Чорний вовк

4

— Так що Єва? — спитав стрілець.

Провідник стиснув губи.

— Звичайно, вітає тебе.

Стрілець розгублено подивився на нього.

— Ти кажеш так, наче гніваєшся на мене?

— А таки гніваюсь, — кинув провідник. — Виходить, наче ти цікавиш її більше. Чому не приїхав зі мною до Будейовиць, що ти тут робиш, чи є в тебе дівчина і… я не знаю ще що. Вона також сказала мені, що ти набагато вихованіший, ніж я. Пепіку, коли це ти був з нею такий вихований?

Стрілець був зовсім ошелешений. Потім процідив крізь зуби:

— Ти збожеволів.

Сьогодні вони несли службу з внутрішнього боку прикордонної смуги. Тут не було ніякої вежі, ніякого дроту, нічого. Тільки застережні знаки. Під ними біг потік, а вдалині виблискувало дзеркало ставка.

Ліза щулила вуха — кусали комарі. Сонце заходило так швидко, наче хтось збив його каменем. Занурилося в темно-синю, аж фіолетову подушку хмари, що тяглася з півдня на північ.

Почало темніти. Але це ще не була повна темрява. Світилися перламутром черепашки, виходили на небо сині зорі. А потім знову з’являлися сонячні відблиски — хоч сонце вже сховалося, вони ще відбивалися від хмар, спрямовані в темну височінь.

На тому березі потоку була ще більша темрява, — там стояв високий сосновий ліс.

У цей час молодший сержант на сторожовій вежі — за двадцять кілометрів — надівав навушники.

Ліза думала про чорного. Вона не могла почути, як він кличе її, — надто було далеко. Але відчула, що кличе.

Провідник знову заспокоївся. Все це не так уже й важливо, щоб ламати давню дружбу. Але він умовляв сам себе.

— Лізо! — гримнув на собаку.

Вона підвела голову і зразу ж відвернулась.

— Ах ти ж, капосна, — прошепотів він. Та всі його думки і почуття знову були з Євою.

А стрілець спокійно йшов поруч нього, він уже давно забув про Єву і не думав про те, що робиться в серці друга.

Зійшли з стежки. Трохи далі, коло верби, був їхній перший секрет. Це вже недалеко від ставка. «Цікаво, що з внутрішнього боку прикордонної смуги частіше можна когось зустріти, ніж на кордоні, — подумав стрілець. — Через кордон до нас майже ніхто тепер не ходить. А від нас туди іноді пробують перейти хлопці, яких приваблює життя на Заході»».

— Я знаю, Лізо, — провідник нарешті дав лад своїм думкам, — серпень — це твій час. Та нічого, тримайся, завтра знову підемо на старий кордон.

Він зручно вмостився під вербою. Стрілець ліг поруч. Потім обидва пересунулися під вільху — тепер ставок був у них як на долоні.

Ліза мовчки лягла біля свого хазяїна. Щось залоскотало її. Певно кліщ, вона ненавиділа цих огидних комах. Лоскіт, вільха, кліщі. Ці три поняття були якось зв’язані між собою.

Завжди після кожного тренування чи важкої служби її вичісували. Це була приємна процедура, і вона охоче ставала передніми лапами на лавку.

Було дуже приємно, коли хазяїн чесав її металевим гребінцем. Він ніколи не поранив їй шкіри. Завжди при цьому співав і курив сигарету. А коли находив кліща, одну-дві хвилини тримав коло його спинки гарячий кінець сигарети — і кліщ одразу відпадав. Ця операція була безболісна.

Та Ліза згадувала час, коли після укусу такого кліща чотирнадцять днів пролежала тяжко хвора і ветеринар-підполковник хитав над нею головою і щось неспокійно бурмотів про енцефаліт. Кожного ранку він вливав їй у горло якусь огидну мікстуру, а ін’єкцій зробив стільки, що Ліза не могла вже спокійно дивитись на шприц.

— От бачите, товариші, різницю між самицею і самцем, — казав тоді ветеринар. — Пес схопив би мене за руку, а вона знає, що це для її здоров’я, розуміє, що я не мордував би її даремно. І тримається. Що то значить — самиця!

Вона і справді довіряла хазяїну, який схилявся тоді над нею.

Перед самим її носом по листочку нахабно повз золотавий жучок. Але вода вже мала з ними досвід. Цих комах не можна злизувати язиком. Хоч би й он ту зелену комашку. У них завжди багато ніг, зразу її не проковтнеш, а потім ніяк не виплюнеш через ті ноги, що неприємно лоскочуть язик.

А найгірше — джміль. Був час, коли вона, бавлячись, хапала їх на льоту. І довго нічого не траплялося. Та якось схопила одного з червоною спинкою, і він сильно ужалив її за язик. Відтоді Ліза дала спокій цим п’яним сплюхам. Навіть тоді, коли вони лежали під квіткою на спині, набравшись, як справжні алкоголіки, і не могли звестись на ніжки.

— Якщо нам пощастить, наші дівчата прийдуть сюди купатися. Сьогодні жарко, — мовив стрілець.

Ліза повела лівим вухом на знак того, що почула щось. Нічого особливого, бо тоді б вона поводилася інакше. Це були знайомі звуки.

За їхніми спинами, голосно розмовляючи, йшли додому лісоруби. Вони, звичайно, нічого не знали про секрет.

— Добре, — похвалив Лізу провідник.

— Той, що йде перший, — Грюнфельд, — мені подобається, — зашепотів стрілець. — Німець, але меткий. Він, здається, у них за старшого. Вони тут заробляють непогані гроші.

— В усякому разі більші, ніж ми.

— І жінки приїхали до них, — засміявся стрілець, у якого уже вся розмова про Єву вилетіла з голови.

В лісовій темряві з’явилося кілька тіней. Задзвеніли пилки, тут і там заблищали сокири. Пролунав сміх. Сьогодні лісоруби були явно чимсь задоволені. Може, дружина когось із них принесла пляшку самогонки — її тут женуть скрізь, і забороняти це — марна справа.

Потім знову стало тихо.

Троє чоловіків ішли останніми.

— Йованеску, Боузек і Франек, — сказав стрілець.

— Чорти їх знають, цих трьох, — пробурмотів провідник. — Не люблю похмурих людей. Проте все одно Боузек і Франек — хороші хлопці. На них завжди можна покластися.

— І всі троє — одинаки. Нізащо в світі я б не хотів жити без жінки. Цікаво, що їх сюди загнало, в цю пустиню.

— Певно, їм здалося, що на світі дуже багато людей, — засміявся провідник. — І тому вирушили сюди, де, навпаки, їх дуже мало.

Останній лісоруб ніс на плечі сокиру. Йшов широкою ходою стомленого робітника або людини, охопленої важкими думками. Майже цілу ніч він не спав, шукаючи папери, які вимагала від нього Інга. Перетрусив весь мотлох у льосі, обнишпорив кутки на горищі, але нічого не знайшов.

Ліза знову повела вухом. Щось сталося на березі ставка. Та це було дуже далеко, і вона тепер думала, чи правильно зробила, що подала знак. Лісоруби не цікавили її так само, як і інших собак, — це були свої люди. Часто сиділа з ними біля вогнища, хоч ніколи не взяла шматка з їхніх рук.

Вона знала всі їхні запахи.

Імре Ловас, словацький реемігрант з Румунії, завжди пах бараниною — він держав семеро овець і барана. Від Грюнфельда за верству відгонило слив’янкою. Йованеску мав запах козлятини — для неї найприємніший з усіх інших. Ковачові вирощували кролів і, певно, ніколи не міняли їм підстилки. Ліза точно могла визначити, який з цих запахів кому належить, вони не вносили нічого нового в усі запахи, що оточували її.

До двадцяти чоловіків, що жили тут, у прикордонній смузі, Ліза звикла. І вже не звертала на них уваги.

— Певно, сьогодні вони не прийдуть купатись, — зітхнув провідник.

— Може, в них у кооперативі збори. І якби вони все ж прийшли…

Ліза тихенько писнула, випускаючи повітря носом.

— Це фальшива тривога. Я взагалі не розумію, що вона сьогодні виробляє. — Провідник виразно подивився на собаку. — Може, все, думає про свого чорного красеня?

— Але ж ти не знаєш, як далеко чує собака.

— Зате я відчуваю, як далеко вона чує.

— То ти зразковий провідник, — засміявся стрілець.

— Облиш. Коли б ти був провідником, ти б теж усе знав. Коротше кажучи, ми звикли до своїх собак, а вони до нас.

Стрілець сів зручніше. Він пригадав одну історію.

— Ти знаєш про випадок у затоці Дунаю, чув про нього?

— Я знаю багато різних випадків.

— Там у одного провідника була собачка, така як у тебе.

І от одного разу вона щось почула з острова на Дунаї. Були там самі сутінки, як сьогодні.

— Це давня історія.

— Всі історії про порушення кордону сьогодні вже давні. Ми тільки не знаємо, що буде завтра.

— До того ж це не наша турбота.

— Так той провідник знав свою собаку і знав, що вона даремно ніколи не хвилюється. Але ж він не міг знати, чи ніхто не помітив його з острова. Він потихеньку роздягся і поклав свою одежу так, що здавалося, наче він лежить на місці…

Стрілець замовк, враз забувши про все на світі, коли глянув на ставок.

Ліза знову повела вухом. Не здіймала тривоги, бо знала, що не сталося нічого небезпечного.

Берегом ішла молода жінка.

— Маня Кровлова, — прошепотів стрілець. — Чого це вона сьогодні сама? Завжди ж ходить з дівчатами.

Провідник мовчки стис його плече. Молода жінка дійшла до піщаного пляжу і подивилась на другий берег. Десь там — солдати. Вона не могла їх бачити — природне укриття під вільхою було надійне. І все ж знала, що вони тут. Про це говорив їй досвід. Усі дівчата добре знали про це.

Виходив місяць, але його закрила хмара. Коли ж місяць вийшов з-за хмари і заблищав у чистому небі, хлопці помітили, що Маня роздягається.

Провідник приставив до очей бінокль. І жінка, звичайно, помітила в синьому світлі вечора відблиск місяця на його скельцях.

— Лойзо! Вона роздягається зовсім! — видихнув стрілець і неспокійно завертівся.

Провідник опустився на ліве коліно. І навіть не помітив, як випустив поводок.

Кілька хмар пливло по небу, час від часу прикриваючи місяць.

Жінка помалу входила у воду. Провідник знав, хоч і не хотів знати, що все це вона робить обдумано, що в неї розрахований кожний рух. Молоді жінки голі не входять. у воду так повільно, якщо перед ними густий, темний, повний хлопців-прикордонників ліс. «А вона непогана», — вперто думав провідник. Ніщо досконале не може бути поганим.

Жінка вже зайшла у воду і попливла на середину ставка. Над водою було видно тільки її біляву голівку і кругловиде лице з м’якими рисами. Коли пливла назад, над водою показалася її спина і все тіло. Раптом жінка засміялася, повернулася до них і замахала рукою. Допливла до берега і почала виходити з води.

Обом солдатам разом не було й сорока років. У них вирувала гаряча кров.

— Це Маня Кровлова, — шепотів стрілець. — Я завтра ж попрошу звільнення. Хай йому чорт…

Ліза не звертала уваги на цих двох начебто й розумних людей. Вона раптом помітила, що коло її правої лапи між облізлими коренями вільхи сидить стара жаба. Відсунула лапу і бридливо одвернулась. В цю мить собака дуже скидалася на людину, що гидує жабами. З задоволенням Ліза перебралася б на інше місце — ця огидна, надута, хтозна на що здатна тварюка, не кліпаючи, дивилась на неї двома застиглими загадковими очима, в яких нізащо не можна було прочитати, що вона зробить наступної хвилини.

Але знала Ліза також, що не повинна переходити з місця на місце без поважної причини, бо її хазяїн може витлумачити по-своєму кожний її непередбачений рух, і тоді обидва прикордонники приготуються до бою. А потім, коли б з’ясувалося, що всьому причиною звичайнісінька жаба, її б покарали за те, що зчинила фальшиву тривогу.

Ліза чула різні запахи, звичні й незвичні. Незвичний запах линув з правого боку узлісся. Запах парфумів і пудри. Ліза повинна б звернути на нього увагу. Але вона думала про чорного нахабу, і її обов'язки не здавалися їй в ту мить такими важливими. Відчувала, що Вовк знову йде вздовж кордону і кличе її.

Знайомий запах ішов від розтоптаних рослин, з яких витікав сік. Виходячи з води, жінка зломила кілька комишевих стеблин, а серед них і лепеху.

— От і скінчилася казка, — через силу засміявся провідник.

Молода жінка одяглась і пішла в напрямі села..

— А ти пам’ятаєш випадок з Трудою? — запитав стрілець. Йому було важко говорити, язик наче присох до піднебіння.

— Щось я чув про нього.

— Тебе ще тоді не було на нашій заставі. Труда, друже, мій, — жінка з того берега, яка теж купалася голою в річці на кордоні. Хлопці були в захопленні, ти сам розумієш. Може, вона й чесна дівчина, цього ніхто не знає. Але, звичайно, вона знала, що наші через кордон спостерігають її. Одного разу Труда перейшла на наш бік і повісила на сучок сосни курку. Може, вона просто була доброю дівчиною і думала, що нашим тут нема чого їсти — їхня пропаганда весь час кричала, що в нас голод. З тою куркою вийшов потім сміх: молодший сержант доповів про цей випадок на заставу, а з застави повідомили в район, а з району — в Прагу. Так і вийшло, що навколо тої курки зібралися всі експерти з вибухових речовин. У них, певно, був навіть. лічильник Гейгера — вони все приставляли до тої курки якусь машинку. А потім виявилось, що це звичайнісінька курка.

— Я пам’ятаю інше, — похмуро мовив провідник. — Не було ніякої паніки, нічого не було. Просто лежав на кордоні забитий кабан. А коли наші хотіли його підняти, він вибухнув. І троє хлопців загинуло. Так що нічого дивного немає, друже. — Він. зітхнув. — Від них не можна сподіватися чогось доброго. Але це псує нерви.

— Ну, ми теж знаємо, що робити.

Ліза інстинктивно відчула, що там, на кордоні, щось трапилося. Їй здалося, наче почула вона оте нахабне «у-а-а-у!». Хвиля пристрасті і гордості наринула на неї. Вовк перескочив через кордон! Ліза чекала його.

Потім її серце заспокоїлось. Уже не було ні страху, ні думок про людей — лишилась тільки любовна пристрасть.

Було цілком ясно, що Вовк перескочив кордон і біжить сюди. Здалеку озивався до неї. З лісу, на цьому боці кордону, линув низький грудний жорстокий голос. Він не просив її, щоб ішла до нього, він вимагав.

Тепер Ліза й справді чула цей голос. І не сміла заперечувати. Прийшов її пан.

Ліза трохи відповзла назад. Поводок не тримав її. Відповзла ще трохи.

— Може й справді вона не знала про нас, — сказав провідник.

Стрілець іще вглядався в темряву за ставком.

— Махала ж нам…

Провідник мовчав. Ставок наполовину висох, від нього несло рибою. На цьому боці ріс очерет. За очеретом було баговиння, в якому гнило коріння латаття, лілій, лепехи та інших рослин на дні ставків. Тільки з того боку, звідки дівчина заходила у воду, був пісок.

Багно неприємно пахло, в ньому кишіли черви і личинки комарів. Певно, тут плодилися і ті великі зелені й сірі мухи, які кусають так, що не можна витримати.

Місяць був великий і круглий. Він сидів, наколений на верхівці сосни, і не хотів нікуди рушати. Але темні лілові хмари підганяли його. І він нарешті неохоче покинув свою сосну, на якій було йому так добре. Хмари підштовхували його знизу. В мінливе небо линули чорні крони дерев.

Провідник стиснув праву руку і відчув, що в ній нічого немає.

— Лізо! — тихо покликав він у темряву.

Ніхто не відповів йому. Нічого не розуміючи, він подивився в той бік, де лежав стрілець.

— Не знаєш, де вона? — спитав провідник з подивом.

— Хвилину тому лежала тут.

— Лізо! — різкіше гукнув провідник.

Знову ніхто не озвався.

— Ти що-небудь розумієш? — Він оглядався на всі боки. — Її нема. Ні, ти розумієш? Такого ще з нею не було.

Пепік перевернувся на спину, сів і спокійно почав оглядати все навколо.

— Немає, — погодився він. — Оце так штука!

Він подивився на фосфоруючі стрілки годинника.

— Машина прийде по нас на сто чотирнадцятий кілометр десь за півгодини.

— Лізо! — тихо гукав провідник у глибоку лісову темряву. Він добре вивчив собаку і знав, який у неї чудовий слух. Цей заклик вона могла почути і на тому кінці лісу.

Вони поверталися додому. Обом було не до розмов. Провідник думав, щб йому доведеться вислухати на заставі. Одні промови надпоручика Томічка чого варті! А найгірше чекає його завтра вранці, о шостій, коли приїде батальйонний інструктор Стогончік. Адже завтра почнеться атестація собак, і ніхто не мав сумніву, що чемпіонкою стане Ліза. Тільки вона могла взяти слід давністю дев’ять годин. Правда, одного разу Дон взяв слід давністю дванадцять годин, але тоді людина пройшла в розшлапаних, просяклих потом цивільних полуботинках. До того ж вдруге взяти слід Дон уже не зміг. Звичайно, Стогончіків Клауцік міг це зробити, але Клауцік був особливий пес — тепер його чучело стоїть у будейовицькому військовому музеї.

Вони йшли один за одним вузенькою стежкою. Ліворуч був косогір, по ньому можна було швидше дістатися до застави, але ходити по косогору начальство не радило. Його завжди яскраво освітлювало сонце, тут не було стежки, і спостерігачі дуже б здивувалися, коли б побачили, що провідник іде по ньому.

Вони увійшли в ліс.

— Стривай! — Провідник враз зупинився. Йому причувся попереду ліворуч якийсь рух. — Ти нічого не помітив?

— А що я міг помітити? — пробурмотів стрілець.

— Ні… нічого. — Він подумав, як погано на кордоні без собаки. Собака вночі щонайменше втричі краще бачить і вп’ятеро краще чує, ніж людина.

— Лізо! — знову прошепотів він у темряву і знову подумав, що собака — неоціненний помічник. Людина вночі наче безрука. Їй весь час здається, що все навколо рухається. А собака йде спокійно, ні на що не звертає уваги, коли нічого не чує. І поки собака йде спокійно, може спокійно йти і провідник. І люди доброї волі можуть спокійно спати.

— У-а-а-у! — переможно пролунало десь далеко в лісі. «Ага, ось де ти, Лізо! — сказав собі провідник, і наче камінь впав у нього з серця. — Тепер я розумію, чого ти втекла».

Звуки долинали з лівої сторони лісу.

— От бестія! — мовив провідник голосно. Було незрозуміло, кого він має на увазі — Лізу чи того розбійника.

Вийшов місяць, і стрілець побачив його обличчя.

— Чоловіче! — здивовано протяг він. — Ти ще усміхаєшся!

— Ну, Лізо, — шепотів провідник, — добру кашу ти сьогодні заварила. Ти, звичайно, повернешся аж на ранок, змучена, вся в росі. І я взагалі не знаю, що ми з тобою робитимемо — це ж надзвичайний випадок! Тебе має покрити пес з хорошим родоводом — ми любимо, щоб наші собаки були чистокровні! Звичайно, інструктор Стогончік страшенно сміятиметься, бо він розуміє такі речі, але ветеринар-підполковник вдаватиметься у відчай!

І я повинен буду розповідати йому нескінченні історії про чудового і мужнього самця, який не побоявся перебігти через кордон. Теоретично це річ неможлива, але майор Гартл із Головного управління в Празі знає кілька таких випадків, і він, безумовно, посвідчить.

Та якщо я не зумію добре розповісти цю історію, підполковник зробить тобі, Лізо, ін’єкцію, і якщо вона вплине, то буде дуже шкода, бо це були б найкращі щенята, яких я коли-небудь бачив.

Повітря швидко охолоджувалось, у лісі тріскотіла глиця.