Джури-характерники

ЖЕНИХАННЯ

За ці п’ять років Воронівка якщо й змінилася, то не дуже. Хоч за ці роки татари тричі з’являлися під Воронівкою. Але вивідникам вдавалося вчасно дізнаватися про їхній напад, так що жінки з дітьми завчасу ховали свої пожитки і щезали в плавнях. За ними, пустивши у нападників з сотню стріл, ховалися підлітки й літні чоловіки. Тож татари, втративши десяток-другий своїх людей, у злості підпалювали хати і мчали далі. Та ось уже два роки, як вони взагалі не потикалися до Воронівки. В селі подейкували, що це заслуга тих татарів, які кочують над Ворсклою та Пслом. Вони теж страждають від перекопських та кримських набігів, тож звернулися зі скаргою до самого кримського хана. І тепер кримчаки здебільшого обходять ворсклянські улуси, а заодно й присульські села, безлюдним Муравським шляхом, або перебираються на правий берег Дніпра. І тепер на місці воронівських попелищ подекуди почали виростати новенькі мазані хати — такі, які стояли тут і раніше. І такі ж поважні гусаки перетинали вулиці, прямуючи до болота. Навіть бугай, якого Грицик побачив за Воронівкою, був мов дві крапелини схожий на його вірного Петрика. Хіба що біля нього крутився не чорнявий Грицик, а білявий хлопчина з великими сумовитими очима.

— Як звуть твого звіра? — поцікавився Грицик.

— Грім, — відказав хлопчина.

— Це ж за що його так назвали?

— Бо він коли лютий, то реве, наче грім гримить.

Грім копирснув копитом і справді ревнув так, що Грицик мимоволі звів очі до неба. Але там не було жодної хмаринки.

— І чий же він такий грізний?

— Дядька Василя Байлема. Той, що зараз у нас старостує.

Грицик кивнув головою. Байлем таки вижив у тій січі з Саїд-мурзою, беклербеком двох удільних перекопських орд. Грицик з Саньком знайшли Байлема на одній з купин, геть обліпленого п’явками. Козацькі знахарі трохи його підлікували, проте для бродницького життя Байлем був уже заслабий. Тому Швайка познайомив Василя з переяславським старостою Лемешем і той згодився поставити Байлема старостою Воронівки. Грицик чував, що на зароблені в бродництві гроші Байлем накупив трохи корів та коней і тепер вважався чи не найзаможнішою людиною в селі.

— А ти ж сам чий будеш?

— Нічий. У мене батьків убили татари. А я в лісі заховався.

Грицик мимоволі зітхнув. Це дитя повторювало його долю. Йому чомусь захотілося притиснути цю русяву голівку до грудей і пригладити непокірні вихори.

— А тебе ж самого як звуть?

— Телесик.

Гарне ім’я у цього хлопчини. І таке ж воно безпомічне якесь. Глянеш на такого — і одразу здогадаєшся, що це не Степанко і навіть не Іванко. А саме Івасик. Себто Телесик.

Хлопченя зітхнуло й запитало:

— Дядьку Грицику, мені казали, що ви теж були такий самий сирота, як і я. Це правда?

— Правда, — відказав Грицик.

— Слухайте, візьміть і мене з собою в джури, коли їхатимете назад!

— А хіба тобі тут погано?

— Ні. Але дядько Байлем казали, що тільки в плавнях можна стати справжнім козаком.

— Подивимось, — відказав Грицик. І легенько ляснув коня по крупу, бо вдалині забачив Швайку з Байлемом. Ті, приклавши долоні до лоба, озирали довколишні місця. А за хвилину, про щось перемовляючись, поволі подалися туди, де колись стояло Швайчине обійстя.

Грицик перехопив їх напівдорозі. Василь кивнув йому і продовжив розмову.

— Спасибі переяславському старості, що ми вже два роки не платимо податків, — гулко, наче в бочку, бубонів Байлем. — То тепера ніби знову на світ народилися. Огорожу зміцнили, гаті навели, на Городищі мури укріпили, сторожові маяки подовжили. Тепер нас жоден татарин не застукає зненацька. А коли й наскочить, то голими руками не візьме. У нас зараз з сотня шабель набереться. То за такою огорожею ми й від п’ятисот татар відіб’ємося.

— А коли більше прийде?

— На моїй пам’яті такого ще не було. Татарин-бо не воювати приходить, а грабувати. Схопить, що погано лежить — і драла. А коли йому здачі давати — то він не такий уже й сміливий як здається. Йому, бач, теж хочеться живим-здоровим повернутися в степ. А як таки посуне на нас великою кількістю — ми завжди можемо відсидітися в болоті.

— А якщо взимку налетять?

— Подамося на Вовкулацький кут, — відказав Байлем. — Сам відаєш, там такі трясовини, що і взимку не замерзають. То ми трохи підрихтували проходи — так, щоб нападники заходили туди по одному. І тепер, коли що, кілька наших стрільців можуть утриматися проти тисячі башибузуків.

— Зрозуміло, — кивнув Швайка. — А що чути про пана Кобильського?

— Слава Богу, завіявся кудись, — перехрестився Байлем. — Після того, як ви дали йому лупки, став на кожен шурхіт озиратися. А коли татари спалили його Канівці — за ним і слід здимів.

— То ви тепер самі собі господарі?

Байлем зітхнув.

— Ми теж так гадали. Ну, думали, тепер у нас тілько один головний біль — татари. Але оце з місяць тому приїхав новий Кобильський. Заремба його звуть. Йому, бач, землі наші не київський воєвода відписав, а буцімто чи не сам великий князь литовський. А навіть і король польський. Та ще й прикупив дещо. Ходять чутки, що Кобильський йому свій уділ чи то продав, чи здав у оренду. Так що в нього під рукою опинилася майже вся земля на південь від Переяслава. Тож і почувається тут, як у себе вдома. Кажуть, уже повісив кількох людей. А що вже канчуком розмахує — то тут і Кобильському до нього далеко.

— А що ж староста переяславський?

— Сам побачиш. Проте, гадаю, не з руки йому чубитися з новим паном.

— Воно таки правда, — згодився Швайка. — А от, здається, й приїхали…

Байлем з Грициком перезирнулися і зупинили коней. Пилип не хотів, щоб при його зустрічі з батьківською садибою були свідки…

Швайка зійшов крутосхилом донизу, усівся на теплий камінь перед трухлявими залишками воріт і озирнувся. На перший погляд ніщо не змінилося за ті роки, що він був відсутній. Те ж гаддя вигрівалося на очеретах, ті ж бугаї бухикали в плавнях. Хіба що кам’яний льох, у якому колись не раз відлежувався Швайка, геть заріс жаливою. Схоже, про його існування забули як степовики, так і свої.

Втім, ні. Чомусь він був переконаний, що хоч би в які світи людину заносило, але часточка її душі таки залишається біля того місця, де почалося її земне життя. І не в самотині, а разом з обрисами його рідних. У цю хвилину Швайка бачив їх так виразно, начебто вони вирізьбилися перед його заплющеними очима. Он бабуня з дідом, он його батьки. Сторожко посміхаються, мовби хочуть запитати: «А як, Пилипку, склалося твоє життя?»

Що ж, йому соромитися нічого. Хоча довелося зазнати такого, що й ворогу не побажаєш. В уяві зринув спекотний степ і він посеред нього — малий, знеможений, покинутий усіма. Потім невідь-звідки до нього простяглися руки Рашитової матері, родом з його Воронівки… А от він уже парубок, і рушає в Крим. Ось він за морем у страшному герці.

А далі… Що далі? Повернувся з-за моря до Криму з таким-сяким скарбом. Довго шукав справжніх батька-матір, та так і не знайшов. А коли новий кримський хан Менглі-Гірей почав ходити на Сулу по ясир, зробився українським вивідником…

Десь простуджено бухикнув водяний бугай і обличчя рідних щезли. Швайка підвівся і якусь мить, схиливши голову, постояв перед прадідівськими руїнами. Тоді подався крутосхилом до своїх супутників.

— Їдьмо, — глухо мовив він.

Швайка не мав наміру надовго лишатися у Воронівці. Йому треба конче бути в Переяславі. З собою не взяв нікого. Заярного з Кривопичком та Одудом не відпустила рідня, а про Санькову матір і казати годі. У Грицика теж була вагома причина залишатися у Воронівці — мусив допомогти Демкові Манюні знайти пару.

— Бо сам я не знаю, як це робиться, — зізнався Демко перед від’їздом до Воронівки.

— Та це ж дуже просто! — вигукнув Грицик. — Підходиш до дівчини, яка тобі сподобалася, питаєш її, чи згодна вона вийти за тебе, — і все.

— А що, коли вона гарбуза дасть? — засумнівався Демко. — Це ж такий сором! Хоч з моста та в воду.

— Та який там сором! — пирхнув Грицик. — Я, Демку, коли мене теж змусять одружуватись, буду підходити тільки до тих дівчат, у яких є гарбузи. Їхня відмова — моя радість. Гарбузове насіння — то, знаєш, яка сильна штука!

— Е-е, — засумнівався Демко.

— Тобі що — насіння не подобається? — здивувався Грицик. — Тоді віддаси його нам, а ми тобі спечемо такого гарбуза, аж пальці оближеш! Правда, Саньку?

Санько на знак згоди кивнув головою. Потім глянув на Грицика і посміхнувся.

— Чого ти розвеселився? — поцікавився Грицик. — Скажи, то й ми з Демком посміємося. Правда, Демку?

І от уже другий день роз’їжджають вони воронівськими вулицями у пошуках Демкової нареченої.

— Які тобі подобаються більше — руді, біляві чи чорняві? — розглядаючи високі щільні паркани, допитувався Грицик.

Манюня сором’язливо опустив очі.

— Мені більше русяві подобаються, — зізнався він.

— То чого ж ти мовчиш? — загорівся Грицик. — Я, Демку, вчора у Ганущаків бачив таку русявку!

— Та… — завагався Демко. — Вона якась така…

— Що, не подобається? Тоді й не знаю вже, що тобі треба, — здався Грицик.

— Я в Канівцях хотів би… — почервонів Демко.

— У Канівцях? — здивувався Грицик. — А хто там такий особливий?

— Та… Є там одна дівчина… Ждана. Я б до неї… Я, знаєш, побачив її, коли мене пан Кобильський узяв був до себе. Я ще тоді подумав, що… Ну, сам знаєш…

— То в чому справа! — знову загорівся Грицик. — Тільки швидше, бо вже й сонце заходить… Ану, геть з дороги! — гукнув він на гусаків.

Санько їхати з ними відмовився. Йому було жаль знову покидати маму. Він лише глянув їм услід і подався додому. Треба було набивати нові крокви.

У Канівцях жили якісь байдужі люди. Ніхто не цікавився, хто вони такі, і з чим приїхали. Приятелі дуже швидко дісталися до руйновищ панського маєтку. Там теж до них не було ніякого діла. Кілька чоловік, що, мабуть, мали стерегти залишки хазяйського добра, задравши ноги, вилежувались у холодку. На затишній, вкритій ряскою річковій заплаві плавали гуси й качки. Нараз Демко штовхнув Грицика й очима вказав на невисоку натоптувату дівчину, що йшла від річки з пранням.

— Це вона, Ждана, — прошепотів він і облизав висохлі від хвилювання губи.

Ждана, мабуть, була в доброму гуморі — йшла собі і тихенько співала про калину, яка росла в лузі. Коли вершники під’їхали до неї, вона зупинилася і насупила свої світлі брови.

— Здрастуй, Ждано, — несміло почав Демко.

Ждана поставила корито на спориш, тоді взялася руками в боки й ущипливо поцікавилась:

— То де ж це тебе носило стільки літ? Ховався від татарів, еге ж?

— Та я того… зовсім не ховався, — заперечив Демко, і його обличчя почервоніло, як буряк. — Я — навпаки.

— О-о, звісно, звісно, — насмішкувато відказала Ждана. Вона стріпнула косою і знову взялася за корито. — Деякі ляпають язиком, обіцяють казна-що, а потім ховаються як останні боягузи.

— Я не боягуз, — почав було Демко, проте Ждана з незалежним виглядом пройшла повз нього.

Демко з роззявленим ротом дивився їй услід.

— Ти бач, як вийшло, — пробубонів він нарешті і розвернув коня.

— Ти куди? — зупинив його Грицик.

— Як куди? У Воронівку. Хіба ж не бачиш, яка вона?

— Е-е, Демку, так не годиться, — мовив Грицик голосом досвідченої у сердечних справах людини. — Треба бути рішучішим, бо так нічого й не доб’єшся.

— Та воно ж, розумієш…

— А вона теж гарна цяця! Закопилила губу, гадає, що на неї нема управи. А насправді…

— Ти щось надумав? — з надією глянув на друга Демко.

— Угу, — гмикнув Грицик і поглянув на сонце, яке вже торкалося дерев. — Ти ось що, Демку… давай трохи перекусимо у холодку. А тоді, як смеркне, ти виїдь на Воронівську дорогу і зачекай мене там.

— А ти що робитимеш?

— Побачиш…

Пізно увечері Грицик під’їхав до хати, куди зайшла вдень Ждана з пранням. Хата стояла на краю Канівців. Одразу за нею починався гайочок. Кремезна жінка, мабуть, Жданина мати, пильно глянула на незнайомого вершника і подалася в глибину двору.

За хвилину поріг переступила й сама Ждана. Вона розчісувала косу і наспівувала все ту ж пісню про калину. Побачивши Грицика, підійшла до воріт і поцікавилась:

— Чого зазираєш в чужі двори? Що, робити вам з Дурною Силою більше нічого?

— Він уже не Дурна Сила, — відказав Грицик. — Він уже Манюня. А в мене до тебе є нагальна справа.

— Яка ще там справа? — пирхнула Ждана. — Чи не хочеш сказати, що Демко десь чекає на мене? Передай йому, що даремно старається.

І вона обернулася до Грицика спиною.

І тут Грицик не втримався. Ич яка — до неї ж найсильніший на всіх козацьких островах хлопець лине душею, а вона, бач, кирпу дере! Ну, нічого… І вже не думаючи ні про що, Грицик підхопив дівчину і перекинув її через кінську спину. За мить слухняний кінь уже галопував вулицею, що вела прямісінько на Воронівку.

Спочатку Ждана була настільки вражена, що навіть не опиралася. Хіба що тихо зойкнула:

— Ти що ж це робиш?

— Те, що треба, — відказав Грицик і озирнувся. За ним ніхто не гнався. Тож він уже без особливого поспіху проїхав гай і вибрався в чисте поле. Ще кілька хвилин — і Демко побачить, який у нього вірний і відданий товариш. І що б той Манюня робив без нього!

Проте Ждана раптом запручалася. Грицик з усієї сили притис її до кінської спини, проте марно — Ждана вже перехопила повід і звеліла коневі: «Тпру!!!»

Кінь зупинився. Ждана зіскочила з коня і смикнула Грицика за холошу з такою силою що він і незчувся, як опинився в дорожній пилюці.

— То що ж це ти собі дозволяєш, малий негіднику?! — розлючено вигукнула Ждана і струснула Грицика, мов грушу. — Ти що — викрасти мене надумав, наче якийсь татарин, так?

Грицик намагався вирватись, проте марно — розлючена Ждана зараз, мабуть, не поступилася б силою самому Демкові.

— Та я… Вислухай мене! — нарешті попрохав він. Проте Ждана вже нічого не хотіла слухати.

А Демко тупцював на своєму коні і раз по раз позирав у той бік, звідкіля мав з’явитися Грицик. Цікаво, як довго він умовлятиме Ждану? А що, як вона взагалі відмовиться виходити заміж за нього, Демка? О, тоді буде такий сором, що хоч на люди не з’являйся!

І от нарешті затупотіли копита, а тоді почувся Грициків голос. Але якийсь дивний він був. Завжди веселий і впевнений, тепер він став якийсь незвичний — обурений і трохи наляканий:

— Відпусти, — прохав він.

— Не діждешся! — відказав йому обурений дівочий голос. — Ич, який! Ще молоко на губах не обсохло, а він теж туди, женихатися! Викрадати, бач, здумав!

— Та на біса ти мені здалася! — від щирої душі вигукнув Грицик. — Я ж не для себе старався…

За мить з місячної імли випірнув Грициків кінь. От тільки Грицик чомусь не сидів на ньому, а лежав упоперек, наче лантух. А в сідлі замість нього сиділа Ждана.

— Е-е, — мовив вражений Демко. — Що таке?

— Це ти мене питаєш? — озвалася Ждана і зіскочила з коня. Слідом за нею сповз і Грицик.

Ждана підійшла впритул до Демка і войовниче взялася руками в боки. — Ні, це я повинна запитати, хто намовив твого пуцьвірінка…

— Я не пуцьвірінок, — похмуро урвав її Грицик.

— Тебе не питають, — огризнулася Ждана і продовжила: — Це ж треба додуматися до такого, щоб порядну дівчину закинути, як лантух, на коня… Це ти йому таке загадав?

— Та ти що? — вражено закліпав очима Демко. — Та я… я ж хотів, щоб він мені допоміг…

— Що допоміг?

— Та те… ну, щоб ти…

Врешті Демко зрозумів, що заплутався і у відчаї махнув рукою.

— Ні, ти не розмахуй своїми граблями! — не відступала Ждана. — Ти краще скажи, нащо ти це все затіяв?

— Я ж те… Я ж хотів, щоб ми з тобою… Грицику, скажи краще ти. У тебе ж ніби лучче виходить.

Грицик уже трохи оговтався. Йому чогось навіть смішно стало: Ждана нагадувала куріпку, що вистрибує перед носом у великого пса. А той не знає, як йому бути: чи то радісно завихляти хвостом, чи підібгати його і чкурнути геть.

— Розумієш, він кохає тебе, але не насмілюється признатися… — почав він.

— Кохає? — Ждана знову повернулася до Манюні і ще міцніше взялася руками в боки. — А чом же ти сам цього не скажеш?

— Я… — почав було Демко. — Я це…

— Він боїться отримати гарбуза, — пояснив Грицик.

— Кому гарбуза?… Йому? — запалилася Ждана. — Та він же й гарбуза не вартий! Ні, ви тільки поглянь те на це одоробло! Все в латках, невмиване і тхне від нього… — Вона принюхалася. — А що це й справді від тебе так тхне?

— Не знаю, — вичавив із себе Демко.

Ждана ще раз втягла в свого задерикуватого носика повітря і націлилася ним на сакви.

— Там у тебе що?

— А-а, це, — стріпнувся Демко. — Тут, розумієш… — Він розв’язав сакви і витяг добрячого ляща. — Це копчений. Ми з дідом на продаж у Черкаси готували…

— На продаж? — перепитала Ждана. — Оце — на продаж? Та ним же тільки людей труїти можна!

Вона тицьнула ляща в Демкову руку і звеліла:

— Ану, гайда за мною!

Коли вони підходили до Жданиного обійстя, уже розвиднювалося.

— Жданко, де ж це ти була так довго? — вихопилася її мати. — Тут казали, що ти поїхала з кимось… О, а це ще хто? — запитала вона, вгледівши хлопців.

— Та не звертай на них уваги, — відказала Ждана. — Ти краще поглянь, чим вони займаються у своїх плавнях. Ану, покажи мамі свою копченину! — наказала вона Демкові.

Нещасний лящ знову вигулькнув із саков. Ждана перехопила його і замахала ним перед маминим обличчям.

— Ти бачиш, матусю, що ці козаки виготовляють на продаж? Та від такого жодна собака не виживе!

І, не чекаючи, доки мати щось скаже, Ждана проворно подалася до повітки і за мить повернулася з куди меншим лящем. Проте від нього пахло так, що в хлопців роти мимоволі наповнилися слиною.

— Ану, спробуйте справжню копченю!

Демко з Грициком сором’язливо відламали по шматочку і спробували. Тоді, не змовляючись, роздерли ляща навпіл і за мить від нього не лишилося й крихти.

— Ну, що, трохи відрізняється, чи ні? — задерикувато поцікавилася Ждана.

— Ой, відрізняється… — визнав Грицик. А Демко замість слів закивав головою, як відданий кінь.

— То ж бо й воно… — Ждана на мить замислилася. — А таких лящів, як оцей, що ви привезли, там багато?

— Вистачить, — обережно відказав Грицик. — Там же їх до цього ніхто не ловив.

Демко був відвертіший. Він із захватом поглянув на Ждану і випалив:

— Та там їх це… як гною, от!

— Тож і не дивно, що ви так з ними поводитесь, — підкусила його Ждана і знову замислилася. — Отже, так: я їду з вами… — рішуче сказала вона. — Бо хіба ж можна переводити таке добро?

— Та ти що, доню, — жахнулася мати. — Куди ж це ти сама?

— А з чого ви, мамо, взяли, що я буду сама? — заперечила Ждана. — Ні, мене оберігатимуть ось ці, — і вона кивнула на Демка з Грициком.

«Ой-ой-ой, — подумки зіщулився Грицик. — Таку обережеш… От уляпався… І який дурень вигадав це женихання?»