Нарешті удаваного Гужву розвінчали. Ним виявився Саржевський Веніамін Федорович.
Його викликали в Управління держбезпеки до Танюшина.
— Чого ви назвали себе Гужвою? — запитав Танюшин.
— Яким Гужвою? — Саржевський удав з себе вкрай здивованого.
Слід сказати, що тримався він досить впевнено. Незворушне обличчя, байдужий погляд. Правда, брови в нього весь час рухались: то злітали вгору, то зсувались в одну, пряму лінію, то відходили до скронь, залежно від того, що він вдавав: здивування, байдужість чи гнів.
— Яким Гужвою? — перепитав Саржевський, і брови у нього витягнулись на знак запитання.
— Вам краще знати, — відповів Танюшин. — Ви казали в музеї, що ваше прізвище Гужва?
— Нісенітниця, цього я не казав, — відповів Саржевський, побіжно глянувши на мене і на Марію Андріївну.
— Прізвище Петрищев вам знайоме?
— Вперше чую.
Танюшин посміхнувся.
— Врахуйте, що всі ваші відповіді протоколюються.
Саржевський пощулився:
— А що я такого зробив?
— Ви назвались іншим прізвищем і повинні сказати нам, з якою метою ви це зробили.
— Коли я назвався?
— Маріє Андріївно, — звернувся Танюшии до директора музею, — що ви можете сказати з цього приводу?
Саржевський стрепенувся:
— Я сам розповім.
— Тільки чесно. Все, як було.
Обличчя у Саржевського стало смутним, викликало співчуття.
— Так, я знав Петрищева… Коли він служив тут, у Волногорську. Він і я залицялися до однієї дівчини…
— Єлизавети Мовчан? — запитав Танюшин.
— Так В цілому, якщо говорити чесно, Ліза більше кохала Петрищева. А потім прийшли німці, тобто фашисти. Петрищев кудись зник. А я сказав Лізі, що він зрадник. Вона спочатку не вірила, а потім повірила і вийшла за мене заміж…
— Значить, ви звели наклеп на Петрищева, обмовивши його в очах Єлизавети?
— Виходить, так, — промовив скрушно Саржевський.
— Ну, а чого ви приходили до музею?
— Зовсім випадково я дізнався, що Петрищев не зрадник, а герой. І тоді я злякався, що про це довідається Ліза. Вона могла б мене покинути… І от я пішов до музею. Там були досить убогі дані, і… я насмілився. Я сказав, що… Петрищева не було.
— Наївно, — промовив Танюшин.
— Я нічого іншого не міг придумати! Одна думка свердлила мій мозок: щоб історія з Петрищевим не набрала широкого розголосу і щоб Ліза не почула про нього.
— Але ж ви тільки загальмували розшуки матеріалів. Рано чи пізно подвиг Петрищева став би відомий усім.
Саржевський підвів голову:
— Я збирався виїхати звідси.
Танюшин після деяких роздумів підсумував:
— Все, що ви кажете, схоже на правду. Але у мене таке відчуття, що ви щось приховуєте.
Саржевський схопився на ноги і приклав руки до грудей:
— Істинну правду, тільки правду!
По його обличчю текли сльози. Мені навіть стало його шкода. Чого полковник не вірить йому? І тільки значно пізніше я дізнався, що Саржевський найголовнішого тоді так і не сказав.
Коли всі вийшли з кабінету, я звернувся до Танюшина:
— Ось тепер зрозуміло, хто зривав фотографії і викрав портфель з документами.
Танюшии усміхнувся:
— В усякому разі, це зробив не Саржевський.
Відповідь мені здалася дивною.
— А кому ж іще вони потрібні?
— Комусь потрібні, — промовив полковник. — А Саржевський справді через ревнощі і боязнь, що Ліза його покине, наговорив вам тоді нісенітниць. Та він іще щось приховує…
Прийшов Костін. Вони з Танюшиним тихо поговорили, і я кілька разів чув прізвище Саржевського.
— До речі, товаришу Шпильовий, — звернувся до мене Танюшин, — здається, ви мали намір написати замітку до газети про подвиг Петрищева?
— Я не збирався, але якщо треба…
— Справа не в цьому. На замітку обов’язково відгукнуться, і ви матимете додатковий матеріал.
— Ну що ж, спробуємо.
— Спробуйте, і сьогодні ж. Тільки у мене до вас прохання. Коли замітку опублікують, посидьте вдома і з усіма, хто до вас буде приходити, поговоріть найдокладніше. Зрозуміло, що нас цікавлять нові й нові дані про Петрищева.
Дома я взяв папір і заходився писати статтю про свої пошуки, удачі і невдачі.