Диявольскі почвари

ТЕЙН ДЕ ФРІС

ДИЯВОЛЬСЬКІ ПОЧВАРИ

(РОМАН ПРО ХУДОЖНИКА)

АБО Ж ТРАКТАТ ПРО ЖИТТЯ ТА ВЧИНКИ МЕЛЬХІОРА ХІНТАМА

Theun de Vries – Moergrobben. Roman van een schilder. 1964

Переклад: Марченко Володимир Борисович

1.

Про те, що батько Мельхіора Хінтама примандрував як молодий майстер-склодув з Нижньої Рейнської області, в брабантському місті було забуто вже давно, ще до того, як він отримав право на проживання, і Мельхіор чув себе більше ніж у себе. Населення брабантського граду не розглядало дуже поважно справ світу цього, а коли річ йшла про прийом іноземців, тим більше, коли той приносив місту користь чи майстерність в шляхетних вміннях, проявляла особливу прихильність. Мельхіор ріс як родовитий брабантець посеред звучання дзвонів з церков та каплиць, процесій, урочистостей на честь святих і страт. Як і всі хлопці, він біг за арбалетниками, коли ті тренувалися в стрілянні в садах під оборонними валами, збирав ляпаси від тих же посіпак і помічників катів, коли переступав закони вуличного чи церковного ладу, був ласий на ті ж пряники, вафлі та оладки з сиропом, що і його дружки, і разом з ними визиваючи обтанцьовував торгівця маслом та сирами, Евераарта Кальса – про якого завжди, навіть серед молоді, кружили не дуже пристойні анекдоти – співаючи різким, хлоп'ячим голосом:

Кальскена сила,

То масла брила,

І ще та сама діра,

Якою Кальскен до монашок шура.

З своїх грішків Мельхіор сповідався на нижньо-брабантській говірці у молодого капелана парафії Св. Урсули, до якої належав, а священик, що сидів в чорній, блискучій сповідальні, ховав посмішку за долонею, слухаючи заїкання хлопця. Полегшивши власній душі, Мельхіор знову мчав на вулицю, в її рухливий, галасливий день і – в залежності від пори року – пробирався крізь хвіртку монастиря сестер милосердя під Валом Молотів, коли за сланцевою стіною, що оточувала сад, починали жовтіти морелі, або ж кидався сніжками в спичастий або ж хутряний капелюх якогось з надутих членів Ради Двадцяти Чотирьох, що радила містом, і який як раз йшов мимо.

Місто лежало поза валами ніби рука, яка звужується до кінцівок пальців; посеред плутанини вуличок та церковних площ, майже повністю всмоктана піщаним ґрунтом вилася річка Кокхальс, вона протікала біля підвальних льохів та слизьких сходів, то тут, то там порушала млинове коло, після чого, брудна від відходів, які кидали до неї, втікала до міського кріпосного рову, де ще на двадцять-тридцять ліктів тягнула свій зелений наліт по водах каналу. Сам канал підносився і опадав разом з віддихом великої ріки, що текла з півдня за плащем з тростин, вербових кущів та рядів високих сріблястих тополь – жива, неспокійна присутність, сила якої відчувалася, хоча її і не було видно. Але ж іноді її було видно аж надто добре – після осінніх зливах, коли довкола на виднокраї насувалися хмари; тоді ріка переливалася аж через греблю. Край, який Мельхіор знав з літа – строката шахівниця оброблених полів навкруги невеликих селищ з білими вежами і садами – ставав під водою, вдень – оманлива гра відблисків, вночі – морочлива, небезпечна пітьма. В такі дні по розливу пливли наповнені селянами плоти, які шукали схопленого водою добитку та майна, худоба відчайдушно ревіла, і посеред глухого гурчання потужного дзвону на тільки-тільки побудованій вежі колегії підтягали громади міщан та мешканців вільних сіл баронства з корзинами, лопатами та вербовими плетінками, щоб покласти крес хвилі поводі.

Батько Мельхіора частенько мандрував довкола міських мурів, і інколи син супроводжував його. Тоді, житель Нижнього Рейну, який зробився брабантцем, довго вдивлявся в оточуючу країну, що признала його як сина, і, здавалося, дивувався тому, як він потрапив сюди: сіро-зелені береги ріки, то тут, то там непевний політ чорних ворон та сухе крякання качок, що доносилося від низинних боліт, покриті мулом луки, що звільна переходили в старанно оброблені поля, заслонені садами і заповзуючими аж під міські мури городами, а далі – вже на суші – петляючи дороги, мертві піски, соснові гаї і вкриті вереском пагорби, які більшу частину року виглядали, ніби там шаліла пожежа – бідний край і бідні люди, що здатні були тільки до полювань. Полювали тут же. Не кажучи вже про браконьєрів, полював тут володар баронії в силу права власності, а крім нього – війт та лавники, ще капітан міської стражі; інші багаті жителі міста тез за великі гроші набували території до полювань та дозволи на полювання. Осінніми днями після свята св. Хуберта Мельхіор бачив їх не раз, як вони повертаються з полювання, з поплямленими кров'ю зайцями та вальдшнепами, а за конями, тяжко дишучи, з мокрою шерстю на животах, бігла зграя собак. Болото ліпилося до панських чобіт та штанів, пір'я на капелюхах безсило звисало, голови мисливців були розпалені, а роти ще наповнені пияцькими слівцями; дехто ж похитувався в сідлі, скулений та мовчазний, якби вітер та полювання добре далися йому взнаки.

Місто стягувало багацько добра в свої мури, слухано і говорилося про добробут в княжих краях, і за тим і жилося. Але ж багато чого вивозилося з міста на тяжких возах та на поромах, селяни теж багато чого закуповували на ярмарках, які відбувалися кожного тижня. За валами, при Клорскенкей, при Паддекенспрад, при Сходах Годувальниць помости лежали один біля другого, і кожен з них вів до підвалів та складів; деякі з них пахли сиром та ковбасами, там і сям в напівтемряві лежали мішки з мукою ніби товсті жінки-привиди, на горищах запахи взаємно в'їдалися один в один: хутра і смалець, шкіра і смола, стрілецький порох, кора для дублення, фарбувальні матеріали. Не було будинку, в якім би не торгували, навіть в тихих, непомітних приміщеннях за оправленими в свинець гомілками шиб і дубовими дверима сиділи люди – Мельхіор відав про те – і проводили в книгах рахунки, що відносилися до веселів та авансів. Т були багатії, які мли гроші в касах та кишенях – марки з Кельну, італійські флорени та цехіни, фунти і талери, монети з Туру та Англії. Також Мельхіор знав банкірів і власників обмінних канторів, йому всі вони видавалися зліпленими з однієї глини, всі вони мали срібні оковки на тростях з чорного дерева і облямовані хутром плащі, ступали вони на повстяних підошвах, щоб ніхто не чув, як вони надходять чи уходять, а коли хтось з них посміхався, у нього був такий вираз обличчя, наче хтось його ущипнув.

Але в тісних, наповнених вивісками вуличках мешкали зовсім інші люди – всі швидкі до сміху, всі скорі до того, щоб віддавати, ремісники різного покрою. Тут кипі постійний рух тут їздили в різні сторони, тут забивали та знімали шкіру з худоби, тут клепали молотами, тут кули і тесали. Пиво варили за Босими Братами в Мамрі, де поряд з залізною огорожею колодязя росли три молоді дуби, краяли сукно, дубили шкіри і повстили тканини в Фезерікові і в Завулкові Диявольського Котища, гофрували коміри-кризи до чепчиків; коклюшне мереживо робили в Мейдек енсгоор, на вулиці Золленболле споряджали срібні та золоті предмети. Зброярі сиділи під Валом Молотів, напроти монашок, яких рано вранці будили гуком ковадл, а міський муляр зі своїми помічниками, обробкою каменю, дерев'яними складами та діжами для мішання вапна займав майже весь Вал Беке протягом всіх тих років, коли на замовлення батьків міста стара церква святого Андрія повинен був, у відповідності до вимог часу, розбудований та відновлений.

В місті було майже двадцять гільдій, і кожна з них мала день свого святого покровителя, коли через місто несли хоругви, спільно бенкетували і жартували, спільно ж виступали проти міської сторожі. Хлопці вже знали майстрів і знали, як заграти на їхніх амбіціях чи розпалити заздрість, також вміло використовували їхні настрої, щоб здобути жменю гвіздків, стару підкову чи ремінь на тятиву до луку. Підчас щотижневих ярмарків вони стояли навколо, коли важили нирки та інший потрух, а господині торгувалися з селянами за півгеллера настільки завзято, що аж слина текла. З раннім приходом весни, ніби святковий порив вітру, рік у рік повертав час посту з Жирним Вівторком. Дитяче серце Мельхіора піднесено билося у всьому тому гаморі та вуличних блазенствах; йшов в танці за громадою гуляк, які двічі по двадцять чотири години, які попереджалися тріснутою трубою, вешталися містом – їх, перевдягнених, не можна було пізнати, хоча деякі хлопці твердили, що під блазенським шапками і потворними масками могли розпізнати кількох монахів з ордену босих братів (які давно вже не ходили босими) і францисканців – Мельхіор уважав це за відсутність поваги, що затривожу вала. Сам він в такі дні майже і не бував вдома, незважаючи на те, що мати подавала до столу гарячу випічку, ковбасу і запечене сало. Сміючись аж до утрати духу, він ганявся з хлопцями, які, надувши свинячі міхурі, аж ті ставали твердими, шмагали жінок та дівчат, якщо тільки їм вдавалося схопити якусь з них. А коли потім надходила Попільна Середа, безрадісна рання меса і затяжкий спокій, а на обід вже тільки нещасні боби і тріска, все видавалося йому таким смутним, холодним і мокрим, як мряка в літній день.

Хлоп'яча радість Мльхіора, однак, посилювалася до правдивого захвату тільки підчас ярмаркових семи днів з кінцем літа, коли збіжжя вже звезене з полі, сплачено данини та оренди, коли жінки вели себе вільно, а чоловіки вели себе зухвало, як коти навесні. Тоді Мельхіорові не хватало очей і вух. На вулицях справжній мурашник міського та сільського люду; тут пили і бенкетували, з піснями тягнули від "Свині в Колисці" до "Скрижалів Заповідей", п'яних у дрова людей виносили з шинків "Під Княжою Кліткою" і з "Неопалимої Купини". Високо над площею показували трюки канатохідці, їхні карколомні стрибки та розмахування руками викликали писки та крики жінок; ведмеді плигали та падали, ведмежатники викликували з юрби смільчаків, пропонуючи нагороду тому, хто з зміриться з хижаком; мавпи строїли гримаси, а потім кулилися з меланхолією в очах. Переважно вже через пару годин між розгарячкованими учасниками свята доходило до пиятики, не раз траплялись і удари ножем. Фокусники і знахарі хвасталися своїм вмінням, гроші зникали в рукавах і шатах, тут же лікували хвороби, на брук випльовували вирвані зуби, наче кісточки від слив. Під довгим муром церкви бродячі гольярди розбивали риштування і грали на сцені містерії, при чому дівоча Матір Божа плакала найсправжнісінькими сльозами, Іуда, перевертаючи очами, бовтався на стрічку, а диявола, що тряс дзвенів ланцюгами, спихали у бездонне пекло, що будило смертельний жах і переляк; Мельхіор дивився на ті сцени, забуваючи дихати, до крові закусюючи губу. Але ж через хвилинку жах і холодний піт зникали, бо після кожної страшної кари траплялась утішна комедія: в ній шмагали монахів, аж, гриміло; дурням на голову натягували панчоху і нічний горщик; донощиків карали синцями і гулями; жінки ж брали страшну помсту за поступки своїх домашніх тиранів. Це був період шалених снів. Протягом семи ночей Мельхіор бачив чортів, що літали на вафельницях; під спідницями дівчат щось там клубилося, але ж то були не коханці, але свині; йому показувалася і Матір Божа, смертельно бліда, з довгими звисаючими косами, наче бідне селянське дитя, і серце Мельхіора стискалося при думці про те, що Її ще чекає.

Довго ще після днів ярмарку в його хлоп'ячій голові цвірінькали непристойні співанки вагантів і підпитих місцевих акторів.

Так вже в молодості Мельхіор дізнався, що життя в місті може бути багатокольоровим, і що люди, які в будні скребуть шкіру та місять тісто, в неділю виступають в чоботах з довгими носами, в каптанах з золотими бортами і в капелюхах, прикрашених оксамитовими стрічками, з розрізів на рукавах у них визирає м'яке фламандське полотно, а на комірах пухнатиться хутро. Жінки міщан випинають круглі животики під червоними сукнями і багато вишитими поясами, вони носять рукави-буфи, їх високі мов димові труби чепці у вигляді голови цукру проверчують повітря, за собою ці жінки тягнуть шлейфи настільки довгі, що дитина могла б їздити по нам на санках; ліфи у таких жінок довгі, покриви широкі – шовк і хутро – їх волоси прикрашають срібні метелики, або золоті сітки. Одним з перших засмучень Мельхіора було спостереження, що більшість з вишуканих міських дам дивиться на його матір із зверхністю, особливо в неділю, коли вони, ошатні, йшли на церковну службу, погойдуючись, нібито знаходились при бургундському дворі. Мати Мельхіора вбиралася скромно і в чорне – високо застебнутий ліф і тісні рукави, її невеличкий чепчик походив, скоріше, на мелодичну трубку волинки з білого мережива. І завжди вона трималася позаду, бо ніколи добре не опанувала мови країни. Батько Мельхіора поблажливо відносився до зарозумілості брабантських жінок; вона не сягає глибоко – говорив він – коза,м треба дозволити мекати, але ж вони не злосливі.

Просидівши пару років у міського бакалавра, навчившись трохи читати і рахувати і, більш-менш, скласти листа, Мельхіор пішов по науку до свого батька, вітражника. Охочіше за все він допомагав батькові малювати постаті, які потім повинні були випалені в склі. Іноді він зовсім забував, що повинен допомагати при згинанні свинцевих рамок чи випалюванні фарби; з біли аркушем паперу перед очима він давав волю власної фантазії, малював носіїв, банкірів, вагантів, а ще священників та міських стражів, закутаних в плащі жінок і монашок, які чалапали одна за одною, погойдуючись мов качки, малював мавп та дияволів. Непорадно накреслені, але такі, які можна розпізнати, ці фігурки населяли папір – справжній мурашник лялечок, наполовину смішні, наполовину легковажні. Мельхіор сам заклопотано сміявся, коли батько зближався, щоб подивитися, що син робит, і коли отримував пару добрячих затріщин за те, що марнує цінний час. Але прибулець з берегів Рейну добре знав, що б'є дещо неминуче. У Мельхіора був талант, при чому, талант з роду впертих – він неухильно грішив далі.

Коли йому виповнилося п'ятнадцять років, батько відправився з ним до єдиного знаменитого художника, який мешкав у місті. Його звали Майстром Трьох Волхвів від великого вівтарного образу, який у власні найкращі часи доставив герцогові, і який і досі висів в замкові в Генті. В дійсності його звали Білеам Панкрас; з літами він дещо оглух, в результаті чого зробився недовірливим і відраджував всім батькам, які збиралися присвятити дітей мистецтву малювання, щоб вони того не робили, тому вже кілька років в нього не було учнів. Також і батькові Мельхіора він сказав, що немає вже таких живописці, як ті великі безіменні, яки оздоблювали герцогські молитовники, або ж, як брати ван Ейк, Петрус Кристус і Дірк Боутс, і що, напевне, нічого досконалого в мистецтві вжене станеться, з ти вже раз і назавжди скінчено. Мельхіор стояв поряд, коли художник так гадав, але слова не потрапляли д свідомості хлопця. Він оглядав верстат художника від підлоги до стелі, фарби і олії, здавалося, пахли інакше, ніж у батька, він бачив велику палітру і пензлі, на мольберті стояв образ на дошці, на якому була зображена смерть мученика – Мельхіор не знав, якого, бо знав лише маленьку часту "Житій святих", а під легкою верствою пилу поневірялись аркуші, на яких можна було виразно розпізнати людську ногу, пасмо волосся чи квітку; і все це подіяло на хлопця мов чари. В кінці кінців хлопець здивовано підняв голову, бо старий художник і батько замовкли, і Мельхіор почув на собі їхній погляд. У нього склалося враження, що відносно нього було прийняте рішення, якого він сам ніяким чином не передбачував. Він почув, що блідне, коли зараз між ним і чарами повинна була повстати шорстка, поділяюча рука, але в цю мить Білеам Панкрас, зітхнувши, а голос в нього дивно скрипів:

- Ну, в такому разі, в ім'я Боже, я беру його, бо ви робите такі чудові вітражі.

І так пішов Мельхіор Хінтам по науку до запиленого, розташованої на узбіччі майстерні старого живописця, який ще раз ожив. Мельхіор не здавав собі справи, що свистить і співає під час ґрунтування полотна, змішування фарб, накреслення постатей і драпірувань, які старець малював для нього вугіллям на побіленій стіні, а Білеам Панкрас, що одну за одною кидав постаті на стіну і відразу ж витирав їх рукавом витертого халату, не картав хлопця за цей невинний галас під балковою стелею власного дому. Протягом всього життя він малював лише образи, взяті з Євангелій та Життів святих; разом з правилами ґрунтування і мотивами картин він присвячував Мельхіора в життя святих мучеників і мучениць. Про ті справи він говорив мовби про істини, за які ручається життям і здоров'ям, а Мельхіор слухав, ніби то були розповіді про людей, яких старець добре знав – і від цієї пори він також знав їх. І хоча був тільки у віці, коли з охотою строїш прокази з веселими приятелями – лише нещодавно він повісив солом'яну ляльку у вікні дочки старости, яка трьох залицяльників водила за ніс, і міська сторожа з цього приводу йшла у них п п'ятах – Мельхіор почав дивитися на світ тверезіше і доброчесніше, а разом з внутрішньою переміною в ньому сталася і зовнішня переміна. Обличчя його зробилося більш кістлявим, риси більш різкими, тільки невеликий, округлий ніби горох ніс ще припоминав обличчя дитини; вузькі, стиснуті вуста надавали йому вираз більш поважний, ніж мають хлопці в свої зелені літа, сірі очі блищали тямуще і розумно. Він і надалі сповідався у священика св. Урсули, котрий за цей час став пробощем і вже мав сиві волоси на скронях. Під час визнань Мельхіора священик вже не посміхався, прикриваючи вуста долонею, скоріше і частіше зітхав: в давньому дикуні, по відношенню до його нинішніх спокусі непокоїв совісті, бачив вже дорослого Мельхіора; це буде людина совісна і права, можливо мислитель, в кожному разі – людина, наповнена питаннями. Тим не менше, Мельхіор ніс в душі чуже тавро, яке зараз проявлялося в перший раз; йому не вистачало брабантської легковажності, тієї гладкості, з якої зісковзує нужда, з якою легше мандрувати через гріхи та покаяння.

Важко мовити, щоб Мельхіорові велося інакше, ніж більшості його ровесників; його приборкав не ремінь батога, але життя та ремесло. Не зважаючи на поважну посмішку, Мельхіор знав і те, що його праця значить для нього більше, ніж все інше; частіше ніж принади якоїсь Віллемінтьє чи Дореке до безсоння його приводила думка, як зробити ескізи та виконати власні картини. Майстер Трьох Королів говорив, що Мельхіор є здібним цьому важко заперечити, але спосіб його малювання має в собі дещо світського, не кажучи вже про малюнки, бо ті після тижнів тихої ясності та рівноваги знову могли зароїтися несамовитими, ярмарковими видіннями, якби якийсь ріжуче, щоб не мовити дике почуття для насмішок лоскотало учневі пальці. Говорячи про це, Панкрас крадькома сміявся, Мельхіор і сам сміявся і кричав старцеві на вухо:

- Але ж при цьому у мене немає жодних поганих думок! Не знаю, чому я так малюю, воно приходить само,рука мене не слухає.

Майстер тряс головою, а його сива борода пророка колисалася ніби срібна мітла, і він казав:

- То не в руці сидить, але в серці… Добре знаю, з молодої зухвалості не виникає багато поганого. Але ж мистецтво повинно бути заради слави Божої, воно повинно бути взірцем для людини. Молись більше, а коли та проклята пристрасть глузування прийде до тебе, умертвляй плоть! А з цими чудовиськами ти мусиш покінчити до того, як станеш дорослим чоловіком!

Мельхіор втратив дитячий погляд. Він наскрізь прозирнув опар, який раніше сповивав людей і речі, і це його бентежило, ще перед тим, як все це дійшло до його свідомості. Справедливі не були такими справедливими, як можна було винести з їхнього чудового найменування, а побожні часто були тільки святошами. Мельзіор вже не сумнівався в підозрілій присутності помазанців підчас карнавальних безумств, вже старшими очима аж надто добре пізнав всіх тих patres і fratres. Але ж, якщо вони дозволяли втягнути себе в такі, всім відомі гульки, що ж в такому разі ховалося за монастирськими мурами і тільки у вигляді засоромлюючи чуток кружило по місту? Мельхіор вже викрив, що духовні особи піддаються такій же ненажерливості, що вони такі ж жадібні і з такою ж пристрастю віддаються грі в кості, як і світські особи; що коли річ йде про зиск чи монастирську посаду, їх окутує така ж заздрість, як і світських володарів, і так само не діляться вони між собою світлом порозуміння і знання, як і доходами з податків і оренд, не кажучи вже про скажені обвинувачення, які мечуть один на одного, коли, наприклад, потребують вибрати посольство на герцогський двір чи до архієпископа. Всі були однаково ласі на поплічників; одних здобували, наганяючи на них страх, інших окутуючи лестощами, хитрих купували поступками, за що платила Міська Рада чи закон. Самі ж вони сплачували свої борги не кваплячись – батько Мельхіора міг би про це дещо оповісти – але тим, що були від них нижчі, сиділи на шиях немов гончі пси, хоч би справа була тільки в телячій шкірі, мішку крупи чи не сплачений на час податок на комин.

Мельхіор продивився їх наскрізь і роздумував. Гіркотою напувало його, що розвіялися гарні міражі, які колись крили велич та чари. З важкістю міг він переболіти падіння високопоставлених янголів, що відбувався на його очах. Не один раз чуяв він гостре поколювання в серці, нібито сам завинив, коли бачив панів Ради Двадяти Чотирьох і майстрів гільдій, які конкурували одні з іншими в вихопленні найжирніших шматків. Хоругви, які ті наказували гаптувати для своїх братств, настільки коштовні, ніби сам герцог повинен був їхати під ними на турнір, вже не справляли на ньому враження. Він знав, що з їхньої сторони вже не є побожним пожертвуванням, але хвалькуватістю, коли вони засипали церкви у власних парафіях оздобами і дарунками; коли св. Урсула одержувала в подарунок позолочений чепець, Матір Божа отримувала якнайшвидше новий мотивний образ, який найохочіше замовляли в Брюгге чи в Кельні; коли св. Блажеєві справили тяжку мідну хрестильницю на срібних стовпчиках, відразу ж по тому можна було побачити в колегії, на другій стороні оточеної каштанами площі, дароносицю в ковчегові з діамантами, вперше ошліфованими за новим зразком антверпенського майстра. Найбільше недовір'я Мельхіор живив відносно побожності багачів. Вони не тільки чинили все, щоб під час бенкетів в гільдії зайняти найкращі місця, але навіть в процесіях силували зайняти догодні становища, особливо в дні святих покровителів. Тоді вони тиснулися довкола Найсвятішого Причастя так, що майже спихували з-під балдахіну священика з Тілом Господнім.

Всі ці справи привели до того, що Мельхіор зробився мовчуном, хоча вони ж приводили його до шаленого серцебиття. Іноді він боявся сам себе, а певного разу, йдучи за порадою майстра, він і справді умертвляв свою плоть, коли потворні маски дуже тісно окружили його, і в його малюнки закралася, окрім іноді непристойного жарту, тверде мов кістка глузування над містянами. І так подер він не один аркуш паперу, хоча й то і тяжко йому прийшло, і перш ніж знову прийнятися з набожністю до "Зняття з хреста" чи якогось чуда, він палко молився. З початку він прагнув малювати, як його вчитель, але завзятість сиділа у нього в пальцях та очах, і завжди виходило не так, як він бажав. Старець не раз довго, не кажучи ні слова, оглядав робот учня, а потім знімав оксамитову шапочку і драпав собі по голові і каркові.

З тим скрипінням в горлі, яке завжди з'являлось, коли він був не згоден сам з собою, майстер говорив:

- Знаю, що ти маєш чисте сумління, твої батьки теж люди без скази, але, пророком Білеамом, на вустах якого Бог замінив прокляття в благословення, іноді можна було б присягти, що тебе оплутав злий дух. Ось тут і тут… - сухим, поламаним нігтем вказував він місця на картині, де за покірним Христом виглядала крива морда слуги, дивно подібна до мавпячого обличчя майстра цеху шевців, з синьо-червоним носом і всією належною рештою; або на ворону, що присіла в куті картини з усміхом злої чарівниці, і була вона на диво подібна до жінки війта Сюетмонда, яка тільки для того кашляла в церкві, щоб звернути увагу на свій новий оксамитовий ліф або ж на спідницю з сріблястого сукна. Майстер Трьох Королів, який небагато вже чув, і може зовсім не знав шевця чи жінку війта, бачив і розумів ой як багато. Дивлячись на роботу Мельхіора, бурчав під ніс, вважаючи може, оскільки сам був глухуватий, що учень теж його не дочує: - Щось тут готується… і стануть його боятися… диявольські почвари…

Мельхіор не знав, що має на увазі майстер при остатніх словах. Але ж після таких зауважень він видавався сам собі нещасним і винним; і сповідався тим сильніше, бо його гнобила думка, що він міг бути для інших джерелом побоювання; це, скоріше, він в глибині серця відчував страх перед містянами, перед їхньою силою, величністю і тим галасом, які вони чинили.

Герцогство розвивалося, як завжди, вдало. Герцог був амбіційною, завзятою особою, який широко простирав крила, настільки широко, що не раз бив ними по обличчю короля Франції. У Мельхіора ніколи не було чіткого виображення про те, що йде як потрібно, а що загрожує в суперечках між багачами: це не видавалося йому безпечним. До брабантського міста[1] прибували посли, пілігрими, ваганти, від них інколи можна було довідатися про невірогідні речі, бо то, що органи міської влади – завдяки постійному зв'язку з урядом країни, намісником і епіскопом – про державні справи знали, але ж, переважно, таїли це перед містянами; ти більше жадібно накидалися на новини, які приносили прибульці. Як всі ті справи пов'язувалися з собою, залишалося для Мельхіора неясним: раз панувала страшна усобиця між герцогом та французьким королем, потім Француз був у руках герцога, потім вони мирилися з собою і разом нападали на Шербург, про що ходили страшні гадки; а потім знову ставали напроти один одного, наче лис та пантера. Купці з-над Рейну і Мозеля принесли звістку, що герцог прагне заволодіти короною німецьких імператорів, тому здійснив урочистий в'їзд до Тревіру, настільки пишний та багатий, що у бідної німецької шляхти від здивування аж дух заперло; але ж то було лише початком нових складностей. Раптом розійшлася звістка, що німецькі князі поєдналися проти Бургундії – схоже, та пишнота привела до протилежності; відразу після того дійшло до боїв в Пікардії та в Люксембурзі. Правди і в той раз не почули, але Мельхіор бачив весь час прибуваючих в місто нових і нових вербувальників, одягнених в яскраві шати, ніби герольди всім цікавого турніру. Під акомпанемент барабанного дробу вони на всю горлянку викрикували на Ринку свої обітниці: хто завербується, того чекає величезна здобич, достатній маєток та веселе життя. Декілька вітрогонів піддалося на барабанний бій та свисти, але ж в місті загалом воєн не любили, тим більше, що податки росли з року на рік, а після відбуття вербувальників на місто налітала така орда збирачів податків, що Мельхіор чув колись, як батько гірко зітхнув: мабуть, сам диявол заманив його до Брабанту, жодна п’ядь землі не безпечні тут перед круками князів і вельмож, жодна скриня не є настільки міцною, щоб її не розбити мечем. Мельхіор мовчав і малював Але ж він чув, як крижані, паралізуючі тіні далеких воєнних виправ, насилля, вогню та злиднів скрадаються аж до майстерні його вчителя, і він заздрив глухому старцеві, який, здавалося, вже нічого не чув і не бачив безумств світу цього і тремтячими пальцями робив ескізи ще одного Ecce Homo. Недоліки цієї картини Мельхіор вже розпізнавав, але ж ,заразом, образ його зворушував, оскільки майстер залишився непохитно вірним собі та піднесеним ідеалам власної молодості… Мельхіор чув, що для нього, дитини епохи, немає втечі перед отруйним укусом часу.

Багато людей в місті охоче хвалило придворний блиск і нездоланність герцога, і пророкували йому світову імперію від Гарлема до Генуї (начебто вони знали, де це місто лежить!). Але в Мельхіорі таїлася твереза ​​й уперта недовіра; і коли він почув, що військо герцога - його золоті й срібні лицарі, чудові хоругви, скакуни в красивому обладунку і пажі блакитної крові - було знищено швейцарськими селянами, які билися пішки, йому здалося, що в цьому є караючий перст Божий[2]. Але він не наважувався висловити ці думки вголос, бо жителі міста боліли цією поразкою і клялися помститися, а Справедливі, що справували владу в місті, стукаючи посохами, тягнули до ратуші, ніби від їхніх обрад залежав порятунок герцогства.

Мельхіор закрився в майстерні і намалював Пиху – жінку в багряних шатах, яка лежала на постелі з засохлого, іржавого листя, під балдахіном, подібним до зів'ялої кульбаби, стебель якої підтримували мавпи; по обох боках жінки стояли негри, тримаючи перед Пихою дзеркало; на настінному карнизі сидів павич, у якого випадало пір'я з хвоста, а в дверях можна було побачити пройдисвіта, який втікав і повертався до жінки голою дупою. Картина була майже готова, коли Білеам Панкрас ледь зліз з ліжка – зараз він переважно лежав перед полуднем – щоб оглянути її. Майстер затремтів від ніг до голови, віддих зробився хриплим; старець безсило махав руками, шарпав сиву бороду, в кінці кінців вичавив з себе: - Падіння! Гнилизна!.. Хто тебе навчив… - і підніс ногу в пантофлі. Він хотів пнути картину, але, упав на спину, до переляку Мельхіор, так що учень мусив затягти його на постіль і обкласти голову мокрими шматками. Мельхіор пережив страшний переляк, що старий майстер помре, при чому – з його вини. Він знищив невеличку картину і вирішив вже ніколи не малювати світських постатей, які наганяють людей смертельних переляком; але ж в глибині душі він страшно жалкував цього свого рішення.

Білеам Панкрас не помер, ще ні; через кілька днів він вилікувався і вів себе так, якби нічого і не сталося. Але смерть срібною косою торкнулася когось іншого: батька Мельхіора, коли на замовлення батьків міста він виконував кольорові вікна для пресвітеріуму церкви св. Андрія, і вперся, що сам вправить їх в рами. Лини двох зв'язаних з собою драбин, на яких стояв на верху, луснули, і вітраж ник впав з висоти на підлогу, до крові скалічивши собі руки і обличчя. Але хірург, який його обмацав, виніс вирок, що справа гірша – він зламав собі хребта.

Ще довго по тому, коли на вимощеній подушками драбині вітражника принесли додому, люди стояли на місці нещастя, охоплені похітливою жалістю при думці про це вагітне наслідками падіння. Мельхіор з матір'ю сиділи біля ліжка, на якому лежав блідий мов стіна чоловік. Він не казав нічого, прийняв тільки останнє помазання; іноді здавалося, що конаючий бажає щось сказати, підносив безкровну руку і відкривав рота. Тоді Мельхіор похилявся над ним і чекав, чекав в нелюдській напрузі на останні слова батька, але ті так і не прийшли. Так Мельхіор з матір'ю просиділи два дні і дві ночі, зовсім вичерпані, напівсонні, і молилися, перш ніж старий Хінтам пішов за кивком гострої коси і віддав Богу душу.

Мельхіор з матір'ю влаштували всі справи спадщини і данини на спадо, затримали за собою дім, але на життя залишилося небагато. Матір Мельхіора освідчила, що після стількох років вона прагне знову відвідати своїх родичів в Надрейнськім краї, і Мельхіор супроводжував її в дорозі: вони почекали на купців з тих сторін; бо було небезпечним мандрувати одним через край на південь від Мозеля і через Гельдерн; з часу воєнних заворушень багато збіднілих та здичавілих людей бродило по шляхах. Це була перша подорож Мельхіора поза межі баронства, тому він видивляв очі; але в Брабанті та Гельдерні небагато було чого бачити, ніяких міст, кілька мізерних селищ, люди разом з худобою в одній халупі, дороги ледь-ледь прокладені і бідні місця постою. Лише в Надрейнській області знову можна було бачити кам'яні будинки, фортеці і високі церкви; Мельхіор відвіз матір до князівства Клеве, де ще жили двоє її братів. Багато було плачу і балаканини про сімейну долю та недолю, але ж, оскільки всі розмовляли німецькою Мельхіор розумів через два слова на третє; звідтіля він вибрався далі, у верхів'я Рейну, і в кожній хоч трошки значущій церкві чи абатстві дуже старанно оглядав образи. Причетники та світські брати, що його супроводжували, майже завжди казали, що ці зображення походять від кельнської школи, хоча не раз і не знали прізвища живописця. Довго стояв Мельхіор перед вівтарними образами зі світлими, сочистими кольорами: його гнівало, що висять вони так високо, що не може він торкнутися їх носом і очима, дійти таємниці цих світлих барв.

В одній монастирській школі на взгір'ї він зустрів художника, який виконував великий триптих: на зовнішніх крилах були Давид та Авессалом, а на відкритих крилах – Народження Христа. Мельхіор не міг відірвати очей від цього образу, оскільки і цей живописець писав в яскравих, блискучих кольорах; дуже скоро вони вдалися в розмову. З питань Мельхіора німець зробив висновок, що мандрівець одного й того, що і він, фаху, і спитав, чи не захотів би чужинець намалювати невеличкий образ, щоб показати, що вміє. За один день Мельхіор намалював св. Ієроніма з левом в найкращому стилі свого майстра. Німець був захоплений постатями, а ще більше – невеликим зеленим пейзажем з міськими мурами та вітряними млинами, які можна було бачити біля гроту пустельника. Він пізнав новий спосіб малювання в Брабанті та Фландрії[3], сказав і попросив Мельхіора залишитись на довше і допомогти йому в малюванні вівтаря. Ця праця, освідчив він, для нього в такі мокрі, холодні дні осені дуже утяжлива і одностайна, нову ж таки, листопад вже на носі. Мельхіор погодився, бо він обов'язково бажав зглибити, як повстають ті яскраві барви, і на декілька тижнів залишився в монастирі. Художник доручив йому написати новий фон для Народження Христа, і Мельхіор знову намалював на фоні високого небосхилу вид на брабантські взгір'я, ниви та сади. Абат і монахи часто приходили і оглядали роботу, вони ж щедро наділяли обох живописців в живність та деревину для опалу, в монастирі хватало усього, але похвали духовних панів приводили Мельхіора в клопоти. Окрім змішування яскравих фарб він трохи навчився балакати німецькою, але ж коли майстер хотів забрати його з собою в Майнц і Нюрнберг, і окрім спокус подорожі обіцяв йому ще славу, добробут та громадянство якогось з німецьких міст – Мельхіор з непокоєм помислив про свого майстера Панкраса, про могилу батька в св. Урсулі, про весь світ власної молодості і почув, що прийшов час повертатися. З доброю платнею повернувся він в Клеве за матір'ю, але ж дядьки заявили: - Залиш її у нас, ми щасливі, що знову разом, вона буде вести нам господарство. І ти теж залишайся, роботу тобі ми знайдемо.

Тільки Мельхіор заперечно покрутив головою. Він відповів, що з радістю залишиться ще на час свят, але потім він мусить повертатися до Брабанту, щоб закінчити термін навчання у Майстра Трьох Королів, як воно і годиться. Матір плакала, коли відразу після Нового Року він виступив в похід з купцями; зима була холодною, тому розставання випало ще смутнішим; Мельхіор і сам чув себе пригнобленим. На цей раз на судні всі попливли вверх проти течії Рейну, доки крига не уможливила подальшого путі. Від Кельна до Аахена, а звідтіля до Льєжа, подорожували на возах. Час від часу сипав густий сніг, по дорозі вони зустрічали дуже мало людей - пару пілігримів та торгівців. В одній господі, де вони ночували, почули, що швейцарці вдруге побили герцога Бургундії, сам він поніс смерть від незнаної руки, так що його з великим трудом знайшли н полі битви[4]. Коли його врешті решт знайшли, той лежав наполовину голий, пограбований з коштовностей, з обличчям в напівзамерзлій калюжі і вже над'їдений вовками. Деякі гості на постоялому дворі не бажали вірити цій нещасній звістці, але ж торгівець, який все це оповідав, присягався всім святим, що говорить правду; у Фландрії вже шаліє бунт, казав він, панування Бургундії вже йе до кінця. Німецькі купці з неохотою потягли далі; спочатку вони планували їхати до Антверпена через Брюссель, але ще до того, як вони досягли Лювена, виявилося, що поголоси про герцога і розгром його останньої армії не були брехнею; в його нідерландських володіннях панував страшенний замет та здичавіння: пани сховалися в своїх укріплених замках, в містах ніхто і не мислив про торгівлю і ремесло. Народ у відкритому бунті кипів гнівом на помічників поконаного властителя – на вчених в законах, збирачів податків і міських адвокатів. Скрізь, коди прибували, Мельхіор і його товариші по подорожі бачили сліди насилля. Громадянська сторожа встала на сторону люду і не виступала проти бунту. Певного разу подорожні побачили обвуглені залишки будинку, в якому жив високопоставлений скарбник; його спалили разом з усім майном і добутком. Наступного дня вони прибули до малої місцини, де на ринковій площі на шибениці бовталося застигле тіло людини в тозі та суддівському береті; так що не треба було ніяких пояснень. Змучений народ мстив за багато років, протягом яких герцог залізною рукою утримував Нідерланди. Німецькі купці проклинали всіх володарів та їхню жадобу влади – римського папу, імператора та князів, в середині зими повернули назад. Мельхіор тоді мусив самостійно їхати далі, не знаючи краю, маючи заледве дев'ятнадцять років; гроші в нього скінчилися, а між ним та рідним містом пролягла територія, де бідні селища та гостинці під час заметілей, що робилися все більш частими та сніжними, зробилася зовсім непроїзною. Більші і заможніші загороди, які він минав, замкнули перед ним ворота, а дворові пси гарчали і були в будь-яку мить вчепитися в чужинця; а там, де він ішов крізь бідні околиці, убогі дивилися настільки жадібно на його вовняний каптан, високі чоботи та шкіряну сумку, що він волав обходити такі поселення та вибирав утяжливі лісні стежки.

В одній степовій околиці він зустрів трьох пілігримів, які поверталися з Риму до південної Голландії. Так що потягнув він з ними і мусив слухати їхню непристойну балаканину про послаблення звичаїв, про жадобу посідати та вбивчу ненависть пап та кардиналів, так що волоси на голові ставали дибки. Він спитав у супутників, а чи не зустрічається у можних світу цього справжньої доброти. Ті відповіли: ні, нема в них ані крихти доброго, між тиранами Церкви та світськими княжатами немає вже ніякої різниці, всі вони продалися сатані взамін за розкіш та владу насилля. Ніщо не може врятувати людину, хіба що втеча перед світом; тільки прості та низького роду люди ще заховали вчення Христа і не дозволяють чесноті згинути.

Так вони довго жалілися, приводячи багато прикладів. У Мельхіора склалося враження, що окрім біди та пронизливого січневого морозу він повинен на додаток зносити сморід невидимих мулистих вод, в які затягували його товариші подорожі. Він був майже радий, що тим історіям, наповненим гріхами та лементуванням, поклала край поява громади збройних. Три пілігрими відразу ж пали на землю і прикинулися мертвими, якби раніше вже випробували такий спосіб, але Мельхіор і далі стояв. Солдати щось покрикували на незнаній мові д того, як його зауважити; Мельхіор здогадався, що то найманці, які заблукали і які після смерті герцога розпорошилися по його землях, аби на власну руку стягти залеглу платню, і стурбувався. Солдатня без труду знайшла в кущах трьох набожних мандрівників. Вони викликали truffatori[5], доки ті не вилізли, після чого з-під їхніх латаних ряс найманці вирвали велику торбу, наповнену випрошеними фенігами. Мельхіор мав лише те, що було на ньому; солдати вдарили його в обличчя і затягли до свого предводителя, що сидів на коні. Мельхіор побачив молодого рудоволосого чоловіка з кучерявою бородою, в кольчузі з золотих кілець. Він розпитував Мельхіора італійською, художник відповідав йому ламаною французькою, і йому вдалося роз'яснити командирові, хто він такий. Італієць розсміявся, його холодні очі були наповнені презирством. Він наказав принести великий барабан, натягти шкіру і дав Мельхіорові зрозуміти, щоб той щось намалював на ньому. Мельхіор дістав зі своєї торби кольорові "олівці" і, тремтячи від тривоги, почав малювати св.. Маврікія, покровителя солдатів. Його оточила ціла громада в своєму обладункові – в погнутих шоломах, яскравих3хустках на головах, з готовими вдарити алебардами. Малюючи, Мельхіор був переповнений жахом, він був свідомий безжалісної байдужості та камінних кулаків озброєної солдатні – все ще ковтав кров після удару в ніс та вуста; у нього було враження, що злостивість цього солдафонського мотлоху замкнута, наче отруйний вар, в їхніх тілах, і він зовсім би не здивувався, якби та як дим почала б виходити крізь дірки в носах та розрізи в одностроях. Кондотьєр з висоти свого жеребця споглядав на св. Маврикія на барабані, після чого розсміявся і щось сказав своєму поручникові. Мельхіор почув, що його хапають за шию і відводять набік, а коли подумав, що йому припаде в нагороду мученицька смерть святого, отримав лише, разом з шорстким, знущальним сміхом солдатні, стусан в зад.

Він втік, що було духу, і зрозумів, що йому дарували життя, навіть торбу і чоботи залишили Він не знав, що сталося з пілігримами, але так і біг далі, біг цілими годинами, вже коліна стали підгинатися під ним. Коли настав вечір, на краю дороги він знайшов наполовину закопаний в землі курінь з дерну та гілок, в яких літом мешкають пастухи; вповз до середини і згорнувся в клубок під смердючою овечим гноєм соломою. А коли, клацаючи зубами, пробудився на зорі і продовжив мандрівку на північ, світло дня пробилося якби крізь розпростерті на лінії небес савани, і Мельхіор впізнав пагорби, хвойні ліси та стежки вересовищ власної баронії. Він високо підскочив від радості. В якійсь селянській хаті попросив їсти, і йому дали копистку вареної каші; а коли аж до пізнього пополудня далі біг під вагітним сніжними хмарами небом, на якому виднілася бліда зоря заходу і голодні ворони, зобачив перед собою вежі та оборонні вали свого міста. Сльози спливли йому по обличчю, а коли він його витирав, почув, наскільки воно запале і худе під щетиною, в якій водилися вші. Сам собі показавс він блудним сином, який врешті повернувся додому.

Коли наступного дня він відправився до майстерні Панкраса, наповнений тривогами, а що ж то кине йому в обличчя майстер, застав двері та вікна наглухо замкненими. Тоді він пішов до війта своєї дільниці, щоб запитати, що все це означає – хоча, властиве, вже знав – і почув, що старий живописець з приходом морозів захворів, і його аж до самої смерті доглядали в шпиталю сестер милосердя. Мельхіор пішов, прибитий і приголомшений; таким же прибитим і приголомшеним був він надалі, коли досить скоро його визвали до нотаріуса, від якого він дізнався, що Майстер Трьох Королів зробив його спадкоємцем власного дому і добитку, картин і приборів для малювання, а ще невеликої грошової квоти; з усього цього він міг деякий час жити. В паніці бігав Мельхіор по місту, через Клопкенскей, Мамре і Дріббель, через вали і монастирські вулички; все видавалося йому чужим, будинки стояли в зимовому, закопченому світлі – обманні міражі, сірі, грізні, несамовиті. Здавалося що життя заповзло до мишиних нір, за кожним рогом щирила зуби смерть – скелет, що застерігає про життя, що утікає. Мельхіор чув той проклятий скелет в своїм власнім тілі, він чув в ньому ознаки неминучої гнилизни.

Передбачуваний портрет Ієроніма Босха (1585)

Сірою і похмурою була душа Мельхіора. Багато часу проводив він над могилами батька і свого старого майстра; люди на вулицях, які його поздоровляли і споглядали йому вслід, видавалися йому з'явами, а вся реальність була ніби громадою глухих, покритих снігом мар. Дуже часто просиджував він у свого пробоща, щоб не ошаліти від самотності; той спочатку намагався втішати його красивими оповіданнями з Євангелій, але ж вони не зворушували Мельхіора. Потім вони вже тільки сиділи напроти один одного; лютневі і березневі вечори усипляли їх, мов сов, що дрімають в руїнах. Але дуже довго це не тривало, бо одного вечора пробощ якось зібрався в собі і сказав:

- Мельхоре Хінтаме, час жалоби і смутку минув. Я смутився і медитував разом з тобою, аж мені почало видаватися, що я і сам западаю в землю. А тепер, однак, наказую тобі, щоб ти знову узявся за працю заради слави Божої і зважаючи на свої молоді літа .

Ці суворі слова якби вирвали Мельхіора з щільного, сірого, спокусливого сну про солодку згубу та роклад, і він освідчив, що знову забереться до роботи.

Будинок Білеама Панкраса він продав найстаршому з батьківських підмайстерів, що і надалі займався вітражництвом, а в опустілій майстерні батька влаштував собі майстерню. Половину готівки він роздав між сирітськими притулками та шпиталями, після чого зашився в самотності. Він почав писати "Танок Смерті". Намалював Смерть, що виглядає з-за трону владик і довгою, кістлявою рукою обіймає за горлянку одного з земних суверенів в князівській короні і плащі з горностаїв. А коли закінчив цю картину в нових світлих барвах, яким навчив його художник з Надренії, відразу ж розпочав на дошці другу – Смерть і князь Церкви, бо довго роздумував про спосіб життя пап та кардиналів. Його князь Церкви спотикається на довгій кістці, яку Смерть кидає йому під ноги; а коли закінчив і цей образ, у нього склалося враження, щ не досить сильно виразив жах, тому вздовж садової стежки, на якій костура наздогнала кардинала, намалював голих, покритих вовною, чорних і розпусних дияволів, які зухвало сміються, показуючи спичасті зуби та хвости, якими можуть шмагати, які розширювалися ніби розпалені тризубці, а з лагідного фону, наповненого зеленню та квітучих кущів, грізно стирчить потвора з розовими грудями розпусної дівки і червоною дупою мандрила. Поглянувши на картину, Мельхіор жахнувся власного твору і швидко поставив дошку в темному куті, бо лише в складках кардинальської шати було щось з художніх правил, які впоїв йому старий Білеам.

Але ж пристрасть до дивовижного, кричущого і нового продовжувала лоскотати пальці Мельхіора, він і сам не знав, що з ним коїться, але чув, що лусне, або знову попаде у відчай, якщо не відступить перед цією міццю, цим напором виображень, що рояться і взаємно проникають одне одного, які від серця та голови бігли до його рук. Він заледве виділяв собі час на їжу, вранці приносив собі слабкого пива та хліба, тим жив протягом цілого дня і малював, радуючись тому, що мати далеко, а він в домі один. Малював він до сьомого поту і зупинявся тільки від втоми. Він намалював Смерть і лицаря, Смерть і пілігрима, Смерть і купця, написав і другий Танок Смерті – картину за картиною, разом з десять штук. І на кожному образі – якби виповзаючи з його рукавів і холош штанів чи з складок заслон над ліжком, народжувався той безумний, пробуджуючий тривогу звіринець, який чіплявся за людські постаті, трясся та насміхався над ними – літаючи, вкриті лускою нічні кровососи, щури з пташиними головами, прихаючи жаби, ящірки в шоломах, цятковані мов леопарди напівлюди, які кігтями розривали вмираючу людськість, плазуни з металічними, подібними трубам писками і мавпи в священицьких капелюхах, окроплюючи свяченою водою. А там, де краплі цієї води падали на пустий пісок, виростало щось на вид обридливого риб’ячого черева або ж блазенської рожі, що косила в сторону литок і колін.

Мельхіор спам'ятав собі слова, які пробурчав колись старий Панкрас, коли вперше відкрив на картині Мельхіора цих чудовиськ. Виходить, то були диявольські почвари. Раптом ці слова раптом не мали в собі нічого загадкового, дуже добре вони пояснювали, що виповзало зі змучених грудей – народжені з думки дива, спокуси та підлоти, які пекло день за днем підсовує нашій душі. Він один, Мельхіор Хінтам, дав їм видимий кшталт. Коли він поставив картини в одному рядкові перед собою, то з відразою дивився на "Танок Смерті". Він знав: через ці образи виразив правду, яка не сміла бути таким чином вираженою, він послужився палітрою та пензлем, щоб виявити щось, що переходило всі обумовлені правилами шляхи мислення і малювання, що прокладало путі самому дияволу… Він чув себе як після тяжкої хвороби, коли сунув "Танці Смерті" в кут майстерні – хай там їх покриє темрява, обмотає павутиння. В якусь мить він навіть був готовий побігти до свого пробоща, щоб висповідатися, яким він сам піддався дивним спокусам пекла, і показати йому власні диявольські видіння. Але його утримав незнаний страх, ледь чи не сумнів – якби то в цьому новому, вперше у нього виявленому способі малювання, який він прикривав навіть від осуду священика, було щось, що належало виключно йому, тільки йому…

2.

Після довготривалої гарячки, що завітала до нього, Мельхіор дивився в життя вже більш тверезо. Місто надалі існувало і не відрізнялося від давнього; безлад цеглин, тростини і деревини, де під сонячним чи дощовим небом люди спішили і важко працювали; він знову бачив їхні чини і проступки з усім, що вони в собі крили. Художник, як колись, прогулювався під величезною вежею, і як колись Великий Громмерт нагадував, відбиваючи години:

Коли пожежа вибухає, гукаю,

Коли війна в країні – гримлю,

Але ж коли мир в усьому світі –

Радісним співом його дарю.

Тріщали іскри в кузні; Мельхіор вдихав свіжий запах хлібу, який витягали з печі, вітався з монашками під Валами, і вони його вітали. Він бачив, як з-за городів та загород виповзає світанок, який в сонячні дні посилюється аж до ясного, високого пломеню; вечори сповивали фортецю в кардинальський пурпур, а поміж невеличкими вежами миготіли зірки. Все здавалося незмінним, і все було іншим. Загостреними почуттями Мельхіор чув, що випадки минулих зимових місяців потрапили в схований нерв міста. Той, хто раніше клявся і пишався хоробрістю герцога, зараз сидів тихенько, а от ті, що працювали власними руками, дрібні ремісники та підмайстри підносили голос, сміліше показували своє правдиве обличчя, у вуличні говірки кидали зухвалі слова, наче гірчицю на селянську ковбасу. Бургундці впали з золоченого цоколя, якщо взагалі можна було говорити ще про бургундців. Щоправда, виповз цілий мурашник герцогських бастардів, але єдиним і законним спадкоємцем була дочка полеглого властителя, яку у фламандських містах майже ув'язнювали. Спритні містяни силою заставили її підписати не один документ, щоб прикласти його до вже існуючих… Вісті про це доходили і до Брабанту, не треба було південного вітру, щоб вони прилетіли сюди. А якщо у місті не палали будинки маршалків та суддів, якщо для мера Сюетмонда та його зарозумілої дружини ще не звели шибениці, то у простого люду багато чого було на душі, і вистачило б будь-що, щоб полилася гірка жовч. І пани про це відали.

Мельхіор замкнувся вдома і малював. Він підтримував кімнати в чистоті, готував собі просту їжу в маленькій кухні. Як і батько, він любив мандрувати довкола міських мурів і дивитися, що наближається ззовні. Селянські вози та пороми з півночі та заходу з'являлися все рідше, і були вони менш завантаженими, ніж раніше, а селяни були трохи нужденнішими. На півдні він бачив мертві піски, дороги, що розбігалися, убогі хати, ліси, повні зайців та сов. Скільки б разів він не споглядав в ту сторону, завжди думав про грабіжницькі загони солдатів, про чужих жорстоких людей у ​​позолочених обладунках, про грабунки та насилля над мирним життям. Після таких прогулянок Мельхіор повертався додому, сідав біля вікна в лагідному, зеленуватому смерканні літнього дня і переглядав малюнки свого майстра, або ж дивився на картини, які той йому залишив; тоді з зітханням заспокоювався настільки, що міг зробити швидкий ескіз якогось Розп'яття чи Іоанна Хрестителя в простій, старомодній та суворій манері, яку передавало мистецтво покійного вчителя. Нещодавно набута таємниця світлих, прозорих фарб, за якими, здавалося, полум'яніло світло, видавалася йому в такі миті майже легковажною, і Мельхіор знову занурювався в задуму. Але приходив парафіяльний священик, оглядав те, що Мельхіор намалював, і, ощасливлений, плескав у долоні, волаючи:

- Мій добрий Мельхіоре, ти став справжнім майстром!

І Мельхіор теж мусив сміятися, оскільки це звучало так, ніби священик ніколи не вірив, що ця овечка з його парафії до чогось дійде.

Взагалі-то в брабантському місті до Мельхіора завжди відносилися так, якби він належав сюди, однак, про нього було забуто в його розташованій на відлюдді майстерні – спочатку у Білеама Панкраса, потім в батьківськім будинку. Тому зараз, коли пробощ почав всюди розповідати про талант Мельхіора, і говорив, що милість правдісінько мистецтва спливла на молодого художника, бажаючі оглянути праці прибули звідусіль. Мельхіор насправді був заклопотаним, коли вишукані городяни, як високий на шість футів совітник Якуб Церолаес, який на кожного споглядав звисока, або ж священик капітулу Пауль Хаезе чи банкір Смеерендонк разом з першими людьми гільдій, а поза тим прості люди – раніше знали про нього лише те, що живе такий у їхньому місті – тепер стукали в його двері, бажаючи оглянути картини. Всі ці великі пани розмовляли з Мельхіором по-дружньому, а Смеерендонк, що був людиною короткозорою, довго обдивлявся картини крізь окуляри, які спадали на ніс, і нарешті вигукнув:

- Ці кольори, ці фарби! Святим Андрієм клянусь, він відкрив щось особливе!

Так, незважаючи на гординю і самовпевненість, багатії не залишилися позаду; багатство загострило іїхні погляди на красу будинків і меблів, на гарні чашки, дзеркала, сукні, а також на достоїнства гарної картини. Мельхіор побачив, що раптом він має значення, і хоч йому стало боляче, що ні батько, ні майстер Панкрас не дожили до цього, а мати була далеко, справжньою втіхою було надання йому права громадянина і те, що ювеліри, різьбярі по дереву та вишивальники золотом запропонували щоб він приєднався до їхньої гільдії.

А часи й надалі були поганими та тяжкими. Один австрійський князь пошлюбив молоду доньку герцога, але йому прийшлось добре простежити, щоб разом з нею отримати бургундську спадщину. Тим часом, ні добротою, ні насиллям нічого не можна було добитися, до тих пір, доки король Франції підсичував вогонь ворожнечі проти молодого, а голландські міста ставали то по одній, то по другій стороні, і ніщо вже не йшло згідно старовинних правил. Судді і збирачі податків вели себе розумно і сховали пазурі, і вони не витискали і половину тих данин, що перед тим. В давні роки намісник увійшов би до міста з сильним загоном збройних, але зараз і намісник вважав за краще не показуватися. Пори року минали і поверталися; розгубленість і непокій тривали. В місті життя котилося мов камінь з пагорбка; він може лише котитися – те, що діялося, діялося з власної волі. Торгівля скоротилася, іноді раптом виступали дорожнеча і відсутність чогось: один раз не хватало зерна, іншим разом – сиру, потім – свічок. Непевність на шляхах наростала, австріяка мало було видно, а от перед бандами збунтованих найманців пару раз брами міста закривати прийшлося. Все життя поволі зробилося подібним до тісного, старого каптана: в ньому ще можна було порушатися, крізь дірки ще проходило повітря, а от радість і блиск давно зникли. Заповнилися притулки та лікарні, на щодень все частіше користувалися любов'ю ближнього. Щотижневі базари все також відбувалися в призначений час, і по кожного літа наступав ярмарок, як завжди показували свій хист канатохідці та знахарі, димили халабуди з вафлями, але мало срібла переходило з одних рук до інших, не кажучи вже про золото, навіть свинцеву монету конвульсивно затискали в руці. І Мельхіор ніколи до сих пір не бачив на відпусті стільки людського шумовиння, як з часу падіння влади: потворні постаті - горбані й каліки - тряслися на милицях чи котилися на ослінчиках на малих колах у натовпі, наповнювали потворою кожну церковну браму, вилазили з-за сходів і дверей, лементували, показували обрубки ніг, гнійні виразки й шрами, штовхали скарбнички й миски. під носом у перехожих, жебракуючи за милостиню. І скрізь пропонували свої послуги жалюгідні нечупари-повії, мабуть, яким навіть військовий табір відмовив у службі, бо міські повії, такі як Сибіла Бланкенуук, Мехтильда Павучок та інші їм подібні, навіть удостоєні регулярними візитами окремих осіб, задирали над ними носа. Ліліпути в високих чоботах і зі шпагами при боці ганялися один за одним по площах, визиваючи один одного на нібито поєдинки, і ніколи ще ведмеді і мавпи не видавалися Мельхіорові такими жалібними та бідними.

Мельхіор не міг відірвати очей від тих нещасних. Він витрушував їм у руки дрібні монети з кишені, і якщо раніше з радістю затримувався біля музикантів і аматорських сцен, то тепер його захоплювали ці жебраки. Вигляд їхніх каліцтв глибоко проникав йому в душу , він здригався, але водночас щось у ньому закріплювало цей образ. Так, так, саме таким чином акт творіння був осквернений, рай осквернений, таким чином людина впала. Сатана стояв посеред життя, і ті, хто мав очі, щоб бачити, бачили, що купа калік була попередженням з неба – вони були позначені клеймом зіпсованості. А коли ярмарок закінчувався, Мельхіор брав папір і кольорові олівці, іноді тонке перо й чорнило, і годинами креслив калік з милицями, жебраків і повій, хворих із ранами й божевільних. На його малюнках вони повністю втратили свій людський вигляд, перетворилися на тварин, на гермафродитів, на рептилій, вони отримали луску, плавці і крила, вони роздулися, мов п'явки, і подовжувалися, як змії, вони тріскалися, як тухлі яйця, з них витікала мерзенна порода пекла. Ще малюючи, Мельхіор відчув, що жах людського гріха й падіння пронизує його холодним тремтінням; потім він зминав ці начерки в кулакові, рвав їх на шматки або кидав у вогонь - тільки так можна було розірвати злі чари.

Погані часи покращилися ненабагато, і Мельхіор був здивований тим, що місцеві володарі та мешканці монастирів, здавалося, не страждали від цього, хоча всім іншим все ще було погано. Ті, з ким Мельхіор сидів у вчителя-бакалавра і вивчав азбуку, поволі зайняли високі посади, належні їхнім родинам: Ломме ден Тульдер і Ріхард Церклаес, чиї батьки стали великими завдяки ув’язненню своїх боржників, тепер ходили в довгих шатах міських адвокатів, закінчивши навчання законодавству в Льовені; молодий Сюетмонд став помічником старости і носив поряд з ним меч, ніби збирався в хрестовий похід. Евераарт Кальс, який торгував маслом і сиром, помер, але його сина Франца було відправлено до каноніків колегіальної церкви, щоб вивчити його на священика - маленького чорноволосого чоловічка, жадібного до влади та сварливого, який завжди боявся, що його не пмічають. Мельхіор не раз бачив, як Франске люто тупотів на ринковій площі, коли нове покоління шибеників танцювало навколо нього й співало стару глузливу пісню, не знаючи, що вона стосується його батька. Франске також провів рік за межами країни - кажуть, що він перебував у кельнському архієпископстві - і коли він повернувся як висвячений священик, то був таким же маленьким, запальним і хворобливо марнославним. Він відразу почав мутити в капітулі. Парафіяльний священик Пауль Хаезе дав йому свободу; сам він був надто старий, надто поступливий, надто товстий і, як і більшість людей свого стану, надто жадібний до їжі та пиття. Малий Франц Кальс назвав себе суддею моралі і у своїх проповідях виступав проти розпусниць, п'яниць, лихварів і лінивих віруючих. Мельхіор не раз зустрічав його на вулиці; йому ще важко було звикнути до того, що молодого священика звуть отцем Франциском, і Франске скоса дивився на нього й вітався з кислим обличчям; Мельхіор розумів, що, як і всіх людей, яким природа поскупилася росту, його зараз мучить спогад про те, як Мельхіор та інші однолітки одного разу сильно побили його, коли він аж надто пишався собою.

Тепер, коли знатні особи довідалися про талант Мельхіора, а він сам був на вустах у городян, справи навіть у ці буремні часи набули неминучого повороту. Адвокати купили в нього Іоанна Хрестителя для ратуші і заплатили віз торфу, мірку гороху, мірку квасолі та два фламандських фунти готівкою. Члени Братства Св. Власія повісили у своїй церкві Розп'яття і одночасно замовили новий триптих у рейнському стилі - Мельхіор розмовляв з деякими з них - вони обіцяли заплатити за обидві роботи срібними марками. Мельхіор намалював святого Власія, який зцілює хворих, і, перш ніж він усвідомив це, на картині з’явилися скалічені і кульгаві, загноєні і паралізовані з ярмарку - процесія бідних, що простяглася до бічних крил триптиха. Святий, тонкий, як палиця, жовтий, як солома, вдвічі вищий за хворого, прихилився до мертвого, подібного до скелету пустельного дерева. Парафіяни Св. Власія час від часу приходили подивитися на картину; збентежені та здивовані вони стояли перед нею, але вони побачили, що їхній святий був великим і могутнім, незважаючи на його виступаючі ребра та запалі щоки, тому вони прийняли і все інше. Прийшли також парох і священик, перехрестилися, побачивши картину, пошепотіли між собою і нарешті сказали, що, мабуть, на ній занадто багато жахів і вона налякає вірних. Але Мельхіор спокійно відповів, щоб вірні ніколи не забували, скільки постраждали через них святі. Але, додав він, зовнішні крила образу будуть дивовижно привабливими, символізуючи земний рай і рай небесний. Він і справді намалював їх: земний рай - серед брабантських пагорбів, маленьке село з яскравими очеретяними дахами, вдалині сріблястий тополевий гай, за яким вгадується річка, бо там мерехтять маленькі вітрила, трава була соковитою, і в ній було багато квітів калюжниці, як у мисливських угіддях, а під яблунькою, обтяженою плодами, мирним сном лежала оголена й невинно усміхнена пара... Небесний рай був ще більше зеленим, наче трава була із смарагдів, навіть крила. з двох злітаючих вгору ангелів були зелені. Спасенні душі піднімалися з похмурої алеї, яка збоку переходила в ступінчасту ущелину, і, вже піднявшись, вони сліпим незавершеним жестом простягали руки до світла. Про цей вівтарний образ говорило все місто, вважалося, що Мельхіор перевершив Майстра Трьох Волхвів. До майстерні завітали відвідувачі, щоб уважно стежити за створенням триптиху. Інколи Мельхіор працював з десятьма-дванадцятьма людьми навколо себе, і руки його ніби були зв’язані мотузкою. Наступного разу, вирішив він,треба замкнути двері й вікна й не показувати картину, доки не закінчить її.

Земний рай - картина Ієроніма Босха, датована приблизно 1490 роком. Зараз вона знаходиться у Галереї Академії у Венеції, Італія. На картині зображено Земний рай, де були змиті гріхи врятованих.

Але перед тим, як він віддав образ, він не зміг встояти перед тим, щоб не помістити стародавнього повзучого змія в невинну мураву земного раю; в руках художника Сатана набув вигляду звивистого чудовиська з вусиками сарани; на подовженому коричневому черевці комахи виднілося червоне, опухле, розпусне обличчя старої п’яної відьми. Дехто впізнав у ній Зузанну, яка виробляла ангелочків на Сходах Годувальниць; і коли священики парафії святого Власія знову прийшли і здивовано вказали на змія, Мельхіор сказав:

- Вельмишановні отці, чи не сказав наш Господь, що найхимерніші змії чатують у траві?

І священики розсміялись від усього серця, бо прийняли спокійні, розважені слова Мельхіора за доказ його потішної безтурботності, і залишили змія в покої.

Невдовзі, після завершення цієї роботи з’явилося начальство церкви Св. Власія, щоб віддати Мельхіору обіцяну плату та взяти триптих в урочистій процесії; і раптом один із священиків уперше помітив, що художник в останню мить також намалював щось шельмовське в раю небесному. Над джерелом вічної утішання витало небесно-блакитне чудовисько - напівптах, напівхерувим; воно глузливо й застережливо сміялося своїм довгим дзьобом і тримало в кігтях крихітну людину. І коли священнослужителі спитали Мельхіора, що це означає, він сам не міг сказати, чому так намалював, принаймні не відкрив церковним настоятелям, що те зображення означає, щоб не звести їхню просту віру. Але він відчував, ніби Творець ніколи не міг зробити рай таким прекрасним, щоб якимось чином нагадати нам, що ми були обтяжені первородним гріхом у злому минулому...

Хоча Мельхіор жив на узбіччі і в самотності, непомітно і він включився в життя міста, став належати до нього. Випрямлений, кістлявий, передчасно змужнілий, аніж постарілий, він гідно крокував містом. Коли він зараз малював, то зачиняв двері майстерні, і до цього вже звикли, бо було відомо, що він з охотою виставляє на показ будь-яку картину, коли та буде закінчена. Життя відлюдника не заважало йому блукати містом, спостерігати й підслуховувати все, що приносив день, бо все було для нього непідробною новинкою: ігри дітей і сльози п'яниць, торговий рух, сварки жінок і весілля. Часто навколо його тонких губ з’являвся слід сумного здивування, якого він сам не усвідомлював, як і не знав він, що є шукачем праведності, і більше, ніж болючий мозоль, його мучив постійний біль через людство, що так повільно вчиться...

Його дуже поважали в гільдії, особливо коли виявилося, що він має акторські здібності. У дні урочистих свят багато ремісників брали участь у містеріях, і Мельхіор Хінтам, якого спочатку насилу вдавалося вмовити прийняти одяг апостола чи митаря, згодом настільки занурився в ці містерії, що йому навіть дозволили грати самого Христа. Кожного разу, коли він мав зіграти цю роль, Мельхіор готувався до неї напередодні за зачиненими дверима, дотримуючи посту й досліджуючи свою совість; у той момент, коли він одягнув належне вбрання, його пройняла холодна тремтіння. Він сплітав терновий вінець, вставляв у нього скалки скла й коралів - то були краплини крові - і малював жахливі плями й рани на своєму вбранні й плащі, які створювали враження, що жорстоко побите бичами тіло потіє й стікає кров’ю. Його блідість, гідна серйозність і, головне, рвучий серце вигляд викликали у багатьох глядачів, особливо жінок, зітхання і ридання; інколи Мельхіор сподівався, що ця розіграна імітація Страстей Христових зворушить безчуттєві душі його сусідів. Але він не приховував від себе, що горе і страх глядачів зазвичай не тривали довше, ніж кілька коротких годин, коли гірка містерія виконувалася на їхніх очах. І до того ще, як Мельхіор це усвідомлював, записував – повернувшись додому - свої непокої чорним по білому, не словами, а картинками: натовп свинячих голів, сов, крокодилячих самиць, що вивертають очі й плачуть крокодилячими сльозами... І як завжди, дивлячись на ці кітчоваті малюнки, він розривав свою роботу на шматки, які майже несвідомо вислизали з його пальців у сум’ятті каяття, подиву й образи. Принаймні, в них він розряджав гніт свого серця і з вільнішою душею повертався до своїх картин, бо в той час він малював зупинки на Хресному шляху; він присягнувся віддати цій праці всю ревність віри, все своє терпіння і вміння, так що протягом довгих місяців знаходив у ній притулок і боявся моменту, коли йому доведеться з нею розлучитися. Велебний Хаезе, який регулярно приходив перевіряти хід роботи, майже напевно призначав ці картини для колегіальної церкви.

Зупинки на Хресному Путі ще не були завершені, коли помер будівничий церкви колегії; він був старий і такий немічний, що два роки сам не доглядав за роботою; він сидів у ямі під валом, серед розрахунків і креслень, зроблених у свої кращі роки, і підганяв бригадирів і підмайстрів туди-сюди своїми наказами. Рада двадцяти чотирьох, яка не квапилася приймати рішень у лихі часи, після довгих марних дебатів дійшла висновку, що будівництво церкви не слід припиняти і потрібно найняти нового, відомого будівничого. Під час цих обговорень до міста дійшла новина про те, що в одному з міст єпископства Утрехта щойно було завершено будівництво церкви, і вперше Рада стала діяти жвавіше. До звільненого будівничого відправили гінця, і спокуса доброго будинку і хорошої платні заманила його в місто св. Андрія. У своїй гільдії Мельхіор почув, що зодчого звуть Кіліаан Бор, і він має найкращу репутацію.

Мельхіор завершив свої Страсті Господні; на той час Бор уже був у місті і його можна було щодня зустріти на будівництві. Художник вирішив познайомитися з ним. Він знайшов його серед робітників, за риштуваннями та заляпаними вапном драбинами; це був невисокий, широкоплечий чоловік з великими, блакитними, блискучими очима на розумному, здоровому обличчі; сам він теж був заляпаний вапном, а в чоботі зяяла тріщина. Мельхіорові стало ніяково: будівничий був старший за нього; в його м'ясистому обличчі, жвавих рухах і жвавому голосі відчувалися сила і самопочуття людини, яка панувала над життям і світом. І Мельхіор раптом зрозумів, що він сам лише городянин маленького міста, з маленькою і нестабільною довірою до себе самого. Це не тяжіло над ним досі, бо він цього не усвідомлював.

З часом він подружився з Бором. Будівничий відвідав його в маленькому будиночку, який Мельхіор сам підмітав і підтримував у чистоті. І сюди чужинець привніс подих широкого світу, який Мельхіор відчув від першої зустрічі з цією людиною - відкритість, пізнання світу, якась байдужа радість у всьому способі буття. Мельхіор здавався собі старшим не тілом, а духом і вдачею; також батьківський дім, де він так довго жив один, позбавлений усякого бажання, здавався йому сонним і повним примарних тіней минулого. Кіліаан Бор стояв на своїх коротких сильних ногах перед Зупинками на Хресному путі, які Мельхіор розвісив на довгих стінах своєї майстерні, киваючи поважно й оцінююче. Він похвалив малюнок і заявив, що за всі свої подорожі він ніколи не бачив таких кольорів; вони мають захоплюючу оригінальність, і це те, що він вважав особливо похвальним. Він відразу ж почав думати, в якому оздобленні мають бути розміщені ці картини в нефі церкви: у важких тьмяних рамах з чорного дерева чи, можливо, в рамах із полірованого каменю? Мельхіор посміявся над захопленням відвідувача і сказав, що ще не знає, куди ці картини підуть. Але Кіліаан вигукнув: "Дурниці! Вони зроблені для нової церкви, церква їх навіть вимагає"... - і раптом Мельхіор уже не відчував страху розлучитися зі своїми картинами, йому раптом здалося цілком природним, що вони висітимуть у церкві св. Андрія, так, він навіть відчував тугу побачити їх там. Але він не казав про все це Бору, бо ще не був з ним близьким.

Після візиту Кіліаана він знову уважно й по черзі оглянув картини Мук Христових, і йому здавалося, що страждання Страждальника не можна висловити з більшим стражданням. Христос мав благородні й ніжні риси обличчя, які, згідно з усіма усними переказами, а також згідно з таємними писаннями часів Ісуса, були властиві Спасителю. Ніхто ніколи не бачив цього писання, але вчителі розповідали про нього своїм учням. З іншого боку, знущання і лють язичницьких воїнів і фарисеїв, ганебний вчинок Юди, на якого вже чекала мотузка, ці речі можна було б представити рішучіше, злісніше: ясні плями освітлити, темні - поглибити, додати тонкості, гідності та сірості пейзажам – невисокі мовчазні стіни неподалік - і зробити крик усіх цих протилежностей голоснішим, хоча Майстер Волхвів не вчив його тому, він зробив найбільший акцент на чутливому балансі між перпендикулярними та горизонтальними лініями. Мельхіор, мабуть, постійно думав про свою зустріч з італійськими ландскнехтами, спомин не згасав в його серці; сьогодні він відчув жар їхнього вовчого сміху і холодну, блискучу силу їхньої зброї. Тому він почав перемальовувати окремі фігури картини. Тепер він писав картини Арешт Христа, Несіння хреста та Ecce Homo, спершу стримуючи свою ненависть до всього того озброєного натовпу, що корився правителям землі й гнобив невинність.

Коли Кіліаан Бор знову відвідав його - без попередження вранці в будній день, в забризканих розчином штанях - Мельхіор почувався перед своїми переробленими Муками, наче хтось, якого спіймали голим у лісовому ставку, коли він не чекав жодної душі. Кіліаан не звернув уваги на Мельхіорове збентеження; він відразу помітив, що в картинах Страстей є щось таке, чого він не бачив під час останнього перебування в майстерні, і вигукнув:

- Гей, на сто громів з блискавками, що тут сталося? Я знаю цих вояків, я здригаюся перед цим покидьками людства, бррр! Мельхіоре Хінтаме, ти схопив їх за горло й кігті, коли я дивлюся на їхні рожі, я мушу тремтіти й боятися за нашого Господа.

І він говорив ще набагато більше, а Мельхіор затремтів і зрозумів, що Бор справді розуміє те, що бачить, і що художник завжди правий, коли виявляє відвагу. І тоді, у відповідний час, прийшов парох Паулюс Хаєзе з пріором та малим Францем Кальсом та іншими каноніками, щоб побачити поправлені картини. Вони клацали пальцями, кричали "фу!" і "ой!", і отець Калс сказав парохові: "Купіть їх, велебний отче, поки художник не продав їх у Голландію чи Фландрію", - підморгнувши Мельхіорові, бо з деякого часу для скульпторів, будівельників і вітражників грав роль знавця і захисника, і було видно, що Мельхіора він також хотів загарбати для себе. Парох заявив, що він готовий купити ці картини і запитав у Мельхіора ціну. Але Мельхіор шанобливо відповів, що хоче повністю закінчити картини, перш ніж продати їх.

Кіліаан Бор часто приходив до будинку маляра, щоб дивитися, засуджувати, хвалити і докоряти. Невдовзі Мельхіор пізнав трикратний стукіт нового друга, і так, іноді навіть сумував за ним, бо самотність за зачиненими дверима починала тяжко обтяжувати його. Не раз навідувався він на будівництво церкви, щоб побачити Кіліаана за роботою: зодчий рідко сидів у конторі біля валів, де малюнки, розвішані на стінах, повільно жовтіли й обтріпувалися. З круглою шапочкою на голові, сірою від вапна, з тирсою в неслухняному волоссі, він вештався серед мулярів і теслярів. Мельхіор не раз бачив, як він, незграбний і кремезний, підтримував балку, що загрожувала вислизнути з рук носильника, або піднімав діжу з камінням на худу спину помічника, міцно згинаючи коліна в сірих панчохах; час від часу він сам, одягнувши шкіряні рукавиці, мурував або тупою сокиркою обробляв горгулью, сміючись при тому, ніби задоволений страшною глумливою гримасою кам'яної потвори. Мельхіор, обережно блукаючи під риштуванням, спостерігав за ним, сам не бачений Кіліааном. І коли через кілька хвилин друг побачив його, його веселі очі засяяли від радості, для видимості, він змахнув трохи вапна і трохи стружки з рук і плечей, і спустився | риштування до Мельхіора. Разом вони блукали по нефу, який підносився вверх; крізь вітражі вже добудованого пресвітерію пробивалося ранкове сонце, ніби темні веселки, блакитні від шати Милосердної Пані, червоні від риз архангелів, зелені, як святі Господні. Тоді Мельхіор, мабуть, завжди думав про свого батька; одного разу він розповів Кіліаану про його фатальне падіння. Найчастіше Кіліаан брав його під руку, тягнув до ще відкритих бокових нефів і показував, як роблять тоншими опорні арки, як стебла лілій, і прикрашають їх квітами. Він став на перехресті двох нефів перед вівтарем, де поперечна вісь пресвітерію перетинає поздовжній неф, дивився на небо над собою і казав:

- Збудувати тут ще одну вежу, Мельхіоре... Чи можна на це важитися?

Мельхіор уперше побачив мрію за сміливим поглядом Бора.

Він повільно ішов за будівничим під новими стрільчастими арками, що здіймалися вгору над низьким витягнутим нефом, що стояв тут сотні років; його очі слідкували за ходом незламних довгих стовпів і ребер. "Вгору, завжди вгору", - казав Кіліаан Бор, який знову став на своїх масивних ногах, у той час як відра з вапном гойдалися на канатах, лебідки стогнали, молотки стукали, а хмари пилу кружляли на сонці: "Ти бачиш як це підноситься, Мельхіоре. Я хочу, щоб ці підстави були ще довшими, ще стрункішими, щоб без зусиль вистрілювали вгору, ми не повинні при цьому думати про вагу і тяжку працю, тільки про стремління вгору... високо над розсадником наших людських страждань і нашої людської злоби, високо над шумовиння, що ворушиться і кипить унизу, над шумовинням, яким є ми самі...".

Мельхіор кивав головою: він надто добре розумів такі слова, але також бачив стремління вгору і розумів, чому Кіліаан з такими ідеями стоїть серед робітників, місячи розчин, забиваючи цвяхи та рубаючи каміння, і чому його всі люблять. Крім того, місто говорило, що церква росте на очах, а Кіліаан говорив, ніби вона майже закінчена, і ніби він хоче збудувати ще багато-багато таких чудових церков. І Мельхіор усе більше захоплювався ним за цей невмираючий чоловічий ентузіазм.

І те, що старий зодчий дозволяв лише своїм начальникам і вельможам, Мельхіор домігся від Кіліаана: в дні з гарною погодою йому дозволялося підніматися на вежу, коли тільки заманеться; самотній він стояв, і на його сітківці ока фіксувалися образи - прибережні зелені луки, болота, мілини та нанесений повінню мул, вода з кораблями, які він бачив, коли ті випливали із-за красивих вигинів річки, розкинута далеко червонувата мантія вересу, і селянські тропки, що звиваються по ній, як білі шнури; ближче ж поселення й вітряки, а ще ближче колишуться вози з сіном або ранніми сіячами, а над дамбами вороні коні, квітучі сади, переповнені білими і рожевими квітами. Він усе це знав, але кожна картина здавалася не більшою за чарівну мініатюру в молитовнику. А біля його ніг лежало місто, затиснуте між мурами, рука, що звужується в кам’яній рукавичці. Тут борознами прорізалися вулиці й провулки, неспокійно звивалася річка веною крізь кам’яну плоть, у теплі місяці крони дерев - зелені дорогоцінності – вигиналися і надималися навколо витягнутих пальців. На кам’яній долоні була Ринкова площа, гладко витерта цегляна підлога, на якій, наче залізна касета, був зведений Будинок Терезів, наче залізна шкатулка. Лише тепер Мельхіор побачив, наскільки місто маленьке. Люди, діти й тварини зменшилися до розмірів жуків і опаришів, що повзали по тріщинах туди й сюди; згори це виглядало безглуздим, годі було вгадати, що ці створіння заставляє рухатися... Шум кузень і теслярських дворів важким відгомоном висів там, у ярах вулиць, луною; лише коли з'являлася міська сторожа, траплялося, що звуки труб музикантів піднялися до вежі, де стояв Мельхіор, і тоді він відчував, наче міг схопити їх і розчавити в своїх пальцях ніби металеву павутину... Усе всередині міських воріт і за ними, здавалося, дихало спокоєм, навіть веселістю, вписаною в ритм гармонійного порядку. Але Мельхіор, мабуть, думав про слова Кіліаана: розсадник наших страждань, шумовиння, що кипить унизу, саме там, у тій глибині...

І коли він довго дивився вниз на місто, його знову охоплювала тривога. За видимою дійсністю речей завжди стоїть інша дійсність, її справжнє обличчя - і він, Мельхіор, один із тих, хто покликаний відкрити це інше обличчя й своїм мистецтвом зробити його видимим для тих, хто має очі. Такій людині, як Кіліаан... йому завжди добре: його робота полягає в тому, щоб піднятися на небеса та струснути з себе землю, але художник прив’язаний до речей, які знаходяться в його полі зору, рука художника може відобразити лише образи цього світу у своїх роботах. хіба що ... Він знав чарівний свербіж у своїх пальцях, він відчував, як це мучить і дратує його, коли він переживає Страсті Христові: пекельні почвари ховалися в його рукавах і мало не виповзали на його картини - на Оливній горі, на східцях перед палацом Пілата і на Голгофу - їх глумлива посмішка, їх глузування, їхнє лоскотання проникало в усі його кінцівки!

Тепер, однак, Страсті Христові були дійсно готові, і парафіяльний священик, Пауль Хаезе, наказав викликати Мельхіора та запропонував йому по десять флоринів[6] за картину. Сам Мельхіор не знав, як прийняти цю пропозицію, хоча було зрозуміло, що це не дуже щедра плата за таку велику працю. Він попросив час подумати, і йому його було надано. Кіліаан Бор, почувши про таку голосно розсміявся. Він помахав перед очима Мельхіору короткою м'ясистою рукою і сказав:

- Десять флоринів? Мій любий хлопчику, зрозумій нарешті, що ці високоповажні й могутні дурні живуть, як у пана Бога за пічкою. Однак їм подобається роль Йова, і коли треба віддати щось зі свого горщика, вони всіляко намагаються обікрасти бідолаху. Двадцять флоринів! І це ще мізерна платня! За добру майстерність потрібно добре платити, пам’ятай про це! Чи я будую їм церкву безкоштовно?

Він просунув руку за пояс і брякнув сріблом. Бряцанню вторив його сміх.

Мельхіор набрався сміливості й пішов до будинку капітулу, де з шапкою у руках йому довелося довго чекати у побіленому вестибюлі без стільців, доки його не покликав парох. Коли він нарешті зайшов до кімнати, то побачив і малого Франца Кальса; той стояв за різьбленим священицьким стільцем так, що його маленька чорна голівка просто стирчала над спинкою. І знову він підморгнув Мельхіорові, вдаючи, ніби наперед погоджується з ним щодо ненажерливості цілого капітулу... Мельхіор набрався сміливості й сказав:

- Достойний отче! Двадцять флоринів за картину. Я працював над цими Муками три чверті року. Праця ремісника має добре оплачуватися, - додав він після недовгого вагання.

Велебний Хаезе вирячив очі, його червоне, доброзичливе обличчя п'янички набрякло, навіть Калс виглядав здивованим. Тоді парох підняв палець і сказав:

- Клянуся всіма святими, художнику, твій друг Кіліаан надихнув тебе на цю сміливість... цей жартівник починає коштувати нам занадто дорого. Але твої картини гарні, ти отримаєш свої двадцять флоринів!

Він наказав покликати отця Євсевія, відповідального за скарбницю, і Кальс знову підморгнув Мельхіору, а Євсевій у розпачі заламав руки, почувши, що повинен заплатити художнику двісті сорок гульденів. Він заявив, що капітул постійно відчуває фінансові проблеми і не знає, як виконати свої зобов’язання з дня на день. А потім всі сіли за стіл, щоб підрахувати, в скількох термінах їм доведеться заплатити за картини; коли Мельхіор нарешті вийшов на вулицю, у нього в кишені були перші п'ятдесят гульденів.

Десять із них він поклав у гарний, вишитий перлами гаманець, який колись належав його матері, і ввечері пішов до Кіліаана Бора, лише вдруге він переступив поріг його дому. Він передав невеличкий гаманець із блискучими гульденами дружині Кіліаана, Хефзібі, сказавши, що вони стануть заощадженнями її дочки Блансінтьє, розпещеної лялечки зодчого. Пані Хефзіба, жінка зі світлою шкірою та темно-рудими косами, почулася збентеженою та захопленою. Кіліаан, підливаючи Мельхіору пива з блакитного глечика, сказав:

- Ну, ви самі бачите, що від цих панів не можна добитися нічого, тільки зухвалістю. Якщо в тебе не вистачить сміливості, то станеш їхнім рабом, ганчіркою для чобіт.

Мельхіор сидів і пив, а на колінах у нього була струнка світловолоса Блансінтьє, яка, подолавши свою дитячу сором’язливість, гралася блискучими гульденами. У кімнаті, під сірою балковою стелею, горіли свічки, хліб із родзинками був на смак як ангельське печиво, у Мельхіоровій голові гуділо пиво, волосся дівчини, яке пахло безсмертниками, лоскотало його худу щоку, над садом горіли дві самотні зірки.

Дружба Мельхіора з Кіліааном міцніла з кожним днем, вони регулярно й частіше зустрічалися в Кіліаановому домі, бо будівничий не приховував, що вдень охоче відвідував Мельхіорову майстерню, але ввечері йому було в домі приятеля занадто багато смутку й туги; будинок Мельхіора нагадував монастир – дім людей, які втекли від світу, подібні він бачив у Девентері та Гауді, складалось враження, що за кожними дверима живе відлюдник. Кіліаан взяв Мельхіора за руку і запитав:

- А ти, тичка для хмелю, у тебе теж багато від ченця, яким ти, власне, живеш? Тільки робота? Ти ніколи не відчуваєш пристрасті у своїй плоті?

У відношенні до цього питання, Мельхіору була неприємною веселість друга; щирість Кіліаана здавалася настирною, він знову відчув містечкову сором'язливість, а крім того, мимовільні ревнощі, бо Кіліаан не приховував, що любить свою дружину з невгамовною пристрастю. Одного разу він обняв кохану дружину за стегна і, погладжуючи їх, вигукнув:

- Ти знаєш, що її справжнє ім'я Беліг'є? Я не міг винести цього імені, тож назвав її Хефзіба, що означає "вона є моєю насолодою"[7], принаймні так пояснив мені один капуцин.

Мельхіор опустив очі. Він уявив, як Хефзіба мило всміхається цим словам, роблячи солоденьке личко; він не любив, коли чоловіки в його присутності кепкували або жартували над своїми жінками. Залишившись сам, він почав думати про слова Кіліаана; йому ніколи не спало на думку, що хтось міг би назвати його монахом, бо сам він ніколи таким не здавався, хоча жив більш стриманим життям, ніж більшість ченців. Він ніколи не думав про шлюб чи навіть про кохання; він спостерігав за чоловіками та дружинами свого міста і бачив, як вони обманювали одне одного в різних ситуаціях. Він ніколи не відчував найменшого бажання, щоб дівчина зайняла місце його матері в тихому домі. Завжди понад усе була робота, яка вимагала всієї його уваги та роздумів. Мельхіор шкодував, що Кіліаан не сказав цього про спонукання плоті... ніби мандрівнику в тихому саду сказали, що під опалим листям гніздяться змії. Мельхіор ловив себе на тривожних бажаннях, і проти них не знав іншого засобу, крім того, що колись порадив йому Майстер Волхвів, але не проти такого роду спокус. Так, він умертвляв своє тіло, не усвідомлюючи, що, з’явившись знову після таких суворих і виснажливих днів, він більше, ніж будь-коли, був схожий на змученого ченця.

Не минуло й року, як Кіліаан Бор перебував у місті, як тут подув новий, вільніший вітер. До нього й до його дому почало збігатися все молоде й жадібне життя. Майстри й підмайстри, вітражники, власні його майстри - усі ті люди мистецького ремесла припадали до будівничого, як рій синіх жуків до сиропу, утворивши своєрідне, грайливе коло. Мельхіор часом відчував невідомі йому до тих пір напади ревнощів, бачачи, як тепло й весело Кіліаан вітає навіть найскромніших із цих людей. Число цих веселунів виросло так,що можна вже було казати про дружину, дім Кіліаана уже не міг їх вмістити, і вони приходили будь-коли випити, поспівати та поговорити; Мельхіору часто було досить цих мандрівок з шинку в шинок. У більшості, здавалося, були сталеві нерви й страусовий шлунок, але голова й шлунок Мельхіора відмовляли, коли він, вийшовши із таверни "Під Гусаком і Козою", приземлився в "Козирному тузі", а звідти його наполовину донесло до "Ложа Ченця". Іноді комусь із робітників Бора доводилося проводити його додому, іноді він сам, розбитий тілом і душею, намагався знайти власне житло . Йому справді було соромно за власний стан, але очі його були затуманені; він сильно колихався на ногах, з огидою плював на місяць, стукав дверним молотком і, нарешті, мабуть лише завдяки своєму янголу-охоронцю, цілий і неушкоджений приземлявся на своєму ліжку, за товстими шторами... Після кожного такого затемнення він кілька тижнів уникав своїх товаришів, аж поки Кіліаан із сяючими посмішкою й добротою очима знову не виманював його з самотності.

Не минуло і року, як до світських товариств, які вже були в місті, Кіліаан додав ще одне: він назвав його Братством Зелених Шапок. Це було лише продовженням кола, яке утворилося навколо нього, за винятком того, що члени братства носили на грудях відзнаки з білого шовку з вишитою півнячою ніжкою, а коли вибиралися на більшу п'янку, зухвало одягали на голови зелені головні убори; а під одзнакою латинськими завиванцями була написана емблема "Et nobis calcaria"[8]. Видатні городяни, майстри цехів і одягнені в оксамит банкіри, які роками були зібрані разом у витонченому Товаристві Святого Духа, не допускаючи людей нижчого стану, дивилися на Зелених Шапок, які наполягали, що вони теж носили шпори, з великою недовірою - наполовину здивовано, наполовину з погордою, але до Бора дістатися вони не могли. Зрештою, він був відомою людиною, і нікому не дозволяв забороняти йому спілкуватися з ким він хоче. Справді, здавалося, що він таємно кидає виклик могутнім знатним особам своїм братством, що він знущається над справедливими; але він не сказав цього вголос, і правителі також не підняли цієї справа, бо ніхто не любить публічно питати, чи не водять його за носа?.. Міська сторожа ще більше побоювалися нового братства з півнячими шпорами, і стражники нічого так не боялися, як втратити прихильність народу, бо в ті часи ніколи не було відомо, чи залишаться пани при владі назавжди. Тож незабаром спалахнули сутички з людьми Бора, особливо коли ввечері в шинках було порожньо, а на вулицях їх було повно. Іноді навіть виникали бійки, а в ніч після Золотої Меси[9], коли Кіліаан з своїми прибічними поверталися з таверни, і вони спіймали дзвонаря на Ринку і прив’язали його до мотузки Великого Ґроммерта, той же своїм шамотінням викликав відчайдушну тривогу на вежі, і виникла справжня бійка між міськими охоронцями та Зеленими Шапками. Все місто вибігло з будинків дивитися на бійку, а натовп вічно п'яних бешкетників навіть активно долучився до неї. І багато людей з обох боків були в синцях і шрамах, а Юстус Сюетмонд, помічник старости, спіткнувся об свій меч правосуддя і вивихнув щиколотку; Мельхіора поранили ножем у ліве плече, і він прийшов до тями лише в низькій кімнаті монастирської лікарні під докірливим поглядом сестри милосердя.

Відразу в місті було багато обурення, але, кінець кінцем, переміг старий брабантський спосіб буття; сміялися і вирішили сміятися далі. Кіліаан Бор і його Зелені Шапки не повинні були дати обвести себе навкруги пальця, поза тим, цей чоловік мав в собі щось привабливого: міцне, бойове тіло, міцну голову і сміливий, блакитний блиск очей – якийсь непереборний шарм, що межує з небезпекою. Не один Мельхіор відчув це, інші теж. Зеленим Шапкам дали волю, і Рада Двадцяти Чотирьох провела таємну нараду, де тихо запевняла себе, що будівничий не залишиться в місті назавжди.

Коли ж надійшла найближча Масниця, всі рани давно вже були загоєні. Кіліаан Бор разом з Зеленими Шапками закрився в своїх верстатах та домах, а у вівторок Карнавалу виступили з особливими потворами з дерева, глини та шкіри, які вони разом створили, і яки могли навіть рухатися – когути, здавалося, подушилися, перед тим, як голосно заспівати; змії сичали та звивалися; були й інші великоголові чудовиська, що колихалися мов качки у блазнівських демонстраціях, перед тим, як з м'ясом надовго розсталися. Все місто радувалося, але ж разом з цим і тремтіло, коли Кіліаан заповзявся на диявола, і з нього найсильніше насміявся. Найстрашнішу сцену зображував віз, на якому сатана, вдвічі більший за звичайну людину, з довгими іклами і кігтями, обридливо танцював, аж в кінці раптом перечепився і впав між стадо глиняних свиней. Відрився невидимий люк, завив поривчастий вітер, ніби зближався Страшний Суд, князь пекла зник, а з люка пішов червоний дим. Люди, хоч і поблідли, але сміялися вголос, і заразом осіняли себе хрестом, навіть Мельхіор, який сам допомагав розмальовувати диявольську машкару, почув якось не по собі, коли завив вихор і відкрилася западня. Диявольських рож, зрештою, було більше; дехто з членів братства переодяглися в синів сатани і з тризубом і рожном плигали між глядачами. Кіліаан сам натягнув стрій чортової матері, він танцював і хрипів з відражаючою маскою на обличчі; дівчат, яких йому вдалося схопити, він довго тормошив в обіймах – потім казали, що одну прямо з його обіймів непритомну занесли додому – а час від часу задирав спідницю, щоб спід чорного гнучкого хвоста випустити на людей сірчаний сморід. Всі були вражені штучками, які вимислив Бор і його браття, ніколи ще в карнавальну ніч не бавилися так весело; ба, а ще в останню мить, ще до того, як пробила дванадцята, Кіліаан вискочив з диявольської шкіри, і з невеличкою жменькою шибайголів, вистрелив на Ринку з мортири; вогненний сполох пролетів над будинками, заясніли багрові та сині зорі, п'яному хірургові, який не досить швидко втік, обсмалило перуку, а на Ринковій площі вибило декілька віконних шиб. Мельхіор і не пам'ятав, коли він так, від усього серця, сміявся, не міг він і пригадати, яким чином дістався додому. Диявольська зграя лякала на вулицях ще й після півночі, були чутні свисти і крики, хрускіт і брязкіт. На першій ранішній месі багато хто ще ковтав слину від піднесення, там же ревно розповідали, що священик парафії Св. Власія, який дещо напідпитку, з'явився на амвоні, об вістив громаді, що треба брати приклад з Кіліаана Бора. І чорт, і змій на власні очі могли переконатися, що в цьому місті перед ними не чують ляку; зодчий загнав сатану глибоко до дупи його чортової матері.

Так, ото, і той рік точився через усі свої дні – від Масниці до найближчих весіль. Місто з надією дивилося на Кіліаана Бора, який вирішив прогнати хмару важкості та смутку, що зависла над людьми, серця знову розпогодилися, Великдень і Трійцю святкували з давнім розмахом і багатством; підчас стріляння в ціль ніколи ще не було випито стільки пива, казали пивовари, ну а міська сторожа знову відвоювала частину втраченої популярності, з тих пір, як в дні своїх покровителів знову сточила хоробрі сутички з гільдіями. А на ярмарку, поряд із відомими з давніх часів мандрівними жонглерами, в цей раз побачили чорного, як чорне дерево, лікаря-негра в позолоченій чалмі, у червоному сюртуку поверх білого розпущеного халата й у тапочках із довгими носами; він стояв на платформі позаду Дому Терезів, а з ним сивобородий слуга, який, наполовину фламандець, наполовину валлон, оголосив, що кожному, хто бажає дійти до найвищої мудрості й розуміння, цей лікар із країни негрів за три срібні таляри вирізає камінь. Бо в дурня, - нявкав пронизливим голосом слуга, - над чолом, під черепом, сидить камінчик завбільшки з волоський горіх, і цей камінчик заважає вільному розвитку розуму; тепер лікар може усунути цю перешкоду, не проливши жодної краплі крові, і так, що пацієнт не відчує більше болю, ніж укус блохи. Тож навколо помосту зібралося багато людей, багато селян з околиць, підбадьорені підштовхуваннями своїх дружин, матерів чи коханок, повільно піддалися й піднялися на підвищення, щоб, сидячи на очеретяному табуреті, підставляли свою бідну непокриту голову чорношкірому лікареві, що виблискував лезами; під надійною хваткою негра з цих голів почали скочуватися камінці з дзвінким брязкотом, який видають скляні кульки, які кидають діти. Брабантці кричали й аплодували, селяни обмацували свої черепи, розглядали камінчик, який лікар тиснув їм у руки, дивилися на натовп; потім простягали лікареві три таляри й зникали в натовпі з таким виглядом, ніби раптом хитрістю перевершили десять бабуїнів. Мельхіору було шкода тих, хто щиро вірив, що позбувся дурості, але водночас і лопався від сміху, бо цей фокус був уже надто прозорим.

Увечері, коли ярмарок закінчився, все прояснилося: негр і його слуга скинули маски і перетворилися на Кіліаана Бора та скульптора Леонардо, який створював горгулій та атлантів для колегіальної церкви. Зухвалий жарт двох артистів був темою для розмов у місті кілька днів; але Кіліан віддав усе, що захопив у простаків, до лікарні, щоб відкрити притулок для бідних волоцюг, за словами: "Я був чужинцем, і ви дали мені притулок". Крім того, він викупив з рук старости бідняка, якого мали прилюдно шмагати за крадіжку. Дехто в місті казав, що винахідливий і милосердний Кіліан зайшов занадто далеко; тілесних покарань і так на міських площах не було багато, тепер усе вирішувалося штрафами.

Цього року Мельхіор намалював небагато - одне Благовіщення, але ангел якось не вдався, крила небожителя і тепер сиділи криво, от тільки невеликий краєвид із галявинами, не набагато більший за долоню, який проникав крізь арочне вікно в кімнату Марії, був приємний і весняно зелений; все інше було просто нудним. Але після ярмарку, згадавши Кіліаанів маскарад, Мельхіор несподівано сів за роботу й намалював ярмарок - лікаря-негра в тюрбані, величезному, як язичницьке капище, слугу з гострим носом, червоним, як гаряча вафельниця носом, а на табуреті жертва операції, що застигла в овечому заціпенінні, навколо натовп, що регоче; серед людей пересувається рішучий і привабливий злодій, який шукає щастя в гаманцях на поясі своїх ближніх; потім була повія, яку вщипнули двоє чоловіків - один з них був схожий на банкіра Смеередонка в окулярах на носі; лівим оком він зиркає на цицьки дівчини, іншим - на камінчик; хлопець у зеленій шапочці щось робить за спиною у повії, що й не видно, але він сміється, мов лисиця, що нюхає курку, а вона вже тягнеться до хлопцева гамана...

Мельхіор працював над цією картиною лише пару тижнів; щодня знову той ярмарок веселив і дивував його, бо вперше він зробив справу, яка не мала ані найменшої частки святості; нічого, крім людей, якими всі їх знали, реальності, що складається з різних яскраво-зелених, синіх і жовтих кольорів, міські будинки, фортеця

цегляно-червоного кольору навколо дерев'яного настилу з дощок - небо, повне вересневих хмар, м'яких і білих, мов сметана, гілочка з кулькою над дверима корчми - ознака безрозсудних хвиль - і на одному з дахів трохи безтілесне чудовисько з воронкою, затиснутою над схожою на гарбуз голівкою, але це чудовисько виглядає добродушним і невинним, коли прикладає свою трубу обману до рота.

Закінчивши картину, Мельхіор, звільнений, але й наляканий сам мусив сміятися над нею,; але це був не той похмурий страх, яким сповнювали його попередні картини, які були нашвидкуруч заховані, яких він ніколи не виймав із запорошених кутків. Він ще вагався, чи показати картину Кіліаанові, аж одного осіннього вечора, коли злива вигнала майстрів з будівництва, товариш зустрівся з ним. Зодчий відразу виявив картину з ярмарком; він подивився то на нього, то на Мельхіора і щиро засміявся; потім сів, уважно оглянув картину і ляснув себе по коліну:

Ієронім Босх - Видалення каменю дурощі. 1475-1480 роки. Музей Прадо, Мадрид.

- Так ось що ховається за твоєю невинною рожею, чоловіче! І я, мабуть, надихнув тебе відвагою, коли панове каноніки хотіли за ніщо купити твої Муки Христові! Ось де є відвага, груба мужність правди.

Мельхіор подивився на свого друга здивовано, якщо не наївно, коли Кіліан підвівся й тицьнув його під ребра.

- Мельхіоре, невже ти не розумієш, що ти тут створив? Це нове, наскільки я знаю, нічого подібного ще ніде не малювали і не наважувалися малювати – а ви робиш морду, мов коза, що з’їла причастя.

- Це і справді є добрим? - повільно запитав Мельхіор.

- Добре? - повторив Кіліан, підкидаючи свій обприскану вапном шапку до балки стелі. – Якщо то не чорт тобі допомагав, ти, тріска сушена, тоді, хіба, щоночі на балдахіні твого ліжка лежить янгол і у вісні підказує тобі, що ти маєш малювати. Тепер я розумію, чому ти вважаєш за краще спати сам.

Мельхіор похитав головою. Жартівливі розмови та серйозність свого друга він відчув як гірко-солодку похвалу, але глузування надто жорстоко нагадало йому про його власні тихі страждання. Він побачив, як Кіліан знову взяв картину і нарешті виявив кумедне створення з лійкою на даху, тому що він показав на нього і знову розреготався, але раптом перестав сміятися і запитав:

- Звідки до тебе приходять такі ідеї, Мельхіоре? Мені доводиться сміятися над цим чудиськом, але я не знаю, а чи не варто мені його боятися. Щось подібне має відчувати й собака, коли відьма гладить їй спину проти волосся... - Останні слова він вимовив наполовину стриманим сміхом, але Мельхіор побачив збентеження на відкритому мужньому обличчі свого друга. І те, що чоловік був такий схвильований, раптом додало йому відваги.

Він показав на табуретку, сказав: Сідай! - і побіг в темний, зарослий павутинням куток за старою завісою: - Почекай! - Він дістав Танці смерті, ті картини з диявольськими почварами, ті картини, які довго ховав зі страху, і поклав їх одну за одною перед Кіліааном: - Дивися!

Кіліаан сидів нерухомо й безмовно. Згорблено дивився він на Смерть і прелата, Смерть і князя, Смерть і воїна... Ці образи вперше кишіли диявольськими жахами і їхньою проклятою силою; і коли Мельхіор знову подивився на них через стільки часу, вони проникли в його душу, як суміш полегшення й жаху водночас. Він не міг відірвати від них очей, на мить забув про зодчого, який, сильно обхопивши коліна руками, зігнув уперед свій кремезний, міцний торс, натягнутий, як сталева струна. Мельхіор згадав про свого друга лише тоді, коли почув хрип, який долинав із грудей Кіліаана. Будівничий підняв голову, він ніби не знав, що робити, вперше художник бачив його мовчазним. Раптом Кіліаан перехрестився, підстрибнув, вилетів за двері й зник у зливі. Мельхіор залишився в тупій розгубленості, вся студія раптом здалася йому чужою. Він поспішно прибрав картини, а коли озирнувся, то в майстерні було так тихо й моторошно, що, всупереч звичкам свого самотнього життя, він у будній робочий день вибіг на вулицю, щоб перехилити десь кухоль мускатного вина.

Розгубленість і почуття провини мучили Мельхіора кілька днів, він не почувався вдома безпечно; але невдовзі знову з’явився Кіліаан Бор, його стук-стук несподівано пролунав у дверях. Коли Мельхіор поспішив до передпокою, щоб відчинити двері, Кіліаан крикнув з порога:

- Клянусь хусткою, якою задушили святу Кунеру, давай-но сюди свої Танці смерті! Мені потрібно переглянути їх знову, більше ні про що не можу думати, ах ти чортів брат!

Він заштовхнув Мельхіора в темний куток, допоміг дістати запорошені пилом картини, виклав їх у ряд, свиснув крізь зуби й показав на народжені фантазією чудовиська:

- Як ти називаєш цих монстрів?

- Диявольські почвари, - сказав Мельхіор, наче це було зрозуміло само собою.

- Диявольські почвари, - засміявся Бор із полегшенням. - Я вперше таке чую... Але воно справді скалить зуби, бурмотить і кипить, як диявольська порода... гарна назва для цих пекельних привидів. Ти сам її вигадав, як тих упирів?

- Цей вираз походить від Білеама Панкраса, мого вихователя й заповідача, якого називають Майстром Волхвів, - відповів Мельхіор. - Він сказав ці слова, коли вперше впіймав мене на відступі від його правил. Він назвав це гниллю і тлінням.

Кіліан не випускав Мельхіорова плеча.

- Але ти саам? Що вони означають для тебе?

Не дивлячись на приятеля, Мельхіор відповів:

- Правду.

Кіліан тупнув ногою в своїм пошарпанім робочім черевику і крикнув:

- Так, саме це! Це є правдою!.. У всьому своєму жахові й брутальності, тому вона відштовхує нас і тому так сильно приваблює. І я також мусив прийти знову, Мельхіоре, щоб ще раз побачити твої пекельні видіння, щоб нарешті побачити їх як слід... Але я весь час відчував їхню силу.

Мельхіор обернувся до нього й майже смиренно пробурмотів:

- Я боявся, що твоя втеча може означати щось інше, - він зробив паузу, не знаючи, як чітко висловити свої побоювання.

Кіліан легенько потиснув друга за плече.

- Тобі не треба боятися інквізиції, диваче. Ти тут вигадав щось суворіше за покаянну проповідь якогось картузіанця чи бернардина-обсерванта[10]. Ти показав той брудний осад, за допомогою якого бореться розпусник в глибині наших душ – шумовини, Мельхіоре, з яких я також хочу дістатися, коли будую церкви, шумовини, про які я хочу забути, коли я сміюся і смішу інших. Заради Бога, я б ніколи не подумав, що ти можеш говорити такою мовою - такою уїдливою, жорстокою і кумедною водночас! Диявольські почвари, га! га! Сміятися і тремтіти...

Габсбурзький герцог прибув із кількома вірними панами на спадкові землі Бургундії. І в брабантське місто, дійшла звістка - мов стародавні пісні трубадурів - про те, що після всієї плутанини наречена й наречений нарешті увійшли у шлюбне ложе й тепер живуть у коханні на фламандській землі; і незабаром у них народилася перша дитина. Одні в місті говорили про це зворушено, як про дорогу рідню, інші залишалися байдужими, але багато хто, в тому числі й ремісники, привселюдно казали, що за того, суворого герцога панування було, може, кращим, бо сьогодні ніхто не знає, за що триматися. Але що робити? Хід зірок не можна змінити, і треба підкоритися неминучому, у будь-якому разі вони не хотіли каркати разом із бунтівниками у Фландрії, які поводилися з князями так, ніби вони були суверенними володарями міста й країни. Таким чином, у Брабанті не було спокою, але цей неспокій все одно здавався найбільш бажаним. В Артуа і Хеннегау, мабуть, щось трапилося, тому що там французький лис жадібно обгризав території, які колись належали бургундцям. Це була людина нечувано хитрого егоїзму; Мельхіор чув, як адвокат Церклаес сказав, що німецькому імператору пора втрутитися і звільнити свого сина та його бургундську невістку від цієї чуми. Невдовзі й у місті Мельхіора почав відчуватися огидний присмак війни; хоча це місто не знаходилося у панських землях, де падали удари, з Брюсселя та Гента прибули чиновники з бургундською печаткою на бургундських довіреностях і витягали з містян данини для дочки герцога та її діток, бо найманим солдатам потрібно платити незалежно від того, б'ються вони за нас чи проти нас. Тож у місті знову дізналися, що означає бути членом великого, дошкульного тіла, навіть якщо ти був лише частинкою мізинця.

З містян стягнули податки, і Мельхіор заплатив свої три гульдени сріблом. На дворі була осіння сіра мрячка, навкруги крутилося червоне, мертве листя; Зелені Шапки зібралися і пили. Мельхіор відвідував Кіліана вдома, стискав пухку руку Хефзіби й грався з любонькою будівничого, сором’язливою Блансінтьє.

У місяць Різдва Мельхіор зі своєю звичайною сухою серйозністю знову взяв участь у містеріях. Кіліаан заявив, що цього року має бути представлена ​​стайня зі справжнім волом і ослом; підходящих тварин було легко знайдено, і Кіліан наказав підмайстрам, як ті мають очистити гній. Для тла стайні Мельхіор зробив високий горизонт і намалював на ньому рідний краєвид, який він так добре виконав у Благовіщенні; говорили, що коли дивилися на нього, людині здавалося, що Спаситель зблизився на тисячу миль. У містеріях Мельхіор зіграв суворого, худого ангела, який приходить до Марії і сповіщає, що колись меч проб'є її серце. І оскільки Йосипом, який уже різав сопілки для свого Сина в кутку стайні, був Кіліаан, він дозволив Хефзібі також грати, і вона присіла біля ясел, схилившись над імітацією немовляти - річ, яку рідко можна було побачити в цих краях, бо зазвичай роль Богородиці виконували молоді люди. У місті знову кивали головами на сміливість Кіліана, але ця нова Марія була такою витонченою, а її риженькі вії так скромно опущені, що ніколи раніше містерії не мали настільки великого успіху. Їх треба було повторювати щодня аж до Богоявлення, а потім панове каноніки сказали досить про свячень і святкування, хоча в місті шепотом ходили слухи, нібито містерії були заборонені лише тому, що святий отець Кальс визнав участь Хефзіби в них дуже сумнівною. Зрештою, Хефзіба також була рада, що вистави закінчилися; настирливі погляди чоловіків дратували її, наступного разу вона добре подумає, чи піддаватися на вперту ідею Кіліаана і грати Богородицю. Після чого Кіліаан на очах у всіх акторів посадив дружину на коліна і, поцілувавши її в потилицю під волоссям, запитав: "А може тобі більше подобається бути Марією Магдалиною?". Усі розреготалися, а Хефзіба почервоніла так неподільно й скромно, як і очікував Мельхіор. І раптом містерії йому остогиділи, після днів, сповнених галасу й показухи, він забажав одноманітної тиші свого дому.

Тепер, залишившись в самотності під суворою балковою стелею своєї майстерні, поставивши ноги на чорно-білі дошки підлоги, Мельхіор Хінтам запитував себе, чи в новій, придатній для нього формі, він міг би так добре говорити й малювати в минулому, оскільки він завжди добровільно чинив опір чарівній силі жіночності - її солодкій і нерозумній чуттєвості та покірності. Часто він сидів з білим аркушем в руці і, всупереч власній дисципліні та самообмеженням, робив низку ескізів на папері - результат улесленої похоті: ложе кохання - мурава і листя - з якого, ніжна мов лілея, виринає жіноча нога; молода оголена пара, яка, під прикрашеним прапором наметом, перебирає струни. Він малював, ніби занурившись у мрії та роздуми, але замучений і нещасний; коли він повертався до себе після таких настроїв, він уже не рвав цих ескізів, а з раптовою, глузливою гіркотою виривався зі своїх фантазій, і під його руками повставали потвори, кроти і скорпіони з роззявленими людськими дупами, навколо яких стрибали й клювали щось птахи без пір'я; схожі на кажанів істоти з жіночими головами літали над землею, сповненою волинками з міху і черепами; церковні кропила та мітли, знущаючись, стирчали вгору, відьма з грудьми, схожими на порожні, увігнуті бурдюки, непристойно стрибаючи, простягала руки до ковбасок, що звисали з кия мітли. Мельхіорова рука бігала по паперові, мрія про солодку чуттєвість розчинилася в глузливому гної, туш бризнула на нього; через годину він міг лише шкрябати на папері нісенітниці. Тоді він припиняв все: виснажений, засоромлений, розлючений на самого себе.

Ієронім Босх - Дві відьми, малюнок пером

У довгих перервах під час дощових днів він тоді знаходив спокій і гірку здатність думати. Тепер він знав, що ніколи не зможе жити, як інші, як Кіліаан, скульптор Леонард чи багато інших з його гільдії. Для них шлюб і робота були двома речами, які вони могли легко поєднати, принаймні, коли їхні дружини не були стервами, як дружина ювеліра, яка в нападах люті кидала каструлі в голову свого чоловіка. Мельхіор не боявся злобних відьом, він боявся скоріше тих чарівних і покірних, від яких била сила. На темному папері різкими штрихами срібного олівця він намалював сову на дереві з широко розкритими чуйними очима, та ліс, наповнений очей і вух, то відкритих, то закритих. Для нього, Мельхіора Хінтама, залишилося лише проникливість, задумливість і сухість, з причини чого Кіліаан називав його добродушно й по-батьківськи кийком від мітли, в’ялена тріска, непорушною тичкою.

Мельхіор глянув на себе в дзеркало. Майстер Волхвів завжди казав, що художники здавна вважали гріхом дивитися на себе. Ніхто, вчили вони, не може бачити себе таким, яким він є насправді. Ніхто не бачить себе таким, яким його бачать інші. Жінки розуміють це інстинктивно, тому довго обвішують себе коштовностями перед дзеркалом. Художник лише в інших може бачити життя – будівельний матеріал, структуру та сутність тілесності. Проте Мельхіор стояв перед дзеркалом. Він думав про науки Вілеама Панкраса і раптом перестав у них вірити. Він спостерігав за власним обличчям, яке дивилося на нього крізь овальної шибки на підкладеному аркуші фольги: худе, майже криве обличчя молодого чоловіка, шкіра занадто сіра, очі занадто бліді, брови занадто тонкі і вузька жорстка лінія рота. Худий, вимучений юнак - за цим лобом розігрувалися найдивніші речі, але дух у його очах видавав силу думки й розуміння. Життя цієї людини буде проходити у безперервній медитації і в напрузі, подібним до тривалих пологів - біль, за яким не буде народження, нема чим пишатися. Чи й справді час був таким?.. Мельхіор дивився й малював. Поглянувши нарешті на маленький автопортрет, він запитав себе, чи не наважився він зухвало зазирнути в чужу душу? В якості самостійної покути, він знову взявся за Благовіщення, над яким так довго й марно трудився минулого року. Він замкнувся у своїй майстерні і працював, а виходячи з дому, йшов до церкви. Він багато молився і постився. Поволі Благовіщення, що так не давалося, оформлялося. Ангел стояв неприродно скутий, наче дерев’яна лялька, що збирається впасти вперед; лише Богородицю зробив більш милою, більш білою та рожевою. Під час цієї роботи з'явився Кіліаан; йому хотілося в котрий вже раз з усмішкою подивитися на диявольських виродків і виманити з дому Мельхіора, що повернувся до монастирської самотності, вивести його на вечірні розваги з Зеленими Шапками. Звичайно ж, Благовіщення він помітив відразу. Зодчий став перед картиною і, підперши підборіддя рукою, повільно протягнув: