Чорний вовк

9

Тієї ночі вітер сичав, як розворушене кубло змій. То був ще теплий вітер — за гарячим, полум’яним серпнем настало чарівне бабине літо. Проте на його тепло вже не можна було покластись. І часто вночі вітер ставав холодним, переходив у бурю, яка приносила звідкілясь з півдня, може, з Альп, звістку, що там уже випав сніг.

Теплий вітер налітав на віконниці, колись пофарбовані в зелений колір, розмальовані буковими листочками, з вирізаним серцем; розчиняв і зачиняв їх, мов розбещений хлопчисько.

Віконниці неприємно скрипіли. Лісорубові Франеку ніколи навіть на думку не спадало змастити завіси. Так само, як колишньому власникові цього будинку, німцеві, ніколи б не спало на думку, що їх можна не змащувати. Але раніше жилося набагато спокійніше і тихіше, і на такі речі був час. Взагалі колись у цьому будинку жила німецька сім’я з кількох чоловіків, і завжди хто-небудь з них міг полагодити що треба.

Тепер, з 1948 року, Франек жив тут один. Власне, до 1955-го з ним жив його батько, який потім вмер.

Франек дрібницями не займався. І віконниці в нього скрипіли, свистіли і гуркотіли, і вся ця німецька халупа, в якій Франек мешкав ось уже п’ятнадцять років, при найменшому ударі стрясалася від стелі до фундаменту.

Взагалі вся хата була сповнена різних звуків і загадкових шерехів. У старезних німецьких скринях потріскувала шашіль. Сволоки, на яких лежала важка стеля з дубових дощок, прогиналися і час від часу тріщали. Дах, вкритий етернітом, що зберігся й досі, теж кректав, прогинався, і чотирикутні листи етерніту, чіпляючись один за одного, скреготіли, як зуби розлюченої людини. Раз у раз по даху била гілка сосни чи лунав дрібний стукіт, наче хтось висипав горох. Це молотили в дах бубки осінньої червоної горобини.

— На вашому місці я б тут не жив, — промовив солдат Кучера, що сидів навпроти Франека.

Франек не відривав очей від роботи. Він розводив пилку, стиснувши її між колінами. Один зуб туди, другий — сюди, один — туди, другий — сюди.

Солдат одсунув від себе склянку з синюватою рідиною.

— Не сердьтесь, але я не буду.

— Ти завжди пив, — пробурмотів Франек.

— А зараз боюсь, у мене був струс мозку. Ще міліметр, і я був би в землі.

Тільки тепер припинилося неприємне скреготіння напилком. Франек підвів голову.

— Це був ти? — спитав він.

— А ви хіба не знали? Я і Краткий. За це нас підвищать у чині до єфрейторів. І, можливо, нагородять значками «Відмінний прикордонник». Так ми ж обидва й полежали.

— То, виходить, це були ви, — суворо промовив Франек і підійшов до вікна. Підмостив під віконницю трісочку. — Вона може поламатися, коли так шарпає, — пояснив він.

Солдат подивився на ручний годинник.

— Треба йти, пане Франек. Ага, згадав, — раптом зупинився він і засміявся, — ви не збираєтесь одружуватись?.

Франек ошелешено подивився на нього.

— Чого ж іще могли забажати від вас у будейовицькому комітеті? Пам’ятаєте, листа я вам тоді приніс?

Франек не відповідав. Він дивився на сокиру в кутку. Але солдат не стежив за його поглядом. Може й зауваження своє він кинув просто так… І Франек почав його обмірковувати. Думав він і про інші речі. Потім ступив до столу і одним рухом вихилив склянку синюватої рідини.

— Не хочеш — як хочеш, — пробурмотів.

— Я б з величезним задоволенням, — мовив солдат уже в дверях.

— Чому?

— А, — солдат тільки махнув рукою. — Посварився з товаришем. Через жінку, розумієте?

Франек мовчки дивився на нього.

— Жінка, яка не знає, чого або кого вона хоче, завжди розбиває давню дружбу, — сказав солдат.

Вітер дув над самою землею. Він був вологий. Уже зійшли перші зорі. Солдат стояв і дивився вгору, у синє небо. Він думав, що з Євою вийшло не зовсім так, як він оце казав. Людина іноді удає з себе байдужу, щоб з неї не глузували. Він рвучко повернувся і кинув у кімнату:

— То ви не одружуйтесь, пане Франек! — Потім грубо зареготав і зник у темряві.

Франек втупився у вогник гасової лампи. Похитав головою — дуже вже багато зібралося сьогодні такого, про що слід було б поміркувати. А голова боліла вже й так.

Він нікому не казав про те, що п’ятнадцять років самотності хоч кого зломлять чи доведуть до божевілля. А коли б навіть і хотів поділитися з кимсь, то все одно не знайшов би слів — для його мозку це було надто складно. Якщо й бували в нього якісь хвилини просвітління, то не за рахунок розуму, а завдяки досвіду.

Тому він і зрадів, що тепер у його хаті є собака, хоч і знав, що той собака не любить його і ніколи не полюбить. Але собака ходив по підлозі, хлебтав воду, роздирав м’ясо, іноді навіть гарчав — коротше кажучи, поводився так, як кожна жива істота. І цього було цілком досить.

Щоправда, іноді сюди навідувався солдат, як-от сьогодні Кучера. Та це бувало тільки тоді, коли йому вже зовсім нікуди було піти.

Франек був справжнім дитям природи: обличчя чорне, окам’яніле, борода дика, давно не голена, іржава; нігті, яких давно не торкались ножиці, поламані об гострі сучки сосон і ялин. Словом, весь його вигляд породжував у людини страх.

Мовчати він звик давно. Став мовчазний, як дерево. Уже давно родини навколишніх лісорубів не запрошували його до себе в гості. Ні Грюнфельди, ні щиросерді Ковачові, ні дивакуваті Йованеску. Навіть кругленький Рамбоусек не кликав його до себе. Раніш, коли Франек ще приходив до них, — він завжди сідав у найтемнішому кутку кімнати і цілий вечір мовчав як пень. У пітьмі світилися тільки його очі, і жінкам завжди робилося моторошно.

Так він сидів і пив.

Усі тут, на кордоні, гнали горілку, ніколи не замислюючись над тим, чи мають вони на це право, чи ні. Міцність її досягала вісімдесяти градусів. Одгонило від неї деревним спиртом і якими завгодно іншими отрутами, ніхто не міг випити її більше як півлітра, — і тільки цей чорний мовчазний паруб’яга дудлив без міри. Він був з тих, кого, як кажуть, і довбнею не вб’єш.

У родинах лісорубів про Франека давно вже перестали й говорити, перестали й думати про те, що можна б одружити його з чиєю-небудь дочкою, — дівчата дуже боялись його. Він уже начебто й не належав до людей, а просто був «робочою одиницею».

Мати в своїй групі Антона Франека — це означало мати високий заробіток. За кілька секунд — і це не перебільшення — Франек підрізав своєю пилкою шістдесятирічну ялину. Цьому робітникові не було рівного на сотні верст навколо. Йому не потрібен був напарник, він скрізь міг сам упоратись. Ще не підвівши голови, уже знав, звідки дме вітер і як його використати в роботі. Відчував навіть, коли вітер змінить свій напрям. Не раз, бувало, починав пиляти стовбур, здавалось, не з того боку і зовсім не зважаючи на вітер. Але перш ніж пилка доходила до кінця, вітер змінювався і дерево слухняно падало туди, куди хотів Франек.

Тепер він сидів біля старого, збитого з необструганих дощок стола. Стіл був порізаний, поїдений шашелем, розколотий: колись, у хвилину важкого настрою, Франек ударив по ньому кулаком. З дощок стирчали головки гвіздків. На гвіздки Франек мало зважав, так само як і на скрипучі завіси віконниці.

Він мовчки втупився у Вовка, хоч і не думав про нього.

— Так то були ті двоє, — шепотів Франек, стискаючи і розтискаючи кулаки. — А сьогодні він каже мені, щоб я не одружувався! — І Франек розсміявся холодним чужим сміхом.

Собака розумів його по-своєму.

Чорний Вовк — благородний пес, який був дуже високої думки про себе, тепер лежав приборканий, прип’ятий. Дикий звір, що страшенно наїжувався від самого погляду лісоруба, тепер був собакою з поганим характером, бо жодний у світі пес і взагалі жодна істота довго не витерпить жорстоких знущань і власного приниження.

І все ж пес був не цілком приборканий. Батальйонний інструктор Стогончік з капітаном зрозуміли його правильно. Вовк просто прикидався.

Ніякі удари не могли вибити з нього мрії про помсту, хоч він і був наче прикутий кайданами до цього чоловіка.

Вовк мав час. Лісоруб теж мав час.

Пес ненавидів. Люто. Шалено. До смерті.

Сто разів за ці три місяці він міг утекти, і кожний інший пес на його місці втік би, тільки не Вовк. Він не думав, звичайно, як людина, але його думки — а це не прості інстинкти були не менш складні, ніж у цього чоловіка. Він не втік, бо не настав час, бо досі не поквитався з цим чоловіком.

Може, він відчував усе це якось не так і, коли б міг говорити, сказав би про це іншими словами.

Так, його дикий брат десь на півночі за полярним колом, якщо не загризе після першого стрибка лося, то весь час іде за ним, не звертаючи уваги на інших лосів, яких навіть легше схопити. Він іде тай іде за тим, своїм, єдиним, бо треба ж утримати свій престиж. «Все одно колись я доберуся до тебе», — гарчав Вовк, хоч і нечутне було це гарчання.

Проте в цього чоловіка, здається, всюди були очі — Франек помітив, як розкрилася собача паща. Він розумів собачу мову навіть і тоді, коли її не було чути.

— Або ти до мене, або я до тебе, — хрипко засміявся лісоруб.

Вовк і справді ненавидів усіх людей і мав для цього солідні підстави. У нього завжди поєднувалися два уявлення: людина і нагай. Так було раніше. Тепер: людина і сокира, товсте поліно і людська долоня, якою б’ють руба по носі. Страшний удар позбавить почуття власної гідності хоч якого собаку. Отже: людина і удар… Це найправильніше визначення.

Раз у раз до лісоруба заходив хтось із застави. Іноді й офіцери. Досі вони так часто не навідувались, а коли тут появився Вовк, їм стало цікаво. Особливо людям, які добре ставилися до собак і яких любили собаки. І ходили вони сюди тільки, щоб подивитись, як тут живеться цьому дикунові.

Заходив і капітан Гаєк. Він був такий мовчазний, як і лісоруб. Приходив пізно ввечері, перевіривши заставу, і сідав коло груби, яку розпалював Франек.

Дивився то на вогонь, то на собаку.

Часто за цілий вечір обидва чоловіки не вимовляли й слова. Сиділи й пили жовто-зелену отруту, яку лісоруб витягав із шафи і розливав у великі чарки. І це означало, що Франек довіряє капітанові. А Гаєку було зовсім байдуже, де береться та нікчемна, шкідлива для здоров'я рідина. Він знав своє: що може зашкодити якомусь там цивільному, те не зашкодить бувалому прикордонникові.

За звичкою капітан провів рукою по рідкому жовтому волоссю і вихилив чарчину. На очах навіть сльозинка не заблищала.

— А чим, власне, я відрізняюся від пустельника? — міркував уголос капітан. Він дивився на вогонь і згадував свою дружину, життя з якою не склеїлося. А вона прекрасна дружина. Коли б він був чиновником і приходив додому о пів на третю, на столі уже стояв би обід і вона вітала б його усмішкою. — Але в мене інша робота і вона сюди, у пустиню, за мною не піде. До того ж я роблюся сентиментальним, а це не годиться для нашої служби. — Він вихилив ще одну чарку. — Позавчора я сидів у Боузека, — сказав він, не дивлячись на Франека. — Та хіба в нього довго висидиш?

— Чому?

— Весь час тільки й торочить про свою дружину. Знов йому не дали дозволу на розлучення. А це справжня мука — весь час слухати про тих жінок. — Капітан зітхнув. — Ви хоч не балакаєте про них.

Франек невпевнено звів очі.

— А про жінку, яку вбили, що-небудь уже дізналися?

— Звичайно, дізналися, — кивнув капітан. — Але ж нам не доповідають. Про це подбають інші.

— А коли розслідують?

— Це може тривати місяці. Такі речі не робляться за тиждень, особливо, якщо це була чужа.

Франек зіщулився.

— Так, вона була чужа, — одним духом випалив він.

Та капітан уже думав про інше.

— А дивно, Франеку, що ви собі вибрали саме цей будинок.

Лісоруб збирався з думками. Він дуже поважав капітана, який був зовсім кволий на вигляд, а пив добре, і очі його при цьому залишалися такими ж допитливими і спокійно-сірими.

— Цей будинок, — повторив лісоруб. Ковтнув слину. Відчував, що в цьому питанні криється небезпека, та не міг збагнути, яка саме. Старанно вишукував слова в порожній своїй голові, щоб дати розумну відповідь.

— Будинок вибирав не я, — нарешті промовив він.

Капітан це знав. Батько Франека вмер у п’ятдесят п’ятому, а мати на рік раніше. Чому старі прийшли сюди з прекрасної і врожайної Полабської долини — цього тепер не взнає ніхто.

Капітан думав про своє. Служба іноді буває важка, важча, ніж комусь здається. Стерегти кордон — це не означає тільки стояти на посту в негоду, і, поставивши пістолет на бойовий звід, рискувати своїм життям.

Дуже часто це значить і вміти пити. Отаке, наприклад, свинство. І пити не тільки для того, щоб дізнатися про щось, а й просто так, від туги і злості.

— Я знаю, — кивнув він. — Бачте, я не дуже вірю в те, що люди йшли освоювати прикордонні землі знічев’я або з натхнення. І особливо люди з села, у яких була хата в рідних місцях. — Капітан замислено стежив за собакою, очі в якого світилися, наче смарагди. — Одне тільки мене дивує, чому ви не обзаведетеся якоюсь спритною жіночкою, Франеку?

Франек мовчав як пень.

— Боузек від тієї самотності уже починає божеволіти, — додав капітан.

— І я… теж, — погодився Франек. — Але жінку — ні. З жодною жінкою я більш не матиму ніяких стосунків. «Він сказав «більш», — подумалося капітану. Отже, у пізнанні людей Гаєк трохи просунувся вперед.

— Схоже, що в цьому домі з’являються привиди.

— Привиди — то дурниці.

— Так. Безумовно, дурниці. — Капітан, як то кажуть, знав діло. Не продовжував розмови. Такі слова на Франека не діяли.

Краще було мовчати. Майор, який умів так проникливо дивитись на людину, сказав під час останньої зустрічі:

— Колись десь тут, у цьому краї, жила німецька сім’я — Герстнери. Їхній син був есесівець, нагороджений за «подвиги» на сході хрестом з мечами. Коли закінчилася війна, цей есесівець, тікаючи від Радянської Армії, добрався сюди, а звідси втік до американців. Кажуть, тут він залишив якісь папери.

Та слово «край» — поняття аж надто широке. Після сорок п’ятого року кілька десятків халуп лишилися незаселеними і розвалилися або служили мішенями під час військових маневрів, і танки зрівняли їх з землею.

Нічого не збереглося. Ніяких паперів. Після перевороту сюди прийшли різні люди — чесні і шахраї. Вони, зовсім не думаючи про те, що цим, власне, допомагають націстам, спалили і знищили всі папери, які тут були.

— Звичайно, — сказав на прощання майор, — Герстнерів було багато, і це не обов’язково той, з Мюнхена.

— А ви не знаєте, Франеку, що то за німецька сім’я жила тут під час війни? — раптом спитав капітан.

Франек перестав розливати горілку. В нього трохи тремтіла рука, але капітан цього не помічав, — він стежив за собакою.

— Хто ж це може знати? — помалу відповів Франек. — Коли ми в’їхали, вони вже евакуювалися.

— А чому ви переселилися сюди?

— Наші тоді якраз погоріли.

— Де?

— Там, де жили раніше. Я з ними тоді не жив, бо з чотирнадцяти років тинявся по цирках. Півсвіту об’їздив. Так.

Капітан кивнув.

Франек розповідав. Його заспокоювало, що капітан не дуже допитувався. © http://kompas.co.ua

— А потім батько почав пити, бо люди базікали, що він сам підпалив свою хату, щоб одержати страховку.

— Так робили, — знову кивнув капітан.

— У селі нас почали називати паліями, коли я повернувся туди після війни. А там текла річка.

— Лаба.

— Авжеж, Лаба. А тато нічого не підпалював, тільки йому дуже набридли всі ці розмови. І тоді ми в сорок восьмому переселилися сюди. Щоб люди, нарешті, дали нам спокій.

Франек замовк. Він хвилювався і не міг думати. Злякався — здається, сказав щось зайве. Тільки про той цирк вони все одно знають. Але про Інгу не знають нічого.

Капітан мовчки налив собі знову. Третю чарку. Власне, ці давні історії не дуже цікавили його, але остання подія знову витягала їх на світ. Гаєк наче поручився за всіх цих людей… Але ж для цього треба знати про них усе. Тобто… що значить — усе?

— Я весь час думаю про цю вбиту, — тихо промовив капітан.

Франек допив свою чарку і обережно поставив її на стіл.

— Я теж, — кивнув він. Проте на його тупому обличчі нічого не змінилося. Воно було таке ж закам’яніле.

Франек не міг добрати слів. До того ж після горілки язик у нього заплітався.

— Уже давно на кордоні спокійно, — нарешті вимовив лісоруб. — Згадую, як вона лежала, — додав, дивлячись у вогонь. — І те волосся, як… як…

— Стигле жито, — підказав капітан.

— Певно. Як стигле жито. Я бачив багато мертвих, але вбиту жінку — оце вперше. Дуже гарна жінка…

Капітан здивовано глянув на нього:

— Франеку, а ви єдиний, хто сказав про цю жінку — гарна…

— У кожному разі, такою вона мені здалася…

Капітан похитав головою.

— Вона більше схожа на хлопця. Важке підборіддя і довгий тонкий ніс. Взагалі я думав, що вам не подобається жодна жінка…

— Не подобається, — погодився Франек. — Не хочу мати з ними діла. Хочу жити спокійно.

— Тепер довго буде спокійно, — засміявся капітан.

— А про неї і справді нічого не відомо? — нахилився над столом Франек.

— Нічого. — Капітан знизав плечима. — Офіційно її звали Інга Тіфбах. За паспортом. Тільки справжня Інга Тіфбах у Мюнхені, теж інженер. Водогосподарство і таке інше.

— А це була не вона?

— Ні. Та Інга Тіфбах і досі живе в Мюнхені. Та я не дуже в курсі справ. Ви ж знаєте, Франеку, контррозвідники не люблять багато балакати. А це заплутана історія. І я дуже радий, що двоє моїх хлопців щасливо виплуталися з неї.

— Кучера і Краткий, — похмуро погодився Франек. — Цей Кучера був тут сьогодні ввечері. Він хороший солдат.

— Так. Мало не наклав життям, добре, що стріляв влучніше за неї.

— Добре, що стріляв влучніше, — повторив за ним лісоруб. Було помітно, що він не думає над цими словами.

Діставши клапоть газети, він скручував цигарку з якогось гидкого тютюну.

Капітан подав йому кисет.

— Візьміть мого.

— Для мене дуже слабкий. «Жодне припущення не підтверджується, — думав капітан. — Прикордонна служба — це найтяжча служба з усіх, які я знаю. Хоч люди й думають, що тут досить знати німецьку мову і ходити в начищених чоботях. От хоч би з цим випадком — ніхто нічого не знає, а вже минуло майже три місяці».

Тут він вилаяв себе. Хто ж служитиме на кордоні, якщо в кожного будуть такі думки?

— Ви вже не раз допомагали нам, Франеку. — Капітан звів на нього очі.

— Та… То, може, вип’ємо?

У грубі тріскотіло велике поліно. Цю грубу загалом збудували з розумом, але треба було вміти розтопити її. Франек умів. Ніяких трісок для цього не треба. Одним ударом він розщеплював поліно, вганяв туди клин і набивав сухого моху. Мох підпалював, а від нього займалося дерево, всередині завжди сухе. Таке поліно горіло й до самого ранку. Тільки треба було час від часу його підсувати на середину.

— Більше не хочу. — Капітан відставив склянку. — А що ви думаєте про все це?

— Нічого. Ніхто її тут не знав.

— І все ж тієї ночі по хатах немало говорили про неї?

— Говорили, — кивнув Франек. Він закусив губу. — Все ж таки жінка. Я був у Боузека, цілу ніч ми сушили собі голови. Боузек думає, що вона просто хотіла перейти кордон.

— Дурниці. — Капітан похитав головою. — Вона була озброєна. А провезти зброю сюди через кордон не могла. У неї був фальшивий паспорт. І вона добре знала місцевість. Немає сумніву, що вона до когось ішла, Франеку.

— Може й ішла до когось, — погодився Франек.

— А що ти скажеш про Каторіо, чи як там його звуть?

Франек якусь мить вагався. Потім похитав головою.

— Ні, — твердо мовив.

— А може, до когось із тутешніх німців? Сама ж вона була німкеня?

— Усі вони хороші хлопці.

На тому й замовкли.

Дрова в грубі палахкотіли. Пахло смолою і тютюном з цигарки Франека.

— Що ви курите, Франеку?

— Румунію.

— Ви гадаєте, що вона пробиралась до Румунії?

— Ні, тютюн. Скрутіть собі, якщо хочете.

— Дякую. З мене вистачить своїх. А от підполковник був би вам дуже вдячний. Він звик до тютюну в концентраційному таборі. Тепер жодна сигарета не здається йому міцною… І майорові теж.

— А де ж я їх побачу? — пробурмотів Франек. Він довго слинив газетку, а потім майстерно скрутив цигарку.

— Побачите, — сказав капітан. — От тільки коли — не знаю.

Ще з хвилину. капітан сидів, потираючи суглоби довгих тонких пальців. Він знову думав про дружину і про те, що все у нього просто падає з рук. Прага хоче знати про наслідки розслідування, а сама не повідомляє, що вже відомо. Питання дуже важке: куди вона бігла? до кого? Від, цього й інші труднощі.

Капітан подивився на собаку, що лежав біля стіни. Трохи нахилився і простяг руку. Проте до собаки не дотягнувся. Він не подумав, що це може погано скінчитись, — жоден собака на заставі не наважився б схопити його за руку.

— Не робіть цього! — попередив його лісоруб.

І не встиг Вовк ворухнутись, як Франек одвів капітанову руку.

— Ви могли б позбутися пальців.

— Що, не дається приборкати?

— Чого ж, тільки не так, як це робиться у вас. Не по-доброму. Мені він нічого не зробить.

— І ви можете погладити його?

— А чого б це я його гладив?

Вовк і досі ненавидів людей, але останнім часом — принаймні іноді — його ненависть переходила в байдужість. Вони для нього просто не існували. Були не варті навіть того, щоб загарчати на них. І не могли купити його тим, що давали їсти.

Вовк знав, що його хазяїн дуже не любить, коли до них хтось приходить, і вже тому відвідувачі були приємні псові і він не погрожував їм, якщо вони не підходили до нього ближче, ніж на довжину вірьовки, якою, пес був прив’язаний до стіни.

Найбільше Вовк ненавидів свого хазяїна. Ненависть його була така велика, що для інших людей у його серці її лишалося дуже мало.

Ці «інші» часто дивували пса. У них не було нагая, як у людей по той бік кордону, де Вовк виріс. Особливо здивував його товстий солдат Штенцл, якого всі називали «пампушкою». Вовк запам’ятав солдата. Штенцл був перший, хто пішов проти нього там, на горі. Тоді, коли зрадила Ліза.

І саме цей солдат тепер носив йому найсмачнішу їжу.

Вовк згорнувся клубком і тоскно завив.

Капітан здивовано підвів голову і подивився на нього. Він розумів собак, знав, як вони виражають свою радість, як смуток, а як тугу. Цей пес за кимось сумував. Капітан не міг знати, що то була туга за Лізою.

— Доглядайте собаку, Франеку! — мовив він, виходячи з хати.

— Ага. Уже звик. — Франек підняв голову. — Але це вже не ваш пес, пане капітан.

— Не наш. Проте це не значить, що ви можете забити його.

Франек їв м’ясо. Він не користувався ножем. У нього були могутні, як в акули, зуби і за один раз відкраювали солідний шмат бекону.

Іноді він поглядав на собаку. Знав, як ненавидить його Вовк, але пишався цим — то була приборкана ненависть. Не можна сказати, щоб Франек дуже довіряв собаці, — він бачив нещирість у його очах. А щодо нього він мав неабиякий досвід ще відтоді, як ходив у цирку за хижаками. Ту чорну кицьку — люту пантеру, — з якою нічого не міг зробити сам знаменитий Лоссіні, приборкувач італійського цирку, Франек загнав якось у куток клітки і мало не вбив залізним шворнем за те, що тварина подряпала йому руку. Франек молотив чорний клубок, що гарчав і звивався під ударами, аж поки не побачив жах у янтарних очах пантери. Він бив би її ще, коли б не нагодився Лоссіні і не вигнав його з клітки.

З Франеком ще ніколи не траплялося, щоб він злякався. Та в цьому не було ніякої його заслуги, бо коли Франек розходився, то втрачав останні краплини глузду. Почуття страху не встигало народитися в його темному мозку.

Лісоруб дивився на Вовка.

— Ти мені гляди, все це поки, що мене розважає, але панькатися з тобою, як вони панькаються з своїми собаками, я не буду, — бурмотів Франек. — Тебе все одно не приборкаєш, та й нащо мені приборканий собака.

Йому згадалися сказані Інгою слова: «Мені доти цікаво вкладати голову в пащу білому ведмедю, поки я не певна, що він не стисне зуби. А потім то вже не ведмідь, а кицька. А кішок я не люблю».

— Так само й я не люблю хатніх болонок, собако!

Вовк лежав під стіною. Вірьовка, якою він був прив’язаний, була коротка. Досі він не думав про те, що можна б перегризти свої пута. А останнім часом… Це спало йому на думку рівно через три місяці після тієї ночі з Лізою… І тепер вчувається, мов хтось кличе його, але Вовк стримував себе.

З тих пір Вовк не бачив Лізи. Надвір його виводили завжди в нашийнику. Надівав нашийник хазяїн завжди у високих і важких шкіряних рукавицях, які не можна було прокусити.

Коли б Вовк був звичайним собакою, він уже давно перестав би думати про Лізу. І навпаки, якби він був диким, то. через два місяці знав би, що прийшов час, коли він повинен ще більше піклуватися про свою подругу, бо в неї народилися цуценята.

А тепер, через три місяці, коли б він був диким собакою, вже починав би забувати про свої турботи, бо цуценятам уже по місяцю, а в такому віці мати піклується про них сама.

Проте в ньому змішалися одвічні інстинкти вільних мисливців з інстинктами звірів, вихованих людиною.

Вовк лежав під стіною, і його очі зелено світилися. Час від часу, коли хазяїн кидав йому шматок, пес піднімав голову і звично клацав зубами, ловлячи м’ясо. Він твердо знав — треба Їсти, щоб бути дужим.

Під стіною Вовк проводив у півсні довгі ночі. Був обачливий, бо знав: коли Франек повертається з роботи, разом з ним у хату входить смерть. Вовк відчував її в кожному русі цієї людини. Бо кожний, здавалося б, невинний рух міг змінитися страшним ударом поліном по голові.

— І все ж, певно, ми з тобою колись потоваришуємо, — забурмотів чоловік і налив собі горілки.

Вовк знав, що ця жовто-зелена з гострим запахом рідина, яку п’є хазяїн, має особливі властивості. Після неї чоловік або розлютиться, або захоче завести з ним дружбу.

Але і те й друге закінчувалося завжди однаково: страшним прочуханом.

Мозок Франека працював надто повільно. От і тепер парубкові хотілося згадати всі слова, які тут тільки-но були сказані, щоб потім скласти їх і збагнути зміст. Проте це вдалося йому тільки частково.

Франек згадав, що тут називали імена двох солдатів — Кучера і Краткий. Один з них зовсім недавно, ще перед тим, як це сталося, приніс йому листа.

У Франека по спині пробігли мурашки. Приїдуть майор і підполковник. Так сказав капітан. Провадитимуть слідство. Можуть приїхати через місяць або й завтра. І цей Кучера згадає про лист і може все розповісти майорові.

Лісоруб злісно тупнув своїм важким чоботом і підійшов до собаки. Він починав лютувати. Якщо це розкриється, тоді випливе все і про Вацека. «Я ж нічого не думав, коли розповідав їй про пістолет, та вони мені все одно не повірять».

Вовк наїжився і притиснувся боком до стіни. Йому не було де сховатися від страшних ударів. Ніякого крісла чи лавки, тільки гола, облуплена дерев’яна стіна. До цього лісоруб дійшов своїм темним мозком.

Франек знову випив. Він уже забув про капітана і про свої нещастя.

— Ми таки подружимо, — повторив він, і це прозвучало ще миролюбніше. — Я приборкував гірших, ніж ти.

Вовк узяв це до відома, глухо загарчавши. Він завжди слухав і намагався зрозуміти тільки початок слів, і то не всіх. А оскільки все це повторювалося щодня, вже наперед знав, що буде далі, і глухо гарчав; у світлі гасової лампи тьмяно блищали його ікла.

— Знову починаєш? — Чоловік похитав головою. — Перестань, кажу. Все це марно. Ти мені потрібен.

Франек трохи подумав над, сказаним, але ніяк не міг дійти до того, навіщо ж цей собака буде йому потрібен. Та раптом у нього сяйнула думка.

— Я зроблю з тебе диявола. Але не для себе, друже мій. Розумієш?

Собака не розумів. Він знав одне. Надходить вирішальна хвилина. Вустами цього п’яниці з ним говорить смерть. І треба зібрати весь свій розум, щоб уникнути її. Зараз він не має права кидатись на хазяїна, кусати його, навіть просто гарчати. Всі ці рухи і звуки поведуть за собою смерть. І хоч кожна волосина на його шкурі тремтить від хвилювання, хоч безсило стискаються зуби — пес не дозволить шаленій люті оволодіти ним, бо програє.

А програвати він не хотів.

Вовк спробував вирвати скобку з стіни і зразу ж зрозумів, що припустив помилку — Франек помітив його рух.

— Що, тримається? — цинічно розсміявся лісоруб. І підняв сокиру. «Почалося», — зрозумів пес. Він уже знав, що таке сокира. Автомата не боявся — його дуло ніхто ще не спрямовував на нього. А сокиру знав. Одного разу вона просвистіла над самісіньким вухом — це Франек пожартував, — і Вовк тоді думав, що голова вже розкололася навпіл. Боявся він також дрючка і поліна. Взагалі кожної речі, яку тримав хазяїн у руці. Бо все це могло переламати йому ребра.

Але сокира — то смерть. Він знав, на що здатний цей страшний чоловік, коли у нього в руках сокира. Ударить граючись, і розлітається товста колода.

Сталь сокири виблискувала синьо і небезпечно.

Та ні. Обухом Франек ударив по скобі, вганяючи її глибше в дерево.

— Не видереш! — засміявся. Сміх був хрипкий, але ще не дуже злий.

Вовк дивився на сокиру. І на руки. Самі по собі руки такими небезпечними не були, хоч він і підкорився їм під час першої зустрічі. Але тепер він уже знав ці руки.

Франек не хотів бути злим. В усякому разі, на собаку.

Він знову налив собі горілки, відсунув од столу крісло і сів так, щоб пес був проти нього.

Горілка почала діяти.

— А я все-таки сподівався, що вона колись повернеться до мене, — прошепотів він.

Вовк зморщив ніс і скоса подивився на поліна, безладно розкидані біля груби. Зараз одне з них піднімуть, і воно просвистить у повітрі.

Від Франека пахло горілкою, потом і дичиною. У хаті лісоруб завжди ходив, трохи нахиливши набік голову, бо був дуже високий і розбив би голову об сволоки, якби випростався.

А тепер Франек сидів і мружив на собаку свої чорні циганські очі.

— А коли вона появилась, одна з цих вонючок убила її, — схлипнув лісоруб.

Його руки лежали на колінах. Величезні руки, які зовсім закривали коліна. Суглоби на кулаках були збиті до крові, аж на них утворилася тверда, лускувата шкаралупа, схожа на шкіру ящірки. Руки лежали на колінах, наче дві довбні.

Можна сказати, що Франек говорив з собакою лагідно, якщо в глибокому гарчанні ведмедя взагалі можна розрізнити лагідні ноти.

Але Вовк не довіряв йому. Скільки разів уже починалося з цього, а кінчалося завжди побоями.

Очі Вовка блищали від лютої ненависті. Він так притиснувся до стіни, що за його спиною впав великий кусок штукатурки, і це злякало Вовка. Здалося, що ворог нападає і ззаду, що небезпека загрожує йому з усіх боків.

— Я тепер зовсім самотній, — знову зітхнув лісоруб. — Один у цілому світі.

За роки, які Франек прожив тут, він звик розмовляти сам з собою. Тепер було навіть краще. Він уже не здавався собі божевільним, хоч знав, що собака не розуміє його.

А втім, найгірше, коли дурень починає багато думати про свій розум.

— Собако, — звернувся Франек до Вовка, — все ж таки ми з тобою подружимось. Я взагалі непоганий хлопець. З мене могла б вийти хороша людина, якби Інга була зі мною. Та вона покинула мене, знов повернулась і вже пішла від нас у небуття. Тепер я й не знаю, нащо мені бути людиною. Вони прийдуть по мене, і мені потрібен ти.

Вовк знав свої можливості. Раніше він безтямно кидався вперед, щоб вчепитися в це жилаве, чорне від загару горло, а потім, повернутий своєю вірьовкою назад, на підлогу, мало не гегнувши від удару поліном, безсило скавучав біля своєї стіни.

Ще місяць тому він нападав шалено, з найменшого приводу. Коли не можна було схопити за горло, намагався схопити за незахищену ліву руку, що давала йому м’ясо. І не помічав правої руки, яка вже була напоготові. Перш ніж встигав схопити зубами ліву руку, діставав удар руба долонею по носі. Страшний удар, що зіб’є з ніг будь-якого собаку.

Так кілька разів кидався він на, здавалося б, незахищену ліву. Потім уже знав про праву руку і якось блискавично змінив напрям нападу. Кинувся начебто й на ліву, та в останню хвилину спробував схопити за праву. Наслідки були однакові, тільки тепер він дістав удар по носі лівою.

І Франек засміявся злим сміхом.

— Нічого не вийде, дурню! Я завжди готовий до всього!

Тепер Вовк вимірював очима, доки вистачить його вірьовки. До першої щілини між дошками підлоги. Не далі. Коли якась частина тіла хазяїна за щілиною, — нема чого й кидатись. І за руку хапати не варто. Лишається тільки горло. Схопиш за щось інше — якось йому пощастило вчепитись хазяїнові в зап'ястя — буде страшний прочухан.

— Ми обоє, власне, дуже пасуємо один до одного, — засміявся лісоруб. — Ти звір, і я звір. Оцими руками, — він по вернув руки долонями догори (долоні були страшні — самі шрами і мозолі. Це вже не була людська шкіра, це була підошва), — я тримав білого ведмедя, якщо хочеш знати, собако!

Чоловік нахилився ще трохи. Він теж вимірював очима довжину вірьовки, якою був припнутий до стіни Вовк. Проте Франек скоріше інтуїтивно відчував її, ніж обчислював, — надто вже довго жив він серед хижаків і звик до того, що інстинкт частіше попереджав його про небезпеку, ніж мозок.

Тепер лісоруб думав зовсім інакше, і це зробила горілка.

І туга. Він хотів помиритися з собакою. Уже три місяці намагався це зробити і домігся принаймні того, що Вовк перестав кидатись на нього. Проте цілком покластися на пса ще не можна було.

Широким канадським ножем Франек одрізав великий шмат м’яса і на долоні підніс собаці. Лише до тої першої щілини.

Вовк лежав, одвернувши голову, хоч м’ясо приємно пахло. Вовк, безперечно, краще вмів думати, ніж його хазяїн. І тепер міркував: усе інше не варте нічого, тільки це горло. І розумів, що не дістане поки що ні до руки, ні до м’яса. «Ще трохи, зовсім трохи — і я відірву тобі пальці». Вовк почував, як гарячково клацають його зуби, і намагався стримати свою лють.

— От бачиш, собако, — бурмотів Франек, — був час, коли ти б уже кинувся на мою руку. — Але чоловік помилявся, він не зрозумів собаки. — Принаймні тепер ти вже знаєш, що даремно воював зі мною. Що… — І він знову замислився, все це було для нього занадто складно. — Що, — обличчя його посвітлішало, — ти завжди діставав належне.

Франек подивився у вікно, за яким свистів нічний вітер.

— Усі вони дурні! Ось як треба виховувати собак!

Він нахилився ще трохи вперед, і долоня з м’ясом проминула щілину.

У собаки тремтів кожен м’яз. Але він не кинувся. Пальці йому не потрібні. Тільки горло. Він знав, чого хоче хазяїн.

Вовк обережно взяв м’ясо з долоні Франека і поклав між передніми лапами. Облизався.

— Ну, та-а-ак! — Чоловік аж засяяв увесь. Його самовпевненість зростала. — Я скоро почну тебе любити, собако, коли так піде й далі. — Він знову насупився. — Якщо люди тебе не бояться — нічого з ними не зробиш. Так само, як і з тобою.

Він зробив ще одну спробу. Простяг руку до м’яса, наче хотів одібрати його в собаки.

Це вже було занадто. Без попередження, мовчки, не вишкіряючи зубів, без будь-яких ознак незадоволення Вовк кинувся вперед, певен, що тепер дістане до схиленої шиї.

Вірьовка грубо відкинула Вовка назад, і він, оскаженівши, завив і почав рватись на волю. Гриз зубами вірьовку, хоч знав, що в нього не буде часу перегризти її, і просто шаленів не так від страху перед тим, що тепер буде, як від осмислення власної дурості.

Франек більше не усміхався.

— До того білого ведмедя я підійшов ззаду, — пробурмотів він. — З-за спини. Ніхто в світі не може боротися з білим ведмедем, бо це звір над звірами. З бурими я боровся, щоправда, вони були в наморднику і прив'язані. Але ж це не боротьба, а звичайний трюк. З бурого ведмедя досить, коли почнеш його лоскотати. А на білого не впливає ніщо. Навіть людська сила. А ти ж звичайнісінький пес, який нізащо не хоче зрозуміти моє добре серце. Ну, собачко…

Лісоруб підвівся. Став, похитуючись. Нахилився — щось йому боліло в потилиці — і тупо оглядівся.

Вовк знав, що вже нічим собі не зарадить. І тихо скавучав, притиснувшись боком до стіни.

— Але ти маєш рацію, — вів далі чоловік. — Ти так само не хочеш ні з ким потоваришувати, як і я.

Він не мав до собаки ніякого співчуття. Вовкове щастя, що під руку Франекові не трапилася сокира. Франек просто не помітив її. Поліно, тверде, як і його рука, було ближче. Він підняв його.

Вовк напружив усі м’язи. Не тому, що хотів ще раз напасти, а тому, що знав, як боляче, коли б’ють по ослаблених м’язах.

І лісоруб ударив. І бив не так, як б’ють ошаленілі від люті, а обмірковано, методично. Коли працював у цирку, то так гамселив звірів, що їхній приборкувач потім нічого не помітив. По м'язах. Не по заду, а в найболючіше місце. Так і тепер — бив не для того, щоб убити, а щоб вибити непокірність.

Вовк мружив очі, напружившись, приймав удари. Ховав від ударів ніс і спритно ухилявся від поліна, що свистіло над головою, щоб не вдарило по кістці. Не вив і не скавучав. Знав, що то було б марно. Коли навіть вкласти у виття весь свій біль — це не полегшить ударів.

Пес тільки мружив очі. І тремтів усім тілом — не тільки від болю, а й від шаленої ненависті. При кожному ударі дивився на горло чоловіка, на сині жили.

Проте Франек надто багато випив, і його удари були неточні. Кілька разів він так ударив по стіні, що заніміла рука.

Потім кинув поліно. Сів у крісло і подивився кругом себе налитими кров’ю очима. Помітив пляшку і стомлено притяг її до себе.

— Я знаю, — захрипів, — колись питання стане так: ти чи я. І то будеш ти!

Франек допив горілку і пожбурив пляшкою у змученого пса.

Вовк спритно ухилився. Пляшка розбилась об стіну, і кілька крапель рідини бризнуло йому в очі.

Пес заскавучав і почав витирати їх лапами.

Франек підвівся. Біль собаки не цікавив його. Лісоруб підійшов до глухої стіни кімнати і трохи підняв на підлозі дошку. Щось пошукав у темряві, знайшов і заспокоєно засміявся.

Собака перестав скавучати і поглянув на хазяїна. Він знав, що можна зробити цією зброєю, але не боявся, бо всі, хто стріляв з неї, завжди вбивали інших звірів, а не його.

— Я міг би застрелити тебе, — пробурмотів Франек. — Постріл — і кінець. Але навіщо це мені? Краще, коли ти скавучиш тут і кидаєшся на мене. Може, це й дурощі, але я вже не хочу жити сам. — Він хитав головою і зважував на долоні зброю.

Потім розібрав свою рушницю-обріз і заходився чистити кожну частину. Найдовше возився з затвором, який здавався йому заіржавілим.

У голові народжувався підступний план. Франек думав про жінку з білявим волоссям, яку застрелили. Але суму вже не було. Лісоруб усміхався і насвистував.

Змастив гвинтівку як слід і відніс її в схованку. Потім, не роздягаючись, упав на ліжко і b ту ж мить захропів.

Вітер надворі стих. Ягоди горобини не стукотіли більше об дах. Залягла тиша, в якій тільки надсаджувався цвіркун та перекликалися сичі. Якийсь птах крилом на льоту черкнув по даху і сполохано крикнув.

Починалася ніч, дуже тепла, зоряна, з синім місяцем, на якому зринали дивовижні картини невідомих земель. Завжди, коли сходив такий місяць, Вовкові хотілося потихеньку вити. Так він колись і робив. А тепер знав, що не можна. Крізь вікно було видно мовчазні пожовклі берези. Ледь тремтіло листя й опадало з дерев. Воно так тихо зривалося з гілок і кружляло в повітрі, що цього не могло почути людське вухо. І собаче також.

Рання осінь була прекрасна. Срібне бабине літо. І досі літали кажани. Тут і там на зігрітих сонцем галявинах і вздовж лісових доріг прикордонники знаходили гриби. Мов з води росли підосичники й опеньки. На розбухлих од вологи трухлявих пеньках звисали грона паразитів — поганок. Парами пробігали лисиці. Тут їм не загрожувала ніяка небезпека.

Вовк уже не скавучав. Лежав під стіною і зализував рани. Не спав, не міг заснути від болю. Ось він побачив першу зірку, потім другу. Провів поглядом синій місяць і хотів уже завити, поділитися з кимось своєю тугою, та не наважився. Той, що хропів, пробудився б і розлютований кинувся б до своєї схованки в підлозі, де лежала ота річ, що вбиває.

Зорі пролетіли по небу і кудись упали. Пес знову почув лисицю, що пройшла недалеко від хати.

Синьо-білим світлом повнився місяць. Світло проникало навіть крізь оці осліплі від бруду вікна, осявали щілини на затоптаній дощаній підлозі і звірине лице чоловіка, що хропів.

А на світанку, коли зайшов місяць, Вовкові стало холодно. Він весь наїжився і скулився, мов їжачок. Та це не допомагало, мерзли ноги. Він жалівся, як дитина, тільки тихіше, скавучав і скаржився сам собі, Іноді засинав неспокійним сном і сукав ногами, коли здавалося, що його переслідують. А потім у сні перед ним з’явилася Ліза і почулося її гаряче дихання.

Вовк враз прокинувся.

На небі вже не було ні місяця, ні зірок. Воно набуло сірчано-жовтого кольору. Світало.

Лісоруб іще хропів.

Вовк засинав і знову прокидався. І снилась йому людина — найслабший і разом з тим наймогутніший витвір природи. Вовкові здалося, що він стискає її зубами за шию, таку огидно м’яку порівняно з шиєю дикого кабана.

Ніс у Вовка був теплий. Пес скулився, підібгав під себе лапи і тепер відчував на чорних своїх п’ятах власний гарячий подих. Але організм у собаки був дужий і міг перебороти будь-яку хворобу.

Вовк знову прокинувся — і цього разу не тому, що почув огидне хропіння свого хазяїна-тирана. Щось підказало йому: пробудись, прислухайся, будь уважний — на тебе чекає не біль, а велика радість. Слово «радість» досі було для нього чуже; років три тому бували в нього щенячі радощі — він не виразно пам’ятав широкі луки, що мирно спускалися до маленького струмочка, де бавилися вони з братами і сестрами, борюкалися з мамою, але потім мама раптом зникла, брати й сестри теж позникали, а від усієї радості лишилося брудне віконце, повернувшись до якого, він вив, і ніхто не приходив, щоб заспокоїти його. Так було з радістю.

Але три роки — надто давно для собаки, щоб він досі міг усе пам’ятати. Наче якась рожева завіса опустилася над минулим.

Чарівний це був світанок, наче витканий з бабиного літа, з павутинок, посріблених росою. Світилася кожна травинка, покроплена дорогоцінними краплинами, непорушно стояли сіро-білі ялини, мовчазні, заглиблені в себе, а небо дзвеніло якимсь особливо високим, але приємним тоном, наче хтось бив у велетенський барабан, обтягнутий шкірою бірюзового кольору. Людина не могла чути цієї високої ноти. Так само, як і звір.

Пробуджувались птахи. Дикий кабан перестав ритися в землі і шукав місця, де б лягти поспати. Він прислухався. Тишу боялись порушити і козулі. В прозорому ранку було чути кожен звук.

Отак і цей. Слабенький, як дитячий плач.

Вовк не прокинувся сам. Великий дух природи схилився над його вухом і прошепотів: «Прислухайся до голосу власної крові!» «Чую», — відповів він слабеньким носовим свистом. У носі від гарячки було зовсім сухо. Пес боявся, щоб цей приглушений свист не почув хазяїн.

Цей звук… тихий, ніжний, ласкавий… Це прокинулися троє Лізиних щенят. Захотіли пити.

Материнське молоко було набагато смачніше, ніж будь-яка інша їжа, якою підгодовували цуценят. Жирне коров’яче молоко ще сяк-так, а. все ж мамине солодше. От іще густа манна каша з цукром — це теж непогано! А риб’ячий жир не вартий доброго слова. А його треба випити найбільше!

Усім трьом уже давали й відвар з яловичини, змішаний з вівсяною кашею. Та найгірше — часниковий суп, яким звелів годувати їх ветеринар.

Ліза облизувала малих, перевертаючи їх з боку на бік. Вони вже вчилися гавкати, розрізняли навколишній світ по запаху і не вищали так огидно, як раніше. Коли ж мама зовсім одвернулася від них і молока не стало, цуценята страшенно розгнівались і кинулись кусати її. Це була не просто гра — це була перевірка їхніх здібностей. Лізі варто було махнути хвостом, і щеня летіло в куток.

Та ось дужчий з них видряпався на мамин бік і вже приготувався переможно гавкнути, — бо ще жоден з його братів не забирався так високо, — як раптом посковзнувся на гладенькій маминій шубі і шкереберть полетів униз. Проте малюк був одважного роду і не скаржився. Спробував тільки схопити маму за зморщений од сміху ніс. «Ну, ну!» — запротестувала вона, починаючи гніватись. Мати повинна оберігати свій авторитет. Хитнула головою — і цуценя зробило карколомний кульбіт. У його житті треба буде зробити їх іще немало, щоб мати міцний і гнучкий хребет.

Ліза повернула голову, почувши за сіткою сміх.

Собака дозволяла людям усе: лаяти її, карати, смикати за поводок, коли вона не слухалась, не дозволяла тільки одного: сміятися з неї. Цього Ліза не терпіла.

Вона зрозуміла, що це прийшов до її сімейного будиночка «пампушка» Штенцл, бо коли він ішов, стежка вгиналася під його кроками, хоч він і намагався ступати на носках. Штенцл приходив щодня, проте Ліза намагалася не приділяти йому великої уваги, щоб він не думав про себе багато. І ще тому, що через цього стокілограмового солдата Лізу давно вже мучила совість. Собака покусала Штенцла тоді, як він загрожував там, на горі, Вовкові… Та люди — створіння дивні, все у них якесь особливе і вчинки людей завжди відрізняються від того, що вчинив би на їхньому місці розумний собака.

Цей солдат, як видно, зовсім не сердився на неї.

Сніданок Лізі мали принести за годину, та Штенцл, який раніше так любив поспати, що часто запізнювався на перекличку, тепер вставав на годину раніше і потай приносив Лізі зайву пайку молока. А якби ветеринар побачив, що він дає цуценятам, у нього б волосся стало дибки.

Цього ніяк не можна було робити, бо порушувався точний контроль ваги, який провадив ветеринар.

— Але ж ветеринар — це… — І «пампушка» Штенцл дуже непоштиво висловлювався про ветеринара. — Бо в нього ніколи не було цуценят і він не знає, що це значить, — додав солдат.

Ліза з ним охоче погоджувалась, милостиво облизавши йому руку. Точніше сказати, вона просто лизнула Штенцла по руці своїм рожевим язиком, щоб не сказали, що вона невдячна. І нечутно промовила: «У мене вже давно страшенна спрага, чоловіче добрий».

— Щоб ти тільки не захворіла! — похитав головою солдат. Він сидів навпочіпки, і від цієї незручної пози у нього боліло все тіло. Проте Штенцл тримався, намагався не думати про втому.

Звичайно, капітан Гаєк усе знав, але мовчав і тільки усміхався та ще підтакував ветеринару, коли той вихваляв свій метод, завдяки якому його собаки після пологів швидко набувають ваги.

— От хоч би, наприклад, Ліза!

Майже кожного ранку капітан заставав «пампушку» Штенцла біля собаки, а тому навіть не кричав на нього, коли той під час зарядки, присідаючи, не міг підвестись і сідав на землю.

Штенцл забрав чисто вилизану миску і замкнув обтягнуті сіткою дверцята. Він наче вибачався:

— Це я мав би добру халепу, Лізо, якби мене тут застукали. Почали б питати, де беру вранішнє молоко. Не міг же я виказати кухаря, то мав би розповідати, як ходжу по молоко в село, і однаково мені б не повірили, і скінчилося б усе гауптвахтою. Ну, тримайся, Лізо, снідатимеш двічі, а колись віддячиш. Цей ветеринар збожеволіє від радості, коли дізнається, що ти знову набула ваги. І все це припише своєму поживному борошенцю, про яке доповідає в кожному рапорті.

Він говорив до неї, як до людини. Потім притулив палець до своїх товстих губів:

— Тільки нікому ні звуку, Лізо. Бо дістанеться нам!

Капітан мусив одступити од вікна, мало не розсміявшись уголос. Він думав про ветеринара, який недавно сказав йому: «Ваші собаки, товаришу капітан, перебувають у надзвичайно хороших умовах і мають бездоганний догляд. Я ніде не міг досягти таких успіхів, як тут».

Вовк чув голос власної крові.

У такий ранок, наче вкритий студеною росою, коли ще не озивалися птахи, крім сороки, цього поліцая лісу, коли луки ще мовчазні, а травинка тулиться до травинки, лозинка горнеться до лозинки, коли з лісу вийде хіба що полохлива сарна чи олень, який пізно закохався і тому ще голосніше кричить про своє кохання, — в такий ранок усі звуки чутно далеко, на багато кілометрів’. Вони наче пливуть по водній гладіні, відбиваються од високих дерев, повзуть по вологій траві, яка не глушить їх, бо сама від холоду гнеться до землі. Угорі зеленіє небозвід, але тут він не бездонний, а більше скидається на велетенський купол, обмежений з трьох боків чорними лісами, а з четвертого — горами, схожими на гриби. Від цього куполу відбиваються всі звуки.

Вовк нашорошив вуха і прислухався.

Його мучила страшенна туга. Найбільше йому хотілося сховати ніс між лапами і вити, вити, вити. Але це було неможливо, бо кожний звук міг коштувати йому життя.

Собака гарячково гриз вірьовку, якою був прив’язаний, і так поспішав, що навіть укусив себе за свій гарячий і сухий язик. Зуби в нього були гострі, як бритви, і з вірьовкою не довелося довго морочитись. Він ретельно перегризав одне волоконце за одним.

А потім досить було злегка сіпнути, і вірьовка перервалася.

Вовк пильно оглянув двері. Вийти тут не було ніякої надії. В щілину під дверима уже вповзало зеленаве сяйво світанку. Вирити прохід під дверима було неможливо. Вони були важкі, солідні, і поріг був з міцних дубових дощок. До того ж лісоруб завжди на ніч замикав їх на залізний засув.

Вікно! Це не було звичайне вікно, яке відчиняється навстіж, по-старочеському. Невідомо, кому спало на думку зробити тут модерне вікно, що відсувалося вгору. Хазяїв не обходило, що в хаті не було електричного освітлення, що піч примітивна, а дошки на підлозі місцями зовсім прогнили, зате вікно модерне.

Вовк щось знав про це вікно. Він підсунув під раму лапу… Вікно трохи піднялося. Тоді він всунув у щілину морду і з силою підняв голову.

Вікно піднялося ще вище. Вовк виліз на нього і ковзнув на волю. Рама зачепила його за лопатку, але досить було незначного руху назад, щоб рама знову піднялася вгору.

Потім Вовк почув, як вікно клацнуло, зачинившись за ним.

… Відступивши од вікна, капітан тихенько засміявся. Якась тепла хвиля людяності залила його серце. В цю мить він почув шурхіт за спиною. Це його заступник надпоручик Томічек починав готувати сніданок. Він завжди зранку позіхав на весь рот, кашляв і курив сигарету за сигаретою.

— Бідного фазанчика треба скупати під душем, — кинув капітан.

— Я не фазан, — прохрипів надпоручик і застебнув піжаму. — А якби був фазаном, — він замислився, а потім по його обличчю розлився блаженний вираз, — якби був, Рудольфику, фазаном, то вставав би тільки через годину!

За годину знизу, з кухні, їм принесуть гарячого молока, та жодний з них не визнавав такого сніданку.

— Це здорово, це дуже добре, треба його пити, — погоджувався надпоручик. — Але я молока не люблю.

Зараз він заварював міцну каву по-турецькому. Стояв над цією кавою і чухав голову під густою світлою скуйовдженою чуприною, У нього нили пальці ніг, бо з ранку до вечора він ходив у чоботях на гумовій підошві.

Служба ще не починалася.

І досі вони обоє були звичайними людьми, що тільки-но пробудилися від сну. Не начальник застави капітан Гаєк, а просто Рудла, і ніякий не надпоручик Томічек, а Ота. Перший спав у службовому приміщенні, хоч це й не дозволялося, а другий у маленькій кімнатці поруч, що колись правила за комірчину.

— Ану дай мені характеристику солдата Йозефа Штенцла! — засміявся капітан. — Напам’ять і нічого не вигадуй!

— Ну, — позіхнув надпоручик, — стукне тобі зранку в голову!

— Ні, я кажу серйозно. Ти мій. заступник і повинен знати людей так само, як і я.

— Лінивий, — протяг Томічек.

— Ти теж лінивий. Коли я не наглядаю за тобою.

— Я не такий, — спокійно погодився надпоручик Томічек. — А ще він — ненажера. Просто неможливий солдат. Сором на всю заставу.

Капітан тихо засміявся.

— Зробимо його провідником, — сказав він, повільно розмішуючи ложечкою каву і не піднімаючи голови.

Надпоручик перестав взуватися.

— Ти погано виспався, Рудольфе? — обережно спитав він.

— Дуже погано. Заповнити сімнадцять анкет за один вечір — це тобі не жарт. Зрештою, може й краще, що тут у мене немає дружини. Проте я виспався і, нівроку, почуваю себе, свіжим.

— Зробимо Штенцла провідником, — повторив надпоручик і знову взявся за чобіт, який ніяк не міг натягнути на ногу.

Тепер він був обережний. Це вже не перший раз капітан отак приголомшував його. Наказував робити таке, що, здавалося, ніколи б від нього не сподівався. І, слід зауважити, його накази, на перший погляд ніби й безглузді, потім виявлялись розумними і добре продуманими.

— Значить, Штенцла провідником, — ще раз повторив надпоручик, — хоч це безглуздя, але…

— Те, що каже командир, не може бути безглуздям.

— Іноді буває. Ти не сердься. Командир повинен іноді радитись із своїми офіцерами. — Він потер заспані очі. — Перший же пес зжере Штенцла. Або Штенцл пса. Ну, а врешті, мені все одно.

Капітан пив каву і думав про те, що хвилину тому зірвалося з його вуст… «Зрештою, може й краще, що тут немає моєї дружини…» Учора він одержав від неї листа з Брно. «Ти не можеш вимагати од мене, щоб я поховала себе живою на якійсь заставі, де тільки лисиці можуть сказати «на добраніч».

— Певно, я вже старий, — зітхнув він.

— «Сонце» на турніку ще крутиш на десять балів.

— Але моя жінка наче на двадцять років молодша од мене. — Капітан знизав плечима. Він не хотів знову переживати все це, бо знав, що зарадити тут нічим.

Надпоручик потер очі. Чогось вони горіли в нього, і було таке враження, наче дивишся на світло крізь якусь сітку. Проблема одруження перед ним не стояла так гостро: йому було тільки двадцять сім років. І варто йому було помахати рукою, як його Данка виїхала б сюди.

— На моїй заставі лисиці не скажуть «на добраніч», — ображено пробурмотів капітан.

Він міг багато на що не звертати уваги, але так говорити про заставу не дозволяв і власній дружині.

— Скажуть, скажуть, — засміявся надпоручик. — Хоч я й не розумію, про що ти.

Капітан згадав, що повинен покінчити ще з одним листом. Учора вночі через ці анкети на нього не вистачило часу.

Він витяг листа з шухляди.

— Від Єви Кучерової.

Надпоручик сухо засміявся.

— Кучерової чи Краткої?

— Не жартуй по-дурному. Не хочеш відповісти?

Надпоручик знав зміст листа.

— Я пересвідчився — не можна втручатися в інтимне життя. Жоден з хлопців не відступиться, бо Єва дуже гарна. А вона ніяк не може вирішити, хто з них подобається їй більше, і тому поки що вважає за найкраще ходити з обома. Служба є служба, а поза нею — те нас не торкається.

— Ти дуже все спрощуєш, — похитав головою капітан.

— Хіба що я сам почну залицятися до Єви, тоді у них обох разом скінчаться всі клопоти. Я ж так не відповім, — стояв на своєму надпоручик. — Дівка гуляє у садку лікарні з Кратким, а потім пише сюди, щоб ми пояснили Кучері, що все це була помилка!

— А тепер у них все гаразд?

— Нічого не гаразд! — з досадою відрубав надпоручик. — Якщо хочеш розбити дружбу двох хороших хлопців, пусти між ними дівку — і досягнеш мети. Раніше один без одного кроку не могли ступити. А сьогодні один ревнує до другого, як собака. А Кучера ще до всього почав пити…

— Я щось чув.

— Користається з кожного найменшого приводу, щоб потрапити в село. Іноді їде аж до Будейовиць, щоб не було так помітно. Звичайно, хлопці з радістю його беруть з собою, бо він добрий товариш. Проте… раніше він. з застави не вилазив. Тільки Ліза та Ліза. Ніколи у нас не було такого хорошого провідника, як він. Тепер минулося. А як він «гуляє» *по шинках — про це вже є кілька рапортів.

— Так Єва ж була його дівчиною?

— Можливо. — Надпоручик усміхнувся. — Тільки вона все грається. Певно, їй до рук попав якийсь роман Франсуази Саган[13]. А та вміє задурити голову. Єві лестить увага обох. Може, вона й непогана дівчина, але особа з такими якостями зведе з розуму ще не одного хорошого хлопця. В усякому разі, таких ідеалістів…

— Усе це так… твоя правда. Тут завжди в голову лізуть думки про самотність.

Він знову думав про свою дружину. Взагалі немає нічого простого. Але люди б збожеволіли, коли б не спрощували деяких проблем. Принаймні люди із здоровим глуздом. Як-от Томічек.

Нагорі, на пагорбі, заторохтів мотоцикл.

Їм не треба було підводитись із-за столу і дивитись у вікно, вони й так знали, хто то їде сюди так рано.

— Він теж ніколи не виспиться, — пробурмотів капітан.

— Бо через тиждень почнеться атестація собак і провідників.

— Для цього не треба вставати о четвертій, а лягати о дванадцятій. У нього теж молода жінка.

— Але розумна жінка, яка усвідомлює, що вийшла заміж за солдата. Моя Данка теж знає про це, і тому в нас усе гаразд.

Мотоцикл спинився внизу біля застави. «Де лисиці скажуть «на добраніч», — не виходило з голови у капітана. — Хай би побачила, як живеться серед природи, їй би ніколи більше не захотілося до міста. Хоча б побачила, як лисиця вчить, лисенят ловити живих ворон…»

Він потягнувся і заплющив очі. Потім подивився на двері. Двері не відчинялися, мотоцикліст внизу, певно, лагодив щось у машині. «Власне, ти маєш рацію, Ота, вона просто не усвідомила, що йде заміж за солдата. Або їй просто сподобалась військова форма. І немає ніякого смислу заманювати її сюди. Вона б збожеволіла тут, у цій пустині, неодмінно збожеволіла б, хоч і Форстова, і Йорданова, і Кашпарова можуть тут жити. Але ж вона — дружина не для прикордонника».

По сходах затупотіли чоботи. Інструктор Стогончік увірвався в кімнату, похапцем привітався і зразу ж побіг до вікна.

— Товаришу прапорщик, — спокійно почав капітан.

— Я знаю, — зовсім не за статутом махнув рукою прапорщик. — Але… не гнівайтесь на мене. Чуєте?

Капітан підвівся і розчинив вікно навстіж. Надпоручик підняв голову й наставив вухо, щоб краще чути.

Вдалині почулося слабке: у-а-а-у!

— Це не наш пес, — зразу ж сказав надпоручик.

— Звичайно, не наш, — погодився Стогончік.

В кімнату вливалося свіже вологе повітря. Ліси, що з трьох боків оточували долину, стояли мовчазні й непорушні.

— Це схоже на нерви, — засміявся капітан, хоч сам цьому не вірив. Він глянув на годинник, потім у службовий розклад. — Зараз на кордоні Павлічек з Борзим. Борзий так не виє. Він хрипить. А зараз почнеться побудка.

Надпоручик заспокоївся.

— В районі застави не може бути чужого собаки. Наші б розірвали його.

— Якби він дався, — заперечив Стогончік. — А цей не дасться.

Здавалося, що й сонце зійде сьогодні передчасно. Схід був червоний, і цей червоний колір помалу переходив у світло-синій.

Капітан недовірливо дивився на пагорб проти вікна. Він наче помітив там якийсь рух.

— Це не нерви, — прошепотів батальйонний інструктор. — Нізащо б не повірив, що існує щось подібне. Ніякі посібники про це не пишуть, і ми тут не дуже любимо сентиментальні історійки з життя собак. Але тепер я знаю…

— Що?

— Існує собаче кохання. Ні, ви не смійтесь. Велике собаче кохання.

Надпоручик критично глянув на нього.

— Ти при своєму розумі?

Капітан узяв бінокль і почав вдивлятись у той пагорб.

В цю мить задзвонив телефон. Доповідав спостережний пост номер три.

— Доповідає єфрейтор Матеїчек. У вас не втік пес?

— Ні! — гаркнув на нього надпоручик. — Тільки ж не стріляйте у нього.

— Ясно! — відповів єфрейтор.

— У-а-а-у! — пролунало знову.

Капітан ніяк не міг об’єднати все це в одне ціле. В цю мить він почув зліва, де були розташовані приміщення для собак, гуркіт жерсті і висунувся у вікно.

Перший завив Принц. Люто і ненависно. До нього негайно приєднався Дракон. Решта собак, дуже схвильовані, стояли на задніх лапах, спираючись передніми на дротяну сітку.

Тихо, але настійливо заскиглила Ліза.

— Батько прийшов подивитись на своїх дітей. — Прапорщик радісно вдарив кашкетом об стіл. — А тепер нехай хто-небудь мені скаже, що вони не такі, як люди! Якби щось схоже мені розповіли, нізащо б не повірив. А вже ж вісімнадцять років працюю з собаками!

— Він її кличе! — дивувався капітан.

Надпоручик підвівся. Це занепокоїло його.

— Я знаю, що ви обоє хочете зробити, — заговорив він обурено. — Але я не згодний. Підполковник збожеволіє, якщо дізнається. З самого початку я казав, що цей пес нічого хорошого нам не принесе.

Інструктор роздратовано повернувся до нього.

— На жодній заставі немає таких чудових цуценят, як у нашої Лізи.

— Але жодна застава не має такої проблеми із своїми цуценятами, як ми! Теорія розведення породистих собак летить до чортової матері! Де ви візьмете для щенят посвідчення про походження? Як з контролюванням приплоду? А різні бланки, форми?

— Для мене важливіший один добрий пес, ніж сто найкращих посвідчень, — махнув рукою батальйонний інструктор.

Капітан ще більше висунувся з вікна. Тепер він побачив у бінокль пса…

Вовк лежав на животі, витягнувши вперед лапи. Ніс підняв угору, вуха притиснув до голови. Можливо, він вив, але це було нечутне виття, призначене тільки для Лізиного слуху.

— Як ти думаєш, що ми хочемо зробити? — спитав капітан надпоручика, який стояв у нього за спиною.

— Пустити до нього Лізу, — захвилювався надпоручик і рушив до дверей.

Досі капітан про це навіть і не подумав. Такі експерименти не можна проводити ні сіло ні впало. На це мусив дати дозвіл ветеринар, самого пса слід було б оглянути, чи не занесе він якоїсь хвороби…

— Але я був би категорично проти цього! — все ще заперечував надпоручик, помалу зачиняючи за собою двері. В думках він посилав чорного собаку до всіх чортів. Збирався йти до кухарів, які вже почали готувати сніданок.

Інструктор Стогончік загадково усміхався, наче знав наперед, що буде далі.

Капітан довгенько дивився на прекрасну постать Вовка. Потім втомлено зітхнув.

— Все одно його не можна використати на нашій службі! Звичайно, я з більшою радістю держав би його у нас, ніж мав би він мучитись у того Франека. — Гаєк повернувся і подивився на усміхненого Стогончіка. — А де, власне, Ота?

Інструктор знизав плечима і показав на двір.

Капітан вибіг за двері і крикнув уже на сходах:

— Ота! Ти куди?

— Випущу цю вашу Лізу…

На прекрасному тілі Вовка не ворухнувся жоден м’яз. Пес лежав на животі і примруженими очима дивився, що робиться внизу, в долині.

Він бачив, як надпоручик випустив Лізу. Собака безпорадно завертілася на одному місці, наче не знала, що з нею робиться, потім гавкнула і побігла до пагорба. Та раптом зупинилася і заскавучала.

Вовк не відповів. Зараз його не цікавили ні люди у вікнах, ні схвильовані солдати внизу, біля собак. Він не дивився і на неї, а ніби кудись убік, тільки так, щоб весь час краєм ока бачити її.

Ліза почула виск і гавкання цуценят. Вона повернулася на бігу — всі її рухи були бурхливі, навальні; собака відчувала радість життя.

Надпоручик стояв перед кліткою, не знаючи, що робити з цуценятами, які лізли за мамою.

— А все через те, що не віддали їх на собаківницьку станцію, — бурмотів він схвильовано. — Завжди, коли щось робиться не за правилами, то це так не проходить.

В цю мить Ліза прослизнула у нього між ногами і носом виштовхувала цуценят на траву.

— Дурієш, — нагадав він їй. — Не бачиш — роса, вони застудяться.

Собака враз зупинилася. Не тому, що зрозуміла надпоручика, а тому, що й сама подумала те саме.

А в цей час згори долинули слова Вовка, яких не почули люди, зате їх прекрасно зрозуміла вона: «Сподіваюсь, що мої діти — сильні».

Цуценята пирхали, гидливо піднімали вгору товсті маленькі лапки, лизали холодну росу. В першу ж мить вони побилися між собою і, мов клубок мокрої вовни, покотились униз по схилу.

Ліза гордо пройшла перед шеренгою собак, що аж похрипли від лютого гавкоту на чорного розбійника, який байдуже лежав нагорі на скелі. На мить зупинилася перед Принцом, що дико гриз дротяну сітку.

Тільки після цього вернулась до своїх цуценят і спокійно покарала найбільшого забіяку.

— Парад кохання! — засміявся надпоручик Томічек.

Ліза повільно йшла по схилу, як це й належить матері такої численної родини. Та й самі ж хлопці! Ними могла б пишатися кожна матір.

Цуценята бігли за нею, перевалюючись, повискуючи і гавкаючи. Їх цікавило, яку ще нову гру вигадала мати. Вони не знали про Вовка, здалеку його не помітили й не почули, слух у них був ще не дуже гострий.

Вовк не поворухнувся. І ні кроку не ступив їм назустріч. Чекав, поки Ліза підійде до нього. І не дивився ні на неї, ні на малят.

Ліза зупинилась перед ним і сіла. «Найсильнішому дали ім’я Робі», — загарчала Ліза і спробувала носом підштовхнути цуценя до Вовка. Але це їй не вдалося, бо Робі зацікавився якоюсь квіткою. Тоді вона м’яко взяла його зубами за шию.

І раптом цуценя побачило, що воно стоїть на своїх чотирьох ще не дуже певних ніжках проти величезної собачої морди. Та щеня було бойове і не думало вмирати від страху, опинившись перед невідомою небезпекою. Воно наїжилося і навіть спробувало загарчати. Проте голос його був не набагато дужчий за звук пружини кишенькового годинника, коли пружина раптом лусне. «Добре», — неголосно мовив Вовк. На його морді нічого не змінилося.

А щеня посміливішало. Тільки що його могли покусати, розірвати, принаймні поколошкати. Нічого цього не сталося. Можливо, цей велетенський пес злякався його гарчання. І тоді щеня підійшло до велетня і спробувало схопити його за ніс, як це робило з мамою. Якийсь внутрішній голос підказував малому, що це дуже небезпечний пес, але не чужий. І зовсім не такий байдужий, як удає.

Цуценя зіп’ялося на задні лапи, щоб дістати до носа цього собаки. «Прожени його, — спокійно мовив Вовк, звертаючись до Лізи, — бо буде він битий. Навіть твоїм щенятам не все дозволено». «Вони такі ж мої, як і твої, — прогарчала Ліза у відповідь, але на всякий випадок ударила Робі лапою по задніх ніжках, на яких він стояв ще дуже нетвердо, і відштовхнула набік. — Робі з Шумави, — додала вона гордо. — У всіх трьох до імені додається прізвисько — з Шумави!» «Навіщо? — здивувався він. — Мені завжди вистачало імені — Вольф!» «Це люди. Вигадують». «Далі!» — прогарчав Вовк. «Рацек і Рандал. — Ліза підштовхнула до нього ще двох цуценят і знову з гордістю додала: — З Шумави».

Він не обнюхував їх, бо впізнав з першого погляду. Проте ніяк не показав своєї радості.

Ліза хотіла вже лягти поруч нього, та в останню хвилину стрималася. Приймав він її не дуже привітно. Лежав, наче кам’яна статуя, не подаючи голосу. Щось сталося між ними; тепер тут були цуценята; все складалося якось урочистіше, серйозніше; тепер вона не могла показувати свій норов і повинна була — хоч і всупереч бажанню — визнати його авторитет.

Він не дивився ні на неї, ні на цуценят. Повернувся до старого будинку в лісі, з димаря якого саме пішов дим. І все ж вона знала, що краєм ока він бачить їх усіх.

Цуценята знову затіяли між собою бійку і тепер опинилися коло великого каменя. Рандал, як і завжди, перший почав свої витівки. Тепер він намагався відкусити, шматок каменя. У нього не виходило, проте було видно, що після першої невдачі він спробує це зробити знову і знову. «Дивуюсь, як ти дозволяєш, — зовні спокійно мовив Вовк, — він поламає зуби!»

Ліза слухняно гавкнула на Ран дала. Та треба було гавкнути ще, щоб він послухався, — і мати помітила, що вдруге гавкнула зліше, ніж звичайно. Не могла допустити, щоб Вовк зауважував їй за погане виховання щенят.

Рандал здивовано сів, схилив голову набік, аж у нього повисло одне вухо, і докірливо подивився на матір — що це раптом з нею сталося?

Робі пощастило вилізти на самісінький камінь. Він взагалі намагався в усьому бути вищим від інших. Нагору сяк-так видерся, а от спускатися було важче, бо у нього весь час то голова переважувала, то зад і він падав то в один, то в другий бік.

Вовк мовчки підвівся. «Не займай його! — загарчала Ліза. — Він все одно не заспокоїться, поки не розквасить собі носа».

Але Вовк підійшов до Робі, узяв його зубами за шкіру — це, видно, було не дуже приємно щеняті, бо Робі перелякано писнув, — і трохи швидше, ніж треба, поставив на землю.

Робі такий вчинок Вовка ще дужче розсердив, і цуценя вчепилося в дужу Вовкову лапу.

Вовк тільки труснув лапою, і Робі відлетів до своїх братиків, сів і почав по-дурному озиратися на всі боки, не розуміючи, що з ним сталося.

Вовк гавкнув уривчасто і дзвінко.

Ліза здивовано подивилася на нього — такого ще від нього не чула. Вовк наче зразу втратив вигляд царя природи, який над усе ставить власну гідність. У його голові народилася в цю мить далека згадка: сонячні луки, по яких бігав він щасливим цуценятком, коли ще не свистів над його головою нагай і бавилися з ним селянські діти.

І сонце справді вийшло, хоч за календарем воно мало вийти на годину пізніше, та того ранку, певно, земля від радості закрутилася швидше. Схил гори раптом порожевів, і над травою піднявся легенький, схожий на мереживо серпанок.

Цуценята, не припиняючи своєї нескінченної бійки, скотилися нижче по схилу, і тепер з туману, який стелився над самою землею, стирчали тільки маленькі гострі вушка.

Це помітив згори, із своєї спостережної вежі єфрейтор Матеїчек і розсміявся від щирого серця.

Над лукою з’явився мишоїд, і Ліза обережно підвела голову. І саме в цю мить вона дістала швидкий, несподіваний удар в бік, який безсоромно повалив її на спину. На хвилину в неї перехопило дух.

Вовк раптом ні сіло ні впало стрибнув до неї, вдарив її головою і бігав тепер, пустотливо гавкаючи, готуючись до нового нападу. «Дурень! — роздратовано загарчала Ліза, бо не бачила ніяких підстав для гумору, не те що тоді, коли щенят тут не було. — Дурень!» — повторила вона, перебираючи в повітрі всіма ногами. Нарешті відновила рівновагу, стала на ноги і погналася за ним, вишкіривши зуби.

Вовк не тікав од неї, як це зробив би на його місці кожний розумний пес. Він сміявся… сміявся їй просто в обличчя… Адже собаки теж уміють сміятися. Проте Ліза не зносила глузування навіть від людей, не те що від собак, і коли налетіла на Вовка, як розлючена фурія, він тільки непомітно відсунувся, і її зуби клацнули в повітрі, далеко від його вуха.

Ліза не хотіла вкусити Вовка, у ній боролися різні почуття — і несподівана радість, що він упізнав цуценят, і образа, яку вона повинна була стерпіти, і страх, що втратить гідність перед своїми малими. Проте вона зрозуміла гру, хоч і не приймала її. Хотіла стримати себе, бо сердилась на нього за його дурощі. Але при всьому бажанні стриматись не змогла.

Пес гавкнув, як звичайнісінький сільський Бровко, зігнувся і, коли Ліза проскочила повз нього, напав на неї з другого боку. Вона знову перекинулась через голову й опинилася біля своїх цуценят. «Так. Чи не досить?» — розгнівано спитала Ліза.

Вовк відскочив, простяг вперед лапи, голову приклав мало не до землі, замахав хвостом і знову вичікувально гавкнув.

Коли ж Ліза погналася за ним ще трохи, сердячись та вже наполовину пустуючи, Вовк пробіг великим колом навкруг неї і цуценят, штовхнув носом Робі, аж той черевцем догори відлетів до своїх братів, та в цю хвилину тут була мама, що як вітер мчала за Вовком, але посковзнулась на мокрій траві і перелетіла просто через своїх синів.

Малому Робі вистачило хвилини, щоб зорієнтуватись і зрозуміти, що тут, власне, діється. Він трохи подумав, як бігти нагору, а як згори, і кинувся слідом за мамою. Брати — за ним. Вони вирішили взяти участь у грі своїх нерозумних батьків. Перевальцем бігли за ними, падали і голосно скавучали, коли земля виявлялася занадто твердою, але не припиняли гри, бо інстинкт, що жив у їхніх серцях, кликав їх мчати вперед, доганяти, кусати.

Отже, собача родина котилася по косогору вниз.

Єфрейтор Матеїчек на спостережній вежі ніяк не міг стримати сміху.

Капітан висовувався з вікна і кричав:

— Ні, ви тільки подивіться! Люди! Ні, ви бачили щось подібне? Лізо, хапай його! Дай йому перцю, тільки не піде давайся! Такої бійки я ще… ні, ви тільки подивіться!

І батальйонний інструктор теж сміявся до сліз.

Внизу шикувалася рота, проте сьогодні солдати ніяк не могли вишикуватись. Усі шістдесят чи скільки там чоловік кожен по-своєму любили собак. Тут, на кордоні, ці тварини не були ні для кого просто забавою. Це добрі помічники, вірні друзі, і бували випадки, коли людина могла покластися на них більше, ніж на людей. Тут розуміли собак, раділи їх радощам, носили всі без винятку в кишенях грудки цукру для них, хоч ветеринар і суворо заборонив балувати собак. Якщо ж котрийсь із собак починав хворіти, на всій заставі було тільки й мови, що про його хворобу. А багато хто з прикордонників, хоч як набігались і стомилися за день, часто вночі вставали і йшли подивитись на пса, як він там себе почуває.

Але це мусив бути їхній пес!

Вовк не належав до їхніх собак. І за всіма розпорядженнями й інструкціями давно мав бути ліквідований, а якщо лісоруб Франек випадково зберіг йому життя, то це ж не їхній пес.

Проте це й не якийсь приблуда, бо Лізині цуценята — його діти.

І тому тепер марно прозвучало оте надпоручикове «Струнко!», бо ніхто з усієї застави не міг не дивитися на цю собачу гру. Їхні собаки не борюкалися тут щодня, як які-небудь сільські кунделі. Вони завжди були серйозні і зосереджені, наче відчували вагу своєї відповідальності.

А «пампушка» Штенцл взагалі сів на землю і реготав так, що аж сльози текли по щоках.

— Посаджу під арешт, — лютував надпоручик Томічек. — Ніяких відпусток, ніяких… Будете ви мене взагалі слухати чи ні? Що це таке — рота чи цирк? Я вам… Ні, вона його таки наздогнала. Хлопці, вона схопила його!

Тут він опам’ятався і виструнчився.

— Досить!

Та навіть тепер у голосі його не чулося наказу. Він несміливо глянув угору, на перший поверх, — що скаже капітан, коли побачить, якою неслухняною стала рота.

А капітан сам стояв, обійнявши за шию інструктора, і обидва голосно сміялись.

Люди ставали в ряди без дальших наказів, тільки той чи інший іноді ще озирався на собак.

— Єфрейтор Кучера!

Кучера ступив крок вперед.

— Покличте свою собаку!

Провідник завагався.

— Лізо!

Проте голос його звучав не дуже впевнено — стосунки між ним і собакою були останнім часом не такі вже й хороші, і він не знав, чи послухається його Ліза після першого поклику. А якщо не послухається — буде сором на всю заставу.

Та Ліза ще любила його, хоч багато чого й не розуміла. Тепер вона щовечора тихо скавучала, наче кликала його, а він не приходив.

Ліза враз зупинилась на бігу і сіла. Завагалася. Колись, за винятком однієї тільки ночі, досить було б одного його слова — і вона прилетіла б як вітер.

Якусь мить вона безпорадно сиділа на місці.

— Коли вона викине таку штуку під час змагань — не бачити вам першого місця! — усміхнувся надпоручик. — Ви, певно, втратили до собаки підхід?

А Ліза в цю мить звернулась до Вовка. «Кличуть мене. Я мушу йти».

Вовк не відповів. Він намагався зрозуміти деякі речі. Вона його самка і мати його цуценят, і все ж вона не з ним. Ці люди — її хазяї, і Ліза не боїться їх. Коли вони кличуть, вона біжить до них як очманіла, але не з страху, а щоб своєю слухняністю принести їм радість.

Якийсь час пес ще біг поруч Лізи, і капітан схопив інструктора за плече.

— Що будемо робити, якщо Ліза приведе його сюди?

— Вона його не приведе, — понуро відповів інструктор. — А шкода.

— Але ж може привести, — сумнівався капітан. — А що тоді? Допоможеш мені умовити ветеринара?

— Тільки вона його не приведе, — повторив інструктор, який знав собак краще, ніж його начальник. — А якби й так — з Вовка ніколи б не вийшло хорошого службового собаки. Коли б він не такий забіяка, — мовив інструктор ще тихіше, — я б узяв його собі. З того часу, як здох Клауцік, я сумую за хорошим собакою.

Клауцік загинув, виконуючи свої службові обов’язки. Якось із застави утік молодий собака, і Клауціка послали, щоб привів його назад. Клауцік наздогнав того пса і вже вів по шосе на заставу. Дорогою весь час стежив за дурним собакою і не помітив, як ззаду на нього самого наскочив автомобіль з п’яним водієм…

Вовк раптом зупинився і пронизливо завив.

Ліза не обернулась. Повільною риссю бігла вперед. Ще три місяці тому мчала б до хазяїна як вихор. І єфрейтор Кучера це розумів. Але серце його було сповнене гніву на Єву, а Лізу він уже не любив, як раніше. Щось сталося з ним, він поступово ставав байдужим до всього. Не міг перебороти байдужості, хоч і знав, що без цього ніколи не буде хорошим провідником і взагалі хорошим солдатом.

Ось Ліза зупинилась і все ж таки повернулася до Вовка. «Ходім. Вони нічого тобі не зроблять!» «Я не боюся їх, — відповів він похмуро. — Гірших ніж мій — там, у халупі — не буває. Але я не люблю їх!»

Ліза сіла. Вона не розуміла, як можна не любити людей, бо змалку люди виховували її з великою любов’ю. Ніхто ніколи не зробив їй нічого лихого.

Єфрейтор Кучера почував, що в нього від злості й нервування трусяться пальці. Учора він знову багато пив і курив.

— Лізо! — різко крикнув він. Крикнув надто голосно, а це було зайве, бо вона б почула і його шепіт.

— Ніколи не зганяйте своєї злості на собаці, — почув Кучера ззаду тихі слова надпоручика. — Не перекладайте на тварину власної провини.

Якби це сталося з іншим провідником, уже б давно реготала вся застава. А тепер усі мовчали, пригнічено поглядаючи на Кучеру.

Вгорі, на першому поверсі, капітан звернувся до інструктора:

— З Кучерою і справді щось сталося. Він може зіпсувати собаку.

— Я б йому не рекомендував цього робити, — спохмурнів інструктор. — Через жінку… «Через жінку….» — подумав капітан. Він подивився вниз, на своїх прикордонників. Знав їх усіх на ім’я, знав удачу кожного, нахили, погані риси характеру, яких і кому треба позбутися. І всіх любив. «Ні, — похитав він головою, — через жінку я їх не покину…»

— Ліза біжить до Кучери без ніякої радості, — зазначив іще Стогончік. — А я думав, він буде на першому місці.

Саме в цю мить Ліза ніяк не могла вирішити, що ж їй робити далі. За неї вирішили її щенята. Вони чули людські голоси і знали: де люди, там є їжа і тепле приміщення. В цю мить вони найбільше думали про їжу, бо вже добре набігались. І тому помчали до застави, спотикаючись, розбиваючи носи, та все ж невтомно посуваючись вперед.

Ліза жалібно заскавучала. Чудовий, веселий ранок раптом змінився днем, повним суперечностей. «То я піду сама!» — озвалася вона до Вовка. «Я прийду», — відповів він.

Вовк сидів і дивився в долину, де були люди. Одне він тепер знав: Лізи вони не скривдять. І щенят теж. Але йому нема чого робити серед них.

Він ще раз подивився на старий будинок у лісі. Там з димаря ще курився дим. Вовк міг би не вертатися туди, якби не схотів. Та він вирішив повернутися, хоч і знав, яке пекло чекає там на нього. Це був особливий, упертий пес, який багато в чому був схожий на людину.

Ліза помалу бігла до застави.

Надпоручик Томічек сидів на межі і жував травинку. На хвилину скинув чоботи, щоб відпочили ноги.

— Ви ж самі бачите, що так далі тривати не може, — говорив він до єфрейтора Кучери, який замислено дивився в землю. — Ви і Краткий дістали підвищення. Обох нагороджено значками «Відмінний прикордонник». А чи ви й справді відмінні прикордонники?

Єфрейтор знизав плечима.

— Я дуже не люблю вплутуватись у чужі справи, — вів далі надпоручик. — Ця ваша дівчина не знає, чого хоче. Вона писала нам. Капітан Гаєк вважає, що я повинен їй відповісти. Але я цього не зроблю. Це ваша справа, товаришу.

— А що б ви їй відповіли? — грубо спитав єфрейтор.

— Певно, що ви дурень. І не помилився б. Як ви гадаєте, я коли-небудь сумнівався у вірності моєї дружини? Любий мій, я б сам себе не поважав. На вашому місці я б знайшов десять інших.

— А Єву віддав би Краткому, чи як?

— Та певно, що так, — погодився надпоручик. Він взувся й звівся на ноги. — Або візьміть автомат і зробіть з Краткого решето. А потім через дівку можете просидіти все життя в тюрмі. А коли вас нарешті випустять, то повернетесь до неї, але вона вже давно буде з кимсь одружена, матиме купу дітей і важитиме на той час удвічі більше. І ви додумаєтесь до того ж: що ви дурень. А тепер про службові справи, єфрейторе! Або ви покинете пити і далі будете провідником, або не покинете, і тоді я не допущу вас до собаки. Ви самі прекрасно знаєте, що тварини не терплять запаху спиртного. І я подбаю про те, щоб там, нагорі, товариші подумали, чи маєте ви право носити значок «Відмінний прикордонник»! Ідіть!