Джури-характерники

ДНІПРО ГОРИТЬ

Довго виглядати галеру не довелося. Невдовзі з далекого диму випірнули високі щогли, ось вони вивищилися над очеретами… І поранені, і дітлахи втупилися в них поглядами.

— Ми — скеля, ми — скеля… — спочатку урізнобій, а потім злагоджено заговорили вони. — Звертай направо…

Вітрила стрімко наближалися, збільшуючись у розмірах. Вони вже нависали над очеретами, ось вони зайняли майже чверть неба… ось уже майже половину…

— Ми — скеля, ми — скеля, — наче молитву, від якої залежало їхнє життя, повторювали діти й поранені. — Звертай направо, звертай…

Галера повільно обійшла хмару диму, що струмувала над останнім островом, і вийшла на чисте плесо. З татарських грудей вихопилося полегшене зітхання: диму поперед них не було. Неподалік ледве виглядав з води невеликий низенький острівець. А за ним знову розкинулася ген до небокраю неозора водна гладінь. Капудан-паша втішено хитнув головою: там можна було розвернути галеру. Потім треба дочекатися, доки на козацьких островах вщухнуть пожежі і розвіються дими, і тоді можна знову спуститися вниз по Дніпру, поливаючи стрілами все, що ще рухатиметься.

— Прямо вперед! — наказав він.

Пролунали вигуки наглядачів, хльоснули нагаї — і гребці запрацювали веслами. Військовий корабель продовжив свій рух проти течії.

— Бери праворуч! — почав було капудан-паша і раптом зупинився. Ні, здається, треба взяти ліворуч. Так, щось йому ніби підказувало, що треба звернути праворуч. Це коли пливти вгору. Але ж лоцман, татарин з місцевих, стверджував, що Дніпрова бистрина майже увесь час притискається до високого протилежного берега. Атож, майже… А що, коли вона саме в цьому місці відходить від нього? Ет, це ж треба, щоб на самому початку битви в місцевого лоцмана вцілила козацька стріла і тепер нема в кого й спитати!

Капудан-паша озирнувся, ніби все ще сподівався на підказку, тоді перевів погляд на сонце. Воно стояло низько над обрієм. Тож рухатися далі було небезпечно. У темряві, що от-от мала наступити, дуже легко увігнатися з розгону в мілину. Тому треба зупинитися і зачекати ранку.

— Кидати якір! — скомандував капудан-паша.

Якір безшелесно пішов під воду, галера схитнулася раз, другий і завмерла.

Телесик розчаровано перезирнувся з Чорториєм: вийшло зовсім не так, як хотілося. Мало того, що галера не сіла на мілину, то вона ще й зупинилася посеред Дніпра, перетнувши сполучення між ними й козаками. Як же тепер бути?

На небо повільно викочувався повен місяць. В очеретах час від часу тривожно скрикували качки: їм усе ще снилися курні дими. Спало татарське військо по обидва береги Дніпра і лише пригаслі вогні показували місце його розташування. Спав Менглі-Гірей і йому бачився чудовий сон, навіяний заспокійливими словами капудана-паші, мовленими звечора: велетенський військовий корабель повільно розвертається посеред Дніпрового плеса і велично рушає вниз за течією. Нукери випускають у острів стрілу за стрілою і кожна знаходить свого козака…

Зненацька крізь сон до нього долетів стривожений голос юртджі:

— Повелителю, на лівому березі щось діється…

Менглі-Гірей з зусиллям розплющив очі.

— Що ти сказав? — запитав він.

— Я кажу, повелителю, що на лівому березі щось діється.

— На лівому?

Менглі-Гірей струснув головою, проганяючи рештки сну, і глянув туди, куди показував юртджі. Так, на низькому лівому березі діялося щось незвичайне. Пригаслі вогні спалахнули знову і їх було стільки, що здається, загорівся увесь степ. А ще звідтіля долинав якийсь шум і досвідчене вухо Менглі-Гірея одразу вловило, що цей шум скидається на гамір бойовиська. А ще за мить на воді з’явилася темна цятка, що наближалася до корабля, збільшуючись у розмірах. Незабаром стало ясно, що то був невеличкий човен. Ще трохи — і він впритул наблизився до галери. Аби не стикнутися з нею, весляр уперся в обшивку веслом, і задихано вигукнув:

— Повелителю, зі степу налетіли козаки!

— Як? — вихопилося у Менглі-Гірея. — Звідкіля вони взялися?

— Того наші мурзи не відають. Але вони б’ються, мов шайтани! Уже встрелили двох тисяцьких, розігнали коней і захопили половину човнів!

Вчорашні невільники й справді скидалися на шайтанів. У пошматованій одежі, зі скривленими від лютих криків ротами, вони нагадували вихідців з того світу, яких уже ніщо земне не лякало.

Грицик і Санько першими увірвалися в табір. Вони летіли пліч-о-пліч, і шаблі безперервними блискавками спалахували над їхніми головами. За ними щільною лавою накочувалися Гуркан з Ґьозльова, Демид Верес із гір, Гаврило Кощавий з Бахчисараю і ще зо дві сотні їхніх побратимів. Вела їх не лише зненависть до поневолювачів, а й відчуття великої, непоправної провини. Лише зараз до них почало доходити, як необачно вони знехтували Швайчиним задумом. І тепер вчорашні невільники намагалися виправити свою помилку навіть ціною власного життя…

За якусь хвилину сонні очерети перетворилися на киплячий казан, у якому годі було щось розібрати. Нападники металися поміж переляканих, сонних татарів, вигукували хрипкими, натужними голосами страшні прокляття і рубали, рубали, рубали… Тікали татари в ніч, зопалу налітали на вбитих товаришів, зашпортувалися об палаюче гілляччя — воно з тріском відлітало далеко від вогнищ, запалювало суху траву, зістрибувало на одежу і вже не один татарин живим факелом гасав по табору.

І все ж татар було надто багато, щоб розбігтися від першого удару. То в одному, то в іншому місці усе наполегливіше скликали своїх людей десятники та сотники, і навколо них збиралися усе більші натовпи, що не тільки відбивалися від несподіваних нападників, а й самі почали переходити в атаку. Зрештою козаки змушені були відійти в степ, аж доки розчинилися в напівпрозорій імлі. Проте далеко не відходили, час від часу змигували їхні бистрі постаті, ніби запрошуючи гнатися за ними. Але татари не піддавалися на цю нескладну військову хитрість. Щільними гуртами витанцьовували вони край освітленого вогнищами стійбища, посилали у степ хмари стріл, проте кидатися услід за козаками не наважувалися, бо ж ніхто не знав, скільки їх там було…

Швайка вперше не міг брати участі в битві. Десяток козаків ще перед початком битви обережно перенесли його до берега, де, на їхню думку, мали бути татарські човни. А що перед ними походжали вартові, то двійко козаків нечутно розчинилися в темряві. Невдовзі почувся здушений хрип і звуки від падіння важких тіл.

А ще за мить Швайку перенесли в один з човнів. Тут розпоряджався вусатий, незнайомий Швайці невільник, якого всі називали Миколою. Микола підклав під Пилипову голову щось м’яке, а тоді звернувся до двох козаків:

— Везіть, хлопці, нашого Швайку на острів, та не забудьте подавати голоси, бо там можуть подумати, що то не ви пливете, а татари. А ми тута ще трохи потовчемося…

Добре порадив Микола.

Не встигли козаки, тихенько перемовляючись, наблизитися до темної смуги очеретів, як звідтіля долинуло:

— Гребіть сюди… тут протічок…

Ще за мить з імли випірнуло кілька високих і з десяток малих постатей.

— Добре, що голоси подавали, — сказав хтось із них. — Бо перестріляли б вас, мов куріпок. То чиї будете?

— Ми з Криму, — відказав один з прибульців. — Втікачі. Швайку веземо.

— Дядька Пилипа? — радісно вигукнув дитячий голос.

Невдовзі Швайка лежав поруч з іншими пораненими. Біля нього скупчилася Телесикова ватага.

Телесик не розпитував Швайку, де той був і що робив. Були справи далеко важливіші — з імли виднілися контури величезного, на весь Дніпро, вітрильника.

— Став тут і не хоче нікуди йти, — жалівся Телесик Швайці. — Через нього ми не можемо дістатися до дядька Вирвизуба. То ви знаєте, що ми оце зараз надумали, дядьку Пилипе?

— Скажеш — знатиму, — відказав Пилип. Йому значно покращало. Він уже міг володіти лівою рукою. Ноги теж начебто слухалися його. І голова могла мислити. А коли так — то все, що з ним трапилось, не мало тепер ніякого значення.

— Ми вже зібрали хмиз і суху траву, — збуджено зашелестів Телесик на вухо Швайці. — А тепер складемо їх у копички, зв’яжемо між собою і розтягнемо упоперек Дніпра. А тоді разом запалимо і пустимо прямо на те їхнє човнище.

— Хвацько придумали! Молодці! — сказав Пилип. — Дійте, хлоп’ята! Шкода, що я тим часом не зможу вам помогти.

— Нічого, ми й без вас упораємось, — запевнив його Телесик.

Серед ночі дими розвіялись і через усе плесо Дніпра пролягла тремтлива місячна доріжка. Все було так, як і сотні літ до цього. Хіба що посеред річки нависав величезний військовий човен, що скидався на якогось первісного звіра.

Менглі-Гірея знову хилило в сон. Він улігся на бік і підклав під щоку долоні. Зненацька чийсь здивований і водночас зляканий вигук розітнув дрімотну тишу. Менглі-Гірей схопився на ноги.

Просто перед галерою щось діялося. Миготіли, переміщаючись з місця на місце, якісь вогники. Вони все далі й далі втікали один від одного, аж поки перетнули упоперек увесь Дніпро. Зненацька там, де вони щойно блимали, спалахнули яскраві вогні.

— Що б це мало значити? — запитав Менглі-Гірей свого юртджі, котрий випірнув з імли.

— Зараз, повелителю, дізнаюся, — сказав той і скотився по східцях. За мить повернувся.

— Капудан-паша теж нічого не може сказати, — доповів він. — Проте йому здається, що кляті кайсаки щось затіяли.

— Це й сліпому видно, — сердито кинув Менглі-Гірей. — Треба дізнатися, що саме!

— Слухаю і підкоря…

Юртджі змовк на півслові, бо вогні зненацька зрушили з місця й почали швидко наближатися.

— Готуйсь! — пролунав голос капудана-паші. Стріляй!

Сотні стріл зі свистом полетіли назустріч вогням. Проте вогні не погасли. Навпаки, вони розгоралися усе яскравіше. А за хвилину стало ясно, що то, наближаючись до корабля, палають копиці сухої трави. Деякі горіли так яскраво, що вогненними своїми язиками могли лизнути верхівку щогли. В обличчя татарам війнуло гарячим повітрям.

— Що це вони затіяли? — усе ще не міг збагнути Менглі-Гірей.

— Повелителю, я, здається, здогадуюсь, — відказав юртджі. — Схоже, ці палаючі копиці зв’язані між собою.

— Але навіщо…

— Повелителю, нам загрожує смертельна небезпека! Ще трохи — і вогні охоплять нашу галеру. А вона ж із дерева! — голос юртджі злетів до писку. — Вона ж спалахне, мов смолоскип!

— Назад! — вереснув Менглі-Гірей.

— Назад! — одночасно з ним пролунав і голос капудана-паші.

Зарепетували наглядачі, зі свистом заходили над головами рабів-веслярів канчуки. Завирувала під веслами вода, звільнений від якоря корабель зрушив з місця і, набираючи швидкість, поплив за течією. Проте вогні не відставали.

— Швидше, швидше! — надривався капудан-паша. Галера проминула козацький острів, над яким ще й досі димували очерети. Услід галері полетіли стріли й гучні, глузливі вигуки. Проте відповідати було ніколи: вогні от-от мали наздогнати корабель і взяти його в свої палаючі обійми. Тож веслярі налягали на весла, аж ті вгиналися, а яничари заворожено дивилися на полум’я і молили Аллаха, щоб усе минулося.

Ланцюжок вогнів переслідував галеру майже до Тягинської переправи. Тоді почав помалу згасати, аж доки зрештою перетворився на кілька димуючих копичок.

Розвиднювалося. Капудан-паша витер чоло і піднявся до Менглі-Гірея.

— Слава Аллахові, ми врятовані, повелителю, — сказав він. — Що робитимемо далі?

Менглі-Гірей озирнувся. Усе та ж неозора просторінь води. Майже, як море. Обабіч від ріки, то щезаючи за кущами, то вихоплюючись над самим берегом, трюхикали тисячі вершників. Вони чекали наказу свого повелителя. Але що він їм скаже?

Менглі-Гірей до болю закусив губу.

— Для того, щоб знову вступити в битву, потрібен простір для маневру, — перехопив його погляд капудан-паша. — А його нема. Найменша помилка — і можна налетіти на мілину. Та й… — капудан-паша на мить затнувся. — Половина моїх людей полягла.

Менглі-Гірей кивнув головою. Що капудан-паша хотів цим сказати, — було зрозуміло. Тому віддати наказ, щоб знову розвертатися у бік козацьких островів, було необачно. Капудан-паша хоча й називав Менглі-Гірея повелителем, проте повелівати капуданові міг лише турецький султан. Але той був далеко за морем.

— Зрозуміло, — сказав Менглі-Гірей. І по довгій паузі додав: — Отже, шлях один…

І він кивнув у бік моря. Капудан-паша на знак згоди схилив голову.

Враз Менглі-Гірей завважив, що біля нього вже давно стовбичить юртджі. Як завжди, в його руках був сувій і калям. Він готовий був записувати будь-яке слово свого повелителя.

Менглі-Гірей відчув, як горло йому стис раптовий гнів.

— Геть звідсіля! — насилу стримуючи себе, наказав він.

Юртджі здивовано вигнув брову.

— Але ж, сонцесяйний!… Для майбутніх поколінь кожне твоє слово…

— Геть! — заволав Менглі-Гірей так, що здригнулися навіть найсміливіші чауші. — Хоча…

Авжеж, може статися так, що поголос про цю втечу піде гуляти світами й віками. Тож, аби цього не сталося, треба придумати якесь виправдання. І неодмінно записати його, бо писане слово — не поголос, а документ, над яким не владні віки.

— Пиши, — звелів він юртджі. — Ми з шановним капуданом-паші прогулювалися по Дніпру і оце повертаємося назад. Прогулянка була приємна і надзвичайно корисна… І затям — ніяких козаків!

— Зрозумів, повелителю! — відказав, задкуючи по східцях, юртджі.