Джури-характерники

ВАСИЛЬ ЛЕМІШ

— Тепер давай поговоримо…

Переяславський староста ніколи не розпитував одразу, з чим людина приїхала. Він спочатку годував гостя, а тоді вже брався до справи. Ця звичка залишилася у Василя Лемеша ще з бродницьких часів, хоча він і був не з бідної родини. Авжеж, у бродники йдуть не лише з бідності, а й з цікавості.

Вони сиділи в садку між бузкових кущів. Звідсіля було добре видно головну переяславську вулицю і всіх, хто по ній проїжджав. Біля стайні та возів поралися дужі хлопці, яких Леміш називав своїми козаками.

— Радий, що ти тут, — ще раз сказав староста. — Це ж скільки ми не бачилися — два роки?

— Так, — підтвердив Швайка.

— Два роки, — мрійно повторив Леміш. — Пам’ятаєш, як ми дали чосу татарам над Сулою?

— Ще б пак, — посміхнувся Швайка. Він з неприхованою приязню розглядав переяславського старосту. Був Василь Леміш росту невисокого, проте з могутньою шиєю, що сиділа на ще могутніших плечах. Завжди усміхнений і веселий, Василь у бою мовби шаленів. Швайка добре пам’ятає, як люто рубався він позаминулого року під час переправи кримського загону через Сулу під Лубнами.

— Ох, і добряче ви тоді з Вирвизубом постаралися, — розчулено згадав переяславський староста. — Вивели їх перед наші стріли й шаблі, мов зграю куріпок. А самі ззаду натисли…

Леміш провів долонею по обличчю, ніби стираючи приємні спогади. За мить пильний погляд темних очей прикипів до Швайки.

— А які вісті тепер привіз? — діловито запитав Леміш. — Як там твої татари поживають?

— По-різному, — відказав Швайка. — Оце перед Сулою перехопила нас сторожа тамтешніх пастухів…

І він розповів про розмову з Абдуллою.

Якусь хвилину Леміш замислено тарабанив пальцями по лаві.

— Отже, твій Абдулла хоче торгувати з нами… Що ж, треба йому допомогти. Бо хто торгує, тому бійка ні до чого.

— Твоя правда, — згодився Швайка. — А от Саїд-мурза торгувати з тобою, старосто, не хоче.

— Це той, з яким ви билися п’ять років тому?

— Він і тепер не проти. Але поки що податися за Сулу побоюється, бо Вирвизуб може вдарити йому в бік. До того ж, вони нарешті доп’яли, що коли з дніпровськими бродниками не заїдатися, то жити можна. І навіть мати з такого сусідства користь.

— Атож, — згодився Леміш. — Човнами везти до Києва свої шкури значно безпечніше, ніж диким степом.

— Саме так. Тому дехто навіть ладен вважати, що головна загроза степовикам іде не від дніпровських козаків, а з Криму. Бо тамтешня сарана як іде в похід, то не зважає, хто на її шляху — свій чи чужий.

— До мене навіть доходило, що перекопські мурзи попросили Менглі-Гірея не ходити через їхні улуси, — сказав Леміш. — До речі, а як там сам Менглі-Гірей?

— Такий же лютий, як і був. Але набагато обережніший, ніж раніше.

Леміш знов потарабанив пальцями по столу.

— Зрозуміло. А як там твоя бахчисарайська хата?

— Потроху будується.

— Чому потроху?

— Бо ті двадцять хлопців, що викупив їх за твої гроші, муляри так собі. Їм зручніше шаблю в руках тримати чи гарну довбню. Просяться, аж плачуть, назад до своїх домівок.

— Нехай ще поплачуть. Зліші будуть. Та й, гадаю, тобі треба більшу хату будувати, ніж думали спочатку.

— А нам з хлопцями більшої й не потрібно.

— Це вам з хлопцями. А що твій Басман-бек подумає? Що більший буде твій будинок, то більше він тебе поважатиме. А отже, й довірятиме. Так що тримай…

Леміш витяг капшук з грішми й подав Швайці.

— І ось ще… Лубенський староста плакався, що татарські кайсаки захопили його людей. То коли зустрінеш їх десь на кримському невільничому ринку, постарайся викупити.

— Постараюся, — кивнув Швайка. — Але я, пане старосто, хочу з тобою порадитися ось з якого приводу. Розумієш, я думаю лишитися в Криму назавжди.

Ліва Лемешева брова поповзла вгору.

— Це ж як розуміти?

— А так. Гадаю, що чи вхекаємо ми Менглі-Гірея чи ні — справа не зміниться. Крим як змушений постачати невільників Порті, так і надалі це робитиме, бо ж під Портою ходить. А от коли підняти повстання…

— Як ти сказав? — Леміш не повірив своїм вухам. — Повстання?

— Так. Розумієш, я підрахував, що нашого брата в Криму майже стільки ж, як і самих татарів. Тож почав оце збирати найневдоволеніших.

— Ну, Пилипе… — видихнув Леміш. — Та це ж… це ж… Ану, давай танцювати саме з цього місця!

— То я й танцюю, — всміхнувся Швайка. — Маю вже близько двох сотень вірних хлопців. Серед них є й купці, і каменотеси, і ратаї з пастухами. Навіть кілька яничарів є. І не лише в Бахчисараї, а й у Кафі, Ґьозльові чи, коли по нашому, Козлові. За рік, гадаю, до тисячі набереться.

Леміш гарячково потер руки.

— Так так… А решта — чи піде вона за тобою?

— Зробимо все, щоб пішли. А до того зачекаємо, доки Вирвизуб з товариством перебереться на пониззя Дніпра, щоб заступити дорогу татарам на правий берег. А коли він раз-другий надає їм по шиї, то поголос про нього розійдеться по всьому Криму. І тоді підійме голову навіть найобережніший з невільників. Тож нам лишиться хіба дочекатись, коли Вирвизуб зі своїми хлопцями якоїсь ночі підпливе на човнах до Криму, скажімо, десь біля Козлова. Там мої люди ніби випадково залишать кілька табунів. Вирвизуб пересяде на них і помчить на Бахчисарай. Тієї ж ночі піднімемося й ми — і не в одному місці, а скрізь, щоб Менглі-Гірей не знав, куди кинутись насамперед. А там, дивись, і всі невільники візьмуться за вила, за коси… Ну, як тобі мій задум?

Леміш розвів руками.

— Навіть слів не маю… Тільки… Чи не надто ти покладаєшся на Вирвизуба?

— У тому то й справа, — зітхнув Швайка. — Тож, пане старосто, коли ти згоден з моїм заміром, то мусиш допомогти. Інакше нічого не вигорить.

— Всім, чим завгодно… — Леміш, схоже, ще не прийшов до тями. — Але чим саме?

— Людьми. Бо сил у Вирвизуба не так уже й багато. А ще треба заповнити пустку, що залишиться після нього. Інакше пуповина між Вирвизубом і Україною буде перервана. Тому треба Вирвизубових хлопців замінити твоїми, пане старосто, черкаськими і якими ще там завгодно. Вони не тільки підтримуватимуть Вирвизуба, а й стерегтимуть плавні від ворсклянських і перекопських татарів. Бо ті можуть знову посміливішати і взятися за старе.

— Маєш рацію. Хоча… — зам’явся Леміш. — Людей і так не вистачає. Сам бо знаєш, що не перестають набігати кримські чамбули[15]. А проти них теж треба когось тримати. Але для такого діла…

І Леміш ляснув по столу з такою силою, що з вулиці озирнулися на садок старости.

Та за мить Леміш спохмурнів.

— Слухай… а хто ж може тебе замінити? Я, Пилипе, без тебе мов без вух і очей!

— Є один, — відказав Швайка.

— Це ж хто?

— Мій джура Грицик.

— Наскільки я знаю, він ще пішки під стіл ходить…

— Та ні, під столом він уже не вміститься. Йому вже сімнадцяте літо пішло. Я теж у такому віці починав. І винахідливий не по літах. Пам’ятаєш, як він обвів довкруж пальця пана Кобильського?

Широкий усміх сплив на Лемешевому обличчі.

— А, цей… Тоді інша справа. Я гадаю…

Докінчити він не встиг. На вулиці затупотіло, гулко ляснула хвіртка і до саду увірвався пишно одягнений вершник. Зупинився перед Лемешем і урочисто мовив:

— Його ясновельможність хоче бачити за своїм столом вашу милість!

Леміш окинув його похмурим поглядом.

— А тебе що, не вчили вітатися?

Вершник знехотя схилив голову.

— Його ясновельможність хоче бачити за столом вашу милість…

Обличчя Леміша прорізала глибока зморшка.

— Гаразд. Передай його вельможності, що незабаром буду.

— Його ясновельможність хоче бачити вашу милість за столом негайно, — не змигнувши оком, сказав вершник, хитнув головою і наступної миті зник у густій куряві.

Леміш провів його спопеляючим поглядом і вилаявся.

— Здогадуюся, що та ясновельможність — пан Заремба, — сказав Швайка.

— Та він, він, хай йому нечистий! Лізуть на нашу шию, мов ті змії. І нічого йому не переч, бо ж, бач — цяця велика, має дарчу від самого великого князя литовського! Я перед ним, як порожнє місце, бо ж правую лише від імені воєводи київського.

— І багато за ним земель?

— Звідси — і аж до Сули.

Швайка свиснув.

— Ого! Мабуть, чимось прославився?

— Та де там прославився! Подавав сподні якомусь ляському магнатові, тоді представляв його інтереси у дворі великого князя литовського. Ссав їх, як хитре теля двох мамок. А їм що? Їм вигідно дарувати нічийні землі. Вдасться їх освоїти — добре. Знесуть голову такому ось Зарембі чи Кобильському — теж невелика втрата: завтра прийде ще якийсь дурень. — Леміш зітхнув. — Воно ніби й добре, погано тільки те, що ці Заремби й Кобильські поводяться так, ніби я їм не переяславський староста, а слуга.

Леміш лайнувся ще раз і наказав кільком слугам озброїтися і їхати за ним.

— Дожився, бач, — уже боюся сам-один їхати до того зуха, — поскаржився він. — Чого доброго, ще накаже в холодну кинути. Слухай, а ти не хотів би зі мною поїхати? Заодно й побачиш, що воно за одне.

— Дуже радо, брате старосто! — усміхнувся Швайка.

— От і добре…

Вони виїхали на вулицю в супроводі десятка козаків. А ще за хвилю звідкілясь, мов із-під землі, вигулькнуло ще кілька пишно вдягнутих вершників і подалися за ними.

Рука Швайки мимоволі потяглася до руків’я шаблі.

— А то хто такі? — запитав він.

— Не зважай, — сказав Леміш. — Клятий Заремба зумисне їх підсилає, аби мені терпець урвався. І тоді в нього буде прегарна нагода поскаржитися на мене великому князеві.

Швайка знову свиснув.

— Веселе життя, — сказав він. — То цей Заремба — що? — хоче поселитися в твоєму маєтку?

— Слава Богу, ні. Збирається звести палац десь біля річки Золотоношки. Подобається йому, як блищить там дно. Наче золото хтось розсипав… Ет, Пилипе, мабуть, треба знову тікати у плавні! — Леміш знуджено посміхнувся. — Як гадаєш, приймуть мене там?

— Тільки не здумай так чинити! — різко відказав Швайка. — Ти тут потрібен. На тебе вся надія.

— Та яка там надія! — буркнув Леміш. — Цей Заремба вже почувається єдиним паном. Три дні тому в Драбівцях та Житняках почистив усі комори. І трьох чоловік закатував на смерть за те, що спробували чинити опір. А он і він сам, катюга…

Пан Заремба розкинув своє шатро перед дібровою, під розлогим дубом. Десь тихо грали музики, з поштивим схилянням туди-сюди сновигала челядь, біля річки голі жовніри купали коней.

Сам Заремба сидів у позолоченім кріслі на невисокому пагорбі і вдивлявся за Трубіж — розглядав неозорі простори. Він так захопився тим спогляданням, що й не звернув уваги на Леміша та його людей, що зупинилися за десяток кроків від нього.

На лицях Зарембових слуг промайнули глузливі посмішки. Леміш скрипнув зубами, проте стримався.

У глибині діброви подала голос зозуля. Коли вона нарахувала до тридцяти, Заремба повернувся до Леміша і невдоволено сказав:

— Я на вас чекав раніше, пане старосто.

— Вибачте, ваша мосць, — схилився Леміш. — Нагальні справи.

— Ваші справи могли б і зачекати, — невдоволено мовив Заремба. — Є речі значно важливіші.

Він помовчав, аби присутні зрозуміли значущість мовлених ним слів і повів далі:

— Перш ніж оглянути даровані мені самим… — він значуще підняв догори вказівного пальця, — землі, я хотів би дещо з’ясувати. Якщо ви, пане старосто, уже встигли завважити, я намагаюся порадитися з розумними людьми, перш ніж почати діяти.

Власне, свою діяльність він уже розпочав. Неподалік, під іншим деревом, стояло трійко чоловіків із зв’язаними за спиною руками. Пригледівшись, Швайка в одному з них упізнав Грицька Грабенчука, котрий минулого року козакував аж біля Хортиці. По розшматованій сорочці і кривавих смугах на обличчі Швайка зрозумів, що його вже пригощали канчуком.

— Пане старосто, ви знаєте цього? — запитав Заремба і тицьнув канчуком на Грабенчука.

— Так, ваша вельможність, — відказав Леміш. — Це кропивнянський староста.

— І хто ж його поставив гм-мм… на старостування? — поцікавився Заремба.

— Це право, дароване мені, — з гідністю відказав Леміш. — І я не розумію, чому він потрапив у вашу немилість.

— Он як… То мушу заявити, пане переяславський старосто, що цей ваш староста поводиться як останній покидьок і хам, чого я терпіти не збираюся. Вам відомо, що він учинив?

— Поки що ні… — через силу мовив Леміш.

— Шкода, — зітхнув Заремба. — Я гадав, що переяславський староста має знати про все, що діється у його володіннях. То мушу заявити, що цей староста, цей хлоп, відмовився виконувати мої накази! Коли мої люди зажадали від мого імені двох чоловік, котрі мають стати жовнірами у моєму війську, він відказав, що виконуватиме лише ваші, пане переяславський старосто, накази! Себто я для нього ніхто. Я, котрому сам король і сам великий литовський князь виявляють ласку! Мало того, коли мої люди хотіли покарати його за нечувану зухвалість, йому на захист кинулося ось це бидло, — він кивнув на товаришів Грабенчука. — То що я повинен з ним учинити, пане старосто? Спустити з живого шкіру чи посадити на палю? — Заремба криво посміхнувся. — Як бачиш, пане старосто, я не прихильник самосудів. Перед тим, як діяти, я завжди раджуся з розумними людьми. Ну, що скажеш?

Швайка ще ніколи не бачив Лемеша таким. Ще трохи — і той, схоже, вчинить щось страшне. Але йому цього не можна, ні в якому разі не можна! Бо коли й пов’язує бодай якась ниточка козаків з їхньою землею — то це саме він, Леміш.

Швайка торкнув поводи і виїхав наперед.

Заремба здивовано втупився у нього.

— Ти хто такий? — вигукнув він.

— Я вивідник у татарському степу, ваша ясновельможносте, — сказав він. — Переяславський староста може засвідчити — у тому, що наші землі не такі розграбовані, як інші, є й моя заслуга. А також і його, — Швайка кивнув на Грабенчука. — Ми не раз ходили з ним на татарів і щоразу він поводився мужньо й хоробро. І завжди приязно ставився до корони.

— А чи не здається тобі, вивіднику, що ти сунеш свого носа до чужого проса? — примружився Заремба. — Це у вас, пане старосто, всі такі? — звернувся він до Лемеша.

Той не відповів.

— Починайте, — звелів Заремба слугам.

У повітрі засвистіли нагаї, полишаючи на Грабенчуковій спині криваві смуги.

Швайка витяг шаблю і став поруч з Грабенчуком.

— Ваша ясновельможність, це чесна людина і віддана короні! — вигукнув він. — Ще раз прошу вашу милість спочатку розібратися, в чому справа. Може, вас ввели в оману.

— Ти що — змушуєш мене сумніватися в моїх людях? — обличчя Заремби почало буряковіти. — Та хто ти такий, щоб мені перечити?

— Вашмосць, це відомий вар’ят, — виступив наперед один із слуг. — Я був у дворі пана Кобильського і бачив, як цей зі своїми людьми збиткувався над підданим корони.

— Он як… — загрозливо почав Заремба.

Швайка повів очима навколо себе. Помітив як на пружився Леміш, як руки його охорони потяглися до шабель. Зараз має статися сутичка, яку можуть потрактувати як повстання…

Ні, не варто Василеві виказувати себе чи ставати на прю з представником самого короля, не варто! Він ще не раз знадобиться, коли татари здумають прийти в ці землі…

Не роздумуючи, Швайка смикнув поводи і Вітрик звівся дибки. Почт ще не встиг змигнути очима, як Швайка сховався за деревами.

— Наздогнати! — вереснув Заремба.

Кілька жовнірів, заважаючи одне одному, кинулися до коней.