Джури-характерники

ПЕРША СУТИЧКА

Виїжджали у степ на світанні. Пробиралися десятками, проте так, аби не втрачати зв’язку між собою. Добра половина тримала при собі по довгому спису, решта обмежилася короткими сулицями. У кожного при поясі було по шаблі та ятагану.

Невдовзі вибралися на лінію пагорбів. Санько озирнувся. Усе йшло так, як і замислили Швайка з Вирвизубом. Чабани з табунниками поволі виганяли свою худобу з плавнів. Сьогодні вони мали забрести у степ набагато глибше, ніж звичайно. Якщо татари за ними стежать, а вони таки стежать, то табуни, які так нахабно випасаються на їхніх землях, мають обурити їх більше, аніж з’ява самих козаків. А обурений татарин, як відомо, довго не роздумує. Проте скільки їх накинеться на плавні — ніхто не знав. Вирвизуб з трьома сотнями зачаївся у верболозах, а Швайка очолив ватагу, зібрану здебільшого з новоприбулих козаків.

— Голову даю на відсіч, що вони вродяться не пізніше обіду, — запевняв Грицик. Він трюхикав поруч з Саньком. Час від часу зводився у стременах і оглядав степ. За ними погойдувалися у сідлах Данило Куріпка та ще п’ятеро черкаських здорованів.

По інший бік від Санька їхав Швайка. І навіть останньому дурневі зрозуміло, чому він опинився поруч: Санько вперше виходив на січу, і Швайка про всяк випадок вирішив бути поблизу.

«Теж мені, — невдоволено подумав Санько. — Носяться зі мною, як з писаною торбою…»

— Не треба, Пилипе, так мене оберігати, — сказав він уголос. — Я ж не дитина вже.

— Гаразд, гаразд, — усміхався Швайка, але полишати Санька не спішив. — Це я просто так, захотілося, як колись, проїхатися поруч та згадати про давнину. Сподіваюся, не проженеш?

— Та вже їдь, — мимоволі усміхнувся Санько.

Для того, хто вперше опинився у цих місцях, степ був безмежний і сонний. Небо вже почало блякнути, птаство й звірина ховалися у тінь. Лише невтомні орли кружляли у неймовірній високості, готові будь-якої миті скласти крила і стрілою шугонути на необережну дичину. Проте ніщо не ворушилося і вони й далі кружляли, розпростерши під сонцем свої легкі крила. Тиша панувала навкруги. Її порушували хіба всюдисущі коники. Здавалося, цей сонний спокій панує тут з давніх-давен і буде тривати вічно.

Однак для того, хто до цього спокою призвичаївся, степ по вінця був наповнений рухом. Он, безшумно огинаючи травинки, проповзла степова гадюка. На раз вона звернула різко вбік — відчула перед собою їжака чи полоза, з якими ніяк не знаходила спільної мови. Ген, на самісінькому видноколі, промайнули голови сайгаків. Високо в повітря чи то вилетіла, чи то вистрибнула дрохва. Час від часу з далеких уже плавнів долинали стривожені качині крики і чаїне квиління. Нараз на одному з далеких курганів промайнула невиразна тінь — так, наче хтось змахнув крилом чи, гнане вітром, пролетіло пасмо запізнілого туману. Проте гостре Грицикове око миттю помітило той порух.

— Татари, — сказав він. — Їх двоє. Либонь, стежать за нами.

— Ну що ж, їдьмо знайомитись, — мовив Швайка і поворушив поводами. Вірний Вітрик пустився учвал. За ним подалася решта коней.

Проте татари знайомитися не прагнули. Їх наче лизень злизав. Лише на місці, де вони стояли, випрямлялася прибита копитами трава. Зате на іншому кургані вигулькнуло уже з десяток ногайців. Схоже, Швайка мав рацію: козацька виправа у степ неабияк стривожила їх.

А десь по обіді козацькі вивідники замахали шапками на списах і скотилися з могил — певно, щось угледіли. Гулко вдарили тулумбаси, ревнув ріг і козацькі десятки помчали назустріч одна одній, щоб швидше злитися в один стрій. А коли татари з’явилися на обрії — на них уже чекали щільні козацькі лави.

На мить степовики завмерли. Мабуть, вагалися: варто їм нападати зараз чи чекати, доки ще хтось підійде з глибини степу. Та за кілька хвилин, мабуть, дійшли думки, що поміч непотрібна і, набираючи розгін, полетіли вперед. Над степом здійнялися дикі вигуки й свист.

Погляди козаків завмерли на Швайці. А він, примруживши очі, стежив за татарами. Коли ті перетнули якусь, тільки одному Швайці видиму, межу, Пилип різко махнув рукою і крикнув:

— За мною!

Проте помчав він не на татарів, а взяв трохи ліворуч, щоб вітер, хоч і не дуже сильний, усе ж віяв у татарський бік.

Санько зрозумів — це на той випадок, аби зменшити шкоду від неминучих ординських стріл.

І справді, татарські стріли зависли в повітрі і почали падати на землю, трохи не долітаючи до козаків. А от козацькі стріли виявилися жалючіші. А коли обидві валки зблизилися, козаки несподівано для татарів швиргонули у них свої сулиці.

Передні татари разом з кіньми звалилися в траву, а ще за мить кінське іржання і людські вигуки злетіли до неба — то зійшлися у герці козаки з ординцями.

Просто перед Саньком опинився тілистий татарин. Його похилі, трохи зсутулені плечі виказували неабияку силу, а вузенькі очиці палали зненавистю і острахом. Татарин звівся на стременах і широко замахнувся шаблею, націлюючись у голову. Санько спритним рухом прикрився від удару. Дзенькнула криця, полетіли іскри, дико заіржали коні і з оскаленими зубами затанцювали один навколо одного. І ще раз дзенькнула криця об крицю. А десь за десятим разом Санько відчув певне полегшення — удари супротивника виявилися не такі вже й важкі і швидкі. Тож є нагода показати йому і своє вміння… Санькова шабля зі свистом розітнула повітря, проте татарин, ніби граючись, перехопив її на себе. Та все ж Санько зауважив, що рука татарина не спружинила, як то буває у рівних за силою бійців, а дещо поступилася. Він ще раз замахнувся, намагаючись ударити ближче до руків’я, аби вибити зброю з рук — проте татарин знав цю нехитру річ і легко встояв. Лише хижо скривилися його вузькі вуста.

«Щось задумав», — сяйнуло в Саньковій голові. І справді, татарин показав, що битиме зверху, а в останню мить його шабля описала півколо. Проте недарма Санько пройшов науку у Швайки. Його рука ніби сама собою перехопила кривий політ ординської шаблі. А тоді й Санько замахнувся, показуючи, що цілитиме по правому плечу, а сам рвучко перевів удар на ліве. Татарин опізнився на маленьку часточку секунди і Санькова шабля уп’ялася в його шкіряне надпліччя. А ще за хвилю татарський кінь звернув убік уже без вершника. І доки другий татарин поспішав зайняти місце полеглого товариша, Санько встиг скосити очі вбік і завважив, що поруч з ним рубається Швайка. Пилипове обличчя палало якоюсь дикою радістю і зловтіхою. Ятаганом, що його Швайка тримав у лівій руці, він відбивав ворожу шаблю, а його власна шабля миготіла так швидко, що за нею здіймалися повітряні вихори. Нараз його супротивник якось дивно скособочився і зіслизнув з коня. А Швайка уже завернув свого Вітрика назустріч тому татаринові, якого примітив собі Санько.

— Пилипе, це мій! — гукнув Санько, проте Швайка тільки вищирився у лютій посмішці. Його шабля навідліг рубонула по руці нападника. Другий удар звалив того на землю.

Неподалік бився Грицик. Він щось затято вигукував і з такою силою тис на свого ворога, що той зрештою не витримав і різко повернув коня вбік. Та це йому не помогло — звідкілясь випірнув Марко Чорторий і різко махнув шаблею…

Татари не сподівалися на таку рішучу відсіч. Ще якийсь час вони тиснули на козаків, але вже не так рішуче, як на початку. Зрештою хтось із них не витримав, розвернув коня і кинувся подалі від місця бойовиська. За ним почала розвертатися уся татарська лава.

— Нехай драпають! — крикнув Швайка. — Досить з них!

Якийсь час він спостерігав за татарами, які один за одним щезали вдалині, тоді наказав Грицикові стежити за ними з найближчого кургана, а сам повернувся на місце бойовиська.

Козаки втратили чотирьох. Поранених було значно більше, але всі вони трималися на конях. Татарські втрати були значно більші — понад двадцять тіл непорушно лежало між високих трав, ще з десяток пробували підвестися з землі. Завваживши козаків, що наближалися, поранені вишкірювалися — хижо і злякано: вважали, що настав їхній останній час.

Якусь мить Швайка мовчки дивився, а тоді звелів:

— Зловіть для них коней!

А коли татар усадовили на коней, додав:

— Їдьте з миром. І передайте своїм мурзам, що ми не звірі і не люті нападники. Нам треба небагато — щоб нас залишили у спокої. Ми теж хочемо випасати свої табуни. А зараз ми повертаємося до плавнів, а ви можете зібрати й поховати своїх. Але пам’ятайте — на будь-які підступи ми дамо гідну відсіч.

Татари похнюплено зиркали на нього з-під лоба і в їхніх поглядах було більше страху, ніж ненависті.

Козаки поверталися радісні, збуджені перемогою. Не радів лише один Швайка.

— Це — що? Це тільки пастухи, — сказав він. — От зустрінемося зі справжніми нукерами, чи, не дай Боже, з нашим братом-яничаром — отоді дізнаємося, чого ми з вами варті.

— Я багато чував про яничарів, — подав голос один з черкаських. — Проте хто це такі — не дуже тямлю.

— То такі ж люди, як і ми з тобою, — відказав Швайка. — Тільки й того, що їх немовлятами забрали в полон і втовкмачили в їхні голови, що найбільші вороги для татарського люду — це ми. Тож від них нам пощади не дочекатися. Бо вони не знають, ким є насправді.

— А що, як їм розповісти про це?

— Коли два війська ідуть один на одного в бій, ніколи розводитись, хто є хто, — відказав Швайка.

— А якщо пробратися і поговорити з ними, коли вони відпочивають? — не здавався черкасець.

Швайка лише поглянув на нього і зітхнув. І невідомо, що він хотів цим сказати — чи то зітхав з дурного запитання, чи від того, що коли перемовини й були, то нічим добрим вони не закінчились.