Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11

РОЗДІЛ XIX

Якби Башті поквапився й надіслав жінок на день чи навіть на два дні раніше, Наласу справді вступив би в чистилище подружнього життя, що його так боявся. Але ватажок додержав слова, а на третій день у нього з’явився пильніший клопіт, ніж приставляти Бубу й Нену до оселі сліпого діда, що з такою тривогою чекав їхнього прибуття. Бо зранку третього дня всі гори завітряного берега Малейти загомоніли димовими стовпами. Біля берега з’явилося військове судно, що ввійшло в лагуну навпроти Ланга-Ланги. Дими несли нові й нові звістки. Військове судно не спинилося біля Ланга-Ланги. Воно не спинилось і коло Біну. Воно простувало до Сомо.

Сліпий Наласу не міг прочитати новини, виписаної димом на небі. А що хатина його стояла осторонь селища, ніхто не прийшов і не сказав йому. Попередили його тільки жіночий крик, дитячий плач та квиління немовлят, що долетіли до нього з головної стежки, яка вела від селища до гірських кордонів Сомо. У тому гаморі він дочув тільки переляк та паніку, і вже сам виснував, що ціле селище втікає до гірської твердині, але чому — він не знав.

Старий підкликав до себе Джеррі й звелів йому збігати на розвідини до великого баньяна, де стежка від його оселі вливалася в головну, і там подивитися, що діється, а потім доповісти. Джеррі сів під баньяном і хвильку спостерігав, як утікає ціле Сомо. Чоловіки, жінки й діти, молоді й старі, немовлята на руках у матерів і сиві діди та баби, що спиралися на костури, проходили перед ним у великому поспіху й тривозі. І собаки із селища теж бігли, налякані, вили та скавчали. Паніка трохи не перекинулася й на Джеррі. Його теж поривало бігти за цим натовпом, утікати від чогось невідомого й грізного, що нависло над ним і збуджувало інстинктивний страх смерті. Але з вірності сліпому дідові, що цілих шість місяців годував його й доглядав, Джеррі стримав те бажання.

Вернувшись до Наласу, він сів у нього між колінами й доповів про все. Він не вмів рахувати далі як до п’яти, хоча знав, що людей на стежці було в багато разів більше, ніж п’ять. Отож він сповістив про більше, ніж п’ять чоловіків, більше, ніж п’ять жінок, більше, ніж п’ятеро дітлахів, більше, ніж п’ятеро немовлят, більше, ніж п’ять собак — навіть про свиней він сповістив, що їх було більше, ніж п’ять, Наласу, який чув, що їх було в багато разів більше, почав питати їхні імена. Джеррі пам’ятав імена Башті, Агно, Ламаї й Лумаї, і хоча, звісно, не вмів вимовляти їх по-людському, але називав по-своєму, тією стенографічною мовою з гарчання та чмихання, якої навчив його Наласу.

Старий називав на ймення ще й багато інших тубільців, що їх Джеррі пам’ятав, але сам ніяк не вмів назвати. Він відповідав на більшість тих імен «так», киваючи головою й піднімаючи праву передню лапу. На деякі імена він не відповідав ніяк — це означало, що він їх не знає. А ще на декотрі, що їх упізнавав, але носіїв їхніх у натовпі не побачив, відповідав «ні», піднімаючи ліву лапу.

І Наласу, знаючи, що племені загрожує щось жахливе — незмірно страшніше, ніж напад сусідніх побережних племен, що його Сомо могло б легко відбити з-за своїх мурів, — здогадався, що то прийшов карати їх військовий корабель, якого вже давно чекали. Хоч сліпому було вже шістдесят років, він ще ніколи не бував під гарматним обстрілом. Він тільки чув колись балачки про те, як обстрілювали з гармат чужі селища, але з тих балачок міг тільки уявити собі, що йдеться про кулі, куди більші за снай-дерівські і що долітають вони багато далі.

Та йому довелося спізнати перед смертю, що таке гарматний обстріл. Башті, що давно вже очікував крейсера, який мав по-мститись за знищення «Еренджі» та вбивство двох білих, і давно підрахував неминучі втрати, наказав своєму племені втікати в гори. Попереду, в авангарді, з десяток молодиків несли його найдорожчий скарб — голови, запаковані в мати. Повз баньян уже проходили останні припізнілі втікачі, і Наласу, міцно держачи свій лук та вісім десятків стріл, рушив був стежкою слідом

129

5 Джеррі-островик за ними, і Джеррі подріботів за старим, коли нараз повітря над головою в нього роздер страшний грім.

Наласу так і сів додолу. Він уперше чув, як летить гарматний набій, і це було в тисячу разів страшніше, ніж він уявляв. Моторошний рев розколював небо, немов тканина всесвіту дерлась у руках якогось могутнього бога. Справді, схоже було, наче хтось з усієї сили рве паку простирадл, грубих, як рядна, і широких та довгих, як земля й небо.

Наласу не тільки сів долі перед хатиною, а й увіткнув обличчя між коліна, а голову прикрив руками. І Джеррі, що ніколи не чув гарматного пострілу й навіть не міг порівняти його ні з чим, теж був уражений цим страхітливим ревом. Він сприйняв його, як стихійну катастрофу, як те, що ставалося з «Еренджі», коли ревучий вітер раптом клав її на борт. Однак, вірний своїй натурі, не зіщулився, не заскавчав із переляку. Навпаки, він наїжачився, погрозливо вискалив зуби й загарчав на те невидиме, але таке гучне страхіття.

Коли снаряд вибухнув віддалеки, Наласу скулився ще дужче, а Джеррі знову загарчав і наїжачив шерсть, і за кожним новим пострілом обидва робили те саме, бо хоч снаряди ревли й не гучніше від першого, вони вибухали в лісі чимраз ближче, і старому Наласу, що прожив довге життя в самій гущі відомих йому небезпек і нічого не боявся, судилося умерти боягузом, перелякавшися невідомого — гарматного набою білих людей, киданого хімічною силою пороху. Снаряди рвалися ближче й ближче, і старий до решти втратив самовладання. З панічного жаху він ладен був поперекушувати собі жили й завити. Нестямно вереснувши, він схопився на ноги й метнувся в хатину, немовби її очеретяна покрівля могла захистити його від таких здоровезних набоїв. Джеррі стрибнув за ним, та старий зачепився за одвірок і гепнувся на долівку, якраз під новий снаряд.

Джеррі вже був на порозі, коли він вибухнув. Хатину розкидало навсібіч, і роздертого на шматки Наласу також. Джеррі шпурнуло вибухом футів на двадцять. За якусь частку секунди землетрус, припливний бурун, виверження вулкана, небесний грім і сліпуча блискавка — усе відразу вдарило по ньому й забило йому памороки.

Джеррі не знав, чи довго він пролежав. Аж за п’ять хвилин його лапи судомно дригнулись, а коли він звівся, хитаючись, то не думав, скільки минуло часу. Він узагалі не думав про час. Йому самому здавалося, хоч він того й не усвідомлював, наче ось-ось його щось ударило зі страшною силою, у безліч разів страшніше, ніж б’є кийок у руках чорношкірого.

Горло й легені Джеррі наповнював їдучий, задушливий пороховий дим, ніздрі забило землею. Він одчайдушно пирхав, і чхав, і стрибав, і падав, як п’яний, і знову підстрибував, і спинався на задні лапи, а передніми тер писок, потім терся ним об землю. Він ні про що не думав, тільки про те, щоб позбутися пекучого болю в ніздрях і пащі та ядухи у грудях.

Якимсь дивом його не зачепило жодним залізним відламком, а завдяки міцному серцю — не вбив струс від вибуху. Хвилин із п’ять він тіпався та метався, достоту як щойно зарізана курка, аж поки більш-менш отямився. Ядуха й біль полегшали, і Джеррі, ще кволий, запаморочений, подибав до хатини й до Наласу. Але ні хатини, ні Наласу вже не було — тільки клапті з них лишилися.

Снаряди ще завивали в повітрі й вибухали то далі, то ближче, а Джеррі з’ясовував, що сталося. Хатина, безперечно, пропала, і так само, безперечно, пропав Наласу. Обох поглинуло цілковите небуття. І весь довколишній світ був видимо приречений на те. Життя слід було шукати десь-інде, у високих горах і далеких джунглях, куди вже втекло все плем’я. Джеррі був вірний своєму хазяїнові, якого так довго слухався і який так довго годував його; хоч він і був чорношкірий, та Джеррі почував до нього щиру прихильність. Але цього хазяїна вже не існувало.

І Джеррі відступив, однак відступив не поквапно. Він ще якийсь час гарчав на кожний снаряд, що завивав у повітрі, а потім вибухав у джунглях. Та скоро перестав їжачити шерсть, вискалювати зуби й гарчати, хоча канонада ще жахала його.

І, залишаючи те, що було і чого раптом не стало, він не втікав, як лісові собаки, — не скавчав і не біг прожогом. Він подріботів стежкою без поспіху, з гідністю. На головній стежці не було нікого, останні втікачі вже відійшли далеко. Сама стежка, зазвичай людна від рана до вечора, а ще так недавно загачена людьми, тепер своєю порожнечею вражала Джеррі, ніби нагадуючи, що все має кінець у світі, який гине. Тому він не сів чекати під баньяном, а побіг навздогінці за плем’ям.

Нюхом він читав повість утечі. Лиш раз йому трапилося жахливе: ціла сім’я, забита снарядом — літній чоловік років п’ятдесяти, з милицею, бо одну ногу йому відкусила акула, ще як він був хлопчаком, мертва жінка з мертвим немовлям біля грудей та мертвим трирічним хлоп’ятком, що вчепився їй у руку, і дві великі жирні свині, що їх жінка гнала перед собою.

Нюх Джеррі розповів йому, як потік утікачів розділився й обминув убитих із двох боків, а тоді знову злився докупи. Й усякі інші сліди втечі траплялись йому: наджоване коліно цукрової тростини, що кинув якийсь малюк, череп’яна люлька з коротким, обламаним цибушком, одна пір’їна із зачіски якогось молодика, повний вареного ямсу та солодкої картоплі калабаш — його дбайливо поклала осторонь стежки якась жінка, що їй заважко стало нести свою ношу

Джеррі ще біг стежкою, коли канонада стихла; потім затріскотіли рушниці: то висаджений із крейсера десант убивав на вулицях Сомо свійських свиней. Однак він не чув, як рубали кокосові пальми, а що більше не вернувся до селища, то й не побачив, якої шкоди наробили сокири.

Бо якраз тоді з Джеррі сталася дивовижна річ, що її ніякі мислителі ще не годні пояснити. Його собачий мозок раптом виявив свободу волі, ту саму, що для цілих поколінь філософів-метафізиків була доказом існування бога, а для всіх філософів-детерміністів — каменем спотикання, хоч вони й оголосили її чистісінькою ілюзією. Чому Джеррі вчинив так, а не інакше, він не знав, як не знає філософ, чому вибрав собі на сніданок кашу з вершками, а не двоє некрутих яєць.

Як же вчинив Джеррі? Скорившись несподіваній забаганці, він зробив не те, що здавалося легше й звичайніше, а якраз те, що здавалося тяжче й незвичайніше. Оскільки завжди легше терпіти відоме, ніж утікати в невідоме, оскільки нещастя й страх примушують шукати товариства, то очевидно, що найлегше для Джеррі було б бігти за плем’ям Сомо в гірські твердині. Одначе Джеррі звернув зі стежки й подався на північ, за кордони Сомо, у невідомий, чужий край.

Якби Наласу не поглинуло небуття, Джеррі зостався б із ним. Напевне зостався б, і з людського погляду його поведінку визначало якраз таке міркування. Але Джеррі не міркував; він просто скорявся бажанню. Він умів порахувати до п’яти предметів і назвати їх по-своєму, але не здатен був міркувати, що зостався б у Сомо, якби Наласу був живий. Він просто покинув Сомо, бо Наласу не стало, і страхітливе бомбардування швидко відійшло в минуле у його свідомості, а його місце зайняло теперішнє — як завжди, живе і яскраве. Трохи не навшпиньки скрадався він стежками лісовиків, пильно остерігаючись смерті, що чигала, як він знав, на таких стежках, і нашорошеними вухами ловлячи всі лісові шелести, а очима стежачи, що там шелестить.

Сам Колумб не виявив більшої відваги, коли вирушав у незнане, ніж Джеррі, коли він подався в темні хащі чорної Малей-ти. І тим своїм дивовижним вчинком, тим нібито великим актом свободи волі Джеррі був дуже подібний до людей, що їх буйна уява та сверблячка в ногах змусила обійти весь світ.

Сомо він більше не побачив, але Башті того ж таки дня вернувся додому з усім своїм плем’ям і досхочу насміявся, оцінивши збитки. Лиш кілька очеретяних хатин пошкодило снарядами та зрубали кілька кокосових пальм. З убитих свиней, щоб добро не пропало, ватажок урядив великий бенкет. Один снаряд пробив діру в мурі від лагуни. Башті наказав розширити ту діру на прохід для пірог, обмурувати її з боків кораловим вапняком і поставити ще одну човнову повітку. Прикрості йому завдали тільки смерть Наласу та зникнення Джеррі, бо нічого не вийшло з його примітивних євгенічних спроб [14].