Франек мислив вкрай повільно. Вже цілих чотири місяці думав тільки про одно, і, може, тому йому вдалося надати своїм думкам досить небезпечної конкретної форми.
Отже, й отупіла від довголітньої самотності людина може хитро підготувати вбивство.
Франек уперто шукав способів здійснити задумане так, щоб не тільки військові слідопити (а вони досвідчені люди) не змогли знайти слідів, а навіть і собаки нічого не змогли б зробити.
З року в рік Франек спостерігав життя на кордоні. Знав, де, хто й коли помилявся, і міг би вказати на помилку кожному, хто переходив кордон — на той чи той бік. І сміявся, коли їхні — просто дитячі — спроби кінчалися погано.
Він не розумів, як могла Інга так наївно помилитися. Та, певно, щось примусило її вирушити до нього, не чекати його в Будейовицях. Франек розумів, що в цьому є і його провина, бо тоді він накреслив Інзі дорогу на шматку матерії не дуже ретельно. Та лісоруб не хотів думати про свої хиби. Був тут той, хто її застрелив і рано чи пізно може нашкодити йому. Досить тільки сказати, що він бачив Франека тоді в Будейовицях, або про той лист з округи.
Франек думав, як замести сліди.
Людей він не боявся. Їх можна одурити. Звичайно, Кучера досвідченіший, ніж якийсь там солдатик, що тільки з’явився на кордоні. Не хотілося б зустрічатися з прапорщиком Стогончіком, цим королем слідопитів. Проте Стогончіків небагато. А як позбутися найбільшої небезпеки — собак?
Франек сидів біля гасової лампи і старанно тер долонями скроні. Думав.
Тут потрібен великий вітер і сильний, тривалий дощ. Вітер розвіє запах слідів. Дощ заллє їх і знищить… Франека не треба вчити. Він знає, що проти собак не допоможе, коли зайти, скажімо, в струмок і йти по воді. Десь же треба в той струмок увійти? А до цього місця собака йтиме по сліду. Але ж десь треба буде і вийти із струмка?
Коли слід кінчається біля води, собака знає, що робити. Він бігатиме по обох берегах доти, поки не знайде слід. Перець і тютюн проти досвідченого прикордонного собаки не допоможуть. Це те саме, що й вода. Не можна розтрушувати за собою перець на багато кілометрів. Десь же порушник перестане його сипати, а собака кружлятиме навколо цих притрушених слідів, аж поки не вийде на чистий слід.
Крім усього, це треба робити на кам’янистому грунті і в тому місці, де повно багнистих калюж. Одним словом, треба чекати великої зливи.
А що це неодмінно станеться, Франек був певен. Ненавидів їх за смерть Інги. До того ж і боявся їх.
Лісоруб потирав великі пошрамовані кулаки і сміявся як божевільний. Вовк, прив’язаний ланцюгом, тулився до стіни.
А лісоруб засунув руку за опалубку і спохмурнів, не знайшовши там рушниці. Знову сів до столу і заціпенів. Думав так напружено, що аж мало не розірвалася голова. Потім зрозумів, що рушницю знайти не могли, коли він виходив з дому, інакше уже давно сюди прийшла б міліція. І ті з комісії, про яких останнім разом казав капітан, ще до нього не приходили. Та коли б навіть і знайшли рушницю, нічого особливого не сталося б, бо взагалі тут, у хатинах лісорубів, можна знайти і не одну рушницю. Звичайно, браконьєрську. І в Грюнфельда є рушниця, складана. Коли він увечері бере її з собою, то в одну халяву засовує приклад, а в другу — ствол. Тільки боїться стріляти поблизу кордону, бо там ходять патрулі.
Отже, коли б у Франека й знайшли рушницю, то просто б конфіскували, ну й заплатив би штраф. Навіть до в’язниці б не посадили, бо лісоруби зараз потрібні.
І все ж так ретельно обміркований план був під загрозою. «Певно, я сам кудись подів її», — подумав Франек і почав перебирати в пам’яті минулі дні. Останнім часом він так пив, що тепер нічого не міг пригадати. Та все ж раптом згадав про старий дуб.
Це сталося в той день, коли вперше утік Вовк.
Тепер Франек остаточно пригадав, де той дуб. Триста метрів од кам’янистого шляху. Поблизу кордону. Це надзвичайно важливо: біля кордону. Трохи турбувала думка — там неподалік спостережна вежа. Та коли буде сильний вітер, пострілу ніхто не почує.
— Добре місце я вибрав, — похвалив себе лісоруб.
Штуцер Лонг Райфл, калібром 5,6 міліметра, загорнутий у целофан, повністю заряджений, захований у дуплистому дереві. Постріл з нього схожий на тріск переламаної гілки. Свинцева куля на кілометр убиває косулю. Зрозуміло, чому з цієї рушниці у нас заборонено стріляти.
А той дуб росте недалеко від дороги. І нікому, хто випадково йтиме повз нього, не спаде на думку, що там всередині сховано таку штуку. Та й хто там ходитиме так близько від кордону? «Цей провідник дістане звання єфрейтора, і, можливо, його нагородять», — сказав тоді капітан.
Поки не назвали ім’я провідника, він ненавидів їх усіх однаково. Тепер ця ненависть зосередилась на одному. На безпосередньому винуватцеві.
— Сквитаємося, — бурмотів Франек. — Ти вбив її, хоч не повинен був цього робити. Так сказав сам капітан. Тепер я розплачуся за неї.
Франек знав, що кілька разів на тиждень новоспечений єфрейтор ходить до найближчого села і або сидить там у шинку, або їде до міста, якщо хтось підвезе його на мотоциклі. І повертається десь опівночі.
Та Франека не цікавила ніч. Вночі небезпечніше. Спостережна вежа за якихось двісті метрів від цього місця. І нічого не значить, що на ній немає прожекторів. До того ж північ — надто пізній час для втомленого тіла і мозку.
Сьогодні опівдні Франек, як звичайно, повернувся з роботи. Цілий тиждень лісоруби кінчали роботу раніше — інша бригада не встигала вивозити дрова. До того ж це був останній тиждень місяця. Плац вони виконали і не хотіли, щоб у лісовому. управлінні хтось звернув увагу на їхні аж надто високі виробітки. Прийдуть нормувальники і почнуть підвищувати норми. Спробували б вони цю роботу! Але то вже інша розмова.
Коли Франек повернувся з роботи, Вовк лежав біля дровітні і важко дихав.
— Тікаєш, але повертаєшся, — задоволено пробурмотів Франек і розчинив ногою масивні двері. — Лізь!
Вовк виліз з-під перевернутих саней і проліз у двері. Він чекав удару, але удару не було. Хазяїн був настроєний сумирно. І Вовк нерішуче переступив поріг. Все це було дуже складно. Пес виховувався між людьми і тільки раз спробував утекти від них. Це сталося тієї ночі, коли він проліз крізь дроти. А потім Ліза, а за нею й люди поламали йому всі плани.
Вовк не міг жити без людей, але не вірив тим, що ходили в формі, бо вони вже раз замахнулися на його життя. Людей у формах Вовк не любив інстинктивно — він не вмів розрізняти уніформи. Тільки пам’ятав, що поки жив у якомусь маєтку по той бік кордону — йому жилось непогано. З того ж часу, коли його, дворічного, купили ті люди в непромокальних плащах для служби на кордоні, він спізнав нашийника, голод і нагайки.
До цього ж патлатого, пропахлого потом і дичиною тирана він повернувся з іншої причини.
Вовк чекав нагоди помститися. Він не готувався до помсти, не обмірковував її, ні, то був просто інстинкт.
Пес перейняв гірку спадщину. Його батька бив селянин, теж хазяїн, але батько не втік від нього. І батька його батька теж били. Вони були собаками, що слухались людського слова.
— Тепер ти від мене не втечеш! — сказав Франек, але в його голосі не було злості. Він весь час плекав у своїй голові план, та не був ним задоволений. Цей дикий собака не грав ніякої ролі у плані, а Франек страшенно хотів знайти йому якусь роль.
Найпростіше було б нацькувати собаку на людину, щоб пес схопив її за горлянку — і кінець. Та поки що Франек не міг на це сподіватися. Йому здавалося, що вже не лишається часу видресирувати собаку для такого діла.
— Якщо ти і схопиш кого-небудь за горло зараз, то це буду я, — чесно визнавав Франек. — А хто знає, коли я навчу тебе кидатись на інших. — Він нахилився, відсунув засув на скрині і витяг залізний ланцюг. — Цього ти не перекусиш.
І надів довгий ланцюг Вовкові на шию.
Вовк навіть не пробував вирватись із залізних рук, що стискали його, мов лещата, або вкусити його за палець. У хазяїна завжди під рукою поліно — Вовк знав про це. Безсило опустився коло стіни і задрімав. Та враз нашорошив вуха.
Лісоруб невдоволено скривився.
— О, а ти непоганий сторож.
Увійшов капітан Гаєк. Обличчя стурбоване. Кинув кашкета на стіл і стомлено стер з чола піт.
— Франеку, чорт! — мовив він і сів.
— Пити?
— Яке там «пити»! — Капітан схопився за голову. — Колись я стану таким дикуном, як ти, Франеку.
Франек схилився під стіл і витяг пляшку.
— Влітку ще нічого, — спроквола відповів лісоруб. — Та як випаде сніг…
— Я розумію… як випаде сніг. Тоді не вистачає тільки вовків, — зітхнув капітан. — Ця подія не дає мені спокою. — Вигляд у нього був зажурений. — Я прийшов порадитись, Франеку. Забудьте про мій мундир. До когось же вона повинна була бігти чи ні? Хто мені порадить?
Франек помалу тягнув з пляшки затичку. Раптом вона зламалася. Він розкрив ніж і почав колупати гнилий корок.
— Чому вона повинна була до когось бігти? — спитав насторожено.
— Не скажете ж ви мені, що вона хотіла перейти кордон… Усе це романтика, Франеку. І це було так серйозно, що вона не могла дозволити собі сісти у в’язницю. І тому вона стріляла. Ну й наклала головою.
— Може, не слід було вбивати її? — вагаючись мовив Франек. Він ще длубався в корку.
Капітан махнув рукою.
— Дурниця. Ви що, дасте себе вбити, коли в вас стрілятимуть? Вони виконували свій обов’язок. Тут усе гаразд.
— А що ви ще знаєте про неї?
— Німкеня. Нічого більше. І це не її справжнє ім’я. І більш ніяких точних відомостей не маємо.
— Німкеня, — спроквола мовив Франек. — Тут є ще Густл і Фріда. Або Бела Орсаг. Рамбоусек також міг би вам розповісти…
— Але ж, Франеку, ви живете тут із сорок восьмого.
— Грюнфельди тут іще давніше.
— Проте ловити братів Лацін допомагали нам ви. Хоч, врешті, вони втекли від нас, живуть тепер десь у Канаді.
— Я пам’ятаю, Лаціни з Рокотиць. Лісовики, — кивнув лісоруб. Деякі враження були в нього такі сильні, що він не міг забути про них. — Їх не можна було зловити, вони тут знали кожну стежку.
— І Козіну схопили ви.
— Так. Козіна думав, що я німець. І прийшов якраз до Трьох Дубів, де я тоді валив дерева.
— Він думав, що ви німець, — замислено повторив капітан. Він уже не здавався таким безпорадним. — Розумієте, Франеку, ця жінка… Я вам скажу, органи безпеки вважають, що на тій жінці справа не кінчилася… Ми ж не можемо знову ризикувати…
Капітан схилив голову, замислився й тому не міг помітити дикого блиску в очах Франека.
— На тій жінці, яку вбив єфрейтор Кучера, — тихо мовив лісоруб.
— Так, — погодився капітан. — Це й справді була помилка. Міг почекати, поки ми приїдемо, все одно ж вона лежала на землі.
— Ви ж самі хвилину тому казали, що більш нічого не можна було зробити. От бачите, можна…
Капітан знову махнув рукою.
— До когось же вона бігла?
— Певно.
— До когось. А була вона німкеня. Виходить, до німців?
— Не обов’язково. — Франек похитав головою. — Чому саме до німців?
Капітан звів на нього стомлені очі.
— Я хотів почути од вас якусь пораду, Франеку. І нічого нового. Ви ж живете тут уже не перший рік. Так само як і Боузек, і Рамбоусек, але з ними не можна договоритись. Не хочуть ні про що чути, наче бояться чогось. Що ви скажете — піти до Грюнфельдів чи до Гартманів?
— Ні до тих, ні до інших, — пробурмотів Франек. — Вони хороші люди. Люди, які женуть горілку, не думають ні про що погане. — Тут він згадав. — До того ж і вам багато допомагали. Я ж знаю, що Густл тоді приніс вам з кордону американський карабін М-1 з магазином.
— Карабін приніс, а стрільця не привів, — зітхнув капітан. І раптом подивився просто в обличчя лісорубові. — Ви навіть марку пам’ятаєте, Франеку?
Франек не опустив очей. Ніщо не ворухнулося на його обличчі.
— Я ж тоді його добре вилаяв, який він ідіот. Ця пукалка нам дуже згодилася б.
— Ви б її не здали?
— І не подумав би. Проте Густл завжди був нікчема. Нічого не бачить з переляку. Ще й тому ця жінка не могла бігти до нього. А мати в себе М-1 —це ж щодня бути з м’ясом, хіба не так?
Капітан пригладив рідке волосся. Це; звичайно, аргумент, та раптом дивна думка осяяла його. Але він зразу ж відкинув її.
— На вас я можу покластися, Франеку, — зітхнув він. — Це ж ви два роки тому затримали тих хлопців, «таксистів», що вкрали у Празі червону машину і хотіли втекти туди…
— Не затримав, — заперечливо похитав головою Франек. — Вони зупинились колоТрьох Дубів, і жоден з них не міг тікати, такі вони були втомлені. Я їх тільки привів до вас. — Він засміявся. — Їм було вже все одно, куди їх ведуть. Вони хотіли тільки наїстися, виспатись і вже не тікати. З них було досить.
Капітан знову повертався до одної думки, хоч і розумів — тут ніхто не допоможе йому з’ясувати її.
— Та жінка мусила до когось бігти. Розумієте, Франеку, у Празі вважають, що коли не з’ясуємо до кого, може статися нещастя.
— Може статися? — усміхнувся Франек, але зразу ж отямився. — Якщо ви прийшли мене допитувати…
— Чорт забирай, майте розум! Так ми можемо всіх підряд підозрювати, а це нічого не дасть. Я хочу з вами порадитись.
— До мене вона не бігла! — сердито пробурмотів Франек. — Якщо ви гадаєте, що до мене…
— Хіба я так сказав? — вигукнув капітан. — Я прийшов сюди для того, щоб ви допомогли мені, а не для того, щоб допитувати вас.
Небезпечні вогники в очах Франека згасли. Він одкоркував пляшку і налив дві чарки.
— Я не питиму, сьогодні, — мовив капітан.
Франек вихилив чарку одним духом. Потягся за другою. Потім одвів руку. Ні, сьогодні в голові в нього мусить бути ясно.
Капітан обернувся і дивився на Вовка, припнутого ланцюгом до стіни. Пес лежав сумний, байдужий до всього. Капітан усміхнувся, згадавши, що виробляв цей собачий тато із своєю родиною вранці.
— Мені здається, що його не треба припинати на ланцюгу, Франеку.
— Втече. І так тікає.
— Сьогодні ввечері не втече, бо розуміє, що не зможе побачитися з Лізою. То хитра бестія, Франеку.
— Якщо ви так вважаєте… — Франек байдуже знизав плечима і одв’язав пса.
Вовк якусь мить не рухався. Його вже стільки разів били, що він знав — не треба виявляти своїх ворожих намірів. Він позіхнув, підвівся, потягнувся і ліг біля печі.
— Знаєте що, Франеку, — промовив капітан уже в дверях. — Ви все-таки якось зайдіть до інших. Поговоріть з одним, з другим — що вони про це думають. Може, хтось із ваших людей знає більше, ніж ви. На добраніч.
Франек ще якийсь час дивився на зачинені двері. Прислухався до капітанових кроків. Його починав охоплювати страх, поки що безпідставний. Але той страх сягав у майбутнє: якщо вони почнуть, то вже не відчепляться. Іноді слідство ведуть блискавично, а іноді, коли людина не зізнається, справи тягнуться роками. І все-таки докопуються до правди. Так було вже не раз.
Найбільше Франек боявся, що в нього не стане сили виконати задумане. Тому він гарячково почав діяти.
Уже все обдумав, треба було визначити день. Аж до смерку сидів, прислухаючись. Надворі йшов дощ і шаленів вітер. Гілки на деревах люто бились одна об одну і тріщали.
Несподівано Франек усміхнувся чисто і щиро, як усміхається дитина. А тим часом думки його були — про вбивство. Довгі місяці він обдумував це вбивство, детально і грунтовно.
Лісоруб надів плащ, задивився на складену біля печі глицю, якою розпалював у грубі. Взяв її і довго натирав нею підошви, хоч знав, що проти собак глиця не допомагає. Потім поламав кілька ялинових гілок і прив’язав їх дротом до чобіт.
Повагом пройшовся по хаті. Оглядівся. Все гаразд, гілки не одлітають, прикручені добре.
Вовк розплющив очі і байдуже позирав на хазяїна. Це ж зовсім недавно був отой сонячний ранок і щенята… А потім у пса виникла примирлива думка: «З цим чоловіком все-таки можна ще якось жити, коли він спустив мене з ланцюга». У Вовка було багато поганих рис, які в ньому виховували злі люди, але він не був підступний. Зараз Вовка зовсім не цікавило, що робить хазяїн, бо пес знав, що люди часто роблять незрозумілі речі.
Іноді Вовк засинав і тоді починав совати задніми ногами. То він ще ганяв з Лізою і цуценятами. Спросоння тихо скімлив, — до нього приходило щастя. А собаки теж хочуть бути щасливими. Особливо, коли в їхньому житті того щастя мало.
Франек вийшов з хати. До рівчака йому треба було пройти добрих сто кроків. Він широко ступав і високо піднімав ноги, намагаючись якнайменше залишати слідів, хоч і знав, що все одно їх тут не буде видно.
Рівчак звичайно пересихав, та після дощів у ньому було трохи води. По кісточки, не більше, але й того досить. Якщо дощ ітиме до ранку, рівчак вщерть наповниться водою, і всі сліди зникнуть.
Франек ішов водою, спотикався об камені, ковзав по них і весь час стежив за підошвами. Він знав тут кожен камінь, бо не раз ловив під камінням форель, і йому не потрібне було світло. Все йшло гаразд.
Лісоруба турбувало одне — чи не піде його прикордонник із застави передчасно і чи взагалі піде в таку собачу погоду. На Франека ще не впала підозра, бо тоді за ним стежили б отой майор з підполковником. Якщо не пощастить здійснити задум сьогодні, то це станеться завтра або післязавтра. Хоча сьогоднішній дощовий вітряний вечір був би найзручніший…
Тільки той денний візит капітана трохи налякав лісоруба.
Франек уперто йшов уперед, важко переставляючи ноги. Глиця набралася водою, ковзала на каменях, але він ішов. Він мусив дійти до дерева, яке нагледів, бо від нього добре обстрілювати оту стрімку дорогу.
Вітер гнав по небу хмари. Іноді дощ переставав, з-за хмар визирав місяць, але згодом знову зникав, і знову починався дощ. Тепер уже нічого вірити бабиному літу. Рівчак перетворився на звичайний лісовий потік, який завертав до кордону, але ще був далеченько від нього. Там, де потік підходив до кордону — там і станеться… І саме це було найважливішою обставиною у плані Франека.
Він часто зупинявся — був стомлений і весь час прислухався. Боявся наскочити на дозор з собакою. Хоча за ці роки Франек знав усі можливі маршрути і час, коли проходять прикордонники, але ніщо не давало гарантії. Учора дозорці йшли однією дорогою, а сьогодні могли піти зовсім іншою.
Франек врахував і це. Він залюбки скинув би гумові чоботи і пішов у самих вовняних шкарпетках. Собаки його знали, прикордонники теж. Проте на собак не можна було покладатись, — у темряві вони кидаються на все, що рухається. Напевне, його просто вилаяли б, що так пізно ходить близько від кордону. Але дозорів не видно, на кордоні було спокійно. Навіть вітер допомагав Франекові: віяв до кордону. Коли б і трапився якийсь дозор, собаки навряд чи почули б запах.
Франек підійшов до найнебезпечнішого місця. Тут, завертаючи, потік підкрався до прикордонного дроту настільки, що до нього можна було докинути каменем. Праворуч, за якихось триста кроків, проходила стрімка кам’яниста дорога. І якраз там, де потік завертав, на березі ріс старий дуплистий дуб. Франекові навіть не треба було виходити з води, і це було надзвичайно важливо.
Він сів на низьку гілку, що перевисала через потік, витяг із згортка рушницю і сховав целофан у кишеню.
Тепер йому нічого не лишалося, як сидіти й чекати свого прикордонника, вірячи, що засвітить місяць. Бо якщо місяць не світитиме, Франекові доведеться вийти з води і підійти аж до дороги. А то вже небезпечно.
Він сидів і чекав. Сам не вірив, що це станеться сьогодні…
Коли єфрейтор Кучера зібрався йти до села, було вже пізно. Чесно кажучи, йому й не хотілося йти, надпоручик говорив з ним дуже різко, і Кучера вирішив більше не пити. Він зайшов до Лізи, але в неї сьогодні знову був поганий настрій, і собака повернулася до нього задом. Коли провідник почав кликати її ніжно, як колись, вона зовсім розгубилась і залізла в будку.
Сидіти на заставі Кучера не міг. Там його брав відчай. Нікому було писати, ні з ким було навіть поговорити, бо всі розмови зводилися до Єви. Не тому, що хтось кепкував, ні, друзі просто співчували, хотіли йому допомогти.
Кучера вийшов під дощ, маючи намір тільки дійти до села і просто так трошки посидіти в шинку. Він ішов помалу, піднявши комір, і потроху заспокоювався. Впертість, — бо тепер це вже була тільки впертість, — проходила. «Буде найкраще, якщо я завтра напишу їй листа», — подумав він.
Єфрейтор дійшов до повороту дороги і глянув на спостережну вежу. Подумав, що краще б його призначили у нічний наряд. На вежі добре. Нагорі людина сама, може роздумувати про що хоче. Справа з Євою була все-таки заплутана. Врешті, надпоручик, мабуть, правий. Через якусь жінку… Якщо вона зраджує вже тепер, що ж буде потім?
Визирнув місяць, дощ перестав. Тільки вітер шалено завивав, ламаючи віти.
Пострілу єфрейтор не чув. Щось тільки так ударило в спину, що Кучера мимохіть повернувся. Подумав, що на нього впало дерево. І осів на землю.