Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11

РОЗДІЛ XVII

Тільки-но сліпий Наласу повільно поплентався геть, в одній руці тримаючи костур, щоб намацувати дорогу, а в другій несучи Джеррі донизу головою, за зв’язані лапи, як Джеррі почув, що собаки нараз заскавуліли й завили ще нестямніше: їх почали різати, і вони всі збагнули, що настала їхня смерть.

Старий був мудріший за хлопчака Ламаї і не поніс Джеррі відразу аж додому. Біля першого струмка, що тік до моря між невисокими пагорбами, він спинився й напоїв його. Ту хвилю, коли холодна волога змочила Джеррі пересохлий язик, пащу й горлянку, він не тямив нічого, крім великої насолоди. Та все ж у його підсвідомості відклалося враження, що цей старий добріший за Агно, за Башті й навіть за Ламаї, найдобросердечніший з усіх чорношкірих, яких він зустрічав у Сомо.

Налившися донесхочу, він подякував Наласу — лизнув його руку, хоча й не так ревно, як колись лизав Шкіперову, однак щиро. Старий вдоволено захихотів, зіпхнув Джеррі у воду всього і, підтримуючи його голову над поверхнею, рукою обмив йому все пересохле, спечене тіло, а потім ще кілька хвилин тримав його у воді.

Від річки до своєї хатини, — а то був добрий шмат дороги — Наласу ніс його ще зі зв’язаними лапами, однак уже не головою донизу, а пригорнувши однією рукою до грудей. Він хотів домогтися, щоб собака полюбив його. Бо Наласу, багато років проживши в темряві, думав про навколишній світ куди більше й знав його куди краще, ніж якби мав очі. Собака був йому потрібен для особливої мети. Він уже пробував привчити кількох лісових собак, та вони не дуже цінували його ласку й утікали від нього. Останній пробув найдовше, бо Наласу ставився до нього найлас-кавіше, та все ж утік раніше, ніж старий зумів вивчити його для своєї потреби. А собака білого пана, як чував Наласу, був не такий. Він нікого не боявся, ні від кого не втікав і був нібито куди розумніший за всіх собак у Сомо.

Винахід Ламаї — прив’язувати собаку до палиці — розславлено по всьому селищу, отож і в господі Наласу Джеррі опинився прив’язаним до палиці. Але з однією відмінністю. Сліпий щодня просиджував біля нього навпочіпки цілі години й бавив та пестив його. Та якби й не так, однаково Джеррі, що діставав від нього їжу й був уже звиклий до частої зміни хазяїв, визнав би його за хазяїна. Адже після того, як чаклун зв’язав йому лапи й кинув до решти безпорадних собак перед човновою повіткою, Джеррі був певнісінький, що Агно йому вже не хазяїн. А ніколи не зостававшись без хазяїна з перших днів свого життя, він відчував гостру потребу мати хазяїна.

Отож, як настав той день, коли Джеррі відв’язано від палиці, він залишився в Наласу з власної охоти. Упевнившися, що собака не втече, старий почав його навчати — спершу потроху, далі довше й довше, а врешті навчання тривало вже по кілька годин щодня.

Насамперед Джеррі засвоїв своє нове назвисько — Бао — й навчився озиватися на нього з чимраз дальшої відстані, хоч би як тихо його покликано. А Наласу кликав його чимраз тихіше і врешті став вимовляти назвисько зовсім пошепки. Джеррі мав чуткі вуха, але й слух Наласу, розвинений тривалою вправою, майже не поступався собачому.

Далі старий навправляв і слух Джеррі до ще більшої гостроти. Цілі години поспіль, сидячи біля Наласу або стоячи віддалік, Джеррі навчався вловлювати найтихіші звуки й шерехи в лісі. Потім його навчено розрізняти ті лісові звуки й сповіщати про них Наласу гарчанням на різні лади. Коли Джеррі чув, що то шелестить свиня або курка, він не гарчав зовсім. Коли не міг розпізнати, що там шелестить, гарчав тихо-тихо. Та коли в лісі шелестів чоловік або хлопець, і то тихенько, а отже, підозріло, — Джеррі навчено, що тоді треба гарчати голосно. І навпаки, як шелест був гучний, а отже, людина, йдучи, не остерігалась, Джеррі гарчав тихіше.

Джеррі не цікавився, навіщо його навчають. Він просто робив так, бо цього хотів його останній хазяїн. І ще багато дечого навчив його Наласу ціною безмежної терплячості й не припиняв учити далі, аж поки словник Джеррі збільшити настільки, що вони з Наласу могли провадити на чималій відстані швидку розмову з цілком певним змістом.

Так, наприклад, за півсотні футів Джеррі тихесеньким «гр-р-р» повідомляв, що чує шелест, але не добере, що там таке; а Наласу ледь чутними посвистами наказував йому стояти тихо, або гарчати тихіше, або мовчати, або ж нечутно вернутись, або побігти в ліс і з’ясувати, що там шелестить, або ж загавкати й напасти на ту істоту.

Коли ж сам Наласу своїм гострим слухом уловлював із протилежного боку якийсь незрозумілий звук, він міг спитати в Джеррі, чи й той що чує. А Джеррі напружував усю свою чутливість і гарчав у відповідь тихіше чи гучніше, коротше чи протягліше, сповіщаючи Наласу, що не чує нічого, а потім — що вже чує, і нарешті, приміром, що то чужий собака, або лісовий щур, або чоловік, або хлопець — усе те звуками ледь чутними, ледь гучнішими за звичайний віддих, до того ж односкладовими — справжньою стенографією мови.

Наласу був незвичайний старигань. Він жив сам у невеличкій очеретяній хатині край селища. Найближча оселя була далеченько, а його власна стояла посередині вирубаної в гущині лісу галявинки. Ліс ніде не підступав до хатини ближче, ніж на тридцять кроків, і Наласу постійно вирубував та виполював на тій галявинці всю швидкорослу тропічну зелень. Приятелів у нього, либонь, не було — принаймні в гості до нього ніхто не ходив. Уже чимало років минуло, відколи він знеохотив останнього гостя. Не мав він і рідні. Жінка його давно вмерла, а троє синів, ще не жонатих, загинули в одній лісовій сутичці в горах, за межами Сомо, і їх пожерли тубільці-лісовики.

Хоч і сліпий, Наласу багато працював. Він не просив ні в кого ласки й утримував себе сам. На галявині біля хатини він вирощував ямс, солодку картоплю й таро. На другій галявині — бо поблизу хатини він не хотів мати жодного дерева — у нього росли банани й півдесятка кокосових пальм. За горіхи, банани й городину він вимінював у селищі м’ясо, рибу й тютюн.

Велику частину свого часу він витрачав на навчання Джеррі, а іноді робив луки й стріли, високо ціновані одноплемінцями — їх завжди радо купували. І сам він щодня вправлявся в стрільбі з лука. Стріляв він тільки на звук, і щойно з джунглів почується якийсь шелест, а Джеррі сповістить його, що там таке, Наласу пускав туди стрілу. А потім Джеррі мусив знайти її та принести назад, якщо вона не влучила.

Ще одна дивна риса була в житті Наласу: він спав не більш як три години на добу, і то не вночі й не у своїй хатині. Для сну він мав щось ніби кубло, сховане в найгустіших хащах поблизу, і до нього не вела стежка. Він ніколи не йшов туди й не вертався звідти тим самим шляхом, і тропічна рослинність на родючій землі, так зрідка топтана, відразу ховала найменші сліди там, де пройшов старий. А Джеррі Наласу привчив чатувати, поки він спить, і ніколи не спати самому в той час.

Наласу мав досить підстав для такої безмежної обережності. Найстарший його син колись посварився з тубільцем на ймення Ао й убив його. Ао був один із шістьох синів тубільця Анно, що жив в одному з горішніх селищ. Згідно із законом Сомо, родина Анно мала право стягти з роду Наласу кривавий борг, але всі троє синів Наласу загинули в джунглях. Той-таки закон Сомо вимагав життя за життя, і оскільки в роду Наласу лишився на світі тільки він сам, усе плем’я було певне, що кровники Ао не вгамуються, поки не вб’ють сліпого.

Але Наласу вславився як великий воїн; недарма ж він породив трьох таких войовничих синів. Двічі Анно із синами пробували помститися — перший раз ще як Наласу мав очі. Він помітив їхню засідку, обійшов ззаду, вбив самого Анно, батька родини, і таким чином подвоїв свій кривавий борг.

А потім із ним сталося лихо. Коли він набивав багато разів уживані снайдерівські гільзи, чорний порох спалахнув, і йому випекло обоє очей. Одразу після того, що як у нього й рани не загоїлись, вороги напали на нього. Однак Наласу того чекав і належним чином приготувався. Тієї ночі ще один із братів і двоє дядьків наступили на отруєні колючки й померли в страшних муках. Борг збільшився до п’яти життів, і сплатити його мав один сліпий дід.

Та родичі Анно так налякались отруєних колючок, що більше нападати не важились, хоча жадоба помсти в них не згасла й вони плекали надію, що колись голова Наласу таки прикрасить горішній брус їхньої хатини. Тим часом між ними й старим не те що настало замирення — просто

їхня війна зайшла в глухий кут. Наласу не міг напасти на них, а вони боялися напасти на нього. Аж коли Наласу вже мав у себе Джеррі, один із роду Анно зробив винахід, якого ще не знано на всій Малейті.