Дисертація лейтенанта Шпильового

ЦАРИЦЯ НЕФЕРТІТІ І ФЕДЬКО КОСИЙ

Вечір був прохолодний. Опівдні, ще до заходу сонця, пройшов теплий дощик і просочив усе вологою: землю, будівлі і густе терпке повітря.

Я їхав у тролейбусі від Галинчиних батьків. Знову невдача: вона не приїхала. Неспокійні думки снувалися в голові. Чим закінчиться розслідування, яке вела оперативна група Танюшина? Робота була важка, копітка: треба розшукати пасажирів, які були в автобусі. Як вони це зроблять? Але Танюшин наказав: «Треба знайти!» І знайдуть. Потім відвідувачів музею. І ще Гужву. Що це за людина? Навіщо йому треба було говорити, що Петрищев не служив у частинах охорони?

Костіна я бачив кілька днів тому. Він дуже змарнів.

Сказав, що скафандр, знайдений на березі моря, дав їм до рук важливу нитку. І все ж я не міг зрозуміти, який може бути зв’язок між Петрищевим і водолазним скафандром, що належав диверсанту.

Потім я знову подумав про Галинку. Де вона тепер? Танюшин радив, як тільки Галинка з’явиться в Волногорську, негайно направити її до нього. Адже і вона була серед відвідувачів музею. Але Галинка не з’являлася в місті. Я вже кілька разів ходив до неї додому, мені незмінно відповідали:

— Не приїхала.

Мабуть, Галинка таки дуже образилась на мене. Адже я тоді грубо повівся з нею. Треба було пояснити, яке велике значення мають для нас розшуки матеріалів про подвиг Петрищева. Невже ми ніколи не помиримося?..

Поки я роздумував, в тролейбус увійшла молода жіика, сіла поруч і почала уважно розглядати мене. Коли я обернувся, жінка аж сплеснула руками.

— Нарешті зустрілися!

Це була продавщиця пива із пам’ятного ларка. Цього вечора вона видавалася ще кращою, ніж тоді. У вузьких лакованих очах її стрибали золотисті іскорки. Ошатне, квітчасте плаття з глибоким вирізом щільно облягало струнку фігуру. На гнучкій мармуровій шиї я помітив родимку.

Всі пасажири тролейбуса зацікавлено поглядали на неї.

Я пригадав скандал біля ларка і почервонів. Моя співрозмовниця говорила низьким, грудним голосом:

— Я дуже непокоїлася за вас. Ви ж ні в чому не винні. Знаєте, я навіть ходила до комендатури і заявила про це.

— Спасибі, — сказав я глухо.

— А потім весь час никала вулицями в надії, що зустріну вас. Я ж трохи винна в тому, що з вами скоїлося.

Останнє зауваження мене насторожило. Ми вийшли з тролейбуса біля Морського парку.

— Який чудовий вечір, — промовила Мура, так вона відрекомендувалася.

— Так, непоганий.

— Давайте посидимо на лавці коло берега.

— Уже пізно.

Мура образилась:

— Який ви колючий. Невже не можна взяти мене під руку?

Я взяв її під руку. Рука була холодна і немов бархатна. Мура притулилась до мене, і збоку ми, мабуть, скидалися на закоханих.

— Чому ви мовчите? Розкажіть що-небудь.

Мені зовсім не було чого розповідати, але Мура, піднявши голову, прохаюче дивилася на мене. Я сказав, що після удару кухлем у мене була велика гуля на голові. Мура згадала останній фільм і заявила, що я схожий на Олега Стриженова. Порівняння потішило мене, хоч я знав, що на Стриженова зовсім не схожий.

— А кого я вам нагадую? — запитала Мура.

— Царицю Нефертіті.

Мура недовірливо подивилася на мене.

— Хто це?

— Єгипетська цариця. Дуже гарна.

В якійсь мірі я не кривив душею. Гнучка довга шия і тонкі риси обличчя надавали їй деякої подібності до Нефертіті.

— Чому ви вважаєте, що винні в пригоді, яка сталася біля вашого ларка? — поцікавився я.

Мура зітхнула і замовкла. Ми підійшли до її будинку і зупинилися біля вузької хвіртки. Дівчина раптом заспішила і почала прощатись:

— У же пізно, вам час додому. Ну, ідіть же швидше.

Кажучи це, вона весь час дивилася кудись повз мене.

Я глянув у тому ж напрямку і в густій тіні крислатого каштана помітив чоловічу постать. Так ось у чому справа.

Я потиснув їй руку ї зібрався йти. Тим часом проїхала машина і яскравим променем фар освітила чоловіка, що стояв у тіні. Це був здоровань, який затіяв зі мною сварку біля ларка.

— Так ви підете? — спитала ще раз Мура ослаблим голосом.

— Ні, чого ж, — відповів я жорстко, — давайте поговоримо.

«Цією людиною цікавиться полковник Танюшин», — подумав я. Парубок підходив до нас. Мура сховалася за мою спину.

— А-а, це знов ти? — похмуро сказав мені парубок. — Ще хочеш?

— Федько, іди звідси! — наказала Мура, виглянувши з-за мого плеча.

Федько сплюнув набік:

— Завела залицяльника? Ну я його віднаджу…

Я був спокійний. Зрадів, що побачив його. Танюшин, певне, теж буде задоволений. Крім того, я в цивільному. Отже, можна не церемонитись.

Федько замахнувся. Я впіймав його кулак на льоту і відомим прийомом завернув руку за спину. У Федька з горла вирвався хрип, він почав присідати. Я опинився у нього за спиною.

— Ну… — промовив я, але враз дістав удар ногою в живіт і відлетів до низького паркана. Паркан затріщав. У мене в очах закрутилися сині, жовті, червоні кола.

Федько насувався. Я все ж схопився і спромігся на різкий удар, похитнувся і впав. Той теж упав. Ми зчепились і покотилися по землі. За якусь мить пролунав владний окрик:

— Встати!

Чотири гострих промені від кишенькових ліхтарів освітили мене і Федька. Федір підвівся і кинувся навтікача, але вчасно підставлена нога звалила його на землю.

— Прудкий, — почув я знайомий голос.

Де я чув цей голос? А-а, це ж Костін, заступник Танюшина!

— Товариш Костін?

— Я, — усміхнувся капітан.

— Слухайте, це той хлопець, що тоді коло ларка…

— Ви його знаєте? — спитав Костін дівчину.

— Косий Федько. Проходу мені не дає, окаянний! Все одно не вийду за нього заміж!

Костін наказав одному з оперативних працівників обшукати затриманого.

— Зброї нема, — осміхнувся Косий.

— В машину! — наказав Костін.

Федько раптом зіщулився.

— Я ж із ним пожартував…

— Гайда!

Я підійшов до Мури.

— Не щастить мені, — сказала вона журно, — завжди якісь неприємності.

Мені нічим було її втішити.

— До побачення, — сказав я, потупцювавши на місці, і попрямував до «Волги».

Машина помчала безлюдними вулицями. Було вже пізио. Я спитав Костіна:

— А як ви опинились на цій вулиці?

— Випадково, — промовив Костін і засміявся.

Так, нагляд у Танюшина було налагоджено чудово. Мене охороняли. Інакше як би вони миттю опинилися на місці, де я зустрівся з Федьком?

І ось ми знову в кабінеті Танюшина. Полковник уважно оглянув Федька і спитав суворо:

— Прізвище, ім’я?

— Білобрагін Федір, — скоромовкою випалив Косий, — тридцять шостого року. Безпартійний. Слюсар.

Танюшин посміхнувся:

— Бач, який досвідчений. Сидів?

— Не доводилось. Один привід був.

— За що?

— Та так. Одному по шиї з’їздив.

Танюшин докірливо промовив:

— Ну, а чого до лейтенанта причепився?

Федько насупився:

— Нехай до Мурки не липне.

— Чого ти думаєш, що він липне?

— Мені один сказав.

Танюшин багатозначно подивився на Костіна і, вставши з-за столу, підійшов ближче до Білобрагіна.

— Це хто ж?

Федько мотнув головою:

— Особисто його не знаю. Ще того разу коло ларка він підійшов до мене і сказав: «Онде, — каже, — моряк твою Мурку охмуряє». Ну, я розізлився і…

Танюшин знову сів до столу:

— Розкажи, який він, той чоловік.

Федько спідлоба глянув на мене і почав:

— Такий непоказний, тобто низенький. Мені отак буде, — Федько провів рукою по грудях. — Ніс у нього гострий. Волосся чорне, наче кучерявиться. Схоже, що не росіянин, а з Кавказу. Але російською мовою розмовляє чисто.

— Ти що ж, завжди коло ларка чергуєш? — поцікавився Танюшин.

— А якщо до неї всі липнуть?

Танюшин поклав руку на стіл і сказав, ніби підводячи підсумок:

— Ну, ось що, Білобрагін. Сьогодні ми тебе відпускаємо. Але запам’ятай: більше хуліганити не будеш. Не дозволимо. А якщо того чоловіка невисокого зустрінеш, дзвони мені. Телефон 20–28. Запам’ятав?

— Запам’ятав! — буркнув Федько.

Він церемонно попрощався З усіма і вийшов з кабінету.

— А якщо він сказав неправду? — висловив я сумнів.

— Правду. Парубок розгвинчений, але чесний.

Костін дістав з папки якийсь папірець і доповів полковникові:

— Опергрупа Самохіна веде спостереження за диверсантом. Питають: брати його?

— Ні в якому разі! Продовжувати спостереження.

— Це диверсант з бухти Прозорої? — поцікавився я.

— Так, — була коротка відповідь.