Чорний вовк

12

Франек підкинув у вогонь велике поліно, сучкувате, смолянисте. На зрізі іскрилися каламутні янтарні сльози. Одразу зашкварчало і запахло смолою.

Через сліпе віконце Франек бачив, як двоє офіцерів піднімаються схилом гори. Старший ішов важко, спираючись на палицю. Другий був капітан Гаєк, його Франек впізнав одразу.

Лісоруб люто стиснув жовті зуби, підскочив до столу, витяг із шухляди обріз. Тоді розчинив вікно і виставив з нього ствол. Потім подумав: на все свій час. Посміхнувся. «Нюхаєте? Нюхайте, нюхайте! Мене все одно не нанюхаєте! Коли вже приїхав сюди цей старий, то справа серйозна. Але навіть старий не всемогутній!»

Згадав раптом, що збирався ще щось зробити, і хвилину згадував, що ж саме. Підвівся, пройшов повз Вовка, що лежав біля стіни, і копнув його в бік — просто так, мимохідь. Вовк притиснувся до стіни, і очі його спалахнули лютими вогниками.

Франек походжав по хаті. Він трохи горбився, щоб не вдаритися головою об сволок.

— Послати б отого затрушеного кульгу на той світ, мені б полегшало. Та все-таки я не дурень… — бурмотів лісоруб схвильовано. Він ще зранку помітив з лісу, як ідуть до потоку ті два офіцери. Злякався, не знаючи, до нього вони йдуть чи ні. Потім впевненість знову повернулася до Франека. Хоч він і відчував небезпеку, але тільки так, як відчував її звір. Не бачив ніякої причини для небезпеки. Ще в лісі Франек чув, що собаки заплуталися, не взяли сліду. Все вийшло так, як лісоруб хотів. І все-таки той кульгавий підполковник непокоїв його.

Від надмірних роздумів, до яких Франек не звик, у нього розболілася голова. «Інга щось від мене хотіла, — спало йому на думку. — Вона наче казала, що захована тут річ має для якоїсь людини дуже велику цінність».

Франек замислено роздивлявся товсті дюймові дошки на підлозі. Дошки — одна в одну, деякі — посередині — більш протоптані, а біля стіни — ціліші. Але на жодній дошці не видно було, щоб хтось її витягав з підлоги.

Франек узяв кирку і скоса глянув на Вовка. Той злякано заскавучав, бо лискуче залізо в руках хазяїна могло означати смерть. Але Франек на цей раз не збирався завдати шкоди собаці.

— Ще не твоя черга, — забурмотів він до собаки. — Хоча, може, колись прийде й твоя. Все залежить від тебе.

Вовк заспокоївся, зрозумівши, що хазяїн не хоче його крові. В усякому разі поки що.

Франек застромив кирку між двох дощок, які здалися йому підозрілими, і підважив. Дошки затріщали, але не піддалися. Тільки в сонячному промені, що якимсь дивом пробився крізь брудне скло вікна, закурився маленький стовп порохняви. І перелякано запищала миша, яка жила з маленькими мишенятами під дошкою. «Якщо Інга сказала, що тут, то десь тут мусить бути», — подумав Франек. Він знав її. Інга завжди говорила прямо, не любила недомовок.

Лісоруб схвильовано роздивлявся по світлиці, раптом усвідомлюючи, що доведеться, мабуть, розібрати всю хату, перш ніж він знайде в ній якусь заховану річ. Причому він навіть не знав, що шукає і чи сховано тут щось взагалі.

Франек не пригадував, щоб коли-небудь його батьки тинькували стіни халупи. Не робив цього й попередній власник. Але там, де штукатурка обвалилася, було видно міцні дошки, які ще добре збереглися. Франек знав, що за тими дошками порожнява, заповнена мохом, сіном і тирсою, а при землі — глиною, перемішаною з висівками, і тільки далі була стіна з товстих колод.

Він затримався над льохом, але туди йому лізти не хотілося. — Франек не був там добрих кілька років. Найгірше те, що останнім часом він не переносив темряви. А в льоху було темно. Часто вночі з темряви Франекові вимальовувалося обличчя Інги, — кров на лівій Скроні і платинове волосся, що розкинулось по землі… «Нічого, Інго, я їм відплачу. Всім!»

Лісоруб здригнувся від тієї згадки і пройшовся від дверей до льоху. І враз згадав про горище. Майже п’ять років він туди не заглядав, бо після смерті батька в нього не виникало причин лізти нагору, так само, як і в льох. Не мав чого зберігати, не заходив навіть до комори, бо там, крім сокир і пилок, не було нічого. На горищі колись лежало сіно, але тоді ще жив батько і в них була худоба.

Благенька драбина вела на горище просто з кімнати. Під вагою Франекового тіла драбина затріщала, щаблі прогиналися, сипалася порохнява.

Піднявшись до стелі, Франек натиснув плечима на важку ляду. Поіржавілі завіси не витримали, одчайдушно завищали, і ляда з грюкотом одлетіла. Франек виліз на горище і тупо дивився на всі боки. Він враз забув, чого сюди виліз.

Горище було сухе. На високих кроквах лежав етернітовий дах, у деяких місцях потрісканий, і крізь ті шпарини пробивалося сонце. Тому тут було навіть світліше, ніж унизу, в хаті.

Підлога на горищі під потрісканим етернітом прогнила, але дощова вода не просочувалася крізь стелю, а розсмоктувалася по глині, змішаній з висівками. Та коли б навіть стеля й протікала, Франекові було б байдуже. Йому вистачало сухого куточка, якоїсь ковдри і трохи тепла.

Франек довгенько не міг збагнути, чого, власне, він опинився тут, на горищі. Щось хотів робити, щось знайти, усе вертілося в голові, а чіткого — нічогісінько.

Франек сердито розгріб павутиння, що лізло йому в очі, набивалося в рот. Величезні павуки, яких десятиріччями ніхто не турбував, тепер розбігались на всі боки. Один з них упав Франекові на руку. Той з огидою скинув його геть і почав колупатись у купі мотлоху в кутку. Знайшов хомут. З нього лізло чорне кінське волосся, що ламалося від старості. Хомут затріщав, коли Франек підняв його…

Під руки попадалися якісь деталі від машин, що їх полишив ще колишній хазяїн. Франек вибрав велику безформну залізну річ. Пастка! Це нагадало йому дитинство. Такі пастки ставили колись вони з батьком на лисиць. Щоправда, набагато менші. Франек уже хотів кинути залізяку, та враз йому спало щось на думку. Він виніс пастку на світло. Вона була спотворена від часу, але пружини цілі, навіть змащені товстим шаром тепер уже затверділого вазеліну.

Франек довго вовтузився з ланцюгом від пастки, що застряв між колодами. Нарешті, таки вирвав його. Стояв у широкій смузі сонячного світла, що падало крізь шпарину в дахові на його роками нечесану руду лев’ячу гриву, і думав про своє дитинство. Цю згадку викликала пастка, що так несподівано попала йому до рук. Ніхто ніколи не був з ним ніжний. Батько, як і багато селян, знав лише працю. Тільки Інга показала йому, що є на світі щастя.

Та Франек повернувся до дійсності. Все-таки пастку можна використати за призначенням.

— То непогана думка, — бурмотів лісоруб. — Вони люблять своїх собак.

Ця думка потроху визріла в його голові, і він злісно розсміявся.

Вовк притиснувся до стіни, відбивши новий шмат штукатурки, і з острахом стежив за хазяїном, що спускався з горища. Сам хазяїн його не цікавив. Вовк боявся тільки речей, які той тримав у руках. Просто стиснутого кулака хазяйського Вовк уже не боявся, помітивши, що бувають моменти, коли хазяїн боїться його. Якби не боявся, то не припинав би його до стіни. Вовк також відчував, що хазяїн ніколи вже не наважиться схопити його за горло і закрутити так, як він це робив колись.

Цього разу хазяїн тримав у руці скручене залізо, або, краще сказати, таку собі залізну дугу. До цієї дуги прикріплений довгий ланцюг, що стукотів по драбині. Вовк не заспокоївся й тоді, коли Франек сів за стіл і почав щось робити з тою дугою. Він ще потім кілька разів підводив голову, бо хазяїн невідомо чого реготав. То був злий, дурний сміх — Вовк мимохіть почав шкірити зуби.

— Хочеш спробувати це на собі? — сміявся Франек, побачивши, що пес боїться.

Але Вовк навіть не писнув. Він розумів, що кожен звук може викликати якусь дію з боку його мучителя.

Франек вийшов і повернувся з оберемком наламаних ялинових гілок. Довго тер руки, а потім глицею тер оту залізну річ. Він багато чого знав про диких звірів. Знав, що так можна обдурити навіть лисицю. Всі звірі дають себе обдурити. Проте не можна обдурити досвідченого прикордонного собаку.

— Я можу все-таки випробувати пастку на тобі, — схилився Франек до Вовка. — У найгіршому разі це зламає тобі хребет, у найліпшому — обидві ноги.

Лізині цуценята вже чимало знали з того, що службовою мовою називається вихованням щенят від першого до четвертого місяця, а сама Ліза вважала лише щодалі цікавішою грою.

Хоча Робі добре навчився приносити поноску і мав прекрасний закус на згорнутому мішку, та іноді, граючись, він хапав голчастими зубками за руки і своїх вихователів. Вихователі мусили стримуватись, щоб не налупцювати Робі, навіть коли дуже боліло. Зате він чудово переймав усе од матері. Сідав, якщо вона сідала, вставав, якщо вона вставала.

Гарчав, якщо гарчала мама, а одного разу навіть схопив зубами на льоту осу, бо мама їх ловила. Але мама хапала ос за голівки, а він зробив навпаки і потім три дні не міг їсти.

Рацек не вмів приносити поноски. Що не попадало йому до зубів, усе намагався розкусити, розжувати, пошматувати, підкинути вгору, знову піймати і нарешті загребти. Але він міг прекрасно відшукати недовгий свіжий слід. Ніхто не сподівався, що він навчиться так швидко і так вправно доставляти донесення від одного вихователя до іншого, і були всі підстави вважати, що з нього виросте прекрасний зв’язковий. Рацек умів уже лічити до чотирьох. Прив’яжуть йому донесення до нашийника і скажуть: «Третя вежа!» — і він летів прямо до третьої вежі. А якщо йому там давали нове донесення і посилали до четвертої вежі, він мчав до четвертої.

Рандал умів усе, але, вірний своєму імені[14], робив усе галасливо. То не було погано, бо гавкання вражалося однією з основних вимог виховання собак, та була ще одна важлива вимога — зберігати під час переслідування тишу. А цього Рандал не дотримувався. Навпаки, тільки-но натрапляв на слід, він одразу ж одчайдушно гавкав, щоб знали всі, на що він здатний. Його легко було розізлити, бо він був дуже агресивний і недовірливий. Хиби припустилися ще на початку виховання Рандала, коли його якось налякав мотоцикл, і песик утік назад до мами, а вихователь обійшовся з ним різкіше, ніж звичайно. Пізніше Рандал навчився не боятися цих дивних речей, що фиркають, гуркочуть і так огидно пахнуть, але колишній страх змінився лютою злістю проти того, що його дратувало. Та хоч Рандал і був такий навіжений, спеціалісти вважали, що службу він виконуватиме добре.

Всі Лізині щенята мали мужнє серце і щирий чесний погляд. Уміли пристрасно любити і ненавидіти. Але більше любити, ніж ненавидіти, бо ніколи їх не били, ніхто ніколи не давав їм досі прочухана… Вони ображено опускали очі, коли чули «фу», і, навпаки, нашорошували вуха і радісно метляли хвостами, коли чули похвалу.

Робі саме вовтузився з поводком, який йому дуже не подобався. Коли є нашийник і поводок, не можна кинутися за джмелем або налякати дурненького горобця. Робі не зносив обмежень особистої свободи. Він спробував на поводку всі свої зуби — од кутніх до різців та іклів, але домігся лише того, що в роті у нього було повно волосків од конопляного мотузка і огидний смак олії, якою був змащений поводок. Робі форкав, плювався, мотав головою, та не здавався. Левине серце!

Ліза якийсь час дивилася на нього. Її бавило це. «Я теж так робила колись, як була цуценям, — думала вона. — Так завжди буває, ітерш ніж собака звикне до тих-от штук на шиї».

Потім вона згадала, що колись після того, як гризла конопляну мотузку, в неї дуже болів живіт. «Кинь це, шелегейдику!» — загарчала на нього Ліза.

Робі заскімлив, що доведеться терпіти, але, оскільки наказала мудра мати, облишив поводок, кілька разів одфоркнувся — фе, яке несмачне, консерви значно смачніші, — поклав голову між лапами і сумно дивився на білий світ, примирившись з усім навколо себе, особливо з тим товстим великим солдатом, котрий носив йому їжу.

Того дня приїхав батальйонний інструктор Стогончік для атестації собак…

Напередодні надпоручик Томічек був у лікарні у єфрейтора Кучери.

— Мені дуже шкода, що так сталося, друже, — сказав Томічек.

Кучера підвівся на ліжку. Рана у нього вже не боліла.

— Я тут не в армії, — сказав він сердито.

— І тут ви все одно в армії. І компліментів од мене не почуєте. Ви знаєте, що я чоловік твердий. Так. Тої ночі ви знову йшли випити, правда?

— Ішов, — кивнув єфрейтор.

— От бачите, — сказав надпоручик. — А ви ще сподіваєтесь на співчуття.

Кучера тяжко зітхнув і знову ліг.

— Є люди, — сказав він напружено, — які через кохання стріляються.

— Є! Дурні! — кивнув надпоручик. — Якби хтось мені сказав, що хоче застрелитися через кохання, я б власноручно зарядив йому пістолет. Нормальна людина радіє життю, навіть коли в неї щось трапляється, коли вона зустрічає підступність абощо. І нормальний мужчина не п’є через те, що його покинула дівчина. У всякому разі, солдат моєї роти цього ніколи не зробить. Я вам так оце кажу тому, що ви вже не в нас. Лізи ви вже не матимете. Вам, молодим людям, треба інколи грубо давати по пиці.

І він вийшов.

Того дня нагору до канцелярії застави було викликано товстого Штенцла. І черговий, що його викликав, одразу ж накинувся на нього:

— Кажуть, ти з’їв капітанову вечерю, га?

— Боже збав! — вдарив себе в груди Штенцл, напружуючи пам’ять.

А капітан Гаєк дивився у вікно, щоб не розсміятись, як солдат Штенцл марно намагався стояти по команді струнко. Потім капітан дуже серйозно сказав:

— Ви зробили, товаришу солдат, усе можливе для того, щоб зіпсувати Лізиних цуценят!

— Ой леле! — вирвалось у Штенцла. — Та я ж нічого не…

— Ви зробили все. Цуценята погладшали, бо діставали подвійну порцію їжі. Одну офіційну, другу од вас. І я ще не певен, що ви не годували їх уночі. Погладшали так, що згори не біжать, а котяться.

— Вони були голодні, — вперто сказав Штенцл.

— Ви просто симпатизуєте кожному голодному, — кивнув капітан.

Штенцл похитав головою. Він ладен був за цуценят віддати свою шкіру на барабан. Голос його лунав сердито, і капітан підвів голову, бо Штенцл завжди був дуже поштивий. Якщо він і дозволив собі такий тон, то тільки тому, що йшлося не про нього, а про цуценят. Капітан зрозумів це.

— Але все-таки є наказ, — натякнув Гаєк.

— Цуценята не читають наказів, товаришу капітан. Якщо хтось весь час їсть, це означає, що він голодний. Коли хтось росте, він голодний.

— Ви, однак, не ростете, — здивувався капітан. — А ви… пробачте, їсте по шістдесят кнедликів і, якби вас не стримували, їли б ще.

— Я — це зовсім інше, — почервонів Штенцл. Потім ображено виструнчився. — Я ж не щеня.

— Ні, звичайно. Але зараз ідеться не про вас. Ви ввели в оману ветеринара. Він винайшов якийсь поживний препарат для щенят і тепер думає, що Лізині цуцики погладшали від препарату. Цуценята от-от луснуть. Підполковник їздить по гарнізону і всюди розказує про чудесний ефект свого винаходу, вважає препарат своїм великим успіхом, а тим часом усе це обман. Просто ви підірвали його авторитет. Якщо я йому про це скажу, він вам таке зробить, що ви почорнієте.

— Але, — «пампушка» Штенцл проковтнув слину, — ви ж йому, мабуть, не скажете, товаришу капітан. Нащо псувати людині радість, га? — довірливо спитав він.

Капітан Гаєк одвернувся до вікна.

Солдат Штенцл розпачливо тупцявся на місці і скидався на ведмедя.

Надпоручик Томічек загримів:

— Чорт забирай! Я б вас ударив, якби можна було…

Далі Штенцл почув такі слова, що на носі в нього виступили крапельки поту.

— Штенцл, прошу вас, ради бога, — змінив нарешті тон надпоручик. — Це ж не жарти. Як «фігурант» ви ж непридатний. Будь-який пес під час тренувань уже ніщо, коли кинеться й побачить, що це ви. Він краще погодиться, щоб у нього випали зуби, ніж укусить вас!

— А навіщо їм мене кусати! Я їх ніколи не кривдив, — здивувався «пампушка» Штенцл.

— О боже! — Томічек схопився за голову і з огидою мовив, обернувшись до капітана: — Мені ще бракувало, щоб Дракон, замість мертвої хватки, почав метляти хвостом, коли на змаганнях йому випаде вистежувати оцей нещасний «номер».

— Так то ж… з вашого дозволу… просто… — почав Штенцл, радісно усміхаючись, — просто мене собаки люблять.

— Це нікому не потрібно! — загримів надпоручик. — Собаки повинні любити тільки своїх провідників.

Штенцл хитав головою. Цього він не розумів. Хіба можна примусити тварин, щоб вони нікого не любили? Так не можна робити, і ніколи не може бути такого наказу. Ніхто в світі не може наказати, щоб навмисне завдавали шкоди собакам. А якщо є такий наказ, то він поганий.

Капітан підвівся. Жовна на вилицях у нього ще сіпались, але він опанував себе.

Було шість годин ранку, і батальйонний інструктор уже дві години працював. Він під’їхав до застави і скочив з машини.

— Солдат Штенцл, прийміть Лізу! — суворо звернувся він до Штенцла.

Той заціпенів.

Надпоручик Томічек теж здивовано підвів голову. Хоча вчора він сказав єфрейтору Кучері, що відберуть у нього собаку, але цього надпоручик собі не уявляв, незважаючи на те, що колись уже був подібний випадок.

— Звичайно, — обернувся капітан до обох. — Лізин провідник у лікарні, і ми не можемо так довго держати собаку без діла. А я помітив, що товариша Штенцла Ліза терпить. Гм, завдяки отому позачерговому годуванню.

Штенцл через силу пробурмотів:

— І це… І під час атестації?

— Так.

Штенцл знову почав ворожити на пальцях, але потім дійшов висновку, що то нічого не дає. «Вони вигадали це, щоб добити мене. До цього йдеться»!

Він збентежено оддав честь і вийшов.

«Пампушка» Штенцл прямував до Лізиної будки. Всі собаки вже були надворі. Провідники вели їх на коротких поводках на старт. Ліза стояла на задніх лапах, передніми б’ючи у дротяну сітку дверцят. Вона знала, що скоро щось тут у них робитиметься, і не розуміла, чому це не йде до неї провідник. Вона повинна бути з усіма. Ліза не забувала свого провідника, і їй було тоскно, що він так довго не приходить. Правда, коли вона бачила його востаннє, то був уже зовсім інший, не її провідник. Він ішов поруч якийсь бездушний, Ліза не відчувала його, не чула його голосу, він навіть не спромігся погладити її. Проте цуценята забирали в Лізи так багато часу, що сумувати за хазяїном не було коли.

Солдата, який одчиняв саме будку і щось при цьому бурмотів, Ліза терпіла, але серйозно до нього не ставилась. Її трохи дивувало, що він надівав на неї нашийник і поводок. Трусила головою.

— Ми вдвох із тобою багато ганьби сьогодні наробимо, — самокритично мовив Штенцл. — Море ганьби. Ти напевне візьмеш слід перша і поженешся по ньому, висолопивши язик, бо нашийник здавить горло, — я ж за тобою не встигну. Я не ласка. Вони повинні були б зважити на мою вагу.

Новий провідник смикнув за поводок, наче й справді збирався командувати собакою. Ліза пильно глянула на нього і вишкірила для острашки зуби.

— Ну, не дурій! — мовив він. — Я в цьому так само винен, як і ти.

Але поводок знову смикнувся, і Ліза мусила рушити вперед. Їй лишилося тільки прогарчати: «Все одно ти не провідник! І нащо ти все це затіваєш? Досі ж ти був тільки фігурантом — особою, яку собаки затримують на тренуванні».

Потім Ліза подумала, що цей спітнілий товстий чоловік, власне, дуже лагідний. І, більше собі на забаву, ніж йому на радість, Ліза, як і належало, пристроїлась до його ноги.

— Добре, товаришу солдат! — сказав у цю мить поряд з ним батальйонний інструктор, який взагалі ніколи й нікого не хвалив. Він усміхався, бо знав, що нічого не вийде, але в його усмішці все-таки було трохи визнання, — Стогончік бачив, як Ліза послухалася. Потішений Штенцл виструнчився, та одразу ж його обличчя набуло нещасного виразу.

Отже, сьогодні атестація. Принц, Паж, Дракон, Долина. П’ятою стала біля них Ліза. Скоса зміряла оком Долину і трохи презирливо вишкірила до неї зуби. Ні, вона зовсім не ревнувала Долину, а просто Ліза була самка і Долина самка, а самки взагалі ставляться одна до одної вороже.

На Принца Ліза, можна сказати, не звернула уваги, тільки ніби ненароком потягла свого нового провідника (якого вона й за провідника не вважала) ближче до Принца.

Принц одразу здурів і почав смикати поводок. Долина заскавчала і хотіла кинутись на Лізу, але провідник примусив її сидіти.

Стогончік із своїми співробітниками проклав сліди дві години тому. Йти по таких свіжих слідах — не треба навіть великого вміння. Ліза спокійнісінько доручила б це своєму Робі. Перших два сліди були дуже чіткі, бо тяглися по траві через трясовину, потім виходили на пагорб, тоді губились у незораній стерні і кінчалися на кам’янистому грунті. Стерню не було виорано, щоб Дракон, який брав слід надто звисока (замолоду його вчили погано, бо проклали його перший слід у колючій стерні, яка колола в ніс), звик до тої противної кольки. Дракон був уже дорослий і мусив одвикати від своєї поганої звички.

Третій слід, прокладений для Принца, був важчий. В кущі на сімдесят шостому метрі було кинуто гільзу, яку Принц мав принести.

Четвертий слід, для Долини, був тричі перетятий сторонньою особою, але Долина уміла дати собі раду і з набагато важчими слідами..

Найпідступніший був слід для Лізи. Його проклали прямо на вихідному пункті. Передбачалося, що вранці, коли всі почнуть сходитись, той слід затопчуть. Так воно й сталося. Але тільки Стогончік знав, що, якби тут був Лізин провідник, єфрейтор Кучера, Ліза б не сушила довго собі голови над цим слідом, бо була найрозумніша з собак.

Коли прапорщик з секундоміром і таблицями у руці дав сигнал «Старт!», вперед рвонулися чотири собаки.

Ліза сиділа біля Штенцла, отетеріло роздивляючись.

Солдат Штенцл чекав, що буде далі.

— Ви повинні щось зробити, товаришу солдат! — підохочував розгубленого і безпорадного «пампушку» батальйонний інструктор. — Ви ж так добре почали!

Штенцл заметушився.

— Май розум, Лізо! Ти ж не можеш мене так підводити, — зашепотів він їй на вухо і злегенька смикнув поводок. — Шукай, шукай слід! «А ти думаєш, що я не відчуваю його? — нечутно свистіла носом Ліза. — Все-таки ти ніякий не провідник».

— Слід! Шукай! — повторив нещасний Штенцл.

З ввічливості Ліза опустила ніс і понюхала повітря. Її не обходило, що слід був затоптаний. Вона одразу розпізнала, що слід належить Петржічкові, якого вона щиро не любила, і, якби не новоспечений провідник, одразу б узяла слід.

Штенцл весь спітнів. Він бачив, що на нього дивляться всі офіцери — і свої, і прибулі з штабу (а ніхто з них не знає, що це він перший день провідником). Найгіршими були допитливі погляди підполковника, які наче говорили: чоловіче, я тебе застукав, і ти не викрутишся; от доведи тепер, що і незграбний солдат може бути в такий момент на своєму місці!

Штенцл бачив, як інші собаки мчать через луг, Дракон уже летів по схилу, і всі на довгих повідках, а за ними швидко бігли провідники. «Якщо вона візьме слід, — у відчаї думав Штенцл, — і почне так бігти, я п ніколи в житті не дожену. Скандал буде на всю бригаду».

— Так що, Лізо? — підохочував капітан собаку. Навіть його це вже починало мучити.

Вона злегка заметляла хвостом. Знову взяла слід і повернула у протилежний бік.

— Але — то клас! — багатозначно сказав капітан підполковникові.

— Я бачу! — здавалося, що підполковникові це навіть не подобається.

— Враховується також і час, — попередив Штенцла батальйонний інструктор.

— Та я знаю, — зітхнув новий провідник і знову потяг за поводок, намагаючись повернути Лізу.

— Облиште, вона йде правильно, — зупинив його інструктор. — Старайтесь не повертати їй голову.

Ліза не поспішала. Тут і там принюхувалась до сліду, який саме робив півколо навкруг спостережного пункту. Поважно і неквапно вийшла на косогір, сердито буркнула на крота, що заворушився в своєму глиняному будиночку.

Ліза ніколи не ризикувала. Її не цікавив слід «бачений», вона орієнтувалась тільки по нюху, тоді як Принц, забачивши кінець сліду на прим’ятій траві, одразу пускався по ньому, і це було погано. Йти весь час тільки по нюху — ото була справжня майстерність. Правда, траплялося, що слизова оболонка носа, звикнувши до постійного запаху, переставала його відчувати, але Лізу це не лякало. Вона одфоркувалася, трохи бігала, хапаючи носом свіже повітря, А з ним і багато інших запахів, і, таким чином провітривши ніс, поверталася знову до свого сліду.

Ішла Ліза спокійно завжди. І хоча зір у неї був прекрасний, більше довіряла все-таки нюхові. І тільки там, де ніс її зраджував (скажімо, на кам’янистому грунті), вона лягала й починала роздивлятися. Знала, що все в природі, навіть волосина, має свою тінь. І якщо тільки людська нога залишила слід, тіні будуть неправильні. Лізин погляд помічав звичайний камінчик, який зрушила людська нога. Цей камінчик порівняно з іншими був темніший, бо зісподу вогкий.

Провідник Штенцл високо піднімав ноги, очі в нього лізли рогом. «Це вони для мене зробили навмисне! — думав він. — Знають же, як я не люблю підніматися на цей пагорб».

Пагорб той, власне, був незвичайний. Тут у кущах сховано безліч різних технічних засобів для виявлення порушника — варто було тільки зачепитись, і вгору вже злітала ракета. А для провідника найбільша ганьба, коли він сам натрапить на таку річ.

Але Штенцл бачив, як вправно йшла собака.

— Молодець, — похвалив він Лізу. — Диви, ми вже звідти вибралися! Це нещастя мене минуло!

Вони були вже на пагорбі, і підполковник витяг бінокль, бо вважав, що Ліза кинеться вперед. Трохи зловтішно він уявляв собі, як цей товстий солдат побіжить за нею. Там, нагорі, слід тягнувся вздовж ріллі, і його було добре видно.

Але Ліза зробила щось незрозуміле. Вона вишкірила зуби на провідника, наче справді сміялася. Потім почала описувати маленькі півкола, дивлячись при цьому на Штенцла.

— Слід, Лізо! Шукай, шукай! — вигукував Штенцл у відчаї.

— Не кричіть на неї так! — гукнув знизу капітан Гаєк, який уже відкрито сміявся, бо зрозумів маневр хитрої собаки.

Розгублений Штенцл зашепотів:

— Ну, шукай, шукай, моя хороша Лізочко! Дивись, який прекрасний слід, якраз для тебе. Ти ж не можеш мене підвести, собачко…

— І не співайте їй колискової, вона військова собака, — знову озвався знизу той противний інструктор. — Собака розуміє тільки ваші довгі голосні. Не «шукай», а «шукааай»! І не «хороша», а «хороооша»! Вона розуміє тільки, що таке оте довге «а» і довге «о»!

— Шукааай! — запищав уже зовсім збитий з пантелику Штенцл.

Інструктор помалу піднімався схилом за ними.

— От халепа! — скаржився Штенцл. — Завдала ж ти мені мороки! Противна ти собака, Лізо. А я ж носив тобі й твоїм цуцикам щодня молоко! Невдячна! Ще й смієшся! Не кажи, я знаю, що ти смієшся і навмисно плутаєш мене. Посоромилася б!

Проте Ліза й не думала соромитись. Сиділа на початку добре помітного сліду і, здавалося, запитливо дивилась в очі своєму новому провідникові. Сміялася з нього: «Так ти хочеш бути моїм провідником? Саме ти, чоловіче добрий? Звичайно, то буде ганьба, але не моя! І не підлизуйся!»

Коли прапорщик піднявся на вершину пагорба, то побачив кумедну картину. Бідолаха Штенцл рачкував, показуючи слід Лізі, яку він держав на довгому поводку. А Ліза спокійно сиділа і з цікавістю позирала на нього.

— Тепер я вже не знаю, хто з вас пес, а хто провідник, — зауважив батальйонний інструктор.

Присоромлений Штенцл підвівся і почав обтрушуватись.

— Я не знаю також, хто кого в цю мить повинен поважати. Собака людину чи людина собаку. Тільки, — тут інструктор підвищив голос, — собака теж не знає. Ця тварина з вас, нещасний чоловіче, безперечно, кепкує.

— Я знаю. Я по її очах бачу, — шепотів пригнічений Штенцл.

— Так от кидайте це і йдіть з нею вниз.

— Але вона знайде той слід! — у відчаї захищався Штенцл.

— Вона знайшла його. Тільки не хоче йти по сліду, бо не визнає вас. Це вже все!

Засоромлений Штенцл помалу спускався з пагорба. І тепер Ліза, наче на глум, ішла за статутом точно біля його ноги, своїм парадним кроком. Так ступати її ніхто не вчив, і жоден пес, крім неї, не вмів так ходити. Вона високо піднімала ноги і, здавалося, знову сміялась. Бракувало тільки її голосу.

Проте насправді вона єдина не сміялася. Всі офіцери внизу реготали. І добродушного Штенцла помалу охоплювала злість. Він тільки не знав, як дати їй вихід. Стояв жалюгідний, виструнчившись перед офіцерами, і приголомшено й трохи вперто дивився в землю.

— Так що, товаришу Штенцл, — спитав його капітан Гаєк, — хочете ви ще бути провідником?

І тут на подив присутніх Штенцл відповів:

— Хочу!

— А вам не здається, що це важко?

Штенцл знизав плечима.

— Бути солдатом взагалі нелегко, так? — засміявся підполковник, але в сміхові його було щось добродушне.

Штенцл стрепенувся нарешті:

— Хіба що я для цього не. підходжу…

Всі враз замовкли. І перестали сміятися. Батальйонний інструктор підійшов до Штенцла і по-дружньому поклав йому руку на плече:

— А знаєте, товаришу, ви якраз, дуже підходите для того, щоб бути провідником.

Штенцл недовірливо звів очі. Досі з нього всі тільки сміялися, і він знову чекав глузувань. «Ну добре, — думав він, — ще тут серед офіцерів я витримаю. Але, як прийду на заставу і там почнуть хлопці, — краще втечу…»

Та це не було глузування. Це було сказано серйозно.

— Знаєте, ви любите собак, — вів далі інструктор. — Думаю, що у вас є здібності і ви зможете згодом стати найкращим провідником на заставі. Бо… собака працює не тому, що їй наказують, а тому, що хоче зробити приємне своєму хазяїнові. Вас Ліза полюбить і зробить усе, що прочитає у ваших очах.

— Але… я думаю, що вона мене любить, — пробурмотів Штенцл.

— Поки що ні. Вона вас терпить. Або не усвідомлює, що любить вас. Щоб усвідомила, вона повинна вас поважати. Ми не можемо любити кого-небудь, якщо його не поважаємо. У собак так само, як і в людей. Ви повинні заслужити Лізину повагу в першу чергу військовою виправкою, бо собака виросла на заставі і знає, хто солдат, а хто не солдат.

Підполковник звів очі і допитливо глянув на Штенцла.

— І стійте струнко! — додав підполковник. Але потім опам’ятався. — Або краще — вільно! Ви можете довести людину до сліз! Заведіть собаку!

І «пампушка» Штенцл повів Лізу до будки. Надпоручик ще на нього закричав, чого він не оддав честі, але підполковник махнув рукою, щоб солдат ішов.

Штенцл усім цим був остаточно збитий з пантелику.

— Так ти мене не любиш, — докірливо мовив він Лізі. — Я хотів би знати, чому?

Проте Ліза його вже не чула. Вона метнулася до щенят, які пустували в будці.

— І ти мене не любиш! — повторив докірливо Штенцл, стоячи вже в дверях.

Вона саме хотіла повалити Рацека на спину, бо той укусив її за ніс, але раптом зупинилася. Щось у голосі цього смішного солдата вразило її чутливе серце.

— Так, — зітхнув Штенцл, — ти кінець кінцем тільки собака. А мене жодна дівчина ще не любила. Та що я з тобою балакаю, як мені треба тобі й твоїм цуцикам принести молока.

Він побіг і незабаром повернувся. Нічого їй уже не казав. Присів навпочіпки і розчулено позирав, як цуценята хлебчуть молоко. Ліза підвела голову і глянула йому в очі. І несподівано застидалася. Не витримала його погляду. Схилила голову. А коли він зачиняв двері, схопилася, наче щось згадала, підійшла до його руки, що лежала на одвірку, і лизнула її теплим язиком.

— Ну, ну, — розпачливо зашепотів Штенцл. — Не треба, Лізо. Я нічого поганого не думав. Ну.

Він обернувся. За ним стояв батальйонний інструктор. Інструктор, якого боялися всі провідники на заставі. Особливо ті, що занедбали своїх собак. Але зараз інструктор усміхався.

— З вас вийде добрий провідник, Штенцл, — сказав він і похитав головою. — Але я нічого не розумію. Ви себе не обманюйте. Ви їй не імпонуєте. Та, незважаючи на це, вона вас любить. Тут у моїй теорії якась хиба.

Потім він звів голову, і дружелюбність враз зникла.

— Завтра вранці підете з нею на обхід! І візьмете з собою Рацека, щоб він звикав.