Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11

РОЗДІЛ III

На якийсь час Джеррі зовсім забув про Меріндж. Він добре пам’ятав, що в шуліки гострий дзьоб і пазури. Цього страховища, що лопотіло й грюкало, мов грім, треба було стерегтися. І Джеррі, припадаючи для стрибка й силкуючись удержатися на слизькій, нахиленій палубі, не спускав грота з очей і тихо гарчав щоразу, тільки-но вітрило рухнеться.

«Еренджі» пробиралася вузькою протокою між кораловими рифами, проти свіжого пасатного вітру. Доводилося часто міняти галси, і грот раз у раз перелітав над палубою від правого борту до лівого та назад, і шурхотів у повітрі, наче крила, і лопотів риф-штертами, і грюкав блоком шкота об погон. Разів із півдесятка Джеррі стрибав на нього, роззявивши пащу й вищиряючи білі щенячі зубенята, що блискали на сонці, мов різьблені зі слонової кістки.

Та не дострибнувши ні разу, Джеррі дійшов певного висновку. До речі, треба відзначити, що це був справжній розумовий висновок, а не здогад. Він бачив, що ця потвора кілька разів уряд нападала на нього чи то загрожувала напасти, і щоразу однаково, але жодного разу нічого йому не заподіяла й навіть не торкнула його. А отже — Джеррі це вмент збагнув — вона зовсім не така небезпечна й грізна, як здавалася спершу. Звісно, краще її остерігатись, однак він уже зарахував її до речей, тільки на вигляд страшних, а насправді не страшних нітрохи. Отак саме він колись навчився не боятися ревіння вітру у верхівках пальм, коли лежав у затишку на веранді будинку, ані бурунів, що накочувались на берег, хлюпали, сичали й розсипалися біля його лап зовсім не страшними бризками та піною.

Багато разів за той день Джеррі сторожко, але вже й недбало, майже насмішкувато озирався на грот, коли той раптом перелітав над палубою, шарпаючи за шкот і грюкаючи блоком. Але вже не припадав до палуби, щоб стрибнути за ним. Першу свою науку на судні він засвоїв дуже швидко.

Освоївшися з гротом, Джеррі згадав знову про Меріндж. Але вже не було ані Мерінджа, ані Бідці, Теренса й Майкла на березі, ані містера Гегіна, Дербі й Боба, ані самого берега й острова з пальмами поблизу та далекими горами, що вічно здіймали до неба зелені шпилі. Скрізь, за правим бортом і за лівим, перед провою й за кормою, Джеррі, спершись передніми лапами на низенький шестидюймовий фальшборт, бачив тільки океан — хвилястий, неспокійний океан, що під потужним подмухом пасату мірно котив хвилі з білими гребінцями.

Якби Джеррі мав людський зріст і людські очі, а надто очі досвідченого моряка, він би розгледів на півночі вузеньку смужку острова Ізабел, а на півдні — смужку острова Флориди, яка чимдалі виразнішала, бо «Еренджі» швидко пливла повним бейдевіндом проти південно-східного пасатного вітру. А якби він ще мав морського бінокля, що ним капітан Ван-Горн надточував свій зір, то помітив би на сході відлеглі шпилі Малейти, що здіймались над морським обрієм, ніби тьмяно-рожеві хмарки.

Але те все було далеко, а Джеррі дуже рано засвоїв залізний закон життя: близьке важливіше за далеке, тому приймай те, що є тут і тепер, а не тягнися за тим, що є, було чи буде десь і колись. Море є. А землі вже нема. «Еренджі», безперечно, є, і юрмище на її палубі теж. І Джеррі почав знайомитися з тим, що є, — тобто вивчати нове оточення й пристосовуватися до нього.

Перше відкриття потішило Джеррі надзвичайно. То було дике щеня з ізабельських джунглів; його взяв із собою один із ме-рінджських хлопців, які вертались додому на Малейту. Віком щеня та Джеррі були однакові, але натурою зовсім різні. Дике щеня було як усі дикі собаки — потайне, підлесливе, завжди мало прищулені вуха й підібганого хвоста і завжди чекало нових штурханів; боязке й злопам’ятливе, воно злостиво вищиряло зуби, коли на нього замахувались, а як ударять — щулилося й скавучало зі страху та болю, але увесь час було готове підступно куснути при безпечній нагоді.

Дике собача було рославіше за Джеррі, змужніліше й хитріше, зате Джеррі мав чисту кров, добру породу, виведену суворим добором, і відважне серце. Порода дикого собачати вивелась теж не менш суворим добором; але то був добір зовсім інакший. Його лісові предки вижили завдяки страхові. Вони ніколи самохіть не билися з дужчими за них. На відкритому місці вони нападали тільки на кволішу чи беззахисну здобич. Відвагу їм заступало плазування, скрадливість й уникання небезпеки. Природа добирала їхню породу наосліп, у жорстокому й підступному середовищі, де життя можна було купити найлегше ціною боягузливої хитрості та часом відчайдушної оборони в безвиході.

А породу Джеррі виведено для вірності й відваги. Його предків умисно й свідомо добирали люди, що колись у сиву давнину приручили дикого собаку й зробили з нього таку істоту, яку собі наперед уявили, про яку мріяли і яку хотіли мати. Вона не повинна була відбиватись у куті, як щур, бо не повинна була й ховатись по-щурячому в кут. Відступ для неї мусив бути неможливий. Ті собаки, що відступали, були людям непотрібні. І не вони стали предками Джеррі. У предки йому вибирали найсміливі-ших, тих, що не щулились і не ховались, а кидалися просто на ворога, билися й гинули, але не подавалися назад. А що все живе породжує подібних до себе, то Джеррі вдався в Теренса, як Теренс удався у своїх численних предків.

І тому Джеррі, коли натрапив на дике собача, що сховалось від вітру в затишну місцинку між грот-щоглою та високим світловим люком, не став зважувати, чи воно більше або лютіше за нього. Він знав тільки, що це одвічний ворог — дикий собака, який не вийшов із хащів до людських вогнищ. З нестямно-ра-дісним гавкотом, що враз привернув увагу чуткого й видющого капітана Ван-Горна, Джеррі кинувся в атаку. Дике щеня схопилося й прожогом гайнуло втікати, але Джеррі з розгону налетів на нього, перекинув, і воно покотилось по нахиленій палубі. А гострі зуби Джеррі вже впиналися в нього, і воно огризалося, гарчало, скавуліло з жаху, з болю, в огидній покірливості.

Однак Джеррі мав шляхетну вдачу. Така вже була його порода. Ворог не приймав бою, а тільки ганебно скиглив і безпорадно борсався під ним, тому він покинув дике собача під фальшбортом, куди воно скотилось, і відійшов. Він не думав, що так годиться. Він просто був так створений. Відбігши, він став на хисткій палубі, надзвичайно здивований, бо ще відчував чудовий запах дикого собаки, чия шерсть щойно була в нього в пащі, а у вухах йому ще лунали схвальні покрики капітана Ван-Горна: «Молодця, Джеррі! Твоя взяла, Джеррі! Оце-то пес! Добрячий пес!»

Джеррі відійшов геть, і, треба сказати, видно було, що він неабияк запишався. Він не йшов, а виступав і, озираючись на дике собача, що й досі скавчало під фальшбортом, немовби промовляв: «Ну, дарма, на цей раз годі з тебе. Тепер ти сходитимеш мені з дороги!»

Джеррі подався досліджувати далі цей новий, невеличкий світ, що ні на мить не спинявсь, а все здіймався, хилився, опадав на хвилях. Він натрапив на тубільців із Мерінджу й почав ретельно їх усіх обнюхувати, хоча вони супились на нього й сердито щось бурмотіли. Джеррі на відповідь задирливо гарчав і шкірив зуби. Так його привчено, що він, хоча й чотириногий, уважав себе вищим за них, двоногих, бо ж він завжди жив під егідою великого двоногого і вбраного в штани бога — містера Гегіна.

Були там ще й чужі тубільці, що верталися додому з Пенда-фріну й затоки Тисячі Кораблів. Джеррі конче мусив обізнатися з ними всіма. Це могло придатися йому колись згодом. Він не думав так. Він просто вивчав своє оточення про всяк випадок, без будь-якої свідомої передбачливості й не дбаючи про майбутнє.

Набираючись у такий спосіб нових знань, він дуже скоро відкрив, що й на «Еренджі» є два різновиди чорношкірих, так само як на плантації Меріндж були польові робітники й хатні служники. Тут одним різновидом були «поверненні» — пасажири, що верталися додому з плантацій, — а другим — команда судна. П’ятнадцятеро тубільців, що її складали, були ближчі до капітана Ван-Горна, ніж решта чорношкірих. Вони якось дужче належали «Еренджі» й капітанові. Вони працювали, виконуючи його накази, орудували стерном, тягли снасті, черпали відрами воду за бортом, виливали на палубу й терли її швабрами.

Як колись Джеррі дізнався від містера Гегіна, що до хатніх служників він повинен бути поблажливіший, ніж до польових робітників, коли ті поткнуться в садибу, так він тепер дізнався від капітана Ван-Горна, що до команди слід бути поблажливішим, ніж до чорношкірих пасажирів. З цими другими йому дозволялося більше, ніж із першими. Поки капітан Ван-Горн не хоче, щоб Джеррі ганяв його матросів, обов’язок Джеррі — не ганяти їх. Та однаково Джеррі ні на мить не забував, що він — собака білого бога. Хоч він і не ганяв цих кільканадцятьох чорношкірих, але й не допускався з ними ніякого панібратства. Він і їх тримав на оці. Бо йому траплялось бачити, як містер Гегін прив’язував і шмагав тубільців не менш привілейованих. Вони посідали у світі місце десь посередині між звичайними чорношкірими й білими богами, і слід було пильнувати, щоб вони свого місця трималися. Він погоджувався з їхнім існуванням, але рівними собі їх не визнавав. У найкращому разі він міг бути з ними холодно-чемний.

Джеррі ретельно обстежив камбуз — будку, абияк збиту зверху на палубі, відкриту вітру, дощу та бурям, з малесенького, навіть як на суднову, плитою, кріпленою мотузками та клинцями; вона страшенно диміла, однак двоє чорношкірих примудрялися готувати на ній їжу для восьми десятків людей, що були на судні.

Далі його зацікавила дивна робота, що за неї взялося кілька матросів. Вони вкручували у фальшборт «Еренджі» стоси залізних труб і натягали на них колючий дріт навколо всього судна. Тільки в одному місці зоставили вузенький, на п’ятнадцять дюймів прохід на трап. Джеррі, хоча й не задумувався над тим, здогадався, що це осторога проти небезпеки. Усе його життя, з перших свідомих хвилин, минало серед небезпеки, що завжди загрожувала з боку чорношкірих. На плантації Меріндж і в сади

бі тих кілька білих людей увесь час підозріло поглядали на багатьох чорношкірих, що належали їм і працювали на них. У великій кімнаті, де були обідній стіл, більярд і грамофон, стояли в стояках рушниці, і в кожній спальні, біля кожного ліжка, теж були напоготові револьвери й рушниці. Крім того, містер Гегін, Дербі та Боб, коли виходили з будинку до чорношкірих, неодмінно мали на поясі револьвери.

Джеррі знав, що ці гримучі речі — знаряддя нищення й смерті. Він бачив, як ними вбивали живі істоти — свиней, кіз, птахів, крокодилів. За допомогою цих речей білі люди, коли хотіли, могли сягнути через відстань, не рушаючи самі з місця, і вбити. А він, Джеррі, аби завдати комусь шкоди, мусив спершу перетнути відстань сам. Він був не такий. Він був недосконалий. А для досконалих двоногих білих богів навіть неможливе виявлялося можливим, їхня здатність убивати через відстань була ніби подовженням пазурів та іклів. Не задумуючись, несвідомо Джеррі приймав це, як приймав увесь таємничий світ навколо себе.

Раз якось Джеррі бачив навіть, як його бог, містер Гегін, сіяв смерть на відстані в інший спосіб, хоча теж із громом. Він кидав з веранди палички динаміту, які вибухали в крикливій юрмі чорношкірих, що припливли із Зовнішнього світу в довгих бойових пірогах, чорних, з високими дзюбатими провами, різьблених та оздоблених перламутром, і повитягали їх із води на берег навпроти садиби.

Отож, знавши багато заходів остороги, до яких удавалися білі боги, Джеррі й тепер якимсь майже незбагненним чином здогадався, що ця колюча дротяна огорожа навколо пливучого світу — ознака постійної небезпеки, і сприйняв те, як звичайну річ. Біда і смерть чигали поруч, вистерігаючи тільки нагоди напасти на життя й знищити його. І щоб зостатися живим, треба бути дуже пильним — такий закон уже засвоїв Джеррі з тієї дрібки, що він знав про життя.

Далі його чекала нова пригода: стежачи, як натягують колючий дріт, він зіткнувся з Лерумі, тубільцем із плантації Меріндж, тим самим, котрого вранці на березі, коли сходили на судно, Бідці звалила у воду з усім його манаттям. Спіткались вони з правого боку світлового люка, біля якого Лерумі стояв і видивлявся в дешеве дзеркальце та розчісував свої дрібні кучері саморобним дерев’яним гребінцем.

Джеррі, ледве помічаючи тубільця, дріботів собі повз нього на корму, де саме під Боркмановим наглядом натягали на стояках колючий дріт. А Лерумі, озирнувшись, чи не видно його ніг за високим люком, раз копнув сина своєї чотириногої напасниці. Боса нога його влучила щеняті в болюче місце — обрубок недавно втятого хвоста. Від такої наруги, такого блюзнірства Джеррі просто оскаженів.

Капітан Ван-Горн, що саме стояв на кормі біля лівого борту й за напрямом вітру щодо вітрил перевіряв, чи добре кермує тубі-лець-стерничий, не бачив Джеррі за люком. Але він помітив рух плечей Лерумі, коли той, стоячи на одній нозі, другою замахнувсь і вдарив. І з того, що сталося далі, капітан здогадався про все.

Джеррі впав, перевернувся, схопився і, залившись з обурення нестямним дзявкотом, стрибнув на кривдника. Ще в повітрі діставши другого копняка, він, проте, встиг учепитися гострими щенячими зубенятами в щиколоток і зоставив на чорній ступні червоні сліди, перш ніж відлетів і покотився нахиленою палубою під самий фальшборт. Ще захлинаючись обуреним гавкотом, він подерся крутим дерев’яним схилом угору.

Лерумі озирнувся знову й переконався, що за ним стежать і що він може заробити прочуханку. Він кинувся до вхідного люка, щоб утекти в трюм, але Джеррі наздогнав його й шарпонув гострими зубами литку, а тоді з розгону влетів тубільцеві між ноги, і той, перечепившись, гепнувся на палубу. Як навмисне, у ту саму мить подув вітру раптово нахилив судно, і Лерумі, марно силкуючись підвестися, скотився аж на колючу дротяну огорожу по завітряному борту.

Уся чорношкіра юрма на палубі завищала з утіхи, і Джеррі, чия лють нітрохи не вгамувалась, вирішив, що то сміються з нього. Він облишив свого першого ворога, вже подоланого, і накинувся на численні чорні ноги, що аж заблимали, втікаючи. Тубільці стрибали люками в трюм і в кубрик, бігли на бушприт, підстрибували й чіплялись за ванти, зависаючи повсюди, наче страховинні птахи. Кінець кінцем Джеррі заволодів палубою, розігнавши всіх — звісно, як не рахувати матросів, бо їх він уже навчився відрізняти. Капітан Ван-Горн, голосно сміючись, підкликав його до себе, довго хвалив, і поплескував, і стусав ласкаво, а тоді обернувся до своїх чорних пасажирів і виголосив каліченою південномор-ською говіркою beche de mer, зрозумілою тубільцям:

— Гей, хлопці! Слухай! Я кажи великий слово. Цей собака — він мій собака. Котрий хлопець чіпай мій собака, я, далебі, дуже-дуже злий на той хлопець! Я всиплю йому бубни. Ви глядіть ваш нога. Я гляди мій собака. Втямили?

І пасажири, що й досі висіли вгорі на снастях, блискаючи чорними очима, погомоніли пискляво між собою й прийняли закон білої людини. Навіть Лерумі, весь подряпаний об колючий дріт, не супився й не бубонів погроз. Він тільки помацав пальцем свої подряпини й промурмотів:

— Далебі! Цей собака великий люди.

Його товариші на ті слова вибухнули реготом, і в шкіперових очах теж блиснула весела іскринка.

Не те щоб Джеррі був такий скаженючий. Він просто, як Бід-ді й Теренс, був лютий і безстрашний; ці якості він мав спадкові. І так само, як Бідці й Теренс, він любив ганяти чорношкірих, бо так його привчено змалечку. Чорношкірі — це чорношкірі, а білі люди були боги, і ось ті білі боги привчали його ганяти чорношкірих, стежити, щоб вони знали своє місце у світі — своє нижче місце. Білі люди тримали в жмені весь світ. А чорношкірі — хіба Джеррі сам не бачив, що їх завжди держали в шорах? Хіба він не бачив, як білі боги в Мерінджі часом прив’язували їх до пальм і шмагали, аж смуги залишалися на спині? Чи ж диво, що такий високородний ірландський тер’єр, зрісши в ласці у білого бога, дивився на чорношкірих очима білого бога й поводився з ними так, щоб заслужити від білого бога похвалу?

Того дня Джеррі не мав спочинку. Усе на «Еренджі» було для нього нове й дивне, а в такій тісноті, як там, цікаві речі трапляються раз у раз. Він удруге зчепився з диким собачам, що підступно напало на нього збоку, із засідки. Скриньки чорношкірих пасажирів лежали на палубі, складені абияк, і в нижньому шарі між двома скриньками була широка шпара. З тої шпари, коли Джеррі пробігав повз, поспішаючи на шкіперів поклик, вискочило дике собача, куснуло гострими зубенятами оксамитово-рудий бік Джеррі й чкурнуло назад у своє лігво.

То знов була тяжка образа. Джеррі розумів напад збоку. Не раз вони з Майклом нападали так один на одного, хоча й лише граючись. Але відступити, не бившися, коли вже зав’язав бійку, — таке було чуже природі і вдачі Джеррі. У праведному гніві кинувся він за ворогом у його нору. Але якраз там дике собача мало перевагу в бою — загнане в кут. Стрибаючи на ворога в тій тіснині, Джеррі вдарився головою об горішню скриньку, а за мить зуби його зіткнулися із зубами ворога, що злісно гарчав.

До дикого собачати не було приступу, не було як відважно, з усього розгону кинутись на нього. Джеррі міг тільки, звиваючись, повзти на череві вперед і весь час зустрічав вишкірені гострі зуби та гарчання. І все ж він кінець кінцем дав би чосу ворогові, якби Боркман мимохідь не простяг руки й не витяг його за задню лапу зі шпари. А тоді капітан Ван-Горн покликав його, і Джеррі слухняно подріботів на корму.

Обідали на палубі, у затінку від бізані, і Джеррі, що сидів між двома чоловіками, теж дістав свою пайку. Він уже добрав, що з двох білих капітан — вищий бог, бо віддає накази, а помічник їм кориться. Помічник, знов же, віддавав накази тубільцям, але жодного разу не наказав капітанові. Крім того, Джеррі вже почував прихильність до капітана, отож і тулився до нього. Коли він тицьнувся писком у капітанову тарілку, капітан тільки вичитав йому не дуже сердито; зате як він лише принюхався до по-мічникової чашки з чаєм, що так цікаво парувала, то помічник дав йому брудним пальцем щигля по носі.

Та й не пригощав його помічник нічим. А капітан Ван-Горн насамперед поставив йому мисочку вівсяної каші, щедро политої згущеним молоком, ще й усипав туди повну горою ложку цукру. А потім час від часу кидав шматочки хліба з маслом або смаженої риби, спершу старанно вибравши з неї дрібненькі кісточки.

Його укоханий містер Гегін ніколи не давав йому їсти зі свого столу, коли обідав, і Джеррі тепер аж нетямився з радощів, так йому було цікаво. А бувши зовсім молодий, він піддався нетерплячці, і скоро почав канючити в капітана ще хліба й риби. Раз навіть гавкнув вимогливо. Це напровадило Ван-Горна на нову думку: він заходився вчити Джеррі «говорити».

За п’ять хвилин Джеррі навчився озиватись до капітана тихеньким, лагідним, дзвінким односкладовим «гав!». І ще за ті п’ять хвилин він засвоїв команду «сядь», як цілком відмінну від «ляж», і те, що «говорити» він повинен тільки сидячи, і не схоплюватись потім, не стрибати, а спокійно дожидатись, поки йому дадуть шматочок.

Крім того, словник його побільшав на три слова. Відтоді вже довіку «говори» означало для нього «говори», а «сядь» — означало «сядь», але зовсім не «ляж», яке він знав і раніше. Третє засвоєне слово було «Шкіпер». Він чув, як помічник кілька разів назвав капітана Ван-Горна цим словом. І так само, як Джеррі знав, що коли хто з людей каже «Майкл», то це кличуть Майкла, а не Бідці, не Торенса й не його самого, — так само відтепер він знав, що Шкіпер — це ім’я двоногого білого володаря цього нового пливучого світу.

— Це не простий собака, — врешті сказав Ван-Горн помічникові. — За його карими очицями трохи-трохи не людський мозок. Йому ж тільки п’ять місяців. А якби п’ятирічне хлоп’я стільки навчилося за п’ять хвилин, його б назвали вундеркіндом. Щоб я скис, коли собачий мозок не подібний до людського. Коли собака може зробити те, що людина, вона мусить і думати так, як людина.