Дисертація лейтенанта Шпильового

ПОШУК ТРИВАЄ

І все ж таки Танюшин не розчарувався в мені остаточно. Коли я йому сказав, що в Петрищева у Волногорську була кохана, його це зацікавило.

— Треба неодмінно дізнатись, як її прізвище. Може, вона живе у Волногорську?

Щоб хоч трохи реабілітувати себе в очах полковника, я неквапливо сказав:

— Коли б вона жила тут!

— От ви й уточніть, — усміхнувся Танюшин. — Ви вірите в свої сили?..

— Але Чорнявий…

— 3 Чорнявим ви поспішили, і нам треба було перехопити вас на шляху.

Я мовчав.

Очевидно, подумавши, що я вагаюсь, Танюшин пояснив:

— Звертаюся до вас з цією пропозицією не випадково. Сила наших органів безпеки — в спілкуванні з народом. А хто такий народ? Це ви, Нюра, Скосирєв, голова сільради. Те, що ви не лишились байдужим до справи Петрищева, — закономірність нашого життя.

— Безперечно, — погодився я, — але з чого починати?

— Ідіть до Костіна, він вас проінструктує.

З того, що він підключив мене безпосередньо до Костіна, я зрозумів, що знайомству Матвія з Лізою працівники Управління держбезпеки надають великого значення. І знову копітка, наполеглива праця. За порадою Костіна ми з Нюрою Пасивіною і Марією Андріївною переглянули всі наявні в нашому розпорядженні документи. Нічого підходящого не знайшли.

Знову довелося їхати в Слобідське. Розмовляли з тими, хто колись зустрічався з Матвієм. Ні, про Лізу ніхто нічого не знав. Правда, одна жінка згадала, начебто одного разу Антоніна Петрищева їздила навідати сина і зупинялась у Волногорську на Першотравневій вулиці.

Це вже була зачіпка.

В адресному столі я вибрав адреси всіх Єлизавет, які живуть або коли-небудь жили на Першотравневій. Вийшов досить довгий список. З цим списком ми пішли по будинках.

— Петрищев? Ні, не чула, не знаю.

— Так, жила тут Ліза, але до війни їй було десять років.

Ми почали шукати дівчину, якій у сорок першому було років вісімнадцять-двадцять. Таких довго не траплялось.

Але ось в одному будинку сказали, що жила до війни Ліза, худенька, тендітна. Працювала медсестрою в поліклініці. Здається, приходив до неї моряк. У сорок другому році її вивезли до Східної Пруссії. Так, зупинялась у неї жінка. Здається, з Слобідського. Яке ж прізвище у дівчини?

— Запитайте кербуда.

Керуючий будинками був педант у повному розумінні цього слова. Всі документи в його канцелярії зберігались в ідеальному порядку. Він довго копирсався в товстих папках і, нарешті, повідомив:

— Єлизавета Григорівна Мовчан. Вибула в 1942 році. Куди?

— Невідомо. Фашисти, юначе, розписок не давали.

Але мені і цього було досить. Я побіг в адресний стіл.

Жодна Єлизавета Григорівна Мовчан у Волногорськуне мешкала… Що робити?

— Дорогий мій, — сказав Костіи, — ти забув, що коли жінка виходить заміж, вона, як правило, змінює прізвище.

Як я про це не подумав!

Знову картотека адресного столу, і ось у моїх руках адреса:

— Саржевська Єлизавета Григорівна, Пролетарська,107.

Пролетарська вулиця заміська, зелена. Відшукавши номер будинку, я постукав у хвіртку. На стук вибіг величезний собака і на моє здивування почав тертись об мою ногу. Я почухав його за ухом і пішов на подвір'я. Собака побіг за мною. Проте на дверях будинку висів замок. Треба пошукати.

— Ну, що ж, — сказав я собаці, — доведеться піти, як кажуть, не солоно сьорбавши.

Я попрямував до хвіртки, але собака став посеред алеї і загарчав.

— Ти чого?! Я ж тебе за вухом гладив.

Собака наїжився і показав ікла. Я відступив і притиснувся до стіни.

Минув якийсь час. Скрипнула хвіртка. На алеї показалась вродлива жінка років сорока.

— Ану геть на місце! — гримнула вона на собаку і, непривітно оглянувши мене, спитала: — Ви до кого?

— Мені потрібна Єлизавета Саржевська.

— Ну, я Саржевська.

Я зіщулився під холодним поглядом.

— Мені хотілося б знати, чи ви не були знайомі з Матвієм Петрйщевим?

З того, як вона на секунду завмерла, як задрижали її вії, я відразу зрозумів, що вона знала Петрищева. Але Саржевська різко відповіла:

— Ніякого Петрищева я не знаю і знати не хочу.

— Та як же… Мені казали…

— І я кажу: не знаю! Ідіть собі!

Я пішов до хвіртки. Майже біля виходу Саржевська покликала мене.

— Нащо вам потрібен Петрищев?

— Збираю матеріали для музею.

— Для музею? — перепитала вона недовірливо. — Це для чого ж?

Я відповів роздратовано:

— Музеї марно документів не збирають. Матвій зробив подвиг. Він герой…

— Балачки…

Я більше не слухав її і вже далеченько відійшов од будинку, коли за спиною почув квапливу ходу.

— Підождіть! Підождіть… Я сказала неправду. З Матвієм ми були знайомі.

Вона раптом заплакала, притуливши до очей маленьку мережану хусточку.

— Мені ж казали, що він зрадник… І якщо, мовляв, я скажу кому-небудь, що була знайома з ним, то самій не минути лиха.

— Хто вам міг сказати таку дурницю? — спробував я заспокоїти жінку.

Ліза не відповіла, витерла сльози і спитала:

— Що ви хочете знати про Матвія?

— Все, що ви знаєте. Крім того, мене цікавлять документи і фотографії.

— У мене є його листи. — Жінка зволікала. — І фотографії…

Я зрадів.

— Це добре. Не могли б ви дати їх мені на деякий час?

Саржевська насупилась і неприязно, колюче подивилася на мене:

— А він справді герой?

— Сходіть до музею. Узнаєте. Там написано.

— Ну, добре, — погодилась Саржевська. — Давайте завтра в музеї зустрінемося. Не осудіть, що в хату не кличу.

Чоловік у мене лютує, коли я Матвій згадую. Якщо дізнається про листи і фотографії — порве на шматки.

— Чого це його злить?

— Ідіть, ідіть, — почала квапити Саржевська, — не дай бог, чоловік побачить.

Другого дня Єлизавета Григорівна прийшла до музею. Вона дуже поспішала. Постояла біля стенда Петрищева. Пожурилась. Поплакала. Дала мені згорток з паперами і пішла, сказавши, що квапиться додому.

З Марією Андріївною ми заходилися вивчати папери. В основному це були листи Матвія до Лізи. Звичайні листи закоханого вісімнадцятилітнього юнака. Із клятвами вірності, з проханням частіше зустрічатися. Але було й кілька фотографій. Серед них зовсім пожовклий знімок, на якому я не знайшов Петрищева. Група чоловіків і жінок розташувалася під квітучим фруктовим деревом.

— А це що за люди?

— Мабуть, родичі, — висловила припущення Марія Андріївна. — Видно, Ліза спохвату різні фотографії згребла у схованку.

Я затримав погляд на зображенні незнайомого чоловіка. Безсумнівно, він мені когось нагадував. Густі, пухнасті брови. Похмурий погляд. У пам’яті поставав і згасав дивно знайомий образ.

Я передав фотографію Марії Андріївні. Вона покрутила її в руках і скрикнула:

— Боже мій, та це ж Гужва!