Дисертація лейтенанта Шпильового

ПАРАДОКСИ

Знову поїздка. Цього разу в радгосп «Першотравневий». Я повинен зустріти Гужву і поговорити з ним докладніше.

Мрячив дрібний дощик. Умита зелень радісно шелестіла листям. Я дивився на далекі сині гори і думав. Не дуже радісні були мої думки. Сьогодні Галинка вирушає із знайомими у довгождану подорож. Я, звичайно, лишаюсь. Адже незабаром моя лекція.

— Ти якийсь ненормальний, — твердила Галинка. — Ну скажи, в яке безглузде становище ти мене поставив?

Я удав з себе нетямущого.

— Не прикидайся трирічним. Я набридала знайомим, я умовляла їх узяти нас, і ось, коли треба їхати…

— Але ж я повинен…

— Ти не повинен… Розшукувати матеріали можна і після відпустки!

Я промовчав. Коли б я почав розповідати Галинці про великих мандрівників і вчених, вона б напевне сказала щось в’їдливе про мене. А справа зовсім не в цьому. Я не був великим дослідником, але у мене в душі спалахнув такий вогонь, який, безсумнівно, горів і в них у грудях.

Галинка одвернулась, потім брови у неї злетіли догори, і вона прошепотіла:

— Ти як хочеш, а я поїду.

— Їдь, — швидко погодився я. — Їдь! Ти неодмінно повинна їхати.

Вона рвучко повернулась і стрибнула в автобус, який саме під’їхав. Ми вперше за півтора року знайомства посердились.

І ось я їду в «Першотравневий», а Галинка в інший бік.

Радгосп розкинувся на рівному, як стіл, місці. Навкруги — безмежний степ.

Дощ перестав. Смарагдовий степовий килим вигравав сонячними барвами. Таксі, в якому я їхав, вилетіло на широку, наче міський проспект, вулицю. Ми під їхали до крайнього будинку. Побачивши жіику, що полола грядки на городі, я відчинив дверцята машини і спитав, де живе Дмитро Гужва.

Жінка підійшла до тину і, поправивши хустку, охоче пояснила:

— Тутечки, недалеко. Поїдьте до криниці, зверніть управо. В третій хаті він і живе.

Ми поїхали до хати Гужви.

Я довго стукав у хвіртку, поки на алеї невеликого палісадника з’явився високий чоловік у білій вишитій сорочці.

— Заходьте, — промовив він, — хвіртка не замкнена.

— Я хотів би бачити Дмитра Гужву.

— Слухаю вас, — промовив чоловік.

— Ви — Гужва?

— Так.

— Мені потрібен інший Гужва.

— А іншого в нас нема, — усміхнувся чоловік.

Я був спантеличений.

— Але ж це радгосп «Першотравневий»?

— «Першотравневий».

— У радгоспі «Першотравневому» живе ще один Дмитро Гужва?

— Ні, я один, — відповів чоловік.

— То, може, є інший радгосп «Першотравневий»? — спитав я з надією.

— Що ви! — усміхнувся чоловік.

Довелося просити вибачення і повертатися ні з чим. Дорогою я думав: нащо людині, яка відрекомендувалася Гужвою, стверджувати, що Петрищев не зробив подвигу? Відповіді не знаходив.

Ми приїхали в Волногорськ. На вулицях було людно. Машина минала будинок, де жила Галинка. Мені зробилось тоскно. Сьогодні субота, і я міг би з нею зустрітися. Раптом я побачив чоловіка, який видавав себе за Гужву.

— Зупиніть машину! — гукнув я. Шофер загальмував. Я розрахувався за поїздку і вистрибнув на тротуар. «Гужва» переходив вулицю.

— Товаришу Гужва! — замахав я рукою.

Почувши оклик, Гужва розгублено подивився на мене.

Поки я перейшов на другий бік вулиці, Гужви вже не було. Він ніби крізь землю провалився. Я зазирнув до крамниці «Культтовари», але його й там не було. На виході з крамниці мене покликали:

— Товаришу Шпильовий!

Я обернувся і побачив директора музею. У тих самих парусинових штанях і брилі. Він потиснув мою руку обома руками.

— Відразу вас упізнав, — доброзичливо усміхався він. — От, думаю, і побачилися з давнім знайомим.

— Який же я знайомий? Я навіть вашого прізвища не знаю.

— Михайло Сергійович Трубников. Не пам’ятаєте?

— Пам’ятаю. Ви працювали директором музею, — нехотя відповів я.

— Тепер узнали й прізвище, — промовив директор тоном пастора, який відпускає гріхи парафіянам. — А то ви посприяли, так би мовити, щоб мене зняли з посади директора музею, а прізвища, пробачте, не взнали.

Я почував себе ніяково. Побачивши моє збентеження, Трубников заспокоїв:

— Я не ображаюсь. Уже влаштувався на іншу роботу. — І він узяв мене під руку — Чесно кажучи, я навіть радий, що пішов з музею. Знаєте, для роботи в музеї потрібні покликання і душевний інтерес, а мені давай живу справу!

Трубников базікав, і я не знав, як од нього відкараскатися.

— Вас, товаришу Шпильовий, хвалю. Скільки відвідувачів у музеї перебувало — не злічити. Всі бачили і пилюку, і бруд, і запустіння, а от тільки ви звернули увагу і вжили дійових заходів. І за скромність хвалю! — з запалом просторікував Трубников.

Я спробував звернути вбік, але Трубников міцно вхопив мене за руку:

— Куди ж ви? Ходімо по кухлю пива вихилимо.

Я відмовлявся, та Трубников мало не силоміць підвів мене до ларка.

— Дві для початку, — сказав він продавщиці.

— Прошу, — весело відповіла та і почала обмивати кухлі.

Я глянув на продавщицю і був приємно вражений її вродою. Весела усмішка на ніжно-білому обличчі. Чорне, гладенько зачесане волосся, зібране в тугий скрутень на потилиці, висока шия. Довгі з вузьким розрізом очі, прикриті густими віями, надавали ЇЇ обличчю східного виразу. Але найпримітнішими були дві глибокі ямочки на щоках. Здавалось, дівчина весь час усміхається.

Блиснувши білими зубами, вона подала кухоль. Я взяв пиво і відчув поштовх у спину. Позаду мене стояв широкоплечий здоровань у спортивній куртці з широким червоним обличчям. Я звернув увагу на його похмурий погляд.

— Ти що, один у черзі стоїш? — спитав він.

— У чому справа?

— А ні в чому! Гадаєш, як начепив погони, так я повинен тобі давати звіт?

— А ви ввічливіше.

— Я тобі покажу ввічливість! — І в ту ж мить я відчув удар кухлем по голові.

Продавщиця зойкнула. По моєму обличчю збігали пивна піна і кров. Відразу зібрався натовп. Здоровань зник. З натовпу пролунало:

— Офіцер, а бешкетує!

— Ай-ай-ай, як негарно вийшло! — голосив Трубников, витираючи хусточкою моє обличчя. — Оце халепа.

Потім люди розступились, і до мене підійшов патруль.

— Прошу документи, — суворо звернувся капітан-лейтенант, поправивши червону пов’язку на рукаві.

Я дав посвідчення. Капітан-лейтенант перегорнув його і поклав до кишені.

— Пройдіть у машину.

— Він не винний! — заступився було Трубников.

— У комендатурі розберемося, — сухо відповів начальник патруля. — Крім того, йому потрібна медична допомога.

Я пішов до машини і тут побачив Галинку. Вона виглядала з вікна світло-зеленої «Волги». Це була та сама «Волга», якою ми збиралися їхати на відпочинок. На Галинчиному обличчі помітний був переляк і подив.

— Вадиме, що з тобою?

Я мовчав.

Капітан-лейтенант розчинив дверцята, я вмостився на сидінні патрульного автомобіля, і ми поїхали до комендатури. Поки лікар перев’язував голову, капітан-лейтенант доповідав черговому:

— П’яний бешкет у громадському місці.

— Це неправда. — заперечив я.

— Помовчіть, — попрохав лікар, — ще виправдаєтесь. Прийшов комендант, високий, ставний підполковник.

Він подивився на мене з докором.

— Як же це вас?

Я пояснив.

— Виходить, підійшов сторонній громадянин і вдарив вас кухлем по голові?

— Так, — відповів я і зрозумів, що моя відповідь здається непереконливою.

Комендант дзвонив, дмухав у трубку і пояснював:

— Розпитайте продавщицю. Вона була свідком пригоди. Підполковник поїхав. Вернувся він години через дві. З ним був Скосирєв. Справа набирала серйозного характеру. Скосирєв суворо оглянув мене:

— Цього я од вас не чекав…

— Але… — спробував заперечити я.

— Я звільняю вас від доручення, — заявив капітан третього рангу. — Не можна допустити, щоб людина, яка поводиться легковажно, займалася розшуком матеріалів про Петрищева. Тим більше, коли це стосується державних інтересів.

У той момент я не зовсім зрозумів останню фразу Скосирєва. При чому тут державні інтереси? Але я тоді не знав, що Скосирєв побував у редакції волногорської газети і дізнався, що ніякого кореспондента у Слобідське не надсилали і, отже, портфель з документами Петрищева попав до невідомих рук. Капітан третього рангу пішов у Комітет держбезпеки. Там його уважно вислухали і надали дуже великого значення повідомленню.

Надівши на забинтовану голову кашкет і незграбно козирнувши, я вийшов на вулицю. У світлі матових ліхтарів яскраво зеленіло листя дерев. Нечутно пропливали машини. У бухті басовито загудів буксир. Я подивився через дорогу і на тротуарі побачив Галинку. Підперши кулачками підборіддя, вона сиділа на чемодані.

— Галинко! — зрадій я. — Галинко, ти не поїхала?

— Ні, — похитала головою Галинка. — Хіба я могла?

Мені стало жарко. Я розстебнув комір кітеля і кинувся цілувати її. І відразу признався:

— Скосирєв усунув мене од пошуків.

— От бачиш… — докорила мене в чомусь Галинка.

Я промовчав. Що я міг їй відповісти?