Бухтик з тихого затону

Вiтько розшукує ручку

Пiд вечiр небо облягли низькi темнi хмари i почав накрапувати дрiбний дощ.

— О, дощ! — зрадiв Сергiйко. — Це чудово!

Раз iде дощ — значить, незабаром Бухтик з'явиться знову.

— Що ж тут доброго? — заперечив Вiтько, який про Бухтика ще нiчого не знав. — Одна нудьга, i бiльше нiчого.

Сергiйко лише посмiхнувся у вiдповiдь. Вiн вiдчинив вiкно i поклав на пiдвiконнi таблетку. Потiм подумав i вирiшив зачинити дверi на ключ: коли ненароком постукає тьотя Клава, Бухтик встигне вискочити надвiр.

От, здається, i все. Тепер лишилося тiльки чекати бажаного гостя.

Сергiйко сiв бiля столу, поглянув на приятеля i знову посмiхнувся. Ох, i здивується, певно, Вiтько, коли побачить, хто до них зараз завiтає!

— Чого радiєш? — похмуро поцiкавився Вiтько. — I навiщо це ти дверi зачинив?

— Зачекай трохи, — загадково вiдповiв Сергiйко. — Незабаром дiзнаєшся.

У Капустiна, мiж iншим, був кепський настрiй. Справа в тому, що через тиждень повинен вiдбутися спектакль, а на роль бiсенятка нiхто не зголошується. Може, попрохати Сергiйка? А що — вiн товариш вiрний, не вiдмовить.

В цю мить за вiкном почувся шурхiт. Вiтько знехотя пiдвiв заклопотаний погляд, i…

На пiдвiконнi сидiв усмiхнений Бухтик.

— Добривечiр вам, — привiтався вiн. — Тьотя Клава не зайде?

— Якщо й зайде, то не вiдразу, — сказав Сергiйко. — Я замкнув дверi на ключ.

— Тодi ще раз добрий вечiр, — сказав Бухтик i зiстрибнув з пiдвiконня. — Ти чекав на мене?

— Добрий вечiр, — вiдказав Сергiйко. — Ну, звичайно, чекав! Вiтю, знаєш, хто до нас прийшов?

Проте Вiтька в кiмнатi не було.

— Куди вiн мiг подiтися? — щиро здивувався Сергiйко. — Хвилину тому вiн же отут сидiв, на цьому ось стiльцi. Може, в коридор вийшов?

Проте дверi були зачиненi, а ключ, як i до того, стирчав у замковiй шпарцi.

— Ти когось шукаєш? — запитав Бухтик.

— Еге ж, — вiдповiв Сергiйко. — Товариша шукаю. Нiяк не зрозумiю, куди вiн подiвся.

— Може, перетворився на невидимку? — припустив Бухтик.

— Хто — Вiтько? — в Сергiйковому голосi чувся сумнiв. — Та вiн же така невидимка, як i я!

Проте що не кажи, а Вiтька в кiмнатi не було. I пояснити, куди зник його товариш, Сергiйко не мiг. Скидалося на те, що Капустiн i справдi став невидимкою.

Тiльки як це йому вдалося?

— Диви, тремтить, — зненацька сказав Бухтик.

— Що тремтить?

— Лiжко тремтить.

I Бухтик показав на Вiтькове лiжко.

Проте, коли бути справедливим, Бухтик висловився не точно. «Тремтить» — це було зовсiм не те слово, яке визначало стан Вiтькового лiжка. Воно не тремтiло — нi, воно просто ходором ходило! Так, нiби на нього нi з того, нi з сього напала надзвичайно жорстока пропасниця. Пiдстрибував матрац, пiдстрибували нiкельованi нiжки. А подушка — та взагалi злiтала вище вiд бильця!

Якусь мить Сергiйко зачудовано дивився на лiжко.

— Вiтю, що з тобою? — нарештi запитав вiн. — Чого ти туди залiз?

Вiтько не вiдповiв. Проте лiжко стало труситися не з такою силою, як ранiше.

— Вилiзай, Вiтю, — сказав Сергiйко. — Я тебе з Бухтиком познайомлю. Не бiйся, вiн зовсiм не страшний.

Вiтько повiльно виповз з-пiд лiжка i, не дивлячись нi на кого, став струшувати пилюку на колiнах.

— А я i н-не б-боюся… — затинаючись, вiдказав вiн. — З-звiдкiля ти взяв, що я когось злякався? Просто я туди… ручку впустив. От i полiз за нею.

Вiтько нарештi покiнчив з пилюкою i з побоюванням поглянув на незвичайного гостя. А через хвилину, роздивившися як слiд, вiн вже надзвичайно досадував на себе. I з якого такого дива вiн, Вiтько Капустiн, мав так лякатися? В цьому зайдi не було нiчого страхiтливого, звичайний собi хлопчисько, лише загримувався непогано. А хiба йому самому не доводилося гримуватися? Ого, ще скiльки разiв! Часом навiть мама не могла впiзнати.

— Пхе, — приходячи до тями, пирхнув Вiтько. — Теж менi, загримувався пiд… — Капустiн на мить замислився, — пiд бiса i гадає вже, що всi його злякаються!

— Пiд якого бiса? — запитав Бухтик. — I для чого менi гра… гримуватися? Я тiльки-но вiд затону прибiг.

— Вiтю, Бухтик правду каже, — пiдтримав Сергiйко нового приятеля. — Вiн не гримувався, вiн такий i є.

— Га, теж менi — дурника знайшли! — вигукнув Вiтько i зобразив на своєму обличчi найпрезирливiший з виразiв, на котре лише був спроможний. — А як ти можеш довести, що ти бiсеня?

— Як?

Бухтик в задумi посмикав себе за вухо.

— Ну… Хочеш, до стелi дострибну? — запропонував вiн. — З мiсця. I не просто так, а ногою дiстану. Хочеш?

— Ну-ну, — недовiрливо посмiхнувся Вiтько. — Хотiв би я подивитися!

— То дивись!

Бухтик пiдстрибнув, спритно перевернувся в повiтрi i залишив на стелi чiткий слiд.

— Ух ти-и! — вихопилося у Вiтька. Проте вiн одразу взяв себе в руки. — Ну й що з того? Таким штукенцiям i в цирку можна навчитися. Нi, ти менi iнше щось покажи!

— Вiн може випити скiльки завгодно води, — втрутився Сергiйко. — Я сам бачив.

— О, це я завжди можу, — згодився Бухтик.

I не встигли хлопцi й оком змигнути, як карафка з водою, що стояла на столi, була порожньою.

— Ну як? — запитав Бухтик i перевернув карафку догори дном. — Бачиш — нi каплi не лишилося! Що тепер скажеш?

— Ха, якась там карафка! — з презирством пирхнув Вiтько. — Я, коли захочу, можу i двi видудлити. Особливо в спеку. Нi, ти менi покажи щось таке… таке…

I вiн помахав у повiтрi пальцями.

Сергiйко з Бухтиком розгублено перезирнулися. Ну як ти йому доведеш, що все це не вигадки?

— Я… я ще можу стати невидимкою, — нарештi запропонував Бухтик.

— Так я тобi й повiрив, — усмiхнувся Вiтько. — Ану стань!

Бухтик застиг посеред кiмнати i почав пильно вдивлятися у власну тiнь, що падала вiд лампочки. Так вiн простояв з хвилину, а може, й довше. Тодi зiтхнув i розвiв руками:

— Не виходить зараз. Вiтамiнка заважає.

— Га, йому вже й вiтамiнка заважає! — вигукнув Вiтько. — А ще що тобi заважає?

Вiтько Капустiн вже вважав, нiби вiн вивiв цього самозванця на чисту воду. Вiн навiть до того осмiлiшав, що дав щигля ледве помiтним рiжкам Бухтика.

— Може, тобi оцi ось роги заважають? — ущипливо поцiкавився Вiтько. — Чи, може, оцей хвiст? Диви, який вiн у тебе довжелезний! От я його зараз трохи пiдкорочу…

I вiн щосили смикнув Бухтика за хвоста.

— Ой! — заволав Бухтик i зiрвався з мiсця.

А через якусь мить Вiтько Капустiн метляв ногами десь пiд електричною лампочкою.

— Ти! Я ж тобi за це… гарчав розлючений Бухтик i розмахував Вiтьком, наче якимось лантухом. — Я ж тобi не знаю що зроблю…

— Вiдпусти мене! — долiтав з-пiд лампочки нажаханий Вiтькiв голос. — Вiрю тобi, вiрю! Я бiльше не буду! Сiрий, та скажи ж йому щось!

Сергiйко вчепився в плечi Бухтика.

— Бухтику, не треба! Вiн же це ненавмисне зробив! Вiн же думав, що ми розiгруємо його!

— Розiгруємо?

Бухтик поставив ошелешеного Капустiна на пiдлогу. У того вiд пережитого пiдiгнулися ноги, i вiн сiв.

— Що ж, я тобi вибачаю, — сказав Бухтик. — Тiльки не роби так бiльше нiколи. От коли б л тебе почав нi з того, нi з сього смикати за хвоста — що б ти зробив?

Сергiйко засмiявся.

— А нiчого, — сказав вiн. — У нього хвоста немає!

— Немає? — перепитав Бухтик. — Ну тодi… за носа!

— Нi! — вигукнув Вiтько i прикрив носа долонями. — Не треба!