Дисертація лейтенанта Шпильового

ПРОФЕСОР ІВАЩЕНКО РОЗПОВІДАЄ

Молодий веселий юнак на мотоциклі привіз мені записку від Танюшина.

Танюшин писав:

«Товаришу Шпильовий! Сьогодні о 13.00 приходьте до Якірної площі. Поїдемо з приводу «дисертації».

Я сховав записку і подивився на годинник. Була ще тільки одинадцята. Що нового узнав Танюшин? З ким ми повинні зустрітися?

Незадовго до тринадцятої я пішов на площу. Треба було розрахувати час так, щоб рівно о тринадцятій бути на місці. Точність має бути притаманна кожній людині, тим більше — військовій. Я навіть маю намір виступити в нашій флотській газеті з статтею про точність. Скажу в статті, що цю якість слід розвивати в собі буквально на кожній дрібниці. Залізна педантичність у цьому питанні є показником внутрішньої культури людини.

Рівно о тринадцятій я був на площі. Під’їхала «Волга», і я опинився поруч з Танюшиним.

— Влаштовуйтесь зручніше, — сказав полковник, — їхати доведеться далеко. Кілометрів вісімдесят.

— А куди?

— В науково-дослідний інститут, до професора Іващенка. Можливо, він знає що-небудь про Петрищева.

Мені було цікаво зустрітися з великим вченим. Дорогою ми розмовляли про досягнення в галузі техніки, в якій працює і професор.

За містом «Волга» звернула з магістрального шосе і вузькою ущелиною заглибилась у гори. їхали дві години. Міжгір’я раптом стало ширше, і ми побачили залиту сонцем невелику долину. В густу зелень були вкраплені білі, з скла і бетону, будівлі науково-дослідного інституту. Машина зупинилась біля масивних воріт. Підійшов вартовий. Уважно перевірив документи спочатку у мене і в шофера, потім у Танюшина і пішов до приміщення контрольно-пропускного пункту, мабуть дзвонити. Нарешті вийшов:

— Прошу, проїжджайте.

Ворота одчинились, і ми в’їхали на подвір’я з широкими зеленими алеями. Біля під’їзду одного будинку машина зупинилась. У невеликій прийомній нас зустріла секретарка.

— Ви полковник Танюшйн?

— Так.

— Професор Іващенко чекає вас.

У кабінеті нас зустрів сивий літній чоловік. Дивно, але сліпучо-срібна сивина молодила його. А може і не сивина, а великі світлі окуляри в тонкій золотій оправі. В усякому разі, професор був літній, і разом з тим у ньому відчувалася молодість і життєрадісність. Легко підійшовши до нас, професор відрекомендувався, потиснув нам обом руки і запросив сідати.

— Дуже радий, професоре, зустрічі з вами, — сказав полковник.

— Вважайте, що вам пощастило. Тільки сьогодні повернувся з відрядження, а завтра… — Іващенко зробив прощальний жест рукою, потім спитав: — Так які ж справи привели вас до мене?

— Справи давно минулих днів, — відповів Танюшин.

— Я слухаю.

— Скажіть, будь ласка, — почав Танюшин, — вам ніколи не доводилось зустрічатися з людиною на прізвище Петрищев?

Слова Танюшина, мабуть, вплинули на професора. Неприховано схвильований, він нахилився до полковника і тихо запитав:

— Як, як ви сказали?

— Петрищев.

— Боже мій! Вам щось відомо про нього? Ну, відповідайте ж!

Полковник не був підготовлений до такої бурхливої реакції.

— Пробачте, — збентежився він, — ви, мабуть, не так мене зрозуміли. Ми хотіли б од вас щось почути.

— А, он воно що, — мовив розчаровано Іващенко і несподівано спитав: — У вас є цигарка?

Полковник дістав портсигар.

— Збирався кидати курити, але, видно, доведеться відкласти.

— Значить, вам все ж таки знайомий Петрищев? — нагадав Танюшин.

— Звичайно, — відповів Іващенко, глибоко і з задоволенням затягуючись.

— Не змогли б ви пригадати все, що стосувалося Петрищева? — обережно спитав Танюшии.

Іващенко зняв окуляри і дуже ретельно протер їх.

— Не знаю, чи задовольнять вас мої відомості, але дещо я розкажу. Незадовго до початку Вітчизняної війни мене призначили керівником науково-дослідної групи по розробці ракетного палива. Зважаючи на деякі дуже важливі для нашої справи обставини, ми виконували свої роботи у Волногорську. Дослідження мали цілком секретний характер, і, природно, лабораторія добре охоронялась. Охороною відав начальник режиму, він у перші дні війни зарахував до штату охорони й Матвія Петрищева. Я про це не знав. І про Петрищева почув в останній день нашої евакуації.

Іващенко на хвилинку замовк і замріяно подивився у вікно.

— Стояла вже осінь. Періщили дощі, і евакуювати все обладнання і документацію, дотримуючись при цьому найсуворішої секретності, було нелегко. Але ми впоралися. Фашисти наступали стороною на головну базу флоту, і ми встигли…

Коли все обладнання вивезли, нам лишалося тільки знищити експериментальні запаси палива, які на той час зосередилися в складах. Ми вирішили знищити їх частинами, щоб не привертати уваги противника. Але сталося непередбачене. Мотомеханізовану дивізію генерала Кеніга зняли з напрямку головного удару і кинули на Волногорськ. Мені здається, що фашисти дізналися про існування нашої лабораторії. Ми гарячково готувалися висадити в повітря склади. Можливо, в схемі чогось не врахували, бо коли останні співробітники лабораторії і охорона розташувалися на підводному човні, що чекав нас, вибуху не було. А за часом він мав бути. Я був у відчаї. Невже ворог захопить усе і поверне проти нашої Батьківщини? Час збігав. Вибуху не було і не було, а фашисти з’явилися уже на околицях Волногорська. Командир підводного човна квапив мене. Але як я міг піти звідти? Я умовляв його почекати ще одну хвилину.

Іващенко зняв окуляри і знову надів їх. Дістав хусточку і сховав до кишені. Переживаючи минуле, він помітно хвилювався.

— Саме в ту мить до мене підійшов боєць нашої охорони Матвій Петрищев. Він просив, щоб його негайно висадили на берег. «Подивлюся, що там трапилось з вибухівкою», — мовив він. Це був білявий невисокий юнак з ластовинням на носі… Мені чомусь особливо запам’яталися його очі — по-дівочому голубі і ніжні. Признаюсь, я не дуже повірив у його вправність. Надто молодий він був. Спочатку я відмовив, але Матвій наполягав. «Ми не маємо права ризикувати державним секретом, — сказав він. — Дозвольте зійти на берег, поки не пізно».

Я дозволив.

На вутлому надувному човиику він вирушив до берега, який був метрів за сто від нас. У біноклі ми бачили, як Матвій підплив до суші, потім швидко подерся на кручу. Фашисти були вже біля лабораторії. Потяглися нестерпні хвилини чекання. Німці зайняли територію лабораторії. Туди все в’їжджали і в’їжджали машини з солдатами. Навколо підводного човна почали сипатися снаряди. Треба було відпливати. Командир човна дав команду занурюватись, і в цю мить пролунав страшенний вибух. Од берега в море покотилася хвиля, і човеи добряче струсонуло. Можливо, саме тоді я вперше відчув силу палива, яке ми виробляли.

А Матвій не повернувся. Кілька днів підряд до берега, як домовились, висилали катер, але Петрищев не приходив. Пізніше я розповів про його подвиг капітану другого рангу Чижову, і з його легкої руки про вибух стало відомо за межами Волногорська.

Іващенко замовк. Потім промовив:

— Отак було! — І додав: — Мабуть, Петрищев загинув. А може й ні. Минуло багато часу.І коли б я побачив його тепер, то, мабуть, і не впізнав би.

Я подумав, що Іващенко і досі не може примиритися з думкою про загибель Петрищева. У глибині душі в нього жевріла надія… І його можна зрозуміти.

Ми розсталися з Іващенком досить сердечно. На зворотному шляху я спитав Танюшина:

— А ви як думаєте, живий Петрищев?

Полковник знизав плечима.