Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11

РОЗДІЛ IX

Усю довгу пообідню вахту Джеррі пробув із Шкіпером, і той раз у раз тихенько сміявся або вигукував: «Щоб я скис, Джеррі! Добрячий із тебе пес і боєць хоч куди! Це я тобі кажу!» або: «Ти всім собакам собака, Джеррі. У тебе левина душа. Закладаюся, ти б і лева не злякався».

І Джеррі, не розуміючи жодного слова, крім свого назвиська, все ж таки знав, що в тій Шкіперовій мові — щедра хвала й любов. А коли Шкіпер нахилявся й ласкаво м’яв йому вуха, або підставляв пальці, щоб Джеррі лизнув їх рожевим язичком, або підхоплював його й пригортав до себе, серце в щеняти трохи не рвалося від захвату. Бо чи може припасти будь-якому живому створінню більша втіха, ніж любов бога? А саме такої втіхи зазнавав Джеррі. Біля нього був бог, справжній, живий, тривимірний бог, що правив своїм світом, і ходив по ньому на двох голих ногах, у стегенній пов’язці, і любив Джеррі, і воркотів йому ласкаві слова, і розгортав йому свої обійми.

О четвертій годині Ван-Горн позирнув на надвечірнє сонце, прикинув швидкість «Еренджі» — чи скоро вони допливуть до Суу, — тоді спустився вниз і безцеремонно розбудив помічника. Джеррі тим часом зоставався на палубі. Та недовго панував би він там, якби не білі боги, що були внизу й мали ось-ось повернутися: що ближче ставало до Малейти, то зухвалішали чорношкірі пасажири, бо перед ними вже майоріла давня незалежність; і Лерумі, та й не сам він, поглядав на Джеррі й ковтав слину, мріючи й про помсту, і про смачну їжу заразом.

Ідучи крутим галсом проти свіжого вітру, «Еренджі» хутко наближалася до землі. Джеррі вдивлявся в берег крізь колючий дріт і нюхав повітря, а Шкіпер стояв біля нього й віддавав накази помічникові та стерничому. Стос скриньок рознайтовили, і тубільці почали безперестану їх відчиняти та зачиняти. Найдужче їх тішив дзвіночок, що був у кожній скриньці й дзеленькав, коли піднімати віко. Вони раділи тій забавці, мов діти, і кожен раз у раз відчиняв та зачиняв свою скриньку, щоб почути дзенькіт.

У Суу мало висісти п’ятнадцятеро тубільців. Вони вдивлялись у берег і, шалено вимахуючи руками та репетуючи, впізнавали й показували один одному найдрібніші деталі краєвиду того єдиного у світі місця, яке вони знати, поки їх не продали на три роки в рабство їхні батьки, дядьки чи ватажки.

Вузенька, заледве сто ярдів завширшки, протока вела до невеликої довгастої бухти. На березі стіною зеленів мангровий ліс та інша тропічна рослинність. Жител чи ще яких ознак присутності людей не видно було ніде, однак Ван-Горн, вдивляючись у близькі хащі, певен був, що десятки, а може, і сотні пар людських очей стежать за ним.

— Нюши їх, Джеррі, нюши їх, — підохочував він щеня.

Той наїжачив шерсть і загавкав на зелену стіну, бо його нюх справді вже відкрив йому, що там чорношкірі.

— Якби мені такий нюх, — сказав капітан помічникові, — я б і крихти не боявся, що мені коли знімуть голову з в’язів.

Та Боркман не відповів і понуро відійшов у своїй справі. У затоці вітру майже не було; «Еренджі» повільно ввійшла туди й кинула якір на глибині тридцять морських сажнів. Дно бухти так круто спускалося від берега, що й на такій великій глибині від корми «Еренджі» до зелених хащів було лише якихось сто футів.

Ван-Горн і далі сторожко поглядав на лісистий берег. Бо Суу мав лиху славу. П’ятнадцять років передніше тубільці напали там на шхуну «Фейр Гезевей», що вербувала робітників для квін-слендських плантацій [9], і вибили всю команду. Відтоді жодне судно, крім «Еренджі», не важилось поткнутися до Суу. І більшість білих не схвалювали такої нерозумної відваги Ван-Горна.

Удалині, у горах, що підносились на кілька тисяч футів над морем, аж до пасатних хмар, уже здіймалися димові стовпи — сигнали, що сповіщали про «Еренджі». По всій широкій околиці тубільці знали, що прибуло вербівне судно; одначе з джунглів поряд чути було тільки вереск папуг і торохтіння какаду.

До борту підтягни вельбот, у нього пересіло шестеро матросів, тоді п’ятнадцятеро хлопців із Суу зі своїми скриньками. Під рукою у веслярів лежало п’ять рушниць, прикритих парусиновими запонами. На палубі ще один матрос із рушницею в руці стеріг решту зброї. Боркман теж виніс із каютки свою рушницю, щоб була напоготові. Ван-Горнова рушниця так само лежала напохваті в нього, на кормі вельбота, де він стояв поруч Тамбі, що стернував довгим веслом. Джеррі тихенько заскімлив і потягся через фальшборт до Шкіпера. Той зласкавився й узяв його до себе, у човен.

Найнебезпечніше місце було в човні, бо ті чорношкірі, що лишались на «Еренджі», навряд чи могли збунтуватися саме тут. Вони були родом із Сомо, Нооли, Ланга-Ланги й далекого Малу, і їх тримав у послуху благодійний страх утратити своїх білих захисників, бо тоді б їх з’їли в Суу — і так само хлопці із Суу боялись би, щоб їх не з’їли в Сомо, Ланга-Ланзі чи Ноолі.

У човні було небезпечніше ще й тим, що його не прикривав ззаду другий човен. На більших вербівних суднах було неодмінне правило посилати до берега два човни. Один причалював, а другий спинявся трохи віддалік, щоб прикрити відступ висаджених, якщо на березі станеться сутичка. Але «Еренджі», надто мала, щоб нести хоч один човен на палубі, не могла й тягти за собою двох, отож Ван-Горнові, найвідчайдушнішому серед вер-бівників, бракувало цього вельми істотного захисту.

Тамбі, слухаючись негучних Ван-Горнових команд, спрямовував човна понад берегом. Там, де кінчався мангровий ліс і аж до води спускався крутий схил з утоптаною стежкою, Ван-Горн махнув веслярам спинити човна. Над хащами здіймались високі пальми й могутні розложисті дерева, а стежка вела немовби в тунель у щільній зеленій стіні тропічної рослинності.

Вдивляючись у берег і шукаючи там яких-небудь ознак життя, Ван-Горн прикурив сигару й лапнув рукою за поперек, щоб упевнитися, чи на своєму місці застромлена за пов’язку динамітова паличка. Сигару він закурив, щоб у разі потреби припалити від неї бікфордів шнур. Той шнур був зовсім коротенький, та ще й із розрізом на кінці, куди було вкладено відламану сірникову голівку, отож динаміт мусив вибухнути не більш як за три секунди після дотику ґнотом до сигари. Це вимагало від Ван-Горна великого самовладання в разі небезпеки. За три секунди він мав приміритись і кинути паличку із запаленим ґнотом куди треба. А втім, він не думав, що доведеться вдатись до такого, і наготував динаміт просто для остороги.

Минуло п’ять хвилин; берег усе лежав у глибокій тиші. Джеррі нюхнув голу Шкіперову литку, ніби запевняючи Шкіпера, що він тут і не покине його, хоч би якою небезпекою загрожувала ворожа мовчанка землі, тоді зіп’явся передніми лапами на план-шир і далі нетерпляче, сопучи, нюхав повітря, і їжачив шерсть на в’язах, і тихенько гарчав.

— Там вони, там, будь певен, — сказав йому Шкіпер, і Джеррі, зиркнувши на нього усміхненими очима, покрутивши хвостиком та ласкаво прищуливши вуха, знову повернув писок до берега і взявся читати повість джунглів, виткану для нього на легких крилах гарячого, ледь чутного вітерця.

— Агов! — раптом гукнув Ван-Горн. — Агов! Ваш люди вистроми свій голова!

Мов у цирковому номері, начебто безлюдні хащі вмить зароїлися людьми. На берег висипало із сотню дикунів. Вони вискакували із заростей повсюди. Усі були озброєні — декотрі снайде-рівськими рушницями чи старовинними сідельними пістолями, а інші луками й стрілами, довгими метальними списами, важкими бойовими шпорами, топірцями на довгих держаках. Нараз один з них вибіг стежкою над саму воду. Як не зважати на оздоби, він був голісінький, мов Адам до гріхопадіння. У його кучерявому, лиснючому чорному волоссі стриміла одна пір’їна. Крізь дірку в носовій хрястці була простромлена відполірована шпилька з білої скам’янілої мушлі, дюймів із п’ять завдовжки. На шиї висло намисто з білих, мов слонова кістка, вепрячих іклів, нанизаних на скручену з кокосового волокна шворку. Одну ногу під коліном прикрашала підв’язка з білих скойок-каурі. Над вухом пишалася вогненно-червона квітка, а крізь дірку в другому вусі було просилено свинячого хвостика, відрізаного так недавно, що на ньому ще не засохла кров.

Вискочивши на осоння, цей меланезійський чепурун наставив від кульші просто на Ван-Горна широке дуло снайперівської рушниці. Не менш моторно й Ван-Горн ухопив свою рушницю та наставив від кульші на тубільця. Вони стояли й дивились один одному у вічі, на відстані футів із сорок, тримаючи пальці на гачках убивчої зброї. На тих коротких сорока футах зяяв між ними мільйон років, що розділив варварство й цивілізацію. Нема нічого тяжчого для сучасної культурної людини, як забути спадкові навички. І нема нічого легшого, як забути всю сучасну культуру й скотитись крізь час назад, у дикунство. Брехня у вічі, удар в обличчя, жало ревнощів у серце здатні за частку секунди обернути сучасного філософа на деревика-напівмавпу, що б’є себе кулаком у груди, скрегоче зубами й жадає крові.

Так було й Ван-Горнові. Тільки з єдиною відмінністю: він не скотився крізь віки, а переступив їх однією ногою, був воднораз і цілком сучасна людина, і первісний дикун, здатний битися зубами й пазурами, однак ладний лишатися сучасним, поки зможе своєю волею підкоряти оцю істоту з ебеново-чорною шкірою та сліпучо-білими оздобами, що стояла перед ним.

Довгих десять секунд проминуло у мовчанці. Навіть Джеррі, хоч сам не знав чому, стримав своє гарчання. Під стіною джунглів сотня людожерів, мисливців за головами, у човні п’ятнадцятеро поверненців, семеро тубільців-матросів, один білий чоловік із сигарою в зубах та рушницею біля кульші й наїжачений ірландський тер’єр коло його голої литки, — усі дотримувалися тої урочистої мовчазної угоди десять секунд, і жоден із них не знав й не здогадувався, чим усе скінчиться.

Потім один із поверненців на прові човна знаком миру простяг уперед розтулену долоню й щось заджеркотів незрозумілою говіркою Суу. Ван-Горн чекав, не спускаючи зброї. А чепурун спустив свого снайдера, і всі учасники тієї сцени полегшено відітхнули.

— Я добрий, — цвіркнув чепурун пташиним голосом.

— Ти дурний дуже-дуже, — відрубав Ван-Горн, кинув рушницю в корму вельбота, махнув рукою веслярам та стерникові розвернути човен і пахкнув сигарою так недбало, немовби щойно не дивився у вічі смерті.

— ’Кий біс ти наставляй рушниця на мій, — почав він, вельми тонко вдаючи сердитого. — Я твій не кай-кай. Коли я твій кай-кай, мій живіт буде гуляй. Коли ти мій кай-кай, твій живіт буде гуляй. Хіба ти хочеш кай-кай ваш Суу хлопці? Ваш Суу хлопці однаково, що твій брат. Давно-давно, три мусони назад, я казав правда. Я казав: три мусони промине, і Суу хлопці вернись Суу. Три мусони проминув, і ось я привези ваш Суу хлопці.

Тим часом вельбот став кормою до берега, і Ван-Горн повернувся знов лицем до чепуруна зі снайдером. На другий Ван-Горнів знак веслярі підігнали човен кормою до самої землі, де збігала у воду стежка. І кожен весляр, не пускаючи з руки весла, нишком лапнув свою сховану під парусиною рушницю — чи зручно вона лежить.

— Ти привів добрий люди? — спитав Ван-Горн чепуруна, і той відповів ствердно звичаєм Соломонових островів: приплющив очі й химерно, пихато сіпнув головою назад.

— Ваш люди не кай-кай Суу хлопці, як Суу хлопці ходи на берег?

— Не бійсь, — відповів чепурун. — Коли правда то Суу хлопці, все гаразд. Коли то не Суу хлопці, буде великий біда. Ішіко-ла, великий чорний пан у Суу, пошли мій, щоб я скажи твій. Він кажи, у лісі ходи багато-багато поганий люди. Він кажи, хай великий білий пан не ходи на берег. Він кажи, хай великий добрий веселий білий пан сиди свій корабель.

Ван-Горн недбало кивнув головою, ніби для нього то були малозначні слова; однак він уже зрозумів, що цього разу нових робітників у Суу не добуде. Він наказав привезеним тубільцям сходити на берег по одному. Решта повинні були дожидати черги на місці. Таку вироблено тактику на Соломонових островах. Коли тубільці купою, це небезпечно, і не слід дозволяти їм збиватися в купу. Ван-Горн, з вельможно-недбалим виглядом пахкаючи сигарою, проводив начебто байдужим поглядом кожного хлопця, що завдавав собі на плече скриньку, переходив із прови на корму й ступав на берег. Один по одному зникали вони в зеленому тунелі, і коли зійшов останній, Ван-Горн звелів веслярам гребти до «Еренджі».

— Цього разу тут нема чого робити, — сказав він помічникові на судні. — Завтра вранці знімемось і гайда далі.

Коротке тропічне смеркання погасило день. На небо висипали зорі. Ані найлегший вітерець не дихав над водою, і волога спека вкривала рясними краплями поту обличчя й тіло обом чоловікам. Вони знехотя вечеряли на палубі, раз у раз витираючи руками їдкий піт з очей.

65

З Джсррі-островик

— І якого дідька люди пруться на Соломонові острови, в оце пекло, — нарікав Боркман.

— Або лишаються тут, — вторував йому капітан.

— Мене пропасниця проїла наскрізь, — буркнув помічник. — Я вмер би, якби виїхав звідси. Пам’ятаю, я раз пробував — два роки тому. У холоднішому підсонні вона відразу назовні виступає. Поки до Сіднея допливли, я вже не вставав. У шпиталь і то відвезли санітарною каретою. Лікарі там сказали, що мені поможе тільки одне: вернутись туди, де її підчепив. Тоді, може, ще поживу скільки-небудь. А як зостануся в Сіднеї, то дуже хутко вріжу дуба. І каретою ж таки відвезли мене на судно. Ото так я відпочив та погуляв у Австралії. Чи я хочу зоставатись на Соломонових островах? Це ж чисте пекло. Але я мушу, бо як ні, то здохну.

Він загорнув у цигарковий папір гран із тридцять хіни, якусь хвильку кисло дививсь на кім’яшок, тоді проковтнув його. Ван-Горн і собі сягнув рукою по пляшечку з ліками.

— Краще повісьмо запону, — сказав він.

Боркман гукнув кількох матросів і наказав їм почепити на вантах із боку берега легкий брезент. То була осторога від підступного пострілу з мангрових заростей, бо судно стояло не далі, як за сотню футів від них.

Ван-Горн послав Тамбі в каюту принести маленького грамофона та з десяток старих, подряпаних, тисячу разів граних платівок. Слухаючи ту хрипку музику, він згадав про дівчину в темній кормовій коморі й звелів вивести її нагору — хай послухає теж. Пройнята страхом дівчина скорилася, гадаючи, що це вже настав їй кінець. Вона тупо дивилася на «великого білого пана» аж круглими з ляку очима, і як він звелів їй лягти на палубу, ще довго трусилася всім тілом. Грамофон нітрохи не зацікавив її. Вона могла почувати тільки страх — страх перед цим жахливим білим чоловіком, що, як вона була певна, мав колись її з’їсти.

Джеррі на хвильку вислизнув з-під Шкіперової руки, що гладила його, підійшов до дівчини й обнюхав її. Він мав те за свій обов’язок — ще раз до неї принюхатись. Відтепер, хоч би що сталось, хоч би скільки місяців чи років минуло, він уже не міг би не впізнати її. Він запам’ятав її запах навіки. Потім він вернувся до вільної Шкіперової руки, що знов почала гладити його. У другій руці Шкіпер тримав запалену сигару.

Волога, задушна спека гнітила щодалі тяжче. Повітря було просякнуте нудотним смородом твані, випареної з мангрового болота. Верещання грамофона розбудило в Боркмані спогади про далекі моря й порти Старого світу, і він лежав ницьма на гарячій палубі, вибивав босою ногою такт і мурмотів собі під ніс нескінченні лайки. А Ван-Горн тримав руку на спині в Джеррі, що дихав часто-часто, і в філософічному спокої курив собі далі, припаливши нову сигару, коли перша догоріла.

Ураз він стрепенувся, бо з-за борту долинув ледь чутний плюскіт весел. Він перший з усіх на судні почув той плюскіт. Власне, він напружив слух через те, що Джеррі тихенько загарчав і наїжачив шерсть на в’язах. Витягши з-за пов’язки динамітову паличку й зиркнувши на сигару, чи горить вона, Ван-Горн без поспіху, однак моторно підвівся й так само без поспіху, але моторно підійшов до борту.

— Як твій звати? — гукнув він у темряву.

— Я Ішікола, — відгукнувся тремтячий, писклявий старечий голос.

Перш ніж озватися знову, Ван-Горн до половини витяг пістолета з кобури й пересунув на поясі наперед, ближче до руки.

— Скільки хлопці у твій човен? — спитав він.

— Мій десять хлопці зовсім, — відповів старечий голос.

— Тоді пливи сюди.

Не повертаючи голови й мимовільно тягнучись рукою до гашетки пістолета, Ван-Горн наказав:

— Тамбі, неси ліхтар. Не сюди. Неси на корму до бізань-вант. І дивись твій очі добре-добре.

Тамбі виконав наказ і почепив ліхтар футів за двадцять від капітана. Це давало тому перевагу над тубільцями, що підпливали в пірозі до судна, бо ліхтар, спущений крізь колючий дріт за борт, мусив ясно освітити їх, а сам Ван-Горн лишався в напівтемряві, у затінку.

— Шуруй-шуруй! — владно квапив він, бо тубільці в ще не видимій пірозі, певне, вагалися.

Плюснули весла, і в освіт від ліхтаря впливла висока чорна про-ва бойової піроги, вигнута, як у венеційської гондоли, і оздоблена сріблястим перламутром, тоді довгий вузький корпус без бічного поплавка; у ньому стояли навколішки й гребли дикуни-веслярі з чорними лиснючими тілами й блискучими очима, а посередині піроги сидів навпочіпки старий ватажок Ішікола, без весла в руках, і тримав у беззубих яснах коротеньку череп’яну люльку, не запалену, порожню, перевернену чашечкою донизу. А на кормі, за стерничого, стояв чепурун: голе тіло чорне-чорне, а всі оздоби білі-білі, опріч свинячого хвостика у вусі та червоної квітки гібіс-ку, що й досі горіла за другим вухом.

Бувало, що на вербівне судно з двома білими нападало й менше, ніж десятеро тубільців, і Ван-Горн поклав праву руку на гашетку пістолета, хоча й не вийняв його з кобури, а лівою рукою підніс до уст сигару й сильно затягся, щоб розгорілась добре.

— Здоров, Ішіколо, старий бевзю, — так привітав Ван-Горн старого ватажка, коли чепурун, сперши весло об борт піроги, гребнув ним воду з-під дна й привів пірогу бортом до борту «Еренджі».

Ішікола, освітлений ліхтарем, задер голову й усміхнувся. Усміхнувся він самим правим оком, бо лівого не мав — його вибило стрілою ще замолоду, у якійсь сутичці у джунглях.

— Далебі! Мій око давно-давно не бачив твій, — відповів він на капітанове привітання.

Ван-Горн почав жартома допитуватися, скільки ще жінок прибуло в його гаремі та скільки свиней він за них заплатив.

— Далебі, ти зовсім дуже багатий, — докінчив він.

— Я хочеш на судно, балакай мало-мало, — лагідно попросився Ішікола.

— Уже ніч, — заперечив капітан, потім додав, трохи поступаю-чись відомим правилом, що не дозволяло гостям ступати на судно після смерку: — Ти ходи на судно, твій хлопці сиди в пірога.

Ван-Горн ґречно допоміг стариганеві видертися на фальшборт, перелізти через колючий дріт і ступити на палубу. Ішікола був брудний старий дикун. Між іншими своїми тамбо («тамбо» жаргоном beche de mer і по-меланезійському означає «табу») він мав і таке, що його шкіри нізащо в світі не повинна торкатися вода. Живучи над морем, у краю тропічних злив, він із побожним страхом уникав води. Він ніколи не плавав, не бродив і завжди ховався від дощу. Це не був загальний звичай у його племені. Це було його особисте тамбо, що наклали на нього чаклуни. Іншим людям із його племені чаклуни забороняли їсти акуляти-ну, або брати руками черепаху, або торкатися крокодилів чи навіть їхніх викопних решток, або сквернитися дотиком жінки чи жіночої тіні, що падає на стежку.

Отож Ішіколу, чиїм тамбо була вода, вкривала багаторічна кора лепу. Весь у струпах, мов прокажений, Ішікола був зморшкуватий на виду, зсохлий зі старості, кульгавий і жахливо перекривлений від давнього удару списом у стегно. Але єдине Ішіколине око світилось ясно й хижо, і Ван-Горн знав, що бачить воно не менше, ніж його двоє очей.

Ван-Горн стиснув йому руку — такої честі він сподоблював лише ватажків — і жестом запросив його сісти на палубі коло прибитої страхом дівчини, яка знов затрусилась на саму згадку про те, що цей старигань хотів її виміняти собі на обід за п’ять двадцяток зелених кокосових горіхів.

Джеррі конче мусив принюхатись до цього бридкого, кульгавого, голого, одноокого стариганя, щоб у майбутньому могти його впізнати. А обнюхавши його й запам’ятавши властивий йому запах, він грізно загарчав і тим заробив схвальний Шкіперів погляд.

— Далебі, цей собака добрий кай-кай, — сказав Ішікола. — Я давай півсажень скойка за цей собака.

Як за щеня, ціна була щедра, бо півсажня скойок, нанизаних на скручений із кокосового волокна шнурок, дорівнювали півфунтові в англійській валюті, двом з половиною доларам в американській і половині чималої жирної свині в натуральній меланезійській.

— Один сажень скойка за цей собака, — відказав Ван-Горн, сам собі подумавши, що не продав би Джеррі жодному тубільцеві й за сто сажнів і взагалі ні за яку казкову ціну; однак назвав таку невисоку суму, щоб не збудити в чорношкірих підозри, як високо цінує він насправді золотаво-рудого сина Бідці й Теренса.

Потім Ішікола зауважив, що дівчина ще дужче схудла і що тепер він, якби купував її на м’ясо, не дав би більш як три двадцятки горіхів.

Поміж тими гречностями білий пан і чорношкірий ватажок говорили про багато речей. Перший умисне бундючився вищою мудрістю та знаннями білої людини, а другий силкувався своїм розумом дикунського державця вивідати, відчути, вгадати співвідношення людських та політичних сил, що тяжіли над його державою Суу, площею десять квадратових миль, обмежених з одного боку морем, а із суходолу — фронтом міжплемінної війни, давнішої за найстаріший із міфів Суу. Споконвіку там перемагали то одні, то другі й забирали голови переможених, а тіла з’їдали. Та кордони лишались ті самі. Потворним південно-мор-ським жаргоном Ішікола силкувався випитати, як скрізь на Соломонових островах дивляться на Суу, і Ван-Горн не гребував нещирою дипломатичною грою, достоту як та, що грають у міністерствах світових держав.

— Далебі, ви тут дуже-дуже поганий люди, — такий був Ван-Горнів висновок. — Ваш люди дуже багато голова забери; дуже багато кай-кай довга свиня («Довга свиня» означало спечене на вогнищі людське м’ясо).

— А як звати чорний люди в Суу, що давно-давно бери голова, кай-кай довга свиня? — допитувався Ішікола.

— Далебі, тут дуже-дуже багато такий люди, — твердив Ван-Горн. — Скоро-скоро великий бойовий корабель ходи до Суу, всип Суу бубни.

— А як звати великий бойовий корабель, що ходи Соломонові? — спитав Ішікола.

— Великий корабель звати «Кембріен», — збрехав Ван-Горн, добре знаючи, що на Соломонові острови вже два роки не запливав жоден британський крейсер.

Розмова оберталась у комічний диспут про те, які взаємини повинні бути між державами, незалежно від їхньої величини, коли враз її перервав вигук Тамбі, що звісив на руці за борт ще один ліхтар і зробив несподіване відкриття.

— Шкіпер, у пірога лежи рушниці! — гукнув він.

Ван-Горн одним стрибком опинився біля борту й глянув через колючий дріт униз. Ішікола, хоч який скалічений, майже не відставав від нього.

— ’Кий біс той рушниці лежи в пірога? — визвірився на нього Ван-Горн.

Чепурун на кормі, невинно зиркнувши на білого, спробував ногою нагорнути зелене листя на приклади кількох рушниць, але тільки розгріб його ще дужче. Тоді нахилився, щоб підгорнути листя рукою, але враз і випростався, бо Ван-Горн загорлав:

— Стій рівно! Держи руки далі-далі!

Тоді обернувся до Ішіколи, вдаючи розгніваного, хоч насправді ці стародавні, завжди однакові хитрощі ніякого гніву в нього не викликали.

— ’Кий біс ти ходи на судно, а у твій пірога лежи рушниці? — спитав він суворо.

Старий побережний ватажок вирячив єдине своє око й закліпав ним, досконало прикидаючись невинним дурником.

— Далебі, я на твій дуже злий, — провадив Ван-Горн. — Іші-коло, ти дуже-дуже поганий люди. Ти іди к бісу.

Старигань зашкутильгав палубою куди моторніше, ніж вилазив на судно, переступив колючий дріт без нічиєї допомоги й так само без допомоги сплигнув у пірогу здоровою ногою вперед. Тоді звів угору невинний погляд, ніби перепрошував чи виправдовувався. Ван-Горн мусив відвернутися, щоб приховати усмішку, але потім вишкірився просто у вічі старому хитрунові, бо той показав свою порожню люльку й зажебонів улесливо:

— Може, ти давай мій п’ять плитка тютюн?

Поки Боркман ходив по тютюн униз, Ван-Горну виголосив перед Ішіколою проповідь про святість правди та обіцянок. Потім перехилився через колючий дріт і подав старому п’ять плиток тютюну.

— Далебі, Ішіколо, колись я твій зовсім кінець роби, — насварився він. — Ти не добрий друг біля солона вода. Ти великий дурень живи в ліс.

А коли Ішікола спробував заперечити, Ван-Горн урвав його:

— Далебі, ти забагато балакай.

Та пірога ще не відпливала. Чепурун нишком помацував ногою приклади схованих під листям снайдерів, і Ішікола чогось зволікав.

— Шуруй-шуруй! — раптом владно крикнув Ван-Горн.

Веслярі мимовільно послухались, не діждавшись команди від

ватажка або чепуруна, і глибокими, сильними ударами весел вихопили пірогу з освіту ліхтаря. А Ван-Горн умить відбіг палубою на десяток ярдів, бо з піроги могли й стрельнути навмання, присів там і прислухався, як завмирає вдаліші плюскіт весел.

— Усе гаразд, Тамбі, — спокійно сказав він. — Роби музика гуляй.

Грамофон знову заверещав нехитру мелодію «Червоного крила», а він ліг на палубі, спершись на лікоть і, пахкаючи сигарою, ласкаво пригорнув до себе Джеррі.

Він курив і стежив, як раптово гаснуть зорі з навітряного боку, чи, власне, з того боку, де тільки вгадувався вітер. То насувалася хмара з дощем. Прикидаючи, за скільки хвилин буде треба наказати Тамбі занести в каюту грамофона з платівками, він завважив, що чорношкіра дівчина дивиться на нього з німим жахом в очах. Він приплющив очі й сіпнув головою назад, дозволяючи їй вернутись на своє місце, і махнув рукою в бік люка. Дівчина послухалась, як слухається побитий, упокорений собака; звелась на ноги й пішла, знов затрусившись і озираючись на вічний свій пострах — великого білого пана, що колись, як вона була певна, мав її з’їсти. Так вона доплентала до люка й полізла трапом униз, мов якийсь величезний головатий черв’як. Ван-Гор-нові аж серце защеміло від того, що він ніяк не може розтлумачити їй свої добрі наміри через ту прірву, яка розділяла їх.

Відіславши слідом за нею й Тамбі з коштовним грамофоном, Ван-Горн лежав собі й курив, а гострі голочки дрібного дощу приємно студили його зморене спекою тіло.

Дощ ішов лише п’ять хвилин. Потім зорі знов випливли на небо і смердючі випари здійнялися над мангровим болотом та над палубою, а задушлива спека огорнула все довкола.

Ван-Горн знав, що й та спека, й випари не вельми корисні для здоров’я, але він не боявся ніяких хвороб, крім пропасниці, отож навіть не сходив униз по укривало.

— Перша вахта твоя, — сказав він Боркманові. — А вранці я сам здіймуся з якоря й виведу судно з бухти.

Тоді підклав під голову праву руку, лівою пригорнув до грудей Джеррі й заснув.

• Отак і жили день за днем білі авантюрники та чорношкірі тубільці на Соломонових островах: торгували, сварилися та билися, і білі люди намагалися зберегти голови на в’язах, а чорношкірі не менш ревно намагалися стяти їм ті голови, але так, щоб самим лишитися цілими.

А Джеррі, доти знавши тільки світ лагуни Меріндж, тепер побачив, що обидва нові світи, судно «Еренджі» та острів Малей-та, властиво такі самі, і дивився на безнастанну гру білих і чорних людей, по-своєму трошки розуміючи її.