Бухтик з тихого затону

Старi приятелi

З тiєї хвилини, як Бухтик подався на розвiдку до лiсового санаторiю, господар затону не мiг знайти собi мiсця. Вiн без упину плавав уподовж берега i щомитi визирав з води, аби побачити, повертається його син чи нi.

I знову плавав, плавав…

— Ну чого б це я так побивалася? — не витримала стара верба, коли господар затону, либонь, всоте пропливав повз неї. — Тепер вже нiчим не зарадиш. Залишається лише чекати.

Старезна верба розмовляла з водяником лише в тих випадках, коли нiкого з стороннiх не було поруч.

Барбула втомлено присiв бiля неї. Скосив погляд на корiння, що стирчало над поверхнею води, i вiдчув легкий бiль всерединi. Пiдводне корiння вiн, як умiв, скрiпив рiчковим намулом. А ось це, надводне… Навiть Бухтик не знав, яким чином його можна змiцнити, навiть старий приятель, господар навколишнiх лiсiв, Даваня, не мiг нiчого порадити.

— Легко тобi так говорити — не побивайся, — з докором сказав Барбула. — А як же менi не побиватися — це ж єдиний мiй син… Ет, i приспiчило Даванi саме в цей час податися до чужого лiсу! Ет!..

Барбула завжди промовляв «ет», коли почував себе кепсько.

— Мусиш сподiватися на краще, — порадила верба.

I в цю мить з глибини лiсу долетiло:

— Ку-ку!

I трохи згодом:

— Няв-няв!

Даваня, коли йому кортiло зустрiтися з старим приятелем, завжди викликав його в такий спосiб.

Господар затону стрепенувся i почав пильно придивлятися до самiтного берестка, котрий стояв трохи вище за течiєю. Вони завжди зустрiчалися бiля цього дерева.

А нявкання, без сумнiву, долiтало саме звiдтiля.

— Нарештi! — вихопилося у Барбули. — Нарештi Даваня повернувся! Може, хоч вiн щось порадить!

I старий водяник стрiмголов кинувся на поклик свого щирого приятеля.

А тим часом Даваня розходився що є духу.

— Ку-ку, няв, гав-гав! — кликав вiн Барбулу голосами всiх вiдомих йому птахiв та звiрiв. — Му-у!

Дуже легко засвоював Даваня все, що йому лише доводилося чути чи бачити. Нещодавно вiн навiть похвалявся перед Барбулою, що от-от навчиться людської грамоти. Вiн нiбито пiдiбрав поблизу лiсової дороги надзвичайно цiкаву книжку з малюнками. Лишилося хiба дiзнатися, що в нiй написано.

— Я осьдечки! — вигукнув Барбула, випiрнувши поруч з берестком. — Ось де я, бачиш? А тебе де стiльки часу носило?

Проте господар лiсу з'явитися на очi чи бодай вiдповiсти не поспiшав. Замiсть свого приятеля Барбула угледiв лише сучок, що, нiби павук по павутинцi, легко ковзнув по стовбуру до нижньої гiлляки.

Опинившись на нiй, той сучок застиг на мить, затим почав швидко виростати в усi боки. Спочатку з'явилися чотири сучечки, два вгорi, два внизу. Нижнi вiдростали куди швидше, нiж верхнi. То були прудкi ноги лiсового господаря.

«Вправно, ох i вправно у нього все виходить! — в захватi подумав Барбула, спостерiгаючи за стрiмким перевтiленням свого приятеля. — I де тiльки навчився вiн цьому?»

Самому Барбулi так i не довелось осягнути премудростей всiляких перевтiлень. Хiба що, та й то з неймовiрними зусиллями, перетворювався вiн на такi кошлатi i безформнi водоростi, що плюнути хотiлося, дивлячись на них.

А в горiшнiй частинi сучка, мiж iншим, почали вже вирiзуватися твердi сухенькi плечi, жилава шия, нарештi з'явилася голова з густими зморшками i хитрими усмiхненими очицями.

— Ось i я! — оголосив Даваня i усiвся верхи на гiлляку. Проте тут же, нiби схаменувшись, зiрвався на ноги i оббiг навколо стовбура.

Барбула мимоволi розтягнув рота до вух: такою вже непосидючою iстотою був його древнiй приятель. Нiкому нi разу не довелося побачити непорушного Даваню.

— Ось вiн, я! — повторив Даваня, вигулькнувши з iншого боку стовбура. — Аби ти тiльки знав, скiльки в мене новин! Чекай… Що це з тобою? Невже ти не радий менi?

— Тобi я завжди радий, — вiдказав Барбула. — Тiльки тут таке щойно трапилося! Слухай-но, ти менi друг?

Даваня почав стрибати на однiй нiжцi, затим на iншiй.

— Ти ще сумнiваєшся в цьому?

— Тодi прошу тебе зробити одну послугу. Треба негайно дiстатися до сано… санаторiю! Треба дiзнатися, чи не трапилося чогось з Бухтиком.

— А вiн що — там хiба?

— Там. I давно пора йому повернутися звiдтiля.

— Чого ж його туди понесло?

— Е-е, так ти, виявляється, нiчого не знаєш? — здогадався Барбула. — Тодi слухай…

Новина була настiльки цiкавою, що Даваня кiлька секунд не ворушився. Потiм вигукнув «гоп-ля!» i спритно перестрибнув на iншу гiлку.

— Гаразд, я зараз же вирушаю до того санаторiю. Ось тiльки якого вигляду я приберу перед тамтешнiми мешканцями? Ану, Барбуло, мерщiй заплющ очi! Тiльки, дур, не пiддивлятися!

Барбула слухняно зажмурився. А коли знову розплющив очi — Даванi на деревi вже й слiду не було. Лише над пiщаним береговим урвищем самiтно стояла пишна квiтка.

Барбула уважно розглядався на всi боки. Даремно, Даванi нiде не було. Тодi вiн запитав:

— Ти куди подiвся?

— Тут я, тут, — прошелестiла квiтка. — Ось вiн, я!

При тих словах квiтка плавно злетiла в повiтря i перетворилася на метелика. А коли вiн пiдлетiв до гiлки, на котрiй щойно крутився Даваня, — то вже був не метелик чи квiтка, а справжнiсiнький пугач.

— Можу стати оленем чи вовком, — повiвши очима вбiк водяника, сказав пугач. — Тiльки тодi всi дiти збiжаться дивитися на мене i я нi про що не дiзнаюся… Можна напустити в очi туману… Нi, все ж таки найкраще, мабуть, стати скромною квiткою. Тодi нiкому з дiтей i в голову не прийде зацiкавитися мною, i я зможу безборонно дiзнатися геть про все… Бувай здоровий, Барбуло, i не хвилюйся. Твiй друг зробить все, що може!

Пугач плавно вiдокремився вiд гiлки i безшумно полетiв у бiк лiсового санаторiю.

На узлiссi Даваня вирiшив присiсти на найвище дерево, аби трохи огледiтися i вирiшити, як йому бути далi. I тут вiн загледiв Бухтика, котрий щодуху мчав вiд санаторiю до рiчки. Його голова була щiльно закутана рушником, i вiд того син Барбули бiльше скидався на ведмежатко, в котрого розболiлися зуби.

— Бухтику, спинись! — вигукнув господар лiсу, коли той порiвнявся з ним. — Що це тобi напнули на голову?

Бухтик не зупинився. Вiн лише махнув рукою i помчав своєю дорогою далi.

— Дивно… — збентежено пробурмотiв Даваня. — Нiчого не розумiю. А тому… Тому мушу побувати там!