Дисертація лейтенанта Шпильового

З ВОЛНОГОРСЬКА І НАЗАД

Другого дня мені дали відпустку. Не можна сказати, щоб я дуже зрадів їй. На душі було неспокійно. Галинка трохи розвіяла мої думки. І ось тепер я в себе дома упаковував рюкзак. Галинка сиділа поруч, спостерігала, як я метушусь, і час від часу кидала ущипливі зауваження.

Нарешті ми зібралися в подорож. Правда, тільки не на «Волзі». Ми поїдемо спочатку крилатим судном, а потім подамося пішки через гірський хребет до високогірного озера. Я накреслив на карті маршрут, і ми обговорили його до дрібниць.

— Керівництво експедицією беру на себе, — сказав я Галинці.

— Ну що ж, переживемо, — відповіла вона ніби ображено і, не витримавши, розсміялась. Потім закрутилася по кімнаті:—Ми мандрівники… Мандрівники… Тра-ля-ля— тра-ля-ля!

Я ледве зупинив її:

— Почекай, ще не все тобі сказав.

— Слухаю, адмірале!

— Тільки дай слово — не ображатися.

Відчувши, що я хочу сказати щось незвичайне, Галинка притихла і занепокоєно дивилася на мене. Я випалив, ніби кинувся у вир:

— Взагалі не знаю, як освідчуються в коханні, але я прошу тебе… щоб ми… щоб ти… вийшла за мене… і ми були б навіки разом…

Галинка мовчала.

— Ти розсердилась? — спитав я, гніваючись на себе.

— Ні, ні, — тихо відповіла Галинка, — але у мене безліч вад. Не можу навіть бути серйозною…

Я полегшено зітхнув.

— Це не страшно, і в мене є вади. Будемо перевиховуватися разом.

Галинка засміялась:

— Хочу перевиховуватися!

— Ура! — з радістю вигукнув я. — Біжу по шампанське.

Я побіг, перестрибуючи через кілька сходинок. У гастрономі став у чергу, і час, здавалося, зупинився.

Нарешті я купив усе і подався назад. Галинка чекала мене. Її обличчя чогось стало сумним.

— Що з тобою?

— Нічого.

Я налив у келихи шампанського.

— За наше з тобою щастя, рідна!

— Так… — пошепки мовила Галинка і заплакала.

Я допитувався, що з нею, але Галинка вперто твердила, що нічого. Та я бачив: настрій у неї змінився. І навіть коли ми були вже на теплоході, їй було сумно.

Теплохід линув по дзеркалу моря. За круглими, наче в легендарного Наутілуса, ілюмінаторами відкривалися краєвиди — один кращий за інший.

Спочатку берег був пологий і рівний. На мисі височів маяк. Здавалося, ніби він знаменував собою межу двох великих стихій: моря і землі. Перед маяком — безмежна блакить, а за ним — безкраїй зелений степ. Далі — пагорби, які поступово переростали в гори. Своїми вершинами гори врізувались у голубе небо, а в воду заходили прямовисними скелями.

— Ти глянь, яка краса! — щоразу казав я Галинці.

Але вона тільки мляво кивала головою. Що ж сталося?

Ці думки бентежили мене всю дорогу. Може, вона шкодує, що погодилася стати моєю дружиною?

Я відверто сказав про це Галинці, але вона похитала головою:

— Ні, Вадиме, зовсім не те.

Раптом пішов дощ. Теплохід став схожий на гігантський підводний човен: навколо була вода — і зверху, і знизу, і збоку. Потоки зливи огорнули нас. Чіткі обриси гірських вершин стерлись і розтанули в мокрій далечі. Дощ періщив хвилин п’ять, не більше. І враз перестав. Хмари зникли, мов випарувалися. Повітря стало прозорим. Відкрився горизонт — рівний і чіткий, наче хтось приклав лінійку і накреслив тонку, рівну лінію. Над горизонтом ще висіла темна розпливчаста хмара. З неї стовпом у воду йшла сиза смужка дощу. За хмарою ховалося сонце.

Теплохід круто повернув до причалу біля невеликої, але дуже привітної бухти. Ми зійшли на берег. У буфеті продавали пишні рум’яні пиріжки. Я купив їх десятків зо два, але Галинка й не доторкнулася до їжі, і мені довелося розправлятися з ними самому. Скинувши босоніжки, Галинка забрела у прозору воду, а я бавився тим, що кидав у море камінці. Поруч по пляжу бігали з палицями хлопчики. Вони зображали бій (я чув «кулеметні черги» і хвацькі вигуки «ура»). Потім вони щось не поділили і, зчинивши галас, кидалися один на одного, наче півні. Довелося втрутитися в цю баталію і мені. Я схопив двох найзавзятіших забіяк і розвів їх.

— Негарно вирішувати конфлікти за допомогою кулаків.

Закричали всі:

— А чого він лізе?.. А ти чого!

— Е, так не розберемося. Ану давайте по черзі. Що трапилося?

Спочатку я нічого не міг зрозуміти, але потім дещо з’ясувалося. Виявляється, якийсь Федько — хлопчик з облупленим носом — повівся «нечесно». Грали в Матросова. Матросовим усі були по черзі. І ось Федько ухитрився вже чотири рази закрити грудьми амбразуру, а всі тільки по двічі. Так, це була кричуща несправедливість, і я роз’яснив, що амбразуру повинні закривати всі порівну.

— От бачиш, бачиш!.. — загули вдоволені голоси.

І хлопчаки з войовничими вигуками побігли пляжем.

— Ну що там? — запитала Галинка.

— Грають у Матросова. Не поділили, хто частіше амбразуру грудьми закриє.

Мої слова справили на неї несподіване враження. Обличчя у Галинки миттю стало винним.

— Вадиме, я повинна тобі признатися… Коли ти бігав по шампанське, приходив Скосирєв…

— Скосирєв?!

— Так. Він сказав, що в інциденті біля пивної будки ти зовсім не винний і що ти потрібен для з’ясування дуже важливої справи.

— А ти що відповіла?..

Галинка схлипнула:

— Сказала, що ти вже поїхав.

— Навіщо ж ти збрехала?..

— Я боялася, що ти знову підеш із Скосирєвим і… і… ми знову не поїдемо…

— Ну, знаєш! — сказав я різко. — За такі речі…

Я не доказав, що буває «за такі речі», схопив рюкзак і побіг від причалу. Я думав тільки про одне: у Волногорськ! Негайно!

Вибіг на дорогу. Мені пощастило. До міста саме їхала вантажна машина. Молодий шофер із задерикуватим виразом обличчя сказав: «Якщо протягів не боїшся, лізь у кузов». А мені пригадалася приказка: «Обізвався грибом, лізь у кіш».

Вмостившись у куточку, я трохи охолов і пожалкував, що так обійшовся з Галинкою. Але повернутися до неї не міг. Я мусив побачити Скосирєва.

До Волногорська приїхали, як уже стемніло, і я негайно пішов до Скосирєва. Побачивши мене, він зрадів:

— Ну, ось і пропалий. А вас уже по всій області розшукують. Вчасно прибули.

Одягнувшись, він повів мене до тролейбусної зупинки.

— Куди поїдемо? — цікавлюсь.

— Побачите, — лаконічно відповів капітан третього рангу.

Ми вийшли з тролейбуса на Якорній площі. Скосирєв попрямував до сірого будинку, на фасаді якого поблискувала вивіска: «Управління державної безпеки». Я здивовано подивився на заступника командира по політчастині, а він одчинив двері, запросив:

— Прошу.

Нас уже чекали, бо відразу ж видали перепустки. Ми піднялись на другий поверх, і Скосирєв постукав у двері, оббиті чорним дерматином.

У кімнаті з широкими вікнами за невеликим письмовим столом сидів чоловік у світло-сірому костюмі. Він підвівся назустріч і, потиснувши мені руку, коротко відрекомендувався:

— Танюшин.

Із Скосирєвим, мабуть, вони були уже знайомі, бо йому він не називав свого прізвища. Ми сіли за стіл. Танюшин відклав пачку паперів і уважно подивився на мене:

— Ми запросили вас у важливій справі.

Обличчя в нього стало добре і ніби знайоме. У мене проходила скованість.

— Що ви скажете з приводу цієї радіограми? — Танюшин подав мені папірець.

Я пробіг його очима. Це було донесення командира нашого корабля про помічену з щита шлюпку. Повідомлялися також орієнтовні координати і те, що з шлюпки не відповіли на оклик.

— Так, шлюпку бачили всі — і я, і мої товариші.

— О котрій годині?

— Близько четвертої.

— Ви певні, що в шлюпці були люди? — запитав Танюшин.

— Цілком. Там була одна людина. Нам навіть здалося, що вона чула наші крики.

Танюшин побарабанив пальцями по склу письмового стола. Потім встав і підійшов до карти, завішеної темною шторкою.

— Отже, шлюпку ви помітили приблизно тут?

— Так, — відповів я, теж підійшовши до карти.

— Який був вітер?

— О четвертій годині вітер почав стихати і дув від норд-веста, балів три-чотири.

— А течія?

— Течія тут стала. За годинниковою стрілкою швидкість два вузли. Вітер міг збити швидкість, але не дуже.

— Ви добре пам’ятаєте обстановку.

— Мені доводиться нести вахту, — відповів я, — а вахтовий повинен знати обстановку. В тому районі наш корабель буває досить часто.

Танюшин підійшов до столу і дістав з яіцика логарифмічну лінійку. Він швидко і вправно щось обчислив і, прокресливши пальцем по карті, ткнув у край берега:

— Враховуючи курс шлюпки, швидкість вітру і течію, можна припустити, що шлюпка йшла в напрямку бухти Прозорої.

— Так, ви точно все розрахували.

— Я хоч і не вахтовий офіцер, — усміхнувся Танюшин, — а ці премудрості й мені треба знати.

Я ще раз подивився на карту. Бухту Прозору я знав. Вода там майже завжди кришталево чиста. З кручі, мов крізь скло, можна побачити водорості і навіть рибу.

— Завтра вранці я поїду в бухту, — мовив Танюшин. — Вам теж треба поїхати. Не заперечуєте?

— Ні, звичайно. Але що я там робитиму?

— Ви змогли б впізнати шлюпку?

Я трохи подумав і похитав головою:

— Навряд. Все-таки ніч, шторм…

— Незалежно від цього, якщо ми її знайдемо, ви повинні подивитись, — сказав Танюшин і сів за стіл. — А зараз поговоримо про інше. Але я мушу вас попередити: все, про що тут буде сказано, повинно залишитися між нами.

— Хіба я не розумію?

— Мій обов’язок — попередити, — сухо сказав Танюшин. — Проаналізувавши з товаришем Скосирєвим хід вашої роботи, або, як ви її називаєте…

— Дисертації, — усміхнувся Скосирєв.

— Нехай буде так. Ми прийшли до висновку, що збирання матеріалу для лекції якимось чином збіглося з незрозумілою діяльністю невідомих нам осіб. Поміркуйте самі! Ви шукаєте фотографію Петрищева, а вона весь час вислизає з-під ваших рук. Ви намагаєтесь зібрати документи, і документи щезають невідомо куди.

Мені довелося перебити Танюшина:

— Я зустрів свідка вибуху, якогось Гужву, але він теж виявився не свідком і не Гужвою, а невідомою особою.

— Он як! — зацікавився Танюшин. — Може, це ряд випадковостей?

Я знизав плечима. У мене ворушилися непевні підозри, але я ніяк не міг зіставити всі факти разом, щоб зробити певний висновок. Не дочекавшись моєї відповіді, Танюшин вів далі:

— Могли б бути і випадковості, коли б не кілька важливих обставин. По-перше, у Волногорську не було ніяких складів з боєприпасами…

Я сподівався почути що завгодно, але тільки не це. Новина вразила мене. І, коли чесно признатися, вразила неприємно.

Танюшин помітив моє розчарування:

— Ви не хвилюйтеся. Можливо, подвиг все-таки був. Але висадили в повітря не склади з боєприпасами, а цілком секретну лабораторію професора Іващенка. В ній провадилися досліди, пов’язані з виробництвом ракетного палива… — Танюшин встав і пройшовся по кабінету. — Давайте підсумуємо дані. Професор Іващенко і тепер працює в тій галузі. Правда, не у Волногорську. Нам стало відомо, що розвідка однієї іноземної держави зацікавилася його роботою. Ми одержали про це спеціальне попередження з центру.

Танюшин підійшов до Скосирєва:

— І ось приходить товариш Скосирєв і розповідає про дивні речі, з якими ви зіткнулися, коли розшукували матеріали про Петрищева. Припускається, що Петрищев висадив у повітря лабораторію, якою керував Іващенко. А тепер саме роботою Іващенка цікавиться іноземна розвідка.

Я спробував уявити собі, як можна довідатися про секрети Іващенка за допомогою Петрищева. Але нічого конкретного на думку не спадало.

— Напевне, ніякого Петрищева не було, — сказав я.

— Перейдімо краще до фактів, — відповів Танюшин.

Ми присунулися до столу, і я розказав про розшуки документів. Танюшин досить часто перебивав мене запитаннями. Його цікавили, на мій погляд, навіть зовсім незначні деталі. Як був одягнутий Гужва? Який він мав вигляд? Як поводилась Марія Андріївна, коли я виявив пропажу документів? Що казав голова Слобідської сільради завідуючому клубом? А потім він зовсім мене здивував.

— Не змогли б ви детально описати зовнішність хлопця, який ударив вас кухлем?

— Хіба це може стосуватися Петрищева? — цілком щиро вихопилось у мене. Нагадування про цей інцидент було мені неприємне.

— Все може його стосуватися, — сказав Танюшин. — Ви повинні зрозуміти це.

Я описав хлопця: червоне широке обличчя, воляча шия. Одягнутий у сіру спортивну куртку на блискавці. Хриплий голос. Здається, був напідпитку.

— Він стояв за вами один? — запитав Танюшин.

— Начебто один.

— А ви не помітили у його поведінці, жестах чогось характерного?

Я подумав.

— Коли він говорив зі мною, то його обличчя було повернуте трохи вбік, а очі дивились на мене.

Ми пробули у Танюшина більше як дві години. Прощаючись, він наказав:

— Матеріали про Петрищева збирайте, але пам’ятайте: ви тепер учасник крупної і, можливо, небезпечної гри.

Коли ми спускалися з другого поверху, Скосирєв сказав:

— Видно, дисертація вам дісталась не з легких. © http://kompas.co.ua

— Схоже на те, — мовив я, почуваючи в душі хвилююче напруження, наче хтось всередині у мене натягнув тонку стальну струну.