Джури-характерники

ХАН МАМАЙ ТА ІНШІ

Місцина й справді виявилася простора і затишна. Вона чимось нагадувала воронівські луки. Коні жадібно накинулися на пишну траву, кашовари взялися розводити вогнища, а візники забігали навколо возів з мазницями. Решта — черкаські і переяславські впереміж — уляглися на узліссі і затіяли неспішну передобідню розмову.

— От зараз би шмат сала з зеленою цибулькою, — мрійливо проказав черкасець Гервасій, старий знайомець Кривопичка.

— Або горщик кулешу діда Кібчика, — прицмокнув Кривопичко.

Гервасій звівся на лікоть.

— А він що, з вами їде?

— Ой, гляньте на ту дрібноту! — нараз подав голос хтось із черкаських. — Чубляться, мов ті півники!

І справді, малеча, яка вже встигла потоваришувати і кілька хвилин тому з галасом гасала у довгої лози, чогось не поділа. Телесик і один з черкаських зійшлися у двобої. Проте билися недовго. Телесик злетів у повітря і буцнув свого супротивника ногою так, що той покотився по землі. З криком «наших б’ють!» на Телесика накинулося двійко черкаських, їм навперейми побігла Телесикова ватага, а за мить усе змішалося в одну купу, в якій безперестанно миготіли чиїсь руки, ноги та голови.

— Ану, вгомоніться! — гримнув Федір Колотнеча.

Купа помалу розпалася. Витираючи заюшені носи, хлопці з-під лоба зиркали то одне на одного, то на дорослих.

— Ну, Телесику, такого я від тебе не сподівався, — сказав Швайка. — Що ви там не поділили?

— А чого ж він… — сказав Телесик.

— Хто — він?

Телесик кивнув на високого, гнучкого, мов лозина, хлопчину з великими сірими очима.

— Як тебе звати? — запитав Швайка.

— Мусійко, — хриплуватим голосом відказав той.

— То що ж ти, Мусійку, таке зробив, що Телесик…

— Він каже, що татари — гарні люди, — втрутився Телесик.

— І неправда, — відказав Мусійко. — Я про всіх татарів не казав. Я казав тільки про Мамая.

— То ти що — казав, що Мамай добрий? — уточнив Швайка.

Мусійко кивнув головою.

— І звідкіля ж ти про це довідався?

— Від нашого богуславського маляра. Він у себе на стіні його намалював.

— Он як. І що ж саме він намалював?

— Ну… Сидить той Мамай у степу перед вогнищем, думає про щось і на кобзі грає.

— Татарський хан — і грає на козацькій кобзі? — здивувався Кривопичко. — Де ж таке бачено?

— А богомаз каже, що він чував від перехожих ченців, буцімто Мамай зробив більше, ніж будь-який козак, — надсилу мовив Мусійко.

Кривопичко вражено витріщився на товаришів. У них вигляд був не кращий.

— То твій богомаз що — на шибеницю захотів? — прийшовши до тями, запитав Кривопичко.

— Постривай, Володку, — зупинив його Швайка. — Ану підійди-но ближче, — звелів він Мусійкові.

Мусійко, надсилу пересуваючи ноги, наблизився до Швайки. Його худенька постать зіщулилася в передчутті чогось лихого. Проте Швайка посадив його на коліно і провів долонею по скуйовдженому волоссю.

— Коли подумати, хлопче, то твій богомаз таки має рацію, — промовив він.

— Та ти що, Пилипе, кажеш! — обурився Володко.

— Та не гарячкуй ти, — поморщився Швайка. — Давайте спочатку з’ясуємо, звідкіля той хан узявся. Наскільки я чував, мати його була родом з Лубен. Починав цей Мамай звичайним воїном-нукером. Та завдяки своїй кмітливості і нечуваній хоробрості став Мамай спочатку десятником — по-татарському онбаші, тоді сотником — юзбаші, тисяцьким — бінбаші, і зрештою, ханом кримської орди. А тоді почав думати, як би стати воєначальником усіх усіх татарів.

— А коли це було? — поцікавився Телесик.

— Десь так літ із сто сорок тому. Тоді татари були не тільки на нашому, а й на правому березі Дніпра. Вони вважали себе такими дужими, що не хотіли коритися навіть Золотій Орді. Особливо правобережні. Одного разу вони навіть дали чосу самій Орді, котрій їхня незалежність не подобалася. Та, на жаль, вони чомусь вважали, що нападати на своїх сусідів — то неабияка доблесть. Зрештою, обридло це нашим русичам і литовським князям — тоді у нас князі були — і задумали вони прогнати татарів. Та оскільки побоювалися, що за правобережних татар може заступитися вся Орда, то почали перемовини з кримським ханом Мамаєм: мовляв, ми тобі допоможемо стати беклербеком — воєначальником усієї Золотої Орди, а ти не втручатимешся у нашу з правобережними татарами битву. Мамай дав згоду. Наші розбили татарів на річці Сині Води, а Мамай став воєначальником усієї Золотої Орди. І керував нею майже двадцять років.

— А до чого тут портрет того богомаза? — поцікавився Тиміш Одуд.

— А до того, що за всі ці роки жодного збройного татарина не було на наших землях. Ні по лівий, ні по правий берег Дніпра. І ми з ними жили як добрі сусіди.

— І що — навіть кайсаків не було? — не повірив хтось з дорослих козаків.

— Та були, куди ж від них дітися. Але Мамай велів стинати голови кожному розбишаці, не зважаючи, татарин той чи ні. Так що цілих двадцять років ми жили, як у Бога за пазухою. Це я чув від старих людей. Тож і не дивно, що багато хто з нашого люду вважає хана Мамая чи не благодійником нашої землі. Дехто навіть, як чуєте, малює його.

— А що потім? — запитав якийсь із черкаських.

— Потім негарна історія вийшла. Не поділив щось Мамай з московським князем і пішов на нього війною. Гадав, що ми з литвинами, як і раніше, його підтримаємо. Проте могутній князь литовський Ольгерд уже помер, та й наші ні се, ні те, ото й програв Мамай ту війну і втратив усе, що мав.

— І після того татари озлобилися на нас, так? — запитав Володко Кривопичко.

— Не одразу, — заперечив Швайка. — Невдовзі прийшов хан Тохтамиш і розгромив Москву вщент. Але опісля зійшовся в герці з іншим татарським беклербеком і програв. Тож йому не лишалося нічого, як кидатися за поміччю до нас та литвинів. Тоді наш князь Вітовт узяв його під свою руку і допоміг сісти на кримське ханство. А за це Тохтамиш поклявся служити йому вірою правдою. І знову двадцять літ жили ми без воєн, аж поки з-за Волги не посунув ще один беклербек. Вийшов Вітовт із Тохтамишем йому назустріч. Але у вирішальну хвилину Тохтамишеві нукери не витримали і втекли з поля битви. Страшно пошарпали тоді Вітовта, проте бити горшки з Тохтамишем він не став. Тож ми з татарами були у приязні ще літ з вісімдесят. І лише п’ятнадцять літ тому Тохтамишів нащадок Менглі-Гірей вирішив, що краще йому піддатися під турецьку руку. Але за це мусив він налітати на наші землі, хапати в полон наших людей, щоб з дорослих робити безвідмовних рабів, а з малих дітей — лютих яничарів.

Навколо залягла тиша.

— Не сходиться, — почулося з гурту дорослих козаків. — Мій дідо розказував, що татари нападали на нас ще тоді, коли він молодий був.

— Нападали, — згодився Швайка. — Але не хани, а окремі розбишацькі ватаги. Завжди знаходилися люди, що жили з розбою. Як серед їхнього, так і серед нашого брата. Але, кажу: при ханові Мамаєві таких карали на горло. А таке добрі люди не забувають. Так що, Телесику і Мусійку, перестаньте глипати одне на одного, як мишенята на крупу, і обійміться.

Телесик знехотя зиркнув на Мусійка, а той — на Телесика.

— Ну? — підігнав їх Швайка.

Хлопці ступили один до одного і обнялися.

— От і добре, — Швайка притис хлопців до грудей. — Я вам навіть більше скажу, хлоп’ята: добрі люди стрічаються не тільки серед ханів Мамаїв. Є вони і серед звичайних татарів. Хіба Хасан та його хлопці погані люди? — запитав він Телесика.

— Ні-і… — розплився у посмішці Телесик. — Так вони ж те… наші татари, а не ногайці чи кримчаки.

— Це правда, — згодився Швайка. — Але мушу сказати, що й серед ногайців і кримчаків є теж непогані люди.

— Може, десь і є, але ховаються, — зітхнув хтось. — Бо чому ж тоді ніхто не перечить тому Менглі-Гірею?

— Помиляєшся, — відказав Федір Колотнеча. — Перечать. Взяти бодай черкаського старосту Глинського.

— Ну… де ті Черкаси, а де той Крим…

— Не зовсім так, — Колотнеча влучним щиглем збив з ліктя ґедзя. — У жилах нашого старости, кажуть, тече кров самого Мамая. А коли того вбили, то Мамаєві діти перейшли на службу до наших князів. Сам Глинський був руським послом у Криму. А коли там перемогли люди Менглі-Гірея, він перебрався до Черкас і зараз не дає татарським нападникам пощади. Ледь ті висунуться за Тясмин — одразу дістають таких бамбулів, що не знають куди й тікати.

— Знає, мабуть, усі їхні хитрощі, — сказав хтось.

— Еге ж, — погодився Колотнеча. — І тепер вони ходять по ясир куди завгодно — на Буг, на Подолію, навіть у підкарпатську Галичину, але черкаські землі обходять десятою дорогою.

— От би й нам у Подолії такого старосту, — мрійно промовив колишній гайдук Заремби, довговусий дядько. — А то наші князі хоч і будують замки за замками, а татари й досі прослизають повз них, як вода крізь пісок.

— Тому то ми і йдемо зараз на поміч Вирвизубові, — сказав Швайка. — Бажано, щоб татари були увесь час перед нашими очима.

— Ага, — підтримав його Колотнеча. — Щоб надавати йому по шиї, коли висунеться зі свого Криму.

— А не можна якось інакше впоратися з тим Менглі-Гіреєм? — запитав довговусий подоляк. — Десь підстерегти і… — він провів долонею по горлянці.

Грицик мимоволі скосив погляд на Швайку.

Той похитав головою:

— Пробували, — сказав він. — І не раз. Але Менглі-Гірей теж не з лопуцька роблений. Оточив себе такою охороною, що й не проб’єшся. А тих, кого хапали під час замаху, карали такою лютою смертю, що тепер нема охочих замахнутися на життя кримського хана.

— То невже з ним не можна нічого вдіяти?

— Чому ж не можна? — Колотнеча понюхав повітря, що все звабливіше пахло кулішем. — Можна. Тому й ідемо ми на поміч Вирвизубові.