Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11

РОЗДІЛ XII

Джеррі не знав, що відбулось у трюмі «Еренджі», і ніколи не довідався. Він тільки знав, що цей плавучий світ знищено, бо сам бачив, як його нищили. Хлопець, що вдарив його веслом по голові, міцно зв’язав йому лапи й жбурнув на берег, а тоді подався до гурту грабувати «Еренджі» й забув про нього.

Під гучний крик та спів довгі піроги підтягли прегарну тикову яхту до берега, до того місця, де під самим кораловим муром лежав Джеррі. На березі вже палали багаття; на яхті засвітили ліхтарі й із радісним галасом заходились обдирати її. На берег забрали все, що далося, — від чавунних брусків баласту й до вітрил та линв. Тої ночі ніхто в Сомо не спав. Навіть найдрібніші дітлахи дибали довкола бенкетних вогнищ або, пооб’їдавшись, валялися на піску. Серед ночі, годині о другій, на ватажків наказ «Еренджі» підпалили. І Джеррі, що лежав на боці, безпорадний, зв’язаний, змучений спрагою, не маючи вже сили скавчати, бачив, як гине в димі й полум’ї плавучий світ, де він прожив так недовго.

При світлі, що кидало на берег підпалене судно, старий Башті поділив здобич. Ніхто в племені не зостався без пайки. Навіть нещасні бранці-лісовики, що весь час, поки були в рабстві, трусилися зі страху, чи не з’їдять їх, — і ті дістали по череп’яній люльці та по кілька плиток тютюну. Але більшу частину краму, не поділену, Башті звелів занести до його великої очеретяної хатини. Здерті з судна снасті склали в кількох човнових повітках. Тим часом жерці чи то чаклуни у своїх хатинах-кумирнях уже заходилися висушувати над курними багаттячками відрубані голови, їх було чимало: адже, крім команди, на «Еренджі» вбито дванадцятеро хлопців з Нооли та декілька з Малу, яких Ван-Горн так і не довіз додому.

Правда, не всіх їх забито. Башті суворо заборонив різати всіх підряд. Звісно, не з доброго серця, а скорше з хитрого розрахунку. Кінець кінцем усі вони мали вмерти. Та Башті ніколи не бачив льоду, ба навіть не відав про його існування, а холодильної техніки не знав і поготів. Зберігати м’ясо він умів тільки живцем. І ось бранців зачинили в найбільшій човновій повітці, що була ніби чоловічим клубом, куди жодна жінка не могла ступити й ногою під страхом смерті в жахливих муках.

Позв’язуваних, мов кури або поросята, їх скидали на втоптаній долівці, під якою, неглибоко закопані, лежали останки стародавніх ватажків, а вгорі над ними, повгортаний у трав’яні мати, висів прах кількох найближчих попередників самого Башті, у тому числі і його батька. Туди ж таки принесли й маленьку худу дівчину з кормової комори, бо ж її однаково мали з’їсти і табу на неї не поширювалось, її кинули, зв’язану, додолу, між тих самих тубільців, що недавно дражнили сердешну, запевняючи, ніби Ван-Горн її відгодовує на заріз.

Туди ж таки принесено й Джеррі та кинуто до полонених. Аг-но, головний чаклун, спіткнувся об нього на березі й наказав віднести до повітки, хоч як протестував хлопець, що вважав щеня своєю особистою здобиччю. Коли його несли повз вогнища, він своїм гострим нюхом дочув, з чого там готують бенкет. Джеррі ще ніколи з таким не стикався, і він наїжачився, загарчав та став борсатись у путах. І коли його кинули додолу в човновій повітці, він їжачив шерсть і гарчав на бранців, не розуміючи, у якій вони скруті. Змалку привчений вважати чорношкірих за одвічних ворогів, він тепер гадав, що це вони винуватці катастрофи, яка сталася з «Еренджі» й зі Шкіпером.

Адже він був тільки собака, з обмеженим собачим розумом, і то ще зовсім недосвідчений. Але недовго він гарчав на них. Йому якось невиразно дійшло до свідомості, що й вони нещасливі. Декотрі були тяжко зранені й жалібно стогнали та квилили. Хоча й не розуміючи ясно, Джеррі все ж відчував, що вони в такій самій притузі, як і він. А він був таки в тяжкій притузі. Він лежав на боці, і шнурки, якими туго зв’язано його лапи, аж поврізались у ніжну шкіру й перепиняли кровообіг. Крім того, він пропадав зі спраги, задихався в паркій спеці, паща і язик йому пересохли.

Сумне місце було з тої повітки, сповненої плачем і стогоном, з мертвяками в долівці, з майбутніми мертвяками на долівці й знов же з мертвяками, підвішеними у своїх повітряних гробницях під покрівлею, з довгими чорними пірогами, що мали задерті вгору кінці, мов які дзюбаті хижі потвори, ледь видні у світлі невеличкого багаттячка, над яким сидів старезний дід зі своїм нескінченним ділом: він задимлював голову тубільця-лісовика. Зсохлий, сліпий, уже здитинілий, дід весь час щось мурмотів та викривлявся, мов велика мавпа, раз у раз повертаючи підвішену в їдкому димі голову та підсипаючи жменями деревний потрух у курне багаттячко.

Воно часом спалахувало ясніш і освітлювало високо вгорі, крізь темні поперечні сволоки, верхній брус покрівлі, обплетений нехитрими візерунками з кокосового шнурка, колись чорного й білого кольору, але задовгі роки закуреного до майже всуціль бурої барви. З високих сволоків на довгих шворках звисали голови ворогів, здобуті колись у лісових та морських наскоках. У повітці ніби стояв дух смерті й тліну, і недоумкуватий дід, що задимлював над багаттячком символ смерті, здавалося, ось-ось і сам розпадеться на порох.

Вже перед світом десятки чоловіків із великим галасом внесли до повітки ще одну бойову пірогу. Щоб звільнити

місце, де її поставити, вони відтягували, відкочували, відпихали ногами зв’язаних бранців на обидва боки, не церемонячись із живим м’ясом, здобутим завдяки таланові та мудрості Башті.

Якийсь час вони сиділи в повітці, посмоктуючи череп’яні люльки, сміючись та джеркочучи химерними писклявими голосами про події того вечора. Потім один по одному полягали й поснули, не вкриваючись нічим; бо так, голяка, звикли вони спати змалку, навіть на пекучому сонці.

Як почало світати, не спали вже тільки поранені чи занадто туго зв’язані бранці, та ще хирий дід, що був, однак, молодший за Башті. Коли хлопчак, що вдарив Джеррі веслом по голові й уважав щеня за свою власність, тихенько прокрався до повітки, старий його не почув. А бувши сліпий, і не побачив. Він усе крутив над димом лісовикову голову, щось мурмотів та хихотів безглуздо й підсипав у багаттячко порохню. Власне, ніхто не повинен був робити те вночі, навіть він, ні до чого більше не здатний. Але збудження, що панувало в селищі після нападу на «Еренджі», передалося і його висохлому мозкові; йому заблимали в голові згадки про давню силу та подвиги, і він марив, ніби теж бере участь у тріумфі рідного племені, висушуючи голову — наочний доказ того тріумфу.

Але дванадцятирічному хлопчакові, що прокрався до повітки й обережно переступав через сонних та пробирався між зв’язаних бранців, аж серце завмирало зі страху. Бо він знав, яке страшне табу порушує. Він ще не дійшов того віку, щоб мати право покинути батькову очеретяну хатину й спати в повітці для підлітків, не кажучи вже за парубоцьку, і знав, що, свавільно вступаючи у священну оселю дорослих, дозрілих чоловіків племені Сомо, важить життям з усіма його ще не звіданими таємницями й принадами.

Та він хотів мати Джеррі — і забрав його. Тільки маленька худа тубілка, зв’язана для зарізу, виряченими з жаху очима бачила, як хлопець підняв Джеррі за лапи й поніс геть, урятувавши із запасу живого м’яса, до якого належала й вона. Відважне сердечко Джеррі не стерпіло б такої безцеремонності, і він би загарчав, якби не був украй знесилений; але йому вже так пересохло в пащі й горлянці, що він і загарчати не міг. Змучений, безпорадний, напівпритомний, він тільки відчував немов крізь марення або в страшному сновидді, що його несуть головою вниз із просмерділої смертю повітки через селище, лиш трохи менш огидне, тоді вгору стежкою попід високими розложистими деревами, що вже ліниво шелестіли листям під першими подихами ранішнього бризу.