Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11

РОЗДІЛ II

Борт «Еренджі» здіймався над водою зовсім невисоко, і Том Гегін, держачи Джеррі під пахвою, одним кроком переступив із вельбота просто на палубу через шестидюймовий фальшборт. Юрмище на палубі аж очі вбирало. Власне, таким цікавим воно здалося б не дуже бувалій людині з цивілізованого світу, і для Джеррі воно теж було таке; та для Тома Гегіна й капітана Ван-Горна воно являло найзвичайнішу у світі картину.

Палуба були маленька, як і сама «Еренджі», — колись яхта для розваги, збудована з тикового дерева на мідяних цвяхах, з мідяною обшивкою, наче у військового корабля, сталевими кріпленнями, дрібного снастю з латуні та бронзовим фальшкулем, а згодом продана на Соломонові острови возити «чорний товар». Офіційно та справа називалась гідніше — вербуванням.

Отже, «Еренджі» була вербівне судно, що перевозило свіжо-найнятих тубільців-людожерів із далеких островів на роботу на нові плантації, де білі люди обертали гнилі пропасничні болота й джунглі на пишні гаї родючих кокосових пальм. Її дві щогли з орегонського кедру були так чисто обшкребені та навосковані, що на сонці аж лисніли рудуватим опалом. Мавши величезну площу вітрил, вона могла летіти, мов на крилах, зате ж часом і завдавала роботи капітанові Ван-Горну, його білому помічникові та п’ятнадцятьом матросам-тубільцям. Шістдесят футів завдовжки, суденце не мало ніяких палубних надбудов; єдині отвори в палубі, які, однак, не перетинали бімсів і не послаблювали конструкції, були світловий люк над трюмом, вхідні люки до трюму й малесенького півбаку, та ще невеличкий люк на кормі, що вів до суднової комори.

І ось на цій маленькій палубі, крім команди судна, юрмилися ще й чорношкірі, що вертали додому, у свої рідні селища на дикому острові Малейті, відробивши за контрактом три роки на далеких плантаціях. Двадцятеро їх, усі знайомі Джеррі, були з Мерінджу; тридцятеро верталися із затоки Тисячі Кораблів на островах Рассела; а решта дванадцятеро — з Пендафріну на східному узбережжі Гвадалканару. Опріч цих тубільців, що, висипавши на палубу, джеркотіли химерними, писклявими, наче пташиними голосами, на судні було ще двоє білих — капітан Ван-Горн та його помічник, данець Боркман; загалом, отже, сімдесят дев’ять душ.

У капітанових очах блиснув радісний вогник, коли він угледів Джеррі.

— А я думав, вам не стане духу в останню мить, — такими словами зустрів він Гегіна.

— Та недалеко було до того, — признався Том. — Якби не вам, нізащо б не віддав. Джеррі найкращий з усього поносу — після Майкла, звісно, їх тільки двійко й зосталось, а й ті двійко, що пропали, не гірші були. Кетлін така втішна сучечка вдалась, викапана Бідці була б, якби доросла. Ну, нате вже.

Він тицьнув Джеррі в руки Ван-Горнові, відвернувся й пішов палубою до свого човна.

— Тільки глядіть, шкіпере, як із ним що скоїться, я вам цього ніколи не подарую, — грубувато кинув він, озирнувшись.

— Спершу з мене голову знімуть, — засміявся моряк.

— А що ви думаєте, лебедику, — пробурчав Гегін. — Меріндж винен Сомо чотири голови: троє від червінки врізали дуба та ще одного на тому тижні повалене дерево задавило. А він ще й був син якогось ватажка.

— О, «Еренджі» там іще дві завинила, — кивнув головою Ван-Горн. — Пам’ятаєте, торік на півдні, в протоці Арлі, пропав із вельботом такий собі Гокінс?

Гегін, уже вертаючись до нього, теж кивнув.

— То двоє, його веслярів були із Сомо, — провадив шкіпер. — Я найняв їх для плантації Уджі. З вашими чотирма це вже буде шість голів, що лежать боргом на «Еренджі». Та що з того! Он в одному приморському селищі на навітряному березі я вже вісімнадцять винен. Я найняв їх для Аоло, а що вони з морем знайомі, то їх узяли матросами на «Москіта», того, що потонув у рейсі на Санта-Крус. Там у селищі вже складку склали на мою голову — далебі, хто її добув би, зробився б другим Карнегі! [4] Півтораста свиней, а грошових скойок без ліку зібрали в нагороду тому, хто її принесе.

— Та нікому не пощастило — поки що… — буркнув Гегін.

— Не бійтесь! — весело відповів моряк.

— Ви кажете так, як колись було Арбакл казав, — осудливо мовив Гегін. — Скільки разів чув я, як він отак відбалакувався. Сердега! З усіх, хто має справу з «чорним товаром», він був найрішучіший і найобережніший. Було, лягає спати, то неодмінно розсипле по підлозі цвяшків, а як нема їх — то зім’ятих газет накидає. Мені добре впомку — бо я тоді на Флориді під одним дахом із ним мешкав, — як одного разу котяра вночі гнався за тарганом та й зашелестів тими газетами. Нараз бах, бах, бах — шість разів він вистрелив, тоді ще шість, з обох своїх здоровецьких револьверів, увесь дім подірявив, як друшляк. Ну, і котові, звісно, капець. Він міг і потемки стріляти, не цілячись: указівного пальця прикладе до цівки й наводить ним, а курка натискає середнім.

Е, ні, лебедику. То був зух над усі зухи. Казав, не вродився ще той чорношкірий, що з мене голову зніме. А от же й зняли. Таки зняли. Чотирнадцять років він витривав. І хто ж його підстеріг? Власний кухар. Зарубав сокирою перед сніданком. І ще мені впом-ку, як ми вдруге вибралися в хащі по те, що зосталось від нього.

— Я бачив його голову в Тулагі, як ви привезли її до комісара, — докинув Ван-Горн.

— І обличчя її було спокійне, сумирне, навіть усмішка така сама, як я на ньому тисячу разів бачив. Так і присохла до нього над курним вогнем. Чотирнадцять років чигали на нього, а таки свого доп’яли. Чимало є голів, що багато разів бували на Малейті й верталися цілі, та все до часу… як тому дзбанові.

— Але я дібрав на них спосіб, — не здавався капітан. — Тільки-но зачую, що смаленим пахне, іду просто між них і кажу: отак, мовляв, і так. А вони не можуть уторопати, у чому річ. Думають, я якісь дуже сильні чари знаю.

Том Гегін раптом простяг йому на прощання руку, силкуючись не дивитися на Джеррі, що його шкіпер тулив до себе.

— Не спускайте з очей моїх поверненців, — ще застеріг він, уже переступаючи фальшборт, — поки не висадите всіх до одного. Бо вони, звісна річ, недуже полюбляють Джеррі й усе його поріддя, а мені з біса прикро було б, якби його що спіткало від руки чорношкірого. У темну ніч він може вмить за бортом опинитись. Отож не спускайте їх з ока, поки не висадите всіх до одного.

Вгледівши, що містер Гегін покинув його й відпливає на вельботі, Джеррі почав пручатись і тихенько, тривожно заскімлив. Капітан Ван-Горн пригорнув його міцніш до себе й погладив цілою рукою.

— Не забудьте умови! — гукнув Гегін через смугу води, що хутко ширшала. — Як із вами що станеться, щоб Джеррі вернули мені.

— Гаразд, я напишу таку цидулу й покладу в суднові папери, — відповів Ван-Горн.

Серед багатьох слів, відомих Джеррі, було і його власне назвисько; він кілька разів упізнав його в розмові двох чоловіків і здогадувався, що йшлося про ту невиразну, незбагненну загрозу, яка насувалась на нього. Тому він заборсався рішучіше, і Ван-Горн поставив його на палубу. Він кинувся до фальшборту моторніше, ніж можна було сподіватись від незграбного шестимісячного щеняти, і Ван-Горн, шарпнувшися за ним, не встиг його схопити. Але Джеррі сам сахнувся від солоної води, що хлюпала в борт «Еренджі». Він згадав табу. Його спинив, зринувши в мозку, яскравий образ пливучої колоди, що була, власне, не колода, а жива істота. Джеррі не думав про те: заборона діяла силою звички.

Він сів на свій куций обрубок хвоста, задер золотаво-рудий писок угору й з розпуки протягло заскавулів по-щенячому.

— Ну чого ти, чого ти, Джеррі, не треба, будь молодцем, — почав його вгамовувати Ван-Горн.

Та Джеррі годі було втішити. Хоча біля нього був, безперечно, білий бог, але не його бог. Його бог був містер Гегін — і то вищий бог, ніж цей! Навіть Джеррі, хоч і не думавши, розумів те. Його містер Гегін ходив у штанях і черевиках. А цей бог, що на палубі, дужче скидався на чорношкірого. Він не тільки був без штанів, босий і з голими литками, а й мав на собі посеред тіла, як будь-хто з чорношкірих, пов’язку з барвистої тканини, що спадала майже до колін, наче шотландська чоловіча спідничка.

Капітан Ван-Горн був чоловік вродливий, показний із себе, хоча Джеррі цього й не знав. Він мав вигляд такого типового голландця, наче зійшов з картини Рембрандта, дарма що народився в Нью-Йорку, як і всі його предки, — ще від тих часів, коли Нью-Йорк звався зовсім не Новим Йорком, а Новим Амстердамом [5]. Убрання його доповнювали крислатий повстяний капелюх, теж суто рембрандтівського вигляду, насаджений набакир, і біла бавовняна спідня сорочка за шість пенсів, а з пояса звисали кисет із тютюном, ніж у піхвах, великий автоматичний пістолет у шкіряній кобурі та кілька набитих магазинів до нього.

На березі Бідді, що вже була притихла, почула скавуління Джеррі й завила знову. А Джеррі, змовкнувши на мить, щоб прислухатися, розчув, як сердито гавкає Майкл біля неї, і мимоволі уявив скалічене Майклове вухо, що стирчало весь час угору. Капітан Ван-Горн і його помічник Боркман уже віддали накази, грот і бізань попливли по щоглах угору; а Джеррі знову розпачливо заскавулів, аж Боб на березі сказав до Дербі, що зроду ще не чув такої чудової собачої арії і що якби тільки в Джеррі голос трохи грубший, то куди твоєму Карузо [6]. Однак Гегін не міг витерпіти того концерту: тільки-но зійшовши з човна, він свиснув на Бідді й хутко подався геть.

Побачивши, що мати зникає з очей, Джеррі пустив ще ефектнішу руладу, чим вельми потішив хлопця з Пендафрінської плантації, який стояв біля нього. Хлопець глузливо засміявся писклявим голосом, схожим скоріше на голос якогось лісового створіння, що живе на деревах, напівлюдини й напівптаха, аніж на голос людини, цілком людини, а отже — бога. І Джеррі враз забув своє горе: його пойняло обурення, що якийсь чорношкірий сміється з нього. Тубілець і незчувся, як гострі, мов голочки, щенячі зуби вже зоставили на його голій литці довгі рівнобіжні подряпини, з яких одразу бризнула кров. Хлопець злякано відскочив, але недарма в жилах у Джеррі текла кров Теренса Безстрашного: достоту, як робив його батько, він стрибнув уперед і посмугував чорношкірому й другу литку червоним візерунком.

Кітву вже піднято, передні вітрила пливли вгору, і капітан Ван-Горн, чиї меткі очі бачили всю ту сценку, кинув команду ту-більцеві-стерничому, а тоді ще підцькував щеня:

— Бери його, Джеррі! Кусь його! Покачай його! Завдай йому! Кусь! Кусь!

Чорношкірий, обороняючись, замахнувся на Джеррі ногою, але той ухилився, стрибнувши не назад, а вперед — ще одна успадкована Теренсова звичка, — і знову помережав чорну литку червоними лініями. Цього вже було забагато для хлопця: боячись не так Джеррі, як Ван-Горна, він кинувся навтікача до прови й вискочив на підвищення трюмного світлового люка, де лежало вісім лі-енфілдівських рушниць, що їх стеріг матрос-тубілець. Розлючений Джеррі кидався навколо люка, силкуючись вистрибнути нагору й падаючи, аж поки не кликнув його Ван-Горн.

— Добрячий буде пес на чорношкірих, ох і добрячий, — сказав Ван-Горн Боркманові й нахилився погладити Джеррі та похвалити його.

І Джеррі під ласкавою рукою білого бога, хоч той бог і був без штанів, на мить забув свою лиху долю.

— Чисте левеня! Швидше схожий на ерделя, ніж на ірландського тер’єра, — провадив капітан, ще гладячи цуцика. — Глянь, який він здоровий уже тепер! Кістка яка дебела! А груди! Цей не швидко захекається. Добрячий собака буде, як виросте.

Джеррі саме згадав своє горе й був кинувся через палубу до борту ще подивитись на Меріндж, який усе малів удалині, коли нараз дужий подув південно-східного пасату нап’яв вітрила й поклав «Еренджі» на бік. Палуба нахилилась під кутом сорок п’ять градусів, і Джеррі посунувся по ній униз, марно чіпляючись пазурами за гладеньку поверхню. Затримався він аж під бізань-щоглою. Тим часом Ван-Горн пильним моряцьким оком угледів попереду кораловий риф і гукнув:

— Круто до вітру!

Боркман, а за ним тубілець-стерничий підхопили команду, і «Еренджі», слухаючись стерна, хутко, мов стріла, повернула проти вітру й на мить вирівнялась. Передні вітрила заполоскалися, шкоти їхні ослабли.

Джеррі, ще маючи в голові Меріндж, скористався з того, що палуба стала рівно, схопився й побіг до борту. Але не добіг, бо раптом блок грот-шкота брязнув об міцний погон, і грот, піймавши вітер другим боком, як буря, перелетів у нього над головою. Відчайдушним стрибком Джеррі врятувався від блока (хоча не менш відчайдушне кинувся його рятувати Ван-Горн) — і опинився якраз під грота-гіком, а величезне вітрило нависло над ним, ніби ладналося впасти й роздушити його.

Так Джеррі вперше зроду спіткався близько з вітрилом. Таких звірів він ще не знав, а тим паче не знав їхніх звичок; але в пам’яті його жив яскравий образ шуліки, що колись, як він був ще малесеньким щенятком, впав на нього з неба серед подвір’я. І тепер він припав до палуби, бо на нього, мов грім із ясного бла-киту, падав крилатий шуліка, незмірно більший, ніж той, якого він бачив колись. Проте, і припадаючи до палуби, Джеррі не щулився з ляку. Ні, він тільки підбирався весь, напружувався, щоб відважно стрибнути назустріч грізному страховищу.

Та за мить грот перелетів над ним, знову грюкнувши блоком об погон, «Еренджі» лягла на другий галс, і Джеррі, стрибнувши, не встиг упіймати навіть тіні вітрила.

Ван-Горн усе те спостерігав. Він раніше не раз бачив, як молоді собаки лякалися просто до нестями, уперше спіткавшися з грізними вітрилами, що налітали на них згори, закриваючи собою все небо. Джеррі був перший, що стрибнув назустріч із вискаленими зубами, не зляканий, готовий стятися з невідомим велетнем.

У мимовільному захваті Ван-Горн підхопив щеня з палуби й притулив до грудей.