Джури-характерники

САЇД-МУРЗА ПОШИВСЯ В ДУРНІ

Сонце вже повертало на захід, коли на краю татарського табору вигулькнуло кілька постатей і покотило у їхній бік. Одна з них ще здалеку помахала рукою і Санько впізнав у ній Грицика. За хвилину вершники зупинилися біля підніжжя пагорба.

Передній, похмурий, зі знаком сотника, голосно вигукнув:

— Чом так далеко зупинилися?

— Я вже твоїм людям, шановний сотнику, казав, що ми не могли прибути разом, — улесливою скоромовкою заторохтів Грицик. Видно, він почувався між прибульцями своїм. — То щоб не розшукувати один одного в такому натовпі, ми домовилися зійтися тут і вже разом…

— На чабанів ви ніби не схожі, — перебив його сотник, оглядаючи Швайчину ватагу. — На чинбарів теж. Розбишаки-кайсаки, чи що?

І він розреготався із власного дотепу.

— Та ні, шановний онбаші, — посміхнувся і Швайка. — Ми тихі люди, своїх не чіпаємо.

Сотник вколов його пильним поглядом.

— Схоже, що саме ти є тут за старшого. Так?

— Так, шановний онбаші.

— Значить, своїх не чіпаєте? — перепитав онбаші-сотник і розкотисто зареготав. — Так я вам і повірив!

Нараз сотник різко обірвав сміх і окинув ватагу нищівним поглядом.

— Ану, годі вилежуватись! — гарикнув він. — Оцей, — сотник кивнув на Грицика, — знає, де має бути ваше місце. Тож чекаю вас там під ранок. Тільки ж дивіться мені — за будь-який вкрадений цвях чи вуздечку шкуру спущу!

Коли він зі своїми людьми від’їхав на сотню кроків, Грицик злетів з коня, обійняв Швайку, а тоді ляснув себе по колінах і захоплено вигукнув:

— Ой, аби ви знали, що там зараз чиниться! Саїд-мурза геть оскаженів. Зараз його люди шмагають усю Самедову ватагу і допитуються, хто з них відпустив полонених. І Зарембу разом з ними.

— Мабуть, шкодує Саїд-мурза, що не зміг заробити на нас, — зблиснув зубами Хасан.

— Може, й так, — гмикнув Грицик. — Але я гадаю, що йому інше пече. Всі, як один, з тієї ватаги твердять, буцімто за ними постійно скрадався вовк…

Швайка запитально поглянув на Санька. Той кивнув головою.

— Це Куций, — пояснив він. — Він час від часу показував їм вуха.

— А вони, Пилипе, вирішили, що то був ти, — сказав Грицик. — Бо в степу всі знають, що лише ти вмієш перевтілюватися у вовка.

— Я такий, — усміхнувся Швайка і прикусив травинку гострими зубами.

— А як вони полягали спати, — вів далі Грицик, — тоді ти буцім підкрався до бранців і звільнив їх. Але Саїд-мурза їм не вірить. Він каже, що тоді Швайка і їх, сонних, порішив би. Та позаяк усі вони живі-здорові, то тут щось не те… І лупцюють їх зараз так, що не дай Боже! А коли я вже збирався сюди, то довідався, що Саїдові-мурзі байдуже, скільки поляже чаушів — головне, щоб йому нарешті дістали гяура Швайку. Мабуть, добряче ти йому допік, Пилипе.

— А що з нашими слідами? — запитав Хасан.

— Нічого такого, — відказав Грицик. — Знайшли їх. І погнали по тих слідах цілу сотню чаушів.

— Та ти що! — схопився один з татарчуків. — А коли вони докумекають і наскочать сюди?

— Не наскочать, — заспокоїв його Грицик. — Там ще з досвітку пастухи переганяли табуни і все затоптали… А тобі Санько вже розповів про те, що ми замислили? — звернувся він до Швайки.

— Та розповів, — відказав Швайка.

— То що скажеш?

— Непогано придумали.

— То — що? Ти згоден з нами?! — розквітнув Грицик.

— Та згоден, інакше ви не відчепитесь… А тепер, товариство, трохи відпочинемо з дороги, бо цієї ночі нам знову буде не до сну.

— А ми?… — почав Хасан.

— Ви теж лягайте. Сьогодні всім знайдеться робота.

На небо вже сходили зорі, коли вони рушили до табору. Дістатися до намету Саїда-мурзи виявилося справою не такою вже й складною. Ніхто їх не зупиняв, ніхто ні про що не розпитував. Та все ж кроків за п’ятдесят Швайка зупинив загін. За його переконанням, саме тут проходила невидима межа. І варто комусь її перетнути, як стрепенеться десяток охоронців, вилетять з піхв швидкі кривулясті шаблі, а стріли звично вляжуться на тятиви луків. А тут, за межею, кожен займається своєю справою. Хто чистить шаблю, хто догризає кістку, хто ходить у пошуках товариша, що забалакався десь біля другого багаття.

— Чом не спиться, батири? — веселим голосом поцікавився сутулий татарин, що трапився на дорозі.

— А то вже не твого розуму діло, — зверхньо відказав Швайка.

— Та я що… я ж просто так… — знітився сутулий і поквапився розчинитися в темряві.

Швайка зіскочив з коня і крадькома роззирнувся. Так і є, їх уже помітили. Он троє ліворуч від шатра повернулися в їхній бік. Двоє праворуч теж зацікавилися ними. Атож, далі таким натовпом іти до шатра небезпечно.

— Стежте за нами, — пошепки наказав він Грицикові. — І коли що — здіймайте якомога більший шарварок.

— Добре-добре. Все, як домовлялися, — запевнив його Грицик і з шумом втягнув ніздрями повітря. — Тільки ж ви не баріться…

— А це вже як вийде, — відказав Швайка і кивнув Санькові, що теж зіскочив з коня.

Неспішною ходою людей, що не одну годину провели в сідлі, вони рушили до шатра. Нараз один з тих, хто ніби знічев’я прогулювався перед входом, стрімко попрямував до них.

— Хто такі? — в його голосі бриніла підозра.

— Маємо новини, — відказав йому Швайка і звичним рухом витяг з кишені пластину з зображенням яструба.

Охоронець підніс її до очей і мимоволі виструнчився. Лише знатні люди носили при собі знаки з зображенням хижих звірів та птахів. Він так захопився розгляданням знака, що навіть не помітив, як пильно втупився в нього очима молодий супутник поважної особи.

Нараз охоронець хитнувся і вже якимось сонним голосом проказав:

— Шановний Саїд-мурза саме готується до сну… Втім…

Він віддав знак Швайці і з легким поклоном відступив убік.

Так само вчинив і вартовий, що стояв перед входом до шатра. А от що буде далі…

Шатро Саїда-мурзи було поділене на дві половини. Ближче до входу стояло двоє таких широкогрудих батирів, що, здається, навіть стріла не дістала б їх нього серця.

— Ми з новинами до хана, — пояснив їм Швайка. Він дивним чином теж відчув потужні гарячі хвилі, що їх Санько насилав на велетів.

Подіяло. Батири привітно вказали руками на покій свого повелителя, а тоді якось дивно струснулися й завмерли. Їхні очі втупилися кудись понад голови козаків. Про всяк випадок Санько лишився з ними, а Швайка відхилив запону, що вела до покоїв Саїда-мурзи.

Саїд-мурза ще не спав. Це одна з вад ханського життя. Коли перед битвою навіть наймудріші з нукерів поспішають виспатися, то хан мусить ще і ще раз перевірити безпомилковість своїх задумів і майбутніх рішень. Бо ж битва починається не тоді, коли заграють сурми і заблискають шаблі, а тоді, коли про саму битву ніхто ще й гадки не має.

А от йому, Саїдові-мурзі є що згадати. І безславно програний бій у плавнях, що стався п’ять років тому, і такі ж безславні намагання обмежити уруський наступ з плавнів у татарські володіння. На хитрість Саїда-мурзи козаки відповідали своєю хитрістю. А скільки крові випив один лише вурдалака на ймення Швайка! Він, Саїд-мурза, віддав би всі свої незліченні отари і табуни тільки за те, щоб глянути в очі цьому найневловимішому з урусів. Заремба казав, що бачив його в Переяславі. А до Переяслава не так уже й далеко, тож цілком можливо, що Швайка і справді приклав руку до зникнення переяславського ясиру.

Нараз за стіною почулися кроки і завіса хитнулася.

— Це ти, Тагіре? — не розплющуючи очей, запитав Саїд-мурза.

— Ні, — відказало чужим голосом.

Сон миттю відринув від Саїда-мурзи. Він розплющив очі і втупився в нерухому постать біля дверей.

— Ти хто? — прошепотів він, відчуваючи, як запинається йому язик. — Хто тебе пропустив?

— Я — Швайка, — відказала постать, а тоді нечутно й стрімко, як промінець світла, ковзнула до нього. — Не чекав?

Саїд-мурза широко розкрив рота, щоб покликати на поміч. Проте покликати нікого не встиг — в його роті опинився кляп. А Швайка присів навпочіпки і в його руці зблиснуло криве лезо ятагана. Очі Саїда-мурзи полізли на лоба.

— Жити хочеш? — поцікавився Швайка.

Саїд-мурза посилено захитав головою.

— Тоді мусиш показати, де лежить лист від Менглі-Гірея…

За якийсь час він вийшов з ханських покоїв. Виструнчені батири усе ще незмигно зирили кудись удалечінь. Санько заспокійливо кивнув головою…

Грицик, що не відводив погляду від шатра, витер холодний піт і полегшено зітхнув: нарешті Швайка з Саньком вийшли! Вартові перед входом завмерли в низькому поклоні, пропускаючи високого гінця та його найближчого охоронника.

— Ну як? — запитав Грицик, коли Швайка з Саньком злетіли на коней.

— Потім, потім, — відмахнувся Швайка. — А зараз женімо щодуху!

За аулом Саїда-мурзи пересвистувалися ховрашки. Схоже, хтось їх налякав, бо вони надривалися так, наче з них здирали шкіру. Швайка з Саньком рушили в напрямку найголоснішого свисту. А за хвилину виявили, що ніякого ховрашка не було — то надривався Хасан. Трохи згодом під’їхало ще трійко свистунів.

— Висвистували вас так, аж щоки заболіли, — поскаржився Хасан. — Ну як, усе гаразд?

— У нас — так, — відказав Швайка. — А у вас?

— Теж непогано, — зблиснув зубами Хасан. — Два табуни хлопці вже погнали до Дніпра, а решту твої люди розігнали.

— Тоді чого ви тут розсвистілися?! — вигукнув Швайка. — Гайда за ними!

Витягнувшись довгим цугом, вони гнали коней цілу ніч. По дорозі ледь не розтоптали сторожову заставу Галіма-аги, що без поспіху поверталася від Дніпра. Галім-ага здивовано поглянув їм услід: навіщо гнати таку кількість коней та ще й серед глупої ночі? Але тут таки подумки гримнув на самого себе: не його діло зупиняти тих, хто їде від хана, його діло — ловити тих, хто крадеться до нього. А коли тупіт затих, Галім-ага тоскно зітхнув: його ватага так і не виявила переслідувачів, тож на нагороду сподіватися годі.

Вгодовані табуни летіли до плавнів цілу ніч. Татарчуки весело покрикували на коней і виляскували нагаями в повітрі. Швайка з рештою козаків їхали позаду, готові будь-якої миті перехопити погоню. Та її не було.

За кілька годин шаленого гону на них нарешті повіяло дніпровою прохолодою. Швайка поворушив ніздрями і звелів зупинитися.

Грицик, розминаючи затерплі ноги, підійшов до нього і поцікавився:

— Ну, як — на Саїдові можна ставити хрест?

— Можна, — відказав Швайка. Він витяг з-за пазухи якийсь згорток і почав розглядати його.

— То ти що — ятаганом його пригостив, чи шаблею дістав? — допитувався Грицик.

— Ні тим, ні тим, — відказав Швайка, не відриваючись від згортка.

— Невже руками задушив? — здогадався Грицик.

— Теж ні. Живий твій Саїд, не бійся.

— Живий? — вражено перепитав Грицик. — То на якого біса ми все це… — він тицьнув рукою на схід, — затіяли?

— А от на якого, — Швайка помахав згортком перед Грициковим носом. — Оцій цидулці немає ціни!

— Що це?

— Лист Менглі-Гірея…

— Та невже? — радісно стрепенувся Грицик. — Це той, у якому кримський хан пише, що хотів би мати більше ясиру?

— Еге ж.

— Сила! І все ж я не розумію, чому ти лишив того Саїда живим, — не відступав Грицик.

Швайка з докором зітхнув.

— Допустімо, я зробив би так, як тобі хочеться, — сказав він. — Що тоді було б, га?

— Одним негідником стало б менше, та й годі.

— Не кажи, — заперечив Швайка. — Це для нас він негідник. А для своїх після такого він став би героєм, мучеником, якого забили якісь Швайчині зарізяки. А далі вони зібралися б у ватагу і подалися за Сулу — мститися за свого героя. А тепер — Саїд хоч і живий, проте сів у таку калюжу, що навряд чи з неї колись і вилізе. А за таких ніхто не захоче мститися.

Грицик уперто пересмикнув плечем. Схоже, Пилипові слова його не переконали.

— То що ж він зараз робить? — запитав він Швайку. — Ліг собі та й спить?

Швайка засміявся.

— О, зараз йому не до сну! Зараз він думає, як йому виправдатись перед самим Менглі-Гіреєм за таку роззявкуватість. А ще, мабуть, розшукує тих, хто сеї ночі пропустив до нього Швайку. Себто мене. А тепер, друже, якщо ти відпочив, гукай добрих хлопців та бери оцю ось цидулу і махом вези її до переяславського старости. І пам’ятай — головою за неї відповідаєш!

— Можна, я поїду з ним? — виступив наперед Хасан. — Найкоротша дорога звідси — через наш улус. А там мене кожен знає.

Якусь мить Швайка пильно вдивлявся Хасанові в очі. Тоді кивнув головою.

— Може, так навіть і краще, — схвалив він. — Але це ще не все…

Він витяг з череса якусь блискучу річ і простяг її Грицикові.

— Візьми, це пайцза самого Саїда-мурзи. З такою і найлютіший з Саїдових розбишак тебе й пальцем не зачепить.

— А ви як? — поцікавився Грицик, ставлячи ногу у стремено.

— А ми тут ще трохи побудемо. На той випадок, як Саїд-мурза все ж насмілиться погнатися за нами.

Коли Грицик з товаришами зникли вдалині, Швайка повернувся до товариства і сказав:

— Ну, хлопці, гра закінчилася. Тепер на нас чекає нелегке діло.

Розбишацькі ватаги заворушилися ще вдосвіта. Вогнів не розводили. Нашвидкуруч перехопили що в кого було і почали вилаштовуватися у сотні й тисячі. Приглушеними голосами лаялися десятники, пронизливо іржали коні. Нарешті, розділена на чіткі квадрати, орда застигла перед шатром Саїда-мурзи.

Проте той не виходив.

«Мабуть, проспав», — подумав не один кайсак, дивлячись на вартових, що непорушно завмерли перед входом.

Тяглися довгі хвилини. То тут, то там почав здійматися невдоволений гул. Зрештою кілька отаманів, збившись для хоробрості докупи, подалися до шатра.

Як не дивно, вартові біля входу їх не зупиняли. Вони спали навстоячки, злегка похитуючись, наче під поривами вітру. Отамани постояли перед входом, про щось перемовилися, а тоді найсміливіший з них ковзнув до шатра. За ним вервечкою подалося ще четверо.

В передпокої непорушно завмерли два велети-батири. Вони не зверну и на прибульців ніякої уваги.

Трохи повагавшись, отамани відхилили завісу до спальні їхнього повелителя.

Саїд-мурза лежав на своєму ложі. Проте він не спав, бо як можна було заснути, коли руки-ноги зв’язані, а в роті стирчить ганчірка?

— Ваша високосте, що це з вами? — запитав один з отаманів, коли Саїда-мурзу розв’язали і вийняли з рота ганчірку.

Саїд-мурза кілька разів хапнув повітря і, болісно морщачись, заходився розтирати руки.

— Хто вартував уночі? — просичав він. — Негайно сюди!

А коли розвиднілося, стійбищем поповзли чутки, нібито сьогодні вночі до шатра їхнього мурзи пробрався не хто інший, як сам гяур Швайка. Але як це йому вдалося — ніхто пояснити не міг. Старший охоронної сотні особисто допитував не тільки вартових, а й усіх, хто розташувався на ніч біля шатра Саїда-мурзи. Проте й він небагато довідався. Вчора, коли зійшов місяць, неподалік від шатра зупинилося з тридцять вершників. Двадцятеро з них майже одразу подалося в степ, а двійко спішилися і рушили до шатра. Але що там трапилось, як тим двом вдалося пройти повз вартових, так і зосталося таємницею. Вартові стверджували, що ніхто до шатра не входив, а все було навпаки: до них вийшов сам Саїд-мурза і повідомив, що почувається кепсько, тому похід у плавні відкладається до кращих часів. А щоб ті, хто прийшли на його заклик, не поверталися з голими руками, він, Саїд-мурза, велить видати кожному чаушеві барана зі своїх отар. А кожен десятник мусить отримати коня…

Кинулися татари туди, де ще вчора звечора погойдували товстими курдюками вгодовані вівці і ситі коні, — та вже нічого не застали. Там наче ураган пролетів, змішавши табуни з отарами й чередами. Тож доки одні обурювалися підступним Швайкою і вимагали негайної помсти, інші захопили те, що лишилося від табунів і розчинилися в неозорому степовому просторі. А коли сонце висушило росу, довкола шатра Саїда-мурзи залишилася тільки ущент витолочена трава і купки овечих буруб’ячиків.