Диявольскі почвари - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Тейн де Фріс (Ієронім Босх, Фокусник, 1502, Saint-Germain-en-Laye Civic Museum ( Можливо, що в картинах Ієроніма Босха "сховані" голландські прислів'я та приказки, він не робив таких великих "вистав" прислів'їв, як Пітер Брейгель, але нехай ця відо ма картина буде ілюстрацією голландської приказки "Iemand in de boot nemen"

Ієронім Босх, Фокусник, 1502, Saint-Germain-en-Laye Civic Museum (Можливо, що в картинах Ієроніма Босха "сховані" голландські прислів'я та приказки, він не робив таких великих "вистав" прислів'їв, як Пітер Брейгель, але нехай ця відома картина буде ілюстрацією голландської приказки "Iemand in de boot nemen" — обманювати, водити за ніс)

— Це мені народець... ці попи, ці голі баби з головами сорок... або ж ті мазунчики, що забирають один одному з-під носа жирні шматки! Чудово! Ось ви знову справжній художник Риб, а не просто творець усіх тих чудес, які зробили вас таким відомим за кордоном... Скажу вам, я радше обожнюю ці картини, дурість, подобається нам це чи ні, є частиною нашого існування.

Уважно все оглянувши, він ще раз потис правицю Мельхіору, вагався, чи потиснути руку й Тетьє, нарешті зробив це в коридорі, і він, і злодюжка виглядали кисло, а потім зник, відмовившись від супроводу до постоялого двору.

Мельхіор і Тетьє сиділи один проти одного. Тетьє вилив решту вина до келиху Мельхіора і випив.

— Цікавий дивак, — сказав він. — Він не настільки переймався про свого Колумба, а перед вашими Прислів’ями майже не збожеволів. І гаманець у нього теж товстий, одразу видно. Чому він нічого не купив?

- Для чого? — запитав Мельхіор. - Він вірить в Страшний суд.

Тетьє знизав плечима.

- А хто не вірить?

- Але ж він переконаний, що Страшний суд вже надходить. Ти сам це чув.

Тетьє неохоче кивнув.

- Звичайно, що чув, дивні розмови: земля кругла, морю немає кінця, немає вже невідомих народів...

— Ти в це віриш? - запитав художник. — Віриш в неминучий переворот усього сущого?

Тетьє засміявся, наполовину зніяковіло, наполовину озлоблено:

- Переворот? Чим швидше, тим краще. Від цієї юдолі сліз тхне беззаконням... Але я сумніваюся, майстре Хінтам, що Страшний суд настане так скоро. Диявол присів над світом надто широченним задом, навіть для Великого Судді це буде твердим горішком.

Якусь мить Мельхіор пильно й мовчки дивився на злого Тетьє:

— Ти розумієш, Тетьє, що це відвідування має залишитися в таємниці? – сказав він.

Той зробив останній ковток вина.

- Ви коли-небудь помічали, що я розсіваю плітки? — спитав він ображено. - Навіть коли я вип'ю, то не випускаю пари з рота.

Наступними днями Мельхіор узявся за ескіз більшої картини — Вавилонської вежі. Думка про Кауденберга у поєднанні з новинами від Йоахіма Прахера, який тихо відійшов, і вони, ймовірно, знаходився з іншими посвяченими під час своєї провісницької подорожі. Мельхіор мав туманне уявлення про будівництво цієї вежі, але краще було сидіти з палітрою в руках і вдавати, що працює — тоді він міг думати, що завгодно, і Тетьє не смів надто часто його турбувати. Бо думати йому прийшлося, і ці думки ледь не проломило йому череп. Взаємне перетікання краєвидів неба один в одного, море, що оперізує землю... як же чином воно не стікає з неї, як дощ з яблука? Новини Прахера поставили нові загадки. Іноді Мельхіор сумнівався в правдивості цих повідомлень, але частіше правда поставала перед його очима в усій своїй непереборній силі і глузувала з душевного спокою. Найважливіше, найвище... Він думав про рай і пекло, які він намалював раніше, небо вгорі, пекло внизу, кожна річ на своєму місці. Але якби Земля була круглою, будь-яке припущення було справедливим лише щодо іншого, розмитого вгору та внизу, раю та пекла, загублених у безмежному просторі. Звідки мав прийти Христос, щоб судити живих і мертвих? Де він стане єдиним цілим з Адамом, вигнаним із раю, і де рай буде відновлено?

Єдиними людьми, з якими Мельхіор зараз спілкувався, були ювелір Гіслін Анкертс, скульптор Леонард і будівничий Філіп Хеннекін, хоча з останнім він бачив рідше. Після пожежі Леонард переїхав до майстерні біля собору. Старі друзі бачили, як створювалися картини з прислів'ями, і Мельхіор давно не чув, щоб скульптор так сміявся. Сам Леонард мов би заразився пустощами художника. Мельхіор помітив, що тепер, коли Леонард та його учні вирізьбили на камені останні прикраси, вони дозволили собі трохи зухвалості. Час від часу він спостерігав за їхніми дотепними задумами: двоє котів танцюють лапа до лапи, Адам і Єва за кущем, при чому чоловік показує жінці щось, що змушує її сміятися; диявол випльовує жабу. Мельхіор разом з підмайстрами бавився цим, поки одного разу не виявив серед кумедних фігур собаку, вирізьблену з туфу, яка немов би вила з піднятою головою. Леонард помітив погляд Мельхіора.

— Ви впізнаєте цю тварину? - запитав він.

Мельхіор напружив очі.

- Схоже на собаку Домініка де Фрея, нехай Бог благословить його душу.

Леонард кивнув.

— Неперевершений Колзун! Вірний аж до смерті.

— Колзун теж загинув? — запитав трохи розгублено Мельхіор.

Леонард погладив підняту кам'яну голову собаки.

— Згорів у вогні, шукаючи свого господаря... Мені здається, пане Мельхіоре, що під час пожежі й після цього нещастя ви були далеко власним серцем... - Мельхіор відвернув голову. Леонард відкашлявся і сказав: - Я сам вирізьбив цього пса з каменю. Ми поставимо його на гребені хорів, так високо, як зможемо; там нагорі він знову зможе говорити зі своїм господарем.

— Тоді ви зробили приємний для Бога вчинок, — пробурмотів Мельхіор, ще раз розглядаючи інші прикраси.

Вони були невеликі, і коли їх збудували високо в стіні над виличними арками та башточками, ніхто не побачить у них нічого непристойного, але їхні будівничі ще багато років сміятимуться з того факту, що на зло дияволу та пароху Кальсу , вони контрабандою перенесли ці кам'яні витівки в священні будівлі.

Мельхіор іноді блукав по церкві з Філіпом Хеннекіном. Хто не знав, міг подумати, що церква вже повністю добудована. Ззовні, крім різьблень по дереву, нічого не пропало. Хеннекін схуд, на його кутастій бороді з’явилися перші пасма сивини. Мельхіор бачив, як будівничий дивиться на церкву з пригніченим почуттям, як наречений дивиться на гарно прикрашену наречену. Але попри всю гордість будівничого, Мельхіор побачив, що у того є таємний страх, і зовсім не здивувався, коли Хеннекін відкрив йому це:

- Ювілейний рік минув, пане Мельхіоре, а моя церква, всупереч моїм початковим очікуванням, не стоїть готовою. Але тепер, незважаючи на вогонь і всілякі перешкоди, вона буде готовою раніше, ніж я прагнув. Зізнаюся вам, визнаю відкрито, що з трепетом і зі стислим серцем я чекаю нового її освячення, я прив'язався до цієї конструкції, я міг би працювати над нею роками.

Він не згадував про маленькі непристойності Леонарда, і Мельхіор теж проминув їх; він був упевнений, що будівничий давно знав, які прикраси майстри збираються підняти на церкву святого Андрія. Для нього була лише пишність великих ліній, арок і колон.

Навесні капітул нарешті визначив день освячення готової церкви. Месу там не служили декілька тижнів; невеликі старі дзвони були замінені новими, старий вмурований вівтар було зірвано, а на його місці встановлено новий, зроблений з алебастрових плит, які капітул виявив, що ті роками ховалися - як несподіванка, подібно до восьмикутній мідній хрестильниці, на кожній з восьми сторін якої була вигравірувана якась сцена з життя Господа. Мельхіор сказав Гісліну і Леонарду:

— Вважайте, мої Пристрасті Господні були лише тимчасовою прикрасою, тепер Кальскен дозволить їм зникнути.

Але він помилився. Одного разу до нього прийшов Хеннекін, щоб від імені парафіяльного священика - диво! — запитати, як він уявляє собі обрамлення розписів у новому нефі: це будуть мармурові рами чи скромніші, з полірованого чорного дерева? Мельхіор засміявся над дивовижною хитрістю Кальса, яка змусила його послати будівничого посередником, і Хеннекін теж усміхнувся.

- Це правда, — сказав він, — парох ненавидить вас як чуму, він проходить повз вас на вулиці, не вітаючись. Але капітул одного разу купив ваші Пристрасті і добре заплатив за них, тому, каже парафіяльний священик, він бачить немає причин, чому б це не залишалося в церкві.

Мельхіор усе ще посміхався:

— Як раз таке не кажуть про людину, яку вважають єретиком. Можливо, Кальскен бажає цим сказати, що він відмовився від своїх підозр.

Хеннекен прийняв серйозне обличчя:

— Щоб додати сенсу вашим картинам, він має надати значення і вам. Проте будьте обережні, майстре Хінтаме, по всьому світу все ще бігають сотні домініканців.

Мельхіор, однак, зберіг глузливий тон:

- Передайте вікарію, майстре-будівничий, що з цієї причини я віддаю перевагу рамам з чорного дерева.

Освячення церкви святкувалося урочисто і пишно. Весь капітул, що майже згинався під вагою жорстких, блискучих шат, хоругви цехів і світських братств, дівчини і діти з квітами, міська варта з алебардами та хоругвами – вся довга процесія тричі обходила церкву й цвинтар при відкритих дверях храму та поносному співі хору. Мавпа єпископа, спираючись на милицю, шкутильгав на чолі біля товстого вікарія архієпископа; ризи парафіяльного священика сяяли і блищали, і в порівнянні з ними його виснажене, озлоблене обличчя та кульгавість робили його старим подвійно. Церковний спів представляв новий стиль: після довгих роздумів капітул вирішив задовольнити бажання багатьох прихильників багатоголосого співу, який маніфестував себе сміливими та незвиклими меандрами, які супроводжувалися стаціонарним органом із багатьма трубами й педалями, з високими радісними тонами й глибокими басами — цим органом, за останньою модою, замінили старомодні пересувні, на подив і навіть обурення деяких людей, які дотримувались старої традиції. Слухаючи спів і гру органа, Мельхіор думав про те, як він засуджував нову музику і нових музикантів у попередніх картинах. Тепер він прислухався з найщирішим бажанням збагнути щось із цього радісного, ясного ключа, але не міг знайти в них нічого такого, що торкнулося б його серця.

Церква — стіни, алебастровий вівтар із дорогоцінними келихами й патенами[51], золота тканина й високий срібний табернакль[52] — справді король вівтарів у цій церкві, хоча гільдії запропонували фінансувати для свого патрона під тим самим священним дахом престол — усе було освячено й покроплено, першу ж месу відслужив вікарій з Кельну. З міста і навколишніх хуторів збігалися юрби людей, церква не могла вмістити натовпу, люди частково усілися на цвинтарі; матері годували дітей на могильних плитах, тут і там молодь навіть дозволяла собі блазнівські витівки, але каноніки, що змішалися з натовпом, того дня лише м'яко лаяли за провини. На його подив, Мельхіор отримав місце в церкві в середньому нефі під хорами, поруч з Хеннекіном, цеховими майстрами, вітражниками та скульпторами. Хеннекін був більш блідим, ніж зазвичай; посеред меси, коли проміння сонця в сяйві свічок, коштовностей і барв закружляло стрункими гостроверхими нефами, в радісному звучанні голосів і органних труб, на очах всього приходу будівничий розридався.

Церковні святкування тривали два дні, місто було повне жебраків, мандрівників, виривателів зубів, ведмежатників і дресирувальників мавп. Навіть дикого чоловіка з Татарії показали, вкритого довгим волоссям з ніг до голови; за півгроша вам дозволяли скубнути дещо його шерсті, звісно, ризикуючи тим, що дикун підскочить і покусає вас. Тетьє Роен в ці дні постійно був напідпитку. Мельхіор же сидів здебільшого вдома, йому набрид галас натовпу.

Хеннекін попрощався з містом; переїхав до одного місця в окрузі Хенне, щоб відновити там дзвіницю. Його остання розмова з Мельхіором була про Вавилонську вежу. Хеннекін стверджував, що всі стародавні будівлі країн Сходу мали форму піраміди, молитви цих людей були звернені до сонця, місяця і зірок, до яких вони піднімалися у своїх храмах. Він узяв папір і олівець і намалював пару загострених, фантастичних структур, як він думав, вони могли б виглядати саме так. Мельхіору шкода було, що він раніше не проконсультувався з будівничим, тоді він міг би навіть подарувати йому зображення Вавилонської вежі на прощання. Але тепер йому довелося задовільнитися тим, що подарував йому одну з намальованих Прислів’їв як пам'яткою, з якою Хеннекін, аж задерев'янілий від емоцій, і пішов.

Тієї весни Мельхіор через купців з Рейнського краю отримав листа від своїх дядьків із Клеве, написаного ризничим за їхнім наказом. Вони повідомили, що його мати вже дуже стара, хвора і потребує допомоги, тому, як тільки він отримає цього листа, повинен відразу ж вибиратися в дорогу, тому що стара бажає побачити свого сина ще раз. Лист був написаний у березні, зараз був кінець травня. Мельхіор сидів з листом у руках і вперше за довгий час задумався про матір. Стара, хвора, потребує допомоги... Скільки років було йому самому...?

Своїх років він не рахував, йому, мабуть, було за сорок, а може і за п’ятдесят. Якби він хотів, міг би обчислити свій вік; але кинув це, як давно кинув дивитися на себе в дзеркало, вважаючи це марним заняттям. Він зібрав оберемок, довірив Тетьє доглядати за будинком, дав йому грошей і помандрував до країни, звідки приїхав його батько.

Він згадав подорож, яку здійснив у юності, коли після смерті батька супроводжував матір до Клеве, де та залишилася у його дядьків. Згадав свій тодішній юнацький захват, жагу до знань і ненаситність очей. Він озирнувся навколо, інколи впізнавав сторони, які бачив давно, переважно з байдужістю, яка його дивувала, навіть трохи тривожила, бо усвідомлювала проміжок між тодішнім і теперішнім.

Коли він перетинав Рейн у Ксантені, він побачив з іншого боку, на пологих схилах пагорба, сіру будівлю, обрамлену деревами; над ним був хрест каплиці. У нього склалося враження, що саме в цій монастирській школі він вперше побачив яскраві, життєрадісні кольори, які потім перейняв від художника, що саме працював там. Мельхіор здригнувся від цього видовища, і його серце забилося швидше. Він підійшов до того боку порома, де перевізник їздив туди-сюди, тягнучи мотузку через дерев’яний каток.

– Це, часом, не монастирська школа святого Григорія, де в каплиці висить велика вівтарна картина з народженням Ісуса?

Перевізник, не відриваючись від роботи, відповів:

— Так, це монастирська школа, але я ніколи не бачив картини, про яку ви говорите. Що, заради неї мені лізти було на гору?

— І все ж, це картина великої цінності, — сказав Мельхіор.

Чоловік у солідному пристойному вбранні, схожий на чиновника чи банкіра, що стояв поряд, звернувся до Мельхіора:

- Вам подобаються картини? Якщо ви коли-небудь будете у Везелі, ви повинні відвідати Корнеліуса на прізвисько Козяча Борода, тому що у нього вогняна руда борода. Те, що робить цей художник, неможливо описати ні словами, ні пером. Почвари, дияволи, фантоми, що більш жахливих і не вигадати. І все в чистих кольорах, ви могли б присягнути, що дияволи стрибають один на одного. Кажуть, багато хто вже злякався і втік.

Мельхіор засміявся.

— Коли я вас слухаю, то можу подумати, що цей художник має якесь відношення до пекла.

Чужинець теж засміявся:

- Дехто теж так каже, але ті, хто краще знають Корнеліуса, знають, що він людина поважна, до того ж одружений на дочці священика їхньої парафії.

Тепер вже усі, хто стояв поруч, з нудьги прислухаючись до їхньої розмови, сміялися.

Подальшу дорогу Мельхіор відбув пішки, йшов ґрунтовими стежками, йшов крізь низькі ліси, ночував у стогах сіна чи в коморах і, нарешті, спитавши дорогу — пам’ять його підвела незадовго до місця призначення — дійшов до своїх дядьків. Вони не впізнали його, як і він не міг упізнати лисих літніх мафусаїлів, яких запам’ятав міцними селянами. Вони обоє були вже глухі. Мельхіорові довелося дуже напружитися, поки він не міг крикнути на вухо менш глухому, хто він такий. Вони дуже зраділи, стискали його холодними старечими руками, а по їхніх щоках текли сльози. Побачивши занедбаний, брудний будинок, Мельхіор здогадався ще до того, як йому сказали, що його мати померла. Дядько розповів йому про її життя, хворобу і праведність, а потім вони пішли на цвинтар, де вона була похована.

Могильщик провів його до могили, і Мельхіор знову почув розповідь про скромність і доброту своєї матері, про її благочестиву смерть. Він молився біля дерев'яного хреста, на якому було вирізано її ім'я, але не міг уявити собі стареньку. Він бачив матір, молодшою, ніж він був тепер, одягнену в чорне, бліду, непомітну постать, яку він колись залишив у цьому селі. Кілька днів він пробув у будинку своїх старих дядьків, які хотіли заплатити йому сто кельнських марок як частку в материнській спадщині. Він взяв десять на зворотний шлях, прокричав на вуха старцям, що решту боїться брати через страх дорожніх розбійників, і залишив їх самих, порадивши за гроші купити місце в лікарні в одному з монастирів. Вони похитали головами, сказавши, що час до лікарні в них ще є. Коли він пішов, вони пошкутильгали з ним до огорожі, а потім замахали покрученими подагрою руками.

Мельхіор повертався вгору по течії Рейну; тривала золота літня погода. Його погляд ковзав по жниварям і по шкіперам на річкових барках. У Ксантені, коли він побачив пором, він згадав історію про художника з цапиною бородою, який так добре міг намалювати дияволів і чудовиськ, що люди розбігалися від страху... Взагалі то, Мельхіор хотів побачити в школі при монастирі образ Різдва Христового, але цікавість, якого невідомого брата він може знайти тут, взяла гору.

У Везелі він залишив корабель і запитав у місті, де живе цей Корнеліус. Він знайшов її на першому поверсі старої, напіврозваленої будівлі, але сама майстерня була міцно підперта палями, простора, з широкими вікнами. Художник виявився високим, незграбним, рудим чоловіком із гострою бородою, яким його і описали Мельхіорові. Майстерня одночасно була і житлом; у кутку біля печі варила кашу огрядна жінка, а двоє маленьких сопливих дітей з голими попками сиділи навпочіпки на старих малюнках, мажучи їх і себе шматочками червоної та синьої крейди. Чоловік, жінка та діти, хоч, здавалося, не були голодні, були вкрай занедбані. Корнелій, якому Мельхіор представився як мандрівний скляр, що любить малювати, завів його до майстерні, сердечно потиснувши руку. Спочатку він показав йому дітей:

- Як бачите, шановний гість, це таїться глибоко, старший малюк тільки починає розмовляти, малий навіть ходити не вміє, а малювати хочуть обоє.

Жінка здалеку кивнула Мельхіору й продовжувала помішувати кашу.

Мельхіор говорив із Корнеліусом так само, як з усіма німцями, на своєрідному діалекті брабантської та німецької мов, але вони все одно розуміли один одного. Прибулий пояснив, що чув про славу Корнеліуса на ксантенському поромі, і рудобородий художник засяяв від задоволення. Він узяв Мельхіора під руку й повів уздовж стін, де, як Мельхіор помітив, щойно він увійшов, висіли ряди великих картин із різнокольоровими фігурами.

— Хочеш купити картину? - заволав Корнеліус, перш ніж Мельхіор встиг сказати щось інше. - Ви повинні взяти цю, сильний приклад, що засуджує ідолопоклонство та зарозумілість! - Мельхіор побачив, що на малюнку відрубана голова Івана Хрестителя, і сказав це вголос. — Ви правильно вгадали! — вигукнув художник. — Хіба це не радість для очей? Ви бачите, як тече кров, і як посміхається кат. Червонішої крові бути не може! А та підла повія, що називає себе падчеркою Ірода... ви коли-небудь бачили таке стерво? В неї така рожа, якби вона хотіла пити кров Хрестителя… бачите?

Мельхіор кивнув.

- І справді, не хотілося б потрапити в руки такої жінки. Але де ті чудовиська, якими, кажуть, ви здобули славу?

Корнеліус потер кістляві руки, борода розвіялася.

- Чудовиська... ха-ха! Це моя сила! Я продаю їх дюжинами! Подивіться, шановний гостю, що ви скажете відносно цього ось падіння поплічників Люцифера? Якщо втратите почуття, тримайтеся за мене... таке не щодня можна побачити!

Він встав з Мельхіором перед високою дошкою, куди між літаючими драконами та вибухаючим полум’ям падала орда божевільних створінь у найбезладніших позах. Цілість був намальована кричущими червоними, жовтими та зеленими фарбами, крила падаючих ангелів були обгоріло-чорними, диявольські фігури перебільшеними та важкими, навіть гіршими, ніж на картині з Іродом та Саломеєю. Корнеліус потряс Мельхіора:

— У вас відібрало мову, га? Це виходить за межі звичайної людської уяви. Ха! ха! Але в мене є надзвичайний... о, ось, — він постукав себе по лобі. — І тут, — він простяг свої кістляві руки з розчепіреними довгими пальцями. Мельхіор смиренно кивнув. Він пішов і подивився на інші картини. Там був Христос, який виганяв дияволів, стадо свиноподібних створінь із блакитно-червоними людськими головами, які плювали вогнем; потім Содом і Гоморра (хіба можна було очікувати чогось іншого?), пекельний ярмарок із процесією дияволів у масках серед пекельного полум’я, різанина невинних у Віфлеємі. Кривавий багрянець, розбризканий на картинах, здавався улюбленою фарбою Корнеліуса. Очі Мельхіора ковзали по яскравих дерев'яних розписах, але вони не зворушили його, викликали лише сміх, не кажучи вже про те, що він також став жаліти їхнього творця.

— У мене немає слів, містере Корнеліус, — сказав він нарешті. — Спитаю, де ви навчилися малювати таких чудовиськ, та ще й так карколомно?

Корнелій з таємничою посмішкою вщипнув свою руду бороду:

— Не хочу робити з цього секрету, я навіть пишаюся цим, достойний гостю. Як мандрівний підмайстер, я довго навчався у великого майстра всіх художників пекла, справжнього чаклуна всіх чудовиськ і жахів, брабантського Мельхіора Хінтама. - Він урочисто вимовив ім’я. Мельхіор витріщився на нього; рудий знову сяяв, пихатий вульгарним марнославством. — Але ти ж у вас і язик віднявся, га? А може, ви ніколи не чули про цього чарівника?

— Здається, пам’ятаю... — пробурмотів Мельхіор.

Корнеліус поблажливо засміявся.

- Він назвав мене найкращим учнем, який коли-небудь жив і працював під його дахом.

Мельхіор удавав поважну боязкість:

- Це саме те, що я справді можу уявити, коли бачу вашу роботу.

Кельнець відкашлявся і тут же запитав:

- Який із цих малюнків вам подобається? Який ви хочете купити?

Мельхіор похитав головою.

- Переді мною довгий шлях, майстер художник. Я маю їхати до Німвегена через Клеве та Рейхсвальд. Ви можете собі уявити, що я можу подорожувати з картиною на спині?

Козяча Борідка миттєво охолов. Різким голосом запитав:

— Ага, то до мене вас привела цікавість, жага нового, сильних вражень?

Борода небезпечно тремтіла. Мельхіора врятувало лише те, що біля вогнища раптово зашипіло, і понісся сморід. З каструлі з кашею, яку жінка покинула, википіла вода; рудоволосий творець чудовиськ, нібито учень Мельхіора, швидко побіг до печі. Мельхіор поклав на стіл марку на стіл, погладив дітей по волоссю і зник.

Він йшов уздовж Рейну, не знаючи, що робити далі. Одного разу двоє францисканців, які йшли до Кельна, наздогнали його, тож вони разом і здійснювали паломництво, обговорюючи події... У південній Німеччині селяни вперше підняли невідомо яке за ліком – повстання. Вони помістили на свій прапор селянський черевик - старий селянський черевик, сказав один із ченців, і під цим знаком проголосили рівність усіх людей; а другий монах запевняв, що повстання давно придушено, а за імператора Максиміліана такого роду мотлох незабаром може викликати заворушення. Крім того, зі стану неба і небесних тіл монахи пророкували багато сум'яття, страх і біда ще не закінчилися. У деяких німецьких краях серед білого дня падали з неба хрести, переважно на дітей; а коли вдарили по полотну, розтягнутому на луках для біління, знаку хреста вже не можна було видалити. Багато людей вважали, що це погана прикмета, яка означає високі ціни та чуму, і це не могло бути далеко від істини, як вірили двоє ченців. Бог гнівається на тих, хто має намір повалити старий порядок природи і плисти морями на захід, щоб потім стверджувати, що земля кругла. Мельхіор сказав, що такі заяви дійшли і до його вух, але він відмовлявся вірити, нібито люди можуть сприймати такі нісенітниці.

Ченці охоче закивали головами: є такі представлення, було б добре, щоб Господь це виправив. Вони ясно й виразно доводять, що людська сліпота й плутанина в цьому новому столітті поширюються все далі й далі. Увечері, коли вони відпочивали в корчмі біля річки, Мельхіор запитав своїх супутників, чи розуміються вони на живописі, чи знають вони щось про хороших художників. Ті заявили, що знають про це менше, ніж корова про Святу Трійцю, але один із них чув, що в Нюрнберзі живе великий майстер Альберт або Альбрехт Дюрер, який здобув славу великими Страстями Господніми, вирізьбленими в дереві. Клевський абат заплатив за копію цих картин мішком золотих гульденів — за мертві, надруковані сторінки! Якби він не зробив ту дурість, яку, я думаю, кожен назвав би гріхом і ганьбою, — продовжував францисканець, — я би ніколи не почув би про Дюрера. Дійсно, краще б ці гроші віддати бідним і хворим.

- Або францисканцям, — вставив Мельхіор. А тому, що він поставив братам жбан пива, ті голосно засміялися.

Мельхіор думав піти далі і на власні очі побачити цього Дюрера, його талант і мистецтво різьби по дереву. Давним-давно, поперше в Антверпені, він почув про майстерність цього майстра, завдяки якому за допомогою друкарського верстата можна було отримати численні відбитки, чіткі й бездоганні. Але коли він подумав про багатоденну подорож, яку йому доведеться подолати, щоб дістатися до Нюрнберга, навіть якщо він запливе далеко вгору по Рейну, він знову відчув ту саму втому й байдужість, які відчував на початку подорожі — який би це мало сенс? Крім того, випадкова думка про те, що він може натрапити на Прахера в Кельні чи в будь-якому іншому німецькому місті, посилювала його небажання.

Тож під Дюссельдорфом він розвернувся і попрямував назад. Через Йіліх і Гельдерн він пройшов пішки, але за Маасом знову зустрів купців з возами і за кілька шилінгів він міг відвезти їх в околиці свого рідного міста. Він сидів у кутку під полотняним навісом і здебільшого вдавав, що спить; йому доводилося думати про стільки речей, із заплющеними очима було легше. Він помітив, що попутники вважали його нудним і непомітним, але це його не хвилювало. Він думав про свою матір, яка померла, а він і не знав і ніколи не дізнається, як вона виглядала як стара. Це було остаточним підтвердженням його самотності. Покоління жили перед ним і народили його, і він був останнім із роду, він був бездітним, замикаючи ряди. Коли він їхав, він дозволяв собі гойдатися й трястися на піщаних дорогах й усміхався із заплющеними очима.

Раніше він ніколи не думав, чи міг би він мати учнів. Тепер він розумів, що це теж самотність. З його майстерні не виходив ланцюг, який би з’єднував одну ланку з іншою – була лише одна єдина ланка, яка зламалася. Рудий у Везелі, шахрай, який у своїй грубій простоті намагався заробити якусь монету з дурних і жахливо гидких імітацій, назвав себе його учнем. Це було радше смішно, ніж соромно. Напевно, дурень ніколи не бачив справжнього Хінтама. Мельхіор знову посміхнувся. Відірвані від його власного життя в брабантському місті, відірвані від людини, якою він був, від його роботи, від способу представлення, його диявольські виродки бродили в народі як поняття, як легенда.

Хрести падають з неба, селяни повстають на панів, на хоругви помістили селянський чобіт. Імператор посилає своїх залізних солдатів, наказує розгромити бунтарів. Тому повстання тих, хто боровся під прапором хліба і сиру, повторюється, виходить, деінде. Селянський лабіринт досі існує, хоча картина Мельхіора Хінтама згоріла. Йоахім Прахер від імені таємного короля повідомляє, що всьому наближається кінець. Мельхіор майже вірив у присмерк людства. Але водночас у ньому жив сильний, незгладимий сумнів, чи цей переворот справді настане; інші боялися. Мабуть, по-своєму Тетьє мав рацію, коли казав, що диявол надто широко лежить на землі, щоб дозволити себе так швидко вигнати. Мельхіор теж думав про Тетьє. Його останній надійний супутник - дурень, бродяга, нікчемний негідник, якого ніхто не сприймав всерйоз. А чи його самого, Мельхіора Хінтама, сприймали серйозно? Хіба це теж не смішно?

В останній корчмі, під час останньої трапези, яку він їв з мандрівними купцями, він поламав собі зуба на твердій скоринці хліба. Язиком обмацував нижню і верхню щелепи; було багато слабких місць, він пару разів вже випльовував відколоті зуби за останні кілька тижнів.

І раптом він усвідомив своє постаріле тіло, сиві пасма, що звисали на плечі, яких він раніше не помічав. Йому було цікаво, як він виглядає. Але ніде в цій задимленій корчмі не висів хоча б уламок дзеркала, в якому він міг би побачити себе. Останню частину шляху він здійснив сам і пішки, по болотах і пагорбах, через пастуші оселі, де пив молоко і розплачувався монетоами, що в нього залишилися. Біля першого ставка, береги якого не заросли очеретом і багнистими заростями, він поповз рачки до дзеркала води і нахилився над ним. Він упізнав кістляве обличчя; вода, що містила залізо, відбивала його трохи коричневим, але він знав краще — губи були ще тонші, ніс — ще гачкуватіший, шия — тонша, так що адамове яблуко сильно виднілося; все в ньому було сухе й вицвіле, все видавало смуток і впертість. Він зняв шапку, провів рукою по волоссю, потримав жорсткі пасма перед очима; вони були сірі, як старий кіт, сірі, як сутінкове небо. Деякий час він мовчки лежав біля води. Він знав, як він зараз виглядає... Він почувався затхлим і занедбаним, як будинок, що розвалюється.

Ієронім Босх, Автопортрет, 1508, олівець. сангіна

Йому спало на думку, що в такому самому вигляді не набагато молодший, він бавився думками про своє останнє велике кохання, про те, що він хоче шукати свободи з жінкою, чиє ім’я він ніколи не вимовить тепер. Він голосно розсміявся — цього разу над собою.

Коли увечері він увійшов у свій дім через садові ворота та задній сад, де на землі ще ріс плющ, він почув з кухні голоси чоловіка і жінки. Чоловічий голос належав Тетьє. Мельхіор з цікавістю повернув ручку й увійшов до кухні. Тут було тепло і димно, явно щось варилося, пахло кашею. Тетьє сидів за столом і різав ножем тонкі скибки копченого м’яса. Позаду, біля печі, Мельхіор побачив жінку, яка стояла на колінах і пхала в вогнище поліна й гілки. Вони обоє були захоплені розмовою і не почули, як увійшов хазяїн. Тетьє опустив руку з ножем і втупився в Мельхіора. Жінка швидко підскочила і стала, опустивши руки. Вона була невисока на зріст, вдягнена убого, не дуже чиста, з волоссям, що визирало з-під чепця на один бік, але її обличчя з носом мопса і розчервонілими щоками мало, незважаючи на чи, можливо, через її збентеження. щось добродушне і задоволене. За її рум'янцем і розхвильованими очима Мельхіор здогадався, що вона знає, хто стоїть перед нею. Нарешті Тетьє вигукнув:

- На кістки всіх спалених мучеників!

— Іменем Бога вітаю вас обох, — сухо сказав Мельхіор. – А може я прибув занадто рано?

Жінка в засмальцьованому фартусі з наївною посмішкою ламала руки, а Тетьє, нахабно всміхаючись, вигукнув:

— Яка радість, майстре Хінтаме! Вітайте! Він потиснув руку художника, а потім указав на жінку: - Це моя Ірмлінда, пане. Мельхіор кивнув, а Тетьє взяв збентежену Ірмлінду під руку й підтягнув її ближче. - Я познайомився з нею і одружився з нею, поки вас не було.

Мельхіор наморщим чоло.

- Ви одружені?

Тетьє знизав плечима, як світська людина.

- Ніхто ніколи не шкодував про шлюб в молодості. Моя Ірмлінда – гарна дівчина, тому я зв’язався з нею таїнством за вченням Святої Церкви і перед вівтарем.

Мельхіор знову кивнув:

- Після чого молода пара звила гніздечко в моєму домі.

Тетьє застиг.

- Я дозволив собі це, — сказав він. — Але якщо ви не зможете погодитися з Ірмліндою, будь ласка, можете викинути нас обох за двері.

Мельхіор глянув на Ірмлінду та її червоні щоки:

- Я не маю нічого проти Ірмлінди, приятелю, але я не був готовий до одруженого управителя.

Тетьє кинув на нього лукавий погляд.

- Я розумію вас, пане; нехай той, хто є неприємно здивованим, нехай отримає радість хоч з іншого боку. Але я клянусь вам, господарю, що ми з Ірмліндою полегшимо ваше життя. Незабаром ви помітите, що Ірмлінда чудово готує, а які пончики вона робить...

Мельхіор вийшов з кухні й пішов до майстерні. Тетьє пішов за ним. Він був веселий і в гарному настрої, бачачи, що Мельхіор не сердиться.

- А ваші Прислів’я, — палко сказав він, — вже наполовину продані. До того ж у ваші двері стукало двоє іноземців і мало не завили від розчарування, коли вас не знайшли. Але один придбав дві, а інший, більш старший і вишуканіший, навіть три картини.

Мельхіор побіг до нової кімнати. Приміщення мало чіткі сліди подружнього життя Тетьє: з'явилася нова табуретка з сукнями та панчохами, пара жіночих туфель в одному кутку, нічний горщик у іншому, ліжко незастелене. Ірмлінда, без сумніву, була чесною жінкою, яка вміла робити пончики, але вона не була ангелом чистоти. Мельхіор одразу побачив на стінах порожні місця, залишилося лише чотири картини. Він звернувся до Тетьє і грубо схопив його за каптан:

- Нещасний наречений, — вигукнув він, — щось зробив із картинами?

Тетьє спокійно вивільнився з хватки Мельхіора:

— Думаєте, я їх надурив, щоб за виручене відсвяткувати весілля? - Він просунув руку пазуху, і Мельхіор побачив у нього на шиї на шнурку мішечок. Тетьє зняв його і подав художнику. - Ніхто не може купити шедевр Мельхіора Хінтама за безцінь, — сказав він з гідністю. — У цьому мішечку тридцять дукатів, твердих срібних дукатів, я кожен зубами пробував.

Мельхіор, здивований, зважив гаманець у руці:

— Тридцять дукатів! Але це втричі більше, ніж варті ці картинки.

Тетьє лукаво засміявся.

- Втричі більше, ніж вимагали б ви, — відповів він, — але це зовсім інша річ.

Мельхіор повернувся до майстерні, кинувся на ліжко й сміявся довго-довго, аж перехопило дух.

Тож Тетьє та Ірмлінда продовжували жити у верхній кімнаті, як і раніше, Мельхіор — у майстерні. Маленька червонолиця жінка ще не могла подолати свого збентеження й мовчазності до Мельхіора, але іноді з кухні чи кімнати нареченого й нареченої доносилися веселі, голосні розмови. Він очікував, що через цих двох у місті буде багато сміху й балачок, адже всі знали, з якою хитрістю Тетьє вмостився в його домі. Але незабаром він помітив, що його фактотум і його дружина не дуже про це піклуються; були й серйозніші справи.

Одним із перших Мельхіора на вулиці зустрів Лодовійк Дакенессе і ласкаво-доброзичливим тоном поцікавився його здоров'ям; виявилося, що він підійшов до Мельхіора лише для того, щоб повідомити йому деякі новини: до кінця літа молодий герцог Філіп, син Максиміліана, гідний чоловік іспанської принцеси, а отже, майбутній король Кастилії, вшанує місто візитом. Мельхіор помітив рум'янець марнославства на постарілому обличчі адвоката; Дакенессе насилу випрямив зігнутий торс:

- Знаєте, майстре Хінтаме, що після пожежі я бавився з Його Високістю при брюссельському дворі, щоб просити допомоги у відбудові нашого міста... А тепер він прибуває сам подивитися, як наше місто постало з руїн». - Мельхіор відчув, що старий адвокат глибоко вірить у те, що саме він своєю зворушливою місією сприяв, якщо не став причиною, візиту принца. — Справді лицарський юнак, — промовив Дакенессе голосом, сповненим благоговійної покори, — як могло бути інакше? Габсбурзька та бургундська кров! Не даремно його називають Красивим.

Він скерував свій погляд в небо.

- Але він також успадкував, якщо я не помиляюся, безрозсудність бургундців, — втрутився Мельхіор.

Адвокат вимушено посміхнувся.

- Ах, ви не повинні вірити всім чуткам про герцога, заздрості натовпу немає меж.

Він вклонився й незграбно пішов геть.

Про майбутній візит герцога вже говорив весь світ. Тетьє Роен, хоч одягнений, ситий і з дахом над головою, думав про своїх минулих менш щасливих товаришів:

- Якби він, тільки увійшовши до міста, — повторював він, — щедро насипав грошей!

У кращих шинках робили парі, чи герцог, як і його дід, візьме з собою в цю подорож для розваги своїх молодих дівчат і скільки їх буде. Перед ратушею, де сяяли нові карнизи зі свинцевих квітів і листя та гарніші, важчі флюгери з позолоченого заліза, була встановлена дерев'яна скринька, куди громадяни могли кидати гроші – прийом герцога коштував дорого. Рада Двадцяти Чотирьох скликала художників і ювелірів, а також скульптора Леонардо і доручила їм намалювати ескізи пари тріумфальних воріт. Леонард, напівзніяковівши, сказав про це Мельхіору:

- Це тобі вони повинні були б доручити цю роботу — хоча б дозволити тобі взяти в ній участь.

Мельхіор обійняв старого друга:

- Ти думаєш, я цього хотів?

Леонард пробурмотів, що все-таки ганьба пропускати Мельхіора. Але той анітрохи не образився:

- Але ви ж про це думали, чи не так? Крім того, я не дуже чемно виразився про Його Високість при Дакенессе.

- Фі! — вигукнув Леонард. – Коли би ви чули, що самі ці великі пани говорять про герцога — в таємниці, звичайно...

Мельхіор побачив ці триумфальні ворота на власні очі, коли Тетьє повідомив йому, що ті майже готові.

- Справжня велич, - казав він, - видовище, яке зворушує серце, хоча треба пошкодувати про великі кошти, які на нього пішли.

Мельхіор пішов до Брами Дерев, через які герцог Філіп мав увійти в місто. Навпроти воріт, між двома колонами, пофарбованими під колір сірого мармуру, височіла могутня арка з лаврових гілок і дубового листя, теж вирізьблена з дерева, на товстих сплетіннях листя висів орден Золотого Руна, завбільшки зі справжню вівцю, викуваний одним із різьбярів по дереву й покритий позолотою.

Ще більше вражали ворота, через які герцог мав в'їхати на Великий Ринок. На обох колонах, що тримають арку і оповиті живим плющем, блищав на половині висоти фазан потрійної величини, виготовлений із високою майстерністю й великим коштом х пір’я та намистин, а очі його були з перлів; хвіст різнобарвного птаха зі справжнього фазанового пір'я тріпотів на вітрі. У верхній частині воріт лежала величезна гіпсова мушля, на якій мала стояти статуя оголеної Фортуни в натуральний зріст із опаскою на очах.

Леонард і його люди були зайняті втягуванням статуї наверх та закріпленням її в мушлі. Богиня по-дитячому всміхалася; в одній руці вона тримала позолочений меч, в іншій позолочену чашу, соски її грудей були з червоного гірського кришталю. Глядачі, переважно чоловіки та підлітки, стояли навколо, милуючись цим сміливим новомодним витвором мистецтва, їхні гучні крики та сміх дзвеніли в повітрі при вигляді могутньої богині щастя. Вони нагадували Мельхіору котів, які повзають навколо сковорідки з салом, що висить надто високо, щоб їм було лизати. Мельхіор підійшов до Леонарда, який зі страхом дивився, як Фортуна гойдається на мотузці.

- Ти добре зробив, друже, — сказав він, — це шедевр.

Леонард усе ще здавався Мельхіорові трохи розгубленим і зніяковілим. Він побіжно посміхнувся:

- Нехай Його Високість побачить, що ми тут теж не відсталі й не боязкі — крім того, слід подбати про те, щоб підлеститися до його недоліків.

У день приїзду герцога Мельхіор, на відміну від Тетьє та Ірмлінди, залишився вдома. Він міг легко уявити, якою буде церемонія: бургомістр і Справедливі стояли навшиньках, чекаючи повідомлення від герольда, щоб виїжджати за місто й урочисто вітати суверена. Сам герцог Габсбург, з товстою нижньою губою, і його свита на конях - все це в шовках і парчі, оксамитах і сріблястих тканинах, багато ланцюгів, золоті шпори, пір'я на капелюхах.

У своїй майстерні Мельхіор почув високий прискорений звук дзвонів, веселий грім сурм, лункий залп аркебуз на валах; тепер Філіп, що в’їжджає, мабуть, має перед собою тріумфальні ворота із золотим руном, і, звичайно, він звертається до радників кількома ласкавими словами мовою країни – ці бургундці розумні, вони живуть на французький манер, але знають, як себе представити. по-нідерландськи - і він їде вулицями, де пажі сиплють монети бідноті, що зібралася вздовж маршруту... Тепер настав час воріт із фазаном, австрієць виходить на Великий Ринок, над його головою велика, гола, сліпа Фортуна, знову фанфари, дрібний стук барабанів, крики - все це проникає в майстерню, де сидить Мельхіор. Він бездумно тягнеться до паперу та кольорових олівців і помічає, що, прислухаючись до радісного гомону, малює самотній лісовий краєвид, а між ледь хвилястим листям босоногого відлюдника, який терпляче стоїть на колінах перед своїм скитом.

Ієронім Босх. Святий Антоній, після 1490, Прадо, Мадрид, фрагмент

Ірмлінда й Тетьє повернулися лише в сутінках; Мельхіор розігрів залишки їжі собі на обід. Вони обидва були втомлені та схвильовані, Тетьє невимушено базікав про безкоштовне пиво та гарячі рубці на Ринку та шкодував, що не міг побачити герцога зблизька; між ним і натовпом завжди стояв ряд збройних людей, і більше того, ці великі пани після в'їзду залишалися, переважно, в ратуші, щоб обмінюватися тостами. Лише раз герцого з’явився на зовнішніх сходах і кивком голови привітав натовп. Нарешті, на Ринку було показано видовище, а саме здобуття золотого руна.

Про виставу Тетьє розповідав без особливого захоплення; він лише наполовину розумів акторів, деякі з них погано знали свої ролі, а крім того, це справді була річ, приготовлена наспіх, чи не в останню мить. Мельхіор відправив їх обох до кімнати відпочити, і незабаром почув, як вони хропуть. Нарешті він ще раз розглянув свій малюнок і раптом захотів бути тим самітником, який знайшов самотність і спокій душі.

Наступного дня Тетьє знову зник, наказавши Ірмлінді нарешті пригостити Мельхіора смачним обідом. День був тихий, жоден гомін ні труб, ні дзвонів, ні барабанів не порушував полуденної тиші: мабуть, герцог радився з Праведниками або розважався в своїх кімнатах. Мельхіор знову вийняв дошки з ескізами Вавилонської вежі, коли почув з вулиці дедалі більший гомін, голоси й кроки, найдужче верещали діти. Шум наближався й зупинився перед дверима його будинку. Художник відклав приладдя для малювання й відсунув мольберт. Молоток вдарив у його двері.

Він почув, як Ірмлінда відкриває, видає з себе голосний крик жаху і біжить на кухню. На вулиці почувся сміх. Мельхіор вийшов у сіні, у нього тремтіли коліна. Перед ним стояли троє юнаків приблизно одного й того ж віку, лицарі, одягнені майже однаково на його незвичні придворні очі, хоч їхні короткі дорогі дублети різнилися за кольором: пурпуровим, синім і золотим, і вони були облямовані вузькими пасками горностаю. На шиях у всіх трьох були широкі ланцюги з орденом Золотого Руна, у всіх трьох були тісні смугасті колготки та рукавички з тонкої срібної шкіри; двоє юнаків запхали їх за пояси, третій тримав одну рукавичку в лівій, одягненій в рукавичку руці. З їхніх беретів звисали довгі, до плечей, рясно плісовані шовкові китиці. Мельхіор одним поглядом оглянув трьох юнаків і побачив, що в одного з них на береті золотий дзвіночок. Це був молодий чоловік із важким підборіддям, повними губами й орлиним носом. Однак перше приголомшливе враження від цієї придворної пишноти в його домі не приголомшило й не збентежило Мельхіора настільки, щоб він не впізнав героя дня. Він підійшов до Філіпа з глибоким поклоном. І ще в низькому поклоні він мав враження, що герцог навмисно взяв із собою своїх супутників, щоб піддати його випробуванню. Коли художник підвів очі, то побачив, що Філіп сміється.

- Браво! — скрикнув він. — Ви мене пізнали!

Він з цікавістю озирнувся: облуплений розчин підлоги, табурет без подушки та спинки; пара гачків на стіні. Двоє юнаків, що його супроводжували, ще більше здивовані убогою обстановкою озирнулися, потім переглянулися. Мельхіор штовхнув двері майстерні. Першим увійшов герцог, а за ним лицарі. Вони зупинилися й знову озирнулися. Мельхіор бачив, як на їхніх обличчях росте розчарування. Він приніс стільці й запропонував герцогові високий зі спинкою, швидко підкинувши на нього пару подушок. Перевертаючи мольберт із розпочатою картиною, він почув, як князь каже одному з юнкерів:

- Заради Бога, Равенштайн, вийди і прожени цей натовп... тобто чемно попроси їх піти.

Юнкер у синьому каптані вийшов на вулицю, де радісно кричав дедалі більший натовп. Мельхіор усю свою увагу звернув на Філіпа. Герцог подивився на нього, неприємне здивування все ще малювалося на його обличчі. Нарешті він запитав:

— Це ви — Мельхіор Хінтам, чи не так?

Мельхіор уклонився, цього разу коротше:

— Я - Мельхіор Хінтам, до послуг Вашої Високості.

Герцог засміявся:

— Гм... Мушу відверто зізнатися, що мені було дуже цікаво, я хотів вас побачити й відвідати особисто. У Метиса та Мемлінга виглядає інакше.

Нідерландський акцент герцога звучав по-південному, можна було відчути, що він зазвичай розмовляв французькою; слова злегка не підхдили.

Мельхіор витягнув руку в короткому жесті:

— Прошу вибачення Вашої Високості за моє скромне оточення; Я знаю, що це різко контрастує з тією честю, яку ви надаєте мені.

Філіп Красивий кинув на нього недовірливий погляд, а потім швидко переглянувся з дворянином, який залишився в майстерні. При кожному русі його голови дзвіночок на береті тихенько дзвенів, герцог, здавалося, вже не чув цього звуку.

Перед будинком зчинився гомін. Коли Філіп нарешті сів, лицар на ім'я Равенштейн повернувся до студії. Принц наказав їм обом теж сісти, і вони зайняли свої місця на твердих табуретах. Мельхіор відчував їхні погляди, передусім відчував, що вони вважають його простим плебеєм, який не вартий такої уваги з боку імператорського сина.

Ерцгерцог почав повільно говорити:

— Перш за все, майстре Хінтаме, я маю сказати вам те, що ви вже знаєте: ваша слава дійшла аж до Брюсселя. Про вас думають і говорять по-різному... Я особисто вами беззастережно захоплююся. Мій двір придбав пару ваших Танців смерті. Вони... — Він шукав потрібне слово, потім клацнув пальцями, а Мельхіор непорушно слухав. — Ну, як це сказати... Ой, вони чарівники! Я можу дивитися на них годинами. - Мельхіор втретє вклонився. Погляд князя знову провів по стінах. — Це все, що у вас є з інших робіт?

Мельхіор, затинаючись, виправдовувався, побіг до кімнати нагорі й повернувся з чотирма малюнками прислів’їв. Філіп нахилився над ними й уважно оглянув їх, потім засміявся й запитав у художника, що представляють ці картини. Мельхіор пояснив, Філіп розсміявся голосніше: "Карнавал з одних лише веселощів!" Він простягнув руку: «Я купую їх, майстре Хінтаме, вони вже продані, вони мусять їхати до Брюсселю". Він підвівся й пішов уздовж стіни, зупиняючись то тут, то там зі сміхом, а потім став серйозним перед антверпенською Спокусою. – Гей, гей! — вигукнув він і вказав на своїх двох молодих, нудьгуючих товаришів. Ті прийшли подивитися на картину разом з герцогом. І коли вони швидко розмовляли з Філіпом французькою, Мельхіор помітив, що вони вже не так сильно його недооцінюють. Юнаки повернулися на свої місця і продовжували перешіптуватися між собою. Через деякий час до них підійшов герцог. Вони встали, Філіп поклав руку кожному на плече і сказав щось таке, що змусило їх посміхнутися. Вони вклонилися герцогові, милостиво кивнули Мельхіору й вийшли з майстерні та з дому.

Герцог зітхнув:

- Боюся, що ці панове не є справжніми експертами з мистецтва, краще, щоб вони пішли. - Він знову сів у високе пряме крісло й підсунув подушку під пахву, щоб рука вільно звисала. — Мушу вам сказати, майстре, що не можу приховати свого подиву. Що з тобою насправді відбувається? Знатні особи цього міста говорять про вас… — він завагався.

— Мов про бідного, спотворений віспою члена родини, — доповнив Мельхіор.

Герцог широко розплющив очі і голосно розреготався:

- Тоді ви жартівник не тільки в своїх картинах, — вигукнув він. — Що стосується вас, зовнішність не повинна бути орієнтиром, це я сказав своїм панам! Майстре Хінтам, чого вам не вистачає як людині? Ви, такий талановитий і такий відомий, живете тут... вибачте, як простий маленький ремісник.

— Яким я і є, — спокійно відповів Мельхіор.

Філіп зробив нетерплячий жест, наче обидва розуміли, що це нісенітниця.

- Чому ви тут у цьому місті? Давайте будемо чесними: це гарне місто, де багато старанних і не надто розпещених людей... Але все-таки це діра, якщо подумати, ви б могли комфортно і заможно жити побіля мене в Брюсселі чи в будь-якому іншому місті, в Генті, Брюгге чи Антверпені .

Мельхіор уставився в підлогу.

— Дерево пустило корені тут, — сказав він. - Ви не можете їх заперечувати, а тим більше відрубати.

Герцог відповів, легко махнувши рукою:

- І все ж ваша робота... Я бачив ваші Страсті сьогодні вранці в церкві капітулу – на мене вони справили враження, що ви орел, якого загнали в гніздо дрозда. Ваші крила якось підрізані. - Мельхіор усе ще дивився на плити підлоги, тихенько дзвенів дзвіночок на капелюсі князя. — Ви надто скромний, майстре, навіть не скаржитеся.

Мельхіор поглянув на герцога:

— На що б я скаржився, Ваша Високосте?

Філіп ляснув рукавичкою по коліну:

- Я не хочу вступати в суперечку про ваше життя та манери, пане! Кожен за власною звичкою - хіба це теж не нідерландське прислів'я? Однією, і не менш важливою, причиною, чому я прийшов сюди, є бажання, щоб ви намалювали для мене картину - я б сказав інакше: для мене було б честю, якби ви намалювали для мене картину. - Він почекав кілька хвилин: - Твір, гідний вашого імені! З певною кількістю цих... як їх назвати... диявольських почвар.

Він засміявся.

Мельхіор теж усміхнувся:

— Ваша Високість чудово знає, що диявольських створінь не існує.

Філіп схрестив стрункі ноги, одна з них стирчала в гострому черевику із золотою халявкою.

- Але ви зробили їх живими — на своїх картинах!

Мельхіор похитав головою.

- Це правда, я малював диявольських чудовиськ, доки вірив, що бачу їх навколо себе.

Філіп посерйознішав:

— Ви маєте на увазі, що зараз ви їх не бачите?

Мельхіор глянув на дорогі гостроносі черевики герцога, на обтислі рейтузи, на руки в кільцях і відполіровані нігті. Він не знав, навіщо йому ця відверта розмова з цим багатим молодим модником, який володів чвертю Європи, не кажучи вже про далекі золоті острови Катаю, які відкрив генуезець Колумб для іспанських монархів, які він теж успадкує. Він не знав, навіщо йому конфіденційно розмовляти з сином імператора, який наказав стратити сотні відчайдушних бунтівників. І все ж він сказав:

— Я все ще бачу диявольських потвор, ваша величносте... Я бачу їх у вчинках людських. Людина сама є диявольською почварою.

Настала тиша. Філіп Австрійський подивився на Мельхіора, насупивши брови, і на його сильному, гарному обличчі було написане запитання:

— Тоді, майстре, що ви як художник хочете малювати?

Мельхіор показав на маленькі малюнки на столі:

— Людина, коли старіє, більше любить сміх і глузування.

Філіп спер голову на руки.

— Кажуть, що насмішка — це зброя. Але ви, напевно, не хочете сказати мені, пане Мельхіоре, що сміх — ваша єдина зброя проти зла світу... Ви повинні створювати твори, важливіші за ці Прислів’я, хоча їх втішність на вагу золота.

- Іноді, мій герцог, — відповів Мельхіор після деякого вагання, — я переконуюсь, що сказав достатньо — через несмішливе і через гірке глузування.

Філіпа, здавалося, здивувало якесь приховане звучання в голосі художника.

- Це звучить похмуро, майстре.

Мельхіор зітхнув:

— Ні в якому разі... Я мав справу з людьми, і вони спонукали мене дивитися на світ як на арену потворності. І те, що я перестав малювати світ таким чином, може бути пов’язане з моїм очікуванням, моєю надією на якийсь інший, менш жахливий людський рід.

Герцог подивився на нього пильно, з подивом:

— Значить, все ж-таки, з надією?.. А як, думаєте, можна переробити людей, диявольських потвор здолати?

"Дурне панібратство", — подумав Мельхіор. Серце його глухо закалатало: у ту мить він ясно усвідомив, якою має бути відповідь на запитання Філіпа, відповідь, яка була результатом його власного життя: велику революцію можуть здійснити лише самі люди. Це відкриття пронизало його, як жар, що розтопив у ньому опір і страх, — відкриття радісне й небезпечне водночас. Він відчув, як кров прилила йому до обличчя, він усвідомлював, що герцог все ще дивиться на нього допитливим і серйозним поглядом.

- Переворот має бути можливим, — вимовив він із зусиллям, хриплим голосом, — скажемо, завдяки втручанню Бога. Є люди, які вірять, що незабаром настане час Святого Духа – вони називають це Третьою Ерою Світу.

Філіп провів пальцями по міцному, гладко виголеному підборіддю:

- Ті, хто вірить у це, пане Хінтаме, — сказав він, усе ще в задумливому настрої, — є єретиками. - Мельхіор побачив здивування в зелених, відблискуючих карим, очах герцога здивування та якусь невиразну поблажливість чи лагідність, що переважали над початковим неспокійним оглядом. Нарешті Філіп знову заговорив: - Було б прикро, майстре, і це було б великою втратою, якби з будь-якої причини ви утрималися від малювання диявольських почвар. Ви й ті виродки — чи можна так сказати? – є одним і тим самим.

Мельхіор засміявся.

— Це можна було б висловити, ваша величносте, і хто знає... — він замовк.

У цю мить йому прийшла в голову нова думка, і було дивно, що пломеніюча славна присутність імператорського сина пробудила в ньому внутрішню яскравість. Ось ідея створити мальований образ світу востаннє, з диявольськими чудовиськами чи без них, великий, всеохоплюючий, свого роду Страшний суд...

Мабуть, він усміхнувся, бо Філіп хтиво сказав:

- Хто знає? Як ви думаєте, майстре, чи можете ви знову повернутися до свого старого доброго і, смію сказати, затьмарюючого все і вся, мистецтва?

Мельхіор схилив голову:

- В картині можливо все.

- Чи можете ви виконати роботу, про яку я казав, як Страшний Суд?

На мить згідність їхніх думок видалася майже смішною.

— Можливо, — відповів Мельхіор, натхненний несподіваною сміливістю, — я міг би намалювати інший Суд для Вашої Високості... Перший Суд.

Князь ніби здивувався.

- Як це - перший?

— Адама й Єву вигнали з раю, — сказав Мельхіор.

Знову запала тиша. І вони знову перезирнулися. Герцог грався рукавичками, примружене чоло і серйозна задумливість юнацького обличчя робили його ще молодшим. Він опустив очі і обережно запитав:

— Чи повинен я зробити з ваших слів висновок, що у вас в коханні були погані переживання?

Мельхіор сидів нерухомо:

- У мене був великі, надзвичайні і цінні переживання, мій герцог, і на додаток привілей таланту. Насправді, більше нічого бажати і не потрібно.

— І все ж кожен з нас бажає чогось... завжди, — швидко сказав Філіп. Якийсь дивний спокій не полишав Мельхіора. Філіп ляснув рукавичками по коліну. - Майстре Хінтаме, ви найскромніша людина у вашій гільдії, яку я коли-небудь зустрічав... і тому ви, мабуть, найбільш вільна людина.

Мельхіор дивився на це габсбурзьке обличчя поверх білосніжного оздоблення з брюссельського мережива й горностая, поверх золотого ланцюжка з орденом Золотого Руна, і йому спало на думку, що цей ерцгерцог мав дивовижну проникливість розуму, яка могла працювати в два напрямки: вона мже нищити людей і їх же підносити. Якусь мить він заздрив молодому правителю. Тоді він зрозумів, що його останнє зауваження змусило Філіпа ревнувати. Найвільніша людина... Він, Мельхіор Хінтам, був вільний, він був здивований, виявивши це - найбільш вільним від усіх, кого знав.

Задзвеніли дзвони. Філіп глянув на Мельхіора, як школяр, якого викликають до школи на урок катехизису:

- Дзвони! Рахувальники часу! Обов'язки! Знатні особи, почесні громадяни, високопосадовці... - Він підвівся, поклав руку Мельхіорові на плече. - Забудьте про той Перший суд і подумайте насамперед про Страшний суд. Замовлення залишається в силі так довго, скільки самі побажаєте— тихенько задзвенів золотий дзвіночок. - І поки я не забув: хочу бачити вас сьогодні ввечері моїм гостем на великому бенкеті в Ратуші. Я хочу, пане Хінтаме, покарати гординю деяких людей, і для мене буде найбільшою радістю бачити вас там. Моє запрошення сприйміть як наказ.

Мельхіор провів герцога до дверей дому. На вулиці все ще був великий натовп, який міський сторож тримав у покірності. Не встиг Філіп з'явитися на порозі, як пролунали крики, і почалася тиснява. Двоє молодих лицарів, які пішли раніше, з’явилися поза натовпом, тепер уже на конях; їх супроводжував конюх, який проводив осідланого коня до порогу хати. Філіп кивнув людям, що аплодували йому, і ті негайно оточили його, хоча стражі відчайдушно відтісняли людей, розчищаючи шлях правителю. Герцог підійшов до свого коня й сів у сідло, поки вартові розганяли глядачів. Троє лицарів і конюх поїхали. Натовп побіг за ними. Мельхіор пішов додому і замкнув двері.

Тетьє стояв у сінях, мабуть, вийшовши з кухні.

— Я все чув, господарю! — сказав він, безсоромно вискалюючи зуби. - Мені вистачило сміливості притулити вухо до дверей... Усі Прислів’я продані, а до того замовлення на картину.

Мельхіор підняв руку, хоч гнів його був не щирим.

— Отже, ти був тут?

— Я щонайшвидше побіг додому, — сказав шахрай, — як почув, що наступник трону пішов до вас... до того ж, пішки.

- От шельма! — вигукнув художник.

Тетьє знизала плечима.

- Ти той, хто ти є. А цей великий пан, якого звуть Красивим... Я придивився до нього, стоячи з тильного боку дверей. У нього борода, як у лускунчика для горіхів, а носяра у нього занадто стирчить впере, як на мій смак. Крім золота і дорогоцінного каміння, я не можу знайти на ньому нічого прекрасного.

Мельхіор глибоко зітхнув:

- Тетьє, — сказав він, — сталася жахлива річ. Герцог запросив мене на бенкет до Ратуші.

Тетьє підвів очі.

— І ви називаєте це чимось жахливим? Та ви повинні відчувати себе як у раю! Ви піднімаєтесь мов ангел... і тягнете Ірмлінду і мене за собою.

Коли ввечері Мельхіор одягнув свій найкращий каптан і свої найкращі штани — від них трохи пахло після того, як вони довго лежали в скрині, — Тетьє з вимитим обличчям і воронячим пером на старій шапці стояв у передпокої. Мельхіор грізно зиркнув на нього:

— Ти знову виходиш?

— Я йду з вами, - відповів Тетьє. - Всі пани ходять до Ратуші з челяддю, чого ви повинні йти один?

Мельхіор голосно розсміявся:

— І слуги влаштовують другий бенкет у кухонних підвалах?

Тетьє схрестив руки:

- Якщо Бог і мій небесний покровитель хоч трохи допоможуть...

— Я беру тебе із собою, — сказав Мельхіор, — для твоєї, а не для своєї втіхи.

- Про що і як тут не йдеться, — голос Тетьє знову набрав зухвалого відтінку.

Коли Мельхіор у супроводі Тетьє прямував до Великого Ринку, він помітив, що люди вітають його частіше і з більшою приниженістю, ніж останнім часом. Перед ратушею стояла почесна варта, цехові хоругви півколом оточували будівлю, у залізних підставках горіли смоляні факели. Двоє міських радників зустріли Мельхіора з незвичайною радістю біля підніжжя сходів і показали Тетьє — волоцюга точно знав, що на нього чекає — вхід до підвалу, де слуги мали чекати обрізки з панських столів. Нагорі бургомістр Церклаес сам прийняв Мельхіора з простягнутими руками, майже притис його до серця. Інші панове, яких він зустрів у передпокоях, були більш небагатослівними, але, звичайно, всі знали, що герцог відвідав Мельхіора у нього вдома, і поводилися відповідно. Разом з ним до бенкетної зали увійшли староста Юстус Сюетмонд і старий нотаріус Генрікус Вольфііус, які все ще розмовляли. Мельхіор побачив, як в зал вступав, шкультигаючи, мавпа єпископа в парадних шатах, оточений цілою свитою каноніків. Кальскен теж побачив художника і навіть люб’язно дозволив йому першим кивком привітати присутніх.

Мельхіору показали місце за столами, розташованими у вигляді підкови, зал був заповнений, ерцгерцог казав чекати на себе. Музиканти зайняли свої місця на галереї, у канделябрах горіли найтовстіші свічки, по стінах були розвішані гірлянди квітів, дружини знатних людей і майстрів гільдій нарядилися найгарніше й барвисто; Мельхіорові вони здавалися — він не міг змінити цього враження — балакучими, пустоголовими птахами, які переміщалися в усі сторони. По залі бігали пажі, спритні, як кольорові павуки, свита панів сяяла барвами мов жуки й метелики, а десь у кутку стояло скупчення ще гарніших чужих птахів із червоно-золотими чубами — в них одразу можна було впізнати тих міньонів[53], яких герцог і його наближеними в подорож в якості живих іграшок.

Коли мажордом сповістив про прибуття правителя ударом жезлу, метушливе товариство відразу ж затихло. Філіп Австрійський з'явився в супроводі двох вельмож, тих самих, що раніше супроводжували його до дому Мельхіора, але тепер він був у білому з ніг до голови – в шовковистому і сріблястому білому - серед двох лицарів, один з яких був одягнений у пурпур, другий аж до гостроносих черевиків вбранні кольору зеленого моря. Пролунали вітальні оплески, з галереї заграли сурми, надворі прозвучала барабанна дріб, щоб усі знали, що герцог сів за бенкетний стіл. І тут же з натовпу пролунав радісний вигук, наче навіть найбідніший містянин на бруківці площі був у захваті від того, що правитель не залишив свого шлунку у Брюсселі.

Філіп трохи постояв у дверях, потім кивнув; бургомістр Церклаес і ден Тульдер провели його під тронний балдахін. Коли він нарешті сів, праворуч від нього Кальскен, ліворуч лицарі з його оточення, а інші за рангом і станом сиділи по боках підкови, Мельхіор відчув, що між цією величною постаттю на почесному місці і молодим, простодушним і серйозним модником, який відвідав його вдень, існує велика відстань. Сам він сидів серед інших ремісників. Були налиті перші келихи, всі обмінялися першими тостами, пронизливі, громові звуки фанфар лилися з галереї в зал.

Це був бенкет, на якому, як бачив Мельхіор, Рада Двадцяти Чотирьох доклала зусиль, щоб показати дещо від пишноти та пишної повноти, якими здавна славилися бургундські володарі; паж, який ставав на коліна перед герцогом з меню, з якого звисали печаті, щоразу, коли на столі з’являлася нова страва — коропи і вугрі, каплуни й заяче сідло — страви, що імітували букети квітів, плаваючі острови в коричневому чи чистому морях, мушлі й тварини — і кришталь мисок, срібло канделябрів, мавританські килими під ногами... Усі багачі пограбували свої житла, щоб накопичити тут, у цій залі, багатство й сліпучу пишноту, належні Філіпу та його чину, і все ж, усвідомив Мельхіор, не без швидкоплинного почуття радості від чужої шкоди — Філіп і його свита, аж до іноземних міньйонів, які не дуже відрізнялися від султанського гарему, мабуть, почувалися тут загубленими, як у варварів і відсталих простаків. Гості, взагалі то, дуже сміялися, але так, ніби розважалися за рахунок тубільців.

Мельхіор мало їв і ще менше пив; часами на нього нападав мимовільний сміх, коли він думав про Тетьє. Час від часу він балакав із сусідами по столу; вони все ясніше давали йому зрозуміти, що чекають точного звіту про його розмову з герцогом, який - з милосердя всіх небесних і земних сил – був в гостях у нього в майстерні. Мельхіор прикинувся дурнем і говорив лише про людську доброзичливість Філіпа, під якою вони могли розуміти все, що їм бажалося.

Стало пізно; перед кожною новою стравою окремий паж ставав навколішки перед князем із menu des entremets[54], слуги пітніли, бігаючи вгору та вниз по льохових сходах і голосно лаялися, але так, щоб пани не чули, дим і запах від свічок огорнули стелю залу, як хмара, з якої можна було вирізати теплий одяг, парох опустився ще нижче, так що було видно лише його маленьку виточену голівку з підтягнутим над столом скапулярієм[55], усі говорили безладно, дами розстібали верхні гачки ліфів, обмахувалися хустками та пір'ям, чоловіки, спотикаючись, вислизали за другим назовні, щоб задовольнити природну потребу.

Коли Філіп підвівся, почулося човгання ніг і штовхання стільців, але герцог зробив заспокійливий жест, який мажордом повторив рішуче й урочисто: залишайтеся сидіти. Усі сіли, а Філіп, схопивши келих, повільно обійшов зовнішню сторону підкови; він усміхався батькам міста, вдивлявся в юнацьку пишноту багатьох відкритих ліфів, і його очі здавалися ще більш золотистими та зеленими, аніж його білий одяг, який уже був заплямований бризками жиру та темно-червоними плямами вина. Нарешті він зупинився позаду Мельхіора й поклав руку на спинку стільця. Навколо повних столів, розставлених підковою, запанувала тиша. Мельхіор побачив, як маленький кутастий парох, повний подиву й недовіри, випростався в кріслі, щоб нічого не пропустити. І Філіп заговорив своїм хрипким нідерландським акцентом:

- Це вечір привітань. Ми вітали один одного — герцог і панове з капітулу, герцог і члени Ради Справедливих, герцог і народ. Залишається мені підняти ще один тост: на честь найбільшого і найгеніальнішого художника Брабанту, творця тих... ну як же вони... діаблерів, - коротко запнувшись, він знайшов французьке слово, - винайдених ним, щоб дати дзеркало нашим розбещеним душам.

Мельхіор відчув, як його штовхають з обох боків, почув шепіт біля себе: "Встаньте, майстре, встаньте!". Слухняно підвівся, відчуваючи, що герцог йому допомагає. Тепер він стояв перед володарем, хтось сунув йому в руку нашвидкуруч наповнений келих. Герцог підняв свій келих до рівня обличчя художника й обвів очима гостей:

- Я п’ю за славу, талант і здоров’я майстра Мельхіора Хінтама, який бачив те, чого ніхто не бачив до нього і ніхто не побачить після нього, але який своїми страшними дивами та сміхом вказує нам шлях до чесного життя і блаженної кончини! Нехай небо довго береже його на благо цього міста і нашого герцогства!

Він цокнувся із Мельхіором, який ледве міг щось вимовити, і спорожнив свій кубок. Випив і Мельхіор. Знову пролунали оплески та гучні вигуки. Художника радісними вигуками привітали люди, які ще недавно дивилися на Мельхіора з сумнівом і віталися з образливо ввічливою байдужістю або, побачивши його здалеку, дивилися, неначе випадково, на другу сторону вулиці. Тепер всі вони підбадьорювали його, піднімаючи свої келихи, і він вітав їх по-братськи, дякуючи їм так, ніби вони ніколи не ображали його і не давали зрозуміти, що це було великодушністю з їхнього боку взагалі терпіти його. Він знову глянув на герцога — правитель лукаво й задоволено засміявся — одержавши своє маленьке задоволення. Його тост і сміх були водночас прощанням із Мельхіором. Він пхнув художника назад на його стілець й вийшов із зали, щоб теж справити нужду.

Після того Філіпа знову посадили під навісом, музиканти знову заграли на гудках і сопілках, коли Мельхіор підвівся й спустився на подвір’я, де біля глухої стіни стояли ті, хто мочилися. Звідти він спустився до підвалів і через одного зі слуг наказав викликати Тетьє. Той розлютився; для нього бенкет ще тривав у всій своїй красі, і він подумав, що Мельхіор зіпсував йому веселощі, коли оголосив, що хоче йти додому. Мельхіор засміявся:

- То ти справді сидиш тут для власної розваги?- запитав він.

— Авжеж, — пробурмотів Тетьє, — мені абсолютно байдуже, якщо хтось скоса дивиться на мене, м’ясо й паштети чудові, а кращих напоїв не п’ють навіть на небі.

Мельхіор штовхнув його в бік.

— Ну, повертайся до бенкетного бою та напийся, принаймні один чоловік буде цілком щасливий.

Герцог зі своєю свитою поїхали. Його славетний візит до міста дорого обійшовся городянам, але він залишив гроші на заснування латинської школи, і, крім того - віддзеркалення власної прихильності до майстра Мельхіора Хінтама. Не минуло й місяця після візиту Філіпа, а Братство Святого Духа, яке здебільшого працювало над організацією процесій і жертвувало на благодійні цілі, послало до Мельхіора двох шановних членів, присяжного Муйлплаега та неминучого адвоката Лодовійка Дакенессе. Вони заявляли, що з охотою прийняли б його в Братство як через його славу, яка поширилася далеко за межі міста, через його ревність до праці та майстерність, так і через непереборний доказ його християнського та милосердного духу. Мельхіор здивувався і навіть прямо сказав це цим панам: членами Братства, зрештою, були лише найвидатніші містяни, а він ніколи не був одним із них. Депутати поспішили пояснити, що він давно належить до них, що його хотіли запросити і раніше, але завадили пожежа та її наслідки. Тож тієї осені Мельхіора урочисто прийняли до Товариства; час від часу він відвідував зібрання, але, окрім того факту, що міські радні та банкіри, начальство гільдій і високопосадові були вдесятеро нудніші за будь-якого середнього ремісника, не було жодної помітної різниці між їхніми зборами та зборами гільдії. Ці обранці також відчували потребу час від часу задурити себе вином і побалакати ні про що.

Мельхіор довго думав над картиною, яку замовив герцог, але до цих пір ніяка думка про Страшний Суд не приходила йому до голови. З іншого боку, замовлення посипалися; члени Братства Святого Духа, очевидно, не хотіли відставати від володаря, тому замовляли у Мельхіора різні картини, то зображення платника за образ, то якусь кумедну приказку чи мораль; звістка про це вже облетіла місто. Тетьє охоче їх поширяв. Кожен був готовий відкрити гаманець; Хоча Мельхіор і приймав замовлення, він не поспішав їх виконувати. Художник знову часто тинявся за місто, то з Тетьє, то без нього, хоча волів побути на самоті, щоб упорядкувати свої думки й чітко усвідомити, яким поворотом пішло його життя... сміх і сльози... Чого такого він сказав молодому герцогові про його очікування, про власну надію на кращий людський рід? Люди самі, не хто інший, мали дати відповіді на незліченні питання, незліченні муки. Кауденберг першим пробудив у ньому думку про те, що пекло, можливо, не місце, що це стан душі; це було наполовину припущення, а інша половина полягала в тому, що, можливо, небо — це теж стан душі. Йоахім Прахер підтвердив це припущення своєю новиною про кулястість Землі. Для запеклої боротьби того, що вибране, з тим, що засуджене, добра і зла залишилося лише одне поле бою: кругла земля. Тут приймалися рішення.

Мельхіор більше не міг вже відкинути цей хід думок - у ньому була неймовірна сила істини, яка приводить до запаморочення, і яку можуть витримати лише деякі. Віддавна він довго не міг зіткнутися з цією правдою, він відкладав оволодіння нею, як відкладав виконання замовлення... останнє з млявої недбалості, яка все більше й більше опановувала ним. Він ходив до церкви, хоча знав, що бере участь лише у формах, які поволі втрачають зміст; те, що він міг спостерігати за своїми співгромадянами там, було однією з причин його присутності: вони сиділи там, твердо оповиті страхом і німотою цієї щоденної віри, як немовлята в пеленах. Він бачив справжнє благочестя, але також і подвійну гру. Він слухав проповіді священиків, чув у них те, чого вони самі не чули, — втому, рабську неволю перед традицією, принаймні тоді, коли вони не жебракували й не торгували нещасними індульгенціями. Він бачив, як священики живуть на обіцянках і погрозах так само вірно, ніби їм були відкриті всі таємниці життя, не кажучи вже про смерть. Зворушував його тільки спів дітей у Різдвяну ніч, коли малеча з малесенькими очеретяними колисками під пахвами і дзвіночком у руках стояла перед вівтарем, де стояла справжня колиска з образом Дитятка. Він чув, як священики співали, тягнучи за мотузки колиску; у відповідь діти гойдали колисками й трясли дзвіночками. Мельхіор знав, що сльози, які текли з його очей при цьому видовищі, були сльози спогадів його власного дитинства, коли він сам з колискою і дзвіночком стояв у церкві.

І все ж-таки, Мельхіор і Кальскен, коли б не зустрічалися, обходили один одного по великій дузі. Як би там не було, від часу візиту герцога та його тосту на бенкеті парох щоразу, коли бачив художника, робив рух головою, який можна було б прийняти за вітання; Мельхіор, зі свого боку, відповів спокійною ввічливістю. Під час наступної Пасхи, коли Мельхіор у процесії під прапором Братства Святого Духа опинився на сходах капітулу, де мавпа єпископа, пануючи над всіма в пурпуровому кріслі, наказав подати вино учасників процесії, Мельхіор помітив, що парох дає йому знаки. Тому підійшов з належною повагою. На кістлявому обличчі Кальскена з глибокими порожнечами тіней, в його чорному погляді промайнули спалахи, що зовсім не сподобалося Мельхіору. Помахом чорноволосої руки священик кликав його до себе, доки Мельхіор не станув біля настільки високого стільця, що Кальскену довелося нахилитися, щоб поговорити з художником. Усі навколо дивилися на них.

Впівголоса, на диво фамільярно, Кальскен запитав:

— Як справи, майстре? Чи задоволені ви рамами, в які були розміщені ваші Страсті Господні в новій церкві?

Мельхіор обережно кивнув.

- Дуже радий, Ваша Превелебність.

— Чорні оправи і справді посилюють враження, — сказав парох, не зводячи з Мельхіора очей. - Я пам’ятаю, що деякий час тому ви змусили мене сказати через пана Філіпа Хеннекіна, що ці чорні рами мають для вас особливе значення.

Учасники процесії підходили, пили вино, налите вівтарними служниками, і йшли далі, спершу впавши навколішки перед парохом, який звичним жестом благословляв їх, навіть не дивлячись. Усі, хто стояв навколо, напружили слух, щоб якомога більше вловити зі слів, якими обмінювалися священик і художник. Мельхіор усміхнувся, нітрохи не заспокоївшись.

- Чесно кажучи, — відповів він, — у той час я рекомендував майстру Хеннекіну сказати, що я віддаю перевагу оправам із чорного дерева, оскільки шкодую про те, що церква все ще змушена вдаватися до послуг інквізиції.

Кальскен відповів не відразу, порожні кутики його рота здригнулися:

— Не вірю, що ви так висловилися, пане Хінтаме, — сказав він через мить, — радше я пам’ятаю, що це звучало не так невинно. - Зараз його голос зробився тихішим, але його перебільшена фамільярність все одно була вражаючою. — Так, — продовжував він, — у Церкві все ще є інквізитори, слава богу, хоча я розумію, що цей факт викликає у вас привід для сумних почуттів. У Кельні щойно завершився процес у справі про єресь, який, безсумнівно, викличе у вас співчуття... — Його голос став шиплячим. — Цей єретик — він ваш давній знайомий, навернений єврей, який згодом став віровідступником, підбурювачем язичницької, розпусної секти, яка підбурює віру в Бога.

Мельхіор зблід; незважаючи на свої підозри, він не очікував цього удару в серце. Він зібрав усі свої сили. Кальскен якусь мить грався його остовпінням, не перестаючи благословляти учасників процесії, що проходили повз них:

- Я впевнений, ви вже здогадалися, про кого я говорю...

— Якщо я все-таки смію сумніватися, — відповів Мельхіор, — то прошу Вашу Превелебність усунути цей сумнів.

Кальскен усміхнувся запалими губами:

- Це великий Магістр Просвітлених, як він себе називав, Карл ван ден Кауденберг. Могутній пан, розумний світська людина, чоловік, який вважав себе недоторканним, бо мав таких могутніх захисників... Кауденберг, якого також звали Мелхіседек Празький, чеський єврей і хитрий авантюрист... — Він заплющив одне око, глянув іншим, майже непристойно придивляючись до Мельхіора: - За вашу ображену гордість, майстре Хінтам, мабуть, великою компенсаціє буде є те, що його єретичну зухвалість згоріла у вогні. - Мельхіор мовчав, стиснувши кулаки; з вигляду та вагань Кальскена він здогадався, що той мав ще щось сказати. Повільно, з жорстоким задоволенням, парох продовжив: - Хоча... ця компенсація, про яку я говорив, також має темну сторону. Ваші чорні оправи з чорного дерева, господарю, жалюгідно пасують до справи. Єврей Мелхіседек, який називав себе царем Мелхіседеком, був засуджений не один...

Мельхіор заплющив очі. У раптовому жахливому спалаху уяви він побачив Кауденберга, що стоїть перед чорно-білим безжальним домініканцем, який перевищував його на голову. Він бачив його на колінах, позбавленого всякої пишноти, без прикрас, без друзів, одягненого в довгий сірий мішок покутників – зламану людину. А поруч, у такому ж коричневому й безформному мішку, стояла на колінах інша постать — ніжна, беззахисна, зі світлим волоссям, розпущеним по голові й плечах. Чоловік і жінка на білому коні були розбиті одночасно. Спалене дерево життя... — промайнуло в Мельхіоровій голові, — чи не він сам вирвав із землі мертвий пень?

Він не був певен, чи не закричав голосно, але його череп розірвався від болю. Він повернувся, прорвався крізь коло міністр антів, що розливали вино біля вівтаря, відштовхнув учасників процесії. Сльози заступали йому дорогу; він відчув руки, які тримали його, він почув голоси, він упізнав деяких, хтось співчутливо прошепотів: "Це йому погано зробилось". Тільки на порожній вулиці, де вщух шум і тріпотіння прапорів, він затримався і витер сльози. Художник повернувся додому. Він був один, лежав на ліжку і вдруге побачив образ подвійної смерті в полум’ї Мельхіседека та Блансінтьє. Кальскен виявився гравцем великого калібру, витончено хитрим і вирахованим; нарешті він помстився за заподіяну йому ганьбу - не доставлену картину. Він міг би воскресити перед очима Мельхіора образ, який стане мучити його, як вогонь.

Полум'я мучило Мельхіора багато днів, багато тижнів. Він не працював, читав набожні книжечки, відвідував хворих, відносив їжу в підвальні нори та келії на горищах. Іноді Тетьє допомагав йому носити кошики з хлібом і каструлі з юшкою. Лише в одному Тетьє відмовився супроводжувати художника: коли він збирався обмивати мертвих. Іноді в спалаху життєвого інстинкту і жаги до знань Мельхіор думав відправитися в подорож. Він усе ще хотів побачити роботи деяких майстрів, наприклад "Поклоніння агнцеві" ван Ейка в Генті, яку він пропустив, перебуваючи у фламандській землі; а потім був той Альбрехт Дюрер у Нюрнберзі, чиє ім’я все частіше згадувалося в місті Мельхіора. Але цей спалах, це бажання втекти й подорожувати швидко прийшло й зникло.

Члени Братства Святого Духа дали зрозуміти Мельхіору, що вони знають про процес над єретиками, але також дали зрозуміти, що не мають наміру говорити з ним про це. Зрідка хтось із них дуже ввічливо радив йому виконати нарешті доручення герцога. Через деякий час почали натякати й на те, що його старий, напівзгорілий і погано перебудований будинок зовсім непридатний для прийому більш вишуканих гостей, не кажучи вже про те, що тут не підходить місце для такого відомого і знаменитого художника. Міський голова Ломме ден Тульдер особисто приїхав, щоб ретельно з'ясувати, чи збирається Мельхіор продавати тісний старий будинок. За невелику доплату він міг купити інший, який належав комусь із міських радників. Стояв він під Валом Молотів, вікна великої кімнати першого поверху виходили на вали й на захід, унизу було темніше, бо хата майже притискалася до міських мурів. Там була кухня і кімната з видом на сад. Ця кімната, вважав Ломме, була б ідеальною для Тетьє та Ірмлінди, оскільки Мельхіор, схоже, має намір залишити подружжя у себе.

Мельхіор не сказав ні "так", ні "ні". Коли після деяких вагань він повідомив Тетьє та його кухарці-повії про цей план, він зрозумів, що вони обоє були ним зачаровані, як горобці кінським гноєм; він бачив, що їм хотілося, щоб він переїхав і чекали його рішення. Сам би волів залишитися в батьківському домі, хоча той був пошкоджений і ледь залатаний. Знову він вагався, знову просили і наполягали члени Братства, поки нарешті, через кілька місяців, він не поступився.

Йому було важко звикнути до нової домівки – адже його життя пройшло в маленькому будиночку, де він виріс. Майстерня в будинкові під Валом була дуже довгою і широкою, її три вікна виходили на захід. Світло в ньому було приглушене, але яскраве вдень, а золотими вечорами часом просякнуте тим тихим світлом, що з часом причарувала його. Він ніколи не дивився в заднє вікно; звідти було видно Паддекенспад і монастирі. Передпокій, кухня та кімната Тетьє та Ірмлінди здавалися дуже далекими, звуки звідти приглушувала важка балкова стеля, кухонні запахи ледь помітно проникали крізь сходи та щілини в стінах. У ті перші тижні, коли перед ним було відкрите вільне небо, він почувався більш самотнім, ніж будь-коли; не раз він стояв біля вікна й дивився, аж поки його не охоплювало відчуття, що він невагомий пливе в хмарну чи сонячну далечінь. Час від часу його відвідували Ґіслійн Анкертс, який усе ще любив гарну випивку, або скульптор Леонард, рідше хтось із міських радних чи адвокатів, останні лише для того, щоб запитати, як далеко зайшла праця над їхнім замовленням. Його друзі інформували його про те, що діється в світі, а Мельхіор, слухаючи їх, виявив, що часто слухає одним вухом, а думає про інше.

Він нашорошив вуха лише раз, і того дня, коли Леонард прийшов і сказав, що Філіп Австрійський помер. Після смерті своєї тещі, Ізабелли Кастильської, Філіп відправився до Іспанії, щоб завершити акт коронації короля і королеви разом зі своєю дружиною Іоанною. Через три чверті року смерть вразила Красуню раптовим ударом. Королівська вдова Жанна після смерті Філіпа впала в повне божевілля. Кажуть, розповідав Леонард, що з трупом свого чоловіка вона подорожував уночі при світлі смолоскипів через Іспанію, час від часу відкриває труну, щоб переконатися, що він все ще там. Ця іспанська Іоанна, мабуть, давно була трохи божевільною; ще за життя Філіпа, хвора на ревнощі, намагалася при брюссельському дворі наблизитися до фламандських коханок свого чоловіка з ножицями, щоб виколоти їм очі.

Вислухавши розповідь Леонарда, Мельхіор задумався. Він згадав, наче це було вчора, бенкет і Габсбурга, який пив за нього; звичайно, він уже не міг згадати точних слів тосту. Але ще більше, ніж героя в білому, він пам’ятав модного юнака, з яким мав довгу розмову, сповнену небезпечної фамільярності; навіть звук золотого дзвіночка на герцогській шапці досі дзвенів у його вухах. Після довгої миті Леонард запитав:

- Ти доставив замовлену герцогом картину?

Мельхіор прокинувся від своїх думок:

- Я доставлю її... до брюссельського двору.

- Спадкоємцеві Філіпа лише шість рочків, — сказав Леонард, — можливо, ти доживеш до того моменту, коли він стане перед твоїми картинами з таким же захопленням, як і його батько.

Тож Мельхіор узявся до Страшного Суду, якого Філіп хотів мати і якого ніколи не мав побачити. Він знову вивів Вавилонську вежу — тепер він знав, для чого повинен послужити цей ескіз. Він почав з того, що накрив цегляно-червону шпичасту будівлю вицвілими дерев’яними риштуваннями; верх будівлі вкритий хмарами, внизу вулички і вози, видно вертели з ковбасками, і граються підлітки - все тонке і крихітне, як на мініатюрі. Небеса над Вежею забарвлюються бурею, ще вище вони розкриваються... Легіони ангелів у вогняних кольорах - багряних, багряних і помаранчевих - падають з висоти, спалюючи все, падають з глибини небес, про відсутність яких Мельхіор знав. Між ними простягається величезна рука з мечем. У найвищих мешканнях спалахує жар цього гніву, чахлі істоти, що крутяться на риштуваннях з балками й розчином, із камінням і свинцем, у смертельному страхові кидають знаряддя, аж дошки під ними ламаються і, обгорілі вогнем, падають додолу. до землі, де ковзають візки, хлопчаки граються скляними кульками, безтурботно димлять вертели з ковбасою... На всій картині, в районах неба, немає ніякої архангельської постаті, немає Христа, в нижніх областях немає жодного жаху, жодної почвари, яка б привертала увагу. Мельхіор змалював виключно поєднану силу світла і зламану силу людської гордині.

Однак робота просувалась повільно. Через кілька тижнів він помітив, що в пальцях, якими він малював, у піднятій руці часом відчував уперту скутість, боліли кістки. Іноді, коли він розтирав суглоби, вони ніби знову підкорялися його волі, іноді залишалися набряклими й хворими. Іноді біль зникав на дні, а потім Мельхіор забував про нього. Він нічого не сказав Тетьє та Ірмлінді. Вони жили там, у нижніх кімнатах, власним життям, старий приятель час від часу відвідував їх, тоді він чув спів, запах смаженого пронизував майстерню, Ірмлінда охоче приносила йому свої знамениті пончиків, але він міг бачити, що, на відміну від Тетьє, вона ніколи не подолала збентеження.

Ієронім Босх. Страшний Суд. 1504, Академія образотворчих мистецтв, Відень

Неспокій охопив Мельхіора лише тоді, коли болі в суглобах після довгої перерви ще більше посилилися, тепер вони мучили його вже й у колінах. Вони підсовували думку, що це безсилля, яке все глибше і глибше проникає в його кістки, може бути початком подагри. Що робити художнику з викрученою подагрою правою рукою? Тож одного разу він забрів на Везерік, де була аптека Бальдуса Вареннячка – глибокий, прохолодний, викладений плитами льох, де він раніше купував тютюн, сушені трави для скрині з одягом або товчений болюс[56] з лимонною цедрою проти застуди.

Аптекар Бальдус був невисокий, спритний, кругловидий чоловічок; під зеленою вовняною шапкою він ховав свою лисину, бо був лисий, як черепаха, що звисала зі стелі в його кімнаті. Він також продавав амулети, особливо бідним: але оскільки Кальскен проголосив, що проти хвороб і слабкості можна вдаватися лише до святих реліквій, а скручених записок із таємними записами та диявольськими анаграмами слід уникати, як чуми, аптекар займався тільки ліками. Сам Бальдус Вареннячко десятиліттями був зразком здоров’я серед своїх пляшок і скриньок, настільки старих, що намальовані на них гарпії, сатири та крилаті лебеді були наполовину змазані. Бальдус постійно сміявся: він стверджував, що своїм гарним настроєм завдячує вареннячку з Діантуму[57], яке він сам умів робити і регулярно вживав. Звідси його прізвисько; правда, були в місті люди, що страждали від меланхолії, які скаржилися, що Бальдус не може своїм повидлом прогнати їхню духовну млявість.

Мельхіор зійшов у льох, став перед аптекарем і показав йому правицю. Повіделко взяв художника за руку й трохи невпевнено помацав її.

— Ви вдарилися? - запитав він.

— Це біль у суглобах, майстре Бальдусе, — відповів Мельхіор, знизуючи плечима. - Мені здається, це подагра, кістки починають відмовлятися служити, і в колінах теж якась хвороба.

Бальдус обдивився його з ніг до голови, трохи нажаханий таким грубим зізнанням, хоч пухка посмішка, як завжди, з’явилася на його губах.

- Подагра? Ну, з Божою поміччю, магістр Хінтам, мускусний бальзам або дрібно подрібнена яшма з цукровою камфорою, усе це запити чашкою гарячого вина. - Він повернувся й пішов до своїх зелених пляшок і високих глиняних горщиків, ніби Мельхіорова поведінка та спокійні пояснення викликали у нього нелюбов.

- Мускус корисний для людей, запах яких можна відчути за милю на вітрі. Краще дайте мені ту яшму, пане аптекарю!

Бальдус нетерпляче кивнув:

— Я приготую тобі ліки і пришлю своїм челядником.

Мельхіор заплатив; ліки, як і очікувалося, коштувало дорого.

Бальдус повів його сходами аж на вулицю.

— Перш за все, зберігайте почуття гумору! Гарний настрій - половина лікування! А якщо він закінчиться, раджу взяти теріак[58] або мускатний горіх для підсилення.

— Ваша розрада — від доброго серця, але ж я бачив людей, хворих на подагру, — сказав Мельхіор.

На зворотному шляху він відчув м’яке, невловиме тепло, яке виходило з хворої руки, що здавалося йому насмішкою. Він не пройшов і двох вулиць від аптеки Балдуса, як перестав вірити в порошкоподібну яшму, змішану з цукром і камфорою.

Мельхіор завершив Страшний суд і доставив картину до ратуші. Тетьє наполіг на тому, щоб він нес картину. У ратуші вони знайшли мера Церклаеса та кількох радників. Вони були дуже здивовані, коли Мельхіор пояснив, що він приніс картину, яку замовив Філіп. Бургомістр кинув на нього дивний погляд.

— Ви знаєте, що герцога вже немає в живих? - Мельхіор відповів, що знає, але йому б дуже хотілося, щоб картина була передана до брюссельського двору; у них, міських радників, стільки справ у Брюсселі, вони напевно знають, як щось таке відправити. — Чому б тобі самому не взяти картину, майстре? — запитав нарешті спантеличений бургомістр. - У вас є Тетьє Роен, я міг би додати ще кількох чоловіків…

Мельхіор похитав головою.

— Мені вже не хочеться подорожувати, пане бургомістр.

Церклаес пошепотівся з радними на стороні, і вони нарешті заявили, що зроблять усе можливе, щоб надіслати картину; вони сподіваються, що в Брюсселі є хтось, хто пам'ятає про замовлення.

Страшний суд з Вавилонською вежею деякий час висів у вестибюлі ратуші, і багато людей приходило подивитися на нього; вони роками не бачили картин Мельхіора Хінтама. Більшість глядачів помітили, що в картині немає диявольських почвар - це розчарувало; образ був сповнений спокою, сяючої урочистості. Тетьє, який півдня тинявся, слухаючи, що говорять про картину, випадково почув купку молодих майстрів, вітражистів і художників, які висловлювали дещо здивовану симпатію до старого Хінтама. Звісно, картинка хороша, змушує задуматися, сама ідея варта уваги; але старі роботи були кращими. Тетьє не сказав Мельхіорові ні слова про те, що почув.

Ліки від подагри, приготовлені аптекарем, стояли недоторкані на стінній полиці; Мельхіор уже кілька днів не відчував болі. Тетьє одразу виявив сірий глиняний горщик, обв’язаний свинячим міхуром.

— Бачу, у вас тут є ліки. Ви не почуваєтесь добре?

— А, це просто засіб від кольок, я взяв його в майстра Бальдуса, якщо напад повториться, як минулої осені, — легковажно відповів Мельхіор.

Недовіра не зникла з обличчя Тетьє:

— Чому ви, господарю, не скажете правди своєму вірному старому псу?

Мельхіор спокійно засміявся: від Тетьє не було ліків. Тому він смиренно сказав:

— Справді, Тетьє, мені нічого не бракує, але це засіб проти подагри, нещодавно вона далася мені взнаки, і такі речі мають властивість повторюватися знову і знову.

Тетьє ніби здивувалася:

- Подагра? Де у вас подагра?

— У мене була, — спростував Мельхіор, — у правій руці, а часом і в колінах легенько прострілює. Зараз же в мене болі немає.

У Тетьє було стурбоване обличчя; художник побачив, що звістка про подагру налякала його.

— Може, ця нова майстерня надто холодна, пане? Нам не треба економити торф, чи не так?

Мельхіор погодився з ним; їм справді не потрібно. Тому кожного вечора або в дощові дні Тетьє розпалювала вогонь у каміні. Тим не менш, подагра знову вдарила, якраз тоді, коли Мельхіор завершував замовлення радника Сюетмонда: святого Юстина, відлюдника, який утік до єгипетської пустелі. Рано вранці Мельхіора розбудили сильні болі, суглоби неможливо було зігнути. Та все ж він переміг і взяв пензель в руки. Через годину рука заніміла і викривилася, а сили не було, він марно тер її і масажував. Коли Тетьє зайшов з сніданком та пивом, він побачив художника, який скорчився на табуреті перед мольбертом. Він подивився на нещасну руку, і в його голосі було велике занепокоєння.

Ієронім Босх. Святі відлюдники. Центральна частина – святий Ієронім, 1505, Галерея Академії, Венеція

— Знову біль? - запитав він.

Мельхіор кивнув.

- Пройде, подагра приходить і відходить.

Він штурхнув Тетьє в бік здоровою лівою рукою.

— Не будь дурнем, мій хлопчику, існують такі хвороби, як і шершні, отруйні змії та лихварі.

Тетьє обурилася:

— Але з цим треба щось робити! - Він підскочив до полиці. – Ось же ліки, зроблені Вареннячком.

Він подав горщик маляреві й зняв міхур: вони по черзі понюхали — запах був різкий.

— Треба запити теплим вином, — сказав Мельхіор. – Якби тільки людина могла проковтнути тепле вино вранці.

Тетьє докірливо підняв руку:

— Будьте розсудливим, майстре, півзаходи тут не допоможуть.

Він вибіг і за мить повернувся з гарячим червоним вином, налив його в кубок, додав трохи сіро-зеленого порошку, розмішав і втиснув чашу в ліву руку Мельхіора.

Той насилу проковтнув кілька ковтків гіркого напою:

— Змилуйся, Тетьє, — сказав він, випльовуючи решту, — я не вірю в ці ліки. Чесно кажучи, я не вірив у це з самого початку. Викинь цей порошок!

- Але цей препарат так дорого коштував! — стривожено крикнув Тетьє.

- Господь Загонів Саваоф здоров’я тобі дарує, а гаманець коновала – мамону згортає.

Тетьє все ще дивився на нього ошелешено. Уперше кепкування господаря не розсмішило його.

Мельхіор приймав ліки два дні за суворим наказом Тетьє; подагра і біль не вщухали, при цьому збунтувався живіт. Коли на третій день Тетьє з'явився з теплим напоєм, Мельхіор сказав:

— Навіщо це дурне видовище, Тетьє? Випий це вино сам. А я з сьогоднішнього дня не торкнуся ніяких ліків... Рука хоче мене тиранити. Чим більше я про неї піклуюся, тим більше вона мене турбує.

Тетьє жахнувся:

- Я вже наказав Ірмлінді молитися за ваше одужання, майстре, вона душа чиста. А чи Бог і Його святі добре приймуть моє заступництво, це ми ще побачимо.

Мельхіор похитав головою.

- Мені так само потрібні і твої молитви, Тетіє; і якщо вони не допоможуть, я повинен подумати про те, щоб виказати небу непокору.

Тетьє слабко посміхнувся й випив вино.

Біль приходив і йшов, ніхто не міг сказати: коли і як. Мельхіор не дозволяв злу здолати себе, в цьому він поклявся собі. Під час однієї зі своїх тепер рідкісних прогулянок він зустрів аптекаря; сяюче усміхнений кругленький Бальдус пішов поряд з ним.

- Ну, майстре, як ви себе почуваєтесь? Чи допомогли мої ліки?

А Мельхіор відповів, наче вони обмінювалися якоюсь таємницею;

— Я не сумніваюся в цілющій силі ваших ліків, пане аптекарю. Але Бог уже так влаштував, що певним чином, поки ми ще живі, смерть росте в нас.

- О, будь ласка! Ви всім відомі як насмішник, майстре Хінтаме; але такі жарти мабуть занадто різкі!

Мельхіор штовхнув його в бік:

- Так, так, я знаю, ви клянетеся спокоєм духу, який не бажає бачити жодної тіні... Але якщо я від природи кислий, спокій не зробить мене солодким.

- Можливо, вам варто звернутися до хірурга», — порадив аптекар.

А Мельхіор, уже не зовсім добродушно, відповів:

- Я знаю, що ви кажете це в добрій вірі, але нещодавно я відхрестився від ножів і ліків. Бог знає, що для мене добре.

Говорячи це, він відчував, ніби аптекар поспішив з ним попрощатися.

Відтоді Мельхіор все рідше з'являвся в місті. Він страждав від того, що більше не міг сам виконувати обов'язки з служіння милосердю; він мав послати Тетьє або задовільнитися тим, щоб пожертвувати гроші Братству Святого Духа. Він чув про смерть друзів: спочатку попрощалися з цим світом Смеерендонк і Генрікус Вольфій, обидва літні, потім Лодовійк Дакенессе. Хоча Мельхіор, як член Братства Святого Духа, повинен був би надати їм останню послугу, він залишився вдома; сидів біля вікна майстерні, дивився вдалину й прислухався до далеких жалобних дзвонів. Гіслійн і Леонард повідомили йому, що імператор Максиміліан став опікуном маленького принца. Двір у Брюсселі був як ніколи рішучим зберегти стару бургундську спадщину. А тут, у місті, це вже відчувалося. Національна влада посилала все більше і більше чиновників, щоб посіяти розбрат у Раді Двадцяти Чотирьох, міські радники та бургомістр постійно ворогували між собю. Ходили чутки про збільшення кількості збирачів податків, данини збирали з усіх ремесел і торгівлі. На місце Дакенессе прийшло двоє молодих адвокатів, хитрих, як лисиці; у тих випадках, коли старий часто давав безкоштовну пораду, молодий вимагав оплати за найдріб'язковішу юридичну допомогу. Мельхіор слухав старих друзів і їхні тривожні розмови. У всякому разі, це так, казали вони, тепер монет стало більше в обігу, ремісникам і купцям ведеться добре, місто майже повністю відбудовано, Мельхіор міг це бачити й сам, іноді блукаючи по Валах; незабудованих ділянок майже не залишалося, а там, де ще такі і були, їх розкуповували хитрі люди — нові будинки мали два, три, а іноді й чотири поверхи, молоде покоління, яке в них виросло, теж мало нові звички: більші заробітки, більше торгівлі та ремесла, більше лихварства та юридичних крючків.

Тетьє приносив схожі повідомлення, але забарвлені гірким колоритом. Нові люди?.. Вони залишилися старими, хоч молоді панки стригли волосся коротше, а живіт і сідниці ховали в оксамитових дутих штанях; хоча молоді жінки носили капелюхи заввишки з єпископські митри, прикрашені хутряними китицями, і довгі плащі зі шлейфами, і золоті ґудзики на ліфах... зіпсована Єва і спокушений Адам перебували в усьому цьому народці; щомісяця інше свято. Танцювали, навіть у будинках багатіїв, аж підлога тріщала... Священнослужителі, як каноніки, так і ченці в монастирях, все більше замикалися за товстими стінами, але коли йшлося про церковні податки, завжди можна було з ними поговорити. З їхніх кухонь і трапезних, як завжди, виходили пряні запахи, а коли монастирська братія з’являлася на вулицях — Мельхіор часто сам це міг спостерігати, — їхні обличчя були ще кругліші й рум’яніші, ніж раніше, за винятком рожі пароха. Кальскен був тонший за мерзлу палицю; він навіть не зміг, як шепотіли в тавернах, надавати маленькій Фьєтьє духовну допомогу, якої вона потребувала, але слава Богу, було досить молодших канонів, щоб відшкодувати їй цю шкоду.

Під час своїх рідкісних мандрівок до міста Мельхіор на кожному кроці бачив пишноту, яка раніше виставлялася лише під час урочистих бенкетів. Навіть у чоловіків тепер на руках і на каптанах було більше коштовностей, не кажучи вже про про жінок. Можливо, туфлі нової моди не були такими надмірно загостреними, але нерозсудливість перевищила всяку міру. Радник Мюелплаег, який зустрів художника під час однієї з його прогулянок, навіть зізнався йому з гіркою фамільярністю, що його дуже хвилюють азартні ігри, якими займається молодь. Його діти теж пристрасно грають в кості і кидають гроші направо і наліво, його старша донька, — прошепотів Мельхіору на вухо радник, — в один із таких вечорів втратила багато грошей і золота, навіть хотіла віддати власне тіло натомість, на щастя, їй завадив це зробити її брат Вільгельм, який, будучи орендарем князівських податків, був зобов'язаний своєму урядові більш тверезою головою.

Чув Мельхіор і про нову, розкішно обставлену баню, обставлену багатіями, і доступ до якої мали лише вони; з їхніх розпусних таємниць ніщо не сміло пройти крізь зачинені двері, хоч не все можна було приховати, і іноді їм доводилося червоніти прилюдно. Щоразу, коли призначалася посада писаря, ризничого чи посада в гільдії, щоразу, коли обтяжене боргами майно виставлялося на аукціон, навіть радник Мюеллплаег, який був суворим охоронцем, змушував бажаючим платити до останнього гроша. Пани здавали в оренду за дорогі гроші пасовища, городи та рибні ставки перед брамами — "це не завадить мені, — сказав Тетьє, — привезти стільки зайців і риби, скільки зловили мої пастки та вудочки". За допомогою десятини зерна, податків на торф і ринкових зборів знатні особи могли вичавити щось із будь-чого, навіть із неживих речей, їхнє мистецтво сягало глибше, ніж виготовлення золота.

Мельхіор слухав розмови, якими його розважали Леонард, Ґіслійн та Тетьє. Він оглядав місто, спостерігаючи за людьми та їхньою поведінкою. Йому хотілося все більше й більше зафіксувати в картині ту жадібне, гарячкове людство, яка повільно виникало перед його очима після візиту герцога Філіпа. Кожен повинен був зберегтися на цій картині — князь і звичайна людина, парох і член магістрату, лихварі й дівчина, огорнута страсті азартної гри. Він замовив у свого теслі великий триптих і дозволив Тетьє допомогти підготувати дерев’яні панелі. Тетьє був сповнений уваги, ентузіазму та радості, побачивши, що Мельхіор після днів і тижнів бездіяльності відновив бажання працювати, хоча, звичайно, потрібно було почекати, щоб побачити, як буде поводитися хвора рука... Рука відразу поводилася досить добре. Тетьє і Мельхіор потай дивувалися цьому, але жоден з них не сказав ні слова, щоб не викликати диявола. Ескіз середньої частини триптиха був готовий за кілька днів — у Мельхіора він давно був у голові. Тетьє йшов слідом за художником, а той пояснював йому значення картини: це мав бути танець навколо калюжі, навколо глибокого багнистого болота, на яке жадібність і розпуста перетворили людське існування, так що кожен простягнув руку. для бруду. Тут духовенство, там міські радники й митарі, далі ремісники; наближається й герцог зі своїми лицарями, за ним поспішно йдуть прелати й парохи, навіть діти не можуть встояти перед цим поривом, хоч на мить зупиняються на ярмарку неподалік і танцюють. П’ять відьом на мітлах мчать над цим божевільним натовпом, над цією боротьбою за гній: їх звуть Заздрість, Жадібність, Розпуста, Влада та Підступ... Після цих пояснень Тетьє почухав голову та шию, можна було відчути, що він був готовий повірити Мельхіорові, але він не розумів, як той рій постатей, про які з такою надією говорив художник, поміститься в цій одній картині.

Мельхіор малював. Він почав із жовтого глузливого неба, над яким мчить злісна орда жінок, сміючись на все горло від непристойного збудження, коли здорові, вишукані юнаки простягають до них руки, наче вони були втіленням грації та краси. Він намалював цих відьом трупними кольорами, оточених усміхненими символами розпусти та смерті. Красиві юнаки, які біжать на пагорб, щоб легше дістатися, у штанях з буфами; волосся підстрижене за останньою модою; у кількох із них на спині або на грудях є картковий туз, одного з чотирьох у колоді.

Так малював Мельхіор. Він не сказав Тетьє, яка постійно заходила в майстерню, що робота в болю просувається вперед; він змушував руку працювати.

Вночі він лежав і розтирав задерев’янілі гарячі суглоби пальців, і часом на ранок біль справді зникав. Потім сильними мазками він продовжував роботу над розпочатим фрагментом картини. Але після розслаблення біль приходила знову; тому Мельхіору доводилося дуже часто переривати роботу.

- Я не можу продовжувати малювати, Тетьє, — говорив він, — спочатку мені треба подумати.

Сказавши це, він не дивився на Тетьє, а Тетьє, не дивлячись на художника, відповідав:

- Чому б вам і не подумати спокійно? Ніхто вас не квапить, ця картина ні для кого не призначена.

Почувши це Мельхіор знову засміявся.

- Ця картина для всіх і кожного, — сказав він. — Для тебе і нашого банкіра, для Ірмлінди й маленького принца в Брюсселі.

Мабуть, минув рік, як Мельхіор віддав до ратуші Страшний суд. Одного разу слуга магістрату викликав його до бургомістра - у них для нього хороші новини. Мельхіор пішов із Тетьє до ратуші. Він знайшов там кількох членів Ради Справедливих; Ріхард Церклаес і Ломме ден Тулдер із великою показністю провели його до кімнати, наказавши Тетьє залишитися у передпокої. Як Мельхіор і очікував, у посланні йшлося про Страшний суд. Посланці завезли і віддали картину, вони нещодавно повернулися з Брюсселя і повідомили, що сестра Філіпа, яка виконувала обов'язки намісника, прийняла картину люб'язно і пообіцяла заплатити художнику п'ятдесят гульденів за місцем його проживання. Нарешті надійшов лист з переказом на цю суму — Мельхіор може тримати ці п’ятдесят гульденів.

Ламаючимся, хрипким голосом Мельхіор подякував радникам за доставку картини до брюссельського двору, що було для нього найбільшою турботою. Щодо оплати, то він просить, щоб ці гульдени були сплачені в Благодійну касу Братства Святого Духа або розподілені між лікарнями, які завжди потребують допомоги та грошей. Панове з Ради Двадцяти Чотирьох роззявили очі й роти від подиву.

— Майстре Мельхіоре, — терпляче, але тремтячим від емоцій голосом пояснив Ріхард Церклаес, — можливо, ви не правильно мене зрозуміли: ви маєте забрати близько п’ятдесяти гульденів.

Мельхіор усміхнувся.

— Тіло вже почало розпадатися, пане бургомістре, але мої вуха все ще добре справляються зі своєю роботою. Роздайте ці п’ятдесят гульденів, як я вас просив.

Серед ввічливих лестощів, вихваляючи його великодушність, члени Ради випровадили Мельхіора до передпокою; але їхні слова звучали нерішуче й слабко, ніби вони вважали, що Мельхіор впав в дитинство.

Ієронім Босх. Віз з сіном. Центральна частина триптиху, 1500-1502, Прадо/Ескуріал, Мадрид (цю картину теж можна розглядати як ілюстрацію до нідерландської приказки: "Весь світ – це віз з сіном, кожен хапає собі скільки може")

Так само і Тетьє. Він голосно мляснув, коли Мельхіор повідомив йому, що це справді його Страшний Суд, який в повному порядку прибув до Брюсселя.

Тетьє відразу ж спитав:

— А оплата?

- Я отримав гроші, — відповів Мельхіор, — але залишив ії в руках магістрату, щоб вони були використані для бідних і хворих.

Він не бачив, але відчував, як Тетьє з жахом дивиться на нього.

— А ви, ви, що бажаєте малювати Багно... залишаєте ті гроші, скільки там, в руках жадібних людей, яких ви знаєте, як облуплених?

Мельхіор кивнув.

- Я зробив це. П'ятдесят гульденів. Ці панове добре подумають, перш ніж посміють знехтувати своїми зобов’язаннями переді мною.

Тетьє схопився за голову.

— П'ятдесят гульденів! — застогнав він. - Майстре Мельхіоре, ви самі ховаєте свою спокійну старість. Ці гроші треба було покласти на відсотки, на них можна було прожити два-три роки.

— Я не знав, Тетьє, — пробурмотів Мельхіор, — що дух болота охопив і тебе.

Тетьє, ображений й здивований, на мить замовк, а потім мовчки проводив Мельхіора додому. Багато днів він не хотів дивитися на картину, над якою художник знову почав працювати.

Мельхіор взявся за наступну частину Багна. Надворі пори року змінювалися з однаковою, завжди однаковою повільністю: восени він знову брався до роботи. Прийшла зима, а за нею весна. Коли Тетьє не було з ним, Мельхіор намагався втекти від тиранії хворої руки і з усієї сили волі вправлявся в малюванні лівою рукою. Йому знадобилися тижні, щоб приручити цю руку настільки, щоб зробити кілька не надто складних мазків пензлем.

Взимку Мельхіор перестав прогулюватися. Сидячи перед широким вікном, він дивився на безмежне небо, яке приносило сніг чи дощ. Навесні знову почав мандрівки по Валах. Художник ішов, накульгуючи; йому не хотілося, щоб Тетьє супроводжував його. Час від часу він притулявся до стіни, щоб відпочити, і дивився то на місто внизу, то на краєвид за мурами. Коліна заніміли, біль у них посилилася. Мельхіор трохи чалапав, а потім повертав назад. Він, як і раніше, бачив міську варту в садах, чув, як дзвони били то на месу, то на похорон. У садах були великі оберемки білих і рожевих квітів. Потім він знову сідав у майстерні, перед картиною Багна, і вже брався за її середню частину, де герцог, єпископ і Праведні в'їжджають на свинях, биках і верблюдоподібних чудовиськах у сіру, огидну яму, і в жадібній гарячці намагаються виштовхнути один одного з верхових звірів і жадібно біжать у калюжу, яка їх поглине.

Мельхіор більше нікого не приймав, хоча відвідувачів приходило більше, ніж будь-коли. Він звелів Тетьє всіх відіслати, нема чого дивитись і купувати. Спочатку Тетьє це не дуже сподобалося, адже в майстерні ще були різні ранні картини, які можна було продати. Але Мельхіор сказав:

- Те, що я маю тут, і залишиться тут, це мої спогади.

Тож Тетьє поступився й коротко й лаконічно відважував чужинців, приваблених славою господаря; якщо їх потрібно було вивести силою, він і на цьому розумівся.

Стояла середина літа, коли Мельхіор почав працювати над великим строкатим хаосом своєї картини - над глибиною Багна, в яке сповзли пани, повії та ремісники. Вони топчуть один одному спини, наступають один одному на обличчя або чіпляються один одному за статеві органи, щоб зануритися в уявну насолоду, в насичення, що дає таку надію. Болото їх засмоктує, в його глибині темні трупарні, відкриті для розпусників і розпусниць. Мельхіор малював по черзі то правою, то лівою рукою. Одне вікно було відчинене навстіж, хоча Тетьє та Ірмлінда дуже заперечували проти відчинення вікон; але художник наполягав. З гниллю болота перед очима він жадав запаху вдруге скошених лугів. Запахи та тихі звуки ззовні допомогли йому забути про свої болі понад усе. Увечері в міському рову кумкали жаби. Голоси не були для нього такими ненависними, як раніше, але вони були сигналом зачинити вікна.

Одного такого сіро-золотого вечора він ще був біля вікна, борсаючись своєю незграбною рукою з засувом, коли почув глухий шепіт, що здіймався на низу під будинком, і спіткнувся біля порогу. Молоток вдарив у його двері. Художник висунувся у вікно: на вузькій вулиці стояли люди з носилками, на яких під чорним покривалом лежала невпізнана постать. Носилки і носії були оточені натовпом дітей і дорослих. Мельхіор почув, як Ірмлінда відчинила двері, а потім закричала. Він зачинив вікно, пішов до ліжка, сів з краю, чекав. Унизу Ірмлінда закричала ще раз, луна крику пролунала крізь стелю. Мельхіор відчув, як страх підкрадається по спині й кінцівках до кінчиків волосся; у слабкому подуві вечірнього вітру затріщало не зачинене вікно.

Коли люди, що принесли носилки, покинули дім, Мельхіор човгав на неслухняних ногах назад до вікна. Від’їжджаючі стояли в темному провулку між темними фігурами дітей і дорослих, які жадібно їх розпитували. І Мельхіор теж тремтячим голосом запитав, що ж вони принесли. Вони повернули до нього обличчя, яскраві плями в сутінках.

— Що ми щось принесли? - відповів один. - Не щось, а когось. Тетьє Роена.

Наступне питання насилу зірвалося з уст Мельхіора:

— З Тетьє щось трапилося?

Люди внизу сумно й гірко сміялися:

- Щось остаточне, що може статися з людиною. Тривалість життя Тетьє виміряна, господарю.

- Чекайте-чекайте! — вигукнув Мельхіор. Він хотів відійти від вікна, спуститися вниз, поговорити з людьми, які принесли мертвого волоцюжку. Але він похитнувся і впав; потім знову підповз до вікна й повис на вузькому підвіконні.

- Розкажіть мені все!

Люди говорили повільно, обережно. Тетьє пив кілька годин пополудні, поки не натрапив на групу учнів нової латинської школи. Ті взяли його з собою пивну "Під поповим ложем" і почали вливати йому в горло лійкою гіпокрас. Тетьє роззухвалися, як і ті, а потім учні розсердили його своїми глузуваннями над його хазяїном – "що вони насправді про вас сказали, ніхто не знає, але вони розлютили Тетьє", – сказали люди внизу, а Мельхіор зрозумів, що від нього приховують всю правду. Тетьє вдарив одного зі студентів по обличчю, той теж отримав по обличчю і ще раз, зав'язалася бійка, деякі люди в пивній, давно розлючені грубістю і хамством новачків, стали на бік Тетьє, раптом блиснув ніж , Тетьє отримав удар і витік кров'ю, перш ніж до місця бійки дістався хірург.

Довго ще після того, як всі розійшлися, Мельхіор лежав на колінах під відчиненим вікном. Біль і тремтіння по всьому тілу, відчуття покинутості тяжко тиснули на нього. Він проповз від вікна до дверей, добрався до сходів, пошкутильгав і зайшов до кімнати за кухнею. Тут лякали тіні: Тетьє лежав тепер на ліжку, все ще під чорним саваном, у узголів’ї та в ногах ліжка горіли дві свічки. Саван була настільки розкритий, що відкриваі обличчя мерця, жовте, мов здерта бараняча шкура, жорстко стирчало вкрите щетиною підборіддя. Ірмлінда лежала біля підніжжя ліжка, маленька й зморщена, наче рука велетня розчавила й вдарила її, її голова лежала на ногах мерця. Туман затьмарив Мельхіорові очі; він наосліп намацав жіночу голову, що лежала низько, незграбно погладив її, соромлячись своєї задерев’янілої, викривленої руки. Ірмлінда взяла його руку й притиснула її до свого мокрого обличчя, вона довго й нестримно ридала. Мельхіор продовжував гладити її по голові, в якийсь момент сказав: дочка.

Цілу ніч вони чували біля покійного. Ірмлінда замовкла, можливо, виснажена, вона задрімала. Мельхіор потер своє хворе коліно й подумав про Тетьє, який віддав за нього життя, захищаючи його честь. Гинули друзі й вороги, але ця смерть була іншою — гіркою, як отрута, бо непотрібною. Непотрібною?... А може, смерть Тетьє вже не була просто випадковістю? Вранці, з першими сонячними променями, вони почали обмивати труп і класти їх на мари. Мельхіор повільно, з болями обмивав померлого друга, Ірмлінда пішла до парафіяльного священика та теслі, щоб замовити труну. Після ранкової меси прийшли дві терціарки, сусіди заглянули в кімнату і промовили коротку молитву Ave Maria. З’явився і священик, тож Мельхіор поповз нагору – молитви за померлих залишивши покликаним. Протягом дня мав прийти староста Юстус Сюетмонд. З насупленим чолом, далеко не спокійний, він увійшов до майстерні художника. Староста заявив, що Рада Двадцяти Чотирьох і бургомістр мають намір запровадити суворіші покарання за шалені пустощі студентів, на них надто довго дивилися крізь пальці. Всім відомо, наскільки Мельхіор був прив'язаний до свого слуги; тим більше прикро, що вбивці вдалося втекти вночі, мабуть, через міський мур, бо ворота були замкнені.

Мельхіор потер коліно:

– Як так буває, манеер, що багатий убивця простої людини завжди залишається безкарним?

Сюетмонд різко кашлянув; його обличчя ще більше пожовтіло:

- Я накажу його шукати де інде, буду вимагати, щоб його видали, — відповів він.

Мельхіор продовжував терти коліно:

- Якщо цього вимагає ваше почуття правоти... ні Ірмлінда, ні я Тетьє вже не повернемо.

Староста озброївся помірною суворістю:

- Закон не може погодитися зі вбивством, незалежно від того, було воно навмисне чи ні, закон має йти своїм чином.

Мельхіор не відізвався, тож після кількох ввічливих слів на прощання староста покинув дім художника ще більш насуплений, ніж тоді, коли прибув.

Тіло Тетьє поклали в труну і виставили в парафіяльній церкві. Мельхіор туди не пішов, він лише дав Ірмлінді гроші на похорон. Гіслійн Анкертс і скульптор Леонард підтримували Мельхіора в день похорону. На цвинтарі зібрався натовп плакальниць — злидні з бідняцьких кварталів приходили юрмами. Мельхіор наполіг на тому, щоб поминки були проведені в пивній "Під поповим ложем" — у тій самій корчмі, де вбили Тетьє. Коли учасники поминок йшли туди, він сказав своїм друзям: "Це останні похорони, на яких я був — до власних". Вони хотіли забрати його додому; він відмовився, взяв Ірмлінду під руку й, хитаючись, попрямував до Валу Молотів, спираючись на вдягнену у траур вдову.

Того ж тижня Мельхіор із зусиллям витягнув окремі дошки незакінченого триптиха святого Франціска. Взяв до рук доску с птахами, змахнув з неї пил и з великим трудом підняв на мольберт. І поруч із блискучими витонченими птахами він намалював у піщаному куточку маленького, сірого, вірного й веселого горобця, він намалював його з краплею крові на грудях. Він довго працював над ним то правою, то лівою рукою. Того дня він вперше відчув біль і в лівій руці, вона його вже не слухалася. Він подивився на неї — вона все ще була струнка й схожа на ту, що була в нього завжди, а права була розпухла й скривлена. Скільки ще місяців, скільки ще років, доки ліва не буде виглядати так само?

Він поновив роботу над великою картиною Болота; тепер він нарешті знав, що хоче намалювати на крилах. Одне з них мало представляти новий Селянський Лабіринт, інше — нову Чорну Месу, оскільки старі картини були знищені великою пожежею. Але тепер він зобразить селян по-іншому: не як таких, на яких напали, які безпорадно здаються, а непокірними, що чинять опір, хоч насильство їх і розчавить. Жеребець володаря на вершині лабіринту, наляканий селянським опором, підніметься на дибки, імператор повисне в стременах. Мельхіор все обдумав подумки, і малював слухняною, тонкою, непошкодженою рукою. Він, Мельхіор Хінтам, як вершитель земного правосуддя, той, хто мститься за вбивства і муки приниженого народу, за всіх Тетьє і всіх Ірмлінд... мститься на картині. Він, хто знає, що переворот потрібен, хто чекає його перших ознак. Потрясіння не впаде з неба з білими сонмами ангелів, навіть якщо про це оголосять папи, кардинали і навіть єретики.

На міських валах біля свого дому художник востаннє зустрів Кальскена. Парох повільно накульгував, спираючись на тростину, а за ним йшли двоє послушників, щоб допомогти йому, якщо він послизнеться або впаде; вечір був надзвичайно гарний. Мельхіор човгав туди-сюди перед будинком; побачивши наближення священика, він зупинився. Вони дивилися один на одного, як і раніше пара ворогуючих, а тепер дряхлих собак. Кальскен зробив жест благословення.

- Дай мені побачити твою руку, — сказав він, — я чув, що у тебе подагра.

Мельхіор неохоче простяг свою криву руку:

- Бачу, Ваша Превелебність, — відповів він, — що аптекарі продають не тільки ліки.

Калськен підняв тонкий гострий вказівний палець.

— Ви помиляєтеся, майстре Хінтаме. Гадаю, ви розумієте, коли така відома людина, як ви, хворіє на хворобу, яка заважає їй займатися своєю професією, звістка про це проноситься нашим містом, як кур'єр. - Мельхіор мовчав, Кальскен розглядав його руку. - Ваші страждання хвилюють мене так само, як і вас, майсяре; власне, разом з капітулом я вирішив доручити вам виконання вівтарного триптиха для церкви святого Андрія. На жаль, ми розуміємо, що подагра завадила б вам виконати...

Мельхіор притис хвору руку до грудей і низько вклонився:

- Я можу повністю відтворити хід думок парафіяльного священика та капітулу, Ваша Превелебність... Найкращі вівтарні образи виготовляють у Генті та Брюгге.

Він ще раз уклонився, потім, обійшовши Кальскена та послушників, повернувся до будинку. Він усе ще чув безладний, уривчастий сміх мавпи єпіскопа, змішаний з постукуванням його тростини.

Він знову сидів у своїй майстерні і в думках вдруге малював свою Чорну месу — прощання з Кальскеном і йому подібними. Знову мали воскреснути ті ганебні боброголові священики з тілами змій і копитами, знову мали всі ті богослови без душі й совісті, з перевернутими требниками у руках, стояли біля свинячого вівтаря; знову над їхніми головами мало закритися жалюгідне небо, коли вони йшли в урочистій процесії зі святим оселедцем чи святою шинкою. Він перетворить їх на диявольських монстрів, які пропонують рай і скорочення мук у чистилищі для мертвої мамони, ніби вони могли змінити Божі вироки тут і будь-де. Де був їхній рай, де було їхнє пекло? Якщо він малює, як вони святкують жахливу месу, він малює частину пекла. Навіть пара на білому коні, чоловік і жінка, не могли уникнути їхнього сліпого, божевільного запалу; цих двох він також хотів намалювати, після Чорної Меси, вільних від помсти гончих собак, він хотів намалювати їх на блискучому білому коні — вони також сяючі, ніби носили в собі відблиск сонця. Вони сидять голі верхи, врятувавшись від полум'я багаття, рука чорноволосого чоловіка обіймає струнке, гнучке тіло світловолосої жінки, що скаче вгору, назустріч серафічному щастю.

Кожного дня, якщо дозволяла рука, Мельхіор сідав на табурет перед мольбертом з Багном. Центр картини рухався вперед дюйм за дюймом; з приходом зими йому все частіше доводилося переривати роботу, спускатися на кухню, сідати біля Ірмлінди й простягати руки до вогнища. Після смерті Тетьє вдова ще більше зблідла і зморщилася, як яблуко, що зимою висить на дереві. Її сором’язливість до господаря зникла, але Ірмлінда тепер теж не була балакуча. Весь час Мельхіор думав про картину. А коли потепліло, і його руки стали гнучкішими, він зашився назад у майстерню і розпалив вогонь у каміні. Він кашляв від сухого повітря, але принаймні міг малювати. Під його руками утворилася на картині юрба зневажених, навіть позбавлених спадщини велика течія знесла, але вони все одно трималися один за одного, коли могутні пани та дами вже тонули в болоті. Між ними та простолюдинами він змалював танець малолітніх, жебраків і сліпих, горбанів і прокажених, яким ніхто і ніколи не простягав руки допомоги.

Настала рання весна — зелені бурі й крик чапель у небі, роса й раптові зливи вночі; в такий день Мельхіор почув, як Ірмлінда кричала в майстерні:

- Банди з Гелдерна йдуть! Майстер Хінтам, барабанщик оголосив, що вони хочуть пограбувати місто!

І Мельхіор усвідомив, що останніми тижнями Ірмлінда постійно говорила про орди з Гелдерна, які розграбували землі Бургундії; на це він спокійно кивнув, наче це було цілком природно, щоб князі билися і грабували один одного за допомогою загонів найманців. У цю мить пролунав Ґроммерт. У поле вийшли війська міської варти, заграли далекі барабани й сурми. На валах неподалік лунали стривожені голоси, і багато людей стояли там й спостерігали. Мельхіор вийшов з дому; насилу, крок за кроком, просуваючись вперед. Звідкись за стінами фортеці він побачив герцогських солдат, що рухалися до річки. Дзвін замовк. У тиші низько літаючий каркаючий рій ворон плив до сусідньої сторожової вежі. Дорослі та діти почали кричати, що це провісники нещастя, і відлякувати їх камінням. Мельхіор засміявся; птахи здіймалися вгору й каркали в польоті навколо димаря і верхівками дерев, і спустився прямо біля колишнього місця. Вони були блискучо-чорні, сміливі, недосяжні; Мельхіор не бачив у їхньому наближенні нічого поганого. Він милувався птахами, які, коли їх відлякували, щоразу поверталися. Він відчував надто сильний біль і надто втомився, щоб протриматися більше години на своєму спостережному посту; здалеку, з боку селянських господарств біля річки, він почув гуркіт аркебузи, через деякий час там піднялися клуби диму — горіли садиби та млини.

Мельхіор сидів на кухні, де Ірмлінда покинула вогнище і роботу. Лише ввечері вона, важко дихаючи, схвильована й розпатлана, увірвалася, приносячи переможну звістку: міська варта вигнала орди з Гелдерна, гонець капітана Вальсхоорна вже в місті. Не минуло й півгодини, як Мельхіор почув спів солдатів, що поверталися в місто, музикантів, які їх супроводжували, удари в барабани щоразу, коли закінчувався куплет. Люди на вулицях сміялися і аплодували солдатам, шум не стихав аж до пізнього вечора. Здавалося, всі вважали перемогу над іноземними мародерами незмірним щастям. То чому ж вони з такою байдужістю терпіли рідних розбійників?

Дуже часто Мельхіор тепер сидів на кухні або, якщо світило сонце, на задньому дворі; його цегляна стіна, вид на дахи, ринви та старі фруктові сади сусідніх будинків і ділянок нагадали Мельхіорові його старий сад . Тут росли левині зіви і множилися бур'яни, Мельхіор не дозволяв їх полоти. Сидячи тут, він чув голоси й гомін із сусіднього монастиря, метушню черниць, спів францисканок вранці й увечері. Звуки більше не змушували його страждати. Сівши на дерев'яний табурет, він заплющив очі і дозволив сонцю зігріти його. Власне, він мав сидіти за мольбертом і малювати Болото, навіть середня частина ще не була готова, на ній ще не було дітей... Йому знадобилося багато часу і самоподолання, щоб добратися наверх до майстерні, змочити засохлі фарби, взяти пензель у свою неохочу руку. Спочатку він хотів намалювати дітей на краю диявольського болота, які наївно спостерігають за ярмарком і сміються з пустощів натовпу. Він хотів представити їх у монастирях Вавилонської вежі такими, якими він знав їх з вулиці. Але тепер, коли він сидів перед картиною, йому здалося, що велика лихоманка, яка доводила дорослих до божевілля, охопила й дітей. І вони вже не були здорові духом і тілом. Він намалював їх із тихими, благоговійними, приємними личками, але їхні тіла були жахливо спотворені: у одних була одна рука, у одних — одна нога, у третіх не було рук і вух. У деяких на головах і плечах сиділи чорні, блискучі, горді ворони. Він малював, кульгаючи, з перервами, поки сам не міг стерпіти вигляду дітей-калік, і знову спускався вниз, до брудної й завжди зайнятої Ірмлінди, до кухонного вогнища чи до сонячного садка.

Своїх друзів він бачив усе рідше, все більше їх відходило назавжди, а тим, хто залишився, мало що було розповідати. Леонард більше майже не з'являвся, він уже був настільки глухий, що йому було важко повідомити щось важливе. Останньою новиною, яку він приніс Мельхіору, була звістка про смерть Кальскена. Благочестиво помер парох; він відчував, що кінець близький. Навколо смертного ложа зібралися каноніки, священики та сповідники, його освятили святими таїнствами, було багато свічок і молитов. Вся гострота і суворість вмираючого вщухли, повідомив Леонард. Відчуваючи наближення своєї смерті, парох наказав одягнути себе в найскромнішу сіру сутану і тихим, але чітким голосом сказав, що просить вибачення у всіх, кого він коли-небудь образив, і так само прощає всім, хто був проти нього. Мельхіор усміхнувся — остатній час він рідко усміхався:

— Я теж належу до тих обраних? — скрикнув він.

І Леонард суворо посміхнувся, хоч і не зрозумів Мельхіорових слів.

Через п'ять-шість тижнів з'явився Гіслійн Анкертс; він трохи посидів біля Мельхіора, сумно відпив кілька ковтків вина, яке Мельхіор завжди тримав для нього напоготові, і через деякий час, поки дві сльози текли по його тонких, як папір, щоках, сказав:

— Леонард теж уже помер.

Часом Мельхіор все-таки заходив до майстерні і, за давнім звичаєм, сідав перед Болотом із двома порожніми світлими дошками бічних стулок, але малював їх лише в думці. Він добив їх всемогутньою рукою фантазії, потираючи власні пазуристі пальці. Він бачив селян-повстанців із начепленими на древках для прапорів сорочками, одні з символікою — сиром і хлібом, інші — селянськими чоботами. Без страху вони наступають проти броньованих, синіх, як шершні, військ імператора. Їхній ватажок носить капелюх з обгризеними щурами крильцями, а під ним — смуглява борода, вкрита щетиною, сміливе обличчя Тетьє Роена; він звертається до своїх людей і каже: "Ось іде озброєний загін! Не бійтеся цього натовпу!". Його люди, селяни й жебраки, брязкають косами, ціпами й мотиками. А коли триптих закритий, зовнішні стулки показують краєвид повного літа. У повітрі тиша і золотисте сяйво, де-не-де росте якась кумедна іноземна трава, на якій сидить метелик кольору ірису та бурштину завбільшки з долоню. У цьому краєвиді сидить відлюдник, його босі ноги занурені в теплий пісок, на його руці, тонкій темношкірій руці, повзає сонечко. Він схожий на одного зі своїх давніх друзів, Кіліаана або, точніше, на скульптора Леонарда чи Гіслійна Анкертса. Можливо, Мельхіор зміг би намалювати Кіліаан з вежею святого Андрія позаду, Ґіслійн, що ліпить троянди та лілеї з дорогоцінного металу, а собаку Колзуна, посаджено на гребінь колегії...

Частіше, ніж звичайно, Мельхіор сидів перед вікнами. Його погляд, спрямований у небо, часто відчував те саме почуття, яке охоплювало його, коли він уперше стояв тут, але тепер він більше не відчував запаморочення. На краю неба, з містом позаду, він був сам на сам зі зміною пір року. Попри всі грубі примхи і грайливі настрої, природа була впорядкованою і суворою, ніжною і непереможною. Він бачив, як все розквітало й в’януло, коли раптові зливи прокочувалися по вузькій смузі цегляних стін, розбиваючись об верхівки дерев і дахи, бризкаючи вологою. Він бачив, як наближається після обіденне сонце, викликаючи в уяві сяюче сяйво вечірнього неба. Темні ночі змінювалися зоряними, осяяними місячним світлом. Прохолода осені, морозна яскравість зимових днів, небо синє, як лід, зірки, гостріші за бургундські коштовності. А потім знову тихий гуркіт ранніх весняних ночей, тріск повік — ті стосунки, та непохитна постійність, що йде кудись у своїх перетвореннях — туди, де розриваються узи, де завершується дозрівання...

Одного такого сонячного дня Мельхіор довго сидів біля вікна, дивлячись на політ ластівок і голубів, а потім приніс картину з святим Франциском під відкрите вікно. Він дивився на намальованих ним пташок, що метушилися у своєму гарному барвистому оперенні навколо святого, довго дивився на них, а потім узяв пензель у руку.

- Летіть, летіть до неї, вона любила птахів, ви створені для неї!

Йому було важко тримати пензель у руці; повільно, з великою скорботою, він зафарбував дрозда і сову. Вони зникли з картини, залишивши лише п’ять піщинок і мізерний пучок трави.

Того року Мельхіор усунув одного за одним усіх птахів навколо святого Франциска. На порожні місця він умістив на картині щось інше — камінчик, трохи гравію, маленьку польову квітку. Він працював над цим із нескінченним, болісним терпінням, поки не залишився лише горобець. Він посміхнувся маленькій сірій пташці:

"Тепер усі інші з нею; горобець залишиться зі мною".

Він подивився на покинутого птахами Франціска. Деформованою, нещасною рукою він поманив його:

"Тобі подобалася Бідність, ти думав, що зможеш нею врятувати нас. Подивись, що з того вийшло, подивись, що власний жебрацький народ зробив із твоєї обітниці... Від них спасіння не буде.

Святий Франциск стояв нерухомо, худий і святий, все ще вірячи в те, у що Мельхіор давно не вірив. Люди - де люди? Усі сподівання, уся довіра світу були спрямовані на них.

Осінь того року, спекотна і суха, тривала довго. Дедалі частіше Мельхіор сідав на задньому дворі, де тепло продовжувалося, коли сонце оббігало будинок і зазирало у вікна майстерні. Спочатку Ірмлінда, стурбована, підходила до нього, коли він нерухомо сидів із заплющеними очима; вона належала до тих, хто боїться свіжого повітря і сонця. Але вона побачила, що Мельхіор не хворіє більше і що в ньому є життєрадісність і веселість, яких вона раніше в ньому не бачила. Вона приносила йому шматок хліба, розмоченого в молоці, мідії, тонко нарізане яблуко або кухоль пива і трохи розмовляла з ним. Вона була останнім, що залишилося в нього від людської вірності та зв’язку — особлива донька, яку він не вибрав би для себе, така ж чужа для нього, як і він, мабуть, був їй, — але невблаганний перебіг речей залишив їх разом. Вона хитала своєю скуйовдженою головою й складала руки під фартухом, коли він розповідав їй про свою молодість у цьому місті, про своє навчання у Майстра Волхвів, про Кіліаана Бора та про славетні дні Зелених Шапок; він також розповідав про перебування в Антверпені, про своє вимушене перебування в замку юнкера ван Пьєпенпооя, про його зоопарк і лабіринт. Про подальші події він завжди мовчав, хоча іноді розповідав здивованій маленькій економці про озеро й порт Антверпена, повний кораблів. Все, що відбувалося після повернення з Антверпена, він трансформував в картини. Події здавалися йому фігурами з картин і триптихів, сповненими власного життя, фігурами, які ласкаво вітали одна одну або прощалися одна з одною, — повнотою, яка десь мала своє продовження, своє розширення, хоча вже не потрібно було питати, хто саме все це створив.

Тож Мельхіор сидів у яскравості й теплі осені, якій не було кінця. Часом увечері, коли на фронтоні будинку, на західному краю неба, гасло світло, і здавалося, що вдалині струмує золотий і попелястий багрянець, Мельхіор чує тихий шелест під кропивою та лев’ячими зівами. Це їжачок пробирався крізь отвір у стіні, який, мабуть, висвердлив для кота колишній господар будинку. Мельхіор побачив, як наближається їжак; тварина майже безшумно доповзла по траві до порога чорного ходу; він винюхував щось їстівне і обходив хазяїна по великій дузі на зворотному шляху. Він приходив не кожен день. Мельхіор поставив для нього миску з молоком біля лави, де він сидів. Незабаром їжачок звик. Відтоді кожного теплого вечора він безстрашно підходив до Мельхіорових ніг, повільно, зосереджено пив молоко і їв крихти хліба. Після тог він трохи сидів нерухомо, так близько, що Мельхіор бачив, як у світлі вечірнього сонця на його голках роїлися черви. Але коли випадково наближалася Ірмлінда, їжак відразу зникав крізь дірку в стіні, так що Мельхіорові стало його шкода, і він благав Ірмлінду не спускатися в сад після вечірні.

Цілу осінь їжак гостював у нього; він пив молоко, сидів у траві й дивився на Мельхіора, міряв його цікавими й здивованими шахрайськими очима. Мельхіор знову дивився на їжака з тим ніжним співчуттям, з яким він ставився лише до найкращих друзів. Дні все ще були барвисті, довгі й теплі, сповнені чудового світла, яке радувало художника і дозволяло йому забути про свої болі. Вечорами, коли він, поївши на кухні, вставав і йшов у сад чекати їжака, всі запитання замовкали.

Він вдихав чисту сріблясту смерть сонця, коли воно заповнило коло туману, і крізь напівзаплющені повіки бачив, як світло згасало у вербах і тополях над далекою рікою. Потім на своєму обличчі й язиці він чув їдкий солонуватий запах свободи, який несли йому сутінки й західний вітер, але не міг назвати цього.

Переклад: Марченко Володимир Борисович, 2023