Чорний вовк

2

Через кілька днів уздовж кордону знову йшли двоє наших знайомих — стрілець і провідник. Рої мошви кружляли над ними, щохвилини пролітала над їхніми головами ластівка з біленькими грудьми. На протилежному схилі, на чужій землі, де стояли копи жита, збиралися зграї шпаків. Кружляли над землею, з такою майстерністю виробляючи фігури вищого пілотажу, на яку тільки здатні були їхні крила.

Чудово пахнув ліс, скрізь панував спокій і мир. У воді тут і там скидалася риба — тут був риб’ячий рай. І жодного рибалки.

А по той бік кордону знову йшли двоє прикордонників з недисциплінованим собакою.

Ліза думала про всю цю історію з дротом. Власне, те, що один був за дротом, а другий перед дротом, ще нічого не означало. Вона, звичайно, не наважилася б пролізти крізь дріт. Треба бути божевільним, щоб через пса — хай навіть дуже гарного, про це нема й мови — рискувати життям.

Але все ж Ліза не була певна, що вся ця історія, коли б вона погодилася відповісти взаємністю чужинцеві, — що вся ця історія сподобалася б її хазяїнові. Існує тверде правило: що за дротом — з тим не жартуй.

Вона зразу ж трохи підправила цю думку: все це стосується людей, а не собак. І тим наче дозволила цьому чорному дияволові з чужої сторони увійти в її серце.

Недбало звела голову — просто так, ніби зацікавилась чимсь у кроні старої ялини. Нічого там не було, з її боку це був просто маневр. Вона вміла уважно вдивлятись обома очима в одне місце, стежачи тим часом куточком ока за виразом обличчя хазяїна.

Але він теж умів так робити, і обоє знали це.

Її хазяїн мав звичайний вигляд, який буває у кожного провідника на звичайному обході. Обличчя в нього було не дуже зосереджене, адже на кордоні останнім часом абсолютно спокійно.

Провідник думав про свою Єву і про те, що довго вже нема від неї теплого листа. І в кожному листі вона шле вітання його другові. Не подобалося йому це.

Пройтися б зараз із нею цим берегом, коли б тільки не було там того дроту. Бо погано коханню під колючим дротом.

— Тобі Єва теж подобається? — спитав він стрільця і скоса глянув на нього.

— Але ж це твоя дівчина, — непевно відповів стрілець.

— А якби не моя?

— Вона красуня, — мовив стрілець, хоч не хотів розсердити свого друга, навпаки, хотів приховати захоплення в своїх словах. — Але, як на мій смак, то вона дуже сувора. Їй не вистачає почуття гумору. Так-так. Жінка не повинна ставитися до всього так серйозно. У жінки мають бути якісь слабості.

— Чому?

— Щоб ми могли їм потім прощати. Це ж дуже погано, коли жінки тільки прощають нам.

— Ти ще довго збираєшся філософствувати? — роздратовано спитав провідник.

— … І щоб іноді було за що їх полаяти, — пробурмотів ще стрілець.

— І все ж таки ти б схопився за неї обома руками.

— Якби вона не твоя дівчина.

На кордоні було спокійно.

Сонце ще не зайшло. Дозорці на вежах оглядали в біноклі всю навколишню місцевість.

Лізі здалося, що в її хазяїна трохи звелися куточки губів, наче йому хотілося всміхнутись ї водночас він намагався цю усмішку стримати.

Він трохи відпустив поводок — сантиметрів на десять.

— Ох і хитра ж ти бестія, хоч нема тобі й двох років, — докірливо прошепотів провідник.

Ліза знала, що тепер він звертається до неї, і трохи нахилила голову набік. Їй на мить здалося, що на обличчі хазяїна з’явився якийсь пустотливий вираз, але того не могло бути. Ліза прекрасно розуміла цей тихенький шепіт і особливий, низький тембр голосу хазяїна. Їй стало соромно, хоч найгірше було те, що вона не збагне, чого має соромитись. Але опустила очі — хазяїн говорив так, що соромитись — був її обов’язок. Весь її вигляд наче промовляв: подивись на мене, я Щира з тобою, тільки не сердься. Цей чорний красень з того берега зовсім мене причарував. Вона, ластячись, потерлась носом об його ногу.

Потім звела очі на ялину. Звичайно, це була військова хитрість.

— Перестань! Тут ти мене не обдуриш!

Але він таки глянув на крону старої ялини, хоч і знав, що нічого там не побачить. Це вже стало звичкою — куди подивиться хазяїн, туди й пес. І навпаки. Людина і собака тут, на кордоні, живуть одним життям.

Крізь гілля дерев пробивалися широкі промені сонця, що, заходячи, креслило на землі чорні і сліпучо-білі смуги. Начебто сонце, перерізане навпіл синюватими зубцями ялини, вперто стояло на своєму: я ще свічу! Потім його проміння вдарило в кошлатий бук, що ріс неподалік, і теплу землю під ним зробило схожою на тигрову шкуру.

Увага, Лізо! — наче щось попереджало її. Хазяїн наступав на. білий гриб, на маслюки, не звертаючи на них ніякої уваги. А він же завжди з такою охотою збирав їх! Звичайно, вона не знала, як називаються ці гриби, але прекрасно розуміла, по чому ступає її хазяїн. Якщо він їх навіть не помітив, це означало, що в голові у нього зовсім інше. Може, навіть він думає про неї і про того, за дротом.

Повітря пахло грибами, річкою, живицею. Вона чула значно більше різних запахів, та жоден з них не викликав у неї занепокоєння.

А хазяїн і справді думав про неї.

— Ач, яка погана, розбещена собака, — шепотів він, усміхаючись. Він не сердився на неї, бо знав, що в серпні вона так само легко втрачає розум, як і навесні. — Уже в березні не було з тобою спокою, — мудрував він. — Але ж ти, дорогесенька, служиш людині, а людина дуже любить втручатися в закони природи. Я навіть сам не знаю, чи правильно це.

Ветеринар не хотів ні про що й слухати. Він вважав, що ти дуже слабенька. В твоїх документах зазначено, що ти була останнім щеням серед братів і сестер. А роду славного. Мама в тебе, правда, не дуже шляхетна — пані Рабі з Підкрконош, але батько — вовк.

Вона прислухалася до його голосу — тихого, співчутливого, на низьких нотах, і опускала очі.

Звичайно, якби все було в березні — то інша річ. Нема кращих за літніх щенят — малим завжди потрібно багато сонця. Так само, як і людським дітям. Провідник злегенька всміхнувся.

— Останнього разу я не встиг тобі розповісти, — почав стрілець, який не міг помовчати й хвилину. — Цей зразковий прикордонник Гаслік якось заспав, чи, може, його затримало командування. Але на перевірку з’явився, коли вона вже скінчилася. Глянув — його собаки ніде нема. Капітан побачив пса з спостережної вежі. Той ішов у дозор сам. Певно, що під час перевірки пес думав про свого хазяїна: «Був би я офіцером, лайдаче, ти б у мене насидівся в холодній, поки б не посинів». Коли б цей пес умів говорити, я певен, наказав би посадити на «губу» свого хазяїна. Він знає дисципліну.

— Ну, а капітан бачив його, і що?

— Пес заліг точно там, де мав залягти з своїм провідником, і не вилежувався, не відпочивав, як іноді ми.

— Як частенько ти.

— Не перебивай. Дуже обережно оглядав пес місцевість, ховаючись, як індіянин. За якихось десять хвилин підвівся і пішов на інше місце. Дорогу йому перебіг заєць, але пес не звернув на нього уваги — він був на службі. І так обійшов дозором усю ділянку. Потім щось видалося йому підозрілим — і він прочесав площу близько квадратного кілометра.

— Ну, ну…

— Може й ні… я точно не знаю, але в усякому разі велику площу.

Провідник з собакою пройшли ще двадцять кроків. Ліза знала тут кожний камінь чи корінь, кожний пеньок, об який могла поранити свою чорну ніжну лапку (вона народилася з п’ятим пальцем, який незабаром після народження їй майстерно вирізали, і лапа в тому місці стала дуже ніжною), і тому пам’ятала, що скоро стежка почне вужчати, а далі буде пень.

— Я знаю, чорна розпуснице, ти ждеш, поки прийдемо до пня, щоб ти могла озирнутися, — усміхнувся провідник. — Цікаво тільки, як ти це зробиш, щоб я не побачив.

Провідник опустив праву руку на рівень живота. Поводок, який трохи провисав, опустився зовсім низько і почав тертися об вереск. Ліза мов передчувала, що зараз станеться, і раптом зацікавилася висохлими ягідками чорниць і червоними бубками брусниць, яких ніхто тут не збирав, і вони лежали на стежці, наче розсипане дітьми намисто. Невідомо, чого Ліза почала принюхуватись до землі.

— Тільки не вдавай, що знайшла слід, — попередив її провідник.

Вона по-дружньому замахала хвостом. Він не дивився на неї.

І тоді почулося знову.

— У-а-а-а-у! — завив Вовк на другому боці. Сердито і пристрасно.

Ліза непокоїлась. Все одно від цього ніякої користі, адже дріт є дріт, а літати в повітрі Вовк не вміє! Були випадки, що їхні собаки перескакували через дріт, але ще більше випадків, коли такі відчайдушні згоряли. Так чого ж ти хочеш? І так дивно, що ті двоє — вона мала на увазі прикордонників, які йшли по той бік, — терплять це.

До пня вже близько. Ще двічі вигнеться стежка змією, а потім почне вужчати. Біля пня стане вона такою вузькою, що треба буде вибирати — чи перегнати хазяїна, чи дужче притиснутися йому до ноги, щоб вони змогли пройти обоє разом, чи, нарешті, відстати на крок.

— І що ж ти робитимеш? — спитав провідник. Його ще цікавила крона старої ялини, на якій нічого не було видно. Він знав, що зараз його видно в біноклі з двох спостережних веж, і це було добре. Людині завжди буває добре, коли вона не відчуває себе самотньою.

І думки були спокійні й добрі.

А Ліза аж сама дивувалася, що зробило з нею оте «у-а-а-а-у!». Проти її власної волі на шиї у неї шерсть наїжилась, і по кожній волосинці, блискучій і чорній, пробігла електрична іскра. Ліза ніяк не могла примусити себе подивитися прямо на цього чорного самозакоханого нахабу. Трохи від природного кокетства, трохи від того, щоб не бути смішною в очах свого хазяїна. Кому приємно весь час вислуховувати докори. Ну, тиждень тому відчула якусь слабість, що бувало з нею, одверто кажучи, досить часто. Але хазяїн завжди втручався в слушну мить. Не можна сказати, щоб вона раділа з цього, проте розуміла, що це належить до обов’язків провідника, і що тут поробиш?

Ліза вдавала, що дуже зацікавилась мурашками і жуками, які лазили по стежці, наче в них і справді було щось надзвичайно цікаве. Через свою неуважність вона навіть почала обнюхувати лісову блощицю, але зразу ж згадала, як наступила на неї якось передньою лапою, а потім два дні не могла позбутися огидного запаху.

Решта запахів — то її світ. У неї був довгий і не дуже гарний ніс, але слизова оболонка така широка, що Ліза відчувала навіть найменший подих вітру. Проти неї боксер Мастіф — справжній нікчема; у нього кругла голова і короткий ніс. Звичайно, Мастіф — прекрасний боєць, і це слід визнати.

— Біля пня ти можеш зробити те, що не передбачено статутом, проте я тобі не заважатиму, — казав провідник. — Тут уже, дівко, нічого не вдієш. Прийшов твій час — і тобі просто не пощастило, що пес на тому боці.

Губи хазяїна виразно звелися.

Він подивився на той бік кордону — не на двох прикордонників — вони його не цікавили, а на їхнього собаку — і подумав: «Оце були б щенята, дай боже!»

— Але з цього нічого не буде, дівчино, — пробурмотів він з досадою.

Прикордонники на тому березі, незважаючи на прекрасну погоду, одягнені в пелерини-хакі. Між солдатами точилася жвава розмова, і їхні гучні голоси розлягалися далеко навкруги.

— Балакають про врожай, — мовив провідник. А потім спало на думку, що цей кордон завжди буде важливий. Бундесвер на тому боці збільшує свій гарнізон. Навіть нейтральна Австрія стягує війська до нашого кордону. Добре! Ми миролюбний народ, але… Його очі тьмяно заблищали.

— Або воларський Казан, — сказав Пепік. — Ти чув про нього?

— Щось чув, — кивнув провідник.

— Теж собачка! Минулого року було йому дев’ять. У тій частині, брат, не було солдата, який би його не боявся.

— Такий злий?

— Гарчить як скажений. Авжеж, за дев’ять років із звичайного собаки може бути добрий пес. Але він кидався на людей, а таких потвор, як відомо, вибраковують. Я не люблю собак, які без наказу кидаються на людей.

— Собака повинен тільки примусити людину залишатись на місці. Звісно, коли та йому нічим не загрожує. Ну й вибракували його?

— Ні, і скажу чому. Все-таки щось таке відбувається в собачій душі. «Цікаво, — подумав провідник, — що ми не вміємо розмовляти ні про що інше, як про собак. А ввечері, полягавши спати, хлопці розповідають про дівчат. Жінок тут у нас нема, ми залишили їх вдома — у мене там зосталася Єва. Я весь змучився, думаючи про неї, а вона, якщо іноді навідає, то більше розмовляє з Пепіком, ніж зі мною».

— Той Казан не дозволяв себе навіть погладити, — вів далі стрілець. — Не любив цього. Він був зовсім байдужий до ласки. Тим більше, що його все життя хвалили — він завжди добре виконував свої обов’язки. Та коли йому казали: «Фе!» — він так скаженів, що намагався схопити за руку. Не любив несправедливості.

— Всі не люблять несправедливості. Навіть собаки.

— А минулого року вгорі на кордоні пролетів страшенний смерч.

— У нас теж він був, — погодився провідник.

— Казали, що це була бора. Якраз у цей час.

— Так, у серпні.

— А Казан з провідником і стрілець були саме в дозорі. Провідник виліз на спостережну вежу, а стрілець лишився внизу. Казана прив’язали теж внизу біля вежі. За хвилину перед тим, як налетіла ця бора, Казан, ніби щось відчуваючи, — а в собак є такий інстинкт, — одірвався і втік до лісу. Вихор зніс вежу, і провідник убився на місці. А стрілець втратив свідомість і лежав з переламаними ребрами і перебитими ногами, бо попав під повалені стояки вежі. І тоді цей Казан, якого ніхто не смів навіть погладити і сам він ніколи ні до кого не лащився, раптом вернувся і почав лизати обличчя тяжко пораненого стрільця. Лизав доти, поки той не опритомнів. І тоді сказав йому… стривай, я знаю, що кажу, — він промовляв йому своїм собачим способом, а стрілець його розумів: «Лежи спокійно і тихо, не рухайся, я приведу допомогу». В усякому разі, потім стрілець так розповідав. Не віриш?

— Чому ж? Я подивлюсь Лізі в очі і вже знаю, що в неї на серці.

— Потім Казан сам побіг на заставу. Вартовий, коли побачив, що він вільний, влетів у свою будку і швидко зачинив за собою двері. Але пес не звернув на нього ніякої уваги, вбіг у двір, потім в коридор і зупинився перед заскленими дверима їдальні. Звівся на задні, вперся передніми лапами в шибку і якусь мить заглядав усередину…

З низької гілки злетіла сойка і закричала на сполох. Зразковий сторож лісу, вона попереджала всіх лісових жителів: увага, сюди йде людина!

Ліза здригнулась. Іншим разом уже давно б знала про ту сойку: у неї був просто казковий слух — чула найменший шелест модрини, рух гілки, на яку сіла ворона. Але зараз у неї в голові був лише той чорний розбійник, який гортанним голосом кликав її. Жоден з тих закликів не був ніжним, але вони ятрили її кров.

— Звичайно, в їдальні всі перелякались, кожен шукав, куди б сховатися. Потім один прапорщик сказав: так, товариші, далі не піде, він ще кого-небудь порве, треба його схопити. Але ніхто не наважився, і тоді він сам надів захисний рукав.

Казан завжди кидався на той рукав мов божевільний. Навчили на тренуваннях. Знаєш, ті гицелі можуть, якщо стараються. Мабуть, у того прапорщика душа була в п’ятах, коли він одчинив скляні двері. А в тебе, Лойзо, не була б?

— Мене теж собака загнав якось аж на дерево, — признався провідник.

— Казан на той рукав і не глянув, а помчав просто до лісу. Я знаю, все це схоже на святкове оповіданнячко, але так воно й було. На заставі дізналися, що вгорі на кордоні лютував вихор, а тут внизу, у затишку, нічого не чули. І в поведінці Казана є, безумовно, якийсь сенс. І за ним негайно було послано розвідувальний загін під командою того прапорщика. Казан біг помалу, щоб його могли бачити. А коли почався густий непроглядний ліс, почекав людей і пішов попереду. Собака вів людей. І привів їх до тяжкопораненого. То нехай мені тепер хтось скаже, що собака — поганий товариш.

— А хто таке може сказати! Ану, спробуй, удар мене рукою по плечу.

— Егеж. І Ліза вмить схопить мене за горлянку. Я ту твою бестію добре знаю.

— Ну от, бачиш! І говори про неї, будь ласка, ввічливіше.

Ліза йшла біля ноги. Пень уже близько, і серце в неї тріпотіло від думки, що там вона зможе як слід розгледіти Вовка. Три дні тому вона так і зробила. Тільки там могла вона зупинитись і подивитися йому в очі. Совість дозволяла їй це після таких довгих випробувань.

Її спостережливість трохи притупилася через того чорного диявола, та все ж Ліза почула слабкий рух у траві біля стежки. Вся наїжившись, вона блискавично кинулась під ноги хазяїну.

— Добре, Лізо, дуже добре, — похвалив він її, хоч побачив гадюку на якусь мить раніше від неї.

Гадюка звивалася на осонні. Всі троє зупинились. Пепік озирнувся, шукаючи якогось дрючка.

— Облиш! — мирно промовив провідник.

Ліза помалу заспокоювалася. Гадюка належала до знайомих їй істот. Було небезпечно наступити на неї, але укуси її собака переносить краще, ніж людина. Крім того, Ліза знала, що гадюка ніколи не нападе, якщо біля неї нема гадюченят. Їй не хотілося кривдити нікого, хто не скривдив її.

Гадюка помалу розгорнулася, засичала, вітаючи вищих істот або й просто з ввічливості, і тихенько заповзла у високу руду від сонця траву.

— І ти залишиш її живою? — промовив з докором Пепік. — А уяви собі, що сюди прийшли б діти.

— Тут не може бути ніяких дітей. Хіба що лісоруби. А вони мають досвід.

— Я не кажу — тут. А в звичайному лісі. — Ганяють, бігають, наскочать на гадюку — і нещастя готове. Змія — шкідник. «Цікаво, — подумав провідник. — Усе в природі, що якось загрожує людині, оголошується шкідливим. І заєць, бо об’їдає молоді деревця. Але швидше тому, що його м’ясо має непоганий смак».

Прикордонники на тому боці річки про щось сперечалися. Старший, з бородою, був схожий на лісника. Говорив грудним глибоким голосом. А молодший, огидно верещав. Грудний голос не порушував тиші природи. Навпаки, він наче належав до. неї. А вереск молодшого лякав її, як звір лякає птахів.

Пепік зупинився.

— Знаєш, про що вони розмовляють?

— Я не прислухаюся.

— Про жнива.

— Про це й ми розмовляємо.

— Що в них на полях мало людей.

— Як і в нас. Власне, — провідник зупинився, — я читав статистичні зведення, у нас на гектар більше людей, ніж в Америці.

— Але у них краща механізація.

— Дай час — і в нас буде. Тобі цікаво слухати їх?

— Цікаво.

Хвилину вони йшли мовчки.

— Їм, власне, не можна дуже довіряти, — захитав головою стрілець.

Провідник кивнув. Він не знав, на що натякає стрілець, — може, на ті маленькі кам’яні пам’ятнички, але сам він весь час думав про те, що йому розповідала мати.

— Вони вбили мого батька, — процідив крізь зуби. — А тепер стягують до нашого кордону дивізії.

Рушили далі, і Ліза знову повернулася в думках до того чорного на другому березі. Вона вважала, що вже настав час поглянути на нього, але це ніяк у неї не виходило. І в собак є своя гідність.

Клацнула зубами, щоб схопити муху, хоч жодної мухи навколо не було. При тому по-дружньому схопила провідника за литку — все це. було хитромудро продумано.

— Ну, Лізо, ну, — сміючись, заспокійливо промовив провідник. — Учися стримувати свої бажання! Все одно в тебе нічого не вийде… до того ж ветеринар нагледів для тебе Принца.

І все ж її задум удався; Провідник відступив на самий край стежки, і вона мусила залишитись на крок позад нього. І думала, що він нічого не зрозумів.

Але він зрозумів усе, що робиться за його спиною, і це дуже розважало його.

Ліза швидко глянула на чорного пса, і електричні іскри, що перебігали по всій її густій гриві навколо шиї, побігли по всьому хребту. Шерсть на ній знову настовбурчилася.

Ліза розкрила пащу і показала йому сильні здорові зуби — четвертий верхній у неї, правда, трохи болів, але вона б нізащо не призналася в цьому, — а так у неї були прекрасні, зуби.

Вона зайняла бойову позицію. Не хотіла давати йому найменшої надії (хоч, якщо говорити щиро, згодна була на все), і її невірне серце просто розривалося.

Пес теж дивився на неї. Зовні байдуже. Був на неї злий. Він ішов на крок за своїм хазяїном. І досить давно. «У вас немає ніякої дисципліни», — сказала вона неголосно, високим звуком, коливань якого не вловлювало людське вухо. Звук цей був не горловий, а носовий. Це був, власне, майже писк на дуже високій ноті.

Та чорний пес на тому боці безумовно чув її. «Ач який ти гордий! — кинула вона з презирством. — Наші пси набагато красивіші і сильніші, ніж у вас. — І швиденько розповіла йому про всі прекрасні якості наших псів. — Вони б з тебе зняли шкуру, якби ти наважився сюди посунутись. Ти навіть не уявляєш, що б зробив з тобою Принц!» «Принц!» — загарчав він зневажливо.

Прикордонник озирнувся.

— Was ist den los?[4] — спитав він. «Звичайно, Принц!» — відповіла Ліза ображено. І подивилася на Вовка з такою злістю, на яку тільки була здатна.

Та він, здавалося, взагалі не сприймав її мови серйозно. Вишкірив зуби на звуках «Принц», але не так злісно, як Ліза.

І все ж Ліза злякалася. За своє дворічне життя бачила вона багато вишкірених зубів, пащ, роззявлених так широко, що над білими іклами червоніли вологі ясна, але таких страшних зубів ще не зустрічала.

Та страх недовго сковував її мужнє серце. «А ти страшний!..» — мовила з повагою.

Не озвався. Тільки зуби світились, і в них одбивалися іскри від тисячі свічок, запалених червоним призахідним сонцем. «Я прийду!» — загарчав пес. «Неодмінно! — відповіла Ліза. Ображено відвернула погляд і підвела голову. — Я не дозволю жартувати зі мною, чужинцю! Нахаба, дозволяє собі сказати, що прийде!»

Ліза встигла підскочити до ноги свого хазяїна, перш ніж він натягнув поводок. І затрусила головою, удаючи, ніби їй у вухо влетів комар. При швидкому русі її вуха билися об морду.

— Ну, ну! — засміявся провідник. Йому було шкода її. — Я розумію, — прошепотів він, — це чудовий пес, але нічого не поробиш. Ти ж знаєш.

Провідник зупинився. По цей бік кордону, у вереску, лежав убитий дикий кабан. Прибіг з того боку і наразився на браконьєра, якогось лісоруба. І загинув. Звичайно, на заставі про нього знали — тут браконьєрів не терплять. Ось-ось по нього приїдуть.

От буде радий «пампушка» Штенцл, який може за один раз з’їсти шістдесят кнедликів і дві порції свинини.

Від самого полудня було тихо. Тут іще пахло щетиною.

Ліза пирхнула.

— От бачиш, дівчино.

Провідникові було шкода кабана, але що зробиш? Він напише різкий рапорт. Ненавидить людей, які ні за що ні про що стріляють у кожну живу істоту. «Ця тварина не розуміє нічого», — думав він. Пригадалися закони природи, які зубрив на шкільній лаві. Адже бути провідником на кордоні — це значить не просто любити свою собаку, а знати також усе про породи, фізіологічні основи виховання, типи собак з погляду вищої нервової діяльності, про те, — які реакції у них переважають, про хвороби собак, — це значить ночами просиджувати над підручниками. «Кабан не вміє думати, — філософствував провідник, — і тому біжить просто на людину. А ти ж, — він з докором глянув униз, на Лізу, яка щулила ліве вухо, скептично повторюючи в голові його слова, хоч їх і не розуміла, — ти ж умієш думати. Я дуже поважаю Павлова, але ж він не знав тебе. Ти вмієш думати і так по-дурному не пішла б на озброєну людину, бо знаєш, що вона може зробити».

Ліза все ж таки думала про того чорного. І тепер уже не з недовірою, а з тугою. Сказав, прийде! Ні, це він так, хвалиться. Звичайно, якби він міг… Ніби погоджуючись, вона щось загарчала до хазяїна.

Він здивовано подивився на неї.

— Чого тобі?

Не знав, що вона відповіла йому: «Твоя правда. Кордон є кордон». І додала: «А навіщо ви, люди, граєтесь у ці кордони?»

— Схоже, що ти лаєш мене?

Для високого мислення мозок її був не досить розвинений. Навіть якщо і змогла вона відповісти на своє запитання — хай неясно, дуже-дуже неясно.

Вона позіхнула: «Я тільки не розумію, що ви, люди, маєте один проти одного. У нас, собак, можна б дуже просто обійтися без цих кордонів. Про мене, якщо він такий красень — хай був би чи звідси, чи звідти — однаково. А цей, правду кажучи, страшенно мені подобається».

— Ти щось сказала? — спитав провідник. Але він уже не думав про неї. В голові у нього була Єва.