«Хочеш стати артистом?»

Бухтик всiвся за стiл, поклав пiдборiддя на кулаки i усмiхнувся до Сергiйка.

— Мiй батько Барбула дякує тобi за такi чудовi вiршi, — почав вiн.

— Ти їх переклав, так? На свою мову?

— Гм-мм… — невизначено вiдповiв Бухтик. Згадувати про переклад йому не хотiлося. — Взагалi, знаєш, батьковi хочеться, аби ти ще якiсь вiршi пригадав… Ну, хоча б такi…

Бухтик наморщив лоба i почав:

Минає нiч, заходить мiсяць,

Крикливих птахiв повно в лiсi…

Затим вiн ще бiльше наморщив лоба i закiнчив:

I я аж плескаю в долонi,

Що їх нема у нас в затонi!

— Ось якi вiршi, — задоволене сказав вiн. — Сам їх склав. Не спав через те цiлу нiч. Ну як, Сергiйку, добрi вiршi, еге ж?

Сергiйко стенув плечима.

— Як тобi сказати… Розумiєш, вони…

— Нi, ти чесно скажи — добрi вiршi, еге ж? — наполягав Бухтик.

— Я… розумiєш… ще не дуже тямлю в вiршах. Але думаю, що вони невдалi. Тiльки ти не ображайся, гаразд?

Обличчя в Бухтика розчаровано видовжилося.

— Ти переконаний? — запитав вiн.

Сергiйко кивнув головою.

— Гаразд, поговоримо про це iншим разом, — сказав Бухтик. — А ти поки що пригадай iншi вiршi. Та не зволiкай, а то батько проходу не дає. Все запитує: коли ж, нарештi, прийде твiй Сергiйко i почитає щось про нас? Ну то як?

— Гаразд, — подумавши, пообiцяв Сергiйко. — Будуть вам вiршi. От тiльки… Можна, їх прочитає хтось iнший?

— Iнший? А хто саме?

— Один… одна дiвчинка. Оля. Правда, вона зараз нездужає, але через кiлька днiв їй дозволять виходити на вулицю. Отодi ми з нею i прийдемо до вас.

— А чого вона, а не ти? — запитав Бухтик.

— Того… вона знає куди бiльше вiршiв, нiж я.

Бухтик кивнув головою.

— Тодi звичайно… кiлька днiв зачекати можна.

А Вiтько в цей час сидiв по iнший бiк столу, чухав боки i з побоюванням розглядав Бухтика. Вiн все ще був упевнений, що цей гiсть — старанно загримований хлопець з цирку. Ну й що з того, що не вдалося вiдiрвати хвоста? Просто вiн мiг бути добряче приклеєний. Чи пришитий.

I тут Вiтьковi прийшла до голови така думка, що вiн ледве не пiдстрибнув з радощiв. А що, коли…

— Слухай, Бухтику… — обережно почав вiн.

Бухтик незадоволено поглянув на нього.

— От ще! Я ж розмовляю! Ну, гаразд, слухаю.

— Я… хотiв би тебе тiльки запитати… Ти не хочеш стати артистом?

— Арти… А для чого вони?

— Як для чого? Вони ж найвiдомiшi люди в усьому свiтi! Всi їх знають, всi їм аплодують…

— Неправда, — авторитетним голосом заперечив Бухтик. — Найвiдомiшi в свiтi люди — це винахiдники. Такi, як я. За ними йдуть поети. Про це я дiзнався з тої скриньки, що стоїть, як його… у холi. В нiй, знаєте, миготять всiлякi цiкавi картинки…

— А-а, знаю, — здогадався Вiтько. — Та скринька називається телевiзором.

— Телевiзором, — повторив Бухтик. — Що ж, запам'ятаю. Може, колись i пригодиться.

«Ох же ж придурюється! — захоплено подумав Вiтько. — I що з нього буде, коли виросте? Мабуть, неабиякий артист. Навiть не набагато гiрший за мене…»

— Актори теж вiдомi, — вголос доводив вiн своє.

— Це правда? — повернувся Бухтик до Сергiйка.

— Правда, — пiдтвердив той.

— Тодi… навiть не знаю… — нерiшуче промовив Бухтик. Видно було, що вiн не вiд того, аби стати ще й артистом.

— Чекай, Вiтю, — втрутився раптом Сергiйко. — А як же вiн гратиме людей? Вiн… той… вiн же Бухтик!

— А йому i не потрiбно грати людей, — розважливо вiдказав Вiтько. — Навiщо йому їх грати? Люди зроблять це куди краще. А Бухтик виконуватиме роль бiсеняти в «Казцi про попа i про наймита його Балду». Зрозумiло? А там ще щось поставимо.

— I справдi, — жваво пiдхопив Сергiйко. — Це ти добре придумав. Молодець!

В ту ж хвилину хтось постукав у дверi i почувся веселий голос Миколи Володимировича:

— Агов, козаки! Чого ви там зачинилися? Злякалися когось, чи що?

— Нiкого ми не злякалися! — радо вигукнув Вiтько. I не встиг Бухтик вискочити з-за столу, як вiн уже вiдiмкнув дверi.

— Еге, бачу, у вас тут цiла компанiя! — зауважив Микола Володимирович.

— Це Бухтик, — почав Сергiйко. — Вiн…

— Можеш не продовжувати, — зупинив його Микола Володимирович i уважно подивився на Бухтика. — Коли не помиляюся, це персонаж iз вашого майбутнього спектаклю. Вгадав чи нi?

— Вгадали, — сказав Вiтько. — А звiдкiля вам це вiдомо?

Микола Володимирович загадково посмiхнувся.

— Е-е, друже мiй Капустiн, — сказав вiн. — Я знаю геть про все. Менi вiдомо навiть те, що ти вчора бiгав на станцiю. Скiльки порцiй морозива з'їв, га?

— Двi, — вiдказав Вiтько i опустив очi.

Микола Володимирович похитав головою.

— Так я тобi й повiрив, — сказав вiн.

— Ну… три, — пошепки признався Вiтько.

— От бачиш. Так i ангiну схопити недовго. А ти ж актор, ти ж повинен берегти горло! Нумо пiдiйди ближче, покажи язика… Скажи: «А».

— А-а, — почав було Вiтько, i раптом його очi полiзли на лоба.

Бухтик зникав з неймовiрною швидкiстю. Тiльки-но його можна було навiть помацати, а тепер залишилася одна лише туманна тiнь. За якусь мить щезла i вона.

— Ме-ее, — замекав вражений Вiтько.

Сергiйко крадькома поглянув на Миколу Володимировича. Затим спритним рухом витрусив таблетку i поклав на край столу. Вона одразу ж розчинилася в повiтрi, — i перед Вiтьком, мов нiчого не сталося, сидiв Бухтик. Лише цього разу вiн задоволене усмiхався.

— Бе-е, — пробував подiлитися своїми враженнями Вiтько.

— Я просив тебе назвати лише «А», — докiрливо зауважив Микола Володимирович. — Я ж не просив тебе переказувати весь алфавiт! Мабуть, морозиво тобi не пiшло на користь.

— Бе-е, — настоював на своєму Вiтько. — Б-бухтик! — нарештi вимовив вiн i показав рукою в бiк кудлатого гостя. Лише тепер Вiтько, здається, почав щось розумiти.

— Ну й що з того, що Бухтик? — вiдказав на те Микола Володимирович. — Я вже з ним познайомився… Е-е, друже Капустiн, та в тебе з пульсом щось негаразд. Серце б'ється, мов овечий хвiст! Доведеться, мабуть, прийняти ось цi лiки i негайно лягти в лiжко!

— Та я… — боронився Вiтько. — Це тому, що вiн…

— Негайно, — строго повторив Микола Володимирович. — I слухати нiчого не хочу.

I довелося бiдолашному Капустiну лягти в лiжко.

Загрузка...