Чорний вовк

5

Жінка йшла помалу і зовсім не хвилювалася. Вона добре знала дорогу і не думала, що з внутрішнього боку прикордонну смугу особливо охороняють.

Уже не раз доводилося їй виконувати завдання, де все мало йти за точним планом, розрахована була кожна година, але потім щось ламало ці плани, і треба було шукати виходу.

Посланець прокурора Вебера йшов виказати її. Тому вона не могла відкладати на завтра, мусила діяти негайно.

— У Вебера неодмінно там будуть свої люди, — сказав їй шеф Герстнер, коли посилав її до Чехословаччини. — У нас є відомості, що він теж догадується про ці списки. Але тільки ви знаєте, де вони сховані.

Їй не загрожувало, що її підозріватимуть у шпигунстві.

Її спеціальністю була іхтіологія, а цей ставок був просто створений для вивчення. Паспорт у неї в порядку, хоч ім’я й несправжнє. Вона ж могла заблудитись — уже вечір, і знак про заборону заходити в ліс можна не помітити.

— В К. є наша людина, яка дасть вам зброю, коли, на вашу думку, вона буде вам потрібна, — сухо сказав тоді Герстнер;— Я не вимагаю від вас, щоб ви провозили щось подібне через кордон, хоч в автобусі багато що можна сховати. А ви умієте стріляти?

Вона посміхнулася. В цирку починала з номера «чудесний стрілець». Це, звичайно, був обман, проте стріляти треба було вміти.

Зброю вона взяла. Не тому, що без неї не можна було виконати завдання, але вона не могла датися, щоб її схопили. Уже хоч би й тому, що в цьому разі напевне почне діяти контррозвідка і дуже легко з’ясує, що ніякої Інги Тіфбах у водогосподарській установі Мюнхена не існує. Або є така, але не має нічого спільного з цією. А контррозвідники дуже послідовні люди. І якщо вони не зможуть звинуватити її у шпигунстві, то почнуть цікавитись її минулим. І розішлють скрізь її фотографії. А тоді… Вона провела долонею по шиї. Тільки б не схопили.

Жінка тихо йшла лісовою дорогою, іноді зупинялася, прислухаючись. Весь час відчувала на боці вагу восьмизарядного кольта.

— Якщо ви візьмете зброю, то не для того, щоб нею користуватися, а тільки, щоб залякувати нею! — сказав тоді полковник Герстнер, і очі його зробились колючими. — Я не потерплю ніякого шуму. Все одно ми не зможемо вам допомогти, і організація негайно відмовиться від вас, якщо ви діятимете проти наказу.

Мініатюрну карту вона спалила дорогою. В найгіршому випадку у неї не повинні нічого знайти. Інакше відмовка, що вона заблудилася, нічого не варта.

Жінка не могла знати, що йде по дуже небезпечній дорозі. В цьому глибокому присмерку її могли побачити прикордонники чи почути собаки, а вона помітити їх не могла.

Десь далеко пролунала автоматна черга.

Вона ще мала час повернутись. Але позаду їй загрожувала інша небезпека. Якщо люди, що розшукують воєнних злочинців, об’єдналися з місцевою владою, її паспорт уже нічого не вартий!

Вона ще не хвилювалася. Умовляла себе, що, певно, десь там на кордоні (стрілянина долинала звідти) йдуть нічні навчання. А тут спокійно. Мета її подорожі була не така вже далека, і вона вірила, що легко досягне її. Даремно тільки взяла з собою зброю. Але тепер нема про що говорити.

В кольті було сім набоїв. Восьмий у стволі. І жінка була вже певна, що в скрутному становищі кольт доведеться пускати в діло. Бо якщо схоплять і знайдуть у неї зброю, то не буде ж вона розводитись, що заблудилася.

Жінка прискорила ходу, не усвідомлюючи, що на кордоні вже знають про неї. Якби вона й вернулася, було б уже пізно — скрізь на заставах дзвеніли телефони, лунали донесення, на дільниці її шукали.

Інга ніби відчула це шостим почуттям.

Так не можна, — повторювала в думці, — не можна поспішати, а то ще напореться на якусь замасковану штуковину, про яку полковник попереджав її.

Все ж Інга не втрачала віри в себе. Адже йшлося про важливу для неї річ. З одного боку — винагорода, кілька десятків тисяч марок, і прийняття її до організації Гелена, а з другого — арешт. Цікаво, чи скоро б їм вдалося викрити її як колишню гестапівку?

По спині у неї раптом побігли мурашки. Собаки, так, собаки. Якби вона хоч узяла з собою карликову собачку, та хтозна, чи можна зманити нею їхніх собак. Кажуть, що вони не кинуть сліду нізащо в світі. Але пізно про це думати.

Собаки — це найнебезпечніше, це щось просто жахливе. Проти них її застерігали весь час.

— У вас там є людина, яку ви знали в роки війни, — казав їй Герстнер. — Може, вам спаде на думку на власний страх і риск вирушити в закриту прикордонну зону, то я вам не раджу цього робити. Ви не знаєте, на що здатні їхні собаки.

Інга не витримала. Хоч і не знала про тривогу, яка зчинилась, але її налякали власні думки і раптове переконання, що вона припустилася помилки. Інга кинулась бігти. В чобітках з низькими підборами бігти було зручно.

Попереду знову затріскотів автомат, але це вже не мало значення. Кожна клітинка її мозку застерігала, що вертатися пізно. Не втрачаючи надії, вона пильно вдивлялася в темряву навкруги.

Ті, що її послали, багато говорили про чорних псів. Про них розповідали просто легенди.

— Ви помітите їх лише тоді, — казали інструктори, — коли вже буде пізно.

Чорний пес — це чорний стрибок, страшні зуби, а вже потім мертва нерухомість.

Інга знала, що пса не почуєш. Ніхто не може повзти так, як вимуштруваний пес. Ніч чорна, і пес чорний. Ніч мовчить, і пес мовчить. Удень легше помітити пса, а вночі у ньому прокидається хижак, і тільки добрий провідник може цього хижака приборкати.

Якщо вночі на тебе наскочить такий пес, є лише дві можливості. Або вистрілити в нього (і тільки дурень може подумати, ніби це так легко, бо. чорна блискавка завжди ударить в руку, що тримає зброю), а коли й пощастить вистрілити в пса, то вже буде на ногах весь кордон. Або ж дозволити псу повалити тебе на землю і лежати нерухомо. В такому разі пес відпустить і стерегтиме. Але й це не так певно, коли надворі ніч.

Людина легше виказує себе. Варто ступити їй на суху гілку — і все. Пес нечутний. Людина може й не знати, що за нею скрадається пес.

Інга пробігла частину дороги, вибігла на перехрестя і зупинилася. Карту місцевості вона пам’ятала добре. Але що з того? Якщо людина біжить у таку ніч, коли стежку може намацати лише підборами своїх чобіт, бо не бачить перед собою нічого, крім чорної пітьми, це схоже на втечу сліпця. Не за лишається нічого іншого, як дивитися вгору, на верховіття дерев, де все ж таки трохи світліше. Такої ночі жодна карта в світі нічого не варта.

Стрілець і провідник майже одночасно помітили ракету в небі і зразу ж почули десь попереду автоматні постріли. Черги були нерівномірні. Схожі на морзянку.

— Це не на кордоні, — висловив свою думку провідник.

Стрілець занепокоєно озирнувся.

— Може, це фальшива тривога. Досить дурного зайця, щоб…

— Тільки не плекай ілюзій.

Провідник розумів, що справи погані. Хтось проник у прикордонну смугу. Якби з кордону, звідти б не стріляли. Там стріляють, коли немає іншого виходу. Адже є ще сотні можливостей схопити порушника.

— Лізо! — крикнув він злісно. Ще одне ускладнення. Тільки його й бракувало!

— Кликати собаку — марно, — коротко кинув стрілець.

Провідник розумів, що це правда. Собака чує найтихіші звуки. Але в ній грає кров.

— Не вчи мене! — огризнувся він.

— Не завадило б.

Вони одночасно зняли автомати.

Перед ними була галявина. Минулого року жінки садили тут ялини. Тепер деревця були вже до пояса. Тоді жінки ще посварилися з лісником, — він занижував їм норму. Чоловіки б на їхньому місці промовчали, а жінкам тільки дай! І таки добилися свого.

І трава тут виросла висока, в ній порядкували їжаки і гадюки виводили малят. Одні народжували їх живими, інші відкладали яєчка. Було тут також багато пнів — ще п’ять років тому їх висаджували динамітом і виривали кранами, аж поки не зрозуміли, що пні зміцнюють косогір. Іноді минають роки, поки люди додумаються до чогось розумного. А тут можна було б просто спитати старого лісника.

Над галявиною зійшов місяць. Засвітилася жовта арніка, коров’як, почервоніли, стали аж чорними слізки діви Марії, горів дрібнолистий петьоур, тремтіли сережки, хиталися сині дзвіночки.

Провідник і стрілець звели автомати, бо почули раптом дивний звук. Прикордонників не можна обдурити. Є такі звуки, що належать природі, а є такі, що не мають до неї ніякого відношення.

Провідник побачив її і його.

Обидві собаки стояли на другому боці галявини. Ліза була на добрих десять сантиметрів нижча від цього незваного гостя. Вона повернулася до них і жалібно заскавучала.

Чорний Вовк стояв поруч неї, теж дивився на них і злісно гарчав.

— Цей диявол перескочив кордон! — вирвалось у стрільця. — Тому вона втекла!

Провідник забув про тривогу.

— Лізо! — У його вигуку не було злості. Скоріш прохання. Він давно передчував, що чорний пес викине щось подібне.

Місяць ще не зайшов за хмари. Було видно.

Ліза кинулася вперед, потім враз зупинилась і безпорадно озирнулась. Тужливо заскавучала, немов звертаючись до чорного: «Ходімо зі мною. Я повинна йти до них, зрозумій!»

Він загарчав зліше. З самої глибини його широких грудей рвався розкотистий бас. Очі світилися люттю. Він дивився не на неї, а на тих двох людей під деревами. Його очі були схожі на два зелених кинджали. Він відчував смертельну ненависть до людей. Ненависть жила в ньому давно. Там, на тому боці, у нього вдома, ніхто не панькався з ним. Собаки працювали зі страху і ненависті. Він знав, як кинутись на людину, як задушити її. Його навчили цього.

І він і його вчителі не могли зрозуміти, що на цьому боці собак тренують інакше. Тому й Інга, яка пройшла нюрнберзьку школу, так боялася собак.

Чорний Вовк не дивився на Лізу. Не вважав за потрібне відповідати їй.

Вона лежала на животі і гребла передніми лапами, наче хотіла бути хоч на сантиметр ближче до свого хазяїна. Вона знала: на кордоні щось сталося. Просто так тут ніхто не почне стріляти.

Благала: ну зрозумій, я мушу йти до них. Мені у них добре жилося. Ніхто ніколи не вдарив, їжі завжди було більше, ніж я могла з’їсти.

Ліза підвелася, сподіваючись, що Вовк піде за нею. Підібгала хвіст, щоб він розумів — нема в ній ніякої злоби, вона перелякана і безпорадна. Наважилася навіть пробігти кілька кроків уперед, туди, де були стрілець і провідник, але знову зупинилась.

Чорний загарчав дужче.

Ліза вміла виражати всякі свої почуття, але як пояснити, що люди йому нічого лихого не зроблять, якщо він з нею піде до них? І треба йти саме цієї ночі, бо там щось скоїлося.

Провідник і стрілець бачили, як бореться Ліза з собою. Вона щулила вуха, нюхала повітря і відповзала назад. Згадала всі свої обов’язки і розуміла, що не виконала жодного з них. Та проти розуму виступало серце, сповнене кохання.

— Вона не прийде, — озвався стрілець.

— Не зможе, — погодився провідник.

Чорний Вовк стояв мовчки і незалежно, вишкіривши свої страшні зуби невідомо на кого — на неї чи на них.

— Ну от… — понуро мовив провідник.

Він думав про те, що зараз собаки разом утечуть глибоко в ліс.

І справді, Ліза не наважилася ступити ще крок вперед. Знову лягла на землю і поплазувала назад до чорного… Відчайдушно скавучала, але він був невблаганний.

Провідник думав і про те, що тривога, певно, не фальшива. Навкруги тихо, але це ще нічого не значить. Тільки ліс розмовляє своїм тихим голосом — то ледь чутно потріскує глиця, нагріта за день жарким сонцем.

Він думав також, що коли хто-небудь прорвався сюди через внутрішній кордон, то вони з стрільцем якраз займають ключову позицію і можуть перерізати порушникові шлях. Тільки тут можна до певної міри заглибитися в прикордонну смугу. Не мине й двох хвилин, як сюди прийде піднятий по тривозі патруль з собакою, якщо й справді з цього боку…

В цю мить пролунав якийсь звук, і обидва солдати одночасно відчули двигтіння землі. Ніхто, крім прикордонників, не відчує цього.

Провідник вийняв кишеньковий ніж, устромив довге лезо в землю, а коротке стиснув зубами. І ясно відчув дрижання.

— Іде до нас! — прошепотів він.

Вони прекрасно розуміли один одного. Стрілець став за дерево з одного, а провідник з другого боку стежки.

Темна лілова хмара раптом закрила місяць, і за п’ять кроків уже нічого не було видно.

— Іде цією дорогою! — прошепотів провідник.

— Мовчи!

Земля двигтіла. Хтось біг просто на них. Тепер уже близько.

— Стій!

«Я проб’юся! — люто казала собі Інга, не думаючи, що може наскочити на засаду. — Проб’юся, хоч би це коштувало мені життя». Коли б її схопили, то скоро б дізналися, хто вона. І тоді довгі роки ув’язнення. В ці короткі секунди бігу найрізноманітніші спогади раптом посунули на неї. Вона думала про лева Брута, який кинувся на неї, а вона не могла його приборкати. І про тигрицю Аделю. «Та завжди мені щастило, і або я відбивалася сама, або знаходилась людина, яка в останню мить кидалася на манеж. А тепер тут людський манеж, і ролі перемінились. Я зробилася хижим звіром. У мене лишився тільки людський мозок. Ні, живою ви мене не візьмете!»

Вона роззулась. Було темно. По небу бігли лілові хмари. З досвіду, набутого в цирку, Інга знала, що зараз ніхто не бачить її. Там вона, стоячи спиною до своїх хижаків, часто знала, що хоче зробити звір.

Можна все. Не можна тільки здаватись. Надто багато брудних справ на її рахунку, щоб вона могла підняти руки.

Раптом Інга помітила рух за деревом ліворуч, вірніше — догадалася про нього.

Вистрілила.

Стрілець скрикнув і затих.

І тоді, не цілячись, навіть не подумавши, що зраджує себе, вистрілив провідник. Кулі билися в землю, він нічого не бачив у темряві. Тільки чув зойк товариша.

Випустивши коротку чергу, прислухався. Земля вже не двигтіла. Він не знав, хто там проти нього, але підбадьорився — заліг! «А може, я влучив у нього? Звичайно, ворогові не можна довіряти. Такі, як він, уміють впасти й прикинутись мертвими. Вичікує. А сам лежить, принюхується до всього, як собака, і жде, поки я піду на допомогу товаришеві».

Прикордонник думав про пряму небезпеку, що нависла над ним, — адже порушник, коли заліг, помітив, звідки стріляли. А він нічого не знає.

І тепер у ворога є час взяти його на мушку і чекати слушної миті.

Хмара, що закривала місяць, поволі сунулась. Один її край посвітлішав і став схожий на тоненьке мереживо.

Провідник лежав за деревом і напружено прислухався, приклавши вухо до землі. Якби порушник захотів відповзти, його б врадила висохла і напружена, як шкура, нап’ята на барабан, земля. Та земля мовчала. «Він все-таки заліг, — радісно думав провідник. — Тепер не лишається нічого іншого, як чекати, — наші повинні з’явитися хвилини за дві. Їхня собака могла б уже бути тут. Як же ти, Лізо, підвела мене! І саме тепер, коли найбільше мені потрібна. Ну нічого, ми з тобою ще сквитаємося!»

Стрілець по той бік стежки тяжко зітхнув. «Він влучив у Пепіка, — знову подумав провідник, і серце його забилося дужче. — Може, цей лайдак убив його!»

Блідо-синій край хмари змінився імлою, і з неї раптом вислизнув місяць. В ту ж мить провідник помітив цього нікчему. Він лежав за пеньком, кроків за двадцять. І навіть не був схожий на людину, там просто лежало щось довге і чорне. В природі ніщо не буває таким чорним. «Я знаю — ти чатуєш на мене. І добре розумієш, що до чого — недарма ж притискаєш п’яти до землі. Якби я вирішував, я б відпустив тебе, нікчемо, до того твого раю! Та якщо ти вже тепер стріляєш, то колись ще вернешся з кулеметом. До того ж, можливо, ти вбив мого друга. Тільки спокійно!» — наказував собі провідник з холодною люттю, зважуючи всі обставини. Він не мав права стріляти, але весь час думав про те важке зітхання, що долинуло від сусіднього дерева. «Пепіку, якщо він убив тебе, то вийде звідси такий пошматований, що до смерті не забуде цього кордону!» Провідник напружив зір, щоб помітити найменший рух порушника. «Хай хоч трохи зведе руку — я прострелю її до кістки». Убивця теж вичікує. Навіть собака, Ліза, перегризла б горло, якби хтось наставив на неї зброю. І це було б не вбивство, а самооборона. «Тільки я повинен схопити його живим, хтозна, що в нього іще на совісті».

Якби Пепік не вмер, він би вже давно вистрілив. У нього зручніший кут обстрілу.

Чорний за пеньком вистрілив тільки один раз. Куля просвистіла над самою головою провідника. «А він непоганий стрілець», — подумалося. Та, як не дивно, провідника не схвилювало це відкриття. Якби проти них був боягуз, це була б невелика ціна за Пепіка.

На жаль, провідник не міг відплатити за товариша. Мусив лежать і чекати, поки прийде піднятий по тривозі патруль. Він не мав права випускати і ту, першу чергу, все одно вона не досягла мети, оскільки цей негідник припав до землі. Тільки відкрив свою позицію.

Провідник не знав, скільки минуло часу. Може, хвилина. А може, кілька секунд. Він не мав права стріляти, повинен був вичікувати і дбати про те, щоб цей молодець не зник у гущавині. Але думки його повертались до Пепіка. То були важкі думки.

Їх порушив новий постріл. Щось ужалило в скроню, хоч боляче не було і свідомості він не втратив. Наче хтось ударив його важкою рукавицею. «Це моя помилка, — сердито пробурмотів він. — Чого я розлігся під самим місяцем».

Він трохи відповз під гілля.

І знову його охопила злість. «Ах, он чого ти хочеш! Ну, добре». Безглуздо було стріляти по пню чергами. Він почав розколювати його одиночними пострілами. «Завтра, звичайно, будуть докоряти мені, що я не міг оволодіти собою, але ніхто з них не лежить тут, на моєму місці, ні в кого з них не цілиться ворог».

Тепер уже провідник діяв не з інстинкту самозахисту, який виправдовував би його. Він зробився злий і мстивий, біль у скроні часом так мучив, що очі самі заплющувалися.? «Тільки б не втратити свідомості, — казав він собі, — бо тоді цей мерзотник утече. Звичайно, далеко він не сховається, весь кордон уже на ногах, але, втікаючи, може ще когось убити».

Він стріляв з розрахунком. Першим пострілом відбив лівий край пенька.

Другим — правий.

Пень був трухлявий, після пострілу з нього здіймався порох і друзки летіли, наче хтось рубав їх сокирою.

Провідник мружив ліве око не тільки тому, що прицілився, — його немилосердно пекло. Око щохвилини запливало, але не було часу навіть помацати його.

Невідомий теж вистрілив. Тепер він уже не цілився так точно. «Зраджують нерви, — подумав провідник зневажливо, і на його губах з’явилася зла посмішка. — Тебе зраджують, а в мене заспокоюються. Ще міліметр, і мені прийшов би кінець. У Пепіка ти влучив. Та все одно не втечеш. Уже скрізь дзвонять телефони. Працює радіо. Не втечеш. Ще міліметр, і я б ніколи не побачив, як тебе повезуть на допит». «Все одно живою їм не дамся», — думала Інга злісно. Потім узяла в обидві руки важкий восьмизарядний кольт, трохи висунула його з-за пенька і натиснула спусковий гачок., Аж засичала від злості — куля знову пролетіла мимо. «У мене ще є час, та його не так уже й багато. — Вона розмірковувала. — До ставка хвилин тридцять, там кінчається прикордонна смуга. Але навіть там я не буду в безпеці — їхні собаки візьмуть мій слід». Ніколи ще вона не ненавиділа цей народ так, як в ту мить. «Лізо, якби тич була тепер тут, — міркував провідник, — усе робилося б точно за інструкцією. Тобі не треба було б нічого пояснювати. Ти б зникла в темряві, як тінь, підкралася до нього ззаду і впала б йому просто на спину. Досить було б твого страшного гарчання, і він занімів би від жаху. Ех, Лізо, Лізо!»

Ще один постріл збив над його головою гілочку з ялинки. «Дуже високо, — засміявся провідник. — Що далі, тим більш здають у тебе нерви. Ти, певно, розумієш, що секунди вирішують твою долю».

Вибрав хвилину і протер ліве око. А коли подивився на долоню, побачив на шкірі темну смугу. «Певно, кров, — подумав. Та це не злякало його. — Маленька ранка на скроні, від якої залишиться помітний шрам, і завжди, коли я торкнуся його ненароком, згадаю цю ніч. І бідолаху Пепіка». Провідник доторкнувся до скроні і застогнав від болю. Знову потемніло в очах. Щось у нього не в порядку з головою. Але нічого страшного. Якби щось серйозне, він не зміг би так зосередитись.

Раптом провідник помітив, що чорне тіло убивці ворухнулося, посунулося від пенька назад — там теж стирчав якийсь пеньок чи купа землі над канавою. «Не можна, щоб він доповз до тої канави, бо втече до лісу, а я навряд чи зможу погнатися за ним».

— Пепіку! — закричав провідник.

Йому відповів приглушений стогін, сповнений болю. «Його, поранено і, мабуть, важко, інакше він підтримав би мене. Та, певно, все ж не смертельно».

Тільки тепер з’явилася голова. Щось блиснуло. В першу мить йому здалося, що це якась світла шапка.

Пролунала автоматна черга.

Ніщо не ворухнулося. Голова наче звелась, потім знову впала та так і лишилася лежати за пеньком, залита місячним сяйвом.

— Жінка! — скрикнув він вражено.

І тоді галявину затопило світло фар.