Дисертація лейтенанта Шпильового

ОСТАННЯ КРАПКА

Моя лекція закінчена. Я вже читав її морякам нашого корабля, а потім особовому складу з’єднання. Нещодавно подзвонили з політвідділу і попросили виступити в матроському клубі. Я погодився. Лекція викликала великий інтерес. Мене засипали запитаннями. Я відповідав грунтовно, бо тепер таки знав про Петрищева все. Останню частину, яка стосувалася подій, що відбулися після вибуху, мені допоміг узнати полковник Танюшин. Закінчивши операцію, він розповів мені таке.

Після висадження в повітря складів Петрищев залишився живий. Як було домовлено, у першу ж ніч він пішов на визначене місце, де його чекав катер. Але по дорозі Матвія схопили. Його впізнав і зрадив місцевий мешканець Саржевський. Очевидно, видаючи себе за Гужву, він боявся за власну шкуру. Він добре розумів, що пошуки матеріалів про Петрищева все одно приведуть і до нього.

Танюшин мав рацію, висловлюючи сумнів, що Саржевський на допиті все сказав. Матвій попав до рук агента німецької військової розвідки, якогось Феттера, що його закинули до Волногорська на початку війни. Феттер, він же Трубников, збирав дані про лабораторію Іващенка.

Саме за його рекомендацією на Волногорськ було спішно кинуто дивізію Кеніга. Як відомо, ця операція закінчилась для фашистів невдало.

Схопивши Петрищева, Феттер вирішив з його допомогою проникнути до лабораторії Іващенка, що була вже в евакуації. Але Матвій не тільки не погодився стати помічником у цій справі, а й не виказав ніяких даних. Феттер застосовував найстрашніші методи катувань, але безрезультатно. Нічого не сказавши, Матвій Петрищев помер.

Минав час. Закінчувалась війна. Агентура абверу перейшла в інші руки. Феттер блукав по Південній Америці, коли його розшукали і привезли в Європу. І ось, через багато років, почалася нова операція під кодованою назвою «Центавр». План цієї операції запропонував Пауль Феттер. Суть її полягала ось у чому: до Іващенка підсилають людину, яка видає себе за Петрищева. Це дуже зручно: на Батьківщині його давно забули. Родичів у Матвія теж нема. Іващенко його напевне не знає в обличчя. Він йому дуже вдячний за виконане завдання і, звичайно, не відмовить, якщо Петрищев звернеться з проханням прийняти його на роботу в інститут. А що інститут мають перевести сюди, у Волногорськ, Трубников був певен.

І ось Трубников у Волногорську. Перше ж знайомство з районом дій свідчить про те, що не все забуто про Петрищева. В музеї є деякі, правда досить скупі, документи. Трубников викрадає фотографію і виймає з справ оригінали документів. Ці документи повинні в майбутньому дуже допомогти удаваному Петрищеву. Серед злочинців Трубников знаходить собі спільника. Ще в роки війни вони співробітничали з фашистами. Це був Красильников, або Чорнявий, як його називали в показаннях свідки. Красильников видавав себе за кореспондента газети і взяв документи у Нюри Пасивіної.

Маючи оригінал свідоцтва про народження, листи, фотографії, удаваний Петрищев уже міг виходити на арену.

І його висадили з підводного човна тієї пам’ятної ночі, коли я з групою своїх товаришів перебував на щиті. До речі, саме в ці дні я з’явився в музеї. Це плутало їхні плани.

Перше рішення Трубникова: знищити мене. Красильников стежив за мною. Він іде на кінцеву зупинку і виводить з ладу гальма в тому автобусі, де я мав їхати. Тільки завдяки щасливому збігу обставин я залишився живий. Потім мене вирішили скомпрометувати біля пивного ларка. Це був досить витончений маневр. Адже Скосирєв все ж таки усунув мене од пошуків, хоч і ненадовго. Що не кажи, а статут я порушив, розпиваючи пиво на вулиці. В скандалі теж брав участь.

Але саме цей випадок і привернув увагу Танюшина до Трубникова. Проте Трубников рішуче нічим себе не видавав. Коли було простежено агента, що його висадили з підводного човна, і встановлено його зв’язок з Красильниковим — Чорнявим, здавалося б, коло замкнулося. Агент готувався виступити в ролі Петрищева. Але Танюшин розумів, що цією двійкою керує ще одна особа — резидент. Хто ж він? Може, Трубников? Ніяких даних, які говорили б на користь цієї версії, не було. І тоді вирішили дати замітку до газети. Її не могли залишити поза увагою люди, зацікавлені справою Петрищева.

Так воно і вийшло. Коли біля мого будинку з’явилися Чорнявий і Трубников, майже всі вагання щодо Трубникова зникли. Як відомо, нерви у нього не витримали, і його було викрито. На допиті він весь час скрушно дорікав:

— Жахливо! Випадковість, дрібниця: переплутали наші карти. Коли б якомусь зеленому лейтенантику не заманулося узнати про подвиг Петрищева, операція б пройшла вдало.

— Це не випадковість, — відповів йому Танюшин. — У даному разі ваші карти переплутав лейтенант Шпильовий, в іншому — це була б медсестра, або робітник заводу, або службовець установи. Крім того, ми жодного свого героя не забули і не забудемо. Якщо є ще подвиги, невідомі радянським людям, то ми про них дізнаємося. Можу вас запевнити.

От і вся історія.

Галинка уже вийшла з лікарні. Я скупив усі квіти в місті, коли ходив зустрічати її. Це був найщасливіший день у моєму житті. По-перше, Галинка знову була за мною, а по-друге, в цей день відкрили пам’ятник Матвію Петрищеву. Всі мешканці міста були присутні на його відкритті. Було дуже урочисто. В суворій мовчанці завмерли колони моряків. Група ветеранів Великої Вітчизняної війни підійшла до пам’ятника і зняла покривало. На постаменті поблискували золотом слова:

Потім сивий адмірал повернувся до колони моряків і гучно промовив:

— Вічна слава герою, який віддав життя за Батьківщину!

Прогримів салют.

Севастополь,1964