Чорний вовк

13

Ліза йшла біля ноги свого нового провідника так старанно, як тільки могла. Трохи дратував її Рацек, що кожним кроком відкривав новий для себе світ і ні про яку дисципліну й не думав. «Було б узяти два повідки, — вичитувала Ліза своєму провідникові. — Уже час Рацека прибирати до рук!»

Але провідник Штенцл не розумів її. Він гордо йшов з нею поруч мовчазного єфрейтора Краткого. Краткий оглядав кордон і хмурився.

Раптом Ліза здригнулась і захвилювалася.

— Що таке? — спитав Штенцл.

Вона подивилася йому в очі й злегка закрутила хвостом.

Штенцл раптом зупинився, примружився: «Що ж таке, я ж завжди її розумів?»

Він хотів уже сказати стрільцеві, але передумав, бо знав, що стрілець сміятиметься з нього.

Цуценя було незадоволене. Йому хотілося перебігти стежку, а мати на нього щохвилини гарчала. Рацек не послухався, перебіг все-таки стежку, з цікавістю понюхав внутрішній дріт, відчув, як його злегенька вдарило струмом, і перелякано впав на спину. «Ото щоб слухався», — загарчала Ліза і носом перевернула його, поставила на ноги. З усіх її щенят Рацек був найменш хоробрий. Він з острахом глянув на дріт і далі слухняно йшов із мамою.

— Цій Лізі я б не дуже довіряв! — сказав єфрейтор Краткий, незадоволений тим, що мусить іти з Штенцлом.

— Та ні, — рішуче закрутив головою Штенцл. — Це хороша собака.

Єфрейтор байдуже знизав плечима. «Що там тобі казати, сам переконаєшся».

Все було зовсім інакше, коли він ходив із своїм другом Кучерою. Але втрутилася Єва, і дружбі настав кінець.

Краткий скоса глянув на Лізу. Не злюбив він її з того вечора, коли вона зрадила, і вважав її винною у всіх подальших нещастях. Ліза йшла спокійно, іноді вловлювала якийсь запах, але він не був вартий того, щоб звертати на нього увагу хазяїна.

Пройшов дощ, повітря пахло свіжістю і осінніми грибами. З дерев опадало листя і ледь чутно шурхотіло. Річка за дротом була майже нерухома, гладінь її вже не чорніла, як влітку, а була яскраво-зелена, од води віяло холодом.

Очерет при березі шумів і тріщав під напором вітру. А якщо вже очерет тріщить, так і знай — літо минуло.

— Що це робиться з собакою? — неприязно спитав стрілець. Ліза несподівано сіла і задивилася в лісову шалину.

— Що з тобою, Лізо? — поторгав Штенцл за поводок.

Собака кволо заскімлила.

Штенцл глянув у зарості і спершу нічого не побачив. А Рацек теж щось відчув. Глянув на маму, потім сів і почав нюхати повітря. Раптом радісно заскавчав і кинувся в ліс.

Тільки тепер Штенцл побачив, як ворушаться понад землею гілки.

— Дивись! — гукнув він.

Стрілець не поспішаючи і зовсім без інтересу подивився на кущ, куди, голосно гавкаючи, мчав малий Рацек.

— Ну, звичайно, — промовив Краткий роздратовано. — Держи Лізу, бо вона в тебе теж утече.

Через галявину майнула чорна тінь. Вовк! Збив з ніг своє цуценя, обігнав Лізу і знову повернувся.

Ліза покрутила носом. «Я тобі дивуюся, — мовила Вовкові обурено. — Поводишся, мов якийсь хуліган. І взагалі не чіпай мене, коли я на службі».

Штенцл не знав, що робити, але Ліза допомогла вийти з скрутного становища. Просто не звертала уваги на свого друга, а ще старанніше виступала біля ноги провідника, високо піднімаючи лапи, щоб не заросити їх. І це було дуже схоже на парадний крок.

Вовк радісно ганяв по лісі, а цуценя бігало за ним, відчайдушно дзявкаючи. Задоволений такою грою і тим, що Ліза поблизу, Вовк весь час кружляв навколо, не наважуючись, проте, наблизитися. Нарешті підбіг кроків на двадцять.

— Іди геть! — крикнув на нього Штенцл.

Вовк зупинився, почувши людський голос, але тільки загрозливо вишкірив зуби.

Штенцл не злякався.

— Геть! — крикнув він і махнув рукою.

— Ти поводишся з собакою по-свинському! — буркнув єфрейтор.

— Тоді ти з ним щось зроби! — відрізав провідник.

— Треба було робити тоді, як він перескочив кордон, — гірко мовив єфрейтор. — Тепер це вже нічого не дасть.

Вовк то відбігав, то знову повертався, і взагалі поводився як мале щеня, намагаючись привернути Лізину увагу. Та Ліза перебувала на службі і була непохитна. «Я вже через тебе колись мала халепу», — загарчала вона до Вовка.

Цуценя, втомлене марною біганиною, ледве переставляло свої великі волохаті лапи. Воно повернулося до Лізи і побігло поперед неї. «Іди ззаду!» — наказала Ліза.

Рацек не послухався, бо не звик ходити отак слухняно біля ноги, як ходила мати. Він тільки відбіг уперед, щоб мати не могла його куснути.

І тут сталося…

Невдовзі перед тим Ліза почула запах свіжої глини. Якби це було попереду, вона б, звичайно, біля того місця зупинилась, недовірливо б його обнюхала і очима спитала б провідника, що то означає. Тут, на кордоні, все повинно мати свою причину. А якщо не має, то це підозріло. Проте свіжа глина край прикордонної стежки сама по собі нічого не означає, бо тут ходять сапери, що упорядковують кордон.

Ліза б дізналася, що тут хтось обережно зрізав дерен, щось у глині під ним робив, а потім поклав дерен так, як він і лежав. Та той, хто це робив, був не дуже пильний, бо не прибрав з дороги маленьких кавалків свіжої глини.

Пролунав гучний металевий удар, не постріл, а так, наче брязнули одна об одну дві великі залізяки, і одразу за ним — болісне скавучання цуценяти.

Ліза злякано рвонулась і стягла провідника з стежини.

Тільки тепер вона побачила.

Цуценя, затиснуте в попереку великими зубатими дугами вовчої пастки, ще якусь мить вищало, намагаючись вирватися з тих страшних зубів, але скоро затихло, — йому було перебито хребет.

Ліза не розуміла, що, власне, сталося. Вона тільки пронизливо застережно гавкнула, але Рацека вже не можна було повернути.

Спочатку Ліза подумала, що Рацек знову зробив якусь капость,! може, скочив ногами на якусь річ і та річ так гучно брязнула, не завдавши цуценяті шкоди. Проте Ліза побачила, що це не так. Вона тужливо заскімлила і потягла вперед.

Ошелешений Штенцл попустив поводок.

— Не підходь ближче! — різко сказав стрілець, оглядаючи кордон, наче ждав, що станеться щось іще гірше.

Ліза схилилася над Рацеком, спробувала підняти його носом, але домоглася лише того, що з безнадійно роззявленого рота цуценяти хлинула ясно-червона кров. Собака застогнала, не розуміючи, чого це мале тільце, ще зовсім недавно сповнене буйного життя, тепер таке страшенно важке, чому лапки так безпорадно широко розкинулись, а голівка схилилася набік. Схопила зубами ту дивну залізну річ, але залізяка навіть не ворухнулася, нічого не можна було з нею зробити. З непохитною жорстокістю пастка стискала тіло цуценяти, з якого вже відлетіло. життя.

Ліза все-таки не хотіла вірити. Загарчала до Вовка, що стояв поруч неї і, схиливши голову, принюхувався до чужих запахів. «Скажи мені, що це таке, по-твоєму?» — прохально завила Ліза. «Смерть!» — твердо відповів Вовк.

Ліза болісно завила, сіла так, що тіло цуценяти було в неї між передніми лапами, і скімлила, і вила, і облизувала кудлатий клубок, такий убогий і жалюгідний.

— Яка бестія?.. — вихопилось у збентеженого Штенцла.

— Ховайся! — шикнув єфрейтор. — Може, це тільки початок!

Він пильно оглядав кордон. І по цей, і по той бік було спокійно. І Штенцл присів, ховаючись, та не міг одвести погляду від убитого цуценяти.

— Стеж за собакою! — знову озвався єфрейтор.

Ліза пізнала страшну правду, але не знала причини нещастя. Їй було ясно, що на такий злочин здатна тільки людина. Собаці було байдуже — яка.

І людина була поруч — представник роду людського, цих жорстоких, нікчемних і підступних створінь. Людина тримала в руці поводок. Засліплена горем, Ліза здичавіло обернулась і, завивши, скочила до Штенцла.

Але поруч був Вовк, який, наче відчувши, що хоче зробити Ліза, стрибнув на неї збоку і на льоту збив її. Ліза скинула з себе Вовка і була б укусила, якби він спробував огинатися. Та Вовк стояв і тільки трусився всім тілом.

Ліза опам’яталась і лягла до його ніг, тихо скімлячи. Проте це було страшніше, ніж якби вона нарікала на долю голосно.

Провідник Штенцл схилився до собаки.

— Не чіпай її! — гукнув стрілець.

Та провідник розумів Лізине горе Г розумів також, чому вона хотіла кинутися на нього.

— Ну, Лізо, ну… — шепотів він. — Я розумію, що тебе зараз ніхто не може втішити… але… мені це теж болить.

Він простяг руку і обережно торкнувся тіла щеняти.

Ліза встала і очікувально дивилася на його руку, наче сподіваючись, що від дотику цієї руки цуценя оживе.

— Залізо не чіпай!

Штенцл підвів голову. Обличчя було залите сльозами.

— Розумієш, Пепіку… Коли таке роблять людині… це теж свинство, але людина може боронитися… а собаці… ти тільки глянь. Ти можеш повірити, що якась людина…

— Одтягни собаку і більше тут не тупцяйся. Та пастка була призначена не для цуценяти. Ніхто ж не міг знати, що ти його потягнеш із собою. Могло або тобі перебити ногу або забити Лізу. Я нічого не розумію. Йди далі й добре маскуйся. Ми не знаємо, що вони хочуть іще зробити!

Та кордон мовчав. У лісі панувала дивна тиша. Ніде ніщо не ворушилося, тільки на березі річки шурхотів сухий очерет та чути було, як скімлить Ліза. Пташки перестали співати, завмерли, затаївшись високо у кронах сосон.

У лісі відбувалися свої великі і малі трагедії. Інстинкт самозахисту вимагав від одних, щоб вони вбивали інших; найбільш лиходіяли лисиці та кровожерні ласки, що стрибали на шию козулям, але ніхто нікого в лісі не вбивав так підступно, жорстоко і даремно, як це сталося нині.

Вовк повернувся до сліду, який він знайшов і який здався йому дивно знайомим, і вперше завив. Але то не був крик горя, то був бойовий клич звіра, що одважився на боротьбу. Не на життя, а на смерть!

Єфрейтор Краткий підійшов до замаскованого телефону і подзвонив на заставу. Він говорив тихо і незворушно, стоячи на одному коліні, тримаючи автомат напоготові і не зводячи очей з кордону. Після того, як доповів про подію, задумано промовив:

— Той чорний диявол приносить самі нещастя…

Вовк летів лісом як вітер. Йому вже не треба було принюхуватись до сліду, він знав його. Мчав вишкіривши зуби і збоку скидався на скаженого.

Він думав не тільки про той знайомий і такий ненависний запах сліду, а й про залізну брязкітливу дугу, котра ще тоді у руках лісоруба так зловісно виблискувала.

Спинився, зачувши внизу голоси лісорубів. Завагався. Вовк знав, що не можна бігти до тих похмурих чоловіків, бо всі вони з сокирами і, звичайно, заб’ють, якщо він кинеться на одного з них.

Підбіг до халупи і, вдаривши всім тілом, одчинив двері.

У хаті було темно і порожньо. Вовк ліг на порозі і став чекати. Він міг би, звичайно, залізти під сарай і потім звідти підступно кинутись. Але в його серці не було ані краплини підступності — він завжди бився відкрито.

Франек, повертаючись з роботи, помітив пса здалеку. Усе гаразд, раз він дома.

— Стережеш добро свого хазяїна? — Засміявся Франек. Він трохи похитувався, бо випив сьогодні дві пляшки свіжого самогону. — Що ж, лежи й стережи! Ми з тобою проб’ємося, от побачиш! Мине якийсь час, і ти тут з усіх собак залишишся один. Але я мушу тебе виховати. Або по-доброму, або по-злому. Скоріш по-злому. І одного дня ти схопиш за горло чоловіка, який убив мою Інгу. Звичайно, вони потім тебе вб’ють, але ти виконаєш своє завдання.

Він впевнено спустив з плеча сокиру, і йому навіть на думку не спадало, що вона може сьогодні знадобитися. Радів лісоруб ще й з іншого приводу. Вже пішов поголос, що на кордоні щось сталося. Боузек приніс подробиці. «Кажуть, Лізине щеня. То велика помилка, — подумав Франек. — Мала бути Ліза. Але й щеня — непогано, на Лізу ще буде час».

Він не боявся, що його викриють, бо справу свою зробив добре. Трохи далі від того місця проходила стежка лісорубів, і коли, б якийсь пес почув його запах, далі стежки не пішов би, хоча б тому, що собаки знали всіх лісорубів і, звичайно, по їхньому сліду довго б не йшли. Собак цікавили тільки сліди чужих людей, а не тутешніх.

Франек ішов, посвистуючи і думаючи про те, як впоратися з іншими собаками. Раптом він зупинився, вражений. Це Вовк підвівся і став, наїжившись. Не загарчав, тільки отак дивно стояв.

— Що таке? — крикнув на нього здалеку Франек. — Геть, бестія!

Для певності він переклав сокиру з лівої руки в праву. У поставі пса щось насторожило його. Брут тоді теж так по-котячому згорбився, коли хотів кинутися на нього.

— А я загнав Брута віником, — засміявся Франек, підходячи до дверей.

У нього ще не було страху. Власне, він взагалі ніколи не боявся звірів.

Вовк стояв на порозі. Чекав.

Іншого б ця мовчазна собача постать не насторожила, але у Франека був добре розвинутий інстинкт самозахисту.

— Я змушений буду тебе вбити, щоб мати нарешті спокій! — промовив Франек. Зважив на руці сокиру, мигцем глянув на лезо, чи не затупилось за день. Він ще не вірив, що пес хоче на нього напасти.

— Але я тебе все-таки вб’ю, хоч би тому, що ти перший звір, який іноді наганяє на мене страх. Уб’ю всіх, хто хоче мене залякати, — бурмотів Франек. Він знав, — єдине, що може спонукати звіра кинутись, — це людська нерішучість і вагання. Якщо людина вагається, звір розуміє, що вона боїться.

Франек ступив кілька кроків і підняв сокиру, щоб ударити.

Цей пес його нервував —1 навіть не ворухнувся, стояв на порозі, як вирізьблений. І — ані звуку. Навіть не вишкірив зуби. Тільки дивився йому в очі. Це було нестерпно.

— Тікай! — люто заревів Франек.

Здається, крик вплинув — пес прибрав вуха назад і трохи відступив од дверей, щоб його не дістала сокира, коли б лісоруб змахнув нею.

Франек ступив ще крок. Віддихався.

— Ти все-таки мене поважаєш, — мовив трохи заспокоєний. — Ти знаєш, що я б з тобою не цяцькався.

Вовк кинувся в ту мить, коли Франек цього зовсім не чекав. У лісоруба не було часу навіть підняти сокиру, бо пес уже висів на ньому, міцно вчепившись зубами в зап’ястя правої руки.

Франек скрикнув від несподіванки й болю. І випустив сокиру. В ту ж мить Вовк одпустив його руку, бо інакше дістав би оглушливий удар лівою в ніс. Одскочив і припав до землі, готовий знову кинутись. Вовк добре знав усі прийоми, якими користувався хазяїн. Треба було однаково пильно стежити і за руками, і за ногами. Не були небезпечними тільки зуби — ними для боротьби хазяїн не користувався.

Франек якусь мить спантеличено дивився на кров, що юшила з покусаної руки. Болю майже не відчував. Зате його сповнювала несамовита лють. Вона завжди допомагала йому перемогти дурних хижаків, але чи допоможе подолати розумного собаку?

— То ти так? — зашипів Франек, нахиляючись, щоб схопити сокиру, але в цю мить Вовк майнув у повітрі, впав йому на спину і зубами вчепився в потилицю.

Франек швидко крутнув головою, щоб скинути пса, і блискавично впав на спину. Вовк одскочив, і його вишкірені зуби клацнули над Франековим горлом. Ще мить, і пес вчепився б у горлянку, та хазяїн одштовхнув Вовка лівою, рукою. І все-таки Вовк встиг укусити Франека за литку.

Франек, хитаючись, підвівся, сповнений страшної люті. Його трохи приголомшили шалені напади Вовка і те, що він сам нездатний боронитися. Франек уже знав, що це бій не на життя, а на смерть; його це не лякало, але за правилами бою він був би кілька секунд тому вже мертвий, якби не його ліва рука. Пошматована права тепер уже нестерпно боліла і ні на що не була придатна. Франек не розумів, що з ним той диявол робить. Хижаків розумів. Коли вони кидалися, то означало: або маєш щастя, або похорон. А цей пес бився обдумано.

— Стривай! Зараз матимеш! — люто гарчав Франек, рачкуючи до дверей. Він думав про обріз, що лежав у столі. Найгірше було те, що Франек не міг згадати, чи заряджений він. Цей пес не дозволить йому довго возитися з обрізом. Права рука безпорадно звисала, з неї юшила кров. — Але обріз я ще вдержу, — запевняв себе Франек.

А Вовк знову кинувся. Стрибки його були незбагненні. Цього разу він кинувся на Франека ззаду і боляче вкусив його за ногу. Пес спритно ухилився від чобота, який би вибив з нього життя, і вкусив хазяїна, коли той безпорадно падав, за стегно.

Франек вилаявся, впав і одкотився на кілька метрів.

Людина іншого типу навряд чи змогла б так боронитися проти розлюченого звіра. Але Франек потроху сам ставав звіром, яким у душі був давно, тільки не усвідомлював, що цим він позбавляє себе деяких переваг — удару і можливості одскочити. Тепер Франек пустив у хід і свої міцні зуби. Очі його налилися кров’ю. У нього вже не було надії підняти сокиру. Він бачив по очах Вовка, що той не підпустить до неї. Франек весь час думав про обріз, але не міг дістатися до дверей. До сьогоднішнього дня Франек ніколи б не повірив, що може побоятися за своє життя. В момент бою він думав тільки про бій, а про те, що може загинути, у нього навіть думки не виникало. Для його мозку це було надто складно.

Тепер Франек уперше відчув страх. Не міг збагнути, як це він і досі живий, адже в цього звіра було стільки слушних моментів! Не розумів і мовчазного методу бою Вовка, блиску його очей. Знову згадав ту мить, коли Вовк стояв над його незахищеним горлом або коли схопив за потилицю… Адже варто було на. міліметр більше прокусити і…

Франек зробив ще одну спробу пробитися до дверей, бо вірив уже тільки обрізові, на свої сили не покладався. Проте Вовк одразу напав на нього знову й боляче вкусив. Він наче переслідував якусь мету. Зовсім не хотів у тому бою нічим ризикувати, бо знав, на що здатні хазяїнові руки й ноги. Кидався одразу, як тільки хазяїн посувався до дверей, і давав йому спокій, тільки-но той відходив од них.

Франек знову підвівся і, похитуючись, почвалав до лісу. Вовк крався за ним, плазуючи по землі, крок за кроком, готовий кинутися в будь-яку хвилину вперед. В очах його не світилася лють, і рухи зовсім не були зловісні. І це, мабуть, найстрашніше.

Франек зробив ще одну спробу. Він згадав, що на узліссі лежить велика поліняка. Вирішив скористатися лівою рукою як правою. Діставшись до кілка, Франек спинився. Вовк пильно стежив за ним. Франек схилив трохи ліве коліно, щоб дотягтися до кілка.

Але Вовк добре знав, що таке палиця і що нею може зробити людина. Він вмить зрозумів намір хазяїна, кинувся, куснув за руку, що тяглася до поліна, і відскочив, перш ніж Франек встиг його вдарити.

І тоді Франек повернувся до нього спиною і кинувся тікати. Він знав, що пес переслідує його, знав усе про прикордонних собак, зокрема те, що втекти від них неможливо і що дуже небезпечно повертатися до них спиною, але тепер він про це не міг думати. Його охопив страх, який позбавляє людину логічного мислення.

Вовк уже кілька разів міг би вчепитися Франекові в незахищену потилицю, як зробив би всякий інший прикордонний пес. Але Вовк не кинувся. Це було не тільки незбагненно для Франека, а жахало його. Що хоче той пес? Він поводиться зовсім не так, як усі інші хижаки, що з ними доводилося стикатися Франекові.

Хижаки прямолінійні. Розлютившись, вони перестають думати. Просто кидаються, щоб убити.

Франек біг. Вовк — за ним назирці. Пес не був такий хитрий, щоб навмисне його кудись гнати. І він боявся, бо знав, що може зробити ця людина. Не хотів ризикувати. Раз у раз пес кидався, хапав Франека за литки і зразу відскакував, коли хазяїн обертався.

Франек упав, але підхопився й побіг далі. Він хотів бігти до лісосіки, де приятелі, звичайно, врятували б його від розлюченого собаки.

Вовк розгадав намір хазяїна, побачивши вдалині постаті лісорубів із сокирами. І ясно зрозумів, що хазяїна туди не треба пускати. Він кинувся на Франека збоку.

Прикордонна застава була ближче, ніж лісосіка. «Якщо добіжу до неї, — подумав Франек, — врятуюся». Пес ніколи не наважиться з’явитися на заставі — Франек це добре знав.

Вовк знову вкусив хазяїна, ганебно вкусив ззаду — було навіть чути, як розірвалися штани. Франек відчув, що ззаду він майже голий.

Намагався заспокоїтися. Згадав тигра, який колись хотів його загризти, але не вийшло, бо для тигра вистачило звичайного дерев’яного стільця, наставленого ніжками проти нього. Згадав також, що цього собаку він уже колись переміг голими руками.

Франек враз зупинився і обернувся. Збирав усю свою відвагу.

Вовк спинився за три кроки від Франека. Власне, проти звіра стояла вже не людина. Франек був страшніший за звіра. Пошматованою рукою він витирав обличчя, розмазуючи по ньому кров. З подертого одягу звисали клапті. Густі руді брови були насуплені, і з-під них дико світилися очі. Руки висіли. Права нога дуже боліла, але Франек не зважав на біль. Він пробував зчіплювати й розчіплювати пальці, розуміючи, що зараз йому доведеться докласти всіх зусиль, коли він хоче цими руками приборкати собаку.

Дивився Вовкові просто у вічі, вірячи давній теорії, що жоден хижак не витримує людського погляду.

Але Вовк у цю мить був мислячим хижаком. А Франек був немислячою людиною. Вовк дивився хазяїнові прямо у вічі. Здавалося, він промовляв: тепер настав мій час, відплачу за всі удари, за все приниження, за малого Рацека, якого я пізнав. Пробив твій останній час, чоловіче!

Пес був прекрасний у своєму гніві, який не позбавляв його розуму. Шерсть на його карку не настовбурчувалась, зуби не шкірилися. Напівлежав, напівстояв, припавши до землі якраз настільки, скільки треба, щоб мати змогу стрибнути всім тілом.

А хазяїн ворушив руками, великими, як дві поліняки, брудними, огидними і такими закривавленими, що страшно було дивитись. В очах Франека іскрилась ненависть. Він чекав нападу, а Вовк не нападав.

— Зараз я тебе приборкаю, бестіє! — хрипів лісоруб. Йому бракувало повітря, і він ледве вже біг. — Зараз я тебе схоплю і розтрощу об дерево всі кості в твоєму чорному жалюгідному тілі.

До Франека поверталася самовпевненість. Адже колись він уже так стояв проти Вовка і легко його здолав. Франек згадав, що перед хижаками всі приборкувачі говорили, весь час говорили, і хижаки проймалися страхом від людського голосу.

Але Вовк був мислячим хижаком. Знав усе, що вміє цей чоловік. Знав також, що не настав іще час для вирішального удару, бо в того чоловіка було ще багато відваги. Тому Вовк мусив бути обережним. Людський дикий голос на нього не впливав. Вовк просто не чув голосу, бо в його вухах ще стояли болісний передсмертний виск щеняти і безнадійне Лізине скавуління.

Вовк почув якісь сторонні звуки. Хазяїн сопів, зчіплював і розчіплював пальці, і суглоби на них тріщали. Пес випустив пазурі передніх і задніх лап так, що торкнувся ними кам’янистого грунту, і точив об нього пазурі. Відчував, що зуби в цьому бою — ще не все. Якщо хазяїнові пощастить схопити його за горло — а так уже раз було — він мусить задніми ногами дістати до живота хазяїна.

Вони дивились один одному в очі, і хазяїну урвався терпець.

Франек зробив те, чого Вовк чекав, — кинувся перший і втратив перевагу, бо в природі виграє той, хто вміє терпеливо чекати.

Франек ступив крок до Вовка, скочив з пагорба, змахнувши обома руками, щоб утримати рівновагу. І тої миті руки йому служили не для бою, не для оборони.

У природі існує закон, за яким довше живе той, хто може вчасно ухилитися.

Вовк відштовхнувся від твердого грунту, злетів у повітря, не прямо на хазяїна, а трохи збоку, але так, що схопив зубами праву руку хазяїна. Вкусив і рвонув. Руки — це було перше, що він мусив знешкодити.

Франек завив від нестерпного болю. Впав на всі чотири, застогнав і схопився за покусану руку. Він уже не думав про Вовка, і Вовк не скористався з цього, бо хазяїн міг так обдурити його.

Франек спробував поворушити пальцями лівої руки, про праву годі було й думати. Він не здавався. Сів і копнув ногою, цілячись собаці в живіт. Та не розрахував віддалі і впав на спину.

Вовк знову кинувся вперед. «Ну — кінець», — подумав Франек, надто паралізований, щоб боронитися здоровою лівою рукою. Він відчував уже дихання пса. Бачив його очі так близько біля своїх, що просто стулив повіки і…

Вовк укусив його. Але не за широке, брудне, набрякле кров’ю горло, а знову за литку.

Франек скулився, мов їжак, підставляючи Вовкові спину, та ніхто більше не нападав.

Лісоруб підхопився і кинувся бігти тепер уже просто на відчай душі. До застави.