Бухтик з тихого затону

«Край лукомор'я дуб зелений»

Бухтик стрiлою летiв по затону.

— Збирайтеся швидше! — вигукував вiн. — Агов! Прийшли Оля з Сергiйком!

Першим прибув сам господар затону. I все ж не втримався водяник, зазирнув по дорозi до старої верби.

— Треба ж таке! — вже вкотре розчулено приказував вiн. — Чужi, зовсiм чужi дiтлахи, а дивися ж ти, що зробили!

— О, тепер нам з тобою жити та й жити, — прошелестiла верба.

— Швидше, батьку! — гукав Бухтик. — Вони вже прийшли!

Барбула пiдплив до сина i всiвся на найзручнiшому мiсцi — плескатому каменi, геть порослому м'яким пiдводним мохом. Всiвся, пiдпер рукою щоку i ласкаво подивився на Сергiйка з Олею.

— Нi, ти лише подумай, — все примовляв вiн. — Зовсiм чужi дiти…

На жаль, гостей було видно не дуже добре: заважав невеликий кущ верболозу.

— Треба перенести цей кущик убiк, — зауважив Барбула синовi. — А то нiчого не видно.

— А ще краще — перенести вбiк не кущ, а камiнь, на якому ти всiвся, — посмiхнувся Бухтик.

Барбула замислився.

— I то правда, — врештi згодився вiн.

Господар затону пiднатужився, закректав i перенiс своє сидiння на кiлька метрiв.

— О! — сказав вiн. — Тепер видно все, як на долонi!

До господаря затону пiдпливла Квакуша Премудра.

Останнiми з'явилися Чара i Омаша. Чара час вiд часу дмухала собi на пальцi — вони ще не вiдiйшли вiд крижаної джерельної води.

Омаша розляглася на килимку з найм'якiшого пiдводного моху, який взяла з оселi покiйної Зубатки.

— Менi здається, що я Олю десь вже бачила, — зауважила Чара. — Лише не можу пригадати, де саме.

— Ти її бачила вчора, — нагадав Бухтик. — Вона разом з Сергiйком i Вiтьком змiцнювала вербове корiння.

— Нi, я її бачила набагато ранiше…

Схоже було на те, що ця думка не давала спокою i господаревi затону. Вiн уважно придивлявся то до доньки, то до Олi. Нарештi зробив висновок:

— Та ви ж схожi одна на одну, як двi краплини води!

— Я теж про це подумала, — пiдтакнула Квакуша Премудра.

— Ха, двi крапелини! — втрутився й собi Бухтик. — Вони й характерами схожi! I працювати люблять. Не те що деякi, — додав вiн, стишивши голос. — Згадай, як Оля трудилася бiля твоєї верби. Точнiсiнько так, як Чара бiля свого джерела!

Одна лише Омаша не брала участi в розмовi. Хоча теж не вiдривала погляду вiд дiтей. Проте на думцi в неї було зовсiм iнше.

«Ет, попалися б вони менi вночi… А що? Треба буде спробувати заманити когось з них на галяву пiд час свята Повного Мiсяця…»

— Всi зiбралися? — запитав Бухтик i жваво заплескав в долонi. — Увага! Даю сигнал!

Оля сидiла на березi i тремтiла вiд кожного шелесту.

— Вони вже зiбралися? — пошепки спитала вона. — I Бухтик, i Барбула?

— Думаю, що так.

— А на берег вони не вийдуть?

— Ну що ти! Сонце для них небезпечне. Так що можеш нiчого не боятися. Вважай, що, крiм нас, тут нiкого немає.

— Я намагаюся вважати, — тремтячим голосом вiдказала Оля, — я дуже намагаюся, я понад усе намагаюся…

По той бiк затону лунко вдарила хвостом рибина.

— Це сигнал нам, — сказав Сергiйко. — Можеш починати!

долетiло до слухачiв, що розсiлися у глибинi затону.

I всi мимоволi уявили собi цей дуб. На самiсiнькому краю непрохiдної лiсової гущавини, куди навiть ворон не залiтає, стоїть вiн, могутнiй i незламний. Жоден листочок не здригнеться в його густелезнiй кронi… А десь, зовсiм поруч, грiзно вдаряє в кам'яний берег океанська хвиля.

— Точнiсiнько як у нас, — захоплено прошепотiла Чара. — Русалки — це ми, а лiсовик — то Даваня…

Барбула застережливо приклав пальця до вуст, i маленька русалка слухняно замовкла.

А Оля читала далi:

I знову у всiх перед очима постала гущавина дрiмучого пралiсу. Пролунав скрегiт рiнi пiд важкими, розмiреними кроками морських витязiв, що з'явилися iз смарагдових хвиль… Прозвучав у настороженiй тишi безтямний регiт пугача. Цей регiт нiби сповiщав про те, що незабаром над пралiсом пролетить ступа з бабою-ягою, i горе тому, хто трапиться їй на дорозi…

Вiдбринiв над затоном схвильований голос Олi.

Вже давно дiти пiшли до санаторiю, а пiдводнi мешканцi все ще сидiли в глибокому зацiпенiннi.

Нарештi Барбула пiдвiвся з каменю, оглянув усiх строгим поглядом i врочисто почав:

— Вiднинi я, господар усiх навколишнiх мiсць, наказую цей затон надалi iменувати Лукомор'ям. А вiльху, пiд якою сидiла Оля, iменувати дубом зеленим…

— Але ж не може вiльха бути дубом, — нагадав Бухтик.

— Прошу замовкнути! — владно прогримiв голос господаря затону. — Як я наказав, так тому й бути, ясно тобi?

— Ясно, — знiтився Бухтик. Таким свого батька вiн ще нiколи не бачив.

— То ж бо й воно. А ще для тебе, Бухтику, є одне завдання: дiзнайся у свого товариша Сергiйка адресу ватага морського i напиши йому вiд мого iменi листа. Так, мовляв, i так, добридень тобi, ватаже морський! Прийми гаряче братерське вiтання вiд ватага рiчкового Барбули! Ну, i так далi… — I, дивлячись синовi в очi, строго закiнчив: — Тiльки щоб менi без перекладiв було, зрозумiв?

— Зрозумiв, — виструнчився Бухтик.

Коли пiдводнi мешканцi почали розпливатися по своїх домiвках, до брата наблизилася Омаша.

— Ти не змiг би запросити на свято Повного Мiсяця своїх товаришiв? — скрадливим голосом попрохала вона. — Ну, хоча б одного Сергiйка.

— Це можна, — вiдказав Бухтик. — Менi неважко i весь санаторiй запросити.

— Це вже зайве. Достатньо одного Сергiйка. Обiцяєш?

— Обiцяю, — запевнив Бухтик.

О, коли б то вiн хоч трохи замислився над дивною пропозицiєю старшої сестри! Тодi б вiн, безперечно, вiдвiв би небезпеку, котра загрожувала його товаришевi.

Та цього разу думати Бухтиковi не хотiлося. Вiн ледве дочекався, коли заздрiсна Омаша вiдпливе подалi. Тодi вибрався на берег, розгорнув схований у кущах Сергiйкiв подарунок i почав розглядати пiжаму.

— Гарна рiч, — врештi зауважив вiн. — Дуже гарна. Шкода таку пiдкладати пiд себе. Нi, я спочатку хоч трохи походжу в нiй. А там буде видно.