Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11

РОЗДІЛ XIV

Багато днів Джеррі, припнутий на палиці, зоставався в’язнем Ламаї. То був не дуже щасливий час, бо в хатині не втихали сварки. Ламаї раз у раз бився зі своїми братами та сестрами, щоб не дражнили щеняти, а кінчались такі бійки зазвичай тим, що втручалася Ленеренго й безсторонньо завдавала прочуханки всім своїм нащадкам.

Потім вона неодмінно напосідалась із лайкою на чоловіка, що завжди тільки просив миру та спокою, а коли вже надто допече жінчин язик, утікав на кілька днів до човнової повітки. Тоді вже Ленеренго бувала безсила. До чоловічого клубу не мала доступу жодна жінка. Ленеренго ще не забула, яка доля припала одній, котра наважилася порушити табу. Це сталося багато років тому, коли сама Ленеренго була ще дівчиною, але вона й досі як живу бачила нещасну жінку, що цілий день висіла на сонці, підвішена за одну руку, і ще день за другу. А опісля її з’їли чоловіки у своїй повітці, і довго по тому жінки не важились кричати на своє подружжя.

Джеррі полюбив Ламаї, хоч і не дуже сильно, не палко. Він скорше почував до нього вдячність, бо тільки Ламаї давав йому їсти й пити. Усе ж цей хлопець був не Шкіпер і не містер Гегін. І навіть не Дербі чи Боб. Він був людина нижчої породи, чорношкірий, а Джеррі ціле його недовге життя прищеплювали правило, що найвищі двоногі боги — це білі люди.

Звісно, він не міг не визнавати, що й у чорношкірих е сила й розум. Він не думав про те, а просто бачив. Вони-бо мали владу над іншими речами, вміли далеко кидати ломаки й каміння, вміли навіть припнути його до палиці так, що він не міг звільнитися. Отже, вони були все ж таки боги, хоча й нижчої породи, ніж білі.

Джеррі доти ще ні разу не прив’язували, і йому не сподобалося бути припнутому. Та марно він намулював зуби, що вже хиталися під тиском нових, які росли зісподу. Палиця була сильніша за нього. Шкіпера він, звичайно, не забув, проте з часом гострота втрати притупилась і над усім запанувало прагнення до волі.

Та коли його нарешті відв’язано, він не скористався з того, не побіг відразу на берег. Сталось так, що відв’язала його Ленеренго. Вона зробила те навмисне, аби його спекатись. Але Джеррі, замість кинутись утікати, спинився подякувати їй — покрутив хвостиком і всміхнувся до неї своїми ясно-карими очима. Жінка тупнула ногою, проганяючи його, і сердито крикнула. Джеррі нічого не зрозумів; він не звик боятись, і його нелегко було настрашити й прогнати. Він тільки перестав крутити хвостиком і, хоча ще дивився на жінку, очі його вже не всміхалися. Він зрозумів, що її крик і вся поведінка неприязні, і насторожився, готовий до відсічі.

Вона знову крикнула й тупнула ногою. Та Джеррі тільки переніс свою пильність на ту ногу. Гарячкуватій Ленеренго урвався терпець: вона його відв’язала, то чом він не тікає? Вона замахнулась на нього ногою, а Джеррі ухилився й шарпонув її зубами за щиколотку.

Ураз вибухнула війна, і вельми можливо, що розлючена Ленеренго вбила б Джеррі, якби не нагодився Ламаї. Він зразу побачив відв’язану палицю, розсердився на підступну матір і відіпхнув її руку з кам’яним товкачем, що міг би розтрощити щеняті череп.

Тепер уже самому Ламаї загрожував добрий прочухан. Мати так зацідила йому по голові, що він упав, але в ту мить сердешний Лумаї, розбуджений ґвалтом, вистромив голову з хатини й зважився їх мирити. Ленеренго, як завжди, зраділа нагоді погризти чоловіка й забула про все інше.

І все скінчилося досить мирно. Діти перестали ревти, Ламаї знову припнув Джеррі на палицю, Ленеренго лаялася, поки захрипла, а ображений Лумаї пішов до човнової повітки, де чоловікам можна спокійно спати й де їм не докучають жінки.

Того вечора в колі приятелів Лумаї почав нарікати на свої нещастя й скавав про їх причину — щеня, захоплене на «Еренджі». Сталося так, що Агно, головний чаклун, чи то найвищий жрець,

97

4 Джеррі-островик почув ту розповідь і пригадав, що він наказав був віднести Джеррі до повітки з рештою живої здобичі. За півгодини він уже допитував Ламаї. Хлопець, безперечно, порушив табу, і чаклун потиху сказав йому те. Ламаї затрусився, заридав і впав йому до ніг, благаючи пощади, бо карою за таке порушення була смерть.

Агно не міг проминути цієї нагоди взяти хлопця у свого обла-ду. Мертвий хлопець був нічого не вартий для нього, але живий хлопець, життя якого він триматиме в руках, міг придатися йому. Оскільки ніхто більше не знав про порушене табу, чаклун міг мовчати. Отож він послав Ламаї жити від того дня в човновій повітці для підлітків, де почалося його учнівство, довга низка випробувань, доручень і церемоній, що мало привести його спершу до парубоцької повітки, а вже там він мав дозріти на справжнього чоловіка.

Уранці, виконуючи чаклунів наказ, Ленеренго зв’язала щеняті всі чотири лапи. Джеррі, звісно, опирався й покусав їй руки, а вона наклепала його по голові. А потім понесла через ціле селище до хатини Агно. Дорогою, на майдані серед селища, де стояли тотеми, вона кинула його додолу й пристала до гурту подивитись на всенародну розвагу.

Старий Башті був не тільки суворий, але й вельми оригінальний законодавець. Він обрав саме той день, щоб піддати карі двох жінок, які посварились між собою, — на науку решті жінок та щоб іще раз потішити всіх своїх підданців тим, що вони мають такого мудрого володаря. Дві провинниці, Тіга й Вівау, були молоді, дебелі, огрядні жінки; вони вже давно не давали спокою селищу своїми постійними сварками. Башті призначив їм бігти наввипередки. Але що то були за перегони! Чоловіки, жінки, діти, на них дивлячись, аж боки рвали, аж вили з утіхи. Навіть літні матрони й сиві діди, що вже стояли однією ногою в могилі, реготалися й радісно вищали.

Бігти жінки мусили з півмилі через ціле селище, від того місця, де спалили «Еренджі», і до другого кінця коралового муру. Тіга й Вівау мусили пробігти той шлях туди й назад, по черзі підганяючи одна одну.

Тільки мудра голова Башті могла придумати таке видовище. Спершу Тізі дали в руки дві коралові каменюки вагою по добрих сорок фунтів. Вона повинна була, біжачи, міцно держати їх під пахвами, щоб не впустити. А ззаду Башті поставив Вівау, і їй дали в руки щітку з бамбукових скіпок на довгому, легкому бамбуковому держаку. Скіпки були гострі, мов голки — ними й справді, як голками, наколювали візерунки на тілі; і тою щіткою Вівау мала колоти Тігу в спину, підганяючи, як ото колють волів рожном. Дуже поранити нею не можна було, проте кололась вона боляче, — чого, власне, і хотів Башті.

Вівау колола Тігу в спину, а Тіга точилась і спотикалася, силкуючись бігти чимшвидше. Вівау знала, що назад каменюки нестиме вона, а Тіга її підганятиме й намагатиметься віддячити з лихвою, тим-то шпигала з усієї сили, поки ще є змога. Обидві заливалися потом. У кожної в натовпі були свої прихильники, що вигуками підбадьорювали одну й сміялися з другої.

Видовище було кумедне, але за ним стояв залізний дикунський закон. Обидві каменюки слід було пронести всю відстань. Та, котра підганяла, мусила це робити сумлінно. А та, котру підганяли, не мала права сказитись і кинутися на свою мучительку. Сам Башті попередив їх, що порушницю цих правил буде висаджено під час відпливу на далекий риф, на поживу акулам.

Добігши туди, де стояли Башті та його прем’єр-міністр Аора, змагальниці подвоїли свої зусилля. Вівау завзято шпигала Тігу, а та рвалася вперед, ризикуючи навіть упустити каменюку. Слідом за ними, ґвалтуючи, бігли всі дітлахи селища й усі собаки.

— Тепер, Тіго, тобі довго ніяк буде в пірогу сісти! — загорлав до жертви Аора, і Башті засміявся.

Раз, коли Вівау штрикнула її аж надто боляче, Тіга впустила одну каменюку, і Вівау досхочу наколола її, поки вона, ставши навколішки, підняла однією рукою камінь і потрюхикала далі.

А то раз вона, доведена до нестями, умисне зупинилась і обернулася до своєї мучительки.

— Ой зла ж я на тебе, ой зла! — гукнула вона. — Стривай лишень, ось зараз…

Але так і не докінчила погрози. Гостра щітка зламала її рішучість, і вона знов кинулася тікати.

Галас юрми відлинув услід за ними, а за кілька хвилин знову погучнішав: химерна пара верталася. Цього разу під вагою коралових каменюк хекала Вівау, а Тіга, розлючена тим, що тільки-но витерпіла, силкувалася з лихвою відплатити їй.

Якраз навпроти Башті Вівау впустила один камінь, а піднімаючи його, впустила й другий, що відкотився футів на десять. Отоді вже Тіга помстилася, вихором налетівши на неї. Усе Сомо ошаленіло. Башті, регочучи, держався за худі боки, і по його зморшкуватих щоках текли сльози щирої втіхи.

99

4*

А коли все скінчилось, ватажок оголосив своєму народові: «Хай тепер усі жінки б’ються отак, коли їм припаде охота битися».

Тільки сказав він не такими словами й навіть не говіркою сомо. Він висловився міжострівним жаргоном, ось як:

— Який баба в Сомо хочеш бийся, усі баба буде бийся отак.