Дисертація лейтенанта Шпильового

НА КОГО ПОЛЮВАЛИ?

За наказом полковника Танюшина до мене завітав капітан Костін. Ми попрямували до автоінспекції.

— Треба розібратися з аварією на Заріченському шосе, — заявив Костін. — Адже й ви були тоді в автобусі.

Автоінспекція була розташована в центральній частині міста. Ми увійшли в непоказний будинок з темним похмурим коридором. Костін штовхнув двері до якогось кабінету. Капітан міліції сидів за письмовим столом, рясно заплямованим чорнилом. Перед капітаном стояв парубок, очевидно шофер, і з каяттям м’яв у руках заяложений кашкет.

Капітан підвів голову і запитливо глянув на нас.

— Я від полковника Танюшина, — сказав Костін і показав червону книжечку. — 3 приводу аварії на Заріченському шосе.

— Зрозуміло, — відповів капітан і, обернувшись на стільці, постукав кулаком у фанерну перегородку.

За кілька хвилин до кімнати зайшов скуйовджений молодий лейтенант.

— Аварію на Заріченському ти розслідував?

— Я.

— Ось товариші від полковника Таиюшина. Цікавляться аварією.

Лейтенант здивовано подивився на нас і відрекомендувався:

— Звєрєв.

Ми пройшли слідом за Звєрєвим до тісної кімнати. Усі її стіни, до самої стелі, були заставлені стелажами з товстими папками.

— Випадок досить звичайний, — промовив лейтенант, дістаючи папку. — На крутому спуску відмовили гальма. Треба сказати, що шофер молодець. Вивернув машину на узбіччя так, що обійшлося без жертв, а могло бути…

Костін узяв папку і заглибився в документи.

Я сів на табуретку. З-за дощаної перегородки лунав голос автоінспектора, який розмовляв з парубком. Розмову чути було так виразно, що здавалося, ніби ми були поруч.

— Ну, що ж, — мовив капітан, — доведеться відібрати у вас права.

— За що? — схлипнув парубок. — Що завгодно робіть зі мною, а швидкість була менше сорока кілометрів.

— Як же менше? — стомлено доводив автоінспектор. — Ось і інші шофери, які стояли поруч з Куніциним, підтверджують, що швидкість була велика.

— Інші, — буркнув парубок. — Та, коли хочете знати, вони що завгодно можуть підтвердити.

У цей час Костін переглянув усю справу і підвів голову.

— Причину виходу з ладу гальмового пристрою з’ясували?

— З’ясував, — відповів Зверев. — Пробило гідравлічний привод. От і гальмова рідина витекла.

— Але у вас у справі навіть знімка пошкодженого місця нема, — невдоволено промовив Костін.

— А нащо він? — здивувався Зверев.

— Треба, щоб був.

Зверев вийняв цигарку і постукав по коробці:

— Мало що треба…

Обличчя Костіна відразу стало злим:

— Замовкніть!.. Дріб’язкову справу не могли належно розслідувати.

Зверев похапцем сховав цигарку і виструнчився.

— З якої автобази автобус?

— З десятої, — відповів Зверев.

— Ходімо, — промовив Костін і рвучко попрямував до виходу.

До контори десятої автобази ми приїхали в розпал робочого дня. Кого там тільки не було! Товпилися шофери, розмахуючи подорожніми листками. Чіпляючи пузатими сумками всіх, хто траплявся на дорозі, бігали кондукторки. Закачавши рукава засмальцьованих комбінезонів, вимагали запасних частин ремонтники. Я, Костін і Зверев протиснулись у закуток, який гучно називався кабінетом заступника начальника по ремонту. Худий, з гостреньким обличчям чоловік, відбиваючись од токарів і слюсарів, що насідали на нього, повторював:

— Сьогодні деталей не буде. І не чекайте. Наряди відправлені, одержите завтра.

Помітивши Костіна, він діловито сказав:

— Слухаю вас, товаришу.

— Ми з приводу аварії на Заріченському шосе.

— От халепа з цією аварією! — скривився заступник. — Усе ж давно з’ясувалося. І машину відремонтували.

— Ми б хотіли знати, які були пошкодження в машині.

Заступник начальника встав з-за столу і сказав:

— Ідіть до Андрія Кузьмича. Ремонтом керував вій. — Обернувшись до юнака, що стояв поруч, додав: — Сашко, проведи товаришів до Андрія Кузьмича.

Сашко поважно підтягнув штани.

— Ідіть за мною.

Ми перетнули просторе, як стадіон, подвір’я автобази, а потім увійшли до височенного цеху. В цеху стояло багато автобусів. Сотня, а може й більше. Сашко склав у рупор долоні і пронизливо загорлав:

— Андрі-і-ію Кузьмичу!

— Чого репетуєш? — почулось з-під автобуса, що стояв на ямі.

Сашко забіг до ями:

— Андрію Кузьмичу, до вас з автоінспекції прийшли.

Андрій Кузьмич не кваплячись виліз. Я сподівався побачити забрудненого мастилом чоловіка: як не кажи, був під автобусом. А перед нами стояв чистий, симпатичний дідусь у старанно випрасуваному комбінезоні. Він неквапливо протер руки ганчір’ям і надів окуляри в дротяній оправі. До речі, сама ця оправа блищала так, наче її натирали спеціальною сумішшю.

— Черненко, — відрекомендувався він Костіну і мені, кивнув, як давньому приятелеві, Звереву. — Як кажуть, на ловця і звір біжить. Сьогодні збирався зайти до вас подати доповідну.

— З приводу чого? — поцікавився Зверев.

Андрій Кузьмич озирнувся і неголосно промовив:

— Мені здається, що в автобусі, з яким скоїлась аварія на Заріченському шосе, хтось навмисне пошкодив гідравлічний привод. Спочатку я гадав: каменем його перебило або перетерся. А тепер бачу: ні. Перебили його зубилом, не інакше.

Костін виразно поглянув на Зверева.

— Оце так!..

Ми пробули на автобазі години з півтори. Андрій Кузьмич показав пошкоджену ділянку гідропривода. Уважно його вивчивши, всі ми прийшли до висновку, що справді по ньому вдарили зубилом.

— Виходить, аварія була не випадкова? — спитав Костін.

— Не випадкова, — сказав майстер.

Костін подякував Андрієві Кузьмичу, і ми повернулися до управління.

У своєму кабінеті Костін ще раз докладно розпитав мене про аварію на шосе і записав до протоколу мої відповіді. Потім спішно викликали шофера автобуса і ще декого з пасажирів. Прийшов Танюшин.

— Мені піти? — спитав я, коли до кабінету ввійшов шофер.

— Ні, ні, — заспокоїв полковник, — вам корисно послухати.

Шофера звали Микитою Підопригорою. Він мене не впізнав. І не дивно. Бачились ми мигцем, і то в такий момент, коли автобус, не слухаючись гальма, летів під уклон. Хіба тут запам’ятаєш чиєсь обличчя? А я його примітив.

Микита тримався просто, але все ж не міг приховати здивування тим, що його запросили до цієї установи. Подальша розмова виявилась настільки цікавою, що я її запам’ятав буквально з протокольною точністю. Після кількох суто формальних запитань про ім’я, прізвище та місце роботи Танюшин промовив:

— Кажуть, що у той горезвісний день на кінцевій зупинці скупчилося до десятка автобусів.

— Так, це точно, — відповів Підопригора.

— Чи могли знати пасажири, який автобус піде першим?

Микита подумав, а потім заперечливо похитав головою:

— Ні, не могли.

— А шофери?

— Навряд. Ми в той момент вирішували з диспетчером, котра з машин мала йти у рейс.

— А гідравлічний привод пробили саме тоді? — втрутився Костін.

— Звичайно, — підтвердив Підопригора, — я коли сів у машину, то перш за все перевірив гальма. Вони ще працювали. Виходить, хвилин через дві вдарили по гідравліці.

— Ось що цікаво, — задумливо мовив Танюшин, — випадково чи ні саме у вашій машині зіпсували гальма?

Підопригора знизав плечима:

— Напевно, випадково. Адже ніхто не міг знати, що саме моя машина піде у рейс. Навіть я не знав.

Усі замовкли. Під вікном проїхала машина, навантажена брухтом, і брязкіт довго не стихав у кімнаті. Микита закурив і сказав, ні до кого не звертаючись:

— Сорок пасажирів могли угробити… сволота!

Костін запропонував:

— Пригадайте, як усе було в диспетчерській. Навіть найменші подробиці.

Микита затягнувся і поволі почав:

— Прибув я на кінцеву десь о вісімнадцятій годині. У той день знову без обіду проїздив. Зайшов до диспетчерської, а там повно-повнісінько шоферні. І, звичайна справа, сварки. З диспетчеркою сперечаються…

Підопригора раптом закашлявся. А коли стих, протер очі кулаком і схвильовано мовив:

— А уявіть собі, один чоловік знав, що піде саме моя машина…

— Хто? — коротко кинув Танюшин.

І Микита Підопригора розповів, що він теж встряв було у сварку, але до диспетчерської ввійшов чоловік у темно-синьому прогумованому плащі, почав обурюватись і погрожувати, що від імені пасажирів, які чекають на зупинці, напише скаргу. Микиті стало незручно за шоферів і шкода диспетчерку, яка не могла перекричати всіх чоловіків, і він відповів тому, в темно-синьому плащі: «Перекажіть пасажирам, нехай сідають у машину 98–98», а сам протиснувся до диспетчера і відмітив путівку.

Танюшин спитав мене, хто тоді оголосив, щоб сідали в автобус 98–98. Я підтвердив слова шофера.

— Отже, чоловік у темно-синьому плащі, — мовив задумливо Танюшин. — А інші прикмети його ви не могли б пригадати?

Я теж напружив пам’ять, але нічого, крім темно-синього плаща, згадати не міг. Правда, Микита допоміг:

— Невисокий, чорні брови у нього наче намальовані.

— Правильно, — підтвердив я, — невисокий і чорнявий.

І враз пам’ять блискавкою пронизала згадка:

— Товаришу полковник, Нюра Пасивіна казала, що портфель забрав у неї теж невисокий, чорнявий.

— Про це пізніше, — сухо обірвав полковник, а потім додана — Ми це знаємо.

І я зрозумів, що про такі речі, як портфель, не можна було говорити при відвідувачах. Ну, а з Нюрою, значить, вони поговорили, отже, не гаяли марно часу. Коли Микита пішов, Танюшин сказав Костіну:

— Треба буде переговорити ще з деякими пасажирами, бо чорнявий — це уже зачіпка. Скажіть, Шпильовий, хто в музеї чув вашу розмову про Петрищева?

Мені не довелося довго пригадувати, адже в музеї в той день людей було зовсім мало.

— Марія Андріївна, Галинка, хлопчина в трусах, колишній директор музею Трубников, ну і ще чоловік п’ять екскурсантів, які прийшли раніше.

— Ви не запам’ятали екскурсантів?

— Треба подумати.

— Подумайте, — сказав Танюшин і несподівано запитав: — А цього в темно-синьому плащі серед екскурсантів не було?

— Здається, ні.

— Здається — не відповідь.

Полковник наказав Костіну:

— Усіх відвідувачів музею треба знайти і опитати.

— Єсть! — відповів Костін і щось записав до блокнота.

— Мені можна йти? — запитав я.

— Ідіть, — дозволив Танюшин, — але будьте обережні. Адже полювали, лейтенанте, на вас.