Чорний вовк

1

Канцелярія мала дуже незатишний вигляд. Попільнички не було. Замість неї на столі лежала лопатка для сміття без держака — він одпав на другий день після того, як її купили.

— З спеціальною картою треба поводитись дуже обережно. Ні в якому разі, товариші, не встромляйте в неї прапорців — так неважко перевести її нанівець, а нової скоро не дістанеш.

Поручик Главач човгав по брудному паркету і тихо лаявся. Прибиральниці не було вже чотири дні. Просто не приходить — і край.

Начальник районного відділення вважав, що ці хиби можна усунути колективно — в неробочий час. «Труднощі, товариші, є! Не показуйте на них пальцями, а переборіть їх самі! Звичайно, можна було б вирахувати ці дні у прибиральниці з відпустки, але, друзі мої, майте розум, ми ж не капіталістична держава. Не прийшла, то, певно, щось перешкодило. Гуманізм, розумієте?»

Поручик Главач топтав недокурки від сигарет, а біля вікна посковзнувся на апельсиновій шкурці. Правда, зранку він спробував підмести кімнату, але, назбиравши повну лопату сміття, раптом випустив її з рук. Колись він працював у ливарному цеху з важким пневматичним молотом, нажив невроз, і пальці в нього тремтіли.

Начальник ставився до всього розумно. І, звичайно, знав, що з поручиком у нього будуть неприємності, але й це було закономірно, бо у молодих людей завжди на все свій погляд.

— Або я працівник безпеки, або я не працівник безпеки, — труснув поручик головою і. підфутболив шкурку з апельсина. Власне, не підфутболив, а хотів підфутболити, але паркет був трохи здутий, будинок виріс зовсім недавно — будівельники дуже поспішали, і бетон під паркетом не висох, — а тому він ударив ногою об паркетину, що відставала. — Або я служниця…

— Так. І поганенька, — визначив начальник. — Отже, нема ніяких причин для хвилювання. Хіба, може, та, що не встигаєте за старою Шімковою.

— Прибирає, аби з рук!

— А ви цього й зовсім не вмієте!

Внизу на шосе загуркотів великий автобус, хитнувся на повороті і зник як привид.

— Мерседес, — сумно повідомив поручик. А потім додав: — З Західної Німеччини… — І спохмурнів.

Начальник з цікавістю глянув на нього — він знав своїх людей, їхні достоїнства і вади.

— Ви проти туристських подорожей?

Поручик ображено повернувся:

— Коли їх нагорі схвалили, як я можу бути проти?

— Але вони вас не надихають? — засміявся начальник.

— Я за туристські подорожі, — збентежився поручик.

— Ні, — миролюбно похитав головою начальник. — Я хочу, щоб ви вивчили німецьку, французьку і англійську мови. Щоб могли бути ввічливі з гістьми із Заходу.

— Із есесівцями?

— Цього я від вас не вимагаю. Їх будемо вибирати, як кісточки з абрикосів. І саме через це наша робота тепер набагато важча.

Поручик Главач згадав учорашню розмову з Марією. Марія вчилася в економічному інституті. Їй треба було до Праги — і вона зупинила чорний фіат, який їхав через місто. «Я не був тут двадцять років, дівчино», — сказав їй водій у лайкових рукавичках. «А перед тим?» «Ну… як солдат. І тільки тепер наважився приїхати сюди…»

Поручик знову зачепився ногою об паркет.

— Розумієте, товаришу начальник, це ж міг бути один з тих мерзотників, що двадцять років тому в Панкраці гнали жінок і дітей перед танками. Армія Шернера.

— Чому ви думаєте, що це він?

— Я кажу — міг бути.

— А ви знаєте, що робити з картотекою воєнних злочинців? Ні, не знаєте. Тому все так і складно.

— А ви певні, що від нас не сховається жоден шпиг?

— Не можу ручатися, що жодна миша не прослизне. Такого досконалого апарату безпеки, який схопив би всіх цих негідників, і на світі немає.

— А що як він і справді колишній есесівець?

— Отто Кольб з Гамбурга, — спокійно сказав начальник. Він дивився в якийсь паспорт. — Торговець. Не поручусь, що він не був націстом, але певен: нічого особливого він у цьому не вбачав. Звичайний кон’юнктурник. Носили всі — носив і він. Я кажу про того павука на рукаві. Приїхав до нас подивитись, як живеться тут, за залізною завісою. Можливо, буде зводити на нас наклепи, а може, розповість, що у нас хоч і не розкіш, та ось уже двадцять років, як з голоду ніхто не вмирає. Заспокойтеся, поручику.

Поручик з досадою кивнув. Дивився крізь вікно на дощ. Місто в ці дні взагалі не подобалося йому — воно кишіло іноземними туристами. Злість закипала в грудях. Слова начальника йому також не подобалися. Ні, це просто слабо сказано: ніхто в нас з голоду не вмирає. Краще сказати: ніхто тут не знає, що таке голод, але щонайменше дев’яносто процентів жителів знають, що таке різні пундики на вечерю. І поступово на кожному домі, навіть у найвідсталіших кооперативах, де видають по 10 крон на трудодень, виростають телевізорні антени, а вся молодь сіла на мотоцикли.

Навпроти вікон установи, по той бік вулиці, красувалася бензинова колонка на гарній червоній підставці, оздобленій жовтими трикутниками. Колонка аж блищить, така чиста, недарма ж дівчина, яка працює тут, витрачає на неї не менш як літр бензину щодня. Йому спало на думку, що ця дівчина теж, певно, закінчила місячні курси іноземної мови, які відкрило для своїх службовців управління в Карлових Варах.

— Проте, — кинув поручик неуважно, — їй досить знати кілька речень.

Він ще стояв біля вікна.

Начальник допитливо глянув на нього.

— Пепічку, почніть, будь ласка, від Адама, — попросив він, але зразу ж догадався, про що мова. — Так, — кивнув. — Звичайно, дівчині простіше, ніж нам. З неї справді досить кількох речень. «Скільки літрів бензину?» — і таке інше. Я випадково знаю цю дівчину і помітив, що вона шукає в словнику Іе t’aime. Mein Liebling, du bist prachtvoll. Ich liebe dich[2]. Але вона гарненька. А інші, певно, вивчають головним чином курс марки, долара, бонів і франків.

— Саме це я й хотів сказати, — кивнув поручик. Але він думав зовсім про інше. «Що б мені не казали про спокій на кордонах, а тут у мене все-таки чимало негідників, які приїхали тільки для того, щоб заснувати таємні організації. Коли б хоч не приїздило їх так багато! Спробуйте що-небудь зробити, якщо за одну суботу приїде дві тисячі автомашин! І в кожній сидить статечний торговець або лікар чи інженер. І, звичайно, всі приїхали в гості. Хай би сюди прибув сам магістр Капезіус з франкфуртського процесу, то, мабуть, не вистачило б часу впізнати в ньому освєнцімського вбивцю».

— Ви явно недооцінюєте наші внутрішні органи, — промовив начальник.

— Їх на все не вистачить. А шпіонаж?

Начальник здивувався.

— А що, хіба є такий? — поцікавився іронічно.

Він усе знав про вертольоти над Чортовим озером. І про західнонімецькі літаки, що перелітають наш кордон. І про, те, як страшенно важко захищати мир і бути ввічливим з хамами, які провокують війну.

— Раніше пробиралися вночі і повзли до нас на пузі, — зітхнув поручик. — Це була традиція. І якщо їх наші хлопці випадково не затримували на кордоні, то ми ловили їх тут. А тепер приїздять просто з Мюнхена в розкішних автомобілях, і спробуй устежити за ними!

Начальник коротко засміявся.

— Мені б ваші турботи! Перегляньте сьогоднішню партію паспортів і йдіть скупайтеся. Не думайте, що в цілому світі нас тільки двоє. Міжнародні відносини зміцнюються, товаришу!

— Для мене це звучить як фраза.

— Шануй начальника свого, і тобі добре буде! Ви, Пепічку, гадаєте, що наша контррозвідка спить, чи що?

— Ні. Не думаю. — Поручик знизав плечима і відвернувся од вікна. Взяв кілька паспортів.

— Клаус Вернер. Мистецтвознавець. Припустімо. Бабельсберг. Має свій мерседес. Боже мій! Де ви бачили нашого мистецтвознавця, щоб міг купити собі звичайну феліцію? Завтра вирушає до Крумлова, там вивчатиме мистецтво. Добре, хай так. Зіфелі Адольф. Нюрнберг. Відвідання родичів. Агент організації Гелена…

— Такого там немає… — засміявся начальник.

— Немає, — люто кинув поручик. — Можна збожеволіти. Геть усе звичне, усі ці переповзання на пузі і таке інше. Ви пам’ятаєте трьох братів Вернерів, які скуповували силонову білизну і панчохи, щоб пошити з них новий цепелін? Прекрасний спосіб перебратися через кордон. Але в тому була, товаришу начальник, романтика! А сьогодні! Сідаєш в автомобіль і спокійно їдеш. Взаємовідносини консолідуються. Певно, судетські німці в Західній Німеччині також консолідувалися, авжеж? Отже, далі… Інга Тіфбах, іхтіолог. Так само по-німецькому, по-французькому і по-англійському. Іхтіолог. Якою ж це мовою?

— Грецькою. Звідки вона?

— Мюнхен. Водогосподарська установа, якщо я правильно переклав. А іхтіол має відношення до опіків.

— Так само, як і до риболовлі, Пепічку. Вони, певно, хочуть десь коло Мюнхена влаштувати рибне господарство і тому послали сюди спеціаліста, щоб подивився. Адже у нас риборозведення поставлене найкраще в усій середній Європі. Візьміть порівняйте ці паспорти із зведенням Інтерполу і працюйте далі. Не сушіть собі голови.

— Якби ж ми були не так близько до кордону, — зітхнув поручик і заглибився у зведення Міжнародної поліції.

Інга Тіфбах приїхала напередодні до чехословацького кордону в затишному великому автобусі. Вона звикла до риску і зовсім не думала про своє завдання.

Природа не наділила Інгу вродою. Це була вже немолода жінка з різкими рисами обличчя. Все це вона прекрасно знала і з розумною покірливістю примирилася з долею, а тому її трохи здивували швидкі несміливі погляди, які на неї іноді кидав тридцятирічний чорнявий красунь, що сидів у ряду через прохід попереду.

Він читав. Але вже через кілька секунд вона зрозуміла, що він тільки вдає, що читає. «Може, я помиляюсь», — подумала Інга Тіфбах і, щоб пересвідчитись, озирнулася: чи не сидить за нею інша жінка. Але ні. За нею, зручно вмостившись, розкинувся в кріслі незграбний промисловець з Кельна над Рейном. «Тепер я знаю, — сказала вона собі, — що цей чоловік не зводить з мене очей. Треба більше стежити за собою».

Промисловець час від часу засинав, а прокинувшись, розмовляв із своїм сусідом, схожим на адвоката. Говорив якось сердито. Здавалося, що він сердитий і тоді, коли його долає сон, — голосно фиркав і навіть притупував ногою. І завжди, коли прокидався, починав лаятись, не приховуючи своєї люті.

— Тут ще можна лаятись, — сміявся адвокат, — але там, за кордоном, стежте за своїм язиком. Там за такі розмови попадете за грати.

Промисловець важко зітхнув.

— Це я знаю. У «Франкфуртен цайтунг» повно таких випадків. Але я завжди думав, що це пишеться для того, аби відговорити нас від поїздки до Чехословаччини. Та коли й ви так кажете!

Він замислився на мить і враз знову розпалився.

— І це вони називають свободою слова! — Потім, нахилившись до адвоката, спитав: — А звідки у вас відомості про них?

— Немає у мене ніяких відомостей, і їду я туди вперше, — сухо відповів адвокат. — Просто я так думаю. Можливо, ми з вами читаємо одну газету.

— У нас теж досить теревенять, — зітхнув промисловець і, перш ніж знову заснути, пробурмотів, що на цю небезпечну подорож він наважився тільки тому, що хоче з’ясувати, як живуть робітники без капіталістів.

— … Адже, — він позіхнув, — одного чудового дня все це може статися і в нас…

— У нас ні, — суворо заперечив адвокат.

— То я б перебрався до Америки. Якщо переможе Голдуотер… — І він заснув своїм сердитим сном.

Інга сиділа і думала. Її непокоїла одна думка — хоч, здається, й абсурдна. «Сподобатись йому я не могла, — говорила вона собі. — Але він здається мені знайомим. Не люблю, коли люди здаються знайомими, а я не можу пригадати, де їх бачила. Як на сміх. Він схожий на прокурора».

І враз думки зупинились. Інга знову, бачила перед собою зал суду, де судили групу гестапівців. Це може бути один з засідателів того суду. Вона уважно розглядала їх тоді — цих людей треба знати. Але цей, здається, не схожий на жодного з них.

На тому суді, незважаючи на обстановку в Західній Німеччині, гестапівців суворо покарали. Вона знала, що прокурор одержав багато листів з погрозами і якимись пропозиціями, але з’ясувалося, що він непідкупний і не боязкий.

Цей спогад схвилював Інгу.

Автобус наближався до чехословацького кордону, і розмови почали стихати. Тих, хто їхав сюди вперше, гнітив страх.

Чорнявий красень ще раз повернувся і подивився на неї. Інга зрозуміла, що він не захоплюється нею, а вивчає її. Та його очі закривали сині окуляри, які змінювали обличчя. У жодного з засідателів на тому суді не було окулярів. «Я починаю втрачати розум, — занепокоїлася Інга. — Вони все ж таки не можуть знати, що я виїхала сюди. Сумнівно, щоб вони знали. мене, хоч їх ніколи не можна недооцінювати».

Їй спало на думку, чи не їде цей чорнявий до Чехословаччини з тією ж метою, що й вона. «Попереджаю, що вони ні в якому разі не повинні перехопити це, — сказав шеф Герстнер перед самим її від’їздом. — А є відомості, що вони теж охотяться за цим!»

Вона задивилась на красеня. І знову заспокоювала себе. Але в цю мить ще одна думка страшенно схвилювала її.

Дах автобуса був зроблений з зеленого прозорого плексигласу. Навіщо ж тоді в такому приємному освітленні темно-сині окуляри?

Другого дня секретарка районного народного комітету стомлено зітхнула.

— Я вже, здається, допрацювалася. Точно знаю, що заклала в машинку аркуш паперу, а конверт зі штампом поклала на столику, з правого боку. Папір у машинці, а конверта немає.

— Стільки галасу, Геленко, через якийсь конверт, — зауважив референт. — Він був заадресований?

— Ні.

— Ну то що ж сталося, Геленко?

Проте у секретарки були свої турботи. Сиділа і підраховувала на пальцях:

— Тут був той Кадержабек, що хоче їхати до Відня, потім Лазнічка — у квартирній справі, я послала його в п’яту кімнату, потім якась… Інженер з Мюнхена, іхтіолог, потім Кроупа… Ні, я таки божевільна…

— Геленко, хіба то так важливо?

Вона спохмурніла.

— Ні, це просто прикро — самій собі здаватися божевільною.

За вікном ішов та й ішов дощ.

А через два дні солдат Кучера ніс листа з штампом районного народного комітету. Завернув до халупи одного лісоруба, кинув листа на стіл.

— Урядові справи — дуже неприємні справи, — засміявся він ще в дверях. — Але вам, пане, не може писати ніхто інший, крім уряду.

Він сів за стіл, з якого стирчали гвіздки.

Лісоруб здивовано дивився на лист.

— А якщо це не мені? — пробурмотів він.

Потім розірвав конверт. На його обличчі ще була недовіра. Та коли прочитав кілька рядків, у нього раптом затремтіли руки. Важко навіть було повірити, що такі великі руки можуть тремтіти.

Він швидко прикрив долонею листа і повернувся до солдата.

— А ти чого заглядаєш, га?

Солдат Кучера проковтнув слину. Він і не думав заглядати, він тільки стежив за мухою, яка сіла на край листа і почала на ньому чепуритись.

— Я… бога ради… — почав він.

Чоловік зім’яв листа. Трохи згорбився і почав розмірковувати. «Якщо цей солдат прочитав початок — це було б погано». Йому важко було зрозуміти все одразу — його мозок одвик від напруженої роботи.

Раптом його охопила страшенна радість, і він дико зареготав. Налапав під столом і витяг пляшку міцної самогонки.

— Пий! — сказав солдатові. — Випий за моє здоров’я!

— Де там! — Солдат Кучера відсунув пляшку від себе. — Мені за дві години на зміну. А ви що, дістали спадщину?

— О так, мільйон, — засміявся чоловік.

А потім подивився у вікно на кордон.

До дроту можна було докинути каменем.

Молодший сержант на спостережній вежі на мить відклав бінокль. Пекло очі. Він уважно вдивлявся у прикордонну смугу більше так, за інерцією. Тепер тут панував спокій, та все одно дідько повірить тому спокою. В усій широкій долині, оточеній з обох боків горами і розділеній внизу звивистою річкою, не було нічого, вартого уваги.

Замислившись, сержант задивився на лісоруба, що сидів там на горі, на межі, спершись підборіддям на коліна. «Що він тут робить?» — подумалося. Бачив його завжди тільки за роботою. Ніколи не сидів він так, склавши руки.

З нашого боку йшли провідник і стрілець — і так само на тому боці двоє прикордонників. І ті й наші з собакою. Собаки також належали до прикордонних буднів.

М’яко спускався на землю вечір. Тіні ставали довшими. Звідси, з вежі, ще краще було видно, як вони збільшувались.

Пахли модрини і сосни. Звідки взялися ці пахощі таволги і давно одквітлого дикого жасмину? А вночі почнуть фосфорувати на луках опеньки, що ростуть там на диво точними колами. А яка прекрасна грибниця, що світиться вночі…

Двоє хлопців унизу йшли вздовж кордону нечутно, як привиди. І не з обережності, і не тому, що такий був наказ, а просто вже рік, як жили вони на кордоні, і так подружили з природою, що свято шанували її мовчання.

І невіруюча людина у храмі поводиться тихіше.

Молодший сержант спохмурнів.

Прикордонники по той бік кордону голосно розмовляли. Аж сюди було чути їхню гучну мову. Один з них, старший, помітив на вежі постать нашого воїна і по-приятельському помахав рукою.

Молодший сержант ледве поворухнув рукою. Жест був дуже стриманий. Він думав: а звідки знати, на що ви здатні?

Мама розповідала: «Приїхали в зелених плащах. Тобі цікаво, хлопчику, про що думає людина в таку страшну мить? Одно вікно було в нас розбите, і я подумала — уже давно слід би замінити шибку. Але тепер не буде часу зайти до скляра.

Крізь те вікно я бачила їх. Мертва голова на кашкеті, кашкет зсунутий на лоб, на рукавах ті їхні павуки.

Вони не говорили. Ревли».

І мама розповідала, як тато вигукнув: «Іще не відчиняй». І як хотів він щось кудись сховати, але не знайшов жодного пристойного тайника, «бо у нас, хлопчику, ніколи не було потреби нічого ховати і ми не були, до того готові. І вони виламали двері — а в мене мало дух не вилетів з тіла — у нас ніхто ніколи силою не виламував двері, — навіть як жандарми приходили, то стукали, ну, могли бить у двері прикладами, але виламувати двері — ні, на таке й жандарми не наважувались».

Вони застали тата з якимись паперами в руках, він розгублено бігав з кутка в куток — ось вони вже в кімнаті, один підставив батькові ногу, і той упав. Папери розлетілися на всі боки.

А другий вбивця підняв якийсь папір і промовив: «Du verfluchter Verrater!»[3]. А потім били, били, аж поки зовсім не добили. Не на місці. Аж у концентраційному таборі.

Так, я не можу вам вірити.

Він думав також про всі ті події, що відбувалися тут рік тому. Хто б не приходив від них — стріляв. І, як правило, добре влучав. Тут і там у прикордонній стороні розсіяні маленькі пам’ятнички. А в землі лежать хлопці — такі, як я, що не спізнали навіть милої, і єдина їхня провина була в тому, що вони хотіли перешкодити негідникам порушити мир. А є такі пам’ятники, під якими лежать батьки кількох дітей.

— А тепер можеш махати мені рукою, — твердо промовив боєць.

Лісоруб, що сидів на межі, обійнявши могутніми руками коліна, думав зовсім про інше. «Ні, то неправда, — умовляв він себе. — Цирк Кроне, рік 1944. Звідки б вона тут взялася? Це просто якийсь дуже поганий жарт. Може, якась згадка про неї прохопилася в мене, коли я був п’яний? Чому б вона посилала мені листа з штампом районного народного комітету? Ні, ні, це неправда».

Але йому страшенно хотілося, щоб це була правда.

Він знову відчув у повітрі такий знайомий колись запах юхти, конопляних канатів, брезенту під цирковим куполом, дерев’яних стовпів, що їх ставили уніформісти, тирси на манежі, запах коней і диких звірів. Усі ці запахи вловлював його ніс, хоч нічого такого в повітрі не було. Пахнув верболіз і десь зовсім близько дикий тютюн. З майже висохлої річки долинав запах риби.

А він думав: що було в його житті, поки він не спізнав її?

Він умів негайно знайти вихід, коли на нього падало дерево, але довго розмірковувати не звик. А тут раптом наринули всі ці знайомі запахи, розворушивши в душі давні спогади.

Та зустріч з нею була якоюсь межею в його житті. Якби вона не зникла тоді, він міг би стати зовсім іншою людиною. «Їхні собаки бояться мене, а це вже чогось варте, коли тебе боїться прикордонний пес».

І все ж неможливо, щоб вона повернулася. Він знову витяг листа, розгладив його на коліні. «Будейовиці, середа, 10 година, вокзал». Підпис — «Цирк Кроне». «Дурниці. Безглузді думки замучать мене. Весь час думати про неї — а може, то хтось інший, хоч би й той самий уніформіст Лойза, з яким ми «провоювали» у Кроне мало не всю війну».

Він сидів і дивився на двох солдатів, що вийшли з собакою на обхід. Знову подумалося: той Кучера, певно, брехав, що не заглядав до листа. Нічого страшного не сталося б, якби й заглянув, але він відчував усім своїм єством, усією своєю примітивною душею, якою нагородила його природа, що було б погано, коли б хтось із цих людей знав щось про зміст листа.

Молодший сержант на вежі охороняв кордон.

Звідси майже не видно закруту ріки, але його було добре видно із спостережного пункту над заставою. Звичайно, коли зовсім посутеніє, той спостережний пункт не допоможе — там немає прожекторів. Та це не значить, що кордон залишиться без охорони, його, як і раніше, стерегтимуть наші мужні бійці. Адже і в глибокому тилу є військові об’єкти, де цивільним нема чого робити і куди намагаються пролізти шкідники.

Здається, що ті гори навпроти, порослі смереками, соснами і листяними деревами; луки, на яких так само, як і тут, світиться опівночі грибниця і водять русалки свої чарівні хороводи; та долина внизу, сповнена милого дзижчання сонних бджіл і джмелів, — що все це одна земля.

Та посеред долини тече річка, а за нею проходить кордон. Ближче Сюди, до спостережного пункту, — нічийна земля, тобто широка смуга нашої землі, куди не сміє ступити ніхто, крім прикордонників із застави.

Незрозуміло навіть, навіщо це людям потрібно? Чого вони псують одне одному життя?

Якби на цій нічийній землі пішли якось у танець молоді люди з усього світу, люди, які хочуть кохання і не хочуть ядерної зброї, — впали б і ті невинні прикордонні стовпи, які колись тут були, а не те що дротяна загорожа!

Та насправді становище значно складніше. І тільки сп’яніла від чарівної природи, романтична і страшенно наївна людина може вважати, що цей дріт, який здається тут таким чужим, — не потрібен.

«У-а-а-а-у!» — ще здалеку привітав він Лізу.

Власне, було не так і далеко. Широка смуга землі і звивиста річка. Та в таку спеку вона навіть перестала бути річкою. Здавалося, що вода в ній стоїть. Форель піднялась у верхів’я, — річка починалася там, у чужій, але так само прекрасній землі.

Пес ішов біля ноги свого хазяїна на тому березі річки, часом переганяючи його, часом відстаючи від нього. «Вихований він просто неможливо», — подумала Ліза зневажливо. Але не подивилась туди — не хотіла компрометувати себе.

До тої хвилини, коли він так нечемно і грубо привітав її, Ліза йшла точно за статутом — лопатка її лівої ноги була на одному рівні з коліном провідника. Поводок, що за нього тримався хазяїн, якого, до речі, вона дуже любила, провисав дугою.

Ліза йшла б і без повідка, могли б його спокійно зняти, але ж вони цього не зроблять, хай і найкращим буде вона слідопитом і сторожем. Все одно вона — самиця, а вони недооцінюють самиць, хоч добре знають, що кожна з них уже в два місяці знає більше, ніж пес у три.

— Що тобі? — Провідник лагідно поторгав за поводок.

Ліза непокірливо трусила головою і ображено поглядала кудись убік. Іншим разом вона неодмінно подивилася б на нього і заметляла б хвостом.

Вона й сама знала — з нею щось коїться, та своїм собачим розумом ніяк не могла збагнути, що саме.

Звичайно, якби так недбало посмів її привітати вовкодав Принц (згадала про нього — і дужче забилося серце… Та він би й не наважився на таке нетактовне вітання, тим більше під час обходу, коли не можна допускати зайвих балачок… А взагалі, звичайно, поза службою, Принц був здатний збити з ніг свого провідника, аби тільки гаряче привітати її) або вовкодав Дракон з сивими лапами — все було б гаразд, відповіла б щось таке, як: «Ідіть геть, я на службі!» А хазяїн за це ласкаво поплескав би її по грудях. Вона не була певна, що саме так відповіла б Принцу, та все одно її хазяїн не повинен був би на неї сердитись, бо Принц, зрештою, був красенем, і важко перед ним встояти, коли в жилах тече гаряча кров.

Проте і Принц, і Дракон з сивими лапами живуть по цей бік кордону.

А той — великий, дужий, чорний як ніч і, треба сказати, набагато вродливіший за Принца (вона впевнилася в цьому, кинувши на нього блискавичний погляд, але удаючи, що дивиться кудись в кущі) — той, у кого очі світяться таким гарячим полум’ям, що в неї температура, певно, з нормальних тридцяти дев’яти градусів підскочила до сорока одного, той живе за дротом!

Провідник зупинився і повернувся до стрільця. Ліза повинна була оббігти його й опинитися знову коло лівої ноги, та цей дикун з-за кордону так схвилював її, що вона посковзнулась і ткнулася мордою у вологу землю.

Провідник сердито смикнув за поводок, бо не любив, коли вона робила дурниці. Поводок натягнувся, послабшав і знову натягнувся, попавши їй між ноги.

— Дурієш, чи що? — здивувався провідник.

— З сучкою завжди так, — презирливо промовив стрілець.

— Все одно я б Лізу на пса не проміняв.

— Звичайно, ти ж з тих, що проливають сльози, коли, демобілізовуючись, прощаються зі своїми собаками, еге ж?

— Дивуйся скільки хочеш, а, як на мене, самиця краща від самця.

Стрілець заговорив серйозніше:

— А я знав пса, який мало не вмер від горя, коли його провідника демобілізували.

Ліза прислухалася до їхньої розмови і боязко, крадькома поглядала на свого хазяїна.

Ні, вони, здається, балакають про щось інше, — заспокоїлася вона. Хазяїн, певно, не звернув уваги на те грубе «у-а-а-у».

Стрілець підбив ногою камінчик.

— А Індрі дали пса, уявляєш собі?

— Так, жаль його, — похмуро кивнув провідник. Він скоса глянув на собаку, вибравши мить, коли Ліза не могла помітити цього погляду. Доводилося водночас спостерігати кордон, слухати стрільця — Пепіка Краткого — і стежити за кожним рухом свого собаки.

— Якось дивно поводиться, — мовив провідник, звертаючись до стрільця і думаючи про Лізу. Усміхнувся, згадавши раптом поетичний образ: коли відлітають дикі гуси, серця всіх жінок стають легкими. «А тобі, чорна дамо з гарему, — подумав, — не треба, щоб відлітали ніякі гуси. У тебе взагалі дуже легке серце». — То йому дали Цезаря? — спитав.

— Цезаря, — кивнув стрілець. — Як у пекло вскочив. Цезарю вже шість років, він змінив трьох провідників. Забагато для одного собаки, чи не так?

— Забагато, — погодився провідник.

— Тепер Цезар думає, що він провідник, а Індра — пес. А Індра ж трохи той, ти ж знаєш.

— Знаю, та взагалі він хороший хлопець. Надпоручик дав йому Цезаря, звичайно, тільки тому, що знає, який Індра чутливий.

— А тепер Цезар водить Індру. А не Індра Цезаря. Цезар зупиниться в якому-небудь місці, точно за наказом, де Індра, як правило, не зупиняється, бо забуває, — і тоді Цезар починає лютувати і гавкати на нього. Їй-богу, прапорщик Стогончік так не навчить, як Цезар Індру. Вчора він його просто покусав. Я сам бачив синці.

— Я таки не хотів би, щоб у мене був пес, — визнав провідник і знову скоса поглянув на свою чорну вовчицю. «З тобою теж погані жарти, — подумав він. — За тобою потрібен нагляд. Через тебе я вже два місяці не був у місті, хоч записку про звільнення можу дістати, коли тільки забажаю. Зовсім ти, дівко, сором втратила».

— Слухай, а ти Гасліка знаєш?

— Аякже. Молодший сержант. Чудовий прикордонник, — кивнув провідник.

— Так, він не раз відзначився, та все одно, знаєш, як його осоромив собака…

— Чекай! — прошепотів раптом провідник і простяг руку долонею до землі.

Ліза вмить лягла і нашорошила вуха. Стрілець замовк, допитливо оглянув кордон.

Дозорець з вежі махнув їм рукою: все гаразд. І показав підборіддям у напрямку межі, де сидів замислений лісоруб. Хвилину тому у нього ковзнула по схилу нога і зрушила з місця камінь. А тут, на кордоні, будь-який шум відразу ж привертає увагу.

Лісоруб засміявся — він згадав Брута…

Брут був лев. «Там колись починалася наша любов», — згадував лісоруб. І вже не бачив ні модрин, ні річки — перед ним знову був круглий манеж. Він знову чув у повітрі запах канатів і тирси.

В передніх рядах і ложах сиділи есесівці та гестапівці. У високих начищених чоботях, бездоганних, уніформах, з орденами, тут і там з моноклями.

Власне, Чіккі звали не Чіккі, а Інга, хоч може й це ім’я було не справжнє. У Кроне всіх звали не так, як у житті. Її номери мали найбільший успіх — вона однаково добре працювала і на трапеції під куполом, і як приборкувачка хижих звірів. Ніхто не знав, якої вона національності — певно, німкеня, — це було найімовірніше. Про характер Інги взагалі ніхто не сказав би нічого певного. Вона не думала про гроші — їх було у неї досить. І платив їй не тільки Кроне. Ходили чутки, що вона працює на абвер, — у той час в кожному цирку був свій шпиг.

Чоловік сидів на межі і сушив свою не звичну до роздумів голову. Він давно вже не думав про всі ці речі.

— Треба було б полагодити, — сказав тоді головний служитель Вацек, теж чех і його земляк — з Мельніцка, примруживши роздумливо очі. — Ніхто цього не помітив, і може зчинитися добрячий гармидер, якщо котра-небудь з наших звірюк вискочить на волю. — Вацек засміявся. — Хотів би я тоді подивитися на есесівців. Ото наклали б у штани.

Одна частина гратчастої конструкції манежу лишилася не з’єднана з іншою. Сталося це несподівано, грати якось там погнулись, і тепер штифти не заходили в гнізда. Помітили це увечері, бо Чіккі з своїми двадцятьма левами і чотирма тиграми приїхала до Берліна по обіді, а ввечері вже мала виступати в цирку «Модерн». Усе робилося поспіхом, а поспіх, як відомо, поганий помічник у роботі артиста.

— Поставте так, щоб хоч здавалося, наче вони з’єднані, — наказала тоді Чіккі, яка завжди була надто легковажна. (Вона просто так, мигцем, глянула на мене — я був високий і надзвичайно мускулястий. І був я звичайний служитель. Проте Чіккі, чи Інга, обожнювала насамперед силу).

Тоді у неї було русяве волосся. Схоже на лев’ячу гриву. І коли вона клала голову на шию берберійському левові (я знаю, вона не любила його, та перед публікою повинна була показати любов до тварин), — глядачі вже не могли розрізнити, де лев, а де жіноча голова. З великою впевненістю підкоряла вона собі звірів. Але не це було для неї найголовніше. Важливіше було з такою ж впевненістю підкоряти публіку.

Вона вміла і це, тому що не зважала на дрібниці. Її цікавив тільки ефект. Ефект — це основна вимога цирку. Інга мала власну теорію роботи з хижаками, яка приносила їй успіх. Вона не любила, наприклад, працювати із звірами, які виросли серед людей. (Я стояв майже поруч — служитель абсолютний нуль в цирку, і ніхто не зважає на нього, — коли Інга пояснювала якомусь високому есесівському чину).

— Ну от хоча б і Цірцея. — Інга показала на стару левицю з жовтими таємничими очима. — Вона давно знає людей і розуміє, що вони перед нею безпорадні. Іноді мені здається, що ось левиця кинеться на мене і я не зможу загнати її револьвером у клітку, бо з усієї цієї банди тільки вона знає, що там у мене холості патрони. Можливо, навіть розуміє, що я не можу стріляти бойовими, інакше прострелю стелю або уб’ю кого-небудь з глядачів.

— Або підете просто на страту — адже у нас для тих, хто зберігає зброю, існує пан шарфріхтер, — засміявся офіцер.

— Можете доповісти, якщо хочете, — холодно промовила вона. — Мене це не бентежить.

Офіцер почав відступати. Він відчув у її голосі щось таке, що будило в ньому повагу.

Вона радісно засміялася. Не хотіла викликати в нього непотрібні здогадки. І розповідала далі:

— Брут, навпаки, дуже боїться мене. Його впіймали, коли йому було чотири роки. В легенях у нього сиділа куля. Він ще не відрізняє обману від правди. Обману від правди… — повторила вона замислено і подивилась на офіцера. — Брут дуже схожий на вас. (А я стояв на крок від них).

Офіцер самозакохано всміхнувся:

— Такий сильний?

— Можливо, — кивнула вона.

До них підійшов Вацек з Мельніцка, шанобливо вклонився. Есесівець подивився на нього з досадою.

— Пробачте, він у справі, — заспокоїла його Чіккі чи Інга.

— Ті грати треба все-таки закріпити, ласкава пані, — пробурмотів Вацек. — Бо коли якась з ваших звірюк вискочить на волю, ніхто її не зупинить. — «Не скажу, що, зважаючи на таке товариство, я був би не радий цьому», — подумав він.

Хвилину тому Інга була біля клітки. Звірі були спокійні, і вона, навпаки, боялася, що сьогодні не матиме успіху. Тигриці сонно позіхали. Жодна з них не насторожилася, коли приборкувачка проходила повз клітки. Тільки Леді Макгольм нервувала, та вона на другому місяці. А жодна тигриця в такому стані не нападає, бо, навпаки, боїться, щоб з нею нічого не трапилося, адже кожна хоче доносити.

Нальоти останнім часом припинились, уже сім днів стояла чудова суха погода, і Інга була певна, що сьогодні все буде спокійно — вологе повітря непокоїло звірів. Так само, як і тривоги, звичайно.

Головний служитель Вацек почухав потилицю, але це не допомогло. Багато все одно вже не встигнеш зробити — за кілька хвилин звірів випустять на манеж. На всякий випадок він узяв моток дроту, прослизнув за грати і спокійно пішов по середині арени під світлом прожектора. Глядачі не знали, що сталося, і не розуміли, чого він виліз на двометрові грати і там нагорі обмотав два залізні шворні дротом. Було це зроблено нашвидкуруч. Але це вже щось. Директор, звичайно, добре вилає його за те, що вештається по манежу перед виставою, але коли б щось сталося, було б гірше. (Він сказав мені: «Чоловіче, вони б розстріляли потім половину цирку. Не забувай, нас тут четверо чехів і поляк Лещинський. Французів теж забрали б разом з нами»).

Потім загриміли барабани і розчинилися двері для звірів.

Вийшла Цірцея, сонно подивилась на прожектор. Роззявила пащу і заревла. Вона знала — люди люблять, щоб їм полоскотали нерви. Робила це завжди, коли виходила на манеж, — хотіла догодити своїй хазяйці. За нею вийшов Брут, поторгав лапою грати, але скоро покинув їх і вмостився на незручній кулі. Потім з’явилося ще кілька левів і левиць, нарешті — тигри.

Солдати, есесівці і гестапівці заплескали в долоні. Це був перший успіх Чіккі, чи Інги, яка працювала водночас з різними хижаками. Вона завжди сміялася, коли нею захоплювались, казала, що все це, власне, тільки розрахунок. І якщо хтось зчинить бійку в клітці, це не буде напад на неї, просто леви наводять порядок серед тигрів. Леви взагалі ревниво домагалися її приязні, і якщо до неї підходив тигр — для них це була зайва нагода поламати йому ребра.

В тому, як Інга виходила на манеж, уже була половина успіху. Директор це знав і цінував. На ній був тільки легенький спортивний костюм. Вона думала не лише про публіку, а й про звірів, завжди враховувала все. А що, коли тигр махне лапою — навіть без лихого наміру — і заплутається кігтями в мереживі чи напахчених воланах, у яких виступають її італійські колеги? Звір неодмінно почне нервувати — подумає, що людина хоче впіймати його, і накинеться на неї.

Круглі очі прожекторів уп’ялися в її пружне тіло. Ніколи освітлювачі не працювали так захоплено, як тоді, коли Інга виходила на манеж.

Я теж не міг одірвати від неї очей. Вона завжди більш була схожа на хижака, ніж ті хижаки, що оточували її. В одній руці тримала батіг, у другій — пістолет, і ці дві маленькі речі викликали навколо неї збентеження і рух.

Біля самого входу по той бік грат стояли два уніформісти, їх ніхто не помічав, — тільки Інга, коли виходила на манеж, завжди уважно придивлялася, чи стоять вони на своїх місцях. Це був єдиний її резерв на випадок, коли вже зрадить усе. Обидва тримали в руках металеві прути, якими могли дістати до середини манежу.

Сьогодні все було спокійно, не почувалося ніякого напруження.

І раптом завили сирени.

Брут зіскочив з кулі і попрямував просто на глядачів. Зупинився біля грат, сяк-так угорі зв’язаних дротом, зіп’явся на задні лапи, а передніми обіперся об грати. Вони захитались, і це занепокоїло лева. Ревіння сирен і покваплива втеча глядачів зовсім розхвилювали його. Брут заревів і почав люто бити хвостом, здіймаючи круг себе хмари тирси. Потім несамовито вдарив лапами по гратах, і вони відсунулись на чверть метра. (Я бачив, що справи погані. Дріт угорі розкручувався і спадав).

Інші звірі теж почали нервувати, але Інга своєчасно заспокоїла їх, загнавши в загратований запасний коридор.

Брут шаленів од люті. Він повернувся до Інги і пішов просто на неї. (Тоді я зрозумів, що зараз цій чарівній приборкувачці буде кінець, і відчинив дверцята клітки. Я страшенно розгнівився на Брута і, щоб привернути його увагу до себе, закричав на все горло і замахав звичайною мітлою. Брут завагався, але не спускав погляду з приборкувачки, яка почала відступати. Я розбив об його спину мітлу, в руці у мене лишилася одна лозина, проте дуже гостра. Я вдарив нею Брута в бік, і мене залила хвиля такої люті, що я почав гамселити його куди попало. Звір примружив очі і спробував ухилятися від ударів. Я так довго ганяв по манежу цю кицьку, що вона насилу знайшла коридор і, пирхаючи, влетіла в свою клітку).

Лісоруб сидів на межі, вдихав ромашковий запах і згадував ніч з Інгою, найчарівнішу ніч у його житті. (Можливо, я сказав їй щось зайве, чого не слід було казати. Але в її келиху було шампанське, а на ній не було нічого. Вона обожнювала силу. Здається, я сказав їй, що у Вацека під подушкою лежить пістолет «Стайєр», не пам’ятаю. Тільки знаю, що Вацека на другий день забрало гестапо. Але ж Інга не могла цього зробити).

Він підняв камінчик і злісно жбурнув його в кущі. «Все це дурниці, — подумав, — Інга пропала хтозна-де. Цього листа написав мені Лойза, і ніхто інший, а все це просто якась мана».

Лісоруб підвівся і пішов до свого дому. Тепер він був певен, що поїде на те побачення в середу.