Джури-характерники

У СТЕПУ

П’ятеро вивідників, залігши разом з кіньми в невисоких кущах посеред степу, уже кілька годин спостерігали за пагорбом, до якого було не більше трьох польотів стріли. На пагорбі теж росло кілька кущів і десяток схилених в один бік дерев. Видно, у цих місцях вітри дули завжди в один бік.

Сонце припікало все нещадніше.

— Може, там нікого й немає? — припустив Микола Дишло, довготелесий м’язистий парубок з-під Черкас.

Хлопці взяли його з собою, зваживши на Вирвизубове прохання. Стефан запевняв, що в січах Микола — один з найкращих спритників і тому гадає, що все на світі можна вирішити за допомогою однієї шаблі. «Ви йому покажіть, коли буде змога, що й голова чогось варта, — попрохав Вирвизуб. — І всі ті ваші штучки теж покажіть. Може, теж захоче повчитися…»

І от тепер Дишло лежить поруч з колишніми Швайчиними джурами, роздивляється навкруги і знуджено позіхає. Нудно, бач, йому. Шаблею помахати кортить…

Грицик зітхнув і перевів погляд у степ — туди, де, як стверджував Санько, щось мусить бути. Нараз він стрепенувся.

— Голову даю на відсіч, коли там не заліг якийсь двоногий, — збуджено прошепотів він. — Як гадаєш, Саньку?

— Гадаю, що й не один, — згодився Санько.

— Звідкіля ви це взяли? — не повірив Дишло.

— Подивися на птахів, — упівголоса мовив Грицик. — Помітив, що вони кружляють скрізь, а над тим пагорбом — ні?

— Ага, — кивнув головою Дишло. — Але ж… там, може, лисиця залягла, чи ще який звір.

— Якби то був звір, то птахи літали б набагато нижче. А вони літають на відстані стріли. А що це означає?

— Бояться, мабуть, пострілу…

— От-от! А зараз помовч…

У Грицика був кепський настрій. Чи не вперше розійшлися його зі Швайкою дороги. Але тут нічого не вдієш. Коли Швайка щось вирішував, то назад вороття вже не було.

А Пилип оголосив учора, що на нього чекають нагальні справи в іншому місці. Що то за місце, знали всі: Крим. Іншого місця, в якому у Швайки є нагальні справи, не було. Тож Вирвизуб лише зітхнув і запитав:

— Якою дорогою збираєшся їхати?

— Звісно, якою, — відказав Швайка. — Спочатку піднімуся за пороги, тоді прокрадуся подалі в степ, бо там стежа не така пильна, як тут. А тоді вже, як свій, поверну, куди треба.

— І це ж скільки часу займе? — спитав Вирвизуб.

— Днів зо п’ять щонайменше, — відказав за Швайку Грицик.

— Ну, це довго, — втрутився Санько. — А що, коли спробувати інший шлях?

— Це ж який?

— А отакий, — Санько махнув рукою у степ. — Навпростець.

— Навпростець, кажеш?

Усі побачили, як Швайка завагався. І було зрозуміло, чому саме. Справа, у якій він їхав, була така важлива, що потрібно виключати найменший ризик.

Усім давно відомо, що ногайці не лише лютий народ, а й надзвичайно сторожкий та обережний. За дніпровськими плавнями невпинно стежать не тільки потужні сторожові роз’їзди, а й найзіркіші спостережники, що зачаїлися в найнесподіваніших місцях. І якби їх вистежити, або й привернути на себе їхню увагу — Швайка міг би приступити до своїх нагальних справ на кілька діб раніше.

І от Грицик та Санько з невеликим товариством ще вдосвіта, обійшовши місця ймовірної зустрічі з кінною ногайською сторожею, засіли в оцих низеньких цупких кущах. Власне, Грицик пропонував проїхати ще далі, проте Санько мав думку, що татарська стежа залягла десь неподалік. І, як завжди, не помилився.

— Я теж гадаю, що там їх декілька, — сказав Грицик і влігся якомога зручніше.

— Вигадуєте ви все, — пирхнув Микола. — Вам ці татари вже під кожним кущем ввижаються.

Санько обернувся до нього.

— То що ти пропонуєш? — запитав він.

— Тут і сліпому ясно, — зверхньо пирхнув Микола. — Коли вже щось запідозрили, то обережно підповзти, і це… — Микола провів ребром долоні під горлом.

— Радо скористаємося твоєю підказкою, — відказав Санько. — Але іншим разом.

— А зараз що — жижки тремтять? — ущипливо поцікавився Микола.

Грицик сердито глипнув на нього. Але стримався і тільки мовив крізь зуби:

— Більше з нами у вивідку не підеш.

— А що я такого сказав? — огризнувся Микола.

Він ледве приховував своє обурення. Мало того, що ці безвусі Швайчині джури командують ним, то ще й на кожному кроці підкреслюють, що він, Микола Дишло, не має в голові ні крихти кебети. Він засопів, мов борсук, і запитав:

— А ви знаєте, чого мене звуть Дишло? — І, не чекаючи відповіді, пояснив: — Коли на наше село напали татари, то я дишлом за одним махом проламав голову одразу двом. А тут…

Оскільки потрібні слова на язик не спливали, Микола презирливо плюнув на землю. Якби його воля, то він давно б уже полишив це обережне товариство. Проте Вирвизуб суворо-пресуворо наказав йому слухатися Швайчиних джур, як його самого. Ну, нічого, він, Дишло, якось витерпить до кінця виправи. А тоді скаже Вирвизубові все, що він думає про цих хирляків, і більше ніколи не матиме з ними справи. Подумаєш, вивідники! Якби не їхній вовк, то, мабуть, вони й досі сиділи б десь під дніпровськими кущами. От хто справжній вивідник!

Куций, мабуть, відчув, що про нього думають, бо повернув голову до Дишла, вдарив по землі хвостом-полінякою і знову задивився у степ.

П’ятим вивідником був Телесик. Спочатку Грицик з Саньком не хотіли брати його з собою, проте Телесик якимось дивом умовив Швайку заступитися за нього.

Швайка… При згадці про нього у Грицика стиснулося серце. Де він тепер? Поїхав в обхід, чи лежить десь неподалік і чекає, доки вони привернуть увагу татарських спостерігачів на себе. Як Дишло на них, так і Грицик теж відчував образу на Швайку.

Швайка сказав: «Ти, друже, залишаєшся тут. І, коли що, постарайся мене замінити…» Грицик тоді всміхнувся і відповів: «Ти мовиш так, ніби навік прощаєшся». Думав, що Швайка відбудеться жартом, але той без тіні усмішки кивнув головою: «Всяке може бути». А перед цим Пилип довго радився з Вирвизубом і в того теж був явно заклопотаний вираз. Грицик бачив, як перед прощанням вони міцно обнялися, мовби прощалися назавжди…

Зненацька Куций звівся на ноги і нашорошив вуха. А тоді Телесик, який теж не відводив очей від степу, схопив Грицика за руку.

— Дивіться, дивіться! — збуджено прошепотів він. — Оно, бачите?

Швидше якимось відчуттям, аніж очима вони завважили ледь помітний порух правіше від того місця, за яким стежили. А ще за кілька хвилин з-за кущів ви гулькнули продовгуваті голови двох татарських коней.

Потріпуючи вухами, коненята попасом рушили в їхній бік.

— Овва, — зненацька прошепотів Грицик.

— Що ще за «овва»? — насмішкувато поцікавився Дишло. — Тікати будемо від цих коненят, чи як?

— Помовч! — люто засичав Грицик. — Приглянься краще до них.

— Коні як коні… — почав Микола і раптом замовк.

Так, це були звичайні коні. От тільки спини у них були якісь не такі. А ще за хвилину, придивившись, Микола зрозумів у чому справа: на кінських спинах лежали подушки. Ті, що зазвичай слугували татарам за сідла. Мабуть, коні утекли від своїх господарів…

— Замріть! — раптом порушив тишу Санько. — І повторюйте подумки, що ми маленькі кущики.

— Як це… — почав було Микола, проте лютий Грициків погляд ніби приморозив йому язика.

Коні підійшли вже доволі близько. Нараз Микола роззявив рота: до їхніх животів мовби приклеїлося двоє татарів. Час від часу їхні голови вистромлювалися з-за подушок, бистрі очі озирали степ і знову татари припадали до кінських животів.

— Думай, що ми — маленькі кущики, — прошепотів Грицик. На його чолі виступили краплини роси. Змокрів і Саньків лоб, а на Телесиковому чолі брижами забігали дрібонькі зморшки. Лише тут Микола згадав, що його супутники — не прості хлопці: вони вміли навіювати свої думки іншим. І, мабуть, зараз подумки умовляють татар повірити, що вони — кущики.

Що ж, він теж це робитиме, хоча й не розуміє, чому їм, таким відчайдухам, треба когось умовляти. Чи не простіше накинутися на цих татарчиків з шаблями? Та, на жаль, їхні коні, як і вони самі, лежали на землі. І поки їх піднімеш, поки сядеш на них та розвернешся куди треба — за татарами і слід прохолоне.

Тож Микола, подумки зітхнувши, теж заходився вмовляти татар, що він ніхто інший, як невеличкий, манюсінький такий, кущик.

І на його превелике здивування, татари повірили цьому. Вони зупинилися за розлогим кущем, що ріс кроків за двадцять від спостерігачів і ловко вихопилися з-під кінських животів у сідла. Молодший кинув погляд у їхній бік і перевів його далі: якісь там кущики його не цікавили.

— Нічого підозрілого, — сказав він.

— Ти не назад дивися, — урвав його старший. — Туди й без тебе є кому витріщатися. Ти он туди дивися… — він кивнув головою на плавні. — І лівіше.

Якусь хвилину вони напружено вдивлялися вперед.

Нарешті старший зсутулився у сідлі і відсунув малахая на потилицю.

— Ніби нічого, — сказав він. — А в тебе?

— Теж нічого, — відказав молодший. — Видно, даремно ми ще з ночі вилежуємося на тому пагорбі.

Старший пересмикнув плечем.

— Це ти не мені, а Хакимові скажи! А поки що він наказав нам зачаїтися тут…

Санько перехопив нетерпеливий Грициків погляд. Так, далі вдавати з себе кущики не було рації. Будь-який порух, навіть кліпання, міг розвіяти чари. Тож Санько ледь чутно свиснув — і Куций безшелесно розчинився в траві. Тільки на тому місці, де він щойно був, гойднулося і знову нерухомо завмерло кілька стебел трави.

Молодший стрепенувся.

— Гляди, вовк! — вигукнув він і вихопив з сагайдака стрілу.

— Не руш! — злякано вискнув старший. Навіть звідси було видно, як сполотніло його засмагле обличчя. — Це ж… це ж вовкулака!

У молодшого відвисла щелепа.

— Вовку…

— Ага, вовкулака. Ти ж сам чув, як Махмуд розповідав, що цієї весни неподалік звідсіля, біля річки Конки, їхня стежа бачила такого вовка, як оцей. То його товариш Даган послав стрілу в кущі, куди той вовк щез, а стріла розвернулася там, полетіла назад до Дагана і прохромила йому горлянку. То хто ж то був, як не вовкулака? Сам знаєш, що тільки вовкулаки уміють відкидати стрілу назад.

Очі молодшого татарина нажахано округлилися.

— І ти гадаєш, що оце він зараз…

Старший кивнув головою.

— Еге ж. Мабуть, прибився в наші краї…

— Ой, — вихопилося в молодшого. — Треба наших попередити!

— Треба, — згодився старший. — Бо ще, до лиха, підкрадеться до них зі спини…

Вони дружно цьвохнули нагаями і щодуху помчали назад, раз по раз злякано озираючись. А за кілька хвилин там, де засіли татарські вивідувачі, сполохано здійнялося в повітря з десяток птахів.

— Ага, пройняло, — вдоволено гмикнув Грицик.

— Що пройняло? — здивовано поглянув на нього Микола.

— А ти й досі не здогадався? Ці двоє розповіли про вовкулаку, і тепер їхні друзяки спішать попередити інших спостережників. А самі й місця собі не знаходять. Їм тепер ввижається, що з трави на них от-от накинеться вовкулака!

Грицик ліг горілиць і потягся так, що аж кісточки захрускотіли. Сонце вже зійшло з найвищого місця і в кущів з’явилася тінь. Микола здивовано переводив очі з Санька на Грицика, з Грицика на Телесика та Куцого, який з’явився так само нечутно, як і щез, і тепер лежав на своєму місці, висолопивши язика.

— Хлопці, я так нічого й не второпав! — нетерпеливився Микола. — Що ж там було?

Грицик перевернувся на живіт.

— Для недорікуватих пояснюю ще раз, — сказав він. — Схоже, що той Даган постраждав він нашого Швайки.

— Від Швайки?

— Атож. Розумієш, — Грицик повернувся до Санька, — я ніяк не можу втямити, як це в нього виходить. Ніби все ясно: ось його Барвінок змахує хвостом так, щоб той порух помітив хтось із татарів. Швайка ту ж мить жбурляє убік камінець чи ще щось. Татарин думає, що туди гайнув наш сіроманець, і негайно випускає в нього стрілу. І тут таки отримує стрілу від Швайки. А тим, що спостерігають збоку, здається, ніби в горлянку того, хто стріляв, вп’ялася його ж стріла. Тепер уторопав? — звернувся він до Миколи.

— Та… — почав той. — Щось воно дуже закручено. І не зрозуміло, до чого тут вовкулака.

— І справді, вовкулака тут як приший кобилі хвіст. Це інша історія. Правда ж, Телесику?

Телесик кивнув головою і розплився в посмішці. Дуже вже йому подобався пришелепуватий вигляд довготелесого Миколи.

— Хлопці, та не тягніть за душу! — зрештою заблагав той.

Грицик усміхнувся.

— Ну, як би тобі краще пояснити… Допустімо, ти Швайка і за тобою женуться татари. То ти наводиш їх на Барвінка, якому перед цим наказав зачаїтися в гущавині. А коли татарин наближається, Барвінок кидається на нього. Просто, еге ж? Але іншим татарам здається, буцімто сам Швайка перетворився на вовка.

— То воно що виходить… — почав Микола. — Виходить, що ніякого вовкулаки насправді нема?

— Лиш нікому про це не кажи, — Грицик молитовно склав руки на грудях. — А надто татарам. Бо коли вони про це дізнаються, то перестануть нас боятися.

— Та ну тебе! — махнув рукою Микола і… засміявся. — Ну, хлопці, і накрутили ж ви! Я ще ніколи таким телепнем не почувався.

— Нарешті чую розумні слова, — теж усміхнувся Грицик.

А Микола усе ще не міг угамуватися. Він то чухав потилицю, то посміхався невідь до кого, то смикав себе за вуса.

— Хлопці, а чого ж ми тут сидимо! — зненацька підхопився він. — Коли ми такі, то зараз же підкрадемося до тих татарів і винищимо їх до ноги.

— Не дай Боже! — відказав Грицик. — Вони нам ще стануть у пригоді.

— Як то? — уже вкотре за сьогодні дивувався Микола.

— А так. Нехай рознесуть повсюди, що ми не тільки козаки, а ще й вовкулаки, що відбивають стріли, послані у них. Як гадаєш, навіщо нам це потрібно?

— Е… біс його знає, — стенув плечима Микола.

— То ж бо й воно. Бо коли вони виходитимуть проти нас, простих козаків, то битимуться без страху. А коли вийдуть проти нас — козаків, що вміють перекидатися на вовка, то в них жижки тремтітимуть так, що їм уже не до бійки буде. Скумекав?

У Миколи спалахнули очі.

— Хлопці, та це ж… Слухайте, навчіть мене таких штучок!

— Ну, це так зразу не робиться, — зітхнув Грицик. — Кажу ж тобі, що навіть зараз у мене далеко не все виходить, а я вже скільки вчуся!

Коли повен місяць виплив на небо, хлопці дісталися до плавнів. З темряви їм назустріч виступив Вирвизуб з кількома козаками.

— Як Швайка? — запитав Грицик. — Усе гаразд?

— Здається, прослизнув, — відказав Вирвизуб. — Бо наша стежа не помітила, щоб за його слідом звернув бодай один татаряка.

— Ну й слава Богу, — з полегкістю зітхнув Грицик. — Тепер ти доп’яв, чому ми цілий день скніли в тому степу? — звернувся він до Миколи.

— Та ніби доп’яв, — відказав Микола. — Ми відволікали татарську увагу на себе, чи не так?

— А з тебе таки будуть люди! — запевнив його Грицик. — Правда, Телесику?

— Правда, — зблиснув той зубами. — А коли що — я йому допоможу.

— А я візьму й не відмовлюсь, — Микола підкинув Телесика так високо в небо, що той аж заверещав.

На острові ще не спали. Біля кожного куреня горіло багаття і точилися розмови. Чувся голосний сміх. Тільки біля воронівського куреня всі мовчали.

— Що з ними? — стривожився Вирвизуб і повернув коня у той бік.

Воронівський курінь сидів гуртом і, наморщивши лоби, дивився на протилежний від себе кропивнянський курінь. Поруч стояли десятків зо два козаків з інших куренів і, роззявивши рота, стежили, що з цього вийде.

— Що тут коїться… — почав було Вирвизуб, проте на нього закишкали.

— Воронівці наказують кропивнянцям принести їм свіжого сала, — пояснив прибульцям Колотнеча.

— О! — вигукнув Телесик. Він стрімголов скотився з коня, підсів до воронівського гурту і теж втупився поглядом у кропивнянців.

— Свіжого сала? — здивувався Вирвизуб. — Та де ж ти його зараз візьмеш? У нас вже й старого катма, а їм, бач, свіжого закортіло…

Тим часом у кропивнянців зчинилася паніка. Спочатку вони неохоче роззиралися на всі боки, тоді кинулися до куреня, за якусь хвилину вибігли з нього і заходилися нишпорити у траві та кущах. А найпроворніший кинувся до інших куренів. Повернувшись, розвів руками і гукнув воронівцям:

— Ну нема в нас свіжого сала! І в сусідів теж нема!

Колотнеча ляснув долонями об коліна і заволав на ввесь острів:

— Хлопці, біжіть швидше сюди! Ви такого зроду ще не бачили!