Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11

РОЗДІЛ XV

Коли перегони скінчилися, Башті ще трохи постояв, розмовляючи зі своєю старшиною, поміж якою був і Агно. Ленеренго також забалакалася з приятельками. А Джеррі лежав, зв’язаний там, де вона його покинула. Аж ось надбігло дике собача, те саме, що з ним він задирався на «Еренджі», і принюхалось до нього — спершу здалеченька, готове кинутись навтіки. А тоді обережно підступило ближче. Джеррі стежив за ним, і очі йому аж горіли. Тільки-но дике собача торкнулося писком до нього, він остережливо загарчав. Дике собача відскочило й стрімголов відбігло кроків на кільканадцять, поки побачило, що Джеррі за ним не женеться.

Тоді воно вернулося — знов обережно, так, як інстинкт велів йому підкрадатися до дичини: припадаючи до землі, трохи не плазуючи по ній животом. Воно переставляло лапи м’яко, нечутно, мов кіт, і час від часу озиралося на боки, чи не нападає що звідти. Віддалік зареготали хлопчаки, і собача враз зіщулилося, вп’ялось пазурами в землю й уже напружило всі м’язи, щоб стрибком рятуватись від невідомої небезпеки. Потім збагнуло, що галас той не страшний, і знов стало скрадатись до ірландського тер’єра.

Що могло там статися, важко сказати; але якраз в ту мить ватажків погляд упав ненароком на золотаво-руде щеня — вперше, відколи захоплено «Еренджі». У вихорі подій Башті зовсім забув за нього.

— Чий це собака? — крикнув він гостро, аж дике собача знову припало до землі, а Ленеренго перелякано зігнулася перед грізним старим ватажком і тремтячим голосом оповіла про все: її ледачий син Ламаї витяг щеня з води, і через нього вдома було багато клопоту, але тепер Ламаї пішов жити з підлітками, а собаку вона несе до хатини Агно, як той наказав.

— На якого біса тобі цей собака? — спитав Башті чаклуна.

— Я хочу його з’їсти, — відповів той. — Він жирний. Добре м’ясо буде.

Але в меткому старому мозку Башті вже сяйнула думка, що давно достигала там.

— Дуже добрий собака, — сказав він. — Краще з’їж лісового собаку, — порадив він, показавши на дике собача.

Агно похитав головою.

— Лісовий собака не такий добрий на їжу.

— Лісовий собака ні на що не добрий, — вирішив Башті. — Лісовий собака дуже боязкий. Усі лісові собаки боязкі. А собака білого пана нічого не боїться. Лісовий собака не б’ється. Собака білого пана б’ється, як чортяка. А лісовий тікає, як чортяка. Ось подивися.

Башті ступив до Джеррі й перерізав шворку в нього на лапах, Джеррі враз підхопився, забув навіть показати свою вдячність і кинувся до дикого собачати, наздогнав його й повалив, збивши хмару пилюки. Дике собача схоплювалося тікати, та він знову й знову стрибав на нього, і валяв, і кусав, а Башті плескав у долоні та гукав своїх старшин, щоб дивилися.

Джеррі вже роз’юшився, мов справжнє чортеня. Усі свої кривди, від того страшного дня на «Еренджі», коли пропав Шкіпер, і до останньої, сьогоднішньої, коли йому зв’язано лапи, відомщав він на дикому собачаті. Хазяїн його жертви, один із тих хлопців, що вернулись на «Еренджі» додому, здуру замахнувся на нього ногою, щоб відігнати. Джеррі метнувся до нього, розпоров йому зубами обидві литки, а вскочивши з розгону між ноги, повалив на землю.

— Якого біса! — розлючено загорлав Башті на хлопця. Той, прибитий жахом, так і застиг, де впав, потерпаючи: що ж скаже далі грізний ватажок?

Та Башті вже зігнувся в три погибелі від реготу, дивлячись, як дике собача щодуху втікає вулицею, а Джеррі женеться футів за сто ззаду, збиваючи пилюку.

Коли вони зникли з очей, Башті виклав свою думку. Мовляв, якщо посадити бананове дерево, на ньому вродять банани. А як посадити ямс, то й виросте ямс. Не банани й не солодка картопля, а тільки ямс. Так самісінько й із собаками. Собаки чорношкірих людей усі боягузи, отож і сплодити наші можуть тільки боягузів. А собаки білих людей — відважні бійці. І поріддя їхнє теж буде відважними бійцями. Що ж із цього виходить? А ось що: їм попався собака білих людей. І була б найбільша у світі дурість з’їсти його й назавжди знищити ту відвагу, що сидить у ньому. Зате мудро буде зоставити його живим, на насіння, щоб його відвага поновлювалася в майбутніх поколіннях їхніх собак, поки всі собаки в Сомо стануть відважні й сильні.

Потім Башті наказав головному чаклунові взяти Джеррі до себе й доглядати його як слід. І на все плем’я оголосив, що Джеррі — табу. Жодна душа, чи то чоловік, чи жінка, а чи дитина, щоб не сміла кидати на нього списа чи каменюку, бити його києм чи топірцем і взагалі кривдити його.

Відтоді, аж поки Джеррі сам не порушив одного з найбільших табу, він жив щасливо в похмурій очеретяній хатині чаклуна Агно. Бо старий Башті, на відміну від більшості ватажків, залізною рукою правив своїми чаклунами. Інші ватажки, навіть Нау-Гау в Ланга-Ланзі, самі корилися чаклунам. Та, власне, все плем’я Сомо гадало, ніби й Башті їм кориться. Ніхто ж бо не знав, що діється за лаштунками, коли Башті, щирий безвірник, розмовляє з тим чи тим чаклуном.

У тих приватних розмовах він показував їм, що знає їхню гру не гірше за них і що він не раб темних забобонів та дешевої облуди, якою воїни держать людей у покорі. Крім того, він розвинув теорію, таку стародавню, як самі жерці й правителі: щоб добре правити народом, ті й ті мусять бути одностайні. Він погоджувався, що народ повинен вірити в богів, а жерцям, чиїми устами промовляють до людей ті боги, має належати остатнє слово; однак нехай жерці знають, що насправді останнє слово належить йому. Хоч як мало вірили вони самі у власну крутню, він вірить у неї ще менше, казав їм Башті.

Віл знав, що таке табу і яка правда ховається за ним. Свої особисті табу він вибрав сам і навіть пояснив чому. Він сказав Агно, що ніколи не повинен їсти молюсків. Так вія сам вирішив, бо молюски йому не смакували. Наклав на нього це табу старий Ніно, попередник Агно, від імені акулячого бога. Однак спершу сам Башті потай звелів Ніно накласти на нього таке табу, бо зроду не любив їсти молюсків.

Більше навіть — живши на світі довше за найстарішого з жерців, він сам і призначав їх усіх. Він знав їх, він зробив їх жерцями, настановив на ті теплі місця, і вони жили з його ласки. І мусили й далі слухатись його, як слухалися завжди, а ні, то їм ураз настане кінець. Йому досить було нагадати, чим скінчив Корі, чаклун, що вирішив, ніби він могутніший за ватажка, і за ту помилку йому довелось верещати з болю цілий тиждень, поки він не затих навіки.

У великій очеретяній хатині Агно було мало світла, але багато таємничості. Однак Джеррі нічого таємничого там не знайшов, бо він або знав щось, або не знав його, а про те, чого не знав, не думав зовсім. Сушені голови та інші продимлені плісняві частини людських тіл справляли на нього не більше враження, ніж висушені крокодили та риби, що також прикрашали тьмаву оселю Агно.

Доглядано Джеррі добре. У чаклуновій хатині не товклись ні жінки, ні дітлахи. Кілька старих бабів, одинадцятирічна дівчина, що обганяла на чаклунові мухи, та ще два молодики, що скінчили курс науки в юнацькій човновій повітці й тепер вивчали в господаря чаклунське ремесло, становили всю челядь і дбали про Джеррі. Годовано його якнайсмачніше. Якщо із зарізаної свині перший шматок діставав Агно, то другий — Джеррі. Навіть обидва «причетники» та дівчина їии після нього, а вже бабам лишалися недоїдки. І від дощу Джеррі не мусив ховатися під стріху крадькома, як дикунські собаки, бо йому приділено сухе місце в хатині, де з покрівлі звисали голови тубільців-лісовиків та давно забутих скупників сандалового дерева, серед запорошеної мішанини з висушених акулячих нутрощів, крокодилячих черепів та кістяків острівних щурів, що мали від писка до кінчика хвоста добрих два фути.

Мавши цілковиту волю, Джеррі кілька разів бігав через селище до хатина Ламаї. Але ні разу він не застав хлопця — єдину людину, що після Шкіпера зуміла посісти хоч маленьке місце в його серці. Джеррі ніколи не підбігав до хатини відверто, а тільки дивився на неї з густої папороті над струмочком та нюхом дізнавався, хто в ній є. Але запаху Ламаї він не почув ні разу, отож урешті облишив свої марні відвідини й визнав чаклунову хатину за свою домівку, а самого чаклуна за хазяїна.

Однак він не любив того хазяїна. Агно, що так довго правив своєю таємничою оселею за допомогою страху, не знав ні любові, ні прихильності, ні ласкавості. Не мав він і почуття гумору й був холодно-безсердий, як крижана бурулька. Могутністю він був у Сомо другий після Башті, і йому затруювала все життя думка, що він не перший. І Джеррі він не любив, але боявся кривдити його зі страху перед Башті.

Минуло кілька місяців, і Джеррі підріс, поважчав, а молочні зуби його змінилися міцними постійними. Він так розбестився, як тільки може розбеститись собака. Бувши під захистом табу, він хутко навчився панувати над мешканцями Сомо й у всьомх домагався свого. Ніхто не важився відігнати його дрючком чи каменюкою. Агно його ненавидів, і Джеррі те знав; але він відчував також, що Агно його боїться й не насміє скривдити. Однак Агно був розважливий, холодний філософ і дожидав своєї нагоди, різнячись від Джеррі тим, що мав людську передбачливість і вмів спрямовувати свої дії до далекої мети.

Джеррі бігав по всьому царству Башті, від берега лагуни, у воду якої він не потикався, пам’ятаючи засвоєне ще на Мерінджі крокодиляче табу, і аж до прикордонних лісових селищ. Усі давали йому дорогу. І їжу він знаходив скрізь, де тільки хотів. Бо його захищало табу, і він міг безборонно лягати на матах чи стромляти писок у калабаші з їжею. Він міг як завгодно задиратись, бути зухвалим над усяку пристойність, і ніхто не смів перечити йому. Башті навіть оголосив наказ, що як на нього нападатимуть лісові собаки, то обов’язок кожного — прогнати їх дрючком чи каменюкою. Таким чином і чотириногі родичі Джеррі на своїй шкурі пізнали, що на нього накладене табу.

І Джеррі розкошував. Він міг би розледащіти, якби не його жвава натура й жадібна, невситима цікавість. Мавши волю бігати по Сомо, він ніколи не лежав, а вивчав і його землі, і життя та звички диких тварин, що жили в джунглях чи болотах і не визнавали його табу.

Чимало мав він і пригод. Двічі він бився з лісовими щурами — так, як ще не бився зроду, бо щури були великі, люті й оборонялися запекло. Першого він загриз, не знавши, що то вже стара, квола звірина. А другий, у розквіті сили, так його провчив, що Джеррі насилу доповз до чаклунової хатини й там, між засушених емблем смерті, добрий тиждень вичунював, зализуючи рани.

Він підкрадався до дюгоня, наскакував на нього з лютим гавкотом і тішився, коли дурна, боязка тварина панічно втікала у воду. Хоч гавкав він, мов оскаженілий, але в думці сміявся, що, мовляв, ось-то як вдало пожартував. Він зганяв неперелітних тропічних качок з їхніх хитро захованих гнізд, обережно ходив між крокодилами, що виповзли покуняти на берег, закрадався під склепіння хащів і стежив за нахабними сніжно-білими какаду, злющими скопами, важкокрилими канями, барвистими лорі та рибалочками, верескучими дрібними папугами.

Тричі він зустрічав за межами Сомо маленьких чорношкірих лісовиків, схожих більше на привидів, ніж на людей, так нечутко й непомітно вони рухались. Тричі, підстерігаючи свиней на лісових стежках, вони кидали в нього списи й тричі схибили. Ці двоногі створіння, що чигали в лісовій сутіні, навчили Джеррі обережності, як і лісові щури. Він не нападав на них, хоча вони й пробували настромити його на спис. Він хутко збагнув, що це інакші люди, не з племені Сомо, і його табу вони не визнають, а бувши на свій лад двоногими богами, носять у руках летючу смерть, що сягає через простір далі, ніж їхні руки.

Як по джунглях, так само бігав Джеррі й по селищу. Для нього не було священних місць. У чаклунські хатини-кумирні, де люди падали, тремтячи, ниць перед лицем таємниці, він заходив сторожкий і наїжачений, бо там висіли свіжі голови — його очі й гострий нюх упізнавали в них голови чорношкірих, яких він ще недавно знав живими на «Еренджі». У найбільшій кумирні він побачив голову Боркмана й загарчав на неї, згадавши, як зчепився колись з очманілим від шнапсу помічником на палубі «Еренджі», але голова ніяк не озвалася.

Та одного разу в хатині Башті він натрапив на те, що зосталось на світі від Шкіпера. Башті жив дуже довго, дуже мудро, багато думав і добре розумів, що він уже прожив куди більше, ніж відміряно більшості людей, і що лишилося йому вже мало. І його дуже цікавило, що таке життя й навіщо воно. Він любив світ і любив життя, у якому йому припала зроду щаслива доля — міцне здоров’я й високе становище над усім його народом і навіть над жерцями. Він не боявся вмерти, але хотів знати, чи оживе після того. У дурні байки хитрих жерців він не вірив, губився думками в тому складному питанні й почував себе дуже самотнім.

Адже він жив так довго й так щасливо, що мав змогу спостерігати, як помалу згасають у людині всі сильні прагнення й жадання. Він мав жінок і дітей, знав гостре жало голоду, що його відчувають молоді люди. Він бачив, як його діти виростали, одружувалися, ставали батьками й дідами, матерями й бабами. Але, спізнавши жінку, і любов, і батьківство, і втіху від смачної їжі, він усе те втратив. їжа? Башті майже не пам’ятав, що воно, так мало їв. Голод, що підганяв його, мов острогою, поки він був молодий та дужий, давно вже не бентежив його. Він їв тільки з обов’язку, бо знав, що їсти треба, і йому було однаково, що він їсть, з одним тільки винятком: він любив яйця метаподів, у певну пору року відкладані на ділянці, що була його власністю й охоронялась якнайсуворішим табу. То було останнє тілесне жадання, що зосталося ще в нього. А взагалі він жив тільки розумом — правив своїм народом та вимудровував нові закони, щоб зробити його сильнішим, міцніше прикувати його до життя.

Але він ясно розумів різницю між абстрактним уявленням «плем’я» і найконкретнішим з усіх — «особа». Плем’я вічне. А його члени — смертні. Плем’я — це спогад про життя й звичаї всіх його вже померлих членів, той спогад, що його живі члени несуть далі, поки самі помруть і стануть часткою спогаду, часткою того невідчутного цілого, що являє собою плем’я. І він, як член його, раніше чи пізніше — і то досить скоро — має померти, відійти зі світу. Але куди відійти? Ось що його цікавило! Отож Башті іноді проганяв усіх зі своєї великої очеретяної хатини і, наодинці із загадкою, діставав із кроков загорнені в мати голови людей, що з них декого він бачив живими, а потім вони відійшли в таємниче небуття — у смерть.

Не як скнара збирав він ті голови; і вдивлявся в них, розгорнувши та держачи в руках або на колінах, теж не як скнара, що перелічує свої таємні скарби. Він хотів знати. Він хотів знати те, що, як йому здавалось, мусили знати вони — ті, хто давно вже відійшов у темряву, якою закінчується життя.

Різні були ті голови, що їх отак запитував Башті, держачи в руках а чи поклавши на коліна, у напівтемній очеретяній хатині в ясний день, коли сонце лило згори палюче проміння й мусон, набираючи сили, шумів у верхівках пальм та в гіллі хлібних дерев. Була там голова японця — єдиного, що вія коли бачив чи про нього чув. Добув ту голову його батько, ще як Башті не було на світі. Погано продимлена, вона вже геть обшмульгалась за довгі роки. Однак Башті розглянув її риси й вирішив, що колись вона мала дві губи, такі рухливі, як його власні, і рот, такий голосистий і жадібний на їжу, як часто бував раніш у нього. І двоє очей, і ніс вона мала, і стріху чуприни, і вуха, подібні до його вух. І напевне мала вона тіло, і дві ноги, і потреби, і жадання. І гарячі хвилини гніву та любові знала вона, коли ще й гадки не мала про смерть, так вирішив Башті.

Вельми цікавила його друга голова — давніша за його батька й діда. Колись вона належала французові, хоча Башті того не знав, і тим паче не знав він, що то голова Лаперуза, відважного старого мореплавця, який склав свої кості, і кості своєї команди, й обох своїх фрегатів — «Астролябії» та «Бусолі» — на берегах людожерських Соломонових островів. А третя — Башті мав таки чималеньку їх колекцію — була ще на два сторіччя давніша за Лаперузову; вона колись належала одному з моряків іспанця Альваро де Мендани*, і здобув її в бою на березі далекий предок Башті.

Була там і голова білої жінки — певне, дружини невідомо якого мореплавця. З її висохлих вух ще звисали золоті сережки зі смарагдами, а коси, чотири фути завдовжки, золотішим шовком спадали з черепа, що перше ховав у собі розум і волю жінки, колись жагучої в обіймах чоловіка, як міркував Башті.

Звичайні голови чорношкірих лісовиків та береговиків і навіть білих п’яниць, як от Боркманову, старий віддавав до човнових повіток та кумирень, бо колекціонер із нього був перебірливий. Мав він одну дивовижну голову, що дуже його вабила. Вона була рудоволоса, рудоборода, і навіть у мертвих, висушених рисах її відчувалась залізна твердість, а мозок за її могутнім чолом, здогадувався Башті, колись володів таємницями, неприступними йому самому. Він не знав, що та голова належала німцеві, і тим більш не знав, що німець, той був професор-астроном, а голова його містила в собі глибоке знання неокрайого зоряного неба, і шляхів, якими ходять у морі, скеровуючись по зорях, кораблі, і шляху самої Землі крізь зоряний простір, у мільйони мільйонів разів безмежніший, ніж Башті годен був уявити.

Та дужче за всі інші голови розворушувала думки старого ватажка найсвіжіша — Ван-Горнова. І саме в ту голову вдивлявся він, поклавши її на коліна, коли Джеррі, що мав у Сомо повну волю, забіг до хатини, вчув нюхом і пізнав тлінний останок Шкіпера й спершу завив з горя, а тоді розлючено наїжачився.

Башті так глибоко замислився над Ван-Горновою головою, що зразу й не помітив його. Лиш кілька місяців тому ця голова була жива, думав він, розумна й кмітлива, і її носило на собі двоноге тіло, що стояло прямо і ходило з пов’язкою на стегнах і з пістолетом на поясі,— а отже, була могутніша за Башті, але не така розумна, як він, бо хіба ж це не він, Башті, своїм стародавнім пістолем вселив темряву в цей череп, де жив розум, і взяв сам череп із ослаблого, омертвілого тіла, що перше носило голову по землі й по палубі «Еренджі»?

Що ж сталося з тим розумом? Чи сам той розум і був Ван-Гор-ном, зухвалим і гордим Ван-Горном, а тоді погас, як гасне мерехтливий пломінчик на трісочці, коли та до решти перегорить на щіпку звійного попелу? Чи все, що було Ван-Горном, згасло, як пломінчик на трісочці? І чи воно навіки відійшло в темряву, куди відходять тварини — простромлений списом крокодил, спіймана на гачок бошіта, виловлена мережею кефаль чи зарізана на харч жирна свиня? Чи та сама це темрява, у якій зникає блискуча синя муха, коли дівчина з ляпавкою зіб’є її в повітрі й розчавить? І в якій зникає комар, що вміє літати, і все ж, попри те досконале вміння, гине, коли Башті майже несвідомо лясне себе долонею по потилиці, відчувши його жало?

А Башті знав: що правда для цієї голови білого чоловіка, так недавно ще живого й владного, те правда й для нього. Що сталося з цим білим чоловіком, коли він увійшов у темну браму смерті, те станеться й із ним. І ось він питав голову, немовби її німі уста могли озватися до нього з таємничої потойбічності й сказати, що ж таке життя і що таке смерть, яка неминуче його перемагає.

Збудив старого з тої задуми Джеррі, що протягло, скорботно завив, побачивши й зачувши нюхом те, що зосталося від Шкіпера. Башті глянув на міцненьке золотаво-руде щеня й відразу задумавсь і про нього. Воно живе. Воно таке, як і людина. Воно знає голод, біль, злість і любов. У нього в жилах, як і в людини, тече червона кров, що її можна одним ударом ножа виточити на землю, і тоді його візьме смерть. Як і люди, собаки люблять свою породу, плодяться й вигодовують малят. І помирають. Так, помирають, бо він, Башті, сам з’їв чимало собак, так само, як і людей, у буйні дні молодості, коли він знав тільки здоров’я й силу і підживляв їх із бенкетних калабашів.

Та скорбота Джеррі хутко перейшла в лють. По хребту йому побігли хвилі наїжаченої шерсті, він напружився, тихо загарчав і почав підкрадатись — не до голови Шкіпера, якого він любив, а до Башті, що держав ту голову на колінах. Як вовк на гірській полонині підкрадається до кобили з новонародженим лошам, так підкрадався Джеррі до старого. І Башті, що за все своє довге життя ніколи не боявся смерті й сміявся навіть тоді, як кременевий пістоль розірвався в руках у нього і йому відбило вказівного пальця, потішено всміхнувся сам до себе: йому щиро сподобалося це собача-підліток, що його він відігнав, стукнувши по носі коротким твердим кийком. Джеррі розлючено кидався на нього знов і знов, та Башті щоразу відбивав кийком ті наскоки й сміявся вже вголос, розуміючи щенятину відвагу й дивуючись із безглуздості життєвої снаги, що весь час гнала щеня підставляти писок під удари й раз у раз терпіти біль задля самої згадки про вже мертву людину.

І це також життя, міркував Башті, спритно відбиваючи наскоки щеняти, що дзявкотіло роз’юшено. Чотириноге живе створіння, молоде, дурне, завзяте, покірне своєму серцю, так само, як юнак, що залицяється ввечері до дівчини або ж б’ється на смерть з іншим юнаком, що чимсь його розгнівив, чи образив, чи став у чомусь на заваді. Він усвідомлював, що в цьому живому щеняті, так само, як і в мертвій голові Ван-Горна чи й будь-якої людини, може таїтися ключ до таємниці буття, її розгадка.

Отак він стукав Джеррі по носі, відбиваючи його наскоки, і чудувався, яка тривка та сила, що спонукує щеня знов стрибати назустріч дошкульному кийкові. Він знав, що то завзяття, жвавість, сила й нерозум молодості, і смутно тішився ними, і заздрив їм, радий проміняти на них усю свою зсохлу сиву мудрість, якби тільки знайти спосіб це зробити.

«Добрячий пес, ох і добрячий пес!» — міг би він сказати на Ван-Горнів лад. Натомість він подумав жаргоном beche de mer, таким звичним для нього, як і рідна говірка Сомо: «Далебі, цей собака не бійся мій зовсім ні».

Та старому набридло скоріше, і він поклав кінець грі, сильно вдаривши Джеррі за вухом. Щеня впало, приголомшене. Видовище цього створіння, що тільки-но було таке жваве й розлючене, а тепер лежало, наче мертве, навіяло нові роздуми старому ватажкові. Один-єдиний різкий удар кийка викликав ось яку зміну. Де ж поділися щенячий розум і лють? І це, виходить, пло-мінчик на трісочці, що його може погасити кожен подмух повітря? Ось тільки-но Джеррі лютував і страждав, гарчав і стрибав, знав, чого хоче, і робив те. А за мить він уже лежав безвладний, запавши в непритомність, у цю малу смерть. Банші знав, що дуже скоро в маленьке знерухомлене тільце вернеться свідомість, і відчуття, і рух, і воля. Але куди вони поділись на цю хвилину, після удару кийка?

Башті втомлено зітхнув і втомлено позгортав голови в мати — всі, крім Ван-Горнової, а тоді повішав їх назад на крокви. Там вони, подумав старий, висітимуть довго-довго після того, як його вже не буде на світі — так само, як висіли декотрі з них задовго до життя його батька та діда. Ван-Горнову голову він поклав додолу, а сам вийшов надвір подивитися крізь шпарку, що ж робитиме щеня, коли опритомніє.

Джеррі спершу затремтів, а ще за хвилину кволо зіп’явся на ноги й трохи постояв, хитаючись. А Башті, припавши оком до шпарини, стежив за великим дивом — як життя знов розливається по жилах щойно безвладного тіла, зводить його на ноги, і як свідомість, таємниця з таємниць, вертається в голову, свою кістяну оселю, порослу шерстю, і засвічується в щойно розплющених очах, і змушує щеня вискалити зуби й загарчати, як гарчало воно в ту мить, коли удар кийка відкинув його в темряву.

Башті побачив і інше. Спершу Джеррі гарчав, їжачи шерсть на в’язах, і озирався, шукаючи ворога. Та замість ворога вгледів Шкіперову голову, підповз до неї й сів пестити, лизати затвердлі щоки і сплющені повіки, що їх не могла вже розтулити його любов, і нерухомі губи, не здатні вже вимовити жодного з тих ласкавих слів, якими колись озивалися до щеняти.

Потім Джеррі в невтішному горі сів біля Шкіперової голови, задер писок до високої покрівлі й довго, тужно вив. Урешті він, розбитий, пригнічений, вибрався надвір і доплентав до хатини свого хазяїна-чаклуна, де за дальші двадцять чотири години уві сні й наяву переснив цілі сторіччя жахливих кошмарів.

Відтоді Джеррі, поки жив у Сомо, страхався очеретяної хатини Башті. Він боявся не самого ватажка. Страх його був нез’ясовний і незбагненний. У тій хатині перебувало «ніщо», яке раніш було Шкіпером. То був знак найбільшої катастрофи життя, про яку він знав спадковим інстинктом. Виразнішого уявлення про смерть Джеррі не мав, але народ Сомо, ступивши лише крок далі, у роздумах про смерть дійшов до ідеї про душі мертвих, що живуть десь у нематеріальних, надчуттєвих сферах.

Старого ватажка Джеррі відтоді люто ненавидів як володаря життя, що тримав у себе й держав на колінах позостале від Шкіпера «ніщо». Джеррі не міркував так. У нього було тільки неясне, невиразне відчуття, чи здогад, чи інстинкт, чи назвіть це яким хочете туманним словом із тієї туманної термінології, що створює тільки ілюзію визначення й ошукує нас, переконуючи, ніби ми розуміємо те, чого насправді не розуміємо.