- Значить, це була справді я, - сказала вона після поцілунку, не відпускаючи його, - це була я?
Мельхіор знав, що має на увазі Блансінтьє.
- Ти, Блансінтьє, ніхто інший, - сказав він здивовано, бо вона все ще думала про свою матір.
На її вустах заграла швидкоплинна марна усмішка, і вона схилила голову до Мельхіорового плеча.
- Здійсни шлюб, Мельхіоре, - сказала вона, - візьми нарешті те, що належить тобі по праву. Мельхіор продовжував тримати її в руках: її слова підсилили його бажання, воно піднялося такими швидкими хвилями, що розсудливість і пильність вже не мали над ним влади. - Здійсни шлюб, як ті тут, в цій перлині з картини... - повторила Блансінтьє, вдихаючи слова йому на вухо, а коли вимовила їх, легенько штовхнула його коліном в напрямку дверей. Він йшов до них разом з нею, її марнославство, цікавість і суха, холодна сила її поцілунку перепліталися з його повторюваним бажанням рабської покори в одну спокусу.
Біля ліжка він зняв ліф з її плечей, вона скинула чепчик і шаль, розшнурувала корсет, заплющила очі, обличчя було сповнене напруги, що здивувало його і сповнило темним жахом, бо він зрозумів, що Блансінтьє в цьому прощанні з власним незнанням, очікує від нього найбільш піднесеного переживання, найвищого посвячення... У владі бажання він втратив усвідомлення своєї бездарності, але водночас ця сила стала його фатумом. Коли він нарешті оволодів її красою, під безсилий сміх та сльози Блансінтьє, він забув про вчення своєї власної картини та про пару адамітів, про свою мрію та високий ідеал, який він хотів здійснити, він забув про все в мусі сліпої сили, яка використовувала його як знаряддя. У той момент він більше не бачив у Блансінтьє її власної особистості та сутності, він був настільки охоплений і одержимий пристрастю, щоб знищити її чистоту, у нагальному бажанні кінця, якого не повинно було бути.
Як соромно! Ось лежить Блансінтьє, занурившись у сон після зближення, відвернувши голову, тут лежить він сам, як незнайомець, який запитує себе, що він тут накоїв; не що інше, зрештою, як те, про що він сам глузував з інших, малюючи непристойні мавпячі ігри. На підлозі, між ліфом Блансінтьє та її домашніми черевичками, він побачив свій каптан, свою сорочку та штани, гарну блакитну сукню, зім’яту та перекинуту через стілець, з рукавами назовні, пояс, здавалося, був розтоптаний у гарячковому поспіху, шалі "зітканої з вітру" він зовсім не бачив. Отже, це було його Адамове весілля - хтиве бажання, яке поєднувало його бажання дізнатися й бажання володіти - бажання, яке не зробило його ані більшим, ані благороднішим.
Після того дня Блансінтьє здалася йому іншою, старшою й мудрішою. Іноді в погляді, яким вона швидко окидала його, з’явилося дивне світло, яке спочатку він не міг пояснити, аж поки зі страхом не зрозумів, що це тиха насмішка. Він мовчки схилив голову, знаючи, що дружина має підстави дивитися на нього так. Безсумнівно, у незрозумілому, але хвилюючому описі Адамового весілля, який він змалював для неї перед власною картиною, вона, мабуть, побачила нечесну спробу підкорити її своїй хтивості, якщо не вважала це простими хвастощами. Так, тепер вони жили разом, але Мельхіор знав: це не повторення всього того, що розквітло між Кіліааном і Хефзібою, і сповнений сорому, в якому він відмовляв собі зізнатися, знав, що Блансінтьє думає так само, як і він... У мовчазній темряві, яка все маскувала, вона лежала поруч із ним і безмовно віддавалася йому; але в її готовності була байдужість, а не щастя. У дитинстві вона, мабуть, ніколи не сумнівалася - Мельхіор гірко здогадувався про це, - що шлюб і щастя, яке вона бачила в своїх батьках, - це одне й те саме. Він придушив глибоке розчарування, усвідомлюючи, що її розчарування було більшим - несподіванкою, очікуванням і дозріванням, яке тепер здавалося майже болісним розумінням. Між ними було щось недомовлене, тінь над їхнім ліжком, яка повзала за ними навіть при денному світлі, і те, що вони заперечували один перед одним і перед містом.
Восени й на початку зими Зелені Шапки залишили Мельхіора самого; але коли вже наближався період посту, брати приходили і кликали його на спільні збори; казали, що його медовий місяць закінчився, не можна вічно сидіти вдома й цілуватися, він їм був потрібен як друг, і він мав допомогти їм вигадати карнавальні пустощі. І Мельхіор терпляче підкорявся їхнім бажанням, малював, як і раніше, дерев’яні опудала та маски, допомагав у виготовленні рухомих тварин, але не вкладав в це душу. Зелені Шапки вже не були старим братством, хоча майстерний скульптор Леонард і відважні п’яниці, такі як Гіслін Анкертс та інші кумедні хлопці, доклали чимало зусиль, щоб підтримувати дух веселощів і клоунади. Кіліаана не було в живих, і всі відчували, що душа братства померла разом з ним, але ніхто не хотів цього визнавати, всі танцювали та віддавалися карнавальній ночі, як і раніше, як і раніше з ними були сотні глядачів, які їм аплодували, але грайливість Мельхіора була лише тонким покриттяям на розчаруванні. У він напивався частіше в такі дні, які так нагадували йому Кіліаана та його незламну радість життя.
З приходом ранньої весни Мельхіор все частіше блукав за стінами міста. Він бродив по навколишній місцевості, по тихих коричневих болотах і піщаних дюнах, де гойдалися жорстоко покручені кущі ялівцю. Мертва тиша й байдужість землі спочатку втішали його. То дощ його мочив, то сонце жалило; іноді він цього навіть не помічав. Єдиними людськими істотами, на яких він дивився добрішим оком, були ті, що жили в хуторах бідних пастухів на краю трясовини; отари, які вони пасли, були не їхніми, вони були власністю можновладців міста. Ці люди були худі, напівголі та в лахмітті, їхні жінки були жорсткими, як мітли, які вони самі робили. Але в їхній грубій простоті була втіха. Вони майже забули людську мову, але за кілька мідяків давали Мельхіорові шматок овечого сиру або миску молока. Дітлахи, які спочатку бігли до хатинок, побачивши його, поволі звикли до нього; іноді він грався з парою малих на пасовиську для ягнят під дубом, і матері не заважали йому гратися. Жити тут, думав він, побудувати тут хатину, скит, не брати нічого з міського життя, окрім Євангелія, годувати овець і розводити бджіл, залишити позаду всі дилеми - дім, ремесло, Блансінтьє, все звихнуте життя... Вперше він запитав себе, чому вважає своє життя невдалим. До цього часу він жив у певності, що завжди йде назустріч своїй долі. Перед квітучою байдужістю землі, перед тваринним спокоєм пастухів він зрозумів, що вже пройшов повз власне призначення. Усе навколо нього, будь то творіння Боже чи витвір рук людських, дивитимуться на нього насмішкуватими очима, як на Блансінтьє, яку він обдурив наукою ангельської любові.
Не раз він вирішував знову уникати своєї дружини, ніби це було ліками від його ганебної хтивості; але її струнка, ніби вистраждана краса так часто змушувала його робити те, що він хотів, і знову не прагнув. Він часто згадував той злощасний день, коли він зробив її жінкою, в його вухах дзвеніли її плач і сміх. Тоді це перелякало його, а тепер здавалося йому більш природним, ніж боязка, мовчазна чуттєвість, з якою Блансінтьє в темряві прийняла його наближення та прискорила його задоволення. Поволі це здавалося йому своєрідною помстою, насмішкою над очікуваним нею Адамовим весіллям, про яке він іноді нерішуче говорив, прагнучи більш незвичних і тривалих пестощів; але Блансінтьє вдавала, нібито не розуміє цього, наче все, що він сказав про таємницю раю, було сказане на вітер.
І все-таки під час однієї зі своїх поневірянь за містом Мельхіор викопав молоде деревце - берізку. Він побачив її на самотній галявині, як вона струшувала тремтливе листя після нічної зливи, як дитина, яка таємно й радісно сміється, так чарівно зелено й свіжо, що Мельхіор раптом згадав давній звичай, про який розповідав йому Білеам Панкрас. Викопане деревце він приніс додому в невеликий обгороджений садок, де боролися за місце кілька невисоких кущів смородини, троянди й калини, а стіни й частину землі вкривав плющ. Блансінтьє з цікавістю подивилася на свого чоловіка, коли він виривав кущі смородини, які роками давали лише дрібні ягідки, і здивовано запитала, що спонукало його займатися цією садівничою роботою.
- Я думав про те, - відповів він, - що люди багато-багато років тому - батьки для своїх дітей і кохані для своїх наречених чи дружин - саджали дерево життя, яке, виростаючи, відображало долю людини.
Блансінтьє неохоче, хоча й з посмішкою, знизала плечима. Вирвані кущі Мельхіор спалив, сірий рослинний попіл насипав у викопану яму, посадив берізку, потім міцно утрамбував землю навколо стовбура й коріння. Він узяв Блансінтьє за руку й подивився на свою роботу:
- Це твоє дерево життя, - сказав він, - ми будемо дбайливо за ним доглядати.
Блансінтьє ще раз недовірливо засміялася, перш ніж зникнути в будинку.
Спочатку вони ретельно поливали дерево, Блансінтьє навіть посадила навколо нього фіалки та жовтофіолі, але через деякий час вона вже доглядала лише за цими квітами. Берізка виросла струнка й рівна; Мельхіор час від часу доглядав за нею, у ній не було нічого незвичайного. Незабаром міський садок одноманітною сивиною заглушив блискучий блиск молодої берізки.
Мельхіор працював скоками; не раз малював, як колись, неспокійні постаті, а потім ці малюнки розривав. Він на мить оживився, коли один із купців, що оселилися в місті, передав йому листа від якогось пана з Німеччини. Той писав, що бачив у одного зі своїх друзів падаючого ковзаняра і палко бажав володіти такою смішною картиною роботи Мельхіора. Він залишає художнику вільний вибір теми, аби тільки картина була потішна. Мельхіор ретельно розпитав купця, який дав йому листа і двадцять німецьких гульденів, хто ж був той німець, і як він з ним стикнувся. Але купець не міг сказати нічого, крім того, що то був багатий пан, який регулярно відвідував зерновий ринок, і його звали Йоахім Прахер - але що означало це ім’я? Мельхіор відразу почав думати про картину. Він нічого не знав про того німця, але навіть якщо йому довелося наражатися на небезпеку скандалу, він намалював картину, на якій великі риби пожирають малих. Горбаті худі скоморохи витягують із бурого моря на пісок жахливого кита, такого ж величезного, як той, що проковтнув Йону; далеко на горизонті лежить крижано-блакитне портове місто. Кілька гидких голодних людей нападають на драглисте черево риби з великими, як списи, ножами, інші, в катівських капюшонах, піднімаються по драбині до її спини, вбивають гострі тризуби в корпус. Із зяючих дірок у тілі чудовиська на мис висипається купа дрібніших риб, кожна з яких випльовує ще меншу - справжнє множення смертей і купа непотрібного жиру, від якого рибалки - запізно - відступають. . Слизька рибна маса покриває все. З’являється ще більше катівських підручних; у розпачі вони ловлять риб і вішають їх на дерево, яке своїми голими розпростертими гілками служить шибеницею. Скупченню риби й огиді немає кінця: ось здалека припливає рибальський човен, тягнучи за собою чергову гігантську рибу, навіть повітря повне летючих риб, які - прямо чи звиваючись - глузливою гримасою показують свою перевагу; а коли придивитися, багато з них тримають у роті навіть менших рибок.
Після блакитної сукні Блансінтьє почала купувати собі все новий і новий одяг; Мельхіор, однак, зрадів, що дружина втішається цим. Вона ніколи не забувала показати йому нову сукню. Іноді вона також купувала тканини, які сама кроїла і вишивала або прикрашала різнобарвною вишивкою. У неї було втричі чи вчетверо більше сандалій і чудових туфель, ніж у будь-якої жінки її рангу. Крім того, вона поступово почала обвішувати себе пряжками та медальйонами, і вона рідко поверталася додому з вулиць Соллеболле або Майдекенсгоор без шматка мережива, браслета чи колечка.
Згодом Мельхіор помітив, що в місті говорять не тільки про бажання його дружини одягатися, а й про велику та малу рибку на його картині, яку він виставив у прихожій будинку, а також перед тим про Ковзаняра і Полювання на свиней. Щоразу, коли збиралися Зелені Шапки, дедалі все більш відкрито лунали натяки на бездітність його шлюбу. Який біс, вліз у його кістки? - питали вони, поштурхуючи його. Може, коли відливав, він піддався лихому оку відьми, яка пролітала повз нього дорогою на Вальпургієву ніч? Чи, може, необхідно прийти до його дверей з котячою музикою, щоб прогнати диявола, який звив собі гніздечко під його ліжком? Вони сказали це добродушно, як давні друзі, випивши не один глечик пива й шторхаючи Мельхіора в бік; насправді, можливо, вони не вірили в лихе око чи вигнання диявола котячою музикою. Але їхні зауваження завдали Мельхіорові болю через його турботу про Блансінтьє, так само як він відчував гіркий біль, коли бачив власну жінку, яка поверталася з базару з затуманеними очима, червоними плямами на обличчі та в поганому настрої – він відчував, як жінки кепкують над ним. вона: вже понад два роки заміжня, а колиски вдома немає!
Ніхто з них не говорив про це, але очі Блансінтьє мали той самий нещасний, неспокійний вигляд, і така ж грубість була в ній, коли сусідські діти, мабуть, підбурювані дорослими, розбивали яйця об двері їхнього дому, так що їй довелося змивати жовтки щіткою і водою. а потім, одного разу, коли солом’яний вінок був прив’язаний до її дверей, явний знак ганьби її тривалого безпліддя, Блансінтьє зачинилася у своїй кімнаті на багато годин, і Мельхіор почув її плач, бо вона ніколи не плакала від уходу своєї матері. Протягом наступних кількох місяців вона все частіше з'являлася на вулиці в обновах. Мельхіору це здавалося майже хворобою - тривогою, бажанням щось значити в очах людей. Він ніколи не відмовляв їй у грошах, коли Блансінтьє їх просила, він давав їх їй з відчуттям, ніби спокутує себе за якусь провину перед нею. Але відкупитися не зміг - почуття провини затягнулося. Чи це була гра сліпого випадку, що їй було відмовлено в материнстві, хоча він постійно грішив з нею проти Адамового закону любові, тоді як справжній адаміт, через надлишок довірливої ніжності до своєї супутниці, не використовуючи любов для продовження роду? І це безпліддя теж не могло бути випадковістю; мав тут бути якийсь сенс, який через недобрі передчуття викликав у Мельхіора більше горя, аніж відвертої насмішки.
Серед усіх цих хвилювань до Мельхіора зненацька завітав отець Франц Калс і одного ранку постукав у його двері. Мельхіор завів священика до кабінету, показав йому різьблене крісло - те саме, на якому сидів цар Мелхіседек, коли давав Мельхіорові вказівки для адамитського триптиха, - і вперше помітив, наскільки зробилося сивим волосся на скронях і шиї маленького каноніка. Священик же оглядав майстерню, ніби чогось шукав і не знаходив: він відмовився пити розведене пиво, яким хотів його пригостити Мельхіор, а потім оголосив, що прийшов з замовленням. Капітулу потрібні деякі розписи для каплиці, старі настінні розписи тепер настільки вицвіли, що їх ледве видно, а весь інтер’єр каплиці потребує ремонту, наступник Кіліаана вже подав ескізи.
- Ваше доручення для мене честь, шановний отче, - щиро здивувався Мельхіор, - я вже давно нічого не малював для церков.
Кальс запопадливо кивнув:
- Саме тому, майстре Хінтаме, саме тому, - він спер своє гостре підборіддя з синюватою тінню щетини на два тонкі пальці й пильно подивився на Мельхіора. - Капітул собору, майстре Хінтаме, особливо пробощ Хаезе - йому майже дев’яносто років, але він ще живий, як ртуть, нехай Бог збереже його здоров’ям надовго - і моя малість, ми знаємо, що ми маємо в вас. Ви художник, якого рідко зустрінеш у наших краях.
Мельхіор похилив голову, похвала з тих затятих вуст звучала як порожні лестощі; і художнику одразу спало на думку, що за цим візитом і дорученням стоїть якийсь план, який не мав нічого спільного з оновленням каплиці.
Патер Кальскен все ще дивився на нього з робленою добротою; тепер він з Мельхіором почав розважати, якими мають бути ці картини. Були голоси в капітулі, які бажали нових Страстей Христових, але каплиця недостатньо велика для цього, сказав отець, хіба що окремі частини Страстей будуть настільки маленькими, що їх потрібно буде розглядати за допомогою збільшувального скла. Тут Кальс дозволив собі ледь помітно посміхнутися, і художник теж усміхнувся за звичкою та ввічливістю.
- Коротше кажучи, - продовжував патер, - є місце для двох-трьох хороших картин; вівтарний образ залишиться недоторканим, він походить від майстра Поклоніння волхвів, це вже респектабельний живопис, його потрібно лише оновити, що, звичайно, Мельхіор, як останній учень старого художника, найбільш здатний... Що ж до мотивів нових картин, то після довгих роздумів у капітулі прийшли до висновку, що вибір слід залишити за художником... Вони розраховують на його благочестя.
У Мельхіора склалося враження, що при останній репліці мавпочка єпископа глянула на нього трохи криво, і в його пам'яті промайнуло те, що сказав маленький священик, коли стояв перед Ковзанярем і розмовляв із Кауденбергом про те, що личить художнику, а що ні. .
Художник спокійно відповів, що думка капітула є для нього честю, і він хоче довести, що гідний її.
- То ви виконаєте картини? - швидко запитав канонік. - Ви приймаєте замовлення?
І Мельхіор знову вклонився по-своєму - скромно й сухо. Канонік засміявся, аж тричі потиснув йому руку, і заявив, що парафіяльний священик і капітул були б дуже задоволені згодою Мельхіора. Він уже підвівся, щоб попрощатися, але біля дверей нерішуче замовк і з-під гострого трикутного капелюха ще раз кинув на Мельхіора питливий погляд:
- А як там Блансінтьє, дочка Кіліаана? Чи підкоряється вона, як чесна дружина, подружньому ярму? - Він голосно засміявся зі свого жарту, але за мить поклав коротеньку чорноволосу руку Мельхіорові на плече, обличчя його було суворим і лукавим, а голос знизився до конфіденційного шепоту: - Як ви вважаєте, майстре Хінтам, щойно ви закінчите свої картини, чи не час би вам і вашій дружині здійснити паломництво до землі швейцарів, до Айнзідельна?
Мельхіор не зрозумів, повторив наївно:
- Швейцарців? Айнзідельна?
Калс благоговійно кивнув:
- До чудотворного образу Божої Матері, погляд на який зцілює жінок від безпліддя.
Кров залила обличчя Мельхіора, і він знову відчув глузування, але цього разу не так, як дитячі жарти дурнів, розбиті яйця чи солом’яний вінок на дверях: тут все це було сказано з різкою, нарочитою серйозністю, навіть насмішкою. Не встиг він відповісти, як патер уже підійшов до дверей:
- Зважте, хазяїне! Бог з вами!
Він схопив дверну ручку і вийшов сам.
І скільки б разів Мельхіор не розмірковував над відповідними мотивами для замовлених картин, йому на думку завжди прощальні слова. Він розповів Блансінтьє про замовлення, але промовчав те, що сказав патер про Айнзідельн. Скільки разів це слово шепотіли Блансентьє на вухо огидні баби, яких він міг аж дуже добре уявити з їхньою нестерпною, ненависною, принизливою впертістю! Чому б не намалювати для каноніків три мораліте[28]: заздрість, наклеп і низьку світську хіть? Цілими днями він не міг позбутися образу пліткарок, він бачив їх перед собою, як вороній послід серед запалих, кривих стін - балакучі пташині голови, розпростерті дзьоби, оточені отруйним глузуванням і нечистими гадами... А може б кращими були образи пекла, що гріхи заздрощів і наклепів, показували б у диявольському карнавалі кати-поплічники сатани, переодягнені під карнавальних скоморохів? Він накидав свої ескізи на великі аркуші, не усвідомлюючи, що насправді малює лише свій шалений гнів. Коли він нарешті спокійно подивився на ці ескізи, то не зміг виявити жодної іскри морального повчання чи божої свідомості в цьому рої потворних створінь на папері: вони були абсолютно непотрібними для капітулу. Мельхіор сердито порвав аркуші - які дивні химери закралися йому у зір?
Він почав із відновлення вівтарного образу Білеама. Це була ще юнацька робота майстра, яка, незважаючи на жорсткий, традиційний підхід, чи, може, завдяки цьому, сповнила Мельхіора певною глибокою повагою. Білеам Панкрас використав багато позолоти, яка залишилася свіжою, але все інше було сірим або мало на собі тонку плівку свічкової кіптяви. Мельхіор наказав перенести картину до своєї майстерні та взявся за її очищення та відновлення колишніх кольорів. Робота дала йому час обдумати доручення каноніка, але це не могло заспокоїти його хвилювання. Через деякий час він знову почав свої мандрівки за містом; він уникав берегів річки, де розкинулися болота й ставки, жовті й непривітні з твердим окраєм тополь. Подалі від міста, обгородженого мурами, він втік від ударів молотів, скрипу жорен і котіння діжок - від усіх тих шумів на вулицях, у шинках, у дворах і навколо свого дому, яких він не чув, хіба що тоді, коли був у роботі всією душею - він відчував, що в блідій тиші піщаних вересків зі слідами зайців і оленів йому легше буде думати про замовлені картини. Він думав, чи варто малювати Страшний суд – Христа, який як Суддя залишив своє місце біля Отця, а Суд міг би передувати зішестю в пекло і воскресінню. Але незабаром він зрозумів, що після його розмов з Кауденбергом і завдяки його новому баченню Третього царства він не зміг би намалювати повернення Христа та все, що пов’язано з кінцем днів, відповідно до традиційних традицій, зробити так, як від нього і очікували...
Рік наближався до порогу осені. У своїх прогулянках Мельхіор бачив нитки бабиного літа, що тремтіли й мерехтіли від вологи серед вересу, підліску й мохових подушок. Вдалині пристрасно ревли олені, канюки завзято полювали на беззахисну здобич, навколо нього щось бризкало й тріщало - звуки таємного вмирання - до його ніг падали ялинові шишки. А коли ввечері він повертався додому, яскравість все частіше гасла в зелено-сріблястому променистому сяйві. Одного разу він сховався в гущавині підліску від першої групи мисливців, що тягнулася повз нього з міста до старих баронських мисливських угідь; він не хотів, щоб пани бачили його блукаючим і замисленим. Було щось спорідненого між цією порою, падінням листя, таємною, сильною, магічною силою запахів і звуків, у якій знову загострилася чоловіча пристрасть творіння і боролася зі смертю і власним життям. Знову й знову він забував, що блукав тут, щоб зібрати ідеї для роботи над замовленням; він був щасливий якось самотньо, похмуро - він уперше зрозумів, що таке бути пустельником. Він навіть намалював, без найменших слідів потворних духів, святого Ієроніма з книгою та пісочним годинником у печері зі старих пнів; плащ святого висить на оленячих рогах, навколо ялівці та піщані дюни, лев, сонно мружачись біля своїх ніг, спостерігає за пустощами хитрих зайчиків на пагорбі... А може намалювати для капітулу святих – його власних улюблених святих, таких, як він намалював після повернення з Антверпена, святого Мартіна і Христофора? Він дістав зображення і подивився на них, але ті йому не сподобалися. Від того часу, коли він їх створив, до сьогодні були випадки, які, в його очах, ніби висміювали праведність старих відлюдників.
Ієронім Босх – Святий Ієроним за молитвою, 1505 Музей Витончених Мистецтв, Гент
Одного разу після полудня - над землею низько нависли холодні червоно-сині хмари - Мельхіор повертався з однієї зі своїх самотніх мандрівок. Біля міської брами його погляд упав на кілька критих екіпажів, які прибули зі сходу; на мить він зупинився, як і інші глядачі, щоб поглянути,за старим звичаєм, на вози, що зупинялися біля міської корчми. Він побачив пару мандрівників, які виповзали з-під будок, полегшено зітхаючи, розпрямляли онімілі кінцівки. Раптом серце забилося у нього в грудях: поруч зіскочив із критого воза чоловік у капелюсі з широкими полями, посохом із срібним наконечником у руці й у такому широкому плащі, що мандрівник здавався вищим і імпозантнішим за інших. Мельхіор одразу впізнав ван ден Кауденберга. Його першим інстинктом було втекти. Але він підбадьорював себе; було зрозуміло, що Магістр Вільних Духів рано чи пізно повернеться сюди. Художник підійшов до приїжджого. У цю мить Кауденберг побачив його, для нього це було несподівано, він простягнув руки й світським жестом обійняв Мельхіора, а кілька бідних юнаків і старих людей дивилися з відкритими ротами на це витончене привітання.
Кауденберг попрямував до корчми, куди, з заціпенілими колінами, йшла більшість прибулих. Але Мельхіор зупинив його:
- Пане, ви знову будете жити в моєму домі, як і раніше», - і махнув одному з бідняків, щоб той забрав хазяйську поклажу від кучера.
Кауденберг заявив, що спочатку не збирався проходити через місто Мельхіора, але випадково не застав свого старого прпиятеля в Рейнській області, і це прискорило його повернення до Фландрії. Мельхіор подумав, що це не випадковість, що таємний король братства прибув спеціально; але він не сказав цього вголос. Він подумав про інше: Карл ван ден Кауденберг мусить впізнати ще до того, як вони приїдуть додому, що він, Мельхіор Хінтам, тепер одружився, обов'язково повинен впізнати. Присутність бідняка, що ніс скриню, не дозволяла йому говорити, з кожним кроком його збентеження зростало, а тиша ставала настільки незручною, що він помітив, як приїжджий кілька разів пильно дивиться на нього, хоча й сам мовчав. Підійшовши до дому, Мельхіор зупинився на порозі; Кауденберг щедро винагородив носильника, і вони з Мельхіором в рожевому сяйві сутінків подивились один другому в очі. Мельхіор із зусиллям видав легкий тон:
- А зараз, пане, познайомтеся з моєю дружиною. Через півроку після вашого останнього візиту я одружився.
Вражений Кауденберг повторив:
- Ви одружені?
І Мельхіор по тону його голосу відчув, що його гість не вважає його здатним на такий крок. Але відразу після цього запитання той чемно запевнив його, що для нього немає нічого більш почесного, як привітати дружину Мельхіора.
У темній залі будинку Мельхіор, запаливши свічки, покликав Блансінтьє. Вона вийшла з кімнати і завмерла, побачивши незнайомого чоловіка в плащі, капелюсі та з тростю. Вони обоє дивилися на неї: довга тонка темно-багряна сукня була майже чорною, золото й рубіни на її руках і шиї сяяли приглушеним блиском, від якого відкриті ділянки шкіри здавалися ще білішими. Жінка виглядала такою молодою, свіжою й чарівною, що навіть Мельхіорові здалося, ніби він раптом побачив її очима іншого чоловіка - очима гостя, який зняв свій великий дорожній капелюх і схилився з честю над її рукою, яку Блансінтьє йому подала, коли Мельхіор назвав його ім’я. Вона попросила Кауденберга зайти в кімнату, взяла його плащ, капелюх і трость, щоб прибрати їх, і оголосила, що швидко побіжить до найближчого погрібку за столовим вином. Мельхіор і Кауденберг сиділи один проти одного.
Мельхіор уникав пронизливих чорних очей відвідувача; чекав його запитань, але Кауденберг лише ввічливо, стримано сказав:
- Приношу, пане Мельхіоре, свої вітання з витонченістю і красою вашої молодої дружини.
Мельхіор затинаючись промовив кілька слів подяки; він розумів, що Магістр, попри всю свою доброту, хотів би знати більше. Він відкашлявся, а потім коротко й майже коротко повідомив гостеві, що Блансінтьє - дочка чоловіка, якого він, Кауденберг, зустрів під час свого попереднього перебування в місті, а саме дочка будівельника Кіліаана Бора, який тим часом помер . Він розповів про падіння будівельних риштувань, про смертне ложе Кіліаана і про те, як за бажанням вмираючого відбулися його заручини з Блансінтьє.
Кауденберг задумливо грав своїм перснем. Коли Мельхіор замовк, він запитав цього разу без стриманості:
- Заручини - з вашого дозволу чи без нього?
- Ви самі сказали, - після недовгого вагання відповів Мельхіор, - що моя жінка - красуня.
Кауденберг повільно кивнув, наче цього пояснення було достатньо.
- І ви одружилися перед вівтарем?
Мельхіор підтвердив:
- Священик моєї парафії здійснив наш шлюб.
Магістр посміхнувся і знову замовк, але раптово поза тим мовчанням нагромадилося важливих запитань, запитань, яких Мельхіор боявся. Гість не вимовив їх, а лише запитав, чи Мельхіор отримав його листа й плату за картини. Дякуючи, Мельхіор запевнив, що все пройшло як треба. Він додав, що пізніше отримав замовлення від жителя Кельна, Йоахіма Прахера, і описав Кауденбергу картину, на якій великі риби пожирають маленьких. А магістр знову кивнув - так, він знає про це, і він добре знає Йоахіма Прахера. На його обличчі спалахнула легка гордість; він цього не сказав, але Мельхіор виразно помітив, що господар не без марнославства думає про те, що він обіцяв Мельхіорові роботу й заробіток.
Блансінтьє повернулася з вином, накрила на стіл і принесла їжу, дуже вибачаючись за прості страви, які подала гостю. Але Кауденберг, похитавши головою, ввічливо заявив, що її частування - це саме те, чого він хоче і що для нього це є здоровим: він мандрівник, який понад усе цінує простоту та гостинність. Важка їжа, до того ж, коли її дуже багато, вже забрала надто багато життів.
Мельхіор поставив нові свічки в свічник і налив вина; сам він, усупереч своїй звичці, випив кілька келихів, його збентеження розтануло в темному жарі передчуттів. Блансінтьє також випила, коли гість підняв кубок за її здоров’я. Мельхіор бачив, наскільки жінка налякана, але в якийсь момент вона подолала свою сором’язливість, підвела очі й коротко й тихо всміхнулася їхньому гостеві. Обличчя Кауденберга, різко й темно вирізане світлотінями, які відкидало полум’я свічок, зберегло чоловічу доброту, але його очі зустрілися з її поглядом із коротким спалахом. Взагалі то, Мельхіор не бачив того чорного спалаху, але він не пропустив чарів, що розцвіли між магістром і Блансінтьє, наче троянда, що все ще замикає в собі душу і дихання. Це його не здивувало: він міг багато сказати про чари Кауденберга, як у відношенні чоловіків, так і жінок. Приємне блаженство від вина наповнило його тихим вогнем, з його думок і почуттів зникла уся суворість, коли вони спорожнили останній глечик вина, разом з тостом за їх дружбу втрьох, який підняв Мельхіор.
У протверезінні наступних днів Мельхіор боявся, що магістр задасть йому якісь запитання про його одруження - запитання, яких він боявся. Але Карл ван ден Кауденберг нічого не запитував. Мельхіор лише помітив, що коли гість був із ним і Блансінтьє, його допитливий погляд постійно блукав то на нього, то на неї. Іноді у Мельхіора виникало враження, що немає потреби нічого приховувати: для людини, знайомої зі світом, і такого знавця людей, як Кауденберг, справжній стан речей не міг залишитися прихованим, йому було легко побачити, що між Мельхіором Хінтамом і дочкою Бора-будівничого не цвіла ангельська любов адамітів. Часто такі думки будили в ньому бажання не таїти своїх хвилювань і непокоїв, оголити своє серце перед магістром і спитати його, як полагодити те, що так сильно не вдалося і зараз залишилося понівеченим. Але сором, боязкість і вроджена простота серця утримали його від цього зізнання. Однак він поговорив з Кауденбергом про замовлення капітулу, відносно якого у нього ще не було замислу.
Почувши це, гість засміявся:
- Дивно, майстре Хінтаме, що вам не вистачає ідей, а ви ж та людина, у якої, як я вважав, ідеї витікають, мов вода з джерела. Вас, напевно, турбує щось, що це джерело заткало... Можливо, це і справді був добрий час, коли я не застав свого друга Прахера вдома і прибув сюди... Дайте мені день-два, щоб все обдумати, і я впевнений, що можу дати вам кілька порад.
Занепокоєний зауваженням Кауденберга, Мельхіор дещо незграбно відповів, що очікував такої поради. І Кауденберг знову посміхнувся з мудрістю світської людини й прихованою насмішкою, посмішкою, яку Мельхіор не міг витримати.
Як раніше, так і тепер Кауденберг ходив у гості до заможних містян, особливо банкірів, відвідував меси та вечірні, роздавав подарунки бідним і намагався бути поміченим на вулиці в компанії одного або кількох членів Ради двадцяти чотирьох. Він також супроводжував Мельхіора на збори Зелених Шапок, але вечорами часто залишався вдома, писав листи в усі кінці світу, шукав гінців, які могли б їх доставити. При цьому він завжди знаходив час посидіти з Мельхіором у майстерні, і виявилося, що у нього справді були ідеї для картин, замовлених капітулом.
- Цього разу, - сказав він, - нехай це буде картина з Євангелій, друже мій; згадайте випадки найдавніших переказів, про які ми звикли говорити... Я бачу перед собою три картини, їх рідко малюють, але вони гідні того, щоб їх показати християнам. - Він таємничо посміхнувся, не дивлячись на Мельхіора, уяви, з якими він бавився, очевидно, йому подобалися. - Ви, мабуть, чули про праправнука Адама, який мав би бути сином Каїна, але насправді від Каїна його ділить багато поколінь - він є нащадком онука Каїна Кенана: я маю на увазі Єноха, який мандрував з Богом і піднявся на небо ... Поряд з тим праведником - вибачте, що відразу згадую його ім'я - я бачу князя миру, царя-священика, який зустрів посланця Божого ...
- Мелхіседек? - вставив Мельхіор.
У впевненості, з якою говорив Кауденберг, було щось таке, що відштовхувало Мельхіора, і водночас він не розумів, чому сам не подумав про постать цього таємного короля. Кауденберг розгладив складки свого чудового оксамитового домашнього вбрання і знову, не дивлячись на Мельхіора, підтвердив, що справді думав про Мелхіседека.
– І третій і останній образ, який я мав на увазі, – це мотив, який особливо підходить для вас: Содом і Гоморра в момент, коли вони знищуються палким гнівом Божим...
Ідея вознесіння Єноха захопила художника; він також зупинився на двох інших темах, які запропонував Магістр Вільних Духів.
Тож він почав працювати над образами, здебільшого в компанії Кауденберга, бо не хотів, щоб Кальс чи будь-хто з каноніків знайшов у картинах щось недоречне чи суперечне Святому Писанню. І гість продовжував йому радити: Мелхіседек має бути меншим за Авраама - так само, як Орлі свого часу малював четвертого царя зі Сходу меншим за Гаспара, Валтасара та Мельхіора; але, всупереч пастирській простоті Авраама, він повинен бути наділений усіма атрибутами своєї гідності правителя і царя Салема[29].
- Це буде ваше зображення, магістре, - сказав Мельхіор, - але з бородою, щоб непосвячені вас не впізнали... І я уявляю, що дияволи та їхні прислужники в тім самім саду палацу, в якому я маю намір розмістити двох посланців Бога, що стоять обійнявшись, стирчатимуть, скрегочучи зубами.
Кауденберг засміявся:
- Без дияволів не обійдеться?
І Мельхіор теж засміявся:
- Дияволи будуть дивними - духами, які хочуть зруйнувати державу миру, фальшивими священиками, правителями насильства та гнобителями.
Кауденберг відповів, що Мельхіор збагнув справжній дух братства, і що, коли картини будуть вивішені в каплиці, він завдасть ними важкого удару фальшивим священикам нашого часу. Єдиною складністю для Мельхіора було вознесіння Єноха: магістр Вільних Духів сказав йому, що це сталося під вогняним дощем і снігом, які падали одночасно; вцілілі згодом знайшли під снігом залишки допитливих прихильників патріарха, які навіть у годину його піднесення не хотіли втрачати його з очей... Чи не мавпочка єпископа, запитував себе Мельхіор, не винюхає, яким це чином він випадково натрапив на це чудесне вознесіння? і чи не приверне він небажаної уваги до того факту, що пан ван ден Кауденберг перебував у домі Мельхіора, коли той працював над картинами? Але Кауденберг висміяв ці побоювання, вважаючи, що Мельхіор не виявляв страху в інших випадках і представив у своїх картинах багато сміливих і особливих мотивів.
Мельхіор кілька разів змінював ескізи, пояснюючи Кауденбергу, що він ще не задоволений. Насправді ж він боявся представити їх Кальсу, поки магістр гостив у нього вдома; він був упевнений, що маленький, спритний канонік миттєво здогадається про походження ідей, і таке звинувачення, він міг би легше спростувати чи відмітати після того, як гість покине місто. Але ні багатий купець Карл ван ден Кауденберг, ні таємний король Мелхіседек не горіли бажанням готуватися до від'їзду. І Мельхіор здогадався, що його утримує. Магістр братства вже кілька днів не говорив про одруження Мельхіора, хоча в їхніх розмовах художник інколи відчував натяки. Він знав, що той не зробить жодного нав'язливого кроку, радше вичекає першого кроку художника. А тим часом Блансінтьє була тут. Між нею та Кауденбергом було щось таке, чому Мельхіор не міг знайти назви - якась чарівність, якась схильність, якась взаємна привабливість. Блансінтьє була більш сором’язливою, але й привабливішою, ніж зазвичай. У присутності гостя за столом вона перекинулася з ним лише кількома словами, але у Мельхіора, стурбованого своїми спостереженнями, склалося враження, що дружина чинить насильство над собою, що її рука щоразу тремтить, коли рука Кауденберга опиняється біля неї, або коли гість їй щось давав; що час від часу, спонукувана непереборною силою, вона кидає, як і ввечері його приходу, швидкий теплий погляд, на який Кауденберг відповідав таємним блиском в очах. Це була близькість без слова, без жесту, це була майже самовпевненість Блансінтьє, на яку Мельхіор дивився з болем у серці; бо це виявляло незаперечне захоплення магістром, у якому жінка також, мабуть, відчула володаря-чоловіка, хіба що... Мельхіор знову був наляканий тим, що між ними вже є розуміння, що Кауденберг не встояв перед спокусою відкрити його дружині, хто він є. Більше того, оскільки Мельхіор так уперто мовчав, він міг запитати її про природу їхнього шлюбу; і якби це було так, то одного-єдиного кроку було б достатньо, щоб перетворити ганебну стриманість Блансінтьє на гаряче полум’я. Такий чоловік, як Кауденберг, як дедалі болісніше усвідомлював Мельхіор, грався з жіночими прихильностями так легко, як він здогадувався і знав про них; напевно, окрім дівочої сором’язливості Блансінтьє та її мовчазності він давно відчув жадобу пригод для її тіла.
Мельхіор ламав голову над тим, як і коли ці двоє могли зблизитися, коли настав той відповідний час. З усією силою своєї уяви він бачив таємні обійми їхніх рук, якийсь жест чи слово від обізнаного у світі магістра, якийсь непереборно чуттєвий дотик. Ніч за ніччю він лежав біля Блансінтьє, яка спала або вдавала, що спить. Відстань між ним і тим спокійним струнким тілом, яке ще не зовсім втратило дитинства, здавалося більшим, ніж зазвичай, хоч, можливо, вже знало про таємниці, яким його навчив хтось інший. Ця думка була гіркою і водночас містила в собі солодко-злісний присмак насолоди, що пробудила в Мельхіорові бурхливу уяву. Блансінтьє, яка пригощала гостя дедалі дорожчими й багатшими стравами, - гість тепер не втрачав слів, нібито віддає перевагу простим і здоровим стравам, - Блансінтьє, яка, незважаючи на збентеження, все більш модно одягалася не лише на вулиці, а й вдома, щоб затримати на собі погляд Кауденберга і догоджати йому... який чудовий супутник для короля Мелхіседека! Він уже не міг сумніватися у плотському бажанні Кауденберга, було б безглуздим вважати, нібито магістр у цьому відношенні відрізняється від інших людей. І він теж прагнув підпорядкувати бажане своєму бажанню, хоч би за допомогою любовного мистецтва адамітів ... тим більшою була спокуса. Мельхіор розумів, що для такого чоловіка, як Кауденберг, усе повинно було мати однакову силу й потяг - задоволення й покора жінки, самовдоволення й прославлення Бога. Блансінтьє була справжньою причиною його вагань і тривалого перебування в місті, хоч осіння сірість ставала все холоднішою та сильнішою, а дороги досить скоро зробляться непроїжджими.
Дивні, плутані думки приходили до Мельхіора. Він захоплювався Кауденбергом, як і раніше, але водночас дедалі більше сумнівався, чи він справді той чоловік, яким представлявся світові, не лише наївним людям, які бачили в ньому вишуканого іноземця з акредитивами, а й своїм прихильникам. Він часто залишав Мелхіседека та Блансінтьє самих удома. У безсилій тузі й заздрості йому здавалося, що він повинен дати гостеві можливість володіти молодою жінкою завдяки своєму адамівському священству, а також своєму беззаперечному чоловічому бажанню. Це були муки його самого, не більше; Мельхіор знав це щоразу, коли виходив із дому, коли під будь-яким приводом відвідував когось із товаришів по гільдії, чи заходив до церкви й розмовляв із новим будівничим Філіпом Хеннекіном, чи проходив крізь міську браму й тинявся навколо між одним та іншим дощем, мандрував довкола мурів, під деревами, що вже скидали жовте й руде листя. Чому він так нелюдськи мучився? Відповідь на це питання залишалася прихованою в глибині його серця - бродити тут далеко від дому й залишити цей дім досвідченим чоловікові й дівчині, які мали найменший стимул спантеличити одне одного, як це викликало їхнє бажання - цей образ мав диявольську силу. Мельхіор не хотів про це думати і не міг думати ні про що інше. Він волів би піти найкоротшим шляхом додому, але натомість біг усе далі й далі; він болісно відчував уколи гніву, занепокоєння та приниження, і до цього болю додавалося дурне очікування, що Блансінтьє в обіймах магістра Вільних Духів нарешті буде посвячена в серафічне кохання і через те - щасливою коханням, яке він, Мельхіор Хінтам, обожнюючий її раб, не міг відкрити їй. Чи було це дике самокатування, яке він наклав на себе, жертвою, за якою, як і за кожною жертвою, прийшло полегшення й благословення?
В котрий невідомо раз по місту пішли чутки про Мельхіора, але цього разу він не знав про це, настільки його охопили образливі ревнощі та жорстока сила уяви.
І тільки наступник Кіліаана, праведний, твердий як бронза Філіп Хеннекін, нарешті звернув його увагу на те, що йому загрожує. Будівничий працював у багатьох містах Нідерландів, Рейнської області та єпископстві Утрехт; на повну протилежність жвавому, безтурботному Кіліаану, який у своєму шкіряному фартусі й мулярській пов'язці аж ніяк не був проти того, щоб працювати серед робітників, чий одяг часто був забризканий вапном, Хеннекін підкреслював чистий, бездоганний вигляд. Він ніколи не був на вулиці без фетрового капелюха з бобровим хутром або без шовкової шапки зі звисаючими китицями, і ніколи його не бачили без плаща. Він не піднімався по хитких драбинах, як Кіліаан, і не випробовував особисто риштування, а натомість побудував собі невеликий дерев’яний захисний навіс навпроти церкви, звідки пильно наглядав і керував будівництвом за допомогою наглядачів. Його не любили в колі Зелених Шапок, бо він чемно відхилив їхній заклик приєднатися до братства; тоді вони назвали його папським поплічником і безземельним юнкером, але Мельхіора привабила холодна й помазана порядність цього чоловіка, який, як визнавали всі цехові брати та теслі, чудово розумівся на своїй справі.
Одного ранку на початку листопада Мельхіор сховався від дощу під пологом Хеннекіна; і коли вони сиділи один проти одного, тремтячи від холоду, будівничий, кілька разів відкашлявшись, зауважив, що хоча він і не мав звички турбуватися про справи інших, йому б не хотілось, щоб казали, нібито він використовує нещастя ближнього. Але сьогодні випадковість звела їх разом, нічиїх вух немає, і тому він вважає своїм обов'язком застерегти Мельхіора від злих язиків. Мельхіор зблід і підняв очі; він з раптовою неохотою усвідомив, що живе в місті, яке пильно спостерігає за його життям. Хеннекін провів рукою по гостро підстриженій бороді:
- Кожна людина, майстре Хынтам, має бути відповідальною за честь свого дому та за честь усіх, хто в ньому живе. І коли я чую, що навколо мене говорять, я боюся, що в деяких справах ви надто поблажливі і довіряєте своїм ближнім занадто не відразу.
Мельхіор прихилився до балки, на якій сидів. Його ніколи не хвилювало, що про нього говорять люди, можливо, він справді був нешвидким і надто самовпевненим; проти всього, що він вважав дурницею, він бронювався товстою шкірою. Але мова йшла про Блансінтьє, і він відчув поштовх. Переслідуючи власний біль, він мало піклувався про тяжке становище чи горе своєї дружини, а от Блансінтьє броньованого серця не мала. Вона була вразливою.
- Ви маєте на увазі гостя, який живе під моїм дахом? - ледь чутно прошепотів художник через мить.
Хеннекін знизав плечима під високим коміром свого вовняного плаща.
- Я про вас. Вам відомо, що ви мені дуже подобаєтесь, я не терплю перешіптувань за спиною ближнього.
Мельхіор не зводив очей з нерухомого здорового обличчя будівничого:
- Говорять про мене... добре. Але про мою дружину?
Хеннекін знову прочистив горло, незворушно й сухо.
- Наше містечко маленьке, майстре, тут кожний впадає в очі. Ваша дружина молода та енергійна.
Мельхіор уперше засміявся, але в цьому сміху був прихований біль.
- Чи то вона вважається для мене занадто молодою і жвавою – сміються з обдуреного чоловіка.
Будівельник швидко простяг руку владним жестом:
- Але ж, дозвольте! Ви використовуєте терміни і за ними підозри, про які я не вимовив ні слова.
Мельхіор знову засміявся; йому було страшенно соромно:
- Ви ні... а от інші? Отже, що ж такого поганого в сін'є ван ден Кауденберзі?
Хеннекін на мить звів тонкі темно-русяві брови, але обличчя його залишалося серйозним і неупередженим.
- Це надзвичайна і здібна людина», - відповів він. - Чарівний чоловік, у всіх сенсах цього слова, купець наших часів, добре обізнаний і витончений, як придворний, і водночас такий же вольовий, як солдат; він із тих, хто не сидить на печі, а йде в світ, не зупиняється перед жодною перешкодою і радіє життю...
Почувши таку характеристику, Мельхіор озирнувся на Хеннекіна; видно, що він ґрунтовно дослідив особистість Кауденберга.
- Ну, а оскільки він вольова людина, - повільно сказав Мельхіор, підтягуючи слова, - яка насолоджується життям, людина невгамовного духу й спритний, то декого дивує, що він так довго тут із нами?
Хеннекін розвів руками:
- Я кажу те, що кажу. Я мав задоволення кілька разів розмовляти із сін'є Кауденбергом. У нього оригінальні і навіть чудові думки, але зухвалість у них, мабуть, завелика для цього міста...
Він замовк і повернув голову. На вустах Мельхіора було більше ніж одне запитання, але він відчував, що така людина, як Хеннекін, мабуть, подумав, що сказав достатньо, щоб Мельхіор мав над чим подумати, а головне - діяти. Але Мельхіор не діяв, зате більше думав.
Дні ставали коротшими, ворони літали низько, міські труби вже вивергали перші зимові дими, коли Кауденберг зненацька виїхав. Одного ранку він зустрів якогось посланця, що прибув здалеку і дуже швидко зник. Після візиту цього кур'єра Кауденберг був на диво неспокійний, часто сміявся під час обіду і, всупереч своїй звичці, говорив швидко і без зв'язку. Він говорив про зв’язки, якими надто довго нехтував і які тепер вимагають його присутності, про доручення, які йому необхідно виконати. Кауденберг уникав дивитися на Блансінтьє, Мельхіор це чітко бачив. Блансінтьє мовчки, без жодного слова, з хворобливо-сірим обличчям, слухала нечіткі, двозначні слова гостя. Магістр ще не встиг дістати свою подорожню скриню, як раптом з’явився Кальскен, як завжди, без попередження, і зустрів гостя Мельхіора біля дверей майстерні.
Маленький канонік схопив Кауденберга за руку з радісним захопленням, яке вразило Мельхіора; вони були схожі на старих друзів.
- То ви знову бавитися в нашому місті – ви, людина таких великих починань! Так, так, пару разів ми віталися на вулиці... Перебування у нас, сін'є, мабуть, добре вам зробило.
Мельхіор побачив, що вираз обличчя Кауденберга не змінився під час вітання, але в очах його був пильний, обережний блиск. Він вклонився малому священику:
- Для мене наша зустріч є дуже радісною, - сказав він, - особливо під цим привітним дахом. До того ж, велебний отче, дні мої тут полічені, і, на мій превеликий жаль, я мушу їхати.
Кальскен мляснув язиком:
- Вже? Вас кличуть інші справи? Особисто ви живете чарівним і сповненим особливих спокус життям, але якщо ви схильні...
Мельхіор усе ще стояв мовчки, переводячи погляд з одного на іншого: дві владні, однаково сильні, рівні натури - патер, цього разу відверто зухвалий, гість у міру ввічливий, насторожений.
Кауденберг узяв свій дорожній верхній одяг і шапку, усміхнувся своєю незбагненною посмішкою:
- Ви маєте рацію, подорожі та бродяжництво мають свої принади, але залишатися на місці також може бути приємно... Вибачте мені, якщо я попрощаюся з вами зараз, я повинен приготуватися.
Кальскен підняв руку, ніби грайливо даючи прощення гріхів. Кауденберг вийшов з дому, а священик разом із Мельхіором увійшов до майстерні.
- Дивна людина, - промовив священик, і його усмішка й доброта в ту ж мить зникли. - Цікаво, що тримає таку людину в нашому місті?
- Йому тут подобається, - спокійно відповів Мельхіор, - і ніби випадково він знайшов тут друзів.
- Так, легко цим панам, - зітхнув Кальскен. - Як наші ескізи, майстре Мельхіоре? Можете показати мені сьогодні?
Той розклав підготовчі студії на столі. Патер дістав із кишені ряси збільшувальне скельце з металевою ручкою, очікувально буркнув, перш ніж піднести її до ока, і схилився над малюнками. Він притиснув вказівний палець до ескізу Содому і Гоморри.
– О, я впізнаю, це Страшний суд, земля розкривається, спалахує полум'я... Ні, почекайте, ця фігура, що біжить, ця жінка, як статуя... Є! Соляний стовп! Дружина Лота! Содом і Гоморра!
Він засміявся, у доброму гуморі після вдалого пояснення, відвів лупу від ока і глянув на Мельхіора. А той помітив, що в священика бракує деяких зубів, і при тому йому здавалося, що молодим священиком він повернувся з архієпископства тільки вчора... Художник підтвердив пояснення: насправді він хотів зобразити Божу помсту над двома розпусними містами. Він узяв ще два малюнки, щоб пояснити їх, але патер зупинив його.
- Ні, ні, дозвольте мені самому, раз вже я на доброму путі… Хм, то що ми маємо тут? Палаючий віз з кіньми мчить до небес, повних блискавок, внизу похитуються фігури... Це ж Ілля, чи не так, у грозу йде на небо?
Мельхіор повільно похитав головою.
- Це міг бути Ілля, ваша велебність має рацію... Але я мав на увазі Єноха, великого передпотопного праведника.
Священик приклав лупу до іншого ока, подивився на ескіз, опустив, довго дивився на Мельхіора.
- Єнох, - нарешті сказав він, - дивно. Як хтось ще може думати про Єноха? І що ми насправді знаємо про Єноха, крім того, що він ходив з Богом, що він здобув Хірад, і що Бог забрав його до Себе?
Щоки Мельхіора раптом загорілися рум'янцем. Він стояв перед каноніком і знав, що зараз буде легко згадати ім’я Кауденберга; на мить спокуса була великою і переможною. Він подолав її щосили.
- Мій старий учитель, Білеам Панкрас, - сказав він, - говорив про Єноха. У молодості він чув, як старі художники розповідали про нього, а в старості він сам думав, чи не намалювати Єноха. Незвичайна традиція, яка тоді сильно подіяла на мене і жила в моїй пам’яті, бо, як самі бачите, я знову взявся за цю тему.
Священик, ніби відсутній душею, похитав головою, не зводячи очей з художника:
- Єнох, Єнох, - пробурмотів він, - якщо я правильно пам’ятаю, пане Мельхіоре, він не був пророком у справжньому сенсі цього слова, навіть не патріархом, він був радше єврейським святим... Безсумнівно благочестивим і Богом шанованим, інакше б Бог не забрав його додому... Чи ми знаємо, як це сталося? Чи це була колісниця з кіньми, як у випадку з Іллею?
Мельхіор витримав пронизливий, проникливий погляд священнослужителя:
- Я тримався історії Білеама Панкраса, такої, якою вона залишилася в моїй пам’яті», - відповів він. - Можу лише сказати, що це постало перед моїми очима як незаперечна істина.
Кальскен знову подивився на малюнок, кілька разів відкашлявся і продовжив:
- Не будемо сперечатися про це. Кажу тобі цілком відверто, майстре, що я неохоче сперечаюся з мирянами щодо питань, які стосуються Святого Письма та доктрини віри. Так, я категорично проти того, щоб миряни вступали на богословський шлях, хіба що під добрим керівництвом, - він знову засміявся, вимушено, але поблажливо: - Ми з вами, пане Мельхіоре, не будемо сваритися через це, ми завжди можемо вашого Єноха видати за Іллю. - Він повільно відсунув малюнок і потягнувся до наступного, на якому Мельхіор зображував Мелхіседека. Глянув крізь скло, на лобі в нього проступили три довгі глибокі борозни. - Дивно, що цього разу виросло у вашому саду... речі, які, на перший погляд, не мають нічого спільного з вашими старими уявленнями та уподобаннями. Ви, очевидно, хотіли дати своїм замовникам міцний горішок? Якщо я не помиляюся, тут ми бачимо Соломона, який приймає царя Хірама, хоча одна з двох великих постатей не має царських ознак... І ці дияволи тут, звісно, знову ваш спосіб малювання – вони виглядають так, ніби киплячий вогонь був розлитий на їхні хвости, замість тог, щоб це вони його лили... хм, хм, а скажи, майстре, що це таке, я вже не маю таланту здогадуватися.
Мельхіор пояснив, кого він хотів зобразити: найстаршого князя миру і найбільшого з патріархів і їхню зустріч, пекельних мучителів, що корчать гримаси і звиваються від люті. Священик обіперся на ручку крісла і здивовано глянув на Мельхіора:
- Ви доклали чимало зусиль, щоб подати до капітулу ескізи, які, можливо, рідко зустрічаються в церквах і святих місцях християнського світу. Старий Заповіт, єврейські пророки, східні патріархи, Содом і Гоморра... Зізнаюся, в цьому немає нічого поганого, попри всю дивацтво це похвально, так, так. Ці зображення будуть служити благочестю, хоча вони не містять Одкровення, і лестимуть почуттю гідності капітулу, який очікував від вас чогось незвичайного. Що ж, щось незвичайне він отримує від вас багато в чому, безсумнівно ...
Мельхіор незграбно вклонився.
- Я радий, ваша велебність, що мої ескізи видаються вам відповідними.
Кальскен швидко підняв руку:
- Но-но, я взагалі про це не говорив. Я сказав лише те, що спало мені на думку, але я не капітул, я повинен передати малюнки канонікам, пане Мельхіоре, і вони мають прийняти остаточне рішення. - Він підвівся, швидким рухом згорнув начерки і знову сказав впівголоса: - Дивні... дивні... миряни і теологія. - Він попрощався, Мельхіор проводжав його до дверей будинку. Він боявся, що священик перед тим, як піти, по-батьківськи пожартує про дитинку в пеленах, колиску та хрестильний одяг. У якийсь момент Кальскен справді ніби готувався до цього, але нарешті він лише посміхнувся і, перш ніж вийти з дому, сказав: - Привітайте нашу добру доньку Блансінтьє.
Ближче до вечору Кауденберг повернувся з міста; він оголосив, що обідав із мером Юстусом Сюетмондом, який допоміг йому купити доброго коня. Він не може більше продовжувати свій візит... зараз він повертається до Рейнської області.
- А що тобі зробила мавпа нашого єпископа? - недбало спитав він, наче його це вже не хвилювало. Мельхіор, якого останніми днями переслідувало майже неввічливе відносно магістра, і зараз також не міг утриматися від повторення в усіх подробицях розмови з малим отцем Францем. Водночас його погляд був прикутий до худого твердого обличчя Кауденберга, і він з тихим наголосом повторював вислови священика, що вказувало на підозру та недовіру священнослужителя до ініціатора старозавітних замальовок. Часом Кауденберг вибухав веселим сміхом, але кілька разів кутики його рота неспокійно смикалися. Мельхіор помітив це з прихованим задоволенням - і цей бастіон гордої мужності та безстрашності мав свою слабку сторону.
Коли Мельхіор замовк, Кауденберг знизав плечима:
- Вилитий наш канонічек, яка став надто зарозумілим. Це зауваження про мирян і теологію! Ті, хто краще знають, ті, що тільки вони знають! Не дозвольте збити себе з путі, мій друже, цей чоловік занадто малий для нас з вами.
Мельхіор відповів, що він не в настрої, щоб його збивали з дороги, але капітул є капітул, з цими панами не можна бути надто товстошкірим, тільки справа не тільки в Кальсі. Церква – це левіафан, і якщо вона не гризоне спереду, то може смертельно вдарити хвостом. Він і сам не знав, звідки ця балакучість, але побачив, що Кауденберг знову зробився неспокійним, що він бавиться перснем з печаткою і стиснув губи, перш ніж, зовні холоднокровний і в доброму настрої, відповів:
- Дні вашого левіафана полічені, ти це знаєш».
Прощальна вечеря з витворним гостем затягнулася без міри, але прикро було усім, хоча Блансінтьє поставила на стіл безліч гострих і солодких страв. Вона й прибулець були бліді, і всі троє випили зайвого, розмова тяглася ліниво й мляво, ніхто не хотів першим вставати з-за столу. Мельхіор не зводив очей з Блансінтьє та Мельхіседека. На білих щоках його дружини - дивно, як іноді вона нагадувала Гефзібу! - зацвіли червоні плями, обличчя магістра посіріло, риси загострилися.
Коли нарешті Кауденберг пробурмотів що вже пізно, Мельхіор, раптом жваво підвівшись із стільця, вигукнув:
- Пора ночі і сну... Наші дні приходять і йдуть. Нам було приємно, що ми могли запросити такого поважного гостя на цей бенкет, нам шкода, що це бенкет прощальний. Блансінтьє, обійми сін'є ван ден Кауденберга... Сін'є, будьте таким добрим і поцілуйте мою дружину в надії зустрітися знову.
З похмурим тріумфом він спостерігав, як Блансінтьє смиренно підвелася на ноги, і гість теж мусив підвестися. Мельхіор узяв холодну суху руку дружини й повів до Кауденберга, який мовчки стояв за своїм стільцем. Блансінтьє з зусиллям ставила ноги, крок за кроком, її повіки тремтіли, ніби вона мала розплакатися.
Мельхіор штовхнув її в обійми гостя і з майже хтивою усмішкою підбадьорив його:
- Поцілунок, кажу я, і тост за Ґертруду, захисницю мандрівників.
Він підняв склянку. Кауденберг, непомітно й елегантно вдаючи тремтіння, обійняв Блансінтьє. Вона якусь мить лежала, тремтячи, на його грудях, а потім піднесла до його губ щоку, яку магістр швидко поцілував. Він відпустив жінку, і гнівний тріумф Мельхіора знову спалахнув, коли він передав повні келихи магістрові та Блансінтьє. Вони випили. Мельхіор кинув свій келих собі за спину, і він із брязкотом розбився, і Кауденберг розбив свій теж. Блансінтьє опустилася на стілець, обіпершись ліктями на стіл, закривши руками обличчя.
Після від'їзду Кауденберга гірка скорбота Блансінтьє стала цілком очевидною, її мовчання лягло важким тягарем. Мельхіор не раз бачив на її обличчі сліди швидко витертих сліз. Зникла її радість від одягу, вона навіть занедбала себе і будинок, її волосся звисало, мов вірьовки, шнурки корсета бовталися на спині, вона не підмітала підлогу, відро на кухні біля плити було повним попелу та залишків їжі, які Мельхіор мав винести сам. Він знову розстеляв ліжко в майстерні, відтоді як Блансінтьє лежала люта й ворожа в його обіймах, піддаючись його пестощам із сильним болем, що відштовхувало більше, ніж злобні, грубі слова. Відокремлений від неї стінами й дверима, він здогадувався, як вона лежала вночі самотня й покинута, позбавлена любові. Вперше в глибині душі прокинулося в ньому безсиле співчуття літньої людини під почуттям провини. Надворі пройшли дощі та хуртовини, пройшли втішні мандрівки та відпочинок у сільській тиші. Єдиною втіхою, бентежно мізерною втіхою було кочування з Зеленими Шапками. Кілька разів на тиждень вони тинялися з шинку в шинок. Мельхіор пив майже до Різдва, потім закрився вдома з кошеням. Він розглядав свої старі твори, читав Євангеліє або лежав на ліжку, схрестивши руки за головою, дивлячись на маленькі зелені скляні гомілки у вікні, за якими в сірій зимовій сірості ковзали тіні людей - лежав й чекав в неясному, тупому усвідомлення того, що він не знав, чого насправді чекає.
Після свята Богоявлення отець Кальс прийшов до майстерні, тупаючи ногами, щоб обтрусити сніг. Він сидів перед каміном, простягаючи до полум'я свої маленькі худі ручки і з прихованою, зловмисною цікавістю озирнувся, сповіщаючи:
- Мені приємно, пане Хінтаме, дуже приємно повідомити вам, що капітул прийняв ваші ескізи. З повною впевненістю у вашому таланті чекаємо на картини!
На мить Мельхіорові здалося, що він цілими днями чекав цього рішення, але зараз він не відчув ні радості, ні задоволення, коли Кальскен проквакав замовлення, хоча сам священик, здавалося, був дуже задоволений. Мельхіор сидів тихо, промовивши лише кілька слів побіжної подяки. Кальскен потер руки, поділ його ряси почав парувати від тепла вугілля в комині, його рот, повний гострих чорних прогалин, зберіг батьківський співчутливий вираз, який він завжди мав до жінок і дітей.
- Чому так довго, запитаєте ви?.. Але ви ж знаєте, яка людина зайнята в цей час, канун свят, Різдво… Крім того, мафусаїлів вік пароха ускладнює прийняття рішення. Ну, не буду втомлювати вас причинами, важливо, щоб ваші картини скоріше висіли в каплиці, важливо, щоб ви їх спочатку намалювали, ха-ха!
Священик подивився на балкову стелю, схрестив пальці і, ніби після довгих роздумів, почав знову:
- Три зображення, потім... Єнох, який йде на небо... Авраам, благословенний Мелхіседеком... і знищення Содому і Гоморри. Три образи зі священних книг, які неодмінно принесуть честь нашому місту, ми не сумніваємося у вашому великому таланті... - Голос його згас, він повільно перевів погляд на Мельхіора, і навколо нього знову заграла добродушна посмішка. губи: - З цих причин капітул вирішив відзначити ці три картини виплатою в тридцять флоринів за кожну і віз торфу на зиму, якщо тільки ви не віддаєте перевагу половині засоленої свині замість торфу... - він розклав, Мельхіор, мимо волі, подивився на його сухі, воскові долоні, ніби на них лежала плата. Він не знайшов відповіді, внутрішньо йому було настільки байдуже, що він навіть не замислювався: багато чи мало тридцять флоринів за картину. Канонік опустив руки, мабуть, по-своєму витлумачивши мовчання Мельхіора. - Ти знаєш, що тридцять флоринів за картину - це в півтора рази більше, ніж тобі колись заплатили за Страсті Христові, які скоро висітимуть у церкві св. Андрія, і зараз знаходиться в будинку капітулу.
Несподівано він фамільярно нахилився до Мельхіора:
- Дев’яносто флоринів плюс торф або половина засоленої свині, - сказав він, і в його голосі була якась напруга, наче в горлі пересохло; він кашлянув і продовжив: - Це ще не все, майстре Мельхіоре, що я вам пропоную або, якщо хочете, те, про що я вас прошу... Ми так далеко зайшли в Старий Завіт із вашими картинами, що я збираюся до замовлення капітулу додати ще й моє особисте - мотив також із Старого Заповіту...- Іскра цікавості спалахнула в Мельхіорі під безбарвним спокоєм духу; якусь мить вони зі священиком допитливо дивилися один на одного. - Я хотів би побачити, - сухо продовжив канонік, - окрім трьох картин, про які вже говорилося, четверту, призначену виключно для мене особисто, а саме Давида, який побачив Вірсавію.
Здивований Мельхіор мовчав, тож Кальс палко продовжив:
- Особлива подія з життя великого, богобоязливого царя Давида, обранця Божого, в якості мотиву картини, ви не вважаєте? Давид вперше бачить прекрасну жінку, яку - незважаючи на перелюбну пожадливість і лист, надісланий потім до Урії - він зробив матір’ю царя Соломона, носія найвищої мудрості та величі Ізраїлю. - Голос Кальса знову стих, і священик закашлявся, наче дим із труби дратував його голосові зв’язки. Мельхіор неспокійно поворухнувся... отже, це була причина тієї іскристої хитрості й добродушності в очах і поведінці священика, через яку він сидів, демонструючи свою перевагу своєму старому однокласнику й товаришу по грі! Мельхіор несвідомо посміхнувся, хтозна, може, насмішкувато, відповів маленькому канонікові зухвалою усмішкою. - Ну що ж, майстер-художник, тобі не подобається ця тема? Краса жінки, що купається, виявлена в усій її небезпечній тілесній пишності, якій Бог уже призначив вічну судьбу; поряд із нею - пристрасть легко запального царя, який за такою ж владою Бога втягується до служіння майбутній справі спасіння.
Мельхіор оволодів виразом свого обличчя. Він дивився на Кальса і прислухався до його слів. Теологічні пояснення отця Франца, теологічне виправдання розпусних мотивів самі по собі не були ані новими, ані безпідставними. Як інакше можна пояснити бажання Давида мати прекрасну супутницю Урії? Що тут було не зовсім правильного, так це сам канонік; власним замовленням він зробив хіть царя Давида своєю хіттю; більше того, він бажав мати в Мельхіорі спільника і помічника… О, Мельхіор мало не вимовив це вголос... він мав бути слугою, який відсував покривало, щоб виставити безпорадну Вірсавію у ванній, на зухвалий погляд.
Кальскен підскочив; незважаючи на сиве волосся й щербатий рот, він рухався легко. Священик згорнув поділ свого тепер уже сухого плаща, витер останні сліди бруду:
- Особисте замовлення, як я вже сказав, це четверта картина. Як ви думаєте, пане Хінтаме, п’ятдесят флоринів буде достатньою платою?
Він зайнявся своєю сутаною та черевиками, а Мельхіор, витріщившись на нього, пробурмотів, що п’ятдесят флоринів - це справді добра плата за картину. Кальс швидко схопив капелюха і натяг його на голову; він ще раз глянув на художника, навіть коротко і фамільярно торкнувся його:
- Тоді ми домовилися, що замовлення буде виконано, обидва замовлення, так можна сказати? - Мельхіор схилив голову перед авторитетним тоном каноніка. - Гаразд, - сказав Калс, - я радий вашій згоді, пане, і капітул теж буде радий, я думаю, що ми знаємо, як поклонятися пророкові на нашій батьківщині.
Він уже йшов до дверей, маленький на зріст, але сильний волею і самовпевнений, справа, здавалося, закінчилася.
Того ж зимового тижня Мельхіор взявся за роботу над трьома біблійними картинами. Він вирішив працювати швидко і солідно, почав малювати всі три одночасно; але в перші дні він не йшов далі, ніж кілька штрихів деревним вугіллям по ґрунтовці. Він бігав по майстерні, як тварини, яких колись бачив у бестіарії Пьєпенпооя, неспокійно ходячи за залізними прутами туди-сюди. Він навіть не думав про Давида та Вірсавію, картину, яку отець Кальс замовив для свого приватного будинку. Він ще не знав, як він вибереться з цієї скрутної ситуації, але вже вирішив, що не буде малювати цю картину і буде використовувати будь-яке виправдання, яке може спричинити затримку. Його турботою була Блансінтьє. Жінка хворіла, але назви цієї хвороби він не знав. Одного разу тривого і непокій гнали її з дому, навіть у туман і сніг, а в інший час вона годинами лежала на ліжку у своїй кімнаті. Іноді він чув, як вона розмовляла й сміялася, ніби розмовляла з укритою довіреною особою.
Мельхіор іноді намагався порушити її мовчання, йому здавалося, що він мусить вирвати з її жіночої душі отруєний шип. Він підходив до неї, як давній і старший друг, іноді намагався обережно взяти її за руку; але вона бачила це і кожного разу відсувала свою руку, перш ніж він міг її схопити. Йому здавалося, що він почав відучувати - не забувати - дотик її тіла. На все, що Мельхіор їй говорив, Блансінтьє відповідала короткими "так" чи "ні", даючи йому зрозуміти, що почувається в його домі служницею. Мельхіор сидів перед трьома незаписаними дошками; минули Масляна і Попільна Середа, його внутрішня сухість тривала. Часом він тягнувся до палітри та пензлів і змушував себе заповнювати гладко заґрунтоване, лаковане дерево, але це йому не вдавалося: порожній простір так залишався порожнім. Картина з Мелхіседеком незабаром була відкладена; якщо він взагалі малював, то віддав перевагу знищенню Содому й Гоморри. Це була тема, яка йому була знайома, хоча й тут він згадав образи, які Кауденберг кидав проти фальшивих сект. Коли він дивився на пекельний вогонь і дияволів, які карали місто, вони часто здавалися йому повторенням його попередніх образів, повторювалися навіть марення диявола. З гірким, жорстоким сміхом Мельхіор думав про себе та свої людські обмеження.
Під час щорічного свята Мельхіорової гільдії ще лежав пізній сніг, зрідка був мороз, але не докучливий - зима прощалася зі світом. У день святого покровителя, після меси та процесії, у місті було що побачити й почути: трупа аматорів зіграла влучну п'єску, імпровізовану віршем Домініком де Фреєм та кількома іншими вигадниками , хоча більшість жартів була видумана акторами на місці. Мельхіор не ходив на виставу, він знав ці видовища напам'ять - одні пусті слова й лоскотання, що викликали сміх, а тепер у нього не було ні голови, ні бажання. У Блансінтьє був один із її поганих днів, вона супилася й мовчала, наче побита, ходила по будинку, шаркаючи ногами, наче кожен крок її обтяжував. Різьбляр Леонард по обіді послав гінця спитати, куди Мельхіор подівся, свято покровителя лише раз на рік, і він не може обманути їх. Мельхіор був дуже здивований, коли ввечері Блансінтьє раптом оголосила, що не буде готувати вечерю, а піде з ним на великий бенкет, який влаштовувався в будинку гільдії Під Валами. Блансінтьє, яка цілий день тинялася в старих сукнях, зникла за дверима кімнати, щоб одягнутися, а Мельхіор, зітхнувши від її примхливості, одягнув чорний шовковий святковий каптан, сірі штани й добрі туфлі, і навіть намочив волосся, щоб його можна було зачесати назад і на плечі.
Терпляче чекаючи на Блансінтьє, він знову почув, як вона муркотить і розмовляє у своїй кімнаті, ніби в неї були гості, вона навіть на мить заспівала тихим голосом, так що Мельхіор здригнувся; її спів звучав по-дитячому, але не весело чи безтурботно. Коли вона нарешті з’явилася, він підвівся зі стільця й зблід, побачивши власну жінку. Вона виглядала незвичайно високою й тендітною в зеленій, мов плід гранату, сукні, зібраній на талії; на зеленому тлі, як бджоли на моху, було розсипане золоте листя, з широких рукавів-буф звисали позолочені петельки, ліф мав вузьку вставку з батисту і залишав глибоке біле поле для плетеного намиста з легкою підвіскою з коштовного каміння. Блансінтьє відкинула волосся з чола й заправила його під капелюх з цупкого чорного оксамиту, який стояв, мов високий круглий буханець хліба з єдиною золотою зіркою. В результаті її обличчя здавалося більш овальним і відкритим, лоб більш широко розкритим, а дуги брів витонченішими. Мельхіор затамував подих; він не міг пригадати, щоб колись бачив її такою владною і водночас такою чарівно молодою та неприступною. Йому спало на думку, що дружина не може так себе показувати, це небезпечна гордість, це виклик світові. Але Блансінтьє, подивившись на свої руки, швидко повернулася до кімнати й дістала з скриньки з коштовностями каблучку з великим бурштином. Стоячи на порозі, Мельхіор спостерігав і побачив, що обручка з сердоліком, яку він їй подарував, сповзає на палець її лівої руки, а бурштиновий - на праву. Він закусив губу... де вона взяла коштовність? І навіщо він ставив собі це питання, коли знав на нього відповідь. Він викинув це питання і відповідь так само швидко, як воно і виникло. Блансінтьє мовчки обернулася до нього, її величезні очі сяяли. Жінка взяла його під руку.
Вони йшли вулицями по вузьких стежках, з яких був відметений сухий сніг. Вечір був синій, наче десь горіли скриті лампи; на небі висів місяць. Вільною рукою Блансінтьє згорнула розвіяну сукню, щоб уникнути снігу; Мельхіор побачив на її нозі гостроносий черевик. На якусь мить він зрадів, що дружина спирається на його руку на нього; ніжний запах трав, пучки яких вона клала між сукнями, огорнув його так, що він забув про холод. На Великому Ринку стояла пара сніговиків на чолі з велетнем, у півтора рази вищим за людину, у капелюсі священика й дірявому плащі на плечах, із недвижимими вугільними очима й носом, що зухвало дивився вгору, ніби він був зроблений із заліза. Над майданом стояв синюватий туман, у ньому виблискували, як видовжені мармурові надгробки, набридлі дітям за стільки днів санні доріжки. Навколо велетенського сніговика зібралася група чоловіків. Коли Мельхіор і Блансінтьє пройшли повз них, вони побачили, що це були п’яні волоцюги, які намагалися встромити дерев’яну палицю в твердий, засніжений живіт сніговика, де у чоловіків був пеніс. Впізнавши Мельхіора, вони засміялися. Хтось із чоловіків з розмахом повісив на дрючок вовняну шапку з розмахом:
- Щоб ти, малий, не мерз! Тобі потрібен теплий плащ, заради святого Ганольфа.
Обличчя Мельхіора палало гнівом, бо так звали покровителя цеху рогачів. Блансінтьє йшла випростана й ніби глуха до всього; за ними крізь вечірню тишу лунали п'яні голоси, тупі й галасливі.
Вони прийшли до Валу Молотів, де стояв будинок гільдії; йшли туди й інші члени братства з жінками та старшими дітьми. З гнізда пір’ястих хмар, єдиного на нерухомому небі, виринув над міським муром краєчок повного місяця, порізаний зубцями, як четвертинка круглого сиру. У місячному світлі обличчя Блансінтьє стало ще тихішим, нерухомим і сріблястим; У Мельхіора склалося враження, що його дружина тепер іде повільніше, її очі широко розплющені в німому страху, дивлячись на нічну зірку.
В домі братства горіло багато свічок і лампадок; коли вони наблизилися, їх вразив збентежений галас музичних інструментів і безладний спів. Чимало братії після урочистої меси тинялися, жартуючи, співаючи та охоче випиваючи, а тепер сиділи на бенкеті, який не мав ні початку, ні кінця, але затягнувся. Він вже тривав з півдня до пізньої ночі. Члени гільдії приходили, сідали, де було вільне місце, і їли досхочу. Наймані кухарі з полудня працювали на кухні, розташованій у підвалі будинку, учні бігали з мисками та глечиками, отримуючи то ляпас чи догану, а то невеликі чайові; майстри гільдії втратили контроль над цією могутньою хвилею плотських насолод.
Коли Мельхіор і Блансінтьє стояли біля дверей під пишністю й могутністю прапорів братства, на яких дорогоцінними нитками були вишиті імена святих покровителів і сентенції, вони ще не були так помітні; але щойно увійшли до довгої низької зали, як шалений святковий гомін перемінився у здивований шепіт. Особливо він виходив з боку жінок, що сиділи за столом і які ще хвилину тому пили й їли так само, як і чоловіки, і при кожному їхньому сміливому вчинку голосно сміялися й верещали пронизливіше за струни гудків. Але той язичницький галас, ця котяча музика вщухли майже відразу, коли до столу на чолі з Мельхіором підійшла Блансінтьє у своїй розкішній сукні, якій бракувало лише шлейфу, який би відповідав одягу принцеси. Заздрісне бурчання тривало недовго, хоча не одна пара очей залишалася широко розплющеною; бенкет і пияцтво тривали, музиканти знову грали на скрипках і сопілках, а кілька братів плескали в долоні й вигукували: "Ласкаво просимо, Мельхіоре Хінтаме!". Мельхіор чітко чув і бачив, що оплески були спрямовані на його дивовижну вродливу дружину, а не на нього самого - він сам уже давно здавався своїм братам надто похмурим і небагатослівним, щоб так захоплюватися ним.
Художник не відійшов від Блансінтьє, яка продовжувала мовчати; але її усмішка, і легкий, трохи тремтячий жест її руки, або швидкоплинний рух вій видавали, Мельхіор добре бачив це, що їй все це лестить до глибини жіночності. Їм запропонували паштет і мус з телятини, сідло зайця в теплому соусі, ковбаски з пряним ароматом, філе риби в маслі, на столі стояли повні миски яблук і горіхів, а довкола них вже скупчилися учні з повними карафками: вино імбирне, з дягелем чи гіпокрас[30]. Мельхіор, за своїм звичаєм, їв і пив помірковано. Блансінтьє їла все, що їй пропонували ввічливі сусіди з столу, і, на жаль Мельхіора, пила вона ще більше. Він підняв очі й озирнувся лише тоді, коли по дерев’яних дошках почувся тупіт ніг; під звуки веселої музики численні гості танцювали англійський жвавий вальс[31]. Художник побачив Блансінтьє в колі танцюристів, її легке, щасливе погойдування спочатку мало в собі дещо заспокійливе, наче біль і тягар зісковзнули з неї. Але, незважаючи на здивування, яке почало його охоплювати, Мельхіор відчув, що запал Блансінтьє та її легкі, плавні стрибки не мають нічого від звичайної святкової радості, яка випромінювалася від інших. Блансінтьє танцювала із заплющеними очима, її мовчазне обличчя з відсутньою посмішкою все ще було підсвічено сріблястим сяйвом. Мельхіор відчув щем у серці. Він раптом упевнився, що жінка думає про когось іншого.
Гаряча вогка хвиля ввірвалася в нього. Мельхіор послабив каптан і пояс, підскочив до вікон і відчинив їх. "Правильно, майстре, - гукнув хтось позаду, - нарешті свіже повітря!". Мельхіор залишився біля вікна, очима блукаючи по мурах і міському рову; навпроти дому братства піднявся місяць і майже світив прямо в приміщення; на багато миль далі країна лежала під снігом - далекі садиби, вітряки й дерева, делікатно вписані в білизну, ніби пером. Ніколи ще сніг не здавався йому таким непорочним - він випромінював прохолоду й непідвладну часу чистоту, що протверезило й болісно тішило Мельхіора. Він повільно пішов назад через кімнату під голосіння інструментів, в хмарі пилу, піднятої танцюристами з підлоги. Він опустився на стілець біля розкішно накритого столу - двоє чи троє чоловіків марно намагалися втягнути його в і без того безладну розмову, що переходила в белькотіння.
Більша частина гостей навіть і не помітила, що Мельхіор впустив свіже повітря, але вони відчували освіжаючий, благотворний вітерець на своїй спітнілій шкірі та пересохлому горлі і вдячно махали руками й їустками. Мельхіор тримав у руці твердий, хрусткий шматок хліба, він відламував маленькі шматочки, бездумно занурював їх у вино і бездумно запихав до рота, аж раптом, почувши жіночі крики, випустив хліб з рук. Ще раз застогнали гудки, вдруге все замовкло, голоси, що досі лунали, стихли, якби їх кудись втягнуло. Мельхіор відсунув стілець, його ніжки неприємно хруснули. Блансінтьє стояла на підвіконні в порожньому отворі. У вузькому заглибленні вікна з гострою аркою, завдяки місячному небу, з дивовижною ясністю вимальовувався її силует - силует, сповнений сили й невимовної туги. Зі спадаючих рукавів вона простягла до місяця тонкі довгі руки. Так вона стояла під поглядом усіх гостей, замерзлих танцюристів і музикантів, тільки що прислуговуючих, а тепер скам’янілих хлопців. Мельхіор не бачив обличчя Блансінтьє, але знав, як воно виглядає: сріблясто-біла маска бажання, злегка розтулені губи, неприродно відкриті до місяця очі... "Зачарована", - подумав він, сповнений жаху і тривоги, коли Блансінтьє раптом затремтіла, захиталася і посунулась вниз на вузькому виступі, високо над глибиною вулиці. Він почув - наче вона кликала в задушливому кошмарі - її розпачливий крик: - Тримай мене! Тримай мене!
Мельхіор кинувся до вікна. Позаду кинувся хто живий, хто міг бігти, до Блансінтьє, яка невпевнено шукала підтримки. Лунали крики жаху, короткі молитви, лайка. Мельхіор схопив падаючу Блансінтьє на руки й повільно опустив її на підлогу. Жінка була надзвичайно важка, і лише тепер він помітив, що вона знепритомніла. Блансінтьє лежала, витягнувшись, нерухомо, довгі складки її сукні розпливалися навколо неї: кам’яний портрет жінки на могильній плиті. З усіх боків Мельхіор відчував мовчазні запитання, неспокій безживної краси Блансінтьє, перші підозри, що виросли з тиші.
"Лунатичка!" - промовив хтось хрипко, так що Мельхіор не зрозумів, чоловік чи жінка сказав це слово. Прибіг хлопець із глечиком води, один із членів братства зачерпнув жменю снігу з вікна і, збентежений, передав його Мельхіорові. Той взяв сніг і розтер ним скроні та чоло дружини, а одна з жінок стала на коліна й обережно зняла її високий чорний капелюх. Світле волосся Блансінтьє густо спадало на її плечі і раптом лягла, наче збляклий німб навколо її голови. І Мельхіор знову почув розгублений і схвильований голос: "Пресвята Богородице!" Цього разу це був чоловічий голос. Мельхіор був тверезий, наляканий і турбуючись про свою дружину більше, ніж будь-коли; витер наполовину розталий сніг з штанів і змочив губи водою з переданого йому глечика. Блансінтьє розплющила очі, їхні зіниці соромливо й боязко звузилися; вона опустила повіки і, шукаючи допомоги, простягла руки до Мельхіора. Він узяв їх і допоміг їй піднятися. Вона все ще стояла в колі людей, які не розходилися: всі, здавалося, чекали якогось пояснення. Але Блансінтьє дівочим розгубленим жестом лише скручувала хвилю волосся, як людина, яка впала у воду, а потім стала на суху землю. Мельхіорові довелося стримати себе, бо з дюжини зібраних на бенкеті жадібно, з двозначними виразами обличчя витріщалися, пожираючи Блансінтьє очима.
- Меврау Блансінтьє, що сталося? - спитав Домінік де Фрей, який, із нерозлучним кубком в руці, останнім протиснувся крізь коло.
Та не підвела очей і не відповіла. Вона взяла капелюха з рук жінки й звернулася до Мельхіора: "Ходімо додому". Вперше між людьми зчинився гомін, з усіх боків кричали, що треба йти дуже обережно, щоб не послизнутися, одинадцять-дванадцять чоловік запропонували її супроводжувати. Блансінтьє кинула на людей швидкий погляд і посміхнулася: "Я в порядку, - сказала вона, - я піду додому сама". Вона навмання одягла гарний жорсткий капелюшок, заправила під нього волосся й взяла Мельхіора під руку. Прямо, твердим кроком, у зеленій сукні, всипаній золотими листочками, вона пішла з ним сходами до Валу, і так вони пройшли Ринком, де навколо санних доріжок і сніговиків бушували веселі городяни та бідняки ; а потім вони пішли додому маленькими вуличками, які місяць виманював із глибокої темряви, наче вузькі каньйони світла. Блансінтьє мовчала, лише спералась на Мельхіора. Щоразу, коли він дивився на неї, в його голові знову хрипким шепотом відлунювало слово, сказане в братській залі: "Лунатичка!»
З цього дня Мельхіор з новим побоюванням спостерігав за поведінкою своєї дружини. Те, що вона прийшла на цеховий бенкет, розкішно одягнена, потім вилізла на підвіконня і з тугою простягла руки, ніби хотіла полетіти на місяць, її крик "Тримай мене!" – все це давно розійшлося по місту. Дехто сміявся, кажучи, що у бездітних жінок бувають подібні напади, інші казали, що це дивне явище, і трималися осторонь Блансінтьє; іноді, коли вона з'являлася на ринку з кошиком у руці, навколо неї утворювалася порожнеча. Мельхіор чув про це і знав, як це пояснити; одразу ж у безсловесній, колючій недовірі, з якою багато хто спостерігав за дивною поведінкою Блансінтьє на бенкеті, він відчув небезпеку. Почуття провини тяжким тягарем лягло на його серце. Саме він несвідомо і головне ненавмисно зруйнував життя цієї молодої жінки.
Перші сонячні дні виманили Мельхіора з міста: серед дощових, безлистих решток зими він побрів назустріч цьому новому світлу, щоб забути те, що мучило його в чотирьох стінах дому і що він там залишив. Коли одного разу пізно ввечері він повертався додому з трясовини за ставками, то почув у передпокої голос зі студії та приглушений невеселий сміх, що іноді долинав до нього з кімнати його дружини. Він рвучко відчинив двері й побачив Блансінтьє голу й випрямлену, з розпущеним волоссям. Нажахана його раптовим входом, вона швидко схопила свою сорочку й прикрила нею груди й лоно; її сині очі затверділи. Він відразу здогадався, що спонукало її так поводитися, коли побачив свою картину "У славу любові", що стоїть на мольберті навпроти неї - закохана пара у величезній краплі, пара в бездоганному, блаженному союзі. Спіймана на тому, що дивиться на себе й таємно обожнює себе, занурена в бог знає які спогади, Блансінтьє зблідла, майже посіріла, твердий блиск в її очах став ще більш непримиренним. Її краса і сліпа нестриманість приголомшили Мельхіора; дуже охоче, у щойно пробудженому бажанні та в рабській покорі, він упав перед нею, як і раніше, на коліна, відчув її ногу на своїй шиї, її перевагу. Але суворість її погляду відвернула його на місці. Блансінтьє випросталася, Її довгі ноги, маленькі груди та вузькі стегна робили її вищою та сильнішою за нього. Притиснувши сорочку до тіла, вона пройшла повз нього до дверей, але на мить зупинилася й глибоко вдихнула:
- Чому, Мельхіоре, ти розповідав лише про адамітське весілля?
Внутрішньо розбитий і пригнічений Мельхіор стояв в майстерні, як раптом почув з її кімнати слабкі жалісні звуки, які повільно переходили в сміх і плач, як тоді, коли він позбавив її незайманості.
Він сидів на самоті перед картиною й дивився на неї, наче на нову, оскільки знав, що очі Блансінтьє зупинилися на ньому вдруге. Як вона побачила цю картину? Чи справді вона була посвяченою? Чи бачила вона його в Адамі на картині, чи наречений назавжди набув темних, самовпевнених рис того, з ким Мельхіор був лише ледь помітною, віддаленою схожістю? До кого стосувалися ті тваринні відгуки в її сміху та криках?
Незабаром після цього урочисті похорони парафіяльного священика Паулюса Хаезе викликали велике хвилювання серед мешканців міста; нарешті з ще більшою пишністю влаштували пізні обідні та веселі ярмарки, якими розпочав своє урядування пріор Франц Кальс. Нового пароха вітало все місто. Складалося враження, що він хотів привернути на свій бік усіх громадян, ніби вони могли чекати від нього великих речей; у ті дні він сяяв, як сонце, у світлі якого вони могли безкоштовно зігрітися й насолоджуватися.
Капітул, звичайно, давно відчував нову руку, але цього разу це була рука в рукавичці і з перснем найвищого духовного авторитету. Тижнями Кальскен був зайнятий офіційними обов’язками, приводячи до ладу все те, що старий ректор Гезе розпочав десятиліття тому, що стало звичкою й було занедбано з роками; не проходило тиждня, щоб пробощ не видав нового розпорядження, викликаючи не тільки хвилювання в запилюжених кутках капітули, але іноді й приводячи до невдоволення світської влади.
Єдине, що зробив Мельхіор Хінтам за цей час, це оновив занедбаний вівтарний образ Білеама Панкраса. Час від часу він оглядав березу в саду за будинком, дерево життя своєї дружини. Дерево було тонким, але спершу прямим, воно пустило коріння в неспокійному ґрунті місця, якому було мало сонця, і оскільки воно не мало такого свіжого листя, як на болоті, росло воно повільно. Блансінтьє зовсім не дбала про дерево, оскільки посаджені навколо нього квіти взимку вимерзли. На городі росла трава, серед неї гірчиця та дикий овес, мабуть, птахи затягли сюди насіння. Ранньою весною Мельхіор уперше помітив, що берізка росте вже не рівно: посередині з’явилася тріщина, ніби її хтось зламав і з’єднав чарами, але сліди зламу не стерлися. Відтоді Мельхіор частіше спостерігав за раною; він побачив, що навколо тріщини на корі утворилося папілярне потовщення. Кілька разів він помічав, як Блансінтьє з цікавістю дивилася на нього щоразу, коли заходив у сад і дивився на понівечене невинне дерево.
Життя Блансінтьє було сповнене мінливих настроїв і настроїв; були дні, коли вона зачинялася у своїй шафі й займалася одягом, як він міг здогадатися з постійного шурхотіння тканин; і коли після довгого часу вона з'явилася в дорогому вбранні, прикрашеному коштовностями й каблучками, на її обличчі й шиї з'явилися червоні плями, а очі її сяяли й мерехтіли. Якщо вона виходила з дому, то швидко бігла вулицею, ніби приваблена чимось незнайомим. Він майже віддав перевагу її нападам глухої мертвотності - дням, коли вона тинялася по дому в сірому, мов горобець, одязі, з розпущеним волоссям, як циганки, що інколи блукали містом, пророкуючи майбутнє, а поплічники старости безжалісно ганяли їх. Часто Блансінтьє сиділа серед віників і каструль або лежала без діла на ліжку, так що Мельхіорові доводилося підмітати й готувати, як до одруження.
Наповнений страху, він також щомісяця чекав повного місяця. У такі дні Блансінтьє була ще більш неспокійною, все вислизало з її рук, у неї цокотіли зуби або вона раптово сміялася без видимої причини. Вечорами вона дивилася в заднє вікно, крізь яке деякий час можна було простежити, як місяць, що сходить, блукав крізь димарі, дахи та ступінчастий фронтон будівлі суду, перш ніж зникнути з очей. Часто вона виходила з дому ще до того, як Мельхіор усвідомлював це, і коли він шукав її, то майже ніколи не міг її наздогнати. Вона, мабуть, блукала вулицями, як нав’язливий привид, ховаючись від нічної варти, сповнена божевільного горя в пошуках чогось, чого не було; Мельхіор здогадався, що повний місяць зберігає для неї спогад, який зводить її з розуму. Іноді сестри милосердя забирали її з вулиці, залишали ночувати в монастирі, а вранці приводили додому, іноді вона з'являлася в заплямованому одязі, одного разу навіть втратила черевик і її нога була в крові. Найспокійніше Мельхіорові було в дні, коли небо було вкрите хмарами; потім Блансінтьє довго дивилася в темряву, але не втікала, лише сиділа годинами, тихо наспівуючи й шепочучи собі під ніс, ніби опинившись у пастці своєї самоти.
Весь цей час парафіяльний священик Кальс проповідував у колегіальній церкві ще більш наполегливо, ніж зазвичай. Одну зі своїх перших проповідей він присвятив проституції, яка, за його словами, ставала в місті дедалі небезпечнішою. Він описав блуд у спосіб, який був жахливо яскравим і огидним: низька пожадливість, яка набуває прекрасного вигляду чуттєвої насолоди, доки не стає очевидним, що пальці обгоріли у вогні пекла. Тоді сміх дияволів лунає голосніше, і вони розпалюють свої печі з дедалі більшим запалом, коли чоловік і жінка плюють на таїнство шлюбу.
- Настав час, - гримав низенький священик із амвону, в якому наказав поставити дерев’яну сходинку, інакше його було б ледве видно з-за різьбленої балюстради, - настав час владі виганяти з міста батогами всіх тих дівчат і розпусниць, що брудними пороками зводять людей зі шляху чесноти, як старих, так і молодих!
Завзяті проповіді Кальскена збирали велику аудиторію, його суворість вражала, хоча Домінік де Фрей потім бурмотів у присутності Мельхіора та інших довірених осіб:
- Мені майже шістдесят років, у молодості я знав благочестивих і нечестивих, чистих і нечистих, жінок звичайних і таких, що бігають за чоловіками... Але я не помітив, однак, щоб у наш час з блудом стало гірше, ніж двадцять-тридцять років тому. Чого насправді хоче ця мавпа єпископа?
- Відзначитися і диктувати нам правила! – відповідали йому з усіх боків. - Стояти поза владою, ніби владою йому поставлено керувати нашою поведінкою! Скоро він буде диктувати, як часто ми повинні спати з нашими дружинами або скільки келихів вина нам дозволено випити! Нехай спочатку йде до тих отців, що ганьблять целібат! - вигукнув скульптор Леонард.
Мельхіор слухав одним вухом; ні викривальні проповіді Кальскена проти непристойності, ні контраргументи його товаришів не могли зворушити його в цю мить, навіть коли бургомістр і його поплічники почали справжнє полювання на банду бродяг і тіньових шинкарів, які останніми роками, під впливом нещодавно пожвавленої комерційної діяльності та процвітання в місті, осіли в місті або збільшив кількість публічних будинків поза Валами, особливо на вулиці Міннемоор і в заулку поряд з колегіальною церквою, який прозвався Під Балдахіном... Дванадцять чи п'ятнадцять найжалюгідніших грішниць були вигнані з міста рано вранці з усіма речами, щоб малий парох Франц Кальс міг спокійно спати заради чистоти моралі.
Тим часом Кальскен сам узяв собі економку. Маленька Фієтьє була донькою коваля Евервійна Лампрехта, який не міг займатися своїм фахом, оскільки спалив руку. Новий пробощ, заради любові до Христа, призначив йому неоплачувану посаду ризничого, а мала Фієтьє взяв на себе управління його господарством. Це була невисока жінка, майже карлиця, з обличчям і руками, як у ляльки, але в усьому іншому їй нічого не бракувало; було в ній щось пташине, така вона була маленька і тендітна. У дитинстві вона часто грала з Блансінтьє, хоча казали, що з дванадцяти років вона воліла грати з хлопчиками. Фієтьє старанно відвідувала церкву й завжди йшла першою в процесії, а Евервійн Лампрехт, кидаючи важкі погрози й розмахуючи єдиною рукою, називав брехуном кожного, хто поширював чутки про те, що Фієтьє бачили через місяць чи два після останнього ярмарку таємно входила до дому Сусанни, щ виробляла ангелочків. Маленьку Фієтьє важко було побачити при денному світлі, і це, мабуть, ще більше змусило отця Кальса взяти її за господиню, бо, незважаючи на всю її удавану крихкість, вона була достатньо смілива, щоб взятися за справу, і напевно, говорили в шинках і на базарі, вона зробила б усе, щоб зробитися незамінною для пароха. Бо і з маленького джерела жіночих чеснот п'ється добре.
Малу Фієтьє часто бачили в церквах, але тепер, коли милість мавпочки єпископа піднесла її так високо, вона зустріла своїх колишніх друзів трохи холодно й зарозуміло. Деякі люди, яким не залишається нічого робити, окрім як стежити за вчинками своїх ближніх, помітили, що маленька Фієтьє почав наслідувати Блансінтьє; на ній були ті самі вишукані сукні та пухкі рукави, ті самі оксамитові капелюшки, але всі вони були більш стриманими за кольором, а саму Блансінтьє вона майже не бажала помічати. Одного разу вона навіть подивилася їй услід так, ніби думала, що староста випадково залишив Блансінтьє в місті, коли він зі своїми поплічниками проганяв повій. Інші випадки, коли з послушником, який йшов за нею, як слуга, вона блукала серед кам’яних столів рибних торговців, і в один момент вона натрапила на Блансінтьє, Фієтьє обійшла жінку по великій дузі, наче та могла зглазити. Мельхіор підозрював різні речі, але не хотів нічого чути. Хеннекін міг би відкрити йому очі, але сам він тижнями уникав будівничого: художник боявся правди, яка болить.
Одного літнього дня Мельхіора здивувала звістка з капітула: парох кликав його на розмову. "А сам більше не приходить", - подумав Мельхіор і ще ясніше усвідомив, що Кальскен тепер має більше влади, ніж будь-коли. Він сидів у маленькій кімнаті, тій самій, де чекав, будучи молодим художником, доки отець Хаезе зволить його покликати; а тепер він чекав на дзвінок Кальскена. Коли нарешті довірений писар відвів його до священика, то застав маленького каноніка самого в своїй кімнаті. Поверх ряси на ньому був накинутий дорогий домашній халат із пурпурової вовни, оздоблений хутром - справді, був прохолодний пізній літній день, а будинок капітулу був старий і з протягами. Мельхіор уперше побачив на грудях Кальскена прикрашене коштовностями розп’яття, яке попередній пастор носив лише в урочисті церковні дні. Новий парох сидів за монастирським столом, заваленим молитовниками й письмовим приладдям; через край столу можна було побачити лише його тулуб, тому він не здавався особливо маленьким; ймовірно він наказав підняти сидіння свого масивного крісла, зовсім як підвищення з внутрішньої сторони амвону; під столом було видно, як його ноги гойдаються в повітрі, як у дитини. Коли Мельхіор з шапкою в руці став на порозі, парох дав йому знак підійти ближче. Мельхіор повільно підійшов під арочну стелю, тонкі тіні якої перетиналися над ним.
Кальскен схилився над столом, схрестив тонкі маленькі руки:
- І що, майстре Хінтам? Мені шкода, що я змушений був вас покликати, я хотів би, щоб ви прийшли до мене з власної волі та з особливих причин...
Мельхіор схилив голову. Йому було неприємно, що священик не дав йому стільця, а поставив його, як злочинця, перед судом.
- Боюся, ваша велебність, - сказав він, - що, можливо, я надто мало думав про замовлення...
На обличчі каноніка дедалі виразніше відбивалися розчарування й тривога.
- Ось чого я і боявся, - сказав він через мить, - ви мовчали настільки уперто, а мені з досвіду відомо, що поза мовчанням завжди криється якесь почуття вини. - Він засміявся, але в його сміху не було безтурботності чи поблажливості. - Крім того, ви живете в умовах, які не сприяють бажанню працювати, принаймні так я чув.
Мельхіор швидко підвів очі. Обличчя Кальса знову зробилося таким, що по ньому нічого не можна було розібрати.
- Я не розумію, що має на увазі ваше велебність, - почав він із зусиллям.
Священик розплів схрещені руки і підняв їх:
- Але, але, пане Хінтам, - сказав він голосом, м'якість якого суперечила його виразу. - Я розумію ваше небажання говорити про свої проблеми. Однак не забувайте, що перед вами сидить не тільки ваш замовник. Мельхіоре, я перш за все священнослужитель, тому не соромтеся оголити мені свою душу, якщо вас щось турбує.
З кожним словом, що виривалося з уст Кальскена, Мельхіор напружувався й холоднішав.
- Вони вже занадто багато пліткують про мою дружину», - вороже сказав він.
Канон зберіг дратівливу лагідність:
- Я нічого не знаю про плітки, - відповів він, - але, на жаль, про сумні істини. Багато свідків бачили в останній день святкування покровителя вашої гільдії її охопило та ж сама одержимість, чи я можу назвати це спокусою...?
Мельхіор, сам того не помічаючи, м’яв шапку в руках. Він глянув на пароха, в його очах, навколо рота таїлася майже нещадна суворість.
- Чого ви від мене хочете, ваша велебність? - спитав він нарешті рівним голосом.
Парафіяльний священик сповз зі свого чудового крісла, його короткі ноги шльопали по підлозі; він струснув сутану й гарну пурпурову рясу, дуже подібну жіночій сукні і, кружляючи навколо столу, підійшов до Мельхіора.
- Я більше нічого не хочу від вас, пане Хінтам, - сказав він, - окрім того, щоб ви швидше виконали замовлення капітулу, а також моє особисте замовлення. Пам'ятаєш, ми домовлялися?
Його тонкий і глузливий голос набув пронизливого відтінку; від своєї малості він підвів очі й свердлив ними художника, на його грудях блиснуло дорогоцінне розп'яття.
- Я зроблю все, що в моїх силах, - сказав Мельхіор.
- Зробіть це! Зробіть! - з удаваною сердечністю вставив Кальскен. - Я чекаю на малюнки, майстре Хінтам! І я з тривогою, як пастор, думаю про вашу нещасну молоду дружину... Тут справді треба щось робити, у мене таке враження, що над її головою нависла небезпечна хмара... Чи вона сумлінно виконує свої обов'язки католички?
- Так, - відповів Мельхіор, - у цьому їй нема чого закинути. Щодо того випадку під час свята гільдії...
Кальскен знову швидко підняв руку:
- Так, так, я розумію, молоді жінки, танці і хвилювання, повний місяць, бездітність... Треба з нею поводитися обережно...
Мельхіор не знайшов відповіді; в ту мить він ясно зрозумів, що небезпека, про яку казав Калскен, загрожувала тільки і виключно з боку курії.
Пастор легенько торкнувся його руки.
- Повертайся до майстерні та працюйте, майстре Хінтаме, знову візьміть до рук знаряддя своєї праці... Моліться, і я наказую вам молитися, і перш за все, за Блансінтьє, доньку Кіліаана, щоб відігнати тіні, що нависають над її головою.
Піднятою правою рукою він зробив знак хреста на рівні обличчя Мельхіора, а художник стояв так, ніби священик урочисто й безжально обвів його кругом пальця.
- Я сподіваюся отримати ваші картини ще до Різдва, всі чотири!
Мельхіор, усе ще тримаючи в руці пожмакану шапку, вже збирався було вийти з будинку капітулу, як позаду в довгому коридорі почув тонкий, пронизливий сміх - пронизливий жіночий сміх. Він обернувся: біля дверей ззаду стояла маленька Фієтьє - крихітна, але виразна в темно-синій сукні та білій хустці на голові. Її голос теж пролунав далеко, але з явною насмішкою:
- Що робить ваша дружина, майстре Хінтаме? Нещодавно я бачила її на овочевому базарі, чи, може, на рибному?.. Зраділа, що вона несе важкий кошик, інакше б боялася, що наступного моменту вона може злетіти в повітря!
Каркаючий сміх Фієтьє пролунав різко. Мельхіор відкрив рота і збирався щось сказати, крихітна жінка махнула ляльковою рукою і вже зникла в мешканні пробоща. Мельхіор зціпив зуби, видавив слово "стерво" і випав на вулицю; тільки тут він помітив, що все тіло його тремтить і промокло від поту. Безсумнівно, ця остання непередбачена зустріч у сірому коридорі була, без усіляких сумнівів, навмисним доповненням до розмови зі священиком, вона була частиною вимушеності рішення, яке прийняв його парох. Його хотіли змусити, та ні. Усі свої думки й наміри Кальскен спрямував на картину "Давид і Вірсавія", можливо, інші картини його зовсім не хвилювали. Йдучи далі, Мельхіор похмуро засміявся; він зловмисно вирішив: гаразд, вони візьмуть картини, так, він прогнеться під тиском, він змусить себе закінчити три церковні розписи, але голої Вірсавії, за якою так пускав слинки Кальскен... ніколи, ніколи!
Ієронім Босх "Відьма й плетений вулик", начерки
Тож він знову сидів з достойною рішимістю за мольбертом, а надворі перші ледь помітні вітри, мов осінні мітли, мчали містом, каштани робились бурими, а в повітрі тихо вібрували тони й звуки. Він малював свого Єноха, який підіймається на небо. Він проігнорував заяву Кауденберга про сніг, який супроводжував пожежу; на його картині патріарх і палаючі коні зменшувалися в розжареній, наповненій хмарами далечині, і він використав райські кольори адамітської спокуси. На передньому плані, на землі перед мурами міста, справжній ярмарок, ведмеді танцюють, жонглери крутять сальто, мандрівні актори грають непристойну комедію, двоє хлопців б'ються через дівчину, третій хапає її за талію і веде до лавки з вафлями; люди печуть, варять, бігають з глечиками пива. Ті, хто на передньому плані, на ярмарку, ще не бачать від'єзду на небо, але на пагорбах, що оточують місто, патріарха вже помітили, цікаві кидаються з усіх боків, кричать і простягають руки, перекочуються ліворуч і праворуч, засліплені й осмалені - Мельхіор не думав, чи годиться ярмарок, його фарси й гіркі жарти для капличного образу. Художник уже почав малювати Мелхіседека, який благословляє Авраама. Він усвідомлював, що ця картина була для нього найважчою, і тому відкладав завершення Содому і Гоморри, які були найдосконалішою роботою; полум'я й розвалені руїни не становили для нього труднощів. Він намалював Мелхіседека з ретельною деталізацією - царственим і жорстким, як старий Білеам Панкрас намалював би п’ятдесят-шістдесят років тому. Він надав йому риси обличчя ван ден Кауденберга, як і обіцяв, а потім на його чисто виголеному обличчі домалював маскуючи чорну бороду... нерішуче, долаючи вагання, неохоче, стримуючи власне небажання. Авраам дався йому легше, і оскільки він все одно думав про Білеама Панкраса, який наприкінці свого життя був схожий на патріарха, він міг використати свою пам’ять як модель. Дияволам у саду, які в гніві хотіли самі себе шмагати бичами, він надав огидні обличчя кількох монахів і монастирських священиків, яких сам, як і більшість громадян, ненавидів до глибини душі. Кожен досить хитрий неминуче впізнає їх - нажерлих і жорстоких, запальних і грубих. Він надумав, що тим синам сатани, схованим серед фігових дерев, евкаліптів та інших східних рослин, розсіє безліч злісних виродків побіля їхніх кігтів - гадюк, птахоподібних створінь, сарани та павуків, які чіплятимуться за диявольське волосся, криються під диявольські хвости.
Мельхіор ще не взявся він до втілення цих задумів, як одного осіннього вечора - міські ворота були вже зачинені після першого обходу варти - молоток обережно постукав у двері його будинку. Блансінтьє вже пішла спати, художник усе ще був у своїй майстерні. Він схопився з-за столу для малювання з раптовим відчуттям у грудях, яке, ніби вісник нещастя поклав край його й без того неповному душевному спокою. Все було як вперше, все ніби повторилося; повний сили, майже тривожний у темряві сутінків і миттєво впізнаний, стояв магістр Вільних Духів у своєму широкому плащі.
Мельхіор онімів. Він просто відступив на крок, щоб Кауденберг міг увійти до сіней поруч з ним. Магістр сам замкнув двері дому перед тим, як звернутись до Мельхіора. Вони потиснули один одному руки, якось побіжно і непевно.
- Як справи, друже Мельхіоре? Я вас налякав?
Голос Кауденберга звучав не так легко, як його слова, Мельхіор чув у ньому напругу, швидке, важке дихання. Він промимрив те, що могло бути прпийняте за привітання, і, штовхнувши двері майстерні, запросив Кауденберга всередину, а потім почав запалювати свічки: йому потрібне було світло. Він усе ще був зайнятий, коли двері скрипнули й відчинилися вдруге. До студії проскочила Блансінтьє, бліда і гнучка в довгій білій нічній сорочці.
Вочевидь вона почула голос гостя вже в передпокої і впізнала його. Мельхіор побачив, як вона затремтіла на порозі, а потім, мов скромна служниця, опустилася перед Кауденбергом у глибокому поклоні, майже осунувшись на коліна. Але вона не завершила цього чолобитного жесту привітання; з коротким дивним вигуком магістр одним кроком опинився біля неї, щоб зупинити її й підняти. Блансінтьє обіперлася на його груди, її руки спиралися на його руках. Мельхіор дивився на зустріч цих обох із жахом, повністю позбавленим подиву - наче так і мало бути, а не інакше, у всьому жаху , у всій своїй величі. Він побачив те, чого не бачив раніше, хоча знав про це весь час. Ні магістр братства, ні Блансінтьє не промовили ні слова; гість все ще підтримував молоду жінку, а вона підводилася до нього, поки, тремтячи, майже не торкнулася всім власним обличчям його обличчя. Риси Кауденберга втратили гостру, виточену маску самовдоволення, стали м’якими, ніби невидимі руки м’яли їх, як віск. Вони з Блансінтьє дивилися одне на одного так, наче Мельхіора тут не було, безмовне відкриття, запаморочливе зачарування, яке, здавалося, тривало вічність. Коли нарешті їхні обійми розплілись, Мельхіорові здалося, що Блансінтьє, приголомшена цим привітанням, хоче знову впасти на коліна, щоб висловити покору й відданість. Він мимоволі зробив крок до неї, хоча одразу усвідомив безсилість цього жесту, коли магістр майже одночасно зробив крок уперед, ніби не дозволяючи нікому стати між ним і жінкою. Блансінтьє, випроставшись, тим часом прийшла в себе; її худе обличчя випромінювало тепло й гордість, в очах сяяв впевнений блиск. І тепер, коли вона повернулася й вийшла з майстерні, вона знову здавалася вищою за Мельхіора.
Ніхто з них ще не промовив ні слова. Лише тепер Карл ван ден Кауденберг зняв своє широкий коричневий плащ й кинув його на табурет, одягнений він був скромніше, ніж зазвичай, - увесь сірий, яким Мельхіор уперше побачив його в домі Герлаха Орлі в Антверпені. Він підсунув інший табурет і сів, а Мельхіор, мов уражений громом, не рухався. Тепер у всій поведінці прибульця була стара безтурботна гордість, правда, змішана з легким примусом. Обличчя його було похмуро-суворе, широка й елегантна рука з печаткою на пальцях лежала на столі. Першим, напруживши всі сили волі, порушив мовчанку Мельхіор:
- Я бачив, - грубо сказав він.
Кауденберг-Мелхіседек звів свої чорні очі, ніби покриті на даний момент налітом обережності:
- Що ви бачили? - запитав він майже лагідно.
Знову напруживши всю силу волі, Мельхіор усміхнувся:
- Як я маю це назвати?.. Причину вашого повернення.
Кауденберг на мить опустив погляд, змушуючи себе повернутися до тихої пихи світської людини.
- Мені довелося б назвати себе шахраєм, друже Мельхіоре, - почав він, - якби я припустив, що ви вперше побачили те, що бачили, точніше судите те, що судите.
- Отже, таки шахрай? - сердито сказав Мельхіор голосніше, ніж хотів.
Кауденберг і він зустрілися очима. Таємний король стиснув уста, Його рука на столі стиснулася в кулак.
- Ви маєте повне право, - сказав він, - називати мене так, я цього не заперечую. Я обдурив хорошого приятеля, свого господаря... - Його погляд шукав обличчя Мельхіора, яке враження справила його зізнання. - Я знову прийшов, Мельхіоре, тому що я не можу винести двох речей: залишатися злодієм у ваших очах і... жити без Блансінтьє.
Мельхіор уперше почув, як Магістр Вільних Духів вимовив ім’я Блансінтьє. Воно звучало свіжо, тонко й переможно у своїй фламандсько-іноземній тональності, наче належало зовсім іншій істоті, аніж переслідувана місяцем, мучена Блансінтьє, яка називала себе його дружиною. І Мельхіор зрозумів, що кожен із них говорить про іншу жінку. Це усвідомлення вдарило його в серце подвійним лезом, жорстоким і одночасно рятівним. Він засміявся, в голові і серці чув порожнечу.
- Зараз, по меншій мірі, ви говорите відверто, - сказав він. - Великий цар Мелхиседек, князь миру і пророк майбутнього царства, грішить, як простий смертний, через красу достойної бажання жінки...
Кауденберг підвівся й відштовхнув ногою табуретку. Він підійшов до Мельхіора. Той не відступав. Жорстокість на обличчі Кауденберга, чорний як смола блиск в його очах були загрозливими. Але несподівано його риси і погляд пом'якшилися.
- Грішне падіння через красу вашої дружини, ви це маєте на увазі... - коротко засміявся він. - Як цар і пророк, як ви це називаєте... Але не таким чином, як ви собі уявляєте. Я не зробив з неї, Мельхіоре Хінтаме, просто коханку, я підніс її до тих вершин вершини, про які я вам розповідав раніше... я підняв її, як ви бачили, коли вона хотіла мене привітати... цариця, яка знову зустрічає свого царя.
Він промовив ці слова нібито невимушено, але з такою безмежною самовпевненістю, що Мельхіор спочатку онімів. Для Мелхіседека-Кауденберга не було жодних сумнівів, жодної невизначеності, як щодо володіння Блансінтьє, так і щодо місця Мельхіора в цьому клубку людських доль. Він тільки сказав те, що всі знали і чому вже дали свідоцтво.
Мельхіор випростав свою худу спину, розігнув плечі в раптовому бажанні сперечатися і промовив хриплим голосом:
- Цариця, кажете? Це я дав тобі цей подарунок, якщо колись була мова про те, що вона здатна служити даром, сін'є ван ден Кауденберг або ж Мелхіседек, або як вам подобається себе називати. З мого дозволу ви могли її здобути, але перед Богом і світом Блансінтьє все ще є моєю дружиною.
- Пошлюблена тобі священиком твоєї парафії і згідно з таїнствами Церкви, - відповів Кауденберг; це прозвучало спокійно й сухо, ніби він хотів виявити прихильність до Мельхіора, але в його промові була очевидна насмішка - насмішка сильної людини, яка давно порвала з вченням Церкви, і передусім насмішка людини, посвяченої в інші, глибші шлюбні стосунки.
Мельхіор незабаром припинив опір; його плечі обм’якли, спина згорбилася. Кауденберг нахилився до нього через стіл.
- Я не можу рішуче заперечити, Мельхіоре, ні як чоловік, ні як магістр Просвітлених, що та, яку ти називаєш своєю дружиною перед Богом і світом, належить мені з власної невимушеної волі, з того моменту, коли ти сам - і я цього не заперечую - захотів усунути перешкоди між нею і мною...- Кауденберг знизав плечима, на мить відчувши, як його пересилили спогади. - Ні, я нічого не заперечую, - продовжував він, відновлюючи силу й енергію свого голосу й постави, - так я бачив це, Мельхіоре Хінтаме, і за це я вдячний тобі від усього серця, тепер і завжди, за те, що ти був готовий дати мені цей великий і дорогоцінний дар життя, подібно до того, як твій тезка Мельхіор, мудрець Сходу й цар у своєму власному королівстві, поклав свій дар до ніг новонародженого Христа.
Мельхіор знову замовк перед цією нечуваною промовою, цим сміливим порівнянням, яке спокійно вимовив Кауденберг. Він не знав, тремтіти йому від страху чи сміятися. Він глянув на гостя; його обличчя було ще таке сповнене самовпевненості й незнищенної самоповаги, що своєю силою й простотою воно подолало останній опір художника. Він довго мовчав; жоден аргумент тут не був доречним, тут нічого не можна було довести, ні про що навіть не шкодували.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги