Бухтик з тихого затону

Квiти для Олi

Нiхто не знає, був тiєї ночi Бухтик видимим чи нi. Все одно в густому нiчному мороцi його обличчя нiхто не розгледiв би. Могло здаватися лише, що вiд лiсової рiчки до санаторiю сама собою пливе свiтла пiжама. Пiжама зупинилася пiд Олиним вiкном, i на пiдвiконня лiг величезний оберемок квiтiв.

Цi квiти прохала передати Чара.

— Нехай вони будуть подякою за чудовi вiршi, — сказала вона при цьому. — I за вербу, i за все-все…

Барбула також запропонував вибрати в подарунок Олi щось iз своїх коштовностей.

— Можеш навiть дзеркало їй вiднести, — сказав вiн. — Для Олi менi тепер нiчого не шкода.

Бухтик на те лише рукою махнув.

— Це для неї не подарунок. Я ж тобi казав, що в санаторiї цього добра бiльше, нiж треба.

— Але, розумiєш… в мене бiльше нiчого такого немає. Хiба що чобiт…

— То й не треба, коли немає. У них бiльше цiнуються не подарунки, а всiлякi добрi слова.

— Слова? — здивувався Барбула. — Якi слова?

— Ну… «дякую», наприклад.

— I всього? Тодi передай вiд мене Олi хоч цiлий лантух «дякую», — сказав Барбула. Потiм трохи подумав i розщедрився остаточно: — Або навiть два лантухи. Не забудеш?

— Звичайно, не забуду.

— А не важко буде нести?

— Нiчого. Якось впораюся.

Розмова ця вiдбулася кiлька хвилин тому…

Свiтла пiжама трохи постояла пiд вiкном Олиної палати, потiм рушила у бiк рiчки.

Все ж до рiчки вона так i не дiсталася. Порiвнявшись з колодязем, пiжама нерiшуче загойдалася i голос Бухтика в задумi проказав:

— Може, спробувати заночувати тут, га? А й справдi, чому б не спробувати?

Ляда вiдсунулася трохи вбiк, свiтла пiжама перехилилася через бетонований зруб i щезла в глибинi.

На днi колодязя було зручно й тихо. Так тихо, що навiть у вухах дзвенiло.

Бухтик лiг на рушник, який так i забув повернути Сергiйковi, укрився курточкою i вдоволено зiтхнув.

Високо над ним тремтiла самiтна зоря.

«Напевно, вiд холоду тремтить, — вирiшив Бухтик. — чи вiд того, що нiкого немає поруч. Що ж, сама винна. Не треба було забиратися в таку далечiнь…»

А от вiн, Бухтик, нi в яку далечiнь не збирається. Йому й тут непогано. Батько, сестра Чара, чудовий друг Сергiйко, Олинi вiршi — чого ще бажати водянику? В нього навiть два будиночки тепер є! Один в затонi, iнший ось тут, в колодязi.

— Нi, все-таки життя — добра рiч, — мрiйно промовив Бухтик. — Прекрасна рiч!

Пiсля цих слiв вiн повернувся обличчям до стiни i через якусь мить заснув.