Диявольскі почвари

- Що ти задумав? - запитав він нарешті.

Кауденберг поставив на місце перевернутий табурет, сів і сказав:

- Вас просять вас про гостинність під вашим дахом, поки не завтра вранці не відчиняться міські брами.

- Уїжджаєте? - повільно запитав Мельхіор.

- Завтра на світанку... з Блансінтьє, донькою Кіліаана, - так само повільно підтвердив гість.

Нарешті Мельхіор сів; його коліна були застигли, мов скло. Тільки тепер він зрозумів, чому цей чоловік тут сидить і про що вони весь цей час розмовляли.

- З Блансінтьє», - повторив він, розуміючи все менше й менше. - Я не чув, щоб вона говорила про такий намір.

Кауденберг-Мелхіседек не ворухнувся; його голос заховав обережну твердість:

- Інакше бути і не може, а вона про все знає.

Мельхіор важко схилився над столом, переконаний, що інакше й бути не може: Блансінтьє справді все знає. Проте він вигукнув:

- Викрадення жінки!

Прибулий не встиг відповісти. Двері зі скрипом відчинилися, і на порозі з’явилася Блансінтьє. Вона перевдягнулася, тепер у сірому й непомітному вбранні, як у магістра братства, її волосся було закручене й зв'язане так, що здалеку її можна було прийняти за світловолосого, трохи блідого пажа; в руках вона несла маленький оберемок, який поставила на стіл.

Мельхіор здивовано витріщився на неї. Він знову відчув прихований заціпеніння від її впевненості, від безмовної згоди між нею та Кауденбергом і від того, як вона відчула невисловлену волю гостя. Він підійшов до неї і хотів взяти її за руку. Жінка відвела її, як завжди робила в останні місяці, і, віддалившись від нього, підійшла на крок ближче до прибульця.

- Блансінтьє, ти розумієш, що робиш? - вигукнув Мельхіор.

Жінка дивилася на нього тим своїм новим, трохи яскравим, мудрим жіночим поглядом:

- Я знала, що він одного разу повернеться, і повернеться, щоб забрати мене, - сказала вона. - Так і ніяк інакше, Мельхіоре.

Той похитав головою:

- Але ж ти підеш з ним як його наложниця!

Після цих слів у кімнаті запала тиша. Ніхто не ворушився. Мельхіор разом з Блансінтьє дивився здивовано на гостя. Посмішка заграла на одухотвореному, вже не дівочому обличчі жінки.

Магістр Вільних Духів перевів свої чорні очі на Мельхіора й спокійно відповів:

- Я говорив вам інакше. Вона піде як цариця зі своїм царем.

Він простягнув руку Блансінтьє. Вона втиснула свою руку в його руку. Вони стояли перед Мельхіором, як поєднана пара; він бачив їх союз, їхню силу і красу. Усвідомлення того, як і в якій пишності вони належать одне одному, щось зламало в його душі, і він відчував благоговіння перед цією парою, і водночас наполовину боявся, наполовину бажав цієї нової Блансінтьє, і під цим страхом його мучило давнє почуття провини. Він хотів вигукнути, що Кауденберг має царицю в кожному місті, де у нього є послідовники, і де він затримується на короткий чи тривалий час. Але слова завмерли на його губах, коли він побачив, як Блансінтьє та Кауденберг поглинули погляди одне одного, ніби вони були єдиними чоловіком і жінкою на землі.

- Вибачте... - запнувся він, не знаючи, навіщо це слово, і вибіг з майстерні.

Загорнувшись у плащ, із насунутою на чоло шапкою він вийшов із дому. У сутінках осінньої ночі він почув, як вартові вдруге пішли на свій маршрут, і широкою дугою обійшов їх вузькими вуличками. Він зупинився в тіні стінки якогось саду; над ним у темряві злегка тріпотіло пір'я нічної сови, він чув ледве чутний політ хижака, під ногами шелестіло сухе крихке листя, зрідка падаючий листок кружляв навколо голови й плечей. Мельхіор безцільно блукав від однієї темної тіні до іншої, зупиняючись всюди на довгі проміжки часу. Він чув, як на дахах нявкають осінні коти; низькі розкинуті будівлі монастиря нагадували великі сірі кротові купи, в які він хотів би заповзти. Над ним височіла щойно добудована вежа колегіальної церкви, раптом роблячи її маленькою, майже добродушно непомітною; як він прагнув перетворити себе на одну з цеглин і бути вбудованим разом з іншими цеглинами в зростаючі проходи. Де-не-де ще чулися розрізнені голоси, сміх закоханої пари, плач дівчини чи хворої дитини. Мельхіор у ту мить усвідомив існування сотень людей, які жили з ним у тих кам’яних келіях і баштах, кожен зі своїм щастям і своїм прокляттям у серці. Увесь час він намагався не думати про Кауденберга та Блансінтьє, але все ж думав про них; він побачив, як вони стоять перед ним, взявшись за руки. Стара божевільна пісня: він не розумів, як міг залишити їх самих навіть тепер, коли він, немов живий, роздільний клин хотів би кинутися між ними.

Коли небо почало світлішати, він стояв на фортечному валу. З міських обійсть і селянських садиб під муром долинав ледве чутний спів півнів, перші зелені й рожеві острівці мчали водянистим повітряним океаном, бліді стріли світла виникали на сході й зникали, їхні кольори танули, створюючи прохолодну прозору пелену. Вартові робили ранковий обхід, Мельхіорові більше не доводилося сходити з їхньої дороги. Вартові йшли ліниво, безладним гуртом, у послаблених кольчугах, мало хто мав шолом на голові, списи хаотично лежали на плечах, мов селянські вила. Вони привітали Мельхіора добродушними жартами про випивку і м'ясо, що тяжко залягло в животі; але незабаром звук їхніх підкованих чобіт затих. В вуличці Диявольського Котяри, біля ніг художника, чувся стукіт ранніх ткацьких верстатів, уперше задзвонили дзвони, починався новий день. Мельхіор сів між башточками парапету сторожової вежі. Звідсіля розточувався вид на ворота Семи Дерев, через які вела дорога на південь. Він чекав. Через довгу мить він побачив, як ідуть сторожі воріт: хрипкі голоси перекликалися один з одним, він чув їхній сміх, час від часу вони спльовували і нарешті відтягли важкі колоди, щоб відкрити стулки воріт. Від садиби, що лежала неподалік, наближався двоколісний селянський віз, навіть здалеку неправильної форми. Мельхіор прислухався до кожного гомону з вуличок унизу: діти, яких виштовхували з дверей, відразу ж починали невинну сварку, собака загавкав і підняв ногу біля одного зі старих пеньків, що й дало назву брамі. І Мельхіор раптом подумав: "Чому я ніколи не подарував Блансінтьє собаку? Чому я ніколи не приносив їй сороку чи горлицю, щоб тримати в її кімнаті та розмовляти та гратися з нею, як вона гралася зі своїми ляльками? Вона була самотньою, вразливою та наодинці зі мною - і через це у неї з’явилася погана звичка бездумно вдягатися". Він, який хотів стати перед нею на коліна і відчути її ногу на своїй шиї, ніколи не намагався думати про те, що відчувала і чого бажала його дружина.

Він підвів погляд на звук швидкого тупоту. Кінь біг. Але це був не кінь селянського воза, що наближався; його тягнула - тепер він це бачив - втомлена стара шкапа, для якої галоп міг бути лише спогадом про молодість. Кінь, рись якого він почув у цю мить, наближався з боку міста. І раптом з-за семи пеньків з'явився великий сивко, тварина, яку рідко можна побачити, - королівський жеребець. Мельхіор ще не встиг обдумати цього слово, як відчув, як горять його щоки, й холод пробирається в серце. На коні він побачив чоловіка, який посадив перед собою жінку нп складену попону з чорного пухнастого шовку або хутра. Вершник обійняв жінку, та ж обіперлася йому на груди. Біля воріт вершник і жінка на мить поринули в тінь, Мельхіор зі свого сховку побачив, що охоронці стояли мовчазні й зосереджені, потім витягнули шиї й поглянули вслід коню. Мельхіор побачив, що вони не впізнали ні чоловіка в сірому, ні його супутницю. Він сам витягнув шию й нахилився над зубцями, щоб побачити сивого скакуна та вершників, коли ті знову з’являться. Вони й справді з’явилися на мосту біля зовнішнього валу й попрямували, гадав він, до військової дороги, що вела на південь. Ранкове сонце, яскраве й прохолодне, що випромінювало від островів-хмарок на східному обрії, здавалося, збільшувало коня й робило його світлішим; часом миготіли підкови, що вдарялися об землю. Мельхіор бачив спину Кауденберга, його плащ розвівався позаду нього. Поверх цього грубого одягу лежала надзвичайно вузька і струнка жіноча рука - сама Блансінтьє прикривала спину спокусника. Серце Мельхіора розкололося надвоє - ніби ця втеча магістра Вільних Духів з молодою полонянкою була не його, Мельхіора, ганьбою чи поразкою, а видовищем. Він дивився вслід розкішному скакунові, йому була відома пишність пари, яка в ту мить здавалася лише єдиною переплетеною, замкнутою істотою на хиткій кінській спині.

Чоловік і жінка зникли за першим поворотом дороги, за невисокою дюною, повною дроку та молодих дубів, звук копит затих і невдовзі зовсім завмер.

Після довгого часу Мельхіор вислизнув зі свого спостережного місця і спустився вниз вулицями міста. Він ішов крізь розбуджену вранці діяльність - іскри з кузні, запах свіжого хліба, пиляння й стругання. Він побачив, як люди вітають його, і подумав: "Невже вони ще не знають, що мене зустріло?". Нарешті він повернувся додому. У кімнатах стояла тиша, наче мерця винесли. Не собаки, не кішки, не пташки в клітці. Мельхіор зазирнув у кімнату, яка так довго була виключною власністю Блансінтьє. Він глянув на ліжко. Вона була акуратно задрапірована, а зверху лежала ковдра, прикрашена вишивкою та китицями. Він відкрив шафу; тут висів ряд дорогих різнокольорових суконь Блансінтьє, зелених і червоних, блакитних і золотих, її туфлі та босоніжки, деякі з них ще зовсім нові. Єдиним розладом була кашемірова шаль, витканий з вітру шовковий шарф, який лежав недбало кинутий і зім’ятий серед черевиків. Мельхіор нахилився, підняв легку, як пір’їнка, тканину, розгладив її й склав. Він обернувся й побачив, що скриня Блансінтьє для білизни, з пофарбованими в чорний колір залізними оковками, відкрита. Біля постільної білизни були тонкі ніжні полотняні сорочки, запаски, накрохмалені очіпки, була тут і кругла чорна оксамитова шапочка, схожа на поставлений сторчма буханець хліба. Мельхіор схилився над скринею; під купою сорочок він виявив позолочену дерев'яну скриньку з коштовностями його дружини. Він зазирнув усередину; пряжки та перли, ланцюжки та каблучки. Він знайшов власний перстень із сердоліком, перстень, яким обмінявся з Блансінтьє під час заручин; єдине, чого він не знайшов, - це перстень з бурштином, подарунок іншого чоловіка. Жінка не забрала нічого, навіть речей зі спадку, а з нижньої білизни тільки те, що було на ній, найскромнішу сорочку. Мельхіор засунув скриньку під спідниці й сорочки, поклав зверху сплетену з вітру шаль і закрив скриню. А після того він упав біля неї, як засуджений до страти біля колоди палача. Він плакав із заплющеними очима, тер руки й обличчя об залізні оковки, аж поки на них не з'явилися криваві шрами. Довго-довго лежав він у такому стані, поки не почув дзвони, що дзвонили опівдні. Мельхіор підвівся й зачинив кімнату, ніби там лежав мертвий і забальзамований труп, який йому дозволили побачити востаннє.

Він продовжував жити і спати в майстерні. Місто вирувало від пліток, злого подиву й насолоди чужим нещастям. Художник почув це як далеке відлуння болю, що терзав його голову й серце. Увечері, коли сутеніло, діти кричали біля його дверей, стукали у вікна й розбігалися під гучні глузливі крики. В інший раз з’явилася ціла купа молоді й заспівала вуличну пісню, яку принесли до міста ваганти; однак шибеники змінили свої слова:

Блансінтьє, де ти криєшся у хаті,

Вже пора йти до ліжка йти і спати.

Так вони співали це кілька днів поспіль, щоразу закінчуючись розпусним, виючим сміхом. А після того навколо Мельхіорового дому запала тиша, ніби суворий жест поклав край метушні. Коли художник рано-вранці або ввечері в напівтемряві купував їжу або ніс білизну до пральні, пекарі та прачка поглядали на нього скоса. Рідко хто мав глузливу сміливість запитати, чому це вони не бачили деякий час пані Блансінтьє? Вона пішла? Ніколи ще стільки людей не з'являлося з олією та маслом, яйцями та рибою біля дому Мельхіора; вони з цікавістю вдивлялися в передпокій, ніби з грубої штукатурки та побілених стін могли прочитати знаки, що пояснювали раптове зникнення Блансінтьє, доньки Кіліаана. Було певно, що вона втекла з якимось чоловіком, бо стражники біля воріт зрозуміли, що це вона сидить перед вершником на сивому коні, хоча не могли уявити, хто це був за чоловік; він не зупинявся ні в одній корчмі. Дехто бачив незвичайного коня на краю міського цвинтаря, прив’язаного серед останніх могил, але ніхто не бачив власника… Були й такі, що казали, що краще не розпитувати, хто такий таємничий чоловік на білому коні, бо відомо, що Блансінтьє була переслідувана злими силами, що вона була одержима, і що в повний місяць її бачили, як вона блукала вулицями, наче гуляла з кимось поруч, розмовляла та сміялася з кимось, іноді навіть співала. Мала Фієтьє керувала хором на ярмарках, де жінки зустрічалися й балакали, а деякі чоловіки охоче приєднувалися до них; а спокусника дружини художника маленький Фієтьє прямо й безжально називав чаклуном, летючим привидом, посланцем царства темряви й полум’я, над яким, як відомо, роками глузував Мельхіор Хінтам, розкриваючи у своїх картинах таємниці цього підземного світу.

Усе це вислизало від уваги Мельхіора. Сліпий і глухий до усього він сидів у темній задній кімнаті і ще досі страждав від колючого болю в голові та серці. Священик його парафії відвідав його, накульгуючи на тростину; увійшовши, він високо підняв свій молитовник, щоб відібрати останні сліди, які могла залишити тут присутність диявола. Але він не ставив питань, не робив жодних докорів. З ним також було важко розмовляти, він був надто глухий; але він сидів поруч із Мельхіором, як і багато років тому після смерті його батька, і тепер він теж сумував разом з ним, і, відходячи, поклав йому на плечі свої скривлені подагрою руки, немовби втішаючи вдівця. Мельхіор не наважувався зізнатися ні йому, ні комусь іншому, як часто пізно вдень чи ввечері його переслідує серцева туга, яка є водночас і бажанням насолоди, і муками, завданими хтивістю, як у такі хвилини страшного божевілля він уявляє, що Блансінтьє все ще живе тут, за зачиненими дверима кімнати, як він прокрадається передпокоєм до її порога і благально кличе її по імені, кілька разів називає себе, б'є кулаком у двері і нарешті, скиглить мов собака, згортається клубком і в агонії засинає на холодній підлозі.

Ієронім Босх. Страшний суд, фрагмент

В той час, коли місто занурювалося в настрій вмирання, який перебувають бурями, в осінню сірість і морок, Мельхіор почав працювати над новою великою картиною. Він писав "Безглуздість кохання". Це було знущання над вірними почуттями, велика осінь любовних радощів, смерть і зникнення пристрасті. Він намалював краєвид, що нахилився до річки, де в садах, на луках і під наметами віддається останній оманливій надії закохані пари. Він починав свято обіймів з невинних ігор дітей: молодь танцювала навколо травневого дерева[32]. Але саме дерево вже піддано перемінам; загострена корона листя перетворюється на клубок змій у верхній частині. На галявині між пагорбами любовні ігри набувають жахливої ​​поваги. Молоді закохані під виглядом мисливців і рибалок, танцюристів і мисливців за птахами завзято переслідують красунь, у грайливих іграх зі своїми обранцями захоплюють не жіночі груди, а жаб'ячі гнізда, пестять і обіймають не вдячні руки і ноги, а позбавлені м'язів скелети відьом, які душить і розчавлюють їх, як смертоносні чудовиська в морських глибинах, - Мельхіор чули про таких - вони обмотують свою здобич липкими щупальцями і висмоктують. Понад цією позбавленою блиску і мерехтіння кохання тріпочуть перелякані метелики, на їхніх крилах Мельхіор малював маски померлих або ненароджених дітей, оповитих білими пеленами. Зелень прирічкового лугу змінюється на зелень слизу й водоростей, квіти, що б'ють із землі, вже згнили від прокляття, що на них лежить; хоча деякі з них ще оманливо цвітуть, більшість уже перетворилися на яскравих рептилій, голови павуків і тарганів, які кишать і заповзають у штани та рукави закоханих. Шахрайство смерті нестримно продовжується; за плакучими вербами випливає на річку барка, що несе на борту щастя, не закрите маскою. Роздуте вітрило й щогла прикрашені високими квітучими гілками калини й глоду, загострені вимпели й прапори майорять над музичними інструментами з довгими роздутими шийками, бовтаються на канатах глечики, гудки-скрипки й жіночі туфлі - все в кольорах багрянцю та блакиті, зелені та золота, як жіночі шати - удавання, що любується в розкоші. Екіпаж корабля танцює, показуючи свою справжню, огидну суть: це блазні зі свинячими головами, жінки з грудьми й стегнами Астарти та жаб’ячими головами єгипетського чудовиська. Деякі люди стоять на головах і танцюють на руках, демонструючи свої волохаті дупи. Половина танцюристів уже випали за борт, і вони плавають чи веслують на чорних водяних щурах чи мертвих жабах. Але на тлі неба, сяючого невинними барвами світанку, на тому березі, над обрієм весняної зелені, пливе на княжому білому коні пара голих і золотих у світлі людей; вони обіймаються, занурившись у себе. Вони одні врятувалися від чар жалюгідної землі, торжества сатани, а навколо них, утворена з райдужних барв небесного склепіння, сяє прозора крапля, яка рятує їх від злочинної дурості кохання і підносить їх.

Мельхіор почав малювати цю картину в жорстокому відчаї і гіркоті. Лише коли він дозволив обраній парі верхи втекти від божевілля та розбещеності, він зрозумів під час цієї роботи, які зміни відбулися в ньому самому. Він був найбільше здивований, коли виявив, що Кауденберг-Мелхіседек і Блансінтьє справді зробилися для нього чужими й недоторканними, ніби вони завжди були лише фігурами в його уяві. Закінчивши картину, він цілими днями тримав її на мольберті, часто сідаючи перед з нею і дивлячись на неї протягом години або двох, найдовше - на дві оголені фігури на білому коні. Потім він відніс картину до замкненої кімнати Блансінтьє і повісив на стіні навпроти ліжка. Він знову глянув униз, у гардероб, повний цупких, святкових суконь, також зазирнув у скриню з білизною; все там висіло і лежало, як мертве. Запах трав, які Блансінтьє клала між одежею, майже вивітрився.

Більш ніж будь-коли, Мельхіор тепер жив, як чернець, абсолютно чужий своїм ближнім, спочатку викликаючи в них симпатію, яка поволі переросла в зневагу. Він знав це з того, що багаті містяни лише коротко віталися з ним на вулиці, не бажаючи з ним розмовляти. Сусіди дивилися на нього здивованими, іноді зляканими очима, в їхніх очах тлів сумнів, сильніший за співчуття, ніби Мельхіор обпік собі пальці, торкаючись речей, до яких ніхто з правильними думками не сміє підійти. Він це розумів і нікого не звинувачував; він навіть прийняв це так, ніби цей скандал, цей страх перед співгромадянами були чимось природним... Брати з гільдії Зелених Шапок були найвірнішими, хоча він рідко з'являвся в їхньому колі; і Філіп Хеннекін, під своїм маленьким дашком, не змінився у своїй холодній дружелюбності.

Все частіше Мельхіор читав благочестиві трактати, вчені книги та сентенції, які часто переписував у спеціально підготовлений зошит для роздумів. Ці друковані твори він купував у перехожих продавців і рознощиків, які здебільшого не знали, з чим мають справу, - всі ті "Сади троянд" і "Травневі квіти", як їх називали в наслідування благочестивого кола Герхарда Ґрооте[33]. Було в них, як і в Мельхіора, бажання відсторонитися від життя, тихо втекти від світу, що зміцнило його в любові до простого життя, в його огиді до людей, хоча він ще не спав у волосяній сорочці на кам'яній підлозі, як радили деякі з цих творів. Одна з книжечок розповідала про милосердя: як зірка кохання, дзеркало сонячного світла розбивається на сім променів, тому християнин, який справді хоче виявити себе гідним цього імені, покликається до семи дій милосердя, деякі з яких записані у святому Євангелії від Матвія, а Церква додала як заслугу сьомий чин – поховання померлих. Читання таких слів пролунало покликом у змученому серці Мельхіора. Йому знову здалося, що це ознаки того, що тепер він мусить постійно робити вчинки, які раніше робив лише з жалю чи чистої випадковості.

І ось під покровом пізнього вечора Мельхіор Хінтам у довгому, сірому, грубому халаті вирушав на пошуки своїх ближніх, які потребували допомоги та розради. З торбою, наповненою їжею, він спускався до підвалів або піднімався хиткими сходами на горища, сідав біля чиєїсь ліжка, приносив слова розради комусь покинутому чи читав комусь вголос одну зі своїх релігійних книжок. Тяжкий, незручний тягар самотності й провини в його грудях став легшим, хоча повністю не зник. Він дуже добре знав, що жоден витвір любові до ближнього, навіть якщо його розірвати на шматки, не зможе виправити те, що він зробив з Блансінтьє, або, як уві сні, так і наяву, відігнати спокуси, від яких він все ще страждав. Часом він неохоче виконував обов'язки благодійника; обшарпані хатини та їхні мешканці, особливо по той бік річки Кокхальс, вони були надто похмурі й огидні, кишіли блохами й щурами, а ліжка смерділи. Люди похилого віку, яким він говорив про мужність і терпіння, були глухі або впали в дитинство; неодноразово вони засинали, коли він намагався їх утішити. Також були такі хворі, для яких суп був занадто жирним або занадто рідким. Траплялося також, що якийсь обірваний чоловік безсоромно вискалював зуби, звертаючись до нього: "Я впізнаю вас під капюшоном, майстре Хінтам... ваша достойна дружина вже повернулася зі своєї любовної подорожі з чаклуном?". Незважаючи на небажання і втому, Мельхіор все завзятіше розгортав свою діяльність. Він обмивав і клав небіжчиків на мари, ніби це було покаянною вправою. Він мусив каятися і робив це. А тим часом Кальскен лютував з кафедри завзятіше, ніж зазвичай. Окрім боротьби з блудом, мав тепер нового коня, на якому їздив так само ревно й люто, а саме: читання повчальних й богобоязливих творів народною мовою, а це були книжечки, які заповзятливі друкарі - малий парох називав їх "бунтівними отруйниками" – кидали на ринок усе більше. Справжній виклик! Сам Мельхіор не відвідував цих проповідей, бо все рішучіше уникав церковних дверей, але як тільки він зупинився під дахом Хеннекіна, будівничий докладно розповів йому про ці проповіді сам вражений різкою ненавистю пастора.

Ієронім Босх. Корабель дурнів, 1495-1500, Лувр, Париж

- Ця ненависть також спрямована проти мене, майстре Хеннекін, - мляво всміхнувся Мельхіор. - Я завзято читаю ці релігійні твори.

- Ти також? - палко спитав Хеннекін і на мить схопив руку художника.

Але тут же з перебільшеною жорсткістю відсахнувся від нього, ніби соромлячись свого зворушливого жесту. Так, велебний Франциск безжально засуджував будь-які самостійні теологічні розсуди, які обов’язково є наслідком читання цих друкованих книжечок; саме читання набуло в устах священика присмаку сатанинської роботи. Якщо Церква, – гримів Кальскен, - отримала від Бога латинь як народну та суддівську мову, то як можна очікувати порятунку від творів злою голландською мовою, мовою пекарів, пивоварів і жебраків, написаних людьми, очевидно зараженими вченням Пелагія[34]?

Мельхіор знизав плечима.

- Винахід друкарського верстата - огидна справа, пане Філіпе. Ясно як день, що наш пастор боїться конкуренції не з боку людей, а з боку книг.

Хеннекін повільно заперечив це, похитавши головою:

- Не лише книг, майстре, але й людей. Менше тижня тому, коли ви зі зрозумілих причин замкнулися у своїх чотирьох стінах, парох заборонив підніматися на усі амвони одному з братів Спільного Життя, який хотів проповідувати в нашому місті, хоча багато хто з парафіяльних священиків хотів би почути цього проповідникау власному домі Божому.

Мельхіор клацнув пальцями:

- Парох радо розділився б на десять чи дванадцять проповідників, щоб мати змогу гриміти в кожній церкві й каплиці проти світської побожності.

- Так воно і є, на жаль, - відповів Хеннекін, але потім замовк, а Мельхіор продовжив:

- Наш благочестивий богослов Франциск мало що зможе зробити, коли справа дійде до зіткнення: Собор у Констанці розгрішив братів Спільного Життя від усіх знаків єресі.

Хеннекін невдоволено засміявся.

- Констанцький собор відбувся сімдесят п’ять років тому, моя любий. Скільки людей у ​​цьому доброму місті, окрім нас із вами та кількох інших, знають щось про той собор, не кажучи вже про його резолюції? Маючи в запасі знання невігласів, все, що комусь не подобається, можна легко назвати пелагіанською єрессю.

Мельхіор потис будівничому руку:

- Це не завадить мені прямо зараз читати релігійні друковані видання голландською мовою стільки, скільки я можу їх набути.

Хеннекін тільки мовчав, лише усміхаючись в своїй звичайній сухій манері.

Наслідком суворих проповідей Кальскена стало ще більш запекле канонічним полюванням на релігійні книги рідною мовою. Ніхто не наважувався їх продавати, і невинні купці, які приходили в місто з кошиками книжок на спині, де перед тим вже продали багато повчальних творів, не розуміли, чому вони тепер стоять перед зачиненими дверима, аж поки один із поплічників старости міста не кинув їм в обличчя пораду не продавати в місті жодної друкованої продукції про благочестиві справи, крім виданої латиною.

Невдовзі після проповіді про отруєні ідеї нідерландських книжок з усіх кафедр міста було зачитано нову постанову капітулу, адресовану гільдіям, і перш за все тим братам із цехів, які брали участь у містеріях. Жоден мирянин, сказав парох, хай не наважується віднині представляти особу Христа в цих містеріях. Під цим терміном парох мав на увазі будь-кого, хто не є духовною особою або хоча б раз у житті не здійснив паломництва до Святої Землі. Ця заборона викликала подив; після меси люди збиралися невеликими групами і питали, що задумав Кальскен. Невдоволення зростало. Після поїздки в Антверпен Мельхіор ніколи більше не грав Христа, інакше він міг би подумати, що вся постанова спрямована проти нього. Але він відчув у цьому, як і в забороні читання книг нідерландською мовою, люте честолюбство Кальскена, який, очевидно, крок за кроком хотів захопити життя громадян у свої руки, поки вся їхня поведінка не вислизнула з лещат його власного розуму і не втратила свободу. Він засміявся, почувши, що п’ятеро чи шість чоловіків, старшин цехів, попросили поговорити з парохом і висунули заперечення проти цієї постанови. Досить важко, казали вони, знайти когось, хто зміг би добре й пристойно зіграти Христа; де сьогодні можна знайти когось, хто б, окрім висвячення в священики чи паломництва до Святої Землі, мав би ще талант і голос, придатний для містерій? Парох вислухав заперечення старшин, а потім прямо відповів: чи важливо розігрувати містерію, адже правдива таємниця, навколо якої все обертається – Боговтілення, Жертва і Воскресіння – відкривається щодня не на картині, а в своїй суті під час меси та протягом року в урочистих святах через божих священиків на вівтарях у церквах? До чого призвели ці представлені людьми містерії, як не до гордині та зарозумілості, і чим вони закінчилися – як це взагалі могло бути Божим наміром? Розпустою та комедіями, у яких висміювалося духовенство, в яких звучали насмішки над шлюбом та цнотою! Занадто довго в цьому місті оспівувалася безрозсудність, настав час святої серйозності, дисципліни та життєвого випробування... Містерійні вистави, так, але не з Христом, який у повсякденному житті лається, грає в кості та щипає дівчат за сідниці! Цехові старости проковтнули гнів і повернулися з цієї розмови принижені; було зрозуміло, що ніхто і ніщо не відрадить пароха від його плану зробити з міста взірець християнського життя, в якому від нудьги й святості людині хочеться позіхати.

Після багатьох місяців і тижнів Мельхіор змусив себе закінчити картини для каплиці. Він повідомив в капітул, що картини готові до того, щоб їх забрали. Приїхали двоє молодих священиків, які були дуже здивовані, отримавши лише три картини. Мельхіор сказав: "Ось три, не більше". – Того ж дня художника знову викликали до пароха.

Йому було наказано чекати дуже довго, поки нарешті за ним не прийшов секретар. Це був висохлий священик з впалим обличчям, його пальці були поцятковані чорнилом; з Мельхіором він поводився з байдужою ввічливістю, ніби не знаючи, з ким має справу, і запросив його до Кальскена, під арочне склепіння зали, де стояв лише монастирський стіл і пишне священицьке крісло, а над лавочкою для молитви навколішках висіло дерев'яне розп'яття.

Священик відхилився назад і жестом попросив Мельхіора підійти ближче. В його очах було якесь дивне співчуття, тривога, яка здавалася Мельхіорові неймовірною, а тому зовсім неправдивою. Священик навіть злегка похитав головою, перш ніж сказати:

- Вибачте, що змусив вас чекати, пане, але я був зайнятий терміновою справою. Я ще більше шкодую, що мені довелося викликати вас сюди, але ви не виконали мого замовлення.

Мельхіор намагався відповісти спокійно, не виказуючи роздратування:

- Я зробив для вашої велебності три картини в каплицю.

Навколо рота та підборіддя священика з'явились неприємні тіні:

- Ви доставили три картини – про це пізніше. Тепер я хочу поговорити про угоду між вами, яка включала чотири картини. Отже, однієї не вистачає, майстре.

Мельхіор уперто дивився під монастирський стіл, де гойдалися маленькі ніжки Кальскена в гарних черевиках.

- Чи не скажете, будь ласка, ваша велебність, що ви думаєте про три надані картини?

Парох, обіпершись обома руками на стіл, нахилився до нього:

- Ви, очевидно, спершу хочете почути моє судження про них? Ну тоді, майстре, ви його почуєте. Я уважно оглянув три картини. Зустріч Мелхіседека з Авраамом я приймаю без жодних застережень, хоч дияволи мені здаються трохи грубими, але вони не дуже нав’язливі. Я вважаю дуже вдалим знищення Содому і Гоморри. Вознесіння Єноха... - Він замовк на мить, перш ніж закінчити: - Ця картина викликає запитання.

Мельхіор подивився пароху прямо в очі:

- Які питання, ваша велебність?

Кальскен схилився ще більше, майже лежачи на столі:

- Питання, майстре, чи каноніки благочестивого і освяченого капітулу можуть стерпіти, щоб у власному тихому божому домі оглядати комедійне видовище, яке неминуче послабить запал їхніх молитов і думок про небо...- Мельхіор хотів щось вставити, парох випростався і підняв обидві руки з властивим йому сердитим жестом: - Хвилинку. Я знаю, що у вас на серці; я також не кажу, що я цілковито й зовсім проти вашої картини, не кажу, що шельмівство простих людей, яке зображене тут, повинно зашкодити серйозному образу вознесіння. Але ви, як ви, мабуть, добре знаєте, надто чітко поставили в поле зору селянські витівки, а мандрівку Єноха на небо на вогняних конях перенесли надто далеко на край картини... Словом, розташування вашої художньої матерії є хибним з суто богословської точки зору!

Мельхіор знизав плечима.

- Я розумію, що ви маєте на увазі, ваша велебність. Якщо ви наполягаєте на цьому, я готовий був би змінити це розташування в зворотному стосунку.

Кальскен розсміявся зі злобним блиском в очах, відкривши щілину в зубах:

- Ай, ай! І знову змусити мене чекати... скільки? Один рік, два рочки?

Мельхіор схилив голову.

- Ваша велебність добре знає, що зі мною сталося за цей час.

Кальскен кілька разів кивнув.

- Знаю, на жаль, це знають усі... Щойно ви увійшли, я мусив про це подумати. Ви сильно схудли і не виглядаєте здоровим. Скажіть мені чесно, пане Хінтаме, чи вдалося якимось чином пояснити таємниче зникнення вашої дружини Блансінтьє?

Його погляд став пронизливим. Мельхіор опустив очі, і на мить запала непевна тиша.

- Я можу сказати вам, ваша велебність, досить точно. Моя дружина Блансінтьє пішла з сін'є ван ден Кауденбергом, коли вони дійшли взаєморозуміння, яке, очевидно, не мало іншого виходу.

На цю відкриту Мельхіорову сповідь священик вирячив очі, його чорні брови здригнулися й піднялися, потім очі й повіки заплющилися, ніби він про себе сміявся.

- Ах, то це сін'є ван ден Кауденберг! Викрадення нареченої, викрадення дружини, це так називають? Або ви просто назвете це перелюбодійством і киданням вас?

Мельхіор мовчав; у голосі пастора було тріумфування. Тепер голос знову став тихішим і обережнішим.

- Так ось що ховалося за всім цим, майстре Мельхіоре – смутна і неприємна для пана ганьба. А ким, власне, є сін'є ван ден Кауденберг?

Питання може здатися невинним. Сам Мельхіор колись ставив подібні Герлахові Орлі. Але цього разу Мельхіор був насторожі.

- Ваша велебність, - відповів він, - ви самі зустрічалися з сін'є ван ден Кауденбергом і розмовляли з ним.

Пальці Кальскена піднялися на висоту Мельхіорового обличчя.

- Ах-ах, я бачився і розмовляв з людиною, яка називає себе Карлом ван ден Кауденбергом. Я бачив торговця і агента великих панів, як він сам стверджував... людину зі своїм власним судженням про світ, мистецтво живопису та Церкву... - Він розсміявся приглушено, двозначно. - Але я запитую ще раз: хто такий сін'є ван ден Кауденберг? У яке осине гніздо, в яке клубок зміїв ти потрапив, майстер, внаслідок спілкування з цим чоловіком?

В одну мить кров витекла з обличчя Мельхіора. Він закусив губу; він зрозумів, що Кальскен вже досить довго намагається влаштувати йому пастку.

- Я ніколи не сумнівався, - сказав він, - що пан ван ден Кауденберг - це той, за кого себе видає.

Кальскен повільно і несхвально похитав головою:

- Знову, майстре Мельхіоре, видно, яка ви наївна і простодушна людина, що любить спілкуватися з усіма видами людей, із знатними лордами та негідниками... так, так, також я знаю, що ви мовчки творите милосердя, ну, дуже добре. Самі бачите, від мене нема чого приховувати, о ні!

Канонік зісковзнув зі стільця, смикнув сутану, схрестив руки за спиною і почав коротенькими повільними кроками човгати по палаті. Мельхіор стежив поглядом за кожним його кроком, поки парох не став перед ним.

- Майстре Хінтаме! Знаєте, що так важко зробити вам, хоча я є первосвящеником цього міста? - Свою темну, злегка посивілу голову він тримав злегка перекошено, що робило гострі риси обличчя ще більш виразними, одне око було напівзаплющене. - Я боюся, майстер, що ви стали жертвою чоловіка, який є більш ніж безсоромним зрадником і спокусником, більш ніж хитрим і світським іноземцем, який зловживав вашою гостинністю... Мені страшно згадати напади лунатизму, яким була піддана ваша бідна молода дружина, відколи незнайомець залишився у вашому домі, через що вічне спасіння жінки було під загрозою.

Він стурбовано зітхнув, судячи з його манери, з чистого співчуття поспішно перехрестився і пробурмотів якесь молитовне заклинання. З кожним словом, з кожним жестом священика підозра Мельхіора зростала. Повний пильної уваги, він дивився в кістляве, неспокійне обличчя каноніка. Ніколи раніше, згадував Мельхіор, це не виражало такої кількості змін настрою, як того дня. Отець Франц знову глибоко зітхнув, потім похитав головою й повільно повернувся до свого високого красивого крісла. Він піднявся на нього, сів у потрібну позу, щоб всі зрозуміли, що тепер він буде говорити ex cathedra, і раптом сказав, дивовижним чином змінивши тему:

- Тоді поки що це все про справу Кауденберга... А тепер перейдемо до питання, чому я вас сюди викликав. Я міг би довго продовжувати, майстре Мельхіоре, про вашого Єноха... Але мені здається, що мені краще було б замовчувати свою остаточну думку про цю картину, хоч би там багато було вказати, і, звичайно, мої каноніки висуватимуть багато заперечень, у цьому ви можете бути певні. Я приховую цю думку, доки ви не виконаєте усі замовлення, доки в мене вдома не буде четвертої картини.

Мельхіор на мить завагався, розігнув спину й плечі, а передусім свою відвагу. Короткими словами, які хрипло виривалися з його горла, він відповів:

- Що стосується мене, я виконав цю роботу, ваша велебність.

Кальскен і художник дивилися один на одного, міряючись силами.

- Як це розуміти, майстре Мельхіоре? - запитав священик.

- Ваша велебність, - відповів художник, - я виконав замовлення капітулу - три картини. Вашу я малювати не можу.

Уперше за час їхньої розмови обличчя каноніка почервоніло. Його очі вирячилися, брови здригнулися.

- Ви не можете? Вам бракує здібностей чи волі?

І знову Мельхіор напружив всю свою силу волі:

- І те, і друге, ваша велебність.

- Я не вірю у вашу неспроможність як художника, майстре Хінтаме. Тоді залишається брак волі.

З ще більшим зусиллям Мельхіор відповів:

- Я прошу звільнити мене від угоди написання картини з Давидом і Вірсавією.

Стиснуті кулаки Кальскена лягли на стіл.

- Я вас ні від чого не звільняю!

Мельхіор повільно, завзято знизав плечима:

- Я не можу намалювати цю картину, ваша велебність. Боюся, що це моє останнє слово.

Якусь мить священик сидів тихо, все ще стиснувши кулаки. Мельхіор відчув, що той зараз вибухне від люті. Але Кальскен тримався міцно. Він повільно розслабив руки й сказав, навіть з натяком на посмішку на млявих губах:

- Ваше останнє слово, майстре Мельхіоре. Але не моє, можу вас запевнити. Про це слово вирішувати будете не ви, і, напевно, це розумієте, але це буде думка капітулу, міркування вашої матері і захисниці – Церкви.

Мельхіор знову стояв надворі в метушні літнього дня, на високому сонці по полуденної години. У нього були змішані почуття: полегшення, бо він чітко й рішуче відмовився піддатися розпусній примсі священика, і тривога, бо останні слова Кальскена не віщували нічого доброго.

Повернувшись додому, він сів за стіл для малюнків намалював голову капітулу - щербатий рот, крива посмішка і звисаючі ноги пароха. Він намалював його два й три рази, і коли він намалював це, парафіяльний священик перетворився на справжню потвору, оточену іншими потворами - кінськими мордами, ослячими вухами, овечими головами, які танцювали навколо довгої істоти з головою бобра, що розмахувала священними дарами, мов блазень у блазнівській шапці; Мельхіор дивився на малюнки все ще з тим змішаним почуттям, наполовину полегшенням, наполовину тривогою. Потім почав готувати картину. У наступні дні він намалював брудний танець священиків, одні схожі на коня, інші - з головами бобрів в чернечих шатах і сутанах, а навколо них - люди Анубіса; один із священиків у літургійному облаченні, повному золотого шиття та пурпурових хрестів, стоїть на вівтарі серед каміння, бур’янів і кактусів і служить чорну месу. Між скелями, зубчастими, як погані зуби, можна побачити диявольських собак, які облапують одна одну або корчать гримаси священику, що пишається собою; копито визирає з-під його мереживного стихаря, коли він піднімає дароносицю; з обрамлення блискучих діамантів морда мавпи, замість причастя, щириться вірянам. Під час цієї сатанинської меси громада поводиться дуже неспокійно, деякі люди танцюють із черницями, чиї свинячі морди та дупи визирають з їхніх вбрань; деякі з них носять індульгенції на своєму закрученому хвості. Другий священик висвячує диявольських послушників, що стоять на колінах, виливаючи на них чашу сечі. Сірі грозові хмари закривають далеке небо, на тлі якого темно вимальовується процесія, що наближається, - огрядні старі жерці пекла, без голів на розпухлих торсах, а глеки й глечики, горщики й перевернуті розбиті церковні дзвони; вони несуть хоругви та свічки, які згоряють і звисають, як млявий фалос, а в центрі обожнюваний натовп оточує навіс зі священної шинки.

Ієронім Босх "Спокуса святого Антонія" 1505-1506, Національний музей старовинного мистецтва, Лісабон, фрагмент

Мельхіор дуже сміявся з цієї карикатури. Він знав, що цю картину не міг нікому показати. Художник негайно відкинув думку про Кауденберга, хоча на мить йому було цікаво, що б він сказав про цю картину. І він довго й багато разів дивився на цей образ, стежачи за своїми думками й настроєм: чи й цей образ був прощанням, як "Безглуздість кохання", хоч і не через дивацтво й надзвичайну людську лагідність, а через гнів і непрощенну гіркоту?.. У всій картині не було ні краплі теплішого настрою чи можливості порятунку. Кольори були блискучими, холодними й жорсткими, а гра диявольських привидів настільки огидною, що в ній була лише ненависть, нічого більше. Мельхіор це побачив і вже не лякався цього. Вигляд того, що він тут намалював, підтвердив його, скоріше за все, у рішенні більше не думати про Кальскена та про все, що з ним пов’язано.

Після завершення тієї Чорної Меси Мельхіор не рвався до роботи. Восени до нього дійшов лист від незнайомця з Гента; цей чоловік бачив у друга в Брюсселі картину Мельхіора Смерть і князь церкви, і він хотів, щоб брабантський майстер написав щось подібне. Мельхіор сидів з листом у руці; у ньому він вгадав ще й досі керуючу руку Кауденберга. Він коротко написав чоловікові з Гента, що він переповнений замовленнями і не може прийняти нове.

Художник був дуже здивований, коли після Різдва до нього в гості прийшли двоє давніх друзів з Зелених Шапок - різьбяр по дереву Леонард і ювелір Гіслін Анкерт. Вони бурчали й кашляли, відкусили трохи сиру й випили пиво, яким почастував їх Мельхіор, і поволі видавали з себе причину свого візиту. В місті з'явився певний домініканець, що само по собі ще нічого не говорило, якби не те, що мавпа єпископа прийняла його з великими почестями; вже кілька днів цей монах живе в капітулі. Мельхіор не відразу зрозумів, до чого вони вели цим повідомленням.

- Адже проїжджі священики, часто зупиняються у пароха, – зауважив він.

- Але питання в тому, чи є цей монах в місті проїздом, - відповів Анкерт, співчутливо дивлячись на Мельхіора вірними сірими, як хмари, очима.

Леонард похитав головою.

- Ти неуважно слухав, Мельхіоре. Ми розповіли вам, що то за патер, domini canis[35], чорно-білий, як мисливський пес, який вони мають на гербі свого ордена.

Мельхіор, який наливав гостям пиво, вперше підняв очі:

- Мисливська собака? Лише тепер він почав розуміти, що мають на увазі його друзі, і чому вони тут сидять. Він довго уникав товариства Зелених Шапок, вони ж розуміли його стан й залишили його в спокої, але тепер прийшли його попередити.

- Мисливська собака? - повільно повторив він.

Леонард прочистив горло.

- У місті ніяка не таємниця, Мельхіоре, що Кальскен тобою дуже незадоволений. Ви його не образили, правда?

Мельхіор вимушено посміхнувся.

- Я лише відмовився намалювати для нього картину, якою він, очевидно, хотів прикрасити свою кімнату - з Давидом і Вірсавією.

На мить запала тиша, а потім Гіслін Анкерт сказав:

Ага.

Леонард повільно повторив:

- Давид із Вірсавією! Ну, тоді все зрозуміло; парох, звичайно ж, почувається глибоко ображеним.

Мельхіор переводив погляд то на одного, то на іншого:

- Я не можу заперечувати, що після цієї відмови він дав мені зрозуміти - ймовірно, з помсти, - що він підозрює мене в зв'язках з темними силами...

Леонард похмуро кивнув.

- Цього ми і боялися... Сін'є, гм...

Мельхіор бачив, що різник по дереву не бажає вимовляти імені.

- Звичайно, він також натякнув на пана ван ден Кауденберга, - сказав художник, внутрішньо дивуючись, що так спокійно вимовляє це ім’я навіть після повідомлення від двох Зелених Шапок. - Він таємний чоловік, - дав мені зрозуміти Кальскен, - що дуже зручно, якщо хочеш цим фактом скористатися.

Два брати з гільдії деякий час сиділи мовчки, поки Мельхіор наповнював їхні келихи рештою пива. На їхніх обличчях було ще більше стурбованості, Мельхіорові слова ніби підтверджували їхні похмурі припущення. Незважаючи на зовнішній спокій, Мельхіор був дуже зворушений їхньою дружбою, він навіть почувався менш самотнім, ніж тоді, коли був із Блансінтьє.

Нарешті Гіслін заговорив:

- Як ти думаєш, Мельхіоре, а чи не хотілося б тобі вирушити в дорогу на чотири-п’ять тижнів - у тебе ж мати десь на Рейні?

Мельхіору стало не по собі. Правда, його мати все ще повинна жити з братами в Клеве. Здебільшого художник намагався не думати про неї, він здавався собі таким старим, що у нього склалося враження, нібито його мати давно померла.

- Я не збираюся вирушати в подорож, Гіслін, - сказав він неохоче, - ні на кілька тижнів, ні на кілька днів.

Леонард несхвально зітхнув.

- Мельхіоре, ти не полегшуєш життя ні собі, ні іншим.

Той поплескав його по плечу.

- Пробач. Ви дали мені дружню пораду, я знаю про це... Але втікати, перш ніж дізнатися, що там у траві пищить...

Ювелір повільно осушив склянку:

- Обережність часто запобігає падінню, - прошепотів він.

Мельхіор, все ще спантеличений, спокійно знизав плечима:

- Я ще не впав, друзі. Не кожен домініканець відразу ж повинен бути інквізитором.

Двоє друзів зробили сумнівні та розчаровані міни, вони були іншої думки. Вони попрощалися з Мельхіором довгим рукостисканням, по їхніх обличчях було видно, що вони вважали його надто необачним.

Не минуло багато часу, і все місто дізналося про домініканца, який залишився у пароха капітулу в якості почесного гостя. Водночас пролунало й його ім’я: патер Ейлардус ван Хоей - ім’я, яке для багатьох нічого не говорило, для інших звучало неприємно, а в пам’яті посвячених засіло як ім’я суворого й лютого інквізитора.

Мельхіор тепер виходив частіше; йому було цікаво дізнатися про священика, який часто безстрашно показувався на вулицях. Він і сам бачив його багато разів. Патер Ейлардус ван Хоей був високим, мускулистим чоловіком, широкоплечим, із потужним животом, який йому пасував, а також з повнокровним важким підборіддям і шиєю; вони надали певної сили його характеру, вселили впевненість. У білому вбранні свого ордена, в чорній рясі з капюшоном, у шапочці на тонзурі він показувався серед людей, щипав дітей за щічки, вітав боязких жінок і дівчат підбадьорливим кивком, весело сміявся разом із чоловіками, як той, хто знає, де варять найкраще пиво, і за всіма зовнішніми ознаками він був протилежністю Кальскену, який час від часу тупотів за ним, чорний і похмурий, як маленька кусюча галка біля великої балакучої сороки. І при всьому цьому було зовсім незрозуміло, чому інквізитор опинився в місті. На зібраннях Зелених Шапок, де Мельхіора знову стали бачити частіше, всі намагалися вгадати причину візиту Ейлардуса, хоча у Мельхіора іноді складалося враження, що брати з гільдії роблять це, тільки коли він присутній, щоб він не думав, нібито вони про нього не піклуються.

І знову від Філіпа Хеннекіна Мельхіор дізнався про реальну ситуацію. З того моменту, коли вони ненадовго зблизилися після того, як йому заборонили читати нідерландські релігійні писання, Мельхіор, зрозуміло, намагався уникати контакту з будівничим. Але тепер його бажання знати правду привело його назад до навісу навпроти церкви, де Хеннекін сидів за навалою креслень і малюнків, і негайно запитав його:

- Що тут відбувається, майстер-будівничий, що Інквізитор прийшов до нашого міста?

- Прогуляймося цвинтарем, пане, - запропонував Хеннекін.

Вони блукали вузькими стежками, між хрестами та надгробками, поза межами чутності будівельників, самі поміж мертвих. І Хеннекін розповів, що, будучи з недавнього часу членом Братства Святого Духа, у цьому колі він почув у найглибшій таємниці, чому патер Ейлардус ван Хоей з'явився у місті.

- Не думайте, майстре Хінтаме, - сказав будівничий дещо збентежено, - що я звик повторювати все, що мені розповідали приватно... Але в цьому випадку я вважаю, що ви повинні це знати.

Мельхіор вдивлявся в спокійне, серйозне обличчя будівничого, його власна жага узнати правду переродилася на тривогу. Він швидко запитав:

- У вас є якась особлива причина сказати мені це?

Будівничий якийсь час пильно дивився на нього, а потім повільно відповів:

- Тільки з цієї причини: новини швидко розповсюджуються, як тільки кілька людей дізнаються про щось... Я волію, щоб ви почули від мене, ніж від якогось запального балакуна, який живе плітками.

Мельхіор кивнув.

- Я слухаю, пане Філіпе.

Хеннекін схилився до одного з надгробних хрестів:

- Ви коли-небудь чули про одного цистерціанця на ім’я Понтіан Скадде, який вже тридцять років живе у монастирі за Паддекенспадом?

Мельхіор нашорошив вуха, почувши ім’я Скадде. в даний час в образі, що раптово виринув з його Хепам’яті, він побачив перед собою брата монаха, про якого говорив Хеннекін, - не дорослого чоловіка - дуже маленьку постать із дерев'яною ходою й вічно непокритою рудою щетиною на голові - а школяра з обличчям у ластовині, зухвалого, який завжди йшов своїм шляхом.

- Звичайно, я його знаю, - сказав він, - сидів з ним у одного бакалавра. Потім, звичайно, відколи він став ченцем, я втратив його з поля зору... Так що, в ім’я Боже, сталося з цим Скаддом?

Вони знову почали прогулюватися. Доріжки між могилами були тут такі вузькі, що одному з них доводилося йти по траві поруч зі стежкою.

- Дивовижна історія, майстре Мельхіоре. Здається, він сповідував єресь, якщо це можна назвати єрессю. Брат Понтіан, як до мене дійшло, осквернив мощі.

Мельхіор витріщився на будівничого.

- І що це означає?

Хеннекін продовжив спокійним безбарвним тоном:

- У цистерціанському монастирі братові Понтіану, здається, було доручено піклуватися про реліквії, якими давно володів монастир. Колись ці освячені останки виставляли під час урочистих свят - це було задовго до того, як я сюди прибув - але цей звичай за багато років забувся. Старі ченці, які визнавали ці мощі, померли; всі ті предмети знаходилися у великій шафі, з’їденій жуками-короїдами – от собі, зібрання кісток, зубів, волосся, шматочків деревного вугілля, усе без складу і ладу, перемішане, тому не дивно, що точного походження цих реліквій назвати не вдалося. - Мельхіор мимоволі посміхнувся; у розповіді Хеннекіна він почув слабке відлуння вістей, які почув у Братстві Святого Духа, відлуння правди й відлуння легкого глузування можних панів, яке рідко чи ніколи не проникало назовні. Будівничий зітхнув: - Здається, що брата Скадде було притягнуто до відповідальності за недбалий догляд з його боку; відколи Франц Кальс став парохом капітулу, на ці справи почали дивитись суворіше, і тоді ченчик промовив образливі слова, а саме, що він більше не може мучитися з цією шафою, повною мотлоху, переданого йому за традицією. Медитація, сказав він, для нього важливіша, крім того, вже невідомо, від кого походять ці останки, чи від святих людей, чи від святих жінок, і чи мають вони ще силу зцілювати та полегшувати в нещасті.

Знову під час розповіді Хеннекіна перед Мельхіором постає образ впертого рудоволосого ченчика, який діяв і самовиражався настільки незалежно.

- Зрештою, не так вже й дурно, якщо подумати! - скрикнув він.

Хеннекін похитав головою.

- Звісно, ​​пане Мельхіоре, що канонік, почувши заяву Скадде, не вважав її такою розумною, як ви.

- Не кажучи вже про нового пароха, - підтвердив Мельхіор, - його ревність до віри скаче, як мул, ужалений шершнем під хвіст.

Будівничий не сміявся, він задумливо дивився перед собою; можливо, в ту мить він також подумав про незнайомого йому ченця, точніше, про товстого домініканця, який любив посміятися, який міг розчавити непримітного орденського братика самою вагою свого тіла.

Після цієї розмови з будівничим у Мельхіора з’явилося відчуття, що все, про що говорив Хеннекін, збувається: незабаром з’явився рій поганих, темних пліток, усі відкрито говорили про це, а найдурніші язики розносили по всьому світу найменші подробиці. Те, що розслідування було спрямоване проти ченця Паддекенспаду, нарешті стало зрозуміло з усієї плутанини чуток. Зелені Шапки зітхнули з полегшенням, Мельхіор побачив, що він не був ціллю Ейлардуса, хоча сам художник у глибині душі не був переконаний. Усюди робилися спроби розслідувати інших цистерціанців щодо обставин нехтування Скадде своїми обов’язками; але виявилося, що інквізитор чи абат монастиря Скадде, а може, обидва, перевели дух і наказали мешканцям монастиря мовчати про цю справу.

Процес над єретиком, якщо його можна так назвати, тягнувся кілька перших тижнів весни. Допити брата Понтіана, які проводив повний домініканець, проводилися в капітулі, де патер св. Канцелярії продовжував проживати. Туди ж - як поширилося через деякий час – привезли і Понтіана Скадде, але не як почесного гістя, а як в'язня.

Увесь цей процес викликав у місті небачену гірку й перебільшену побожність, що Мельхіор вважав особливо дивним, розуміючи, що фанатизму Кальскена раніше лише будив спротив. Присутність інквізитора, його дружні жести, його грубість і тілесна сила, здавалося, відігравала важливу роль у цій новій ревності до віри. Містяни почали старанно відвідувати церкви та каплиці. Знання про те, що в стінах міста перебуває єретик, і що молот войовничої Церкви піднявся, щоб розтрощити цю заблукану християнську дитину, якщо вона не піддасться старому суворому ярму, надзвичайно схвилювало людей, особливо жінок. Але вистачало й чоловіків, які ніколи раніше так часто, як зараз, не переступали поріг церкви. Торговці молитовниками чотками, дароносицями і хрестильницями робили хороші гроші. У різьбяра по дереву Леонарда і його менш відомих колег замовляли хрести всіх розмірів і цін. Благочестиві люди шепотілися, що вдова в господі "Під Балдахіном" бачила видіння. У колі Зелених Шапок кепкували, що деякі вдови страждають від видінь, особливо коли ті видіння мали молоді очі. Філіп Хеннекін отримав найбільшу користь від цього благочестивого ентузіазму, до нього день у день стікалися добровольці, бажаючи зробити щось для будівництва церкви, і жодна робота не була для них надто важкою. Навіть діти, зазвичай найменш поступливий людський елемент, були заражені гарячим подихом благочестя; і вони теж возили дерево та вапно до нової церкви, ходили від дому до дому, збираючи гроші та хліб для бідних хворих, ходили групами містом зі співом і прикрашали церковні вівтарі ранніми весняними квітами. Ніколи до сих пір і багаті, і бідні не давали стільки обітниць відправитися в паломництво, ніколи стільки дівчат не стригли волосся, щоб віддати його Матері Божій чи святим мученикам як запоруку втечі від цього світу, повного блиску й пасток, і напівбожевільний Тетьє Роен, ледар, жебрак і - коли напивався - блазень, який підбадьорював бідних біля сміттєвих звалищ, клявся, що для Бога він кастрував би себе, якби цистерціанського ченця і справді змусили відмовитися від власних слів, хоча кілька хамів серед волоцюг стверджували, що Тетьє ніколи не мав нічого такого, що б було варте кастрації.

Занурений у роздуми, Мельхіор продовжував свої старі мандри - вдень по селах, пісках і вересах, увечері на валах навколо міста; звідси він міг дивитися на захід сонця - невинне, барвисте видовище на західному небі, яке, здавалося, було занесене вербами та рядами тополь, оповитих першим золотим цвітом весни. На одній із таких прогулянок він випадково зустрів Кальскена та домініканца. Ймовірно, два священики поверталися з вечірньої служби і хотіли нагуляти апетит на свіжому повітрі, хоч патеру Ейларду це, очевидно, не було потрібно. Мельхіор міг повернути назад або зникнути за найближчою сторожовою вежею, стіна тут складала плоский кут, і там можна було сховатися під виглядом споглядання краєвиду. Але раптом він покинув усі думки про втечу, а більше того, з поведінки пароха та його гостя він вирішив, що вони вже помітили його; він міг легко здогадатися, що в цю мить шепоче мавпа єпископа інквізиторові. Вони підійшли ближче; невеличке, різко окреслене обличчя пароха залишалося незбагненним, м'ясисте обличчя рішучого домініканця спалахнуло цікавою, сердечною добротою, і він здалеку зустрів Мельхіора усмішкою.

Коли Мельхіор зняв шапку, Кальскен жорстко вказав на нього:

- Ось він, наш дуже відомий художник Хінтам.

Потім він назвав ім’я свого супутника, ніби всі діти в місті його вже не знали. Проповідник схопив теплу й суху, сильну й мускулисту Мельхіорову руку.. Зблизька Мельхіор бачив тепер безліч фіолетових вен на носі й обличчі Інквізитора, бачив його очі, менші, ніж він гадав, темно-сірі й похмурі, як очі вепра, під сивими бровами. Він також почув зблизька голос, який ніби лунав у глибині грудей ченця:

– Ви той маляр, який зробив ці чудові розписи для нової церкви колегії та оновив старий вівтарний розпис у каплиці? Ви та людина, про яку говорять від Кельна до Брюсселя? - Його похмурий погляд ковзнув з ніг до голови по скромній, непоказній постаті Мельхіора. - Клянусь власним святим покровителем, ви виглядаєте для такого відомого майстра дуже вже скромно. За вас би дали, вибачте, що так кажу, один гріш, але тим часом ваші думки і те, що в них відбувається, мають коштувати щонайменше десять тисяч фламандських фунтів!

Нарешті Мельхіор зміг дійти до слова:

- Вибачте, шановний отче, що так вас розчарував... Людина не творить сама себе.

Парох Кальс усміхнувся фальшивою, темною усмішкою: образа, відчув Мельхіор, в цьому невисокому злому чоловікові усе ще була глибокою.

Патер Ейлардус не дозволив забрати від себе ініціативу в розмові.

- Ви промовили правдиві слова, пане! Ми не створюємо себе. Видно, що ви роздумуєте про хитромудрі життєві шляхи... Звісно, ​​у художників багато часу на роздуми. Ми самі не творимо, але все-таки мусимо виправляти свої дороги перед Богом... - Він знову глянув на Мельхіора своїми сірими, твердими й невдоволеними очима. - Знаєте, чого я хочу? Прийти до вас, побачити ваші картини, якщо ви їх покажете.

Кальскен побачив слушний момент, щоб приєднатися до розмови. Раптом він помахав Мельхіору пальцем, і на його обличчі знову з'явилася гидка усмішка; його жест, безсумнівно, мав бути жартом, але Мельхіор почувався дедалі незручно між тонким жартом сердитого каноніка та доброзичливою, свинцевою серйозністю домініканця.

- Розумієте, майстре Хінтаме, чим завдячила ваша слава, - одізвався Кальскен. - Така велика людина, як патер Ейлардус, навіть не гребує відвідати вас! Але у нього немає, як у нас з вами, жодних протиріч…

Патер Ейлардус знову засміявся, складки навколо його рота й підборіддя здригнулися.

- Превелебний, - сказав він, - знову жартує, особливо про мою велич, о! Ось моя повна велич. - Він жартівливо насупився і відкинув голову назад, від чого шия й потилиця виглядали ще кремезнішими. - І у мене з вами теж будуть протиріччя. Зі мною це ніколи не відомо.

Він голосно пирхнув, ніби хотів дати Мельхіорові зрозуміти, що, незважаючи на всі свої глузування над собою, він цілком усвідомлює свою особистість, що будить страх. Мельхіор зрадів, коли парох і проповідник попрощалися з ним, і пішов далі; він дедалі більше почувався тим деревом у лісі, яке вже помітили лісоруби, щоб його незабаром зрубати.

Повернувшись додому, він замкнув двері на засув і мав намір зачинити також віконниці, але потім здався; він робив це дуже рідко, і він був переконаний, що парох і чорно-білий патер з того вечора пильно стежив за ним. Ні за яких обставин він не наважиться показати їм, що почуває себе поміченим деревом. З майстерні він виніс усі картини, які відклав за ці роки. Тут було ще декілька картин часів його учнівства - Сім смертних гріхів у незмінному стилі Майстра Волхвів і Благовіщеня; тут стояли Христофор, святий Мартін, і, перш за все, тут була антверпенська Спокуса - ось що він хотів показати отцю Ейлардусу. Відносно Селянського лабіринту його охопили сумніви. Вихваляння й Безглуздість кохання, не кажучи вже про Чорну Месу, він мусив приховати. Мельхіор відніс їх у порожню спальню й засунув під ліжко, де пил вже перетворився на ворс, потім зачинив двері й сховав ключ за вогнищем. Він переглядав старі малюнки; було багато смішних і ніжних речей, не дуже небезпечних, за винятком карикатур на Кальскена, намальованих до того, як він узявся до Чорної меси. Він без жалю порвав їх усіх і сунув папірці у вогнище на кухні.

Настав Великдень. Це був найбагатший в квіти Великдень, який Мельхіор переживав за останні роки. Шовковиста зелень перед міськими мурами, луки навколо сусідніх хуторів, фруктові сади, де міська варта вправлялася в стрільбі з короткого й довгого луків - усе було поцятковане білим, фіолетовим і жовтим кольорами. У міських садах серед паростей кущів виблискували підсніжники, дикий калган та дзвіночки. У Вербну неділю радісний дзвін дзвонів так переможно здіймався в синє небо, що все, що було живим, вилізло на вулицю. Мельхіор одягнув святковий одяг і пішов до своєї парафіяльної церкви. Двері були відчинені навстіж, сходи й підлога всипані свіжим зіллям. Утреня почалася хлоп'ячими голосами, схожими на звуки ніжних срібних ріжків. Стоячи в прикрашеному нефі, слухаючи й дивлячись, він зрозумів, як довго він не переступав поріг церкви і не відчував у цьому потреби. Сонце, кольори, натовп людей і все це побожне хвилювання викликали в ньому більше відразу, ніж радість. Навіть незвичайне світло, зітхання й крики, наполовину приглушені обітниці, що зривалися з вуст вірян, мали в собі щось гарячкове, що його пригнічувало.

Як і щороку, аматори організували виставу-похід - Вхід Ісуса до Єрусалиму. Цього разу – за бажанням пароха – Ісусом був літній чоловік, який був на Святій Землі і тому знав, в чому справа. Він був глухий, і двом апостолам довелося йти поруч з ним, щоб переконатися, чи не зісковзнув той з осла. Городяни – передусім діти, які бігали з пальмовими та зеленими гілками, жваві й грайливі, співали, трясли долоньками й вигукували: "Благословен, хто йде в ім’я Господнє!" З колегії, із ще недобудованого нефу, прикрашеного висіченими в камені листям, після меси назустріч процесії вийшли хористи, співаючи гімни і антифони. Позаду них, на прикрашеному зеленню помості, у столі і стихарі без єдиної плямочки, що сяяли дорогою вишивкою мов райські квіти, стояв парох Франц Кальс, який мав благословляти пальми. Його оточила юрба молодих і старих священнослужителів, усі в шовкових стихарях чи церемоніальних далматиках. Серед них, завдяки широким плечам і масивній постаті, виднівся патер Ейлардус, щоправда, він був тепер у найскромнішій рясі. Він держався позаду за всіма, ніби того дня і під час цього святкування він справді був лише гостем і чужинцем, тим часом привертаючи до себе більше уваги, ніж сам парох. Сонце було в зеніті, дим ладану витав над скупченням, виглядаючи в денному світлі хмарами наближення раю. Спів псалмів змішувався з гомоном дітей, які насилу дочекалися, коли вівтарні служники в костюмах янголів роздадуть їм жарені в цукрі фрукти, великодні бублики та мигдаль – передчуття Великоднього бенкету. І, ніби срібний дощ, скрізь бризкала свячена вода.

Сім смертних гріхів та чотири останні речі (нідерл. Zeven Hoofdzonden). Імовірно ця картина відноситься до раннього періоду творчості Босха. Її також називають "стільницею" за її функціональним призначенням, яке вона, втім, ніколи не виконувала.

Цього разу Мельхіор дивився на видовище, яке бачив стільки разів, наче все це мало особливий сенс. Якесь неприємне відчуття завадило йому піти; він почувався себе так, якби йому не можна було нічого й нікого втратити з поля зору. Тільки опівдні, коли паломник, що грає Христа на ослику, почалапав із щедрою винагородою до корчми, дорослі й діти розійшлися додому бенкетувати, священики зникли, а двері церков зачинилися, він теж повернувся додому. Його розум був наповнений диким різнобарвним замішанням, яке не давало йому заснути, хоча він цього найбільше хотів. Він пішов до невеликого огородженого саду позаду будинку, де плющ повз усе далі й далі по землі, ніби по надгробках. Посеред темної трави й бур'янів стояла скромна берізка, оповита свіжою зеленню. Мельхіор сів на табурет і дивився на дерево; розлом і шрам на стовбурі зажили, і берізка знову росла рівною та гладкою. Він задумався, чи є якась правда в старій вірі в дерево життя. Якщо береза ​​не брехала, Блансінтьє зараз була здорова й почувалася добре. Цариця поруч з царем... Де вона жила, який спосіб життя вела, яке в неї зараз ім'я, яке пасувало б Кауденбергові-Мелхіседеку?

Коли через кілька днів, у середині Страсного тижня, у двері до Мельхіора постукали, і він побачив, що на порозі стоїть могутній домініканець. Ейлардус ван Хоей, великий слідопит, знову був в чорно-білій рясі. Він подав Мельхіору округлу суху руку. Мельхіор повів його до майстерні, де повісив картини, які хотів побачити проповідник; він почувався себе озброєним. Патер Ейлард від самого початку був цікавий, зневажаючи табурет, на який вказав йому художник. "Ні, ні, з вашого дозволу я хочу спочатку побачити те, що є, таких дивних речей не можна побачити ніде". І він вже кружляв біля стін, а за ним Мельхіор. Перед образом святих чернець зупинився, засміявся від захоплення, кілька разів сказав "ну, ну" перед раннім образом смертних гріхів і Благовіщенням, а потім довго стояв перед Спокусою святого Антонія. Нарешті він похитав головою:

- Яка розпуста, яка безодня безчестя! Звідки ви берете цих виродків, майстре Хінтаме?

Він схилявся над малюнками, щиро сміявся з їхніх жартівливості, водив носом мало не по паперу, ніби хотів розгадати таємницю зображеного, іноді відхилявся назад, притискав підборіддя до грудей і заплющував очі, щоб через мить повернутися до Спокуси. І зараз також, ніби він і справді був собакою, що йде по слідах, він притиснувся своїм м'ясистим обличчям до картини, ніби таким чином міг стерти з неї неподобства; його ніс почервонів від хвилювання, губи жадібно стиснулися, дихання промайнуло по картині - рябі помічники спокуси, розпусниці, алея червивих звірів Венери... Лише по довгому часі він відступив на крок, прошепотів "бррр", глянув на Мельхіора й несподівано зареготав у весь голос.

- Що за картина, майстре Мельхіоре... Я багато мандрував і багато чого бачив, але такого ще не бачив, ця картина перевершує все, що тут висить. - Його веселість звучала неприродно й порожньо. Мельхіор мовчки сміявся разом з ним, потім запросив відвідувача до столу і налив йому мальвазьєру[36], який приготував, ще коли патер оголосив про свій візит. Монах сів до столу так, щоб образ все ще стояв перед його очима, спершу ввічливо звернувши увагу на вино: - Це мальвазьєр, я його нюхаю, в самий раз міцний, солодкий і пряний, я пив його в країні, звідки він походить, бо навчався в Болоньї. Manna alla bocca, balsamo al cervello[37]. Цією корисною рідиною ми очистимо свій мозок і порадуємо смак. Ваше здоров'я, майстре!

Вони випили. Мельхіор все ще мовчав і пильно чекав; він не знав, що задумав могутній патер. Ейлардус знову переглянув Спокусу, здавалося, що хворобливі спокуси переслідували його самого. Він підняв руку на висоту картини, ворушив пальцями, наче в темряві, в повітрі.

- Знаєте, що найдивніше у ваших картинах? Безліч речей, які ви знаєте.

Мельхіор сидів тихо, стиснувши тонкими руками кубок.

- Боюся, преподобний отче, що ви повинні пояснити мені це докладніше.

Патер Ейлардус зробив широкий, доброзичливий жест:

- Що?... Я думаю, що ви, художник в не дуже вже підлому, але у всякому разі далекому місті, де, звичайно, можна отримати мальвазьєр, але де життя триває без згадуваних жахів, ти відкриваєш велич світу... - Він різко замовк й ляснув по столу своєю м’ясистою рукою. - Але ша! Я зовсім забув, що мені казав парох; кажуть, що ви кілька разів подорожували в Рейнську область і навіть надовго в Антверпен, де продали багато картин і завели корисні знайомства.

Його слова були такими ж теплими й добрими, його очі пронизували Мельхіора.

Художник опустив голову.

- Це правда, що людина здобуває всі знання про світ, подорожуючи. Але я впевнений, що маленьке місто є таким же гарним дзеркалом світу, як і велике, якщо тільки знати, як дивитися.

Ейлардус стояв на своєму:

- Це правда! І все ж я залишаюся при своїй думці, з ваших картин можна зрозуміти, що колись ви були далеко від дому... А крім того, Антверпен - це гарне, чарівне місто, це всесвіт у лаконічній формі. - Він зробив ковток вина й продовжив: - Тобі вдалося виявити там сліди знаменитої, точніше, сумнозвісної Блюмардіни?

Мельхіор витріщився на ченця.

- Я вперше чую це ім’я, велебний отче.

- Це давня історія, - прогарчав Інквізитор. - Вона, мабуть, була великою дамою, до того ж багатою. Після її смерті її срібний стільчик був піднесений герцогині Брабантській в якості подарунку. - Мельхіор усе ще дивився на нього. - Так, майстре, жінка страждала від єретичної одержимості, і Руусброк[38] - ви, мабуть, чули про нього - мусив усіма силами боротися з її блуканням.

Мельхіор з трудом проковтнув слину.

- Якого роду може бути ця єретична одержимість?

Домініканець знизав плечима.

- Кажуть, вона проповідувала певне віровчення - лунатичну й завзяту на чоловіків жадобу розкошів, яку посміли назвати серафічною любов’ю до Бога!

Чернець знову голосно засміявся, і Мельхіор відчув холодні здригання жаху.

Великим зусиллям він оволодів собою, навіть усміхнувся:

- Ні, преподобний отче, я не знайшов жодних слідів Блумардіни в Антверпені. Щодо цього пізнання світу, як ви його називаєте, я радше називаю це накопиченою пам’яттю. - Не дозволяючи монахові перебити, він швидко продовжив: - З людьми моєї професії, це особлива справа. Здавалося б, у нас голови, як скарбниця: якесь враження, якийсь образ, те, що ми дізнаємося зі слуху або прочитаного, міцно в нас закладається, продовжує проростати в нас, як озиме зерно, пробуджує нові ідеї... А потім спалахує в нашій картині, хоча ми не знаємо, звідки це взялося, і завжди з'являється, коли нам це потрібно.

Домініканець уважно дивився на нього:

- Божий подих, що називається натхненням... У вас, я чую, дуже своєрідне і тверезе пояснення цієї "накопиченої пам’яті".

- Подих Божий у нас від народження, - відповів на це Мельхіор. – Але тільки досвід вчить нас знань – досвід пробуджує в нас образ.

Патер усе ще пильно дивився на нього:

- Ви вважаєте, що Божого подиху немає?

- Бог дав нам талант, як я щойно сказав, - повільно відповів Мельхіор, - ми самі мусимо отримати з нього користь, так вчить нас Євангеліє.

Гість щиро засміявся:

- Тепер я бачу, майстре, що ви затятий читач Божого слова і, при тому, натураліст». Ви переживаєте рай і пекло, якщо я можу це так назвати, прямо зараз на землі.

- Не знаю, - пробурмотів Мельхіор, - чи це натуралізм, але я певен, що відчуття раю й пекла можна відчути й тут, на землі.

- Чому ти так прямо даєте прямий вираз на своїх картинах, - розсудив монах. - Тим дивовижніше, майстре, думати, що ви насправді єдиний художник тут у місті, який заслуговує цього імені.

Мельхіор запитально глянув на нього.

- Я вважаю, - сказав домініканець, - що у вас тут немає нікого вашого покрою, з ким ви могли б поговорити про свою професію та її секрети... Тим більше дивно, я повторюю, скільки сили ви можете черпати з власного духу.

Мельхіор, не зворушений, подумав: "Скільки я зробив помилок за цей короткий час?". Він намагався говорити простіше й невинніше:

- Я знаю, превелебний отче, що ті, хто не розбирається в цих речах, дуже часто бачать білого крука в художнику і в тому, що він створив, бачить унікальність, якщо не неможливість.

Проповідник кивнув головою.

- Ви самі кажете - бачить чари! Для пересічного глядача ви майже чаклун, і я відверто це визнаю для себе! - Мельхіор відчув, як блідне; могутній сміх інквізитора відповів на його нажаханий погляд. - Ой, зрозумійте мене, будь ласка, перш за все викиньте з голови всі другорядні думки. Якщо я кажу чаклун, це слово лише підриває вражаючу неймовірність вашого таланту. Ота Спокуса, наприклад, мене роздавила, як то кажуть, ви розбурхала нею, дорогий мій, до глибини душі. Я б купив цю картину, якби не той факт, що мій орден і я такі ж бідні, як Йов, як вам, мабуть, відомо. Але я обов'язково звернуся до серйозних жителів міста, було б гріхом і ганьбою, якби ця картина залишилася у вашій майстерні і пішла в забуття.

- Ваше захоплення є безмірною честю для мене, - відповів Мельхіор, повертаючи свій спокійний тон, - але щодо цього забудькуватості, ваше преосвященство, інколи художнику дуже хочеться зберегти певні роботи; є таке чутливе місце в нашому розумі.

- Але це зрозуміло, - вигукнув патер Ейлардус, - це як мати, яка бачить, як її діти зникають із гнізда, сповнені турботи, - і хоче утримати їх усіх під своїм крилом... зрозуміло! - Домініканець нахилився через стіл до Мельхіора, ніби вони були вже старими друзями. Тильною стороною долоні він витер просочені вином губи й сказав: - Ну, повертаючись до магії ваших картин... цими днями я бачив три картини, написані вами на замовлення капітулу для нової каплиці. Повторюю: моє захоплення розмахом ваших послань безмежне... У цих образах ви наважилися вийти на глибокі води Старого Завіту; наші книжники, богослови, іноді не можуть впоратися з питаннями, які постають із цих писань. Тому синагога у Страсбурзькому соборі зображена не тільки у вигляді сліпої жінки зі зламаним списом, а й з перекошеним торсом. І ви чудово впоралися зі складнощами! - Він замовк, і Мельхіор теж не заговорив; у нього не було бажання навіть на крок наближатися до цього слідопита. - Мені сказали, - знову почав патер ще більш конфіденційним тоном, - що ви тривалий час були в інтимних стосунках із таким собі містером Карлом ван ден Кауденбергом?

При цьому несподіваному переході Мельхіор несвідомо зробив здивований жест. Домініканець заспокійливо підняв руку:

- Я знаю і розумію, що вам прикро чути це ім’я. Бо я також дізнався, яку шкоду завдав вам цей так званий друг. Вибачте мені, якщо я все-таки говорю про містера ван ден Кауденберга. До того, як завдяки йому ви пережили сумний досвід, в якому вам співчуває все місто, ви його дуже добре знали.

- Він кілька разів жив у мене вдома, - все ще неохоче сказав Мельхіор; він міг передбачити, що Ейлардус знав принаймні стільки ж, скільки Кальскен.

Домініканець зітхнув:

- А-а... Officium нашого ордену випадково дізнався, що цей брюссельський сін'є - навернений єврей. Ви знали про це?

Мельхіор озброївся всіма власними силами проти погляду сірих очей священика.

- Я цього не знав.

- І що його власне ім’я, до того як він отримав теперішнє від якоїсь високопоставленої особи, свого хрещеного батька, було Мелхіседек - Мелхіседек Празький.

- Я цього не знав, - повторив Мельхіор з глухою рішучістю.

Патер Ейлард підвівся. Могутній, у своєму чорно-білому вбранні, він стояв посеред майстерні, випнувши живіт і втягнувши шию.

- Ви цього не знали?.. Так це треба розуміти, що Кауденберг, який називав себе вашим другом, не бачив жодної переваги в тому, щоб ви познайомилися з ним у його старій іпостасі... Хоча, майстре Хінтам, коли я знову згадую ваші старозавітні картини, на яких також зображено Авраама з Мелхіседеком, певні зв’язки проходять у мене в голові, хоча поки що лише у формі запитань. - Він несподівано зробив широкий, всепрощаючий, все пом'якшуючий жест. - Павутиння в моїй голові, примхи, чи не правда? Так багато чуєш і так мало забуваєш. Бо над чим тільки людина не замислюється, правда?.. Але ви, майстре, своїми картинами дали мені велику радість і навчили мене. Я йду від вас як ваш боржник.

У передпокої він ще раз обернувся до художника і знову засміявся:

- Своєрідні розмови у Велику середу, коли треба думати про інші речі як слід... Забудьте про мої питання, це вже я так неприємно винюхую з своєї професії.

Ще довго після того, як домініканець пішов, Мельхіор стояв нерухомо. Велика середа! Лише тепер Мельхіор зрозумів, що давно не чув ні дзвонів, ні дзвонів, і чому Інквізитор нагадав йому, що означає та тиша. Усі голоси церкви замовкли: це був день тижня, коли Юда продав свого Господа. Мельхіор повернувся до майстерні і зіткнувся з антверпенською Спокусою. Що побачив інквізитор на цій картині чи на іншій? Що відчув він у відповіді Мельхіора, що змусило його на відході згадати про той день Юди?

Тієї ночі крізь неспокійний сон Мельхіор чув усе посилююче завивання вітру. Погода змінилася; старий канатник, чия доріжка для плетіння була позаду, за стіною саду Мельхіора та його сусідів, уже передбачив йому це: Страсний тиждень не терпить блиску сонця, це проти правил. Вранці в Чистий четвер небо було вкрите низькими хмарами. Квіти в міських садах втратили свій колір, вони стояли присоромлені, ніби готові знову потонути в темній траві.

Мельхіор повільно плентався вулицями. Тиша в місті була сповнена тривожного очікування. Мовчали дзвони, час від часу тишу порушувала тріскачка, години сповіщав чоловік у ратуші, вибиваючи відповідне число по дошці дерев’яним молотком.

- Немає дзвонів, - подумав Мельхіор, - дзвони полетіли до Риму, полетіли через паркани й дерева, щоб отримати благословення Папи!

Він усміхнувся, згадавши дитячу казку: вона мала в собі чарівність, яка рідко зутрічається в житті. Вузькими вуличками до нього пливли запахи їжі, і запах нагадував йому, що сьогодні день апостольської юшки, яку готують із приправою з дванадцяти трав. Ця традиція була ще жива.

Він наближався до Великого Ринку, коли почув незвичайний вир голосів. Може, знову хресний хід... але в Зелений четвер не було хресного ходу. Він прискорив крок. З Везерика, вулиці повстників і суконників, наближалася процесія - чоловіки, жінки й діти, які під гучні крики, ледь не танцюючи від хвилювання, юрмилися навколо загону озброєної міської варти. Самих охоронців Мельхіор не бачив, але те, що вони йшли серед натовпу, він відчув по восьми алебардах, що стирчали над їхніми головами. Він відштовхнув убік пару юнаків, наступив на лапу собаці, яка жалібно заскуголила й на бігу потрапила комусь під ноги, й нарешті проштовхнувся крізь верескливий натовп. Перед ним йшла жінка з широкими, кутастими плечима, з її могутніх грудей лунав високий, пронизливий голос: "На багаття єретика! У вогонь його!". Після кожного вигуку вона глибоко дихала, дихання її пахло апостольською юшкою та часником, вона спітніла, але все одно збиралася з силою та злістю, щоб подразнити всіх навколо та змусити їх луною відгукнутися. І луна відповіла криком. Було ясно, що річ іде про Скедді, ченця-цистерціанця. Мельхіор відштовхнув спітнілих, розмахуючих руками чоловіків, які накликали вогонь і загибель на ченця. Нарешті він просунувся досить далеко, щоб побачити цистерціанця серед алебардників, що повільно човгали, часом навіть змушені були зупинятися. Вулиця Везерик вела до капітулу, звідти, мабуть, Понтія Скадде повели на Ринок, до суду. Це означало, що вирок йому було винесено, а патер Ейлардус ван Хоей, парафіяльний священик Франц Кальс та інші члени Таємної Кривавої Ради передали свою жертву світській владі для виконання вироку.

Мельхіор спрямував очі на брата Понтіана. І боже! Він знову побачив у ньому школяра з обличчям, усипаним ластовинням під рудим кучерявим волоссям, яке завжди було надто довгим, - хлопчика, який любив сидіти в кутку, який навчився читати й писати раніше за інших, мало говорив, мовчки терпів зачіпки, доки терпець не уривався, а потім люто захищався: тоді він бив все навколо, аж доки нападники не залишили його в спокої. У чоловікові в темно-коричневому вбранні, блідому, з непокритою головою, з двома глибокими борознами під вилицями, в сандаліях на брудних ногах, Мельхіор упізнав однокласника, на якого ніколи не звертав уваги. Раптом він подумав: бідолашний Скадде, брате, отже, вони жертвують тобою, щоб дати мені научку... Усе це жахливе видовище капітулу та священної інквізиції служить одній меті: розчавити мене. Кальскен мстить мені за відмову намалювати йому картину, а патер Ейлардус сподівається вичавити з мене, яка єресь стоїть за моєю близькістю з наверненим євреєм Кауденбергом. Йдеться про зовсім інший слід, маються на увазі пошуки чогось серйознішого й страшнішого, ніж споглядальна байдужість до шафи із запорошеними кістками святих...

Він не міг відвести очей від Скедді. Братик не бачив ні його, ні нікого іншого; він ішов, схрестивши руки за спиною, ніби вже зв’язані, переставляв ногу за ногою, наскільки дозволяли натовп і погрози людей. Алебардники були поганим захистом; хоч і відбивали найнаполегливіших, де-не-де хапали когось за кулак чи відбивали підняту ногу, але частіше вдавали, нібито не помічають влучних кулаків, і давали цистерціанцеві помучитися. Весь час Мельхіор хотів, щоб монах дивився на нього, хотів привітати його довгим поглядом, повним дружби й розуміння, провини й вірності. Але Скадде незворушно шорхав ногами далі, не звертаючи уваги на прокльони та стусани. Мельхіор вирвався з натовпу і побіг вперед до будівлі суду.

Дійшовши до зовнішніх сходів, він побачив міського радного Юстуса Сюетмонда на вузькому кам’яному майданчику; очевидно, він шукав людей, щоб привести брата Понтіана. Мельхіор почав підійматися сходами, він побачив, що обличчя старости спохмурніло. Сюетмонд жорстко й офіційно запитав:

- Що привело вас сюди, Мельхіоре Хінтаме?

Мельхіор вказав на процесію, що наближалася:

- Чи вам вже передали ченця, пане старосто?

Не дивлячись на Мельхіора, той їдко відповів:

- Ви ж самі бачите.

- Чи вирок вже винесено? - запитав Мельхіор глухим голосом. Юстус Сюетмонд міцніше стиснув губи. - А який вирок, - запитав Мельхіор із дедалі більшим розпачем, - яку кару йому призначать: ганебний одяг, паломництво, вигнання?»

- Чому ви так сердитесь, майстре?

- Але його не можна суворо карати, - сказав Мельхіор, підіймаючись на поміст і стаючи біля старости. - Свята інквізиція завжди більш поблажлива до духовенства, ніж до мирян.

Сюетмонд знову похмуро глянув на Мельхіора.

- Ваші припущення хибні, - повільно сказав він. - Він приречений на вогнище.

Мельхіорові руки вчепилися в кам’яне поруччя балюстради.

- Це точно? - запитав він пошепки.

- Патер Ейлардус ван Хоей, - відповів староста, - особисто прийшов до мене вчора ввечері після останнього засідання Ради й повідомив мене про це.

Він міцно стиснув губи, показуючи, що більше не хоче говорити ні слова. Процесія зі Скадде у центрі вже була на відкритій площі перед будівлею суду.

- І тут нічого не можна змінити? - знову запитав Мельхіор, дивлячись на жалюгідну, босу, ​​голу постать посеред озброєної варти.

- Яке вам діло? - запитав староста.

- Я з ним ходив до школи, - тихо сказав Мельхіор, - ми обоє ходили з ним, манеер[39]. Він був нашим товаришем по грі.

- Не пригадую, - відповів Сюетмонд після короткого вагання, опустивши очі.

Мельхіор замовк. Від дверей під сходами, за якими були гауптвахти та підвали, капітан Лівен Волсхоорн тепер виступив із загоном людей, мабуть, щоб стежити за порядком на площі. Капітан виглядав як завжди, чистим і начищеним, у блискучій кольчузі, у солдатській шапці з пером, надітій навскоси на голову. Мельхіор спустився сходами й зник у вузькому провулку за судом.

Увечері, коли Мельхіор із хлібом і шматком сиру пішов до однієї зі своїх хворих стареньких із церкви, повз яку він пройшов, він почув сонні голоси вірян, які все ще молилися, незважаючи на пізню годину; гомін нагадав йому, що того вечора, після того, як священнослужителі урочисто омили ноги один одному, у домах Божих погасили свічки. Він був гірко здивований, коли зайшов до кімнати старої хворої. Вона роками не вставала з ліжка, тому він часто сидів біля неї й читав їй вголос. Але того вечора, як тільки він увійшов, вона сіла на своєму ліжку при світлі лойової свічки: "Ну, а як же там єретик? Йому вже ламають кістки?". Мельхіор коротко відповів, що не знає. Він нарізав хліба та сиру, а вона заїкалася, пригощаючи його всіма плітками зі Скаддем, що дійшов до її вух... Він поставив біля неї їжу, налив води в чашку і вийшов із хати старої.

У ніч із Чистого четверга на Страсну п’ятницю пройшов сильний дощ, і хоча зранку час від часу світило холодне сонце, вдень дощ переважав. На вулицях не було жодного руху. Навпроти дому Мельхіора теслі на честь Розп'ятого завісили молотками та цвяхами двері своєї майстерні. На вулиці лише кілька жінок і дітей юрмилися біля селянина, який прийшов із села з повним кошиком яєць: яйця, куплені у Страсну п’ятницю, захищають від удару блискавки. Мельхіор не мав бажання йти до церкви, яка того дня була великою й порожньою, без прикрас, зелені й свічок; на кожному вівтарі лежав хрест із сирого дерева, прикриті облатки, дароносиця вкрита покривалом, яке двоє священиків розірвали посередині, - кожна церква того дня була перетворена на гору Голгофу... Він знову подумав про Понтіана Скадде. Художник сів біля вікна і взяв Євангеліє. Навколо нього дощ бив у стіни й дахи - це відволікало його від розповіді про Страсті, літери, як мурашки, збігали з очей. Думав: після Великодня. Ще п’ять, шість днів, можливо, тиждень залишилося жити Понтіанові Скадде. А потім патер Ейлардус відвідає мене вдруге. І так само, як староста, чи капітан Вальсхоорн, чи будь-хто інший у цьому місті не може врятувати мого молодшого брата від смерті, вони також не зможуть врятувати мене. Жахливе усвідомлення цих речей також було для Мельхіора чимось неминучим у всьому ланцюзі взаємопов'язаних зв'язків. Він сам рухався в цьому напрямку, воліючи чи ні, він не міг зараз перевірити. Він нічого не привів до себе – він був призначений. Нічого не буває випадковим. Кіліаан Бор поставив на його дорозі Блансінтьє подорож до Антверпена принесла йому славу та гроші, але також зв’язала його з Братством Вільних Духів та їхнім магістром. За власним вибором і схильністю він став єретиком, хоча, здавалося, так сильно перед цим захищався.

У Велику суботу вранці також линув дощ, але тепер нарешті задзвонили дзвони. Дзвони повернулися, і він почув, як діти перегукуються між собою на вулицях: "Дзвони повернулися з Риму, вони привезли з собою писанки!". Він вийшов з дому, дощ бив в його капелюх, вітер різко дмухнув. Скрізь можна було побачити дітей з татами і мамами, які виходили на луки за місто та в садки, що огороджували міські стіни. Мельхіор дивився їм услід: щасливі малюки думали, що, мабуть, у повітрі ще летять яйця, тому вони піднімали голови або дивилися під дерева, а їхні батьки й діди ховали справжні яйця в траві. Мельхіор згадав рідну матір - він тоді був малим, тільки вчився ходити; і вона теж взяла його з собою за місто і, поки він дивився на хмари, сунула йому в фартух яйце.

Хоча про отця Ейлардуса ніколи раніше не чули як про проповідника, сьогодні ввечері він виступав у ролі, яка, як і пошук єретиків, була гордістю його ордену. Сильний західний вітер очистив небо від хмар, і коли велика людина стояла на кафедрі в риштуваннях колегіальної церкви, де він мав проповідувати, легкий вітерець торкнувся свіжо вирізаного листя та трифорія[40], в якому досі не було скла. Він не носив чорної ризи, вся масивна постать була в білому, з білим параманом[41] на важких плечах – так він контролював церковний простір. Натовп був величезний; з пообідньої години, як тільки пішла чутка, що інквізитор буде проповідувати, тут юрмилися і штовхалися люди. Жінки й діти стояли попереду, підходячи аж до ступені, на якій приймали причастя; обличчя каноніків у різьблених хорах були щасливі й стурбовані водночас, наче та хвиля людей могла прийти наступної миті й забрати їх із собою. Патер Ейлардус говорив потужно. У нього був голос, який міг переходити від приглушених і делікатних тонів до звуків органу. Те, що він сказав, подіяло на людей як важке вино, надзвичайно солодке і хвилююче, повторити це неможливо. Домініканець почтив Великдень як царицю всіх урочистих свят, а потім від цариці церковних свят перейшов до улюбленої теми домініканців - до Цариці Небесної. З молитовною відданістю він довго зупинявся на чеснотах і чудесній святості Богородиці, описав – ніби сам стояв біля підніжжя Хреста і вперше приніс до християнських вух болючу звістку – жертовну смерть Її людського Сина, меч, який пронизав Її серце, і радість, коли у свято Пасхи Вона побачила Його Воскреслим. Волога вкрила обличчя домініканця, його вирячені очі почали злегка закочуватися, на мить здалося, що він крізь край хмари побачив цей небесний зв’язок Матері й Сина, так бурхливо, завдяки поєднанню благоговіння й фамільярності, він ніс своїх слухачів у височінь, де в них, мабуть, паморочилася голова від викликаного ним світла.

Мельхіор стояв осторонь, за новими білими стовпами Кіліаана Бора. Незважаючи на нелюбов до інквізитора, художник не міг заперечити величі хвалебного гімну, який білий приборкувач виголосив зібранню з амвону. Тони органів, прихованих у грудях отця Ейлардуса, були не тільки оглушливими: патер нахмурився, підняв великі м’ясисті руки вгору, ніби захищаючись від злих видінь, в його очах висвітлювався жах і занепокоєння. Саме зараз, коли повнота благодаті вилилася на всі створіння, коли людина змогла змити свої гріхи і пороки в крові Самого Бога, саме тепер хтось насміхається над священними посланнями, і тінь пазурів диявола тримається в цій твердині над одним із монастирів... Зрозуміло, що Церква з усією ревністю і силою переконання втрутилася, щоб спасти й очистити те, що постраждала від зарази. Але чи визнали заражені цю материнську любов? Ах, ах, - крикнув великий домініканець у білому, і весь натовп, який його слухав, був шокований відмовою від рятівної допомоги: "Ні! марно!". І ніхто не міг залишитися байдужим до стурбованості Матері-Церкви, яка раптом заплакала в голосі отця Ейлардуса. І все ж, ad victoriam[42], ті, на кого було покладено високий обов’язок викорінити найменшу пляму чи сказу на істині, винесли вирок злобі, упертості та помилці... Радуйся, громадо віруючих на порозі Воскресіння Господнього, бо вада буде скоро спаленою.

Після богослужіння гвардія захоплених громадян, чоловіків і жінок, старих і малих, проводжала домініканця додому, майже несучи його на руках. Він знову натягнув свою чорну мантію поверх свого спітнілого білого чернечого вбрання; його поли майоріли на вітрі, а руки домініканця також тріпотіли, благословляючи супроводжуючих, які раділи, наче чернець врятував місто від жахливого нападу. Багато з них усе ще залишалися перед капітулом, де інквізитор зник після останнього поздоровленнях до натовпу; інші потягнулися на Великий Ринок.

Половину ночі з суботи на неділю, в туманному місячному світлі, натовпи підлітків, що свистіли, і чоловіків, які мало розмовляли, але хотіли б напасти на підвал міської в’язниці, де був замкнений брат Понтіан, всі бажали його тягнути й розчленовувати без допомоги коней, лише силою людських м'язів. Мельхіор побачив це, і його мовчазний відчай змінився обуренням і огидою. Він намагався знайти капітана гвардії, але видавалося, наче всі поховалися; було видно лише літнього командира роти, який стояв із жменькою солдатів як захист між монахом і натовпом.

Коли Мельхіор пішов відпочивати, крізь хмари час від часу світив півмісяць. Усю ніч Мельхіор чув весняний вітер, в його летючій силі сила була вогкість, холод і байдужа безтурботність стихії. Клацали віконниці, де-не-де з даху неподалік падала цеглина, грюкали ворота. А коли шум вітру на мить стих, Мельхіор почув нявкання котів на дахах чи далекий шум, схожий на стукіт і тесання, тоді на базарі крамарі й купці ставили ряди.

Коли він прокинувся, найлютіша буря вже минула, але все ще потужно віяло із заходу. Небо було блакитне, як і годиться на Великдень, по ньому блукали білі круглі хмари. Біля колодязя в кінці вулиці, на Гусячій Площі, стояли люди, які ще не були одягнені в святковий одяг, і черпали воду відрами: холодна і випита натщесерце в цей день вона мала цілий рік зміцнювати серце і кишечник. Уже дзвонили дзвони.

Мельхіор вирішив піти на пізню обідню. Його не хвилювали, як в минулі роки, великодні думки; якщо й пішов - він це добре знав, - то щоб не скандалити й уникнути зайвих запитань. Вулицями бігали діти з кошиками на плечах, бо відразу після меси вони хотіли піти на луки за містом і шукати там заховані яйця. Мельхіор увійшов до своєї парафіяльної церкви; служба божа тут була б скромною, хоча килими постелили, а старий неф освітлювали втричі більше свічок, ніж зазвичай. Думка про те, що він матиме перед очима священика Кальса і проклятого мисливця на єретиків, у хто знає в якій тріумфальній ризі, або принаймні з тріумфом у серці, - ця думка змушувала його уникати колегіальної церкви та її пишноти. Служба тривала довго; співаки, не найкращі в місті, безкінечно повторювали Te Deum, і, мабуть, минула година, поки старі й малі причащалися. Перш ніж проковтнути, Мельхіор відчув, як облатка прилипла до його впертого язика, аж доки він її не проковтнув.

Сотні людей уже стікалися на площу Ринок із ще закритими крамами; тут були влаштовані процесії. Цехові братчики проносили свої пишні хоругви, старшини намагалося зібрати найкраще вдягнених дітей і дівчат, які мали йти за хоругвами в ході й поперемінно співати й розсипати квіти. Горді своїми прикрашеними шатами, вони кружляли в колі, сповнені тривоги й сміху, вітер заспокоював усе - почуття, волосся й настрій. Музики з сопілками, цимбалами та барабанами шукали собі місця в ході. Були навіть вершники - капітан Лєвен Вальсхоорн і його люди - потім кілька міських радників, це були переважно заможні чоловіки з синами та племінниками - усі в найкращому різнокольоровому вбранні, зі шпорами на черевиках. Домінік де Фрей, Рідко-коли-ситий пріор, який сьогодні не був надутий, як завжди, і мав майже пристойний вигляд, не торкаючись жодного спиртного напою протягом двадцяти чотирьох годин, закликав Мельхіора стати в процесії, але художник відповів, що мають бути й глядачі. Він справді дивився - виглядало так, ніби ця процесія мала бути переконливим доказом правовір’я; сьогодні зі смолоскипами прийшло набагато більше людей, ніж у попередні роки. Був також корпус міської стражі з прикрашеними луками, а також студенти в стихарях і кольорових шапках, ченці-мінорити та багато благочестивих людей у ​​довгих білих покаянних ризах. Усі виглядали священика з Пресвятим Причастям. Але якщо очікувалася поява самого Кальскена, всі прорахувалися. Парох послав свого вікарія, худорлявого світловолосого чоловіка; його рідке волосся розвівалося навколо тонзури. Але його непримітний вигляд був забутий з огляду на пишність його шати: амікту[43], вишитого голубами та рибами, і насамперед через сяючу дароносицю, яка завдяки блиску коштовностей і золота нагадувала казкову імператорську скарбницю. Священик міцно обійняв її витягнутими з-під амікту руками і не випускав її з поля зору. Каноніки та інші священики оточили його, балдахін, під яким він ішов, несли на своїх плечах найвищі сановники Двадцяти чотирьох, у тому числі бургомістр Ріхард Церклаес і Ломме ден Тульдер, усі в чорному шовку, з ланцюгами на грудях, символами посади, сяючими, мов маленькі сонечка.

Після довгих процесій хода нарешті рушила; стукіт копит коней, що йшли попереду, лунав над бруківкою або завмирав на ґрунтових вулицях, де копита вмочалися в багнюку. Так чи інакше, коні принаймні проклали дорогу дівчатам і дітям, що, втім, не завадило забризкати брудом їхні ноги в тонких туфельках, а насамперед – білі сукні, що майоріли на вітрі. Музиканти дмухали в сопілки, барабанщики вдаряли в барабани, струни цимбал застогнали під дерев’яними молотками, цехові прапори ловили сонце й вітер; тим часом від запалених смолоскипів безладно розгулюючих ентузіастів, що товпилися за дароносицею, і музикантів, було більше диму, ніж світла, і цей дим в’їдав обличчя несучих факели і глядачів.

Мельхіор дивився на процесію, яка повинна була пройти від Ринку вулицями, повними святкової тиші, до будинку капітулу, а потім оточити місто. Він не побіг, як більшість глядачів, до високих зовнішніх сходів, де мав благословляти парох і безкоштовно пригощати вином усіх, хто йшов у процесії. Трохи затримався на площі Ринок, яка вже порожніла. Йому знову довелося згадати заґратоване іржею вікно в’язниці в будівлі суду, де сидів брат Понтіан Скадде. Солдати ще стояли на варті біля воріт льоху; зброя вони притулили до стіни, а саміі розтягнулися на сонці. Мельхіор попрямував у протилежний від процесії бік, пройшов повз дерев’яний подіум біля Міських Терезів, де, як і щороку на Великдень, після процесії миряни влаштовували видовище, показуючи набожні сцени, що чергувалися з невибагливими жартами. Флюгер на даху ратуші брязкав над головою Мельхіора, сонце запалювало зелені свічки в круглих випалених скляних гомілках шибок. Повільно йдучи обхідними шляхами, Мельхіор намагався уникати процесії і далекий галас, але, тим не менше, пережив її останню дію. З валів, з яких відкривався вид на навколишні села, він побачив групу кінноти, яка брала участь у процесії, пройшовши через Ворота Вафлів за місто. Він стежив за нею очима. Вершники їхали між садами, де кілька бідно одягнених дітей ще вишукували забуті яйця; іноді вони зникали в хмарах зеленого листя, а нарешті з’являлися, як маленькі казкові тварини на оброблених полях. Кольори плащів і каптанів вершників зливалися з кольорами їхніх коней - чорні, каштанові й рябі. Коли часом вітер стихав, Мельхіор чув іржання коней. Це було завершальне свято хресної ходи - витоптування нив, навіть там, де вони вже були бороновані й засіяні. Мельхіор знав, що селяни на хуторах на околицях міста також прикрашали своїх важких коней того дня зеленню та квітами, щоб водити їх між панськими конями. Така оранка землі кінськими копитами на Великдень мала принести благословення влітку та восени.

Коли Мельхіор повернувся на Ринкову площу, там уже було людно. На сцені в образі п'яти одягнених в біле і п'яти в фіолетове дівчат він пізнав мудрих і нерозумних дів. Глядачі довкола сцени, особливо чоловіки, сміялися, незважаючи на побожну сцену, щоразу, коли вітер піднімав тонкий одяг дівчат, оголюючи їхні литки та коліна. Діти їли паску та круті яйця або тягнули батьків до будок з вафлями. Навколо майдану на стінах будинків пов’язували прапори братств, шелестіли на вітрі жорсткі вишивки хоругв. У жадібності до солодощів і жиру, у сміху, поглядах і жестах натовпу була якась жахлива радість, яку Мельхіор також спостерігав раніше під час процесії. Він стурбовано дивився на людей, які незвично довго товпилися перед будівлею суду, багато перешіптуючись між собою: і вони мало сміялися, а охоронці здавалися більш млявими, ніж зазвичай. Священнослужителів, окрім кількох ченців-міноритів, наразі не було видно; здавна в цю годину в монастирях, монастирях і капітулах тривалий піст перед Великоднем закінчувався пишним бенкетом; пани ж і зовсім не з'являлися і не перед вечірніми дзвонами. Так само робили заможні знатні особи, бо вони теж тепер різали печеню та розбивали круто зварені яйця. Самотній, як ніколи, Мельхіор стояв серед гуляк, пустунів і співочого народу, наче нікому й нікому не належав.

З дерев'яної сцени поряд з Терезами вже зникли мудрі й нерозумні дівчата. Натомість з’явився маленький чоловічок із величезною мітлою, який із смішною серйозністю зовсім непотрібно змітав дошки. Люди дивилися на нього зі сміхом, той щось до них гукав, вони сміялися голосніше. Мельхіор упізнав у кумедній людині одного з аматорів, які, вірні старій традиції, завжди з'являлися, коли треба було переходити від піднесеного до жартівливого настрою. Він побачив, як дурень з червоним, блискучим обличчям Лускунчика, що спирався на мітлу, пересовує капелюха на шию і відгукується від хамів, які пригощали його грубими жартами. Вітер розвівав слова, але сміх оточуючих часом долітав до Мельхіора. Він відчув ще більший сум і порожнечу, відчув, що не бере участі в усій цій веселощі, але думка про повернення в свій тихий, покинутий дім була йому неприємна. Коли після останніх зухвалих двозначних слів кумедний чоловічок з мітлою поступився місцем двом новим акторам, Мельхіора і купу старших дітей були підштовхнули вперед. Молоді обличчя блищали від жиру ковбасок і пампушок, дехто з дітей ще їв млинці з родзинками, від усіх кисло пахло пивом.

Тепер на поміст виліз чоловік у величезному чорному капелюсі й широкому плащі, якого Мельхіор упізнав, бо цей одяг уже служив у виставі про блудного сина; цього разу аматори наклеїли на плащ вирізані з паперу зірочки, півмісяці та комети, які мали значити одяг хірурга. Довгий кістлявий монстр поруч із ним у яскраво смугастих латаних штанях і кофті, селянській дірявій шапці, з якої визирали пучки зробленої з паклі перуки, мабуть, мав грати роль дурного слуги. Ряди навколо Мельхіора зімкнулися, як кільця кольчуги, він уже не міг вибратися. Художник чув, як лікар гнівався і сердився на дурість слуги і сказав:

- Б’юся об заклад, ти навіть до десяти не вмієш рахувати.

Слуга у смугастому, полатаному вбранні, якого звали Арнольд, упирався:

- Я вмію рахувати, як ніхто інший.

Він кукурікнув, мов старий півень, дівчата трясуться від сміху, хлопці лають їх, не бажаючи пропустити ні слова.

Лікар відкинув голову назад і глузливо засміявся.

- Тоді порахуй, дурню, і поясни мені цифри!

Арнольд урочисто взяв до рук капелюха, став, на дошках в розкоряку, подивився на небо й прокукурікав півнячим:

- Почнемо з одного. Не мав я ні одного, коли втратив праве око, а те, що спереду і позаду моє ліве око не бачило.

Діти голосно сміялися, старші посміхалися.

Хірург кивнув:

- А як пояснити цифру два?

Слуга скорчив ще дурніше обличчя:

- Двійка? Якщо хтось взимку присяде на сніг і голою дупою світить, то відморозить собі яйця і дітей не матиме.

- Ой, безсоромний сучий син! - верескнув жіночий голос за спиною Мельхіора, і всі подальші зрозумілі слова заглушив гучний гомін.

Ще не вщухло, як слуга вже пояснював число три:

- Три? Це коли тип з перцем з любою під ковдрою фіглі-міглі строять, щоб третій світ побачив.

Доктор у розпачі схопився за голову, так що його гарний і дуже вчений капелюх скривився, і аж надто веселим голосом вигукнув:

- Проклятий дурень, а що тоді четвірка?

Мельхіор не міг сміятися разом з іншими, як йому хотілося б, як він сміявся, коли був хлопчиком і юнаком. Сумна, холодна порожнеча в грудях ставала все більш неприємною, хоча навколо було так весело... Він намагався протиснутися і піти, але марно, його оточила щільна юрба. Коли слуга відповів, у Мельхіора від вереску затремтіли барабанні перетинки, але в нього склалося враження, що в цю мить додався якийсь особливий глибокий сміх, а може, він упізнав його лише зараз. Художник обережно повернув голову. Це був домініканець, патер Ейлардус ван Хоей у чорно-білій мантії, підборіддя якого тремтіло від задоволення - патер, очевидно, передчасно покинув бенкет у капітулі. Цей чоловік відчував не тільки хворобливу потребу показати себе, але, перш за все, він не міг терпіти, щоб вулицями й площами бігав нечутний для нього великий, незламний і балакучий натовп. Звісно, ​​всі відразу звільнили йому місце, кому не лестить присутність цієї великої людини? Це була справжня любов до народу - сміятися з народу! Відчуття самотності й безцільності в серці Мельхіора випарувалося, він намагався втекти від тривожної близькості інквізитора, але коло навколо нього все ще міцно тримало його. Він зрадів, коли Арнольд дійшов до десяти:

- Вісім сліпців сидять за столом, сухий хліб і половина риби, це їх бенкет», - і лікар у розпачі кинув капелюха на землю, почав прозивати слугу баранячою головою та сволотою, а з його кулаки й ноги збили його з дощок. Тісне коло розв’язалося, моментом скористався Мельхіор, за допомогою рук і спини пробився. Ледве він видихнув, як хтось схопив його за руку. Він обернувся. Це був домініканець, а хто ж іще, який схилявся до нього, як до старого знайомого.

- Ви теж, майстре? Ну, в такий святковий день, як сьогодні, людину виганяють на вулицю, чи не так? Вам просто варто змішатися з натовпом веселих людей!

Він потягнув за собою Мельхіора; скрізь люди поступалися їм дорогою, і Мельхіор помічав шанобливі погляди, кинуті на монаха та заздрісників, спрямовані на нього самого: яка ж відзнака для майже сумнозвісного художника Мельхіора Хінтама, коли йому дозволили йти під руку з такою великою людиною! Сам патер поводився так, ніби не бачив ні поваги, ні заздрості. Він зупинився, сміючись, біля лавки з вафлями, потім перед жонглерами, які жонглювали скляними кульками та кольоровими брусками, і, нарешті - палаючими факелами. Він кинув кілька монет волинщикам і озирнувся навкруги, наче цю Ринкову площу, повну веселих людей, які бурхливо святкують Великдень був для нього вершиною земного щастя народу.

- Хороші люди, добрий народець, майстре Хінтаме, нема чого поганого про нього сказати. Але куди втекти від такого наївного кохання? - спитав він, показуючи на дітей і дурныв, що наступали їм на п'яти

Мельхіор, який ще не вимовив ні слова, розумів, що не скоро він зможе звільнитися від товариства домініканця.

- Наближається пора великодніх вогнів, преподобний отче, - сказав він, - вогнища, як завжди, підготовлені біля сміттєзвалищах, їх запалюють, коли на Ринку закінчаться веселощі. Я можу відвезти вас до певного місця, де ми захистись від вітру, а значить і від смороду, і все побачимо.

Патер Ейлардус удавано зрадів:

- Проведіть мене туди, майстре, прогулянка піде нам на користь... Знаєте, я не проти трохи тісноти, але інколи люди мені надоїдають... завеликий добре накритий великодній стіл допомагає переїданню. - Він весело й відкрито дивився на Мельхіора. - Ні, ми, домініканці, не б’ємо осла, на якому їздимо верхи. Рясне пасхальне бенкетування є добрим християнським звичаєм в цій країні. Але ж можна і переборщити, я вам кажу...

Мельхіор слабко посміхнувся.

- Ви говорите про знаменитий великодній бенкет нашого капітулу, превелебний отче?

Домініканець підняв руки в добре розіграному, смішному жахітті:

- Знаменитий, кажете? Звісно, ​​ці м’ясні страви, ці паштети, ці витончено приготовані жайворонки та фаршировані голуби, ці торти з сиропом, і якби ви знали, що панове з капітулу мають у своїх підвалах і бочках… Багатий капітул, безсумнівно, не помічає в повсякденному житті. життя таке, але те, як хтось святкує, показує, як виглядають його радості та гаманець. А може Ви іншої думки?

Він засміявся на повні груди.

Неспокій і підозра Мельхіора посилювалися.

- У тому, що ви кажете, є багато правди, преподобний отче. Але Великдень, як для мирян, так і для духовенства є хорошим приводом для радості та збитку.

- Виправданням? - запитав патер Ейлардус. - Звичайно, це єдине свято такого роду в успішному церковному році. Але мушу вас похвалити, вам не потрібен такий привід для чудових гулянь і розкоші, ви зберігаєте повагу і внутрішню дисципліну. - Він легенько стиснув Мельхіорове плече, як учитель стискає плече хорошого учня. - І ви маєте рацію. Над усім святом Воскресіння є щось божественно таємниче, про що я часто розмірковую. Пам'ять визволення з рабства євреї також вшановують своєю Пасхою.

Мельхіор дивився прямо перед собою; він помітив, як проникливо й уважно дивився на нього в цю мить інквізитор.

- У будь-якому разі, це чудова тема, той самий вихід з Єгипту, - додав патер через деякий час, і в його голосі було якесь особливе задоволення. - Дуже побуджуючий і зворушливий для такого художника, як ви, якого, здається, так приваблюють єврейські мотиви. Хода ангела смерті від дверей до дверей єгиптян, кров ягняти на одвірках побожних віруючих, лють переслідувачів... Ви ніколи не думали про те, щоб цей вихід був мотивом великої картини?

Мельхіор повільно похитав головою.

- Я ніколи не займався цим, превелебний отче, хоча визнаю, що це захоплююча та яскрава тема.

- От бачите! - вигукнув патер Ейлардус. – Я ж знав, що ця моя думка, ця моя ідея щось спровокує в вас. Як ви колись сказали, накопичена пам'ять? - Він крадькома глянув на Мельхіора. – Власне, як протиставлення слід намалювати одразу дві картини – єврейську Пасху, її мовчазні, нічні страхіття, і сяючий ранок Христового Воскресіння, перемогу правдивого світла! Яке завдання, майстре-художнику, скільки благоговіння ви могли б вкласти в цю роботу!

Вони прийшли до Кокхальсу, маленької каламутної річки, що омивала сірі сходи пристаней. Попереду широкою неправильною дугою стояли хатини з низькими дахами з ґонту чи очерету, стіни яких складалися з суміші глини й дерева, захищені від каламутної повені високої води лише невеликим млином, який ось-ось міг розвалиться. Тут, на краю бідних провулків і смітників, для бідних і вигнанців стояла стара, скромна, фахверкова каплиця, де час від часу священик із заможнішої парафії відправляв месу. Хиткий пішохідний міст вів через Кокхальс в обрамленні мурів до відкритого поля, яке довгий час використовувалося як міське сміттєзвалище. Вітер хмарами доносив затхлий запах сміття. Вони тут майже нікого не зустрічали; мабуть, більшість мешканців цього кварталу бігла за процесією хоча б через дармову випивку в капітулі, інші з самого ранку присідали на церковних сходах в очікуванні щедрої милостині. Чоловіки та молоді хлопці метушилися на вільних від сміття місцях, складаючи в стоси все, що можна було спалити на смітниках. Великодні вогнища - ця запальна плебейська забава - влаштовувалися в місті з року на рік.

Домініканець озирнувся з цікавістю, яку він і не скривав; очевидно, що у своїх численних прогулянках містом він досі уникав цих голодуючих кварталів і куп сміття.

- Оточення тут дещо похмуре, - нарешті сказав він, затиснувши носа. - Шкода, що ми не можемо втекти від наших смітників.

Добродушний тон, з яким він вимовив ці слова, змусив Мельхіора зрозуміти, що тут була виголошена моральна сентенція.

Мельхіор показав на іржаву стіну за смітником.

- Там позаду, ваша велебність, Вал Ганчірників, звідкіля ми можемо все бачити, будемо захищені від вітру та смороду.

Вони вдвох перейшли річечку та обійшли довкола каплички. Домініканець майже підозріло дивився на почорнілу будівлю та її круглі, невеликі віконця.

- Дивно... чи знаєте ви, якому святому тут поклоняються, у цьому неприємному запаху, вірніше, незважаючи на цей запах і загальний бруд?

Мельхіор відповів, що в дитинстві він чув, що ця каплиця присвячена святому Еварісту, про якого майже нічого не відомо.

- Еваріст? Ну звичайно ж! - вигукнув домініканець, усе ще затикаючи собі носа, від чого його голос був глухим або ж простудженим. - Один із перших пап... навернений грецький єврей! Клянусь моїм покровителем, неймовірно, як цей святий заблукав аж сюди, до Брабанту. Чи знаєте ви, хто дав кошти на вівтар цього святого?

- Ні, цього я не знаю, - сказав Мельхіор.

Інквізитор торкнувся стіни каплички.

- Стародавня, - сказав він. - А може, хрестоносці? Зрештою, вони іноді приносили на захід свою особливу прихильність і захоплення різноманітними східними мучениками та пустельними святими... Або ж, хто знає, можливо, тут колись жив навернений, як ваш Карл ван ден Кауденберг, той єврей і язичник найгіршого роду, якщо можна так висловитися, хто вбив собі в голову...