися до твого горла. Як ти хотів бути біля мами, але батькова палиця пройшлася по твоїй спині і він, зганяючи тебе з затишного і такого безпечного місця біля мами, ще й викрикував:

— Через твого дорогого синочка я зможу позбутися місця! Окружний прокурор не випадково сьогодні натякнув, що треба у власних дітей з пелюшок виховувати любов до тварин та усякої комашні.

Пригадуєш, Майкле, як ти влетів до своєї кімнати, з головою накрився ковдрою і боявся не стільки чорного павука, скільки ударів важкої гумової палиці.

… ма-мин капе-лю-шок нага-дує квітни-чо-о-ок…

Серце калатнулося на крутому повороті орбіти, на якій затихала дитяча пісенька, і відразу озвалося: хіба ж так з дітьми поводяться, га, батечку? Майкл знав на сто років наперед, що руки на власного сина ніколи не підніме. Тепер він ЗНАВ, який ПОТРІБЕН ЗАХИСТ дитині.

… Мануса неспокійним птахом курликала поруч. Простоволоса, з довгою сивою косою, — такою її ніхто не бачив. Закони Шаріату такого не дозволяють, але ж і не дозволяють вони не бути милосердним.

— Прости, Аллах! — проказала Мануса і рішуче потягла з себе фараджійю[30], що вкривала її з голови до ніг. З неї війшли — непогані пелюшки.

— Скидайте сорочку, немає жодної чистої шматини. Тільки гудзики відірвіть, — трусила Майкла за плечі.

Майкл автоматично повідривав гудзики з вибитою назвою «EDEN». Зібрав їх у жменю, стиснув у кулаці. Кому вони потрібні ці незаперечні донедавна докази чиєїсь класно розіграної вистави?

Десь таки я бачив обличчя Камінскі, бачив…

Кілька секунд перебирав у пам’яті, однак нічого так і не спало на думку, крім одного. Про Елтона варто переговорити з Мартою. Може, вона щось знає про нього? Хоча, малоймовірно…

Майкл байдуже слухав, як підстрибують і дзенькають пустодзвінно у кулаці гудзики, а тоді щосили пожбурив їх за водою.

Поруч стягували з себе футболки Фатухелу та Ліан.

Через кілька хвилин сорочка Майкла і футболки його друзів вигойдувалися на шнурку.

Фатухелу зупинив мотор. Підняли вітрило. А це ні про що інше не свідчило, як про загублених в океані рибалок з недалеких островків, котрих так необачно спокусив у цю пору косяк швидкої макрелі.

Зате усю ніч мчали на моторі. Фатухелу з Ліаном мінялися щогодини. Але тепер, коли виключили і накрили циновками мотор, нікому б і до голови не спало зазирнути на їхнє дхоу — стару неповоротку черепаху. Хто б здогадався, що цілісіньку ніч їх несло двісті кінських сил.

Старий ліхтарник підморгнув Ліанові, — отак, вдалося. Ніхто нас не наздожене.

Нарешті з відгородженого закапелка вийшов Маас, без сорочки, втомлений і водночас задоволений. Він теж притулився до зберігаючого вранішню прохолоду борта і заплющив очі:

— Але пасажира маємо!

— Маємо Стефана, — уточнив Майкл. — Сина звати Стефан. Так ми з Мартою вирішили.

2

Стало схожим на те, що старина Ероут після смерті сина перетворився на мандрівника, такого собі добропорядного поважного емерита, котрому єдиною втіхою на цьому світі залишилося швендяння вологими тропіками, бо (він не забув військової термінології і усім, хто не питає, меле одне й те ж) вирушив по місцях давніх бойових дій.

А як з перепадами тиску? Серцева аритмія?

— Під три чорти, — буркотів під ніс Ероут, але у Тусуклаїнг відразу не рвонув. І не стільки через отой тиск, що грав з ним вар’ята і злітав догори, немов на легкоатлетичних змаганнях по стрибках у висоту для закритих приміщень (бо часто доводилося Ероуту хапати ротом повітря), скільки через Харріса. Той осідлав стару шкапу, названу тут дхоу, і подався з компанією чортзна куди. Так говорив батько Сема, бо його сучий син уже нічого членороздільного ніколи не скаже. Хіба зрозумієш лопотіння божевільного?

Ероут відразу розкусив, за ким подався Харріс. Тільки його перейми затягнуться надовго, бо українку вивіз не дурень і у надійності тамтої схованки немає чого сумніватися. Це добре, принаймні добрячий кавалок часу він виграв.

Тому Джо не буде квапитися і бронювати місце на літак. Розумно? Навіть заманливо. Ще б пак, адже надійний і такий земний транспортний засіб, як автобус, спокійно завезе добропорядного емерита куди слід, до того ж (а Ероуту єдиним затишком стали щораз довші екскурси у минуле), він матиме можливість усе до найменших деталей обсмоктати, милуючись краєвидами з вікна автобуса.

Хіба минуло вже п’ятдесят років? Такого не може бути!

Дорога до Тусуклаїнга довга, вистачить часу все як слід обміркувати і розставити на полицях розважливою рукою господаря. Головні козирі у нього все ж таки на руках — Тусуклаїнг. «Бойд банк». Браслет із знаком лева — ключ…

Із трьох складових, необхідних для того, щоб відімкнути скарбонку, має дві. А це більшість. І якщо Ероут знає: де, в кого, — то чому б самому не реалізувати третю складову і не відкрити… Серце завмирає, як тільки Джо Ероут бачить перед очима скарбонку старого китайця.

Знову довелося покласти під язик терпкувату пігулку, бо хвилювання зростає попри його волю і серце чалапає абияк, тому змушений роззявляти рота і хапати забраклого повітря. Змагання у закритих приміщеннях стадіону продовжувалося, але, на жаль, з такою мізерною перевагою, що призом ставали остогидлі серцеві ліки.

— Ось ваш квиток, — раз по раз киваючи головою, простягувало йому проїзні документи низеньке дівча, вбране цілком по-європейськи. І якби не розкосі очі та ніс з широкими ніздрями над повними губами, вона б виглядала навіть принадно і не викликала зверхнього ставлення, котре все ще жило у Ероута. Коли він дивився на місцевих, відчував, як під ногами розчавлюється яскраво-червона шкаралупа крабів, викинутих з-за столу просто під ноги перехожих. І ще — відразу в ніс било приторними прянощами. Вони дурманили і витовкували усередині півстолітній вердикт туземцям.

— Скільки часу доведеться волочитися, щоб дістатися ще до однієї тропічної клоаки Тусуклаїнга? — вицідив з себе.

— Гадаю, досить швидко. Рахуйте, всього понад дев’ятсот п’ятдесят кілометрів. Але ви не хвилюйтеся. Передбачені зупинки на відпочинок, заміна водіїв. Комфорт наша компанія гарантує.

Дівчина говорила і у неї легко тріпотіли ніздрі. А, може, вона разом з Ероутом теж відчувала ефірну вібрацію запаху, котрий мав для неї цілком матеріалізоване значення? Принаймні те, що він не сподобався цій модернізованій туземці, зрозумів по інтонації, з якою дівчина продовжувала ввічливу розмову.

— Ви ж самі розумієте, дорога неблизька, — посміхалося дівча. — Все може трапитися: міст десь прорве, обвал перекриє дорогу або злива розмиє. Але не лякайтеся, це я так, про всяк випадок, зима все ж таки.

Джо все ще відчуваючи феміам минулого, наче чолом торохнувся в останні слова дівчиська… обвал перекриє дорогу…

Невже він стає маразматичним телепнем, бо пам’ять знову відродила фрагмент, коли вони дерлися крізь ущелину гостроносих скель у пошуках племені, яке жило на березі Тоба. Все ще боявся, що з-під підошв розповзеться земля і піде в прірву рятівна п’ядь опори. Про всяк випадок навіть почовгав підошвами біля себе.

— Саламат джаланг — щасливої дороги! — востаннє вклонилася дівчина і відійшла від Ероута.

Роззявив рота, щоб послати її разом з професійним апломбом до біса, однак стримався, бо кому потрібні відверті емоції півстолітньої давності?

Дорога далека, треба все виважено обміркувати перш, ніж з’явитися на порозі «Бойд банку». І рейсовий автобус компанії з гучною назвою «Атом» стане для Джо Ероута замкнутою монастирською келією, до котрої він увійшов, щоб залишитися насамоті зі своїми думками.

Не мав гадки, що відразу, пойорзавшися трохи у кріслі, засне. Джо Ероуту взагалі рідко коли снилися сни. Навіть у найскрутніші дні, коли торгівля зброєю досягала апогею, а запах крові конкурентів доходив навіть з Лондона, він щоранку шкріб потилицю і марно намагався згадати, що ж йому снилося. Нічого, ніби він втрачав свідомість і все. І коли прокидався під шурхіт сторінок обслиненого сонника, якого щоранку гортала дружина, при цьому голосно плюючи на пучки пальців, марно шкріб потилицю, — нічого згадати не міг.

Після смерті сина все змінилося. Відтоді він не засинав, а просто впадав у прострацію. Інакше й не скажеш, бо звідки взявся отой хрест, що більмом стоїть перед очима? Він так вимордовує, топить, душить. А ще, тепер частенько Джо прокидався і тер… мокрі очі. Невже він плаче уві сні?

Зате щойно йому снився сон, ну просто вищий клас. Сон розповів йому про все, що він повинен знати і про те, що та як повинен зробити.

Він знову опинився в жовтні 1945-го, коли тільки-но збирався пірнути у таємничі кампунги. Було тепле, не ошаліло спекотне, а навіть ніжне передвечір’я, досить сухе (бо під пахвами не побачив темних півмісяців від поту), щоб прихопити з собою зайвий наплічник. Він зупинився біля «Мутіари» і впевнено зайшов досередини. За стійкою до нього викланювався Гренд Доулд… з розкосими, як у китайців, очима. Тільки він не говорив, а по бігаючих очах Джо Ероут прочитав, що той боїться навіть бульбашку пустити, бо тримає свою таємницю міцно за зубами. Доулд все кланявся, задкував і показував Джо, куди т?>еба йти.

— А браслет де дів? — пустив і собі бульбашки Джо Ероут. Чорт забирай, він добре пам’ятає, що коли запитав про це у Гренда, з рота потяглися бульбашки. Так, наче вони були під водою.

Гренд Доулд, чи як того пройдисвіта звали по-справжньому, тільки руками розвів.

— Українці віддав? — Бульбашки билися просто в чоло Доулда. А він все нижче й нижче кивав головою, поки не розпростерся мертво перед металевою постаттю лева, такою великою, що нагадувала троянського коня, у череві якого, це вже Джо Ероут знав достеменно, було заховане багатство тоба-батаків.

— При сучасній техніці відчинити сейф — не така вже й велика проблема, — пустив бульбашку хтось поруч із Джо. Ероут хотів повернутися на голос, але побачив, що на нього знову крізь товщу води опускається дерев’яний хрест.

О, який ти хитрий і дужий, — снувалися бульбашки.

В ту ж мить Джо легко і без зайвих зусиль спрямував стовбур хреста на черево лева.

Р-а-з…

О-о-о! — потяглися бульбашки разом із суцільним потоком із золотих прикрас, злитків, коштовного каміння з черева лева. Особливо багато витікало яскраво-червоних, як кров, рубінів. Не встиг Джо Ероут випустити останню бульбашку захоплення, як різко прокинувся. За звичкою пошкріб потилицю, але мозок, що найцінніше, цупко тримав у пам’яті цей сон і ошелешений Ероут навіть хотів спробувати його проаналізувати.

Коли почув біля себе приголомшливий вибух, то саме думав про те, чи не зателефонувати додому і не запитати дружину, що б то все значило по її соннику. Але хіба ті курячі мізки збагнуть, що шукати?

Автобус кинуло вліво, потім він різко пішов праворуч, в неглибокий кювет, але відразу зупинився, трохи нахилившись на лівий бік.

— Атом розщепили! — весело вигукнув окатий юнак, що сидів за Ероутом, і щедро виставив напоказ старому білозубу, немов два разки перлів, посмішку. Майже всі пасажири полегшено засміялися, бо виявилося, що то всього-навсього лопнула камера від колеса.

Юрба пасажирів повалила з салону. Ероуту теж не хотілося сидіти наодинці, бо серце таки з переляку гасануло в свій зварйований галоп, і пігулка навряд чи зніме його даремний стрес.

— Тьфу на ваші тубільські голови! — вилаявся Ероут і посунув з автобуса. Все ж варто розім’яти сідниці і поміркувати над тим, що б то усе, що наснилося, означало.

Тепер Ероут розумів Доулда. Якби не нагла смерть, він би сам відкрив скарбонку. А те, що розпатякав про скарб українці, розцінює як…

— Покаятися хотів, довбаний слов’янин, — бурмотів сам до себе, простуючи туди-сюди вздовж дороги. — І якби Доулда шляк не трафив у тому літаку, мій Тедді таки б його дістав…

— Заховайте до кишені годинника і окуляри, — наздогнав Ероута той же веселий молодий чоловік.

— У нас тут такі любителі блискучого по деревах шастають, ми їх звемо лотонги, вмить заберуть у вас усі блискучі речі.

Поруч зареготалися. Маленька мавпочка все ж таки примудрилася здерти з голови пасажира обтикану значками панамку і з пронизливим вереском шугонула у непроглядні верхівки, заманюючи за собою таких же ласих до блискучого родичів.

Джо Ероут скривився у посмішці, але відразу змусив м’язи обличчя повернутися назад за непробивну маску відчуження.

Ще б пак, адже тепер він знає, що доведеться поділитися частиною скарбу з власником «Бойд банку». І альтернативи тут немає. Тільки чомусь од такого рішення зробилося холодно усередині і зовсім незатишно.

Ероут важко ступив на сходинку автобуса і більше не зрушив зі свого місця.

3

Який сьогодні день, день народження їх дитини, яке число?

Зірки підсліпувато блимали, але так і не второпали, на чому залежить зболеній жінці. Поки вона крізь дірку у циновці дивилася на небо всього лише якусь мить по поверненні з болю, наче виринала на поверхню і хапала ротом запраглого повітря, воно щоразу міняло свій колір. Чорний став фіолетовим, потім його (очевидно, це зробили галасливі, навіжені хвилі) випрали та так ретельно, що стерли жовтогарячі плями зірок. Лишилося тло, на якому мало написатися ім’я новонародженого…

… СИН!.. СТЕФАН!

Це вона почула! Повернула голову до дірки, у яку зазирало більмо небеззмістовної визначеності неба і, вочевидь, спалахнуло в її очах світло усіх бачених щойно (скільки часу пройшло, не сказала б) зірок, бо більмо одразу увібрало оте світло і розлилося новою благодаттю…

Біля сина зараз його батько…

Марта заснула так, як не спала давним-давно, відтоді, як поліцейська-машина повезла кудись її Майкла. А як хотілося поговорити про все, що сталося, та почався полон суцільного болю. Майкл теж перебував в аурі її мук, бо руки його тремтіли, і це вона відчувала.

— Кохана моя, — обезболююче діяв його голос, — благаю, зараз слухай тільки Мааса. У нас усе буде добре, ми ж разом…

Як тільки чергова атака перейм минала, хапала ротом повітря швидко та рвучко, збиралася з силами, щоб вимовити хоч якесь речення, але часу не вистачало. Перейми ставали частішими. Від потуг очі втрачали орбіту, рот розтягувався від вуха до вуха, кожна клітинка роздиралася, але вона робила все, що казав Маас.

Не відпускала від себе Майкла до останньої миті пологів. І лише коли Хенрик Маас прийняв на руки маленький писклявий клубочок, котрого переповняло бажання викричатися, відпустила руку Майкла.

Синові так потрібний батько…

По полудню над ними пролетів літак. Йшов низько, із заходу, берег якого залишили вчора, і нагадував ненажерливу чайку, котра полює за здобиччю. Однак засмаглі чоловічі постаті Фатухелу та Ліана (решта заховалась у закутку, прикритому зверху рибальським мотлохом та старими циновками) їх не зацікавили. Немало таких старих вітрильників швендяє океаном від острова до острова.

У водах Аравійського моря аж до Мальдівських островів ще часто зустрічаються дхоу, на яких виходить на два-три дні порибалити голота…

4

Колись ошатна кам’яниця «Бойд банку» з роками доволі таки зістарілася. Однак Алістер добував сяку-таку копійчину і регулярно щовесни винаймав робітників підфарбувати на біло облуплену штукатурку. Майстри ретельно замальовували плями, однак невблаганний плин часу робив своє.

Зрештою, особливо райдужних перспектив на рахунок поліпшення своєї банківської справи Алістер Бойд давно вже перестав плекати.

Усе, досить придурюватися!

За квартал від його банку до порту проклали нову дорогу, обліплену модерновими будинками, супермаркетами, офісами контор і банків. І лише їхній куток залишався без змін.

Тепер він вважався старою частиною міста та міг привернути увагу лише якогось зварйованого туриста або етнографа, котрому ще небайдужі елементи перших європейських архітектурних забудов.

Другий поверх, на якому колись палахкотіли червоні ліхтарі, викупила китайська родина і влаштувала там непоганий ресторанчик.

— Чефаль ла ма![31] — єхидно перекривляв китайців Алістер, бо вони завжди з незмінно намальованою посмішкою, постійно при цьому кланяючись, віталися так зі своїм гоноровим сусідом. Улесливі, хоча Бойд міг заприсягтися, — у кишені вони тримають дулю.

Правда, дехто жартував, що у їхньому кварталі жодного собаки не стало чути через тих косооких, котрі любили смакувати собачатиною, однак Бойд гризся з сусідами не за їхні смаки.

Дуже рідко, але все ж траплялося, що грошовитий клієнт, пам’ятаючи про надійність Бойдового банку, не тільки орендував у нього металеву шуфлядку сейфа, але й запрошував Алістера перехилити по чарчині на другому поверсі. І тоді Бойд розпливався у добропорядності, демонстрував справжню англійську аристократичність. Він брав клієнта під лікоть і ввічливо підтримував його, піднімаючися сходами на другий поверх. При цьому Алістер голосно розсипався у чеснотах китайських кухарів, бо добре знав, що кожна стіна тут має слонячі вуха, — все чує і миттєво передає по інстанції власнику. Така реклама робила'своє і Бойд наступної весни знову замовляв малярів, щоб латали облуплені стіни. Китайці фінансували левину частку ремонту, але про це Бойд нікому нічого не говорив. Йому плювати на приміщення, на цілодобовий сморід тамариндової пасти, котрим просякли усі папери, одяг та стіни банку. Бойд на те не зважав, — він будував плани, в яких ні китайцям, ні індонезійцям місця не було. Ще кілька нензних років і тільки-но годинник бовкне останній дванадцятий раз, відкриваючи двері двохтисячному року, Алістер брязне дверима банку і забереться звідси з тим, що лежить у тельбусі сейфа № 1.

Відтоді, як Рідхусанга влаштувала перед чоловіком справжню полум’яну промову, гідну лаштунків ООН, Алістер не без цікавості переглянув ставлення до неї. Саме з її допомогою перетворився на аматора-етнографа, і навіть хизувався своїм хоббі, скрізь і всюди випинаючи свою другу, етнографічну пристрасть.

А чому б і ні, це ж так благородно — вивчати побут і звички, ремесла та мистецтво тоба-батаків, чи не найбільшої народності, яка осіла в Тусуклаїнгу.

Тільки жіночка його, оте окате індонезійське стерво, стала гоноровою і здебільшого відмовчувалася. Як не підступав Алістер до своєї половини, як не намагався відновити контакти, але усе марно. Іноді йому здавалося, що Ріде кидає на нього погляди і від них Бойду ставало не по собі, — дружина бачила його наскрізь.

Від щоденного обмірковування підходів до дружини мозок і нервова система Алістера виснажились більше, ніж гадалося. Інакше й не витлумачити те, що він утнув минулої ночі. Це все ота ритмічна дурниця в голові закрутилася, коли вір позіхнув і натиснув кнопку дистанційного управління, щоб виключити телевізор. Йому набридло дивитися, як нахабно вигарцьовували вперед-назад бедрами учасники якогось фольклорного танцювального гурту, але батарейка сіла і як її не тряс Алістер, хлопці й далі на екрані заклично демонстрували свої наміри.

Бойд вилаявся, але вставати з ліжка таки довелося. Він ступив кілька кроків і, чорт забирай, на весь екран заблимали туго обтягнуті шкіряними штаньми чоловічі бедра. Вони так багатообіцяюче робили еротичне на в такт музики, що Алістер притримав палець на клавіші вимикача. І лише коли знову пішли загальні плани танцю, виключив телевізор. Однак в голові вже крутилася ота ритмічна дурниця і заклично бехкали барабани: спробуй і собі отак вперед-назад, вперед-назад. Раз-два… раз-два…

Алістер крутнув бедрами вперед-назад і саме у ту хвилину відчув… Він не хотів цього, але удари барабанів підстьобували до більш рішучих виявів чоловічої потенції. А думка, яка тут же з’явилася і вистрибнула казна-звідки, ритмічно сіпалася разом з його членом і підспівувала: «І твоя Рі-і-і-де не всто-о-о-їть і ти ві-зьмеш її у сві-і-і-й по-о-о-лон». Алістер зробив ще кілька таких танцювальних кроків і остаточно переконався у правильності власних намірів.

Перед дверима кімнати Ріде знову зробив раз-два і гонорово натиснув на клямку.

Дружина читала в ліжку, нічний світильник з направленою лампою висвітлював лише книжку та її руки. Більше нічого. Та коли Алістер рвучко (раз-два) зайшов до кімнати, жінка опустила книжку і в полі світла опинилося одне її обличчя. Здивовані очі. Не перелякані, це точно, хоч як не соромно про це згадувати Алістеру, а просто здивовані, наче якийсь знайомий прийшов повернути десятку, позичену багато років тому і про яку навіть забуто, хоч як не личить таке банкіру.

І Алістер розгубився. Якби він зробив ще раз оте трикляте на, то може б і вийшло щось. Але танцювати перед Ріде — це вже занадто. Бойд стояв перед дружиною безпорадний і занімілий, куди там до ритмічного раз-два.

Спочатку Алістер побачив, як від здивування розширюються її круглі очі. Дружина опустила їх долі і напрям погляду вказував, що вона таки дивилася, як на очах її чоловік втрачав свою статеву гідність. І не треба було Алістеру тієї миті йти у неї на повідку, — безсвідомо, по інерції й собі нахилив голову.

Овва! Його гордість скрутилася калачиком і безнадійно загубилася під піжамними штаньми.

Ріде спочатку пирснула, а по хвилі вибухнула справжнім іскристим сміхом, — вона зрозуміла і розгадала намір свого чоловіка.

— Ти що, гадаєш, я заплачу за твої обійми нашими скарбами? Ніхтб, крім тоба-батаків, не має на них права! Затям це собі, і перестань удавати великого знавця етнографії, гравець з тебе, видно, нікудишній.

— У, відьмисько, — прошипів Алістер, крутнувся на одній нозі (раз-два) і подався геть.

Бехнув дверима і зі злості й собі кілька разів зігнувся у поклоні, намалювавши на обличчі дурнувату посмішку:

— Чефаль ла ма… чефаль ла ма…

Нічого не лишалося, як зганяти злість на китайцях.

5

Чому ніколи не набридає дивитися на хвилі? На величезні, заввишки з бунгало, або на ледь помітні, схожі на тремтіння шкіри, з ненажерливими язиками або з несподіваними розсипами бризок, залежні від пори року, від дня і ночі, навіть від особистого настрою. У них завжди своя магія і свій плин. Тут усе розмірене, таїть природний зміст речей.

Так і думки потребують певного темпу, але скільки води втече, поки розберешся у вирі власних проблем, розкладеш усе по полицях. Добре було б отак відразу повернутися до тями, до здорового глузду. І щоб усі страхи попливли за хвилями, нехай сатаніють там, за бортом. Бо тут вона разом з Майклом, тут її світ, її відлік часу.

Більше вони не зустрічали літака, що низько пролітав над ними. Це втішило. Однак попереду стелилося безмежжя бентежного океану, над яким могли літати тільки реактивні літаки. Попереду — після Мальдівських островів — жодного обжитого острівця аж до Суматри, так казав Фатухелу. Практично, ніякої надії на те, що вони зустрінуть якесь судно.

— У цій порі подібні маневри тільки для божевільних, — додав Ліан і зробив при цьому круглі очі. — Але зі старим синдбадом ми не пропадемо.

Авторитет Фатухелу виріс в очах Ліана майже до божественного, тож хлопець перетворився на тінь старого ліхтарника і як тільки згадував його ім’я, робив круглі очі та пускав їх у небо.

Який день вони йдуть спокійно, тримаючи курс на північ Суматри.

— З нами буде все гаразд. Буде, буде! — повторювала й повторювала Марта щоразу впевненіше, голосніше, намагаючись пересилити власні сумніви…

Очевидно, вона не позбудеться їх до тих пір, поки не візьме Майкл усе в свої руки і не вирве її з примарного світу здогадок і припущень. Чи розсіються вони, як сон в мить пробудження від стуку в двері, коли вона зіскакувала з канапи, на якій непомітно задрімала, і так квапилася відчинити двері, щоб побачити за нею Майкла, а там… Ероут? Даві?

Марта сумно посміхнулася. І як немила думка про те, що їх з’єднав браслет із знаком лева, однак нікуди дітися од цього не могла, хоч як її сентенція про це не обездумлювалася з часом. Гонитва за скарбом он як повивертала душі навиворіт, і якби Майкл теж поклав око на багатство, чи не відчула б цього? Сто тисяч разів сама себе про це запитувала і давала одну й ту ж відповідь. Вони з Майклом, наче пара запряжених в одну упряж коней, тягнуть за собою таємницю браслета, щоб зробити її надбанням тих, у кого силоміць відібраний.

Во, прибацана ментальність!

Вона бідна, як церковна миша, зате гонорова, робить такі щедрі жести ціною власного життя… Хіба хто в таке повірить? Мабуть, ніхто, крім її Майкла, передусім. Він їй вірить і вважає, що вони правильно чинять.

— Вірить, вірить, вірить! — шепоче і підставляє розпашіле обличчя назустріч вітру.

Та насолоджуватися вранішньою прохолодою зовсім нема коли, їй треба готуватися годувати сина. На денці бочівки ще є прісна вода, якою обтирає груди, важкі, набубнявілі, живі.

Майкл підійшов, переступив бочівку. Озирнулася — він так близько, що вже нічого не бачить, крім його очей, у яких по вінця світла. Обняла, — знову під його вустами стільки життя, стільки бажання, стільки влади над її серцем.

— Марто, моя Марто! — його голос звучить глибоко й всепроникно.

Заплющила очі, притулилася розпашілою щокою до його плеча і все ж з-під опущених він побачила, як у кутиках його очей зібралася сльозинка. Марта побачила її, а в голові важкою луною дзвона бовкнули три слова: я плакатиму теж…

— Напевне, решта не має ніякого значення, правда? — відповіла питанням. — Нічого не змінилося, тільки ми стали багатші. Тепер нас троє…

— О-о-о, — зринуло мимохіть. — У тюрмі ви мене двоє втримували, ти і наш син. Я навіть чув, як він плаче, там, у другому куті…

— Так, ми тужили за тобою.

Узяв її маленьку руку, цілував. Холодне біле сяйво браслета наштовхнуло ще на одну думку:

— Дивно, але ми самі сотворили для себе такий довгий шлях. І йдемо.

Марта не відповіла. Не хотілося казати нічого, бо була в глибинах свого сумніву, більш реального, ніж просто слова, такого зримого, як ота сльозинка.

З браслетом усе закінчиться, тут час мав конкретний вимір, а от у них з Майклом він тільки народився.

… Йдемо…

— … уа-уа-уа, — долетіло ясно, солодко і різко обірвало перегони її думок.

Посмішкою зустріла голос, який продовжував їх спільну сутність.

Надійшов час годувати сина.

6

Джо Ероут зайшов до приміщення «Бойд банку», коли Алістер посилав чергові прокльони на адресу китайської наволочі. Весна не за горами, а він знову сам не потягне ремонт усього будинку.

Нудьгуючий клерк миттю опинився біля респектабельного відвідувача.

— Чим можу допомогти? — розібрав Ероут за другим разом, бо клерк попервах, як і належить, звернувся до нього індонезійською мовою.

— Хотів би орендувати у вас невеличкий сейф, — грав вар’ята Джо, мало не притискаючи до грудей напханий усіляким шматтям чорний шкіряний кейс.

— Момент, — прощебетав адміністратор. — Цим у нас займається пан Алістер Бойд, власник банку.

— Окей! — підстрибнуло усередині Ероута, коли почув потрібне ім’я.

Один пункт його плану можна спокійно викреслити. Відтепер Джо Ероут знає, що матиме справу не з виконавчим директором, а з самим власником.

О-го-го, це набагато полегшувало справу, але жодного емоційного відхилення в межах наміченого, обсмоктаного, виваженого, а тому такого догматичного, не міг собі дозволити. Навіть зайвого зневажливого руху на обличчі, коли спілкувався з індонезійцем. То ж бо й воно, — недарма товкся у цю глухомань автобусом і витовк, висидів, як курка на яйцях, план своїх дій. Клац — один пунктик уже відпав. Один-нуль — на його користь.

— До ваших послуг, — почув біля себе.

Алістер уже встиг обмацати нового клієнта поглядом, навіть, як видалося Ероуту, зробити рентгенівський знімок з його банківського рахунку.

— Алістер Бойд, — гречно вклонився. — Слухаю вас.

— Джо Ероут, голландський бізнесмен.

Джо повагом викладав свої бажання і Бойд, все ще перебуваючи під впливом вранішніх розрахунків про те, що доведеться знову казна-що вигадувати, аби нашкребти на ремонт не за свій кошт, лише робив вигляд, що слухає, навіть задля годиться кілька разів схвально похитав головою. Оренда сейфа — копійчана справа. А апломбу, гонору скільки у цього грошовитого одоробала, — більше ніяких емоцій прибулий європеєць не викликав.

І лише коли незмінний начальник охорони Фантабеан Калі, в обов’язки якого входило супроводжувати клієнта до приватних сейфів і завжди бовваніти за їх спинами, клацнув вимикачем при вході до сховища, Бойд вловив дивний погляд клієнта. Ероут, цей голландський бізнесмен, чи хто він там насправді, не слідкував за жестами Алістера, який проводив його до вільних шухлядок, а нишпорив поглядом відразу скрізь. Очі бігали туди-сюди, не знаходячи потрібного. І тільки натрапивши на сейф № 1, завмерли, перетворилися на перламутрові гудзики.

Бойду здалося, що він навіть почув, як полегшено зітхнув Джо Ероут. Алістер би просто задля реклами продемонстрував лева як гаранта довіри місцевих жителів, але… то було тихе вдоволення… від розшукуваного. І тоді у Бойда засмоктало під серцем… Прийшов той, хто знає таємницю левової скарбонки!

— … ось вільна скринька, прошу, — повільно, на диво флегматично шамотів Бойд, нишком слідкуючи за Ероутом. Він догідливо розчинив дверцята, але Джо відкинув їх одними пальцями.

— Нам, здається, є про що поговорити.

Алістер напнувся струною. Вона, правда, уже вигравала в животі жалібну мелодію, таку зворушливу, що у Бойда мало не покотилася сльоза і йому відразу захотілося заплакати. Притулитися до широчезних грудей голландського бізнесмена Джо Ероута, такого набундюченого, і розповісти, НАРЕШТІ, вперше за стільки років, що йому набридло очікування, і що він не знає, як дати раду тамтій звірюці.

Однак ментальність англійської ділової людини переборола чуттєвість Бойда. Він не став хитрувати, але тепер говорив майже речитативом, у швидкому темпі слідуючи за мелодією, яку вигравала струна небезпеки у його кишках.

І, боронь Боже, ритм ну зовсім не на раз-два.

— Якщо ви впевнені у цьому, то я до ваших послуг!

Джо Ероут нічого не відповів. Натомість підступив ближче до левової скарбонки і заглибився у читання документа про оренду.

— … заплачено до двохтисячного року? — звів кошлаті брові.

— Як бачите, — розвів руками Бойд.

— Але у нас залишилося дуже мало часу, дуже. Тиждень-два, а може, всього лише один день.

— Що? — пустив півня Бойд.

Плечі начальника охорони теж здригнулися. Фантабеан Калі весь час стояв осторонь, опустивши голову. Він ніколи не втручався у розмову Бойда з клієнтами. А от після останньої фрази, сказаної прибульцем, відірвав погляд від підлоги.

Фантабеан Калі пильно дивився на незнайомця і на очі набігали хвилі тривоги, — він розумів зміст усієї розмови. Однак ніхто не звернув уваги на тихого, завжди спокійного чолов’ягу, ревносного блюстителя спокою і безпеки бойдівського банку.

— Відкриють тебе скоро, чудовиську, — поплескав Ероут лева по тельбуху. — І випотрошать.

Алістер зблід. Він уже уявив, як натовп озброєних палицями та стрілами туземців забутого у джунглях марга батаків добрався до його сховища і в один момент забрав з собою скарб. А Бойду лишив дулю, навіть без маку…

— Я тут, знаєте, воював у сорок п’ятому, — чомусь озираючись довкола, з напускною ноткою суму проказав Джо Ероут.

Він і далі продовжував пестити тельбух лева, обмацуючи кожен його м’яз. Навмисне розтягував слова, атакував Бойда з усіх сторін, і міг би на додачу до сказаного навіть вишкіритися, як той лев, що завмер у німій пересторозі.

Але Бойд уже взяв себе в руки.

— Якщо ви прийшли з левом у руці, як написано ось у цьому документі, — довга фаланга вказівного пальця тицьнула без особливих розрахунків і трапила саме у те місце тексту, де було написано…

Ероут ступив крок до стіни і вголос прочитав:

— Відкриє той, хто прийде з левом… Правильно написано.

— … у руці, прошу пана, — єлейно, голосом євнуха вставив Алістер. — А ваш, перепрошую, де?

— Браслет із такою ж пащекою, як у цієї тварюки, і є ключем… — відрубав Ероут.

Бойд хапнув повітря. Зухвалість голландського бізнесмена, його впевненість були непереборними. Кожну спробу взяти верх у розмові він відбивав чітко, аргументовано. Він знав, що робив.

— Дозвольте запросити вас на… — намагаючись не видати нервове скімлення струни, почав Бойд. Відіпхнув подалі Калі, присутність якого не дозволяла як слід зібратися з думками. Та й взагалі, цей чортів мовчун пхався невидимкою навіть у суть розмови, хоч ніколи не роззявляв рота.

— Я зупинився в готелі, — керував Ероут. — Можемо порозмовляти там сьогодні увечері. Чекаю.

Ероут вклонився і подався геть. Начальник охорони ледве встиг випередити його і відчинити важкі, вогнетривкі двері.

Бойд не ворухнувся. Навальна сила зустрічі та розмови, до якої він готував себе так довго, вираховуючи рік за роком межу свого бідування від скарбу марга Гінсутіон, здавила мало не мертвою хваткою, він майже фізично відчував біль скоцюрблених пальців на горлі Ріде. Але ж він дав собі клятву, жив з нею, пестив з жагою однолюба, навіть уві сні повторював те, єдине, до чого йшов усе життя — він не віддасть скарб тоба нікому!

7

З прісною водою вони таки прорахувалися. Хоч як не економили, а бочівка, остання із запасів, зроблених на одному з Мальдівських островів, катастрофічно порожніла.

— І у найближчі сім-вісім днів води не буде, — проскрипів Фатухелу і почав сам видавати кожному мало не по ковточку води. Усім, крім Марти й Мануси. Їм про це ніхто не посмів сказати. Але стара жінка здебільшого відмовлялася і жодного разу не нарікнула на брак води.

Нікому й на думку не спало запастися ще кількома бочівками спеціально для дитини. Вона вимагала свого і малого треба було купати.

Найбільше картав себе Маас.

— Головний, називається, знав, що Марта має народити, а невибачально прошляпив…

Здебільшого він сидів з заплющеними очима, спершись спиною на борт дхоу. Оживав, коли чув плач немовляти. Тільки це приводило лікаря до тями, а численні запитання молодих батьків, Марти й Майкла, давали можливість забути про свій недогляд.

Поки водна гладінь була більш-менш спокійна, вони йшли на моторі. Однак Фатухелу частіше хмурив брови — погода від самісінького ранку почала різко змінюватися. Вітрило прибрали і усі вдивлялися в небо, поплямоване кошлатими, майже чорними хмарами.

Почалося все з хитавиці і потріскування дхоу. Сила вітру дужчала, поки остаточно не зафарбувала небо на чорно. Темрява робила години довшими, наче затримувала коліщата годинника і уповільнювала плин часу. Ніхто уже не міг достеменно відповісти, котра година або яка пора доби. Шторм стер ці виміри жахливою одноманітністю.

Могутні вали налітали з таким гуркотом, ніби по дхоу щосили гатили величезним молотком або тараном. Корпус кидало, як сірникову коробку, піднімало п’ятнадцятиметровою хвилею догори і жбурляло куди заманеться. Часом видавалося, що дхоу справді розвалюється.

У маленькому закапелку Марта тулила до грудей немовля і благала Майкла не покидати їх. Тільки коли сон зморював остаточно, Майкл йшов на допомогу друзям.

Майже три дні та дві ночі лютувала стихія, а потім настав повний штиль. Раптово обірвався гуркіт хвиль, який лишив у вухах дзвін. Проте хоч вітер і вщух, дхоу продовжувало гойдатися, скрипіло і тремтіло.

— Мертва хвиля, це Лоро Кидул гнівається — присів біля Марти геть виснажений Фатухелу. — Так завжди після шторму. Треба вважати, бо вона така ж небезпечна, як і буря. Під час мертвої хвилі часто ламаються щогли і корабель перекидається — катастрофа, якої синдбади буже бояться. Я подрімаю біля малого Стефка з годинку, там Ліан за мене справиться.

І відразу сидячи заснув.

Ще добу лихоманило тіло дхоу, але мертва хвиля все ж поступово вщухла і припинилася зовсім. Тільки тоді дхоу пішло тихіше.

Усі полегшено зітхнули, коли Фатухелу запустив мотор і дхоу, наче й не пережила пекла стихії, понеслася далі на схід.

— А хто така Лоро Кидул? — не забула Марта.

Фатухелу запалив цигарку і почав молоти жорнами, із скрипом висипаючи кожне слово.

— Колись так звали молоду і чарівну принцесу, улюблену дочку Силіванги, правителя суданського князівства Паджаджаран. Та послала на неї суперниця порчу, і лик її прекрасний перетворився в зморщене обличчя, гнучкий і стрункий стан розплився і скоцюрбився, очі потухли, а волосся збилося у рідкі, брудні пасма. Батько не зміг витримати такої переміни і вигнав дочку з палацу. Довго блукала нещасна дівчина незнайомими місцями, на її долю випало чимало бід і втрат. Але якось зійшла на високу, навислу над морем скелю. І тут раптом почула голос: «Хочеш повернути собі вроду, — кидайся з урвища у воду. Будеш вічно молодою, прекрасною і коханою. Але назавжди залишишся у морських глибинах. Вибирай!»

Виснажена від фізичних і душевних страждань принцеса вирішила віддати себе на волю долі. Голос не обманув. Вона знову стала прекрасною. А пізніше стала і королевою підводного царства.

До людей ставиться по-різному. Іноді згадує, як її оточували у батьківському палаці любов’ю, добротою і ласкою, і дррує рибалкам рибу. А трапляється, як оце під час шторму, згадає гіркоту вигнання, біди скитань, — у гніві шматує рибальські сіті, перевертає судна, топить людей. У такі хвилини Лоро Кидул перетворюється на чудовисько. Її очі виблискують розпеченим вугіллям, волосся дибиться зміями, руки тягнуться до жертви щупальцями спрута… І важко здогадатись, як і до кого вона ставиться. Чи озветься гнівно громовитим голосом, чи миролюбно подарує щедрий улов… Ось така вона, наша Лоро Кидул…

— А що б ти вибрав? — запитала Марта Майкла, якому теж цікаво було послухати старого ліхтарника.

— Потворному чи каліці й без легенди важко жити. Це — добровільне приречення на самотність.

— Але ж люди бувають різні…

— Так, але коли ти виглядаєш як Квазимодо і не можеш сам до рота піднести чашку, хіба якась душа наважиться до тебе посміхнутися? Це ж вічний тягар, пожиттєве ув’язнення рідним і близьким. Я розумію Лоро Кидул.

Марта знизала плечима. З таким міркуванням вона не погоджувалася. Спробувала висловити свої думки, але Майкл відмахнувся.

— То тільки казки мають хеппі енд, а у житті — зовсім не так.

Сказав швидко, із сталевими нотками в голосі, чим позбавляв найменшої спроби довести протилежне. Таким Марта його не знала. Не хотів, не бажав тлумачити нічого, бо мав за догму іншу сентенцію.

— Краса врятує світ! — майже прокричав.

Та Марті стало боляче од почутого. Колись вона теж так думала, але… не вийшло, бо хіба поруч з ворогом можна насолоджуватися красою? Даві вона ненавиділа і тому біля нього спів Паваротті видавався б для неї богохульством.

Фатухелу й собі почухав потилицю.

— Може, Лоро Кидул і скаженіє від того, що ніхто досі не наважився зазирнути їй у душу?

— А хто спробує, коли побачить поруч Горгону? — відрізав Майкл.

Марта уже набрала побільше повітря, щоб заперечити, але щось підказало, що усі старання будуть даремні.

… Тільки через тиждень рано вранці на обрії вирізьбився стрімкий берег Суматри.

8

І якого дідька усе виходить не так, як гадалося?

Бойд метався з кутка в куток по кабінету і не міг отямитися від зустрічі з Ероутом. Плюнув би на новоявленого авантюриста, якби не оті словечка про браслет із знаком лева.

Нелегко усе переварювалося. Чорт забирай, ще й як вписувався голландський бізнесмен у рамки логічних комбінацій, бо, як сказав, воював на цій землі. Можливо, й не він, може перехопив у когось таємницю. Можливо, можливо… А це вибивало в Алістера грунт з-під ніг. Іноді він зупинявся, стискав пальці до болісного хрусту, бо знову опинявся у своїх припущеннях на нулях.

Усе це таке непевне, невизначене, — вперші-решт зробив висновок Алістер і втомлено бехнувся у м’яке крісло. Навіть заплющив очі, навпомацки відшуковуючи хоча б кавальчик істини. Та за хвилину знову зірвався на ноги і продовжив снувати туди-сюди. Окраєць чогось більш-менш путнього і логічного нарешті калатнув в перешуганих думах.

Ероут знає про скарб тоба. Знає! Але не має браслета, з допомогою якого відкривається ота потвора. Зате знає того, хто має ключ…

У нас залишилося дуже мало часу, — перекривляв говірку голландця. — Тиждень, два, а може, всього лише день…

Значить, у Тусуклаїнгу з’явиться той, хто має ключ. І буде це, як каже той пройдисвіт, через тиждень-два, а може, й справді, навіть завтра?

У нас лишилося дуже мало часу… — вхопився за шматок фрази.

… у нас…

У НАС?

Виходило одне — Ероут розраховує на співпрацю з Бойд ом і до того ж — на вигідних умовах.

Але ж, стривайте, чому Алістер повинен домовлятися з будь-ким, у кого немає ключа від сейфа? Яке він має на це право? До двохтисячного року заплачено оренду, а далі, після останнього бомкання годинника, що почне лічбу першої секунди двохтисячного, СЕЙФ ПЕРЕХОДИТЬ У НЕЗАПЕРЕЧНУ ВЛАСНІСТЬ БОЙДА!

— Ха-ха-хаІ — засміявся Алістер і додав з артистичним розшаркуванням, — Чефаль ла ма, чефаль ла ма… на вас усіх.

Нарешті він розставив усе по поличках і може дозволити собі спокійно вмоститися у кріслі. А Ероута пошле під три чорти. Він йому не страшний. Тільки той, хто прийде з ключем…

… у нас залишилося дуже мало часу…

… о-о-о, того Бойд не випустить із своїх пазурів. І немає чого навіть спілкуватися з Ероутом! Невже старенька Європа з глузду з’їхала, чи її підточила комуністична ідея братерства і рівності усіх з усіма?

… ха-ха-ха, продовжував посміюватися Алістер. Тепер він зручно сидів у фотелі, поклав ногу на ногу, до того ж весь час калатав однією, як йому заманеться, навіть на раз-два.

Виходить, Джо Ероут — пройдисвіт і до того ж комуніст, коли прийшов з пропозицією розділити скарб. Прийти сюди, де комуністами свого часу нагодували крокодилів?

Нарешті самоаналіз Бойда, яким займався впродовж усього життя у Тусуклаїнгу, не підвів. І можна тепер вибачити собі миттєву розгубленість перед задрипаним екстрасенсом Ероутом, котрий спробував нагодувати його химерними здогадками.

Фе…

Та що з того, що Ероут воював тут і тлумив тоба? Якби мудрий був, то не дозволив би комусь іншому заволодіти ключем від скарбу. Тепер (Бойд крекнув) вік не той, не поскачеш і не підскочиш, як замолоду, та й сила в руках не та.

Глянув на свої довгі, посновані темними набубнявілими жилами руки з тонкими кістяками довгих пальців. Згинаючись, пальці скрипіли і хрустіли, лише нігті залишалися твердими. Бойд користувався великими кравецькими ножицями, підстригаючи їх.

А зараз дозволить собі лише один келишок — за те, щоб Алістер першим зустрів того, хто прийде до банку з ключем. Він, а не Ероут.

Алістер наповнив склянку та проковтнув пійло одним ковтком. Однак поки великий клубок алкоголю перекочувався у ротовій порожнині, в голові блиснула думка, яка і примусила його аж квінькнути, — бо уся порція одним махом пішла у стравохід, боляче і пекуче, занадто тісно, як на його горлянку.

Ероут, котрий, вочевидь, знає, у кого ключ від сейфа, може спокійнісінько обійтися без послуг Бойда. Цей пройдисвіт просто-напросто домовиться з тим, у кого є ключ. А кому захочеться трубити на весь Тусуклаїнг про скарб тоба? Кому?

Бойд не міг навіть припустити, що може статися по-іншому. І не треба навіть думати про таке.

— Бр-р-р, — затряс головою від навали нових здогадок, які безальтернативно могли викреслити його від тих, хто відкриватиме браслетом із знаком лева сейф № 1. Нёвже йому доведеться тільки спостерігати за тим, як з левового черева посипляться…

О, ні!

Знову хлюпнув у склянку і заричав, ощетинився до невидимого ворога, якого міг залучити до своєї компанії тлустий голландець.

Від телефонного дзеленчання аж підскочив. Дивився, намагаючись розгледіти, як ріже повітря, сперте випарами алкоголю, телефонний дзвінок, але нічого так і не побачив за п’яною маячнею, тому нехотячи взявся за слухавку.

— Ми домовлялися зустрітися з вами, високоповажний сер Бойд, — вибили дрібненькі молоточки в слухавці.

— Он як! — варіацією музичного вибивання простукотів і собі Алістер.

У слухавці засопіло.

— Вам що, немає діла до того, що сховано в тельбусі тієї звірюки? — закалатали, задзвеніли окрестрові тарілки, відновлюючи перервану музичну тему.

— А вам що до того, високодо-о-остойний пане Ероут? — тішився Бойд, на очах якого зримо постало багатоголосся симфонічного оркестру, яким він так до ладу диригує. — Якщо у вас є ключ, прош-ш-ш-шу, відчиняйте, ніхто вам не боронить.

— Що? — вибухнув Ероут у зовсім іншій тональності. — Ви що, хочете усе-усе передати до рук якомусь задрипанцю на зразок того опудала, що гонорово брязкає ключами від банківського сховища, а в кишені, крім дулі, нічого ніколи не мав?

— Ви часом не перехилили зайвого келишка? — аж підстрибував Бойд од стаккато[32] разом з кубиками льоду у майже порожній склянці. — Якщо у вас є щось цікаве розповісти, окрім відомої мені давно характеристики Калі, я завтра прийму вас о дев’ятій.

— Зрештою, ні, о дев’ятій мені оте опудало, як ви назвали головного хранителя банківського сховища, розповість, чи не було ще цікавих відвідувачів, які даремно мріють про сейф № 1, не маючи ключа. Тож чекаю о десятій.

Алістер поклав слухавку і сам запишався собою. Він навіть кілька разів погойдався на пальцях з носка на п’ятку і вирішив з такої оказії зробити ще декілька ковтків. Ну, може, просто ковточків.

Бойд таки влив у себе добрячу порцію і не зчувся, як заснув, сидячи у кріслі.

Зранку хороший настрій не залишив його і навіть мугикаючи собі якийсь затяганий шлягер Алістер подався до банку. Але щоб зібратися з думками і остаточно вибудувати поведінку стосовно непрошеного гостя вирішив зробити гак і пройтиея через квартал сучасних будинків, серед яких особливо фантастично виглядала нова споруда готелю.

На модернові віяння Бойд завжди реагував озлоблено і тому болісно. Нове дмухало усім, тільки не йому і не до нього. Взяти, приміром, навіть другий поверх його банку з отими китайцями, — злидні в порівнянні з райським куточком, яким став новий готель з штучним водоспадом, джакузі, президентськими люксами. Тут царював дороговартісний спокій.

Однак зараз, наближаючись до готелю, Бойд побачив кілька поліцейських машин з включеними мигалками, які безцеремонно пронизували настоєне на комфорті повітря фіолетовими плямами, схожими на добрячий фінгал під оком пройди, і тому надавали мало не апокаліпсичного стану кожному, хто опинявся поруч. Навіть не вірилося, що якесь лихо могло проникнути у тисячодоларові номери і дозволити собі з кимось так недоречно пожартувати. Але жовті стрічки з вибитими написами «не ходити» таки говорили про одне — в готелі щось сталося серйозне.

Ну, що там? Побачене біля модернового готелю таки нарешті війнуло на Бойда благодатно. От і маєш, дошикувалися, — напинав груди од відчуття внутрішнього комфорту безпечності та абсолютної відмежованості від чужих проблем.

Бойд зупинився поодаль, знаючи, що надмірна цікавість ніколи до добра не призводить, тим більше, коли поруч щось винюхують копи. Зараз вони вешталися біля центрального входу і по радіотелефону перемовлялися між собою, загороджуючи вхід від цікавого натовпу.

За якусь хвилину скляне полотнище дверей розсунулося і двоє копів покотили до поліцейської машини ноші.

Нечутно і обережно, — відзначив Бойд.

Іще він зауважив, що білим простирадлом прикрито чоловіче тіло, бо добре було видно округлі носки легких черевиків з дорогої плетеної пасочками брунатної шкіри, і що покійник (бо тільки у таких випадках тіло накривають з головою) — здоровань. Смерть знайшла в готелі приїжджого. Це ясно, як божий день.

І раптом Бойда прострелила здогадка — такі брунатні мешти з шкіряного плетива він уже бачив у святая-святих свого банку, коли зіткнувся з… Ероутом!

Здогадку до того ж підтвердив малий задрипанець, якому Бойд тицьнув монетку і той миттю розвідав, що й до чого.

— Убили якогось голландця! Кріс у спині стирчав, а на держаку — левова паща, во!

Бойд гикнув голосно і перелякано. Перед очима відразу постала левова пащека скарбонки. Виходить, якась сила не дозволила ділитися скарбом сейфа № 1, не сприйняла комуністичної філософії «кожному порівну» і тільки тому з Ероутом вчинила щось на зразок дій індонезійського президента стосовно комуністів. Але чорний гумор тут не проходив, Бойд не міг обдурити самого себе.

І Алістер кинувся геть від готелю.

Бойд мало не біг до свого банку, насторожено блукаючи по обличчях перехожих.

Чи не слідкує хто за ним? Чи не пронюхала якась нечиста сила про його бажання самому заволодіти скарбом тоба?

9

Сонце вже встигло здобути чергову перемогу і тепер (а так буває тільки зранку) заповнило все своїм світлом, цнотливо розмалювало свіжими яскравими кольорами і плоский берег бухти, і покриті червоною черепицею дахи портового містечка північної Суматри. Фатухелу знав, куди направити дхоу.

Щойно у передвранішньому просторі на обрії бовваніли чорні обриси скель Суматри, як за три четверті години усе змінилося — суденце входило у невеличкий порт плоскобережної бухти.

— Невже Суматра? — схвильовано перепитав Маас.

Лікар не спав, стояв біля Фатухелу, мовчки слідкуючи за його маневрами.

— Вона, — з явними нотками гордості протягнув Фатухелу. — Рахуйте, майже три тисячі морських миль пройшли.

За чверть години дхоу опустило якір.

— Я до лікарні сходжу, до своїх, — заметушився Маас. — Нам, знаєте, і запаси поповнити треба, і довідатися, що там і як… — І першим зійшов на берег.

Поки молоді люди спали таким сном, що гарматами стріляй, Мануса й собі крутнулася, висмикнула звідкись кошик і, попросивши Фатухелу припильнувати сплячих, подалася на закупи.

— Що ти собі дозволяєш, жінко! — невдоволено проскрипів Фатухелу, бо збирався нарешті відіспатися, і саме затягнувся останньою цигаркою.

— Можна подумати, що ти вибереш щось путяще з їжі, — відрубала Мануса. — Я швидко крутнуся, бачиш, базар онде просто на березі.

Фатухелу тільки засопів. А Мануса ще й пальцем пригрозила:

— Дивись мені, як тільки малий прокинеться, відразу буди Марту. Зрозумів? І нікого стороннього щоб я не бачила на дхоу.

Фатухелу відмахнувся, хоча, хай йому грець, сподобалася посмішка Мануси та її керівництво, особливо, коли жінка таким маленьким пальчиком похитує до нього. Глипнув на свої руки, — куди там брунатним порепаним та просяклим цигарковим димом рукам рівнятися з жіночими. От якби їх зрівняти — долоню в долоню…

Не йшов спати, сперся на борт і роздивлявся доокруж. Щось тепле і забуте ворухнулося в душі. Що ж це було?

Ліхтарник блукав поглядом у пошуках відповіді по людях, що квапилися у своїх справах.

Невеличка бухта все ж вирувала життям, не блимала піщаними плямами запустіння, як на Ентанго.

Стріла баштового крана дзеленькнула неподалік. Фатухелу крекнув — для нього така мила ця музика. Потягнув поглядом туди, де ненажерливі чайки обліпили білого й лискучого мішка. Розвантажували якесь судно, мішки один за одним заповнювали кузов вантажівки, що стояла неподалік.

Погляд вхопив далі по березі двометровий кам’яний бар’єр, через який намірялися перестрибнути молоді хлопці, штовхаючи один одного, і важко зітхнув.

Колись мало знаходилося йому рівних у майстерності стрибуна. Не раз і не два на очах здивованих ентангівців він перестрибував такий бар’єр — символ чоловічої зрілості. Йому теж дівчата прикрашали груди пишними вінками, до яких вплітали й білі лілеї — вияв найвищої симпатії. Тільки так і не довелося йому знайти ту, що додавала у вінки білі королівські квіти.

А зараз? Е ні, тепер це не для нього. Тільки серце кольнуло за незворотним відчуттям, озвалося паморочливим ароматом тих лілей…

Хлопці на березі сміялися. Мало кому вдавалося отримати перемогу над висотою. Але це обов’язково станеться, бо у кожного шість верхніх зубів уже підрізані. Так роблять молодим рибалкам, бо тамта робота лише для відчайдушних сміливців. Тільки освяченим цим ритуалом дозволяють виводити човни на глибоку воду.

Дивно, але океан — основного годувальника та працедавця тут не люблять, відколи оселилися суматряни на цій землі. Ще й досі існує давнє вірування про злих духів, які живуть в океанських глибинах. Тому й підрізають зуби молодим рибалкам, щоб не було схожості з іклами хижаків — злих духів.

… До Тасуклаїнга лишився день ходу. Цю новину разом з бочівком прісної води та кошиком фруктів приніс Маас. Крім того, для малого Стефка передали пакунок памперсів і вже нічого, крім них, Марту та Манусу не цікавило.

Все ж від Майкла не заховалося, що Маас ще хоче щось сказати, але не в присутності жінок. І тільки коли Марта й Мануса після ситного сніданку, приготованого вмілою арабкою, зникли за циновкою закапелка, де спав Стефко, Хенрик видобув з кишені складену вчетверо газету.

— Хтось убив крісом Джо Ероута у Тусуклаїнгу. Погляньте на фото, руків’я знаряддя вбивства має знак лева такий самий, як і на браслеті Марти.

10

Що найбільше вразило Бойда, він навіть жахнувся, коли купив вечірню газету і побачив не знімок Джо Ероута, вочевидь, сканований з паспорта голландця, — пика жодних емоцій не викликала, а от вміщена поруч фотографія знаряддя вбивства тягнула на багато.

Гаплик, та й годі. Бо хоч Алістер і перехилив одразу тільки одну, ну нехай дві чарчини, але вишкірена пащека на крісі таки була як дві краплини схожа на ту, що стоїть у його сховищі під № 1.

А текст! Ті пройди-репортери таке рознюхали, що Господи ж ти мій! Одне страшніше другого. Спочатку синкові карк скрутили, а за ним — батечка тю-тю. Із усього того Алістер зробив один-єдиний висновок і переварив його з подвійною порцією дрінка.

Той, хто наближається до лева, sorry, дістає по самі яйця. І гірше аж ніяк не може бути по простій як світ причині (але тебе вона вже не бембає), бо ти — труп.

Хто ж наступний у черзі до сейфа? Хто? Бойд навіть озирнувся довкола, але нікого, крім його власної персони в кімнаті не було.

— Sorry, — невідомо перед ким клацнув закаблуками Алістер. — Я не стою у черзі на той світ, я взагалі не з тої черги. Дц того ж, у мене — пільги. Які? Отак усе на халяву і розкажи.

Бойд веселішав. Його могли теж запросто пришити, так як це зробили з голландцем, але він живий, значить, левова пащека до нього милостива. До того ж, скільки ще часу лишилося до бом-бом-бом, двохтисячного рочку?

Крім того, його розпрекрасна Рідхусанга теж непоганої, і навіть сказав би Бойд, справедливої думки. Хоча газетку про вбивство голландського бізнесмена купила і прочитала, але видушила з себе лише одне речення. Зате як воно додало настрою Алістеру!

— І що ж ваш народ про це думає? — кивнув на газету' Алістер, знайшовши її в спальні дружини і кілька разів трусонувши нею перед жінкою:

— Отак з кожним буде, хто зазіхне на мій сейф.

— Маєш рацію, — занадто спокійно відповіла Ріде. — Відкриє тільки той, хто прийде з левом у руці.

— Ти-но спробуй кому дзеленькнути про мій сейф, — знову войовниче нагадав.

Алістер аж вигинався, виструнчувався перед нею з кулаками, в долоні яких до крові врізалися леза нігтів.

Рідхусанга тільки брови докупи звела. Більше про це вона з Бойдом не говорила. Мовчала. Вкотре вмовляла себе не говорити тих слів, що з гіркотою підступали до горла, старалася подавити бажання. Розмовляти про таке з людиною, котра живе спокусою забрати те, що по праву належить її християнському народу, не по-Божому.

У таких випадках Рідхусанга завжди відверталася і притуляла до вуст маленький золотий хрестик, який ніколи не знімала. Наодинці, у своїй кімнаті, чаша терпіння переповнювала вінця і слова складалися у молитву:

— Не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твого… Скріпи мою волю й допоможи виконати нашу постанову…

Хоча Бойда, між іншим, цілком слушно цікавило ось що: а що буде з тими, що мають прийти, як казав Ероут, за тиждень-два, а, може, й завтра?

Якщо їх не покарає кріс з левовою пащекою, то це обов’язково зробить він. А поки що він не йолоп, щоб патякати комусь про схожість левових морд. Бом-бом-бом. Отакі собі два близнюки, бом-бом-бом…

Один, наразі, — його, а другий — чий?

11

Тепер їх шлях лежав через Малаккську протоку у провінцію, де адміністративним центром Медан. Колись вони мали квитки на літак з Танджунау до цього міста, бо звідтам всього двадцять п’ять кілометрів відділяло від узбережжя і, ясна річ, від Тусуклаїнга.

Зараз лишилась одна-однісінька ніч ходу.

Йшли водами північної частини Суматри. Скелясті береги, які подекуди змінювалися на мангрові зарості, ховали за собою лісові масиви з нечисленними осередками землеробства — клаптями рисових та кукурудзяних полів.

— Тут найбільші родовища золота, — коментував Ліан.

Хлопчина радів, що врешті-решт повернувся на свою землю. І це збудження та ще плюс скарб тоба, до якого рукою подати, не відпускали хлопця з обіймів ейфорії.

— Та й плантації сизалю тут теж будь здоров. А насіння в Медан возять, там і кунжутну олію з нього роблять, казали, і в медицині сезаль помічний. Я навіть халву їв. Смакота, скажу вам.

По правому борту кілька разів блимали маяки — на пологому узбережжі Малаккської протоки чимало селищ і рибалок, і робітників каучуконосних плантацій.

Марта не зімкнула очей ні на мить. До неї знову повернулася настороженість, хоча, якщо відверто, вона просто причаїлася, поки йшли занімілим океаном. І навіть зійшовши на берег Суматри, боязко озирнулася. Почувалася краще на дхоу. А завтра? Що буде, коли вони, нарешті, зайдуть у «Бойд банк»? Чи не чекають їх там…

Ну, хто, скажіть, на милість?…

Тому й холодила настороженість, бо не знаходила конкретної відповіді.

Подібне коїлося з рештою групи. Майкл тінню бовванів поруч з Мартою, Маас знову влип у борт дхоу і так просидів усю ніч.

Фатухелу взагалі замовк і тільки вогник його цигарки свідчив, — старий ліхтарник й собі не знаходить спокою. На цей раз не було куди дівати власну думу, вона остаточно і смертельно загрозливо насувалася, і ось-ось мала шквально обрушити свою отруйну жовч.

На кого?

Міг би й сказати по-іншому, але все-одно зміст не зміниться, — оця майже місячна екскурсія для когось з них стане дорогою до Всевишнього Господа Бога. І це — правда, яка трясеться холодцем мозку в його черепку.

Керосинові ліхтарі на далекому березі, здавалося, загорілися особливо яскраво. Там теж хтось їх запалював…

— Я б хотіла увесь свій неспокій пожбурити за водою, — Марта пригорнулася до Майкла. — Чому ж не виходить, га?

— Ми це зробимо завтра, коли віддамо ключ його власникам.

— Добре було б, якби завтра усе закінчилося і ми, нарешті, подалися до Мельбурна…

… Першим побачив браслет із знаком лева на руці Марти начальник охорони. Фантабеан Калі, як завжди, живим сфінксом бовванів біля входу до сховища, коли до банку увійшов молодий чоловік з жінкою.

— Ми б хотіли…, — почав розмову з клерком Майкл Харріс.

Найменша заминка у почутій мові клієнта відразу викликала відповідну реакцію у завжди настороженого Калі. Саме тоді він підвів очі і помітив браслет.

Він упізнав його, відчув по важкому і глухому удару, коли білявка поклала руку на високу стійку, за якою люб’язно посміхалося обличчя клерка, байдужого до жіночої прикраси.

— То що ви хотіли? — допитувався клерк.

Але Калі уже був біля жінки, у якої холодно блимав на руці браслет із знаком лева. Шанобливо схилився перед нею:

— До ваших послуг.

І тоді у клерка від подиву відвисла щелепа. Він добре знав гордого і мовчазного Калі, але тепер не міг допетрати, чого той кремінь б’є поклони перед чужоземкою.

— Проведіть нас до сейфа у вигляді лева. Ось ключ, — і молода жінка поквапливо зняла з руки браслет, від чого він розпростався і став схожим на зазублене лезо ножа.

Калі знову шанобливо схилився перед волею власниці браслета.

— Прошу за мною, — протягнув речитативом піднесено й велично, ніби оголошував початок концерту духовної музики.

Цієї священної хвилини він чекав майже п’ятдесят років. Чекав він, як хоронитель багатств марта тоба-батаків, чекали й усі члени великого роду Гінсутіон.

Під твою милість прибігаємо, Богородице Діво, молитвами нашими в скорботах не погорди, але від біди ізбав нас, єдина чиста і благословенна…

Калі увімкнув світло, виконавши усі формальності при вході до підземної зали. Потім зробив широкий жест рукою у напрямку до сейфа.

— Ось він. Вас залишити тут?

— Ні! — майже прокричала молода жінка. — Не йдіть. Нам, очевидно, буде потрібна ваша допомога.

На ці слова Калі лиш поштиво вклонився. Поведінка незнайомців видавалася дещо дивною і такою несхожою з хижими намірами попереднього відвідувача. Браслет на руці давав їй право верховодити і наказувати, а у Калі склалося враження, що жінка не горить бажанням зазирнути до сейфа у вигляді лева.

Майкл захоплено присвиснув:

— Справжній красень!

Він з цікавості обмацав гладкий левовий тельбух, в якому містилася скарбонка, і поплескав по холодній металевій поверхні.

— Ну, скажу я вам, зроблено справді бездоганно. — І заходився читати текст вміщеного в рамці документа.

— Диви, Марто, що написано. «Відчинить той, хто прийде з левом у руці».

Білявка підступила ближче.

— А ось цей запис хто б нам допоміг перекласти? — звернулася до Калі. — Там на початку значно більше написано.

— Так, високоповажна пані має рацію, — знову поштиво вклонився Калі.

— 1 ви знаєте, про що там йдеться?

— Кожне слово…

— Перекладіть, будь ласка.

Фантабеан Калі розправив плечі, гордо підніс чоло, звівши очі до неба. Йому не треба зазирати у текст. Його він знав напам’ять.

— … вересень, дня 20-го від 1945 року. Волею Господа нашого ми, християни марга Гінсутіон тоба-батаків, народжені вільним народом. Господь велів нам терпіти і нам воздається. Та лише оголошена війна проти нашої держави змушує відкласти святу місію. Церква матері Господа нашого Богородиці буде стояти на вільній землі тоба-батаків. Ми довіряємо «Бойд банку» стерегти наші скарби. Ключ від скарбонки у вигляді металевого браслета із знаком лева зберігається на моїй руці, руці раджі вільного християнського марга Гінсутіон народу тоба-батаків. По моїй смерті сейф відчинить той, хто прийде з левом у руці.

— Господи! — похитала головою Марта, коли Фантабеан Калі закінчив читати. — Усе це правда…

Була нетерплячою, настороженою, знервованою. Знову почепила браслет на руку.

— Треба знайти когось з марга Гінсутіон. І то негайно! їм треба віддати цього ключа.

— Треба, — погодився з нею молодий чоловік. Пригорнув її до себе. — Заспокойся, рідна…

— Я вам допоможу, — тихо зронив Калі, знову поштиво вклоняючись. У грудях старого хоронителя радісно калатало серце. Душа читала молитву вдячності…

Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з Тобою…

12

Алістер помітно занервував. Йому давно не тридцять і навіть не п’ятдесят, щоб за так переносити подібні стреси. Спочатку історійка з голландцем, од якої запросто можна збожеволіти. Кріс із вишкіреною пащекою лева — теж не цукерка, хоч він таким чином і позбувся конкурента. Та голова пухла щодня.

Рідхусанзі віднедавна Бойд нагадував людину, яка віч-на-віч зіткнулася з аномальним явищем.

Віднедавна? Можна й конкретніше, якщо, приміром, згадати хоча б раптову появу у банку голландця на ім’я Джо Ероут або отой давній випадок, який змінив її життя, хоча ще трішки і ручища Бойда могли його обірвати. Але для жінки тепер це не мало значення.

… Ізбав нас від лукавого…

Рід Гінсутіонів й надалі терпеливо чекав того, хто прийде до банку з левом у руці…

Все ж таки Бойд здогадувався, що до таємниці сейфа № 1, крім його дорогоцінної жіночки, причетний ще хтось. І вбивство Ероута — це їхніх рук справа. Тільки, sorry, розмову з покійним голландцем він провадив тет-а-тет. Нікого поруч не було, якщо не рахувати доходягу Калі. А якби він бовкнув словечко, то копи обсіли б його запросто. Вони не дурні, прочитали б: Відчинить той, хто прийде з левом у руці… І тоді клопоту мав би більше, ніж треба.

Поговорити б зі своїм відьмиськом…

Тепер Алістер сам шукав зустрічі з Рідхусангою. Вона стовідсотково знає те, що так цікавило Алістера. Став обідати і вечеряти разом з нею. На смакування і пережовування часу не мав, бо молов, молов язиком…

— Прошу дуже, — розшаркувався Алістер, — давайте ключ та забирайте свого звіра. Отак! А якщо немає ключа, то не морочте голову.

Хай там що, а він не порушить написане у тестаменті! Недарма вчив Алітера батечко, що треба бути доб-ро-по-ряд-ним. Це ого-го як засвоїв, прошу дуж-ж-же…

Очі Алістера бігали туди-сюди, обпікалися на золотому хрестику, але так нічого не могли второпати. Ріде як води в рот набрала. Його інтермедія, останнє, на що був спроможний, і на цей раз потерпіла фіаско.

— Краще б я тебе тоді додушив, — прошипів Алістер і подався до своєї спальні. Це ж саме повторював, крутячись на ліжку. Він прокидався і провалювався в сон, стискав кулаки, хмурив брови і навіть розмірковував…

Пізно! Пізно, — почув сентенцію, коли саме вголос у своїй спальні тягнув про-ш-ш-шу ду-ж-ж-ж… Обірвав, гіе дотягнув слово, бо… розібрав почуте і проковтнув так сильно, що сентенція перекрила горло від жаху. Ці слова, виявляється, сказав Джо Ероут, коли його розлізле тіло виносили з готелю!

Пізно?…

Алістер скочив на ліжку, торохнув себе у груди і почутий клубок слів відразу потягнувся до шлунка, звідки вуркнув невдоволено і притих.

Уся ця маячня йому наснилася. Але, чорт забирай, нарешті Алістер упіймав істинну суть покарання голландця.

Нічний світильник окреслював неспокійні кола по кімнаті. По них повзали тіні дерев, віти яких нагадували агонізуючі під вітром пальці, од чого Алістеру стало холодно і відразу захотілося помочитися. Він потім у клозеті спустив воду та її шум з удаваними хвилями в мушлі закрутили-завертіли про те, що не сходило з думки.

Пізно, прош-ш-шу ду-ж-ж-же…

Так, Ероут міг би переконати Алістера відкрити сейф. І Бойд пішов би на це, погодившися відшкодувати витрати голландцеві, скажімо, у відсотків тридцять. І відразу чкурнув би з цієї тропічної клоаки.

Що, хіба не так?

А тепер…

… пізно…

13

Алістер Бойд стрімголов полетів у сховище відразу, як збитий з пантелику клерк доповів, що Калі пішов відчиняти сейф, до якого підходить ключ із левовою пащею на руків’ї.

— Я власник банку, дозвольте відрекомендуватися, — кричав Бойд ще зі сходів і метав погляд з браслета із знаком лева на дівчину, на сейф № 1 та у зворотньому напрямку.

У його сховищі з’явився ще один, фатальний близнюк, до сейфа та кріса додався браслет з такою ж вишкіреною пащекою лева. Ключ! І це було саме те, чого так боявся Бойд. Браслет із знаком лева міг будь-якої миті відкрити сейф і тоді…

О, ні!

— Що вам тут треба, панове? — переходив на вереск.

— Ми шукаємо когось з марга Гінсутіон, — пояснив молодий чоловік.

— А навіщо шукати когось із давно витлумленого марга? — зіщулив очі Бойд.

Молода жінка відійшла від сейфа.

— … бо це не наш скарб!

— То чого ви сюди приперлися? — заверещав Бойд.

— У них є ключ, — тихо зронив Кеші.

— Який, де він? — лютував Бойд, відтісняючи фатальну мить.

Він відіпхнув Калі вбік так сильно, що й без того невисокий на зріст індонезієць мало не прилип до сейфа № 1.

— Кого ти, курдуплику низькорослий, пустив до сховища?

— У них є ключ, — стояв на своєму Калі.

— Не хвилюйтеся, ось ключ. — Із цими словами молода жінка зняла з руки браслет, який миттю розпростався і став схожим, як дві краплини води, на кріс із вишкіреною пащекою лева, яким вбито Ероута.

Тільки це не кріс. Бойд втупився на заспокоєне тіло браслета. Сумніву немає, це й справді не кріс, а ключ з характерними зазублинами, а усе решта таке ж — як на тамтому крісі.

— То ви не будете зараз відчиняти сейф? — знітився, зіщулився власник банку.

… там… золото, прикраси, рубіни, смарагди, аметис… ти…

— Ні, — спокійно почепила на руку браслет молода жінка. — Це не наше.

— … там… ти… не хвилюйся! — пішов вабанк Бойд.

Його хвилина прийшла! Очі у Бойда засвітилися і він мало не впав навколішки перед білявою красунею.

— Ви, очевидно, приїхали з якоїсь невідомої мені країни, з іншого світу, — лопотів так щиро, що на очі мимоволі навернулася сльоза. — Ви благородні люди, тож давайте піднімемося до мене і про все спокійно поговоримо.

Бойд навіть поплескав тельбух лева і додав:

— Він давно чекав на своїх господарів.

Калі тримався за уражене плече. Однак жоден звук не злетів з його вуст. Він і далі бовванів німим свідком.

— Ви не поранилися? — звернулася до Калі молода жінка. — Можливо, вам потрібна допомога?

Фантабеан Калі лише вдячно вклонився і заперечливо похитав головою.

— Дякую вам, — продовжувала говорити до нього білява жінка. — Я зауважила, ви відтворили текст документу по пам’яті. Це щось означає для вас, так?

— Не звертайте уваги на цього туземця, — майже силоміць випроваджував із сховища молодих людей Бойд. — Не слухайте його пришелепкуватої мови. Я, я і тільки я зможу вам допомогти. Ви, шановна пані, звідки прибули до нас?

— З України, — відповіла Марта, хоча напористості власника банку не розуміла. Та й Майкл знизав плечима, йому теж не подобалася поведінка господаря.

— Де, де є така країна? — невгавав Алістер. — Це що, десь за Росією?

— Ні, ближче до Голландії, — уже з нотками явного роздратування бовкнула Марта і відразу прикусила язик. Не треба було цього говорити, але манери власника банку їй таки не подобаються і все тут. Тож вирішила змінити тему розмови.

— А що, ми й справді знайдемо нащадків марга Гінсутіон, яким належить скарб?

— О-о-о! — простогнав Бойд. У що-що, а в те, що ці два молоді вар’яти збираються добровільно віддати скарб туземцям, зовсім не вірилося. Та й про Голландію дівчисько бовкнуло неспроста. Швидше, розігрується якийсь фарс і він, Алістер Бойд, його попросту не збагнув поки що тільки тому, що старший за прибулих пуцьвіріньків, і то набагато. А у них — свій підхід до людей, вони ловлять кайф од цієї словесної блювотини, якою пригостили телепня Калі і його заразом. І тільки те, що ця пара жовторотих голуб’ят не спробувала навіть відчинити сейф, жахом викручувало нерви Алістера.

Тому руки у нього тряслися, він весь час повертався до Марти і перепитував:

— Ви, значить, ук-ра-їн-ка. Що, що то за нація така?

Сипав словами і не збирався слухати відповідь, бо розумів, що загроза його майбутньому благополуччю нависла над ним занадто серйозно. На руці ук-ра-їн-ки крісом виблискував браслет із знаком лева і не було як од цього боронитися. А йому негайно, ВЖЕ! треба запропонувати свій EXIT[33]. Принаймні, це слово неоновими літерами блимнуло перед очима, коли вигукнув:

— Ми зараз же, зараз поїдемо до того марга! Я знаю, де вони живуть. Оце радість для них буде!

Бойд продовжував агонізувати. Збудження уже бубнявіло злоякісною пухлиною, яка от-от мала привести до фатального кінця.

… Алістер знав, куди веде машину. Його розбовтане авто, присадкувате, схоже на стару брунатну жабу, повзло звилистою дорогою у гори.

— Там, біля озера живе марга Гінсутіон! — майже істерично вигукував Бойд за кожним поворотом петлястої дороги, додаючи газу. — Тільки небагато їх лишилося, небагато…

Відкритий лімузин зійшов з траси і тепер, неповороткий і громіздкий на грунтовій дорогі, ледве пер догори.

Шум мотора, здавалося, наростав. Однак коли проминули перелісок з молодих пальм, зрозуміли, що то до гулу автомашини додалося могутнє ревіння водоспаду. Вони потрапили у верхів’я річки Румабана, що тяглася на захід від озера Тоба просто до Індійського океану. Тут на шляху могутньої водної артерії стали скелі, крізь які течія проклала собі русло і вдоволено летіла височезним водоспадом у заспокійливу долину.

Нарешті Бойд зупинив машину на мальовничій галявині.

— Як тут гарно! — проказала над Майкловим вухом Марта і цмокнула його у щоку. Настрою у неї додалося. Ще б пак, адже зараз вони зустрінуть тоба-батаків!

Через галявину із свистом пролетіли стрижі з хвостами-голками, барвистими віялами ширяли величезні метелики, неподалік на дереві вистукував яскраво-червоний дятел з жовтою голівкою, в молодому папоротті копошилися бурі лісові курочки, зграями з куща на кущ перелітали маленькі папуги.

— Так, пані, маєте рацію, це й справді казковий куточок, — виліз з машини Бойд. — Он там, на другому березі річки, по той бік водоспаду і живуть батаки. Погляньте, звідси видно їхнє селище як на долоні. Я завжди, як їду до тоба-батаків, зупиняюся тут.

Бойд хвацько попрямував до краю урвища. Повернувся і знову вказав рукою туди, де живуть тоба.

— Відразу за мостом першими ідуть халупки марга Гінсутіон. Дивіться! Тільки обережно! — остерігав молодих людей, що поспішили до нього.

Він навіть підхопив молодого чоловіка під лікоть. Майкл приставив вільну руку козирком.

Крізь шквал веселкових бризок важко було розгледіти бодай щось на другому боці. Далеко внизу кипіла піна води, із скаженою силою пущена донизу. Навіть до ніг докочувався холодок од її стрімкого падіння.

— Дивіться туди, — все ще гречно підтримуючи Майкла під лікоть, радив Бойд.

На якусь секунду скосив очі. Марта стояла осторонь, за кілька кроків від них, склавши дашком долоні, і теж дивилася…

Цього виявилося досить для Бойда. Злоякісна пухлина прорвала і він із усією силою обома руками пхнув Майкла.

Дівчина почула протяжний, рідний, і чомусь такий далекий голос Майкла. Озирнулася…

А-а-а! — безпомічно озвалася луна. Це вона зі страху відсахнулася, не бажаючи податися туди, де зажерливе простирадло водоспаду розкрило свої обійми перед Майклом.

… І закам’яніла за півкроку до прірви. На її очах розпростерте тіло Майкла зникло у бурхливій піні…

— А ти, благородна українко, віддай мені браслет! — Бойд щосили шарпнув дівчину до себе.

Руку, схоплену браслетом, уже викручували, заламували.

— Таких людей взагалі не існує, чуєш ти, українко! Ніхто ніколи не ділився з багатством. І ти — не виняток. Тож не грайся у допропорядність, немає уже перед ким. І не сміши мене самопожертвою заради отих довбаних туземців… Не вірю! Віддай мені, віддай браслет!

Безвольне тіло дівчини не реагувало на щедрі стусани, хиталося зі сторони в сторону під сильними ударами. Потім руки Бойда обхопили її горло і почали душити. Лишень коли зовсім забракло повітря, Марта нечітко, але все ж розгледіла обличчя мучителя. Вона просто зависла в його руках, і те, що він збирався сказати просто їй в лице, мало бути останніми у житті почутими нею словами. Тому Бойд ще раз струсонув нею і… Вона сперлася на носки, відчувши під ногами землю!

Зіниці Бойда раптом полізли з очей. Тільки вони й рухалися на занімілому тілі.

— … немає таких людей, щоб відмовилися від багатства-а-а, — протягнув востаннє, розмикаючи ослаблені руки. З правого кутика рота тоненькою цівкою потекла кров.

Бойд врешті-решт розчепірив зціплені пальці і напівповернувшись від Марти, впав обличчям у траву. Зі спини стирчало руків’я кріса з вишкіреною левовою пащею. Такою ж, що й на браслеті.

Марта підвела очі, — неподалік стояв охоронець банківського сховища.

Шум водоспаду заглушив вуркіт машини, яка щойно під’їхала. З неї вискакували люди і бігли до Марти, біля ніг якої розпростерлося бездиханне тіло Алістера Бойда.

Марта так і не зрушила з місця, хіба обезкровлене тіло може рухатися? У неї працюють тільки очі, але те, що вони відбивають, — це вже інша розмова. Скажений вир нічого не змінював, не прокручував назад, скільки б не дивитись…

— Ви його вже не повернете, — підійшов до неї Калі і взяв під руку. — Будьте мужньою.

Індонезійці стояли за нею німою стіною, схиливши голови, і розступилися перед молодою жінкою тільки тоді, коли вона зусиллям волі змусила себе зрушити з місця. Сама, хоча в очах застигла сіра піна водоспаду, який забрав її Майкла, і невпевнений, хиткий крок тільки відбив більмо горя.

Однак перш, ніж залишити галявину, усі чоловіки разом з Калі кілька разів вклонилися Марті.

— Від імені нашого християнського марга Гінсутіон висловлюємо вам безмірну відданість і вдячність.

— А-а-а! — прорвалося жіноче голосіння назовні. Та міцні руки Калі підтримали її, не відпустили від себе.

— Пустіть мене до Майкла, пустіть! І заберіть від мене цей браслет, чуєте? А-а-а!

Її наміри зупинив Калі.

— Ми чекали цієї хвилини майже півстоліття. Хвала Господу, що він потрапив до ваших благородних рук. Ви повернете його нам, але не тут. Ми, марга Гінсутіон, просимо передати ключ від нашого скарбу, як личить вам, благородній жінці й матері. Ми не дамо більше нікому вас скривдити.

Марта нічого не відповіла. Її посадили в машину, вона так і не розплющила очей.

Лиш тихий протяжний стогін знову зірвався з виснаженого, спаленого місця, де була душа, а тепер бовванів величезний і такий важкий замок. Немає там нічого, — душа теж подалася за Майклом. Ні за що не хотіла розплющувати очей, бо тільки так перед нею стояло обличчя коханого…

14

Усе, що відбувалося навколо, було ніби чужим, далеким. Здебільшого Марта не могла зорієнтуватися у суті речей, подій, подальших вчинків, що мали до неї безпосередню дотичність. Яку? їй так важко збагнути.

Виходило, ніби вона спостерігала сама за собою здаля. Іноді, заглиблена у свої думи, занурена у спомини, винурювала на поверхню і не могла второпати: навіщо до неї йдуть усі ці люди, військові, цивільні, священослужителі, безперестанно вклоняються і уклінно просять щось підписувати.

Час перестав бути просто часом, перетворився на скалки з облич, посмішок, потисків рук, паперів, розмов ні про що. Вона просто тасувала колоду з таких карт і не переймалася тим, з яким рахунком закінчить чергову партію. Навіть згадала вислів про те, що так вбивають час. Тепер зміст згаданого імпонував, він був таким близьким до правди.

Лікар Маас вголос перечитував подані на підпис документи, однак зміст написаного мало її турбував, він просто був за межами її болю, тому недосяжний і незрозумілий. І тільки коли ловила схвальний кивок Мааса, ставила своє прізвище під документами, котрі оформляли передачу скарбонки марга Гінсутіон з відповідним відшкодуванням на її користь.

Хіба хтось може відшкодувати її втрату? Хто є такий сильний і дужий, щоб повернув з водяної прірви Майкла?

Тулила до себе дитину і тисячу разів перепитувала Манусу, чи справді малюк схожий на Майкла.

— Правда, правда? — запалювалася, вибухала іскрою миттєво і так же швидко втрачала усю животворну енергію. Знову бехкав важкий замок, стискало в грудях, сила залишала її. Хоча над усе хотілося вимовляти одне слово, називати одне ім’я, ловити одне зітхання, чути одне дихання…

Простягала уві сні руки, обіймаючи Майкла, і прокидалася, пронизана реальним жахом його втрати.

Трохи оговтавшись, після перепеленання немовляти (а у такі хвилини могла розважливо мислити), все ж постукала до кімнати Мааса.

— Я б хотіла якнайшвидше звідси поїхати, відразу після передачі браслета, — стала білою тінню на порозі. — Допоможіть, будь ласка, зв’язатися з моїм вуйком у Мельбурні.

Вона назвала адресу і тихо причинила за собою двері.

До ранку сиділа над колискою і вдивлялася в обличчя сина, відшуковуючи нові й нові рисочки, які так схожі з Майкловими…

15

— Лай-й-ян-ги!

Над містом зависли лайянги — паперові змії. Дітлахи наклеювали на легкий бамбуковий каркас тонкий папір із намальованим зображенням лева.

Дехто ще й прикріплював до нього хвіст із синтетичної мочалки, інші — з паперових стрічок. І знову захоплено проводжали лайянги в небо:

— … Й-й-ян-ги!

Так буває завжди, коли до індонезійців приходить свято. Цього разу розмальовані ромби прикрашали горді леви — тотем марга Гінсутіон — християн з тоба-батаків. Правда, лайянги краще запускати у другій половині дня, коли від нагрітої землі в прохолодну блакить здіймаються стрімкі струмені повітря. Це вони несуть зміїв так далеко і так високо, що відразу не відшукаєш їх темні цяточки у сивих пасмах неба.

Та сьогодні лайянги із левовими пащами висітимуть над Тусуклаїнгом цілий день, і тільки під вечір їх випустять в небо.

Ще вчора до Марти прийшла ціла делегація індонезійців на чолі з Фантабеаном Калі. Біля самих дверей, перехрестившись, вони низько вклонилися Марті.

— Ми, християни марга Гінсутіон, просимо вас очолити процесію урочистого виносу лева із банківського сховища на площу перед міською управою.

Марта в знак згоди тільки головою хитнула. Якби не ледь помітний рух, видавалася б статуєю з білого мармуру.

Більше ні про що її не просили, нечутно, у шанобливому поклоні залишили кімнату…

Широке трав’яне поле, що рівним зеленим килимом розкинулося перед будинком міського управління, або, як його називають місцеві жителі алун-алун, заповнювалося народом. Звідусіль сходилися святково одягнуті люди, в основному з християнської народності тоба-батаків.

Чоловіки, вбрані у двобортних із стоячим комірцем френчах з темного сукна та саронги, мали на головах батикові пов’язки, на ногах — чорні шкіряні мешти без закаблуків.

Жінки — в мережаних блузах, довгих, туго облягаючих бедра, батикових спідницях. У кожної смоляне волосся, зібране у жмуток, скріплене різьбленими гребенями або ж заколками із вкрапленнями з дорогоцінного каміння.

Виносом сейфа № 1 з банку керував Фантабеан Калі. Щойно левова сидяча постать, обвита живими квітами, з'явилася на вулиці і була встановлена на міцні металеві ноші, як гучно вдарили гонги. До них відразу приєдналися протяжні звуки флейти, струнний ребаба, ксилофони. На цих музичних інструментах вигравали молоді чоловіки в білих сорочках та з білими пов’язками на головах.

Святкова процесія рушила вулицею. На ноші звідусіль кидали. живі квіти, невеличкі снопики рису, зв’язки овочів та фруктів.

Марта з Стефком на руках, від якої не відходила Мануса, в оточенні мера міста, священика в темній сутані, військового ескорту та старійшин марга Гінсутіон йшли за ношами. За Мартою серед почесних гостей заквітчані вінками з живих квітів ступали Маас, Фатухелу та Ліан. Калі перед собою ніс заповіт марга Гінсутіон, що так довго висів у сховищі над сейфом № 1.

Замикав процесію оркестр-гамелан, в плавній музиці якого чисті дзвони традиційних інструментів перемежовувалися з урочистим звучанням європейських мідних труб.

Посеред цлощі перед міською управою сейф опустили на траву.

Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з Тобою… Ти породила Христа Спаса, Ізбавителя душ наших…

Через потужні динаміки молебен чути було на все місто.

По тому Калі підніс до священика заповіт марга Гінсутіон. Усі затамували подих, коли зачитувався текст мовою девангарі. І тільки тоді перед металевою скарбонкою розстелили червону оксамитову скатертину.

Священик підвів Марту до сейфа і звів руки до неба:

— Преславна Приснодіво, Богородице, прийми молитви наші і донеси їх Синові Твоєму і Богові нашому, щоб спас задля Тебе душі наші… Так нехай збудеться святеє діло! Амінь.

Марта клацнула невидимим замком, і пружний довгастий ключ випорснув з-під рук.

… отвори від зубів — перший ключ, — промайнули майже поруч останні слова Делковича.

Всередині лева відразу клацнуло.

… начепиш на верхні зуби і натиснеш…

Залишилося вставити другу сторону ключа. Він легко тричі повернувся.

Марта ледве встигла зійти зі скатертини, бо вмить розпахнулися дверцята, що формою відповідали череву лева, і звідтам посипався дощ дорогоцінного каміння, жовтогарячих золотих прикрас, коштовно оздоблених крісів. Один за одним, а то й наввипередки падав град з довгих разків сніжнобілих з райдужним відливом перлів і осідав на рубінах, сапфірах, смарагдах. Оздоблені золотою та срібною інкрустацією із дорогоцінним камінням кріси пронизували купу дорогоцінностей. Останніми із скорбонки нехотячи посунулися важкі золоті злитки.

Марта дивилася на те багатство. Коштовності вигравали перед очима барвистими водяними краплинами, такими ж райдужними і безликими, як ті, що огортали там, біля водоспаду…

О, яка вона була багата ще кілька днів тому, а тепер стала такою бідною серед справжнього дощу коштовностей!

Сльози покотилися по щоках. Вона дивилася на людей, котрі захоплено щось вигукували на своєму діалекті.

… але ніяке багатсво не поверне їй кохану людину…

… Охороняй завжди сильним Твоїм покровом в усіх небезпеках душі й тіла…

Крізь динамік рознісся голос священика, котрий виголошував молебен на честь Богородиці, ім’ям якої буде названо християнську церкву тут, на землі тоба-батаків.

Хвала тобі, Матір Божа, заступнице роду людського…

16

— Як ви себе почуваєте? — зайшов до кімнати Маас. — Чи зможете прийняти Фантабеана Калі?

Це запитання довелося лікарю повторити двічі, бо Марта була знову відсторонена від усього, що робилося навколо неї, цілком занурена в особисте, нічого не чула і не помічала.

Фантабеан Калі приніс чек. Величезна сума в перерахунку на долари США не викликала жодних емоцій.

— Подбайте про моїх друзів, — тільки й попросила.

— Ми все зробимо, не хвилюйтесь. А зараз відвеземо вас до літака, — як завжди з шанобливим поклоном говорив Калі. — Візьміть, це квитки до Мельбурна. Сподіваюсь, вас там зустрічатимуть?

— Так, я вже телефонував до її дядечка, — відповів замість Марти Маас.

Калі вклонився і нечутно вийшов. Марта так і не відійшла від вікна, де за стіною тропічної зелені йшла дорога до водоспаду.

— Як ви? — торкнувся Мартиного плеча лікар.

— Болить…

— Що?

— Пам’ять… Так пече в грудях, стоїть усе перед очима… Завезіть мене востаннє туди, — махнула рукою у напрямку гір. — Благаю, завезіть до Майкла…

До відльоту літака лишилося небагато часу, але не виконати бажання Марти було просто неможливо.

Ліан і Фатухелу тупцяли тут же. Після того, як Марта сяде в автомобіль і під опікою марга Гінсутіон поїде на летовище, вони разом з лікарем Маасом на дхоу вирушать додому.

Почувалися ніяково, бо горе не позбавило Марти здатності зробити відповідні розпорядження і через Калі кожен теж отримав чек.

Усі зупинилися над урвищем.

Крізь пелену води важко було побачити бодай що, однак Марта змогла побачити і відчути те, що хотіла.

Сіра прохолода могутньої піни, потрощеної природною силою, огорнула її легкою, прозорою і до болю бажаною матерією відчуття продовження людської сутності у новому її материнському вимірі. Майкл залишив найкращу, найбільшу чоловічу частину любові — свого сина. І тому нерозірваний їх зв’язок, непереможний, він виявився сильнішим за смерть.

Це було саме те, що хотіла знайти її душа.

… коли Марта почула і розібрала приємний жіночий голос, що просив пристебнути паски, до неї дійшло, що оце вона знову опинилася у літаку. Поруч сиділа Мануса і голосно випускаючи носом повітря, не могла дати раду паскам. Перед ними у прикріпленому до стіні легкому ліжечку спав Стефко. Марта допомогла Манусі і тільки коли почула потрібне клацання, відкинулася на спинку крісла.

Друге її життя закінчилося. Починалося воно, правда, теж у літаку. Третє, виходить, також починається з дороги…