І все ж таки Танюшин не розчарувався в мені остаточно. Коли я йому сказав, що в Петрищева у Волногорську була кохана, його це зацікавило.
— Треба неодмінно дізнатись, як її прізвище. Може, вона живе у Волногорську?
Щоб хоч трохи реабілітувати себе в очах полковника, я неквапливо сказав:
— Коли б вона жила тут!
— От ви й уточніть, — усміхнувся Танюшин. — Ви вірите в свої сили?..
— Але Чорнявий…
— 3 Чорнявим ви поспішили, і нам треба було перехопити вас на шляху.
Я мовчав.
Очевидно, подумавши, що я вагаюсь, Танюшин пояснив:
— Звертаюся до вас з цією пропозицією не випадково. Сила наших органів безпеки — в спілкуванні з народом. А хто такий народ? Це ви, Нюра, Скосирєв, голова сільради. Те, що ви не лишились байдужим до справи Петрищева, — закономірність нашого життя.
— Безперечно, — погодився я, — але з чого починати?
— Ідіть до Костіна, він вас проінструктує.
З того, що він підключив мене безпосередньо до Костіна, я зрозумів, що знайомству Матвія з Лізою працівники Управління держбезпеки надають великого значення. І знову копітка, наполеглива праця. За порадою Костіна ми з Нюрою Пасивіною і Марією Андріївною переглянули всі наявні в нашому розпорядженні документи. Нічого підходящого не знайшли.
Знову довелося їхати в Слобідське. Розмовляли з тими, хто колись зустрічався з Матвієм. Ні, про Лізу ніхто нічого не знав. Правда, одна жінка згадала, начебто одного разу Антоніна Петрищева їздила навідати сина і зупинялась у Волногорську на Першотравневій вулиці.
Це вже була зачіпка.
В адресному столі я вибрав адреси всіх Єлизавет, які живуть або коли-небудь жили на Першотравневій. Вийшов досить довгий список. З цим списком ми пішли по будинках.
— Петрищев? Ні, не чула, не знаю.
— Так, жила тут Ліза, але до війни їй було десять років.
Ми почали шукати дівчину, якій у сорок першому було років вісімнадцять-двадцять. Таких довго не траплялось.
Але ось в одному будинку сказали, що жила до війни Ліза, худенька, тендітна. Працювала медсестрою в поліклініці. Здається, приходив до неї моряк. У сорок другому році її вивезли до Східної Пруссії. Так, зупинялась у неї жінка. Здається, з Слобідського. Яке ж прізвище у дівчини?
— Запитайте кербуда.
Керуючий будинками був педант у повному розумінні цього слова. Всі документи в його канцелярії зберігались в ідеальному порядку. Він довго копирсався в товстих папках і, нарешті, повідомив:
— Єлизавета Григорівна Мовчан. Вибула в 1942 році. Куди?
— Невідомо. Фашисти, юначе, розписок не давали.
Але мені і цього було досить. Я побіг в адресний стіл.
Жодна Єлизавета Григорівна Мовчан у Волногорськуне мешкала… Що робити?
— Дорогий мій, — сказав Костіи, — ти забув, що коли жінка виходить заміж, вона, як правило, змінює прізвище.
Як я про це не подумав!
Знову картотека адресного столу, і ось у моїх руках адреса:
— Саржевська Єлизавета Григорівна, Пролетарська,107.
Пролетарська вулиця заміська, зелена. Відшукавши номер будинку, я постукав у хвіртку. На стук вибіг величезний собака і на моє здивування почав тертись об мою ногу. Я почухав його за ухом і пішов на подвір'я. Собака побіг за мною. Проте на дверях будинку висів замок. Треба пошукати.
— Ну, що ж, — сказав я собаці, — доведеться піти, як кажуть, не солоно сьорбавши.
Я попрямував до хвіртки, але собака став посеред алеї і загарчав.
— Ти чого?! Я ж тебе за вухом гладив.
Собака наїжився і показав ікла. Я відступив і притиснувся до стіни.
Минув якийсь час. Скрипнула хвіртка. На алеї показалась вродлива жінка років сорока.
— Ану геть на місце! — гримнула вона на собаку і, непривітно оглянувши мене, спитала: — Ви до кого?
— Мені потрібна Єлизавета Саржевська.
— Ну, я Саржевська.
Я зіщулився під холодним поглядом.
— Мені хотілося б знати, чи ви не були знайомі з Матвієм Петрйщевим?
З того, як вона на секунду завмерла, як задрижали її вії, я відразу зрозумів, що вона знала Петрищева. Але Саржевська різко відповіла:
— Ніякого Петрищева я не знаю і знати не хочу.
— Та як же… Мені казали…
— І я кажу: не знаю! Ідіть собі!
Я пішов до хвіртки. Майже біля виходу Саржевська покликала мене.
— Нащо вам потрібен Петрищев?
— Збираю матеріали для музею.
— Для музею? — перепитала вона недовірливо. — Це для чого ж?
Я відповів роздратовано:
— Музеї марно документів не збирають. Матвій зробив подвиг. Він герой…
— Балачки…
Я більше не слухав її і вже далеченько відійшов од будинку, коли за спиною почув квапливу ходу.
— Підождіть! Підождіть… Я сказала неправду. З Матвієм ми були знайомі.
Вона раптом заплакала, притуливши до очей маленьку мережану хусточку.
— Мені ж казали, що він зрадник… І якщо, мовляв, я скажу кому-небудь, що була знайома з ним, то самій не минути лиха.
— Хто вам міг сказати таку дурницю? — спробував я заспокоїти жінку.
Ліза не відповіла, витерла сльози і спитала:
— Що ви хочете знати про Матвія?
— Все, що ви знаєте. Крім того, мене цікавлять документи і фотографії.
— У мене є його листи. — Жінка зволікала. — І фотографії…
Я зрадів.
— Це добре. Не могли б ви дати їх мені на деякий час?
Саржевська насупилась і неприязно, колюче подивилася на мене:
— А він справді герой?
— Сходіть до музею. Узнаєте. Там написано.
— Ну, добре, — погодилась Саржевська. — Давайте завтра в музеї зустрінемося. Не осудіть, що в хату не кличу.
Чоловік у мене лютує, коли я Матвій згадую. Якщо дізнається про листи і фотографії — порве на шматки.
— Чого це його злить?
— Ідіть, ідіть, — почала квапити Саржевська, — не дай бог, чоловік побачить.
Другого дня Єлизавета Григорівна прийшла до музею. Вона дуже поспішала. Постояла біля стенда Петрищева. Пожурилась. Поплакала. Дала мені згорток з паперами і пішла, сказавши, що квапиться додому.
З Марією Андріївною ми заходилися вивчати папери. В основному це були листи Матвія до Лізи. Звичайні листи закоханого вісімнадцятилітнього юнака. Із клятвами вірності, з проханням частіше зустрічатися. Але було й кілька фотографій. Серед них зовсім пожовклий знімок, на якому я не знайшов Петрищева. Група чоловіків і жінок розташувалася під квітучим фруктовим деревом.
— А це що за люди?
— Мабуть, родичі, — висловила припущення Марія Андріївна. — Видно, Ліза спохвату різні фотографії згребла у схованку.
Я затримав погляд на зображенні незнайомого чоловіка. Безсумнівно, він мені когось нагадував. Густі, пухнасті брови. Похмурий погляд. У пам’яті поставав і згасав дивно знайомий образ.
Я передав фотографію Марії Андріївні. Вона покрутила її в руках і скрикнула:
— Боже мій, та це ж Гужва!