Пiсля вигнання Омашi господар затону зовсiм занемiг. Щоправда, донька оселилася не так далеко, в сусiднiй рiчечцi, i Барбула пообiцяв, що коли вона виправиться, то зможе повернутися назад.
I все ж вiн страшенно сумував за дочкою, хоча й був переконаний, що iнакше вчинити не змiг.
Господар затону повiльно плив дном рiчки i бурчав на весь свiт: на малькiв, котрi вiчно плутаються пiд ногами, на мулисте дно, на сонце, яке стало надто пiзно сходити, зате рано вкладатися.
Барбула зiбрався було побурчати i на самого себе, коли раптом у поле його зору потрапив будиночок Бухтика. Барбула завмер: схоже, що в ньому вiдбувалося щось надзвичайне, бо з вiкон i дверей раз по раз вилiтали тисячi повiтряних бульбашок.
Поганого настрою як не бувало. Натомiсть Барбулою оволодiла здорова цiкавiсть. I була вона настiльки сильною, що поважний господар затону, нiби якийсь хлопчисько, перебрався через огорожу i обережно заглянув у вiкно.
I ось що вiн побачив.
Вiдомий винахiдник сидiв на колодi посеред кiмнати i тримав у ротi одразу двi довгi гнучкi трубки. Iз однiєї трубки вiн вдихав воду, а в iншу видихав. Вдихав i видихав. Вдихав i видихав. I обличчя його аж сяяло вiд задоволення.
А трубки тяглися iз скриньки, що була прилаштована на Бухтиковiй спинi.
— Що тут робиться? — поцiкавився Барбула. — I чого це ти сяєш, як майська ружа?
Бухтик не вiдповiв. Йому було нiколи. Вiн лише кивнув головою, запрошуючи батька увiйти до будиночка. Бухтик нiяк не мiг надихатися як слiд. Вiн навiть очi заплющив вiд задоволення.
— Та що це з тобою? — знову запитав Барбула. — Може, я чимось зможу допомогти?
Нарештi Бухтик вийняв трубки з рота. Потiм зняв скриньку i обережно поклав її на колiна. Лише пiсля цього подивився на Барбулу i сказав:
— Нiчим ти менi вже не допоможеш.
Барбула стривожився не на жарт.
— Як це — нiчим? Я ж для тебе все, що завгодно…
— Нi, вже не зможеш, — повторив Бухтик. — Не зможеш тому, що я й без тебе справився. Правда, менi допомагали Сергiйко i дядько Костя…
Бухтик показав на скриньку з трубками i додав:
— Поки що це мiй найкращий винахiд. Вiн переверне все життя в нашому затонi.
— Не треба перевертати, — поспiхом промовив господар затону. — Тут поки що й без цього непогано. Ти краще скажи менi, що то за штукенцiя i для чого вона.
Бухтик хитро примружив очi.
— Невже не здогадуєшся?
— Кгм-мм… На щось нiби схоже, — невпевнено вiдказав Барбула i почав розглядати останнiй винахiд свого сина. Винахiд цей i справдi був на щось схожий. Трубки були схожi на звичайнi гумовi трубки, скринька теж нiчим не вiдрiзнялася вiд тих, що їх Барбула iнколи знаходив у рiчцi.
— Пам'ятаєш, як ти просив мене змайструвати таку рiч, щоб можна було дихати на суходолi? — прийшов Бухтик батьковi на допомогу. — Так от, цю рiч я змайстрував.
У Барбули навiть подих перехопило.
— Невже суходих?
Бухтик задоволене кивнув головою.
— Атож. Вiн i є.
Барбула ще раз уважно обдивився скриньку з трубками. Навiть понюхав їх навiщось.
— Велике тобi спасибi, — сказав вiн. — От тiльки… чи безпечний вiн? Чи надiйний?
— Ну аякже! Як i все, що я змайстрував до цього.
— Саме це мене i хвилює, — зауважив Барбула. — Ти майструєш, а я страждаю.
— Та ти що — не вiриш? — не на жарт образився Бухтик. — Ану, гайда на берег!
Вони рушили до верболозу. По дорозi Барбула раз по раз позирав на небо i занепокоєно похитував головою: на ньому не було анi хмарини. В такi днi пiдводнi мешканцi навiть носа не потикають з води.
— Ми що — будемо ходити по суходолу? — недовiрливо запитав вiн сина. — Поглянь-но лише, як пече сонце!
Бухтик зневажливо стенув плечем.
— Мене це зовсiм не турбує, — вiдказав вiн i пiднiс трубку до рота. — Дивися краще, що я роблю. Через оцю трубку треба вдихати воду чи бодай вологе повiтря. А ось через цю — видихати. Зрозумiв?
Барбула довго розглядав скриньку з трубками.
— Гм-мм… воно, звiсно… I довго так можна дихати?
— Скiльки завгодно. Була б лише вода в скриньцi. Ну, я пiшов.
Бухтик поправив скриньку, ще раз вдихнув-видихнув i смiливо вийшов з води.
Господар затону отетерiло спостерiгав за синовими дiями. Невже можна без шкоди для здоров'я прогулюватися в отаку спеку? Та будь-який водяник одразу ж вiдкинув би копита… А Бухтиковi хоч би що — прогулюється, нiби в себе вдома.
— Агов, Бухтику! Ти хоча б совiсть мав! — не витримав врештi-решт Барбула. — Може, я теж хочу спробувати!
Бухтик не заперечував. Вiн одразу шубовснув у воду i скинув спорядження. Потiм замiнив воду в скриньцi i припасував пристрiй на батьковiй спинi. Пiсля всього вiдступив на кiлька крокiв, прискiпливо оглянув Барбулу з нiг до голови i з сумнiвом похитав головою.
— Мабуть, ця скринька тобi замала, — зауважив вiн. — Тобi швидше пiдiйде цистерна. Чи хоча б бочка… Але для початку, думаю, пiдiйде й таке.
Пiдбадьорений цими словами, Барбула вийшов на берег i ступив перший крок… Затим — другий, третiй.
«Пече, — подумав вiн. — Все ж терпiти можна. Головне — я дихаю на суходолi!»
П'ятий крок, десятий…
Зненацька Барбула зупинився, вiдчайдушне замахав руками i чимдуж рвонув до рятiвного затону.
— Чого ти? — запитав Бухтик. — Злякався, чи що?
Барбула не вiдповiдав. Вiн виштовхнув трубки i пожадливо ковтав воду.
— Коли б то лише налякався! — прийшовши нарештi до тями, почав вiн. — Коли б то тiльки це! Я ледве не задихнувся, ось що!
Бухтик став метушливо ритися в суходиху.
— Не може бути, — бурмотiв вiн. — Принцип дiї перевiрено… Зараз дiзнаємося… Напевно, щось трапилося з подачею води… Ага, ось воно що! — I Бухтик помахав перед батьковим носом жмутком водоростей. — Все ясно — це вони забили трубку. Треба встановити фiльтр, та й годi. Такий, як в колодязi дядька Костi.
Барбула взяв жмуток водоростей, пом'яв їх у долонях. Навiть для чогось понюхав.
— Фiльтр, кажеш… А чи не краще набирати до суходиху лише чисту воду?
Бухтик ошелешено витрiщився на батька.
— А й справдi… — вражено видихнув вiн. — Можна брати воду на чистому мiсцi… Та ти, батьку, виявляється, мiг би й сам стати неабияким винахiдником!
— Таке скажеш… — нiяковiючи, усмiхнувся Барбула.
А про себе подумав, що стати винахiдником не так вже й важко. Варто лише зрозумiти, що до чого.