Джури-характерники

ГРИЦИКІВ ЗАДУМ

Санько з Грициком покривали очеретом дах хати тітки Мокрини. Така робота подобалася Грицикові чи не найбільше. Ще змалечку він, як вивірка, гасав на воронівських дахах, допомагаючи дорослим. І тепер він теж сидів на кроквах, вправно підбивав очеретяні кулі і час від часу питав:

— Ну як, добре?

— Ніби все гаразд, — відказував знизу Санько, а його мати схвально кивала головою. Зараз їй тільки й лишалося, що кивати. Бо вкривати дах вважалося справою не жіночою.

Зготувати обід для робітників зголосився Демко, котрого ніякий дах витримати не міг.

— Тітко, — сказав він. — А чи не дали б ви мені приготувати куліш?

— Як це? — не зрозуміла тітка Мокрина. — А я для чого?

Проте Демко таки вмовив її поступитися місцем біля вогнища, запевнивши, що він приготує не простий куліш, а козацький. Той, що навчив його варити дід Кібчик — найкращий кашовар на всьому Дніпрі.

І тепер Демко дмухав на вогнище й кришив старе сало, Санько з Грициком лагодили дах, а тітка Мокрина вперше в житті сиділа, склавши руки. Втім, сиділа вона лише кілька хвилин, а тоді все ж вигадала роботу й собі. Ще кілька років тому завівся у Воронівці звичай копати від хати чи від льоху потайний хідник у яр. Це на той випадок, коли татари нападуть зненацька і вулицею бігти до Городища буде вже запізно. Тож вона подалася до льоху, щоб підновити хідник, бо після зими він почав де-не-де осуватися.

— Це добре діло, — схвалив її намір Грицик, який зверху бачив усе. — І знаєте, тітко, що я ще придумав? Треба одразу за входом зробити місце для капкана. Знаєте для кого?

— Знаю, — долетів з підземелля глухий голос. — Та й хто б не знав!

— А я — ні, — зізнався Демко.

— Дивак, — сказав Грицик. — Це ж дуже просто! Уяви, що налетіли татари і вриваються на подвір’я твоєї Ждани. То вона що робить? Тікає до льоху, залазить у нору і ставить за собою капкан. А далі — уявляєш, що воно буде?

— Ну, це вже уявляю, — повагом відказав Демко. — Татари вриваються на подвір’я, кидаються за нею — і передній з них потрапляє в капкан. Доки татари гадатимуть, чого він реве, мов бичок…

— Бичка ти гарно придумав, — похвалив Демка Грицик.

— Не заважай, — відмахнувся Демко. — Так от, поки вони дізнаватимуться, чого він там реве, доки витягуватимуть його звідти, — вона вибереться до яру і — шукай вітра в полі!

— О, згадав! — Грицик ляснув себе по лобі. — Демку, а про що ви з нею балакали?

— Коли?

— Ну, тоді коли я від’їхав, щоб вам не заважати. До чого ви домовились?

Демко зів’яв. Він і сам не знав, до чого вони домовились. Після того, як хлопці розправилися з лящем, Ждана вивела їх за ворота. Демко тоді зупинився і хотів їй щось сказати, проте гарні слова в голову не приходили, а Грицик, як назло, був уже далеченько. То Ждана трохи постояла й сказала: «Їдь уже, нічого тримати уночі біля воріт чесну дівчину. А коли хочеш навідатися ще, то приїзди краще вдень…» При згадці про запрошення Демко розплився в усмішці.

— То вже наші справи, — відказав він. І не втримавшись, запитав: — Правда ж, вона гарна дівчина?

— Гарна, — згодився Грицик. — Коли здалеку.

— Це ж чому? — здивувався Демко і насупив брови.

— Чому, чому… спробував би ти повисіти поперек сідла, тоді б і взнав — гарна вона чи ні!

Демко розтягнув рота до вух. Це Грицик лише вдає, що невдоволений. А насправді все інакше. Вже на другий ранок Демко прокинувся від Грицикового реготу. Виявляється, той згадав, як повелася з ним Ждана і сміявся так, ніби це й не з ним сталося. Інший би, може, й образився, а от Грицик в усьому бачить щось веселе.

Нараз Грицик завмер.

— Хлопці, до нас хтось їде, — вигукнув він. — Летить, мов скажений!

Дорогою, що вела з Канівців, швидко рухалася якась цятка. Вона все збільшувалася і врешті Грицик розгледів у ній Швайку. Дивно. Два дні тому Пилип рушив до Переяслава, де збирався з тиждень побути. А тепер чогось галопує назад. Невже щось трапилось?

— Гей, Пилипе, ми тут! — гукнув Грицик.

Пилип завів Вітрика у двір, обтер його мокрі боки і лише тоді повернувся до хлопців.

— Не щастить нам, хлопці, з цими панами, — поскаржився він і припав до кухля з водою.

— Що, Кобильський повернувся? — стривожився Грицик.

Швайка пив довго. Тоді вилив решту води собі за комір і відказав:

— Якби ж то… Ні, наш Кобильський — немовля порівняно з новим паном Зарембою. Кобильський тільки лупцював, а цей на палі садить.

— Ого, — сказав Грицик і зліз із даху. — А ти не жартуєш?

— Тут, хлопці, не до жартів, — відказав Швайка.

Нараз він втягнув носом повітря і повернувся до вогнища, над яким парував казанок.

— Та розповідай же! — нетерпеливився Грицик.

— Потім, — відказав Швайка. — Я ж тільки зараз згадав, що майже добу в роті й ріски не мав!

Навіть тітка Мокрина визнала, що такий смачний куліш скуштуєш не щодня. Тож товариство заговорило тільки тоді, коли ложки зашкребли по днищу казана. Вони всілися під грушею і Швайка почав свою оповідь.

— От же й звір! — вилаяв Демко Зарембу. — Попадеться він у мої руки. А що з Грабенчуком?

— Не знаю, — відказав Швайка. — Сподіваюся, він лишився живий. А як ні — то ніколи собі не прощу.

— А що ти міг зробити? — сказав Демко. — Їх же, сам кажеш, ціле військо…

— Не у війську річ, — урвав його Санько. — Швайка, мабуть, боявся, що за нього вступиться Леміш зі своїми людьми, і тоді таке почнеться!

Швайка промовчав. Лише люто покрутив головою.

— Оце та-а-ак, — сказав Грицик, — просто хоч бери та й проси Кобильського знову повернутися.

— Облиш, — скривився Швайка. — Тепер нам не поможе й десять Кобильських. Тут, хлопці, треба або втікати цілими селами світ за очі, або щось придумати.

— О, я знаю! — подав голос Демко. — Треба зробити так, щоб того пана чорти забрали.

— Ти що — збираєшся його підстрелити? — поціка вився Грицик.

— А хоч би й так.

— Ні, так не вийде, — заперечив Грицик. — Його смерть може нам вилізти боком.

— Нічого не вилізе, — вперто обстоював своє Демко. — Ми після цього знову подамося в плавні, а там нас і дідько лисий не відшукає.

— А як бути з тими, хто лишиться тут? З Саньковою матір’ю, з твоєю Жданою, з її ріднею? Нас, може, й не знайдуть, а от на них відомстяться.

Якусь хвилю Демко розмірковував.

— Ти диви, — нарешті сказав він. — А я про це й не подумав… О, а що коли з нього, як з пана Кобильського, зняти штани? Саньку, ти зміг би знову прикинутись якимось великим цабе?

Тепер уже замислився Санько.

— Спробувати можна, — відказав він. — От тільки треба ще подумати, ким прикидатися.

— Великим князем литовським, — підказав Грицик. — Чи польським королем.

— А ти знаєш, які вони на вигляд? — втрутився Швайка.

— Ні, — визнав Грицик.

— То ж бо й воно. Ні, Санька ми залишимо на крайній випадок. А поки що треба придумати щось інше.

— Якби ж то знаття, що саме, — зітхнув Грицик.

— Думайте, хлопці, думайте, — попрохав Швайка. — Бо я не можу думати. У мені зараз кипить така лють, що нічого в голову не лізе, крім того, щоб відірвати йому голову.

— Татари, — нараз обізвався Санько.

— Що? — повернувся до нього Грицик.

— Татари, — повторив Санько і невдоволено скривився. — Чомусь перед очима лиш це одне слово крутиться. А чому — треба ще подумати. Зачекайте трішки…

— Татари, кажеш? — перепитав Грицик. Він наморщив чоло і втупився в землю.

Нараз обличчя його просвітліло.

— Хасан! — вигукнув він.

— Що? — не зрозумів Швайка.

— Хасан нам допоможе, ось що!

— Добра думка, — сказав Санько. — Я теж про це подумав. Тільки мені це не надто подобається…

Проте Грицика вже було не спинити. Він озирнувся, щоб переконатися, що їх ніхто не підслуховує, і почав:

— Отже, я пропоную таке…

Спочатку Швайка й слухати не хотів про те, що задумали хлопці. А тоді з безвиході махнув рукою і відвернувся. Схоже, іншого шляху у них не було.

За якусь годину Швайка з Демком уже їхали в татарський степ, а Грицик з Саньком — у протилежний бік — туди, де збирався вершити свої справи новий хазяїн цих місць — пан Заремба. Заярний заходився про щось гомоніти з воронівським старостою Байлемом, а Кривопичка з Одудом забрали до себе їхні родичі — адже хлопці не були тут понад три роки.

Пан Заремба навіть і в думках не мріяв, що його землі виявляться такі чудові. Розкішна паша, зелені пагорби, високе чисте небо — все це йому видавалося чи не раєм. Та найголовніше — цей рай належав йому, і тільки йому. І навіть згадувати страшно, скільки він набігався від королівського замку до палацу великого князя литовського, доки добився прав на все це. Правда, отой товстун Кобильський попереджав, що в цих краях розбишака сидить на розбишаці. Тому він, Заремба, звабив зо два десятки найбільших польських відчайдухів обіцянками ситого й веселого тутешнього життя. Решту, набрану з місцевих вайлуватих здорованів, пристрахав, що в разі непокори або втечі насамперед постраждають їхні родини. Тож нині під його рукою зібралося майже півтори сотні добірних шабель, і тепер йому сам біс не страшний. З ними він наведе в цьому краю лад, а тоді, зігнавши тутешніх хлопів, зведе такі хороми, які й самому королю не сором показувати. А починати доведеться з канчуків та паль. Атож, хочеш бути господарем — мусиш стати жорстоким. І що найголовніше — він відчув, що йому це подобалось. Подобалось, коли низько кланялися, подобалось, коли одним лише порухом брови він вирішував долю того чи іншого хлопа. Ні, він таки наведе тут лад! І не тільки серед тутешнього бидла, а й серед тих, кого Кобильський з деякого часу боявся більше від татарів. Він, Заремба, ще й досі пам’ятає, як тремтів Кобильський з безсилої люті, коли розповідав про тутешніх козаків та волхвів. Але він, Заремба, їх не боїться. Бо перед прибуттям сюди зустрівся зі своїми віслянськими волхвами і ті відібрали для нього кілька жовнірів, що непіддатливі до жодних навіювань.

Щоправда, спочатку він гадав, що розповіді Кобильського про тутешні жахи — радше, наслідок його перепудженої уяви. Та виявилося, дещо з цього близьке до правди. Взяти хоча б того вурдалаку Швайку. За ним погналося п’ятеро найкращих жовнірів, на найпрудкіших конях. Від них ще ніхто не втікав…

Заремба стиха вилаявся. У нього перед очима ще й досі стояла глузлива посмішка переяславського старости, коли жовніри повернулися, мов обпльовані. Виявляється, воно таки правда, що той Швайка — вурдалака. Мали вже його от-от схопити — та він звернув на якусь лісову стежку, а тоді злющим вовком вилетів з кущів, кресонув зубами по шиї переднього коня і щез. Тож і не дивно, що коли повернулися його найхоробріші жовніри, то в них з переляку зуб на зуб не попадав. А переяславський староста, замість того, щоб теж вжахнутися, тільки зуби шкірить. Чи не заодно він з тією нечистою силою? Та й він, Заремба, теж маху дав: так знітився під тим насмішкуватим поглядом, що відпустив кропивнянського старосту разом з його хлопами.

Але більше такого не буде. Він уже знає, чого чекати, і готовий до всього. Головне, щоб не він, а його почали боятися! Помахом руки Заремба підкликав до себе найближчого жовніра — з тих, які не піддавалися чарам. Запитав:

— Прибули наші люди від Сули?

— Так, вашмосць, — виструнчився той. — Привели ще двадцятьох дужих хлопів і вісім возів збіжжя і хутра.

— Так мало?

— Більше, кажуть, не вдалося. У тій, як його… ага, Воронівці, хлопи, гідні вашої служби, кудись щезли. Лишилися самі старигани й жінки. І збіжжя не знайшли…

Слуга замовк, зі звичним уже острахом чекаючи, як його пан почне буряковіти і хапатися за шаблю.

Проте цього разу Заремба лише стулив вуста у зловтішній посмішці.

— Що ж, тепер їм навіть у пеклі не позаздрять…

Слуга схилив голову. Він знав, що слова його пана не розходяться з ділом.