До зірок

Колекціонери сенсацій

Стояв теплий травневий день, і місіс Бакнер вирішила: якщо принести хлопцям глечик фруктового лимонаду, вони не побіжать об’їдатися морозивом у кафе біля аптеки. Вона вірила, що її взаємини з дітьми були такими самими, як і колись її взаємини з батьками. Для її покоління, що вже кануло в забуття, велика революція в американському родинному укладі була ще попереду; історія ця трапилася двадцять років тому.

Бувають покоління, що розуміють своїх нащадків, а між іншими поколіннями лежить нескінченна і нездоланна прірва. Місіс Бакнер — дама з характером, належала до вищого суспільства одного великого міста на Середньому Заході — несучи глек фруктового лимонаду крізь власне просторе подвір’я, водночас переміщалась у часі на добру сотню років уперед. Думки її були б цілком зрозумілими для її прабабусі, а ось те, що зараз відбувалося в мансарді над конюшнею, було б цілком вдивовижу їм обом. Там, де раніше містилася комірчина кучера, син місіс Бакнер та його приятель, замість того, щоб байдикувати — як це роблять всі нормальні хлопчаки — експериментували, так би мовити, наосліп. Вони створювали перші гіпотетичні комбінації ідей та матеріалів, які знаходили під рукою; в майбутньому кожна така ідея призначена пройти шлях від гіпотези до відкриття та, нарешті, стати загальновідомим фактом. Коли місіс Бакнер гукнула хлопців, вони, фігурально висловлюючись, сіяли в тиші ті насінини, зійти яким належало лише до середини двадцятого століття.

Ріплі Бакнер спустився драбиною і взяв у матері глечик. Безіл Дюк Лі побіжно на це подивився та мовив:

— Красно дякую, місіс Бакнер.

— Вам там не надто душно?

— Ні, місіс Бакнер. Усе гаразд.

Там було душно; та вони цього майже не помічали; і кожен випив по два великих келихи лимонаду, навіть не помітивши, що до цього їм дуже хотілося пити. Увагу їхню повністю заполонила книга в червоній палітурці зі штучної шкіри, яку вони дістали зі свого сховища — з-під ляди люка. На першій сторінці (якщо ви, звичайно, посвячені в таємницю чорнила з лимонного соку) можна було прочитати: «Книга сенсацій. Складено «колекціонерами сенсацій» Ріплі Бакнером-молодшим і Безілом Д. Лі».

У цій книзі фіксувалися всі відхилення від моральних норм, що були вчинені їхніми співгромадянами. Деякі похибки вчиняли ті, чиї скроні вже сиві, — ці історії перетворювалися на міські легенди і виявилися забальзамовані в книзі лише завдяки необережній ексгумації за обідами в родинному колі. Були там і гріхи, вчинені хлопцями та дівчатами їхнього віку — більш хвилюючі, про які було відомо напевно, також були і просто небилиці. Поодинокі нотатки, коли б їх прочитали дорослі, були б сприйняті із подивом, інші, можливо, викликали б гнів, а від трьох-чотирьох свіжих нотаток охопив би жах і відчай батьків тих дітей, про яких там ідеться.

Один із найбільш незлобивих пунктів, що викликав у хлопчаків сумнів й доцільну необґрунтованість щодо внесення його до книги, хоч лише торік той випадок збентежив молодих авторів, звучав так: «Елвуд Лімінг три або чотири рази ходив на канкан у кабаре “Зірка”».

Інший — найулюбленіший через свою унікальність — виголошував: «X. П. Крамнер, скоївши низку злочинів на сході країни, втік сюди, аби запобігти ув’язненню». Тепер цього містера Крамнера вважали одним із найвідоміших та найсолідніших громадян міста.

Єдиний недолік цієї книги полягав у тому, що насолоджуватися нею можна було лише завдяки уяві, тому що невидимі чорнила зберігали свої таємниці, допоки сторінки не піднесуть близько до вогню — тоді нотатки проявляться. Для того, щоб визначити, які сторінки вже списані, потрібна була найретельніша перевірка; якось через неуважність досить серйозне звинувачення проти одного подружжя вже занотували поверх констатації сумнозвісного факту про те, що у місіс Р. Б. Кері були сухоти, а її сина, Волтера Кері, виключили зі школи «Полінга». Але не шантаж був метою цього твору. Інформація зберігалися на той випадок, коли згадані герої цих історій затіють нечесну гру з Безілом та Ріплі. Книга ця надавала їм відчуття влади. Безіл, наприклад, жодного разу не помічав, щоб містер Х. П. Крамнер зробив бодай один загрозливий жест у його бік, адже достатньо було лише самого натяку, як поширився б поміж людьми літопис його власних гріхів.

Заради справедливості варто повідомити, що Книга сенсацій в оповіді більше не фігуруватиме. Через багато років двірник виявить її під лядою люка і, не побачивши в ній жодних записів, віддасть її своїй дочці; таким чином усі проступки Елвуда Лімінга та X. П. Крамнера навіки будуть приховані під переписаною начисто «Геттісбурзькою промовою»[1] Лінкольна.

Ідея створення Книги сенсацій належала Безілу. Його уява працювала невгамовно, та й багато в чому він також випереджав свого товариша. Безілу було чотирнадцять років, очі його завжди сяяли. Він мав каштанове волосся, для своїх років він був не дуже високим; в школі його вважали здібним, проте ледачим. Його улюбленим літературним персонажем був Арсен Люпен, шляхетний грабіжник, романтичний феномен, нещодавно запозичений із Європи, яким захоплювалися підлітки протягом перших знудьгованих десятиліть століття. Ріплі Бакнер, який носив тоді, як і Безіл, короткі штани, вносив до їхнього товариства тверезу, практичну нотку. Його розум на будь-які фантастичні ідеї Безіла миттєво реагував, навіть на найабсурдніші схеми лунало його моментальне: «Вирішено! Зробімо це!». Заприязнилися вони завдяки грі в третій бейсбольній команді школи: один із них грав у нападі, другий — у захисті; після невдалого квітневого сезону команду розпустили, однак вони, як і раніше, проводили разом увесь пообідній час, шукаючи той спосіб існування, який би давав вихід містичній енергії, котра бурлила в їхній крові. У сховищі під лядою зберігалися капелюхи з широкими крисами, ковбойські хустки, шулерські гральні кубики зі зміщеним центром ваги, зіпсовані наручники, легкі плетені мотузкові сходи, якими можна було втекти крізь вікно, що виходило у провулок, а також скринька з гримом, що містила дві старі театральні перуки та накладні бороди різних відтінків; все це було на випадок їхніх нелегальних діянь.

Допивши лимонад, вони запалили «Хоум-ран»[2] та почали незв’язну бесіду про злочини, професійний бейсбол, секс та про місцеві театральні трупи. Розмова хлопців перервалася, тільки-но долинули до них із сусідньої алеї звуки кроків та знайомі голоси.

Вони обережно визирнули з вікна. Голоси належали Маргарет Торренс, Імоджен Біссел і Конні Девіс, які вирішили зрізати кут та йшли навпростець через вулицю від заднього двору Імоджен до будинку Конні, що містився наприкінці кварталу. Юначкам було, відповідно, тринадцять, дванадцять і тринадцять років, і вони не підозрювали, що за ними хтось спостерігає, оскільки в унісон своїм крокам виконували помірно-зухвалу пародію на відому пісеньку, що переривалася приглушеним хихиканням, а в фіналі набрала гучності: «Моя люба-а-а, Клементи-и-н-а-а-а».

Безіл і Ріплі разом висунулися з вікна, але, згадавши, що з одягу на них лише сорочки, відразу сховалися за підвіконня.

— Ми вас чули! — разом вигукнули вони.

Дівчата зупинилися і захихотіли. Маргарет Торренс від­разу старанно заворушила щелепою, щоб показати, що в неї в роті жуйка, і ще й не випадково. Безіл одразу все зрозумів.

— Звідки йдете?— запитав він.

— Від Імоджен.

Дівчата ходили по цигарки в будинок місіс Біссел. Певна несерйозність їхнього настрою зацікавила та схвилювала хлопців, і вони продовжили розмову. Конні Девіс була дівчиною Ріплі під час останнього семестру в танцювальній школі; Маргарет Торренс відіграла певну роль у нещодавньому минулому Безіла; Імоджен Біссел, щойно повернулася після року, проведеного у Європі. За останній місяць ані Безіл, ані Ріплі не згадували про дівчаток; а тепер, пожвавившись, усвідомили, що центр усесвіту раптом із їхньої таємної кімнатки перемістився до дівочої групки за вікном.

— Підіймайтесь до нас! — запропонували вони.

— Ні, краще ви спускайтесь. Приходьте на подвір’я Вортонів.

— Гаразд, зараз підійдемо.

Ледь не забувши приховати Книгу сенсацій та скриньку з гримом, хлопчаки поквапилися надвір, сіли на велосипеди й помчали алеєю.

Діти Вортонів виросли вже давно, та це подвір’я, як і раніше, залишалося одним із тих магнетичних місць, котрі ваб­лять молоде покоління в післяобідній час. Воно мало чимало переваг. На цей великий майданчик, відкритий з обох боків, з вулиці можна було заїжджати на роликах або на велосипеді.

Там були старі гойдалки-терези, повітряні гойдалки, кілька гімнастичних кілець. Але дворик став місцем зустрічей ще задовго до встановлення того інвентарю, бо над ним витав дух дитинства, який змушує дітей товпитися на незручних східцях ґанку та тікати з друзями до скромної місцини, що належала незрозуміло кому і збирала усіх однолітків. Подвір’я Вортонів уже давно всіх приваблювало; увесь день тут лежали глибокі тіні, цвіли якісь дивовижні рослини, собаки не кидалися на людей, а газон місцями зяяв вибоїнами, витоптаними незліченними колесами та ногами. За двісті футів звідси, в злиднях під кручею проживали «маки» — прізвисько дісталося їм у спадок, адже переважно це були скандинави; і, коли інші розваги надокучали, достатньо було кілька вигуків, аби банда «маків» почала дертися на пагорб, і можна було зустріти їх впритул та прийняти бій, якщо переважали в чисельності, або розбігтися по своїх затишних домівках, якщо справа набувала небажаних обертів.

Була п’ята година вечора, і перед вечерею на майданчику зібралася невеличка юрба дітей — лишень літні сутінки, що наставали опісля, могли зрівнятися з цією тихою та романтичною порою. Безіл та Ріплі неуважно об’їхали на велосипедах навколо подвір’я, вони то періодично ховалися за дерева, то виринали, час від часу зупиняючись, щоб поплескати кого-небудь із товаришів по плечу. Вони приплющували очі від сліпучого сяйва вечірнього сонця, яке, як сама юність, світить надто яскраво, щоб на нього можна було дивитися прямо; і потребує, щоб його сяйво потроху згасало, аби можна було милуватися ним до самого заходу.

Безіл під’їхав до Імоджен Біссел і знічев’я продемонстрував, як він вміє кататися на одному колесі. Мабуть, тієї миті в його обличчі щось її привабило, бо дівчина глянула на нього з-під вій, глянула сердечно й злегка всміхнулася. Через кілька років вона обіцяла стати справжньою красунею, королевою балів. Але зараз її бездонні карі очі, великі, чарівно окреслені вуста та рум’янець на вузьких вилицях робили її схожою на фею, що дратувало тих, кому до вподоби, щоб діти мали звичайнісінький вигляд. На якусь мить Безілу відкрилось майбутнє, і він раптом піддався чарам її життєвої наснаги. Вперше в житті він відчув дівчину як дещо цілісне, абсолютно протилежне і водночас невіддільне від нього самого, і його охопив приємний озноб від суміші втіхи та болю. Це відчуття було цілком зрозумілим, і він сприйняв його цілком свідомо. Літній вечір раптом розчинився в ній одній — лагідний бриз, тінисті чагарники, усипані квітками пагорби, помаранчеве сонячне сяйво, сміх і голоси, бренькіт піаніно, що долинав із будинку через дорогу — все це ніби втратило свою принаду, передавши її обліку Імоджен, котра поглянула на нього з усмішкою.

Це відчуття надто схвилювало Безіла. Він спробував відмахнутися від нього, тому що був не в змозі його збагнути, допоки спочатку на самоті усе не обміркує. Він стрімко кружляв по майданчику на велосипеді й, проїжджаючи повз Імоджен, відводив погляд. Через якийсь час хлопець повернувся до неї та запропонував провести додому, втім, виявилося, що та магічна мить зникла з її пам’яті, якщо вона взагалі її відчула, і вона дещо здивувалася. Вони почимчикували вулицею, Безіл йшов поруч і котив свій велосипед.

— Вийдеш сьогодні ввечері? — схвильовано запитав він. — На подвір’ї Вортонів либонь збереться компанія.

— Запитаю дозволу в мами.

— Я тобі зателефоную. Без тебе я теж не піду.

— Чому? — і вона знову всміхнулася, вселяючи в нього надію.

— Бо не хочу.

— Але чому без мене не хочеш?

— Слухай, — випалив він, — хто з хлопців подобається тобі більше, ніж я?

— Ніхто. Мені до вподоби ти, і ще Г’юберт Блер.

Безіл навіть не приревнував, коли почув це ім’я разом зі своїм. З Г’юбертом Блером нічого не можна було вдіяти — до нього можна було лише ставитися філософськи, як і вчиняли всі хлопці, які намагалися збагнути вибір дівочих сердець.

— А ти мені подобаєшся більше за всіх! — шалено зізнався він.

Ваговитість строкатого неба від рожевих хмар не видавалася тепер нестерпною. Безіл усе глибше пірнав в океан незбагненної любові, а всередині нього здіймалися теплі хвилі, які несли все його буття до цієї дівчини.

Вони дійшли до брами її будинку.

— Зайдеш у гості, Безіле?

— Ні. — Він одразу збагнув, що втнув похибку, та слово не горобець. Дещо невловиме щойно від нього вислизнуло. Однак він усе ще зволікав. — Хочеш, я подарую тобі свій шкільний перстеник?

— Так, якщо ти сам цього хочеш.

— Тоді сьогодні ввечері і принесу. — І його голос злегка затремтів, коли він додав: — Тільки в обмін.

— На що?

— На дещо.

— На що? — щоки її зашаріли, вона зрозуміла.

— Сама знаєш. Домовились?

Імоджен схвильовано озирнулася довкруги. У медово-солодкій тиші, що оповивала ґанок, Безіл затамував подих.

— Ти навіжений, — прошепотіла вона. — Подивимось... До зустрічі!

Настала краща пора доби, і Безіл був неймовірно щасливим. Цього літа, разом із матір’ю та сестрою, він збирався на озера, а восени його відправлять до школи-пансіонату. Тоді — пряма дорога до Єля, затим — до великого спорту, якщо, звичайно, ці мрії розташувати хронологічним чином, адже зараз вони існували окремо, паралельно — а вже опісля він стане шляхетним грабіжником. Усе відбувалося як по писаному. У його голові було стільки цікавих ідей, що йому інколи ледве вдавалося заснути.

Його зовсім не відволікали, а навпаки, підбадьорювали, ніжні почуття до Імоджен Біссел. Через це почуття він поки не зазнав болю, воно лише оповивало його яскравим, огненним хвилюванням, котре крізь травневі сутінки вело його у дворик до Вортонів.

Безіл вифрантився: білі парусинові бриджі, простора, підперезана паском куртка кольору солі з перцем, сорочка з високим комірцем та сіра в’язана краватка. Його чорне, напомаджене до лоску волосся блищало, невисока, симпатична фігурка звернула на знайомий газон Вортонів, який тепер набув нового зачарування, й, у прийдешніх сутінках, він влився в спільний гомін. На подвір’ї було три-чотири дівчинки, які проживали у сусідніх будинках, і майже вдвічі більше хлопчиків; а трохи далі компанія старшої молоді прикрашала собою бічну веранду на тлі освітлених вікон, час від часу посилаючи вже й в без того в переповнену ніч брижі романтичного сміху.

Переходячи від однієї групки до іншої, які в темряві можна було ледь розгледіти, Безіл переконався, що Імоджен ще не прийшла. Відшукавши Маргарет Торренс, він відвів її вбік і ніби ненароком запитав.

— У тебе ще зберігся мій старий перстеник?

Упродовж навчального року Маргарет була його дівчиною в танцювальній школі; на підтвердження чого він запросив її на кадриль, на честь закриття сезону. Тепер роман зійшов нанівець, однак його запитання пролунало досить безтактно.

— Так, десь лежить, — байдуже відповіла Маргарет. — А що? Хочеш повернути?

— Щось на кшталт...

— Та, прошу. Він і нігтя не вартий! Ти сам вмовив мене прийняти його, Безіле. Завтра поверну.

— Не можеш повернути сьогодні, га? — Його душа втекла в п’ятки, коли він помітив тендітний силует біля задньої брами. — Мені він надто потрібен сьогодні!

— Ну гаразд, Безіле.

Вона чкурнула через дорогу до свого будинку, а Безіл пішов за нею. На ґанку сиділи містер та місіс Торренс і, поки Маргарет ходила до себе нагору в пошуках перстеника, Безіл, подолавши власне хвилювання та нетерпіння, відповідав на всі запитання про здоров’я близьких, які для молоді видаються пустопорожніми. Раптом він заціпенів, осікся на пів слові та втупився в сцену, що відбувалася на протилежному боці вулиці.

У затіненому дальньому куті вулиці з’явилася фігура, яка швидко рухалася, майже летіла, та виринула у пляму світла, відкинуту ліхтарем перед будинком Вортонів. Фігура пересувалася туди-сюди зиґзаґами чіткою траєкторією, то прямуючи вперед і викрешуючи роликами іскри з бруківки, то дивовижним чином ця постать ковзала назад, виконуючи фантастичні повороти, граціозно кружляючи на одній нозі, підібгавши другу, — і з темряви до тротуару потягнулися підлітки, щоб подивитися на це диво. Безіл здавлено простогнав, усвідомивши, що з усіх можливих вечорів Г’юберт Блер обрав для своєї появи саме цей.

— Кажеш, що влітку їдете на озера, Безіле? Ви вже орендували там котедж?

Через якийсь час Безіл збагнув, що містер Торренс запитує про це вже втретє.

— Авжеж, сер, — відповів він. — Тобто я хотів сказати, ні. Ми зупинимося в клубному готелі.

— Хіба ж це не чарівно? — мовила місіс Торренс.

На протилежному боці вулиці під ліхтарем стояла Імоджен, а перед нею кружляв у своєму зухвало зсунутому набакир кепі Г’юберт Блер. Безіл здригнувся від його самовдоволеного сміху. Він навіть не помітив, як поруч опинилася Маргарет, яка сунула йому в руку перстеник, мов фальшиву монету. Він глухим голосом попрощався з її батьками і на неслухняних від недоброго передчуття ногах поплентався за Маргарет назад, на протилежний бік вулиці. Зачаївшись в тіні, він дивився не на Імоджен, а на Г’юберта Блера. В обліку Г’юберта, безсумнівно, була якась родзинка. Відмітною ознакою краси для дітей, що молодші за п’ятнадцять років, є форма носа. Батьки можуть скільки завгодно теревенити про красиві очі, лискуче волосся або дивовижний рум’янець, проте підлітки зважають лише на ніс і та те, як він поєднується з овалом обличчя. Гнучкий, елегантний і атлетичний торс Г’юберта Блера увінчувало цілком звичайнісіньке пухке обличчя, а на цьому обличчі стирчав пікантний кирпатий носик — майже дівочий, немов із картинки Гаррісона Фішера[3].

Г’юберт був самовпевненим; ані сумніви, ані капризи його ніколи не долали. Танцювальну школу він не відвідував — його батьки переїхали до цього міста лише рік тому, — однак юнак уже встигнув перетворитися на легенду. Хоча хлопчаки його недолюблювали, однак вони були в захваті від його віртуозних акробатичних здібностей, а для дів­чат кожен його рух, кожен жарт і навіть його байдужість були сповнені безмежної чарівності. Безіл неодноразово вже в цьому переконувався, але тепер перед ним знову розгорнулася гнітюча комедія.

Г’юберт зняв роликові ковзани, вдав, що один вислизає в нього з руки і вмить спіймав його за ремінець, вберігши тим самим його від падіння на бруківку; вихопив стрічку з волосся Імоджен та кинувся навтьоки, дівчина в цілковитому захваті, сміючись, побігла за ним навздогін по подвір’ю, і він спритно ухилявся. Він поставив ноги навхрест і вдав, що зараз зіпреться об дерево, навмисне промахнувся, але втримався від падіння і граційно відновив рівновагу. Спочатку хлопці лише скоса за ним спостерігали. Та потім вони теж заворушилися, почали виконувати різні трюки, які тільки спадали їм на думку, навіть компанія, що сиділа на ґанку, почала витягувати шиї від несподіваного пожвавлення. Та Г’юберт не зупинився на досягнутому. Він схопив капелюшок Імоджен та різними химерними способами почав його приміряти. Імоджен разом з іншими дівчатами просто мліли від захвату.

Не в змозі більше витримувати таке нестерпне видовище, Безіл підійшов до компанії однолітків і мовив найбільш зухвалим тоном, на який лишень спромігся:

— Агов, вітаю, Г’юбе.

— О, вітаю, дружище Безіле, Ніс-як-в-бевзня, — відказав Г’юберт і начепив кепі на інший манір, так, що й сам Безіл мимоволі захихотів.

— Безіл Ніс-як-в-бевзня! Безіл Ніс-як-в-бевзня,— роздалося на всьому подвір’ї. З-поміж інших Безіл почув і голос зрадника Ріплі!

— Г’юб Тупий-як-дуб, — миттєво відреагував Безіл; але його зіпсований настрій позначився і на жарті, що не мав жодного успіху, хоча кілька хлопців і підхопили його кілька разів, віддавши йому належне.

Безіла охопив відчай, проте через густі сутінки облік Імоджен почав набувати нового, незнаного шарму. Від природи він був романтиком й вже встиг надати їй безліч чеснот. Тепер він ненавидів її за байдужість, однак вперто стримів поруч, плекаючи марну надію, що йому ще вдасться запримітити дещицю того бурхливого захвату, який так бездумно розчинився за день.

Із вдаваною жвавістю Безіл звернувся до Маргарет, але та відповідала йому неохоче. З темряви вже долинув батьківський голос, який кликав когось додому. Його охопила паніка; блаженні години літнього вечора добігали кінця. Коли хлопці розступилися, щоб пропустити перехожих, йому вдалося відвести вбік Імоджен, яка не дуже цього бажала.

— Я приніс його, — прошепотів він. — Тримай. Чи можна провести тебе додому?

Вона розгублено зиркнула на Безіла. Її долоня механічно стиснула перстеник.

— Що? Взагалі-то, я пообіцяла Г’юберту, що він мене сьогодні проведе додому. — Побачивши вираз обличчя Безіла, вона вийшла зі свого гіпнотичного стану і додала з легким докором: — Я бачила, як ти кудись тікав із Маргарет Торренс, коли тільки-но прийшла на подвір’я.

— Нісенітниця. Я просто збігав по перстеник.

— Ні, ти тікав! Я вас бачила!

Її очі стежили за Г’юбертом Блером. Той знову надів роликові ковзани й, мов африканський шаман, який повільно занурює плем’я в гіпнотичний транс, взявся виконувати ритмічні підскоки й оберти на носаках. Безіл ще щось пояснював і доводив, та Імоджен відвернулася і пішла. Хлопець безпорадно поплентався за нею. Із темряви долинали нові голоси, що кликали дітей додому, та вимушені відгуки з усіх боків.

— Уже йду, мамо!

— За хвилинку буду, мамо!

— Мамо, можна мені ще п’ять хвилин?

— Мені час повертатися! — вигукнула Імоджен, — уже майже дев’ята!

Помахавши рукою й байдуже всміхнувшись Безілу, вона рушила вздовж вулиці. Біля неї так і хизувався Г’юберт: виробляв різноманітні трюки, описуючи навколо неї запаморочливі піруети.

Лише через якийсь час Безіл помітив, що до нього звертається хтось із дівчат.

— Що? — мимоходом перепитав він.

— Г’юберт Блер — кращий хлопець у місті, а ти — пихатий індик! — з глибоким переконанням повторила Маргарет Торренс.

Його очі жевріли страдницьким подивом. Маргарет наморщила свій носик й, на суворий батьківський поклик, понесла свою персону через дорогу. Безіл провів її поглядом. Потім провів поглядом фігури Імоджен та Г’юберта, що зникли в темряві за рогом. І тієї миті з розпеченого неба пролунав низький гуркіт грому, а ще за мить на листя, залите світлом ліхтаря, впала перша крапля дощу, скотившись прямо на тротуар до його ніг. Цьому дню судилося закінчитися зливою.

Почалася злива. Безіл змок до нитки, поки мчав до свого будинку через вісім кварталів. Та зміна погоди відгукнулася і в його серці: хлопець мчав, підстрибуючи ледь не на кожному кроці, ловив ротом дощові краплі та гучно вигукував: «Гей-гей!», зливаючись зі свіжим та бурхливим хаосом ночі. Імоджен зникла; її змило, мов денний пил із бруківки. Її краса нагадає йому про себе за сонячної погоди, але зараз, під час грози, він був наодинці з собою. Почуття надзвичайної сили опанувало ним, його б навіть не здивувало, якби зараз, після чергового відчайдушного стрибка, його ноги відірвалися від землі назавжди. Він відчував себе самотнім вовком, диким і не прирученим; нічним пілігримом, містичним та вільним. І лише коли він примчав додому, його емоції, втім, розсудливі та майже безпристрасні, почали обертатися проти Г’юберта Блера.

Він зняв мокрий одяг, переодягнувся в піжаму та халат, спустився в кухню, де побачив свіжоспечений шоколадний пиріг. Безіл з’їв величезний шматок та випив майже цілу пляшку молока. Піднесений настрій дещо спав, і Безіл зателефонував Ріплі Бакнеру.

— У мене є план, — заявив він.

— Який ?

— Як провчити Г. Б. за допомогою С. К.

Ріплі відразу зрозумів, що друг має на увазі. Цього вечора Г’юберт поводився так нерозсудливо, що зачарував не лише міс Біссел, а й інших дівчат.

— Доведеться втягнути Білла Кампфа, — сказав Безіл.

— Гаразд.

— Побачимось завтра на сховку... На добраніч!

Чотири дні потому, коли містер та місіс Джордж П. Блер закінчували вечірню трапезу, Г’юберта покликали до телефону. Місіс Блер скористалася відсутністю сина, аби поговорити з чоловіком про те, що її бентежило увесь день.

— Джордже, ці хлопчаки, — або вже не знаю, як їх назвати, — вчора ввечері вони знову приходили.

Він спохмурнів:

— Ти їх бачила?

— Гільда їх бачила. Їй майже було вдалося впіймати одного з них. Я розповіла їй про записку, яку вони підкинули у вівторок, ту, у якій було написано: «Перше попередження — С. К.», тому вона була насторожі. Цього разу вони подзвонили у двері чорного ходу, й Гільда відразу відчинила — вона саме мила посуд. Коли б не мокрі руки, вона б точно одного зловила, проте лише схопила за руку, коли той простягнув записку; але руки в неї були в милі і він вислизнув.

— А який він мав вигляд?

— Вона повідомила, що це міг бути карлик, однак на її думку, то був загримований хлопчисько. Драпанув, як дітвак, і їй здалося, що на ньому були короткі штани. Нова записка схожа на першу: «Друге попередження — С. К.».

— Вона у тебе? Після вечері я гляну.

Г’юберт, закінчивши телефонну розмову, повернувся до столу.

— Телефонувала Імоджен Біссел, — повідомив він. — Запрошує мене в гості. Сьогодні в неї збирається компанія.

— Г’юберте, — запитав батько, — ти знаєш когось із хлопців з ініціалами С. К.?

— Ні, сер.

— Ти добре поміркував?

— Авжеж. Мав знайомого на ім’я Сем Кроу, але я його вже рік не бачив.

— І що він був за хлопчик?

— Забіяка. Ми з ним у сорок четвертій школі навчалися.

— Він щось замишляв проти тебе?

— Навряд чи.

— Як думаєш, хто міг би займатися таким паскудством? Пригадай, можливо, хтось таки замислив щось проти тебе?

— Не знаю, тату. Гадаю, ні.

— Не подобається мені це, — задумливо протягнув містер Блер. — Припустімо, що це лише дитячі пустощі, але хтозна...

Батько замовк. Пізніше він ретельно вивчив записку. Літери були червоними, в кутку містилися намальовані череп та схрещені кістки, але, оскільки текст був надрукований на машинці, за почерком нічого визначити було неможливо.

Г’юберт тим часом поцілував маму і, хвацько начепивши кепі набакир, вийшов через кухню на ґанок, щоб, як завжди, зрізати шлях. Яскраво сяяв місяць; він на мить затримався на ґанку, щоб зав’язати шнурівку.

Якби він тільки знав, що цей телефонний дзвінок був пасткою, що телефонували зовсім не з будинку Імоджен Біссел, що говорила зовсім не дівчинка і що прямо за хвірткою в алеї тинялися розпливчасті химерні тіні, не став би він настільки граціозно і спритно зіскакувати зі сходинок, тримаючи руки в кишенях і насвистуючи відому пісеньку «Грізлі» посеред цієї, як йому здавалося, лагідної ночі.

В алеї його свист викликав найрізноманітніші почуття. Безіл вдало продемонстрував свій сміливий фальцет, зателефонувавши трохи раніше, ніж було потрібно, і «Колекціонери сенсацій» поквапилися, не встигнувши підготуватися як слід. Вони розподілилися. Безіл зайняв позицію за брамою Блерів; у гримі він був схожий на плантатора консервативних поглядів із Півдня. Білл Кампф, з довгими вусами, що кріпилися ниткою до його ніздрів, рухався до нього, ховаючись в тіні паркану. Ріплі Бакнер з густою, як у рабина, бородою, все ще перебував за сотню футів від обумовленого місця, адже намагався згорнути довгу мотузку. Ця мотузка була істотною деталлю їхнього плану; після тривалих міркувань вони все ж придумали, що можна зробити з Г’юбертом Блером. Вони вирішили його зв’язати, заткнути йому рот кляпом, а потім запхати його в сміттєвий бак, що стояв біля його ж будинку.

Спочатку така ідея їх вжахнула — він забрудниться, одяг його зіпсується, та, ще чого, задихнеться. Сміттєвий бак — символ всього найогиднішого — переміг лише тому, що порівняно з цим покаранням інші видавалися банальними. Вони відразу забули про негативні наслідки: костюм можна відіпрати, а якщо кришку бака залишити відкритою, то він не задихнеться. Щоб у цьому запевнитися, бешкетники проінспектували сміттєвий контейнер біля будинку Ріплі — зазирнули в нього та з цікавістю уявили Г’юберта серед недоїдків та яєчної шкаралупи. Затим двоє з них одразу рішуче викинули цю частину плану з голови та зосередилися на тому, як виманити жертву в алею та скрутити.

Веселий свист Г’юберта застав їх зненацька, і всі троє заціпеніли, не маючи можливості перекинутися словом. Безілові спало на думку: якщо доведеться нападати на Г’юберта поодинці, без Ріплі, який за планом повинен був допомогти засунути в рот жертві кляп, то крики Г’юберта привернуть увагу грізної кухарки, яка мало не спіймала його вчора. Ця думка занурила його в стан нерішучості. І саме цієї миті Г’юберт відкрив хвіртку і вийшов у провулок.

Двоє опинилися віч-на-віч, на відстані якихось п’яти футів, і Безіл раптово зробив дивовижне для себе відкриття. Він несподівано зрозумів, що Г’юберт Блер не викликає в нього неприязні — звичайний хлопець, анітрохи не гірший, ніж усі його приятелі! У нього геть зникло будь-яке бажання хапати Г’юберта Блера і запихати його, з його кумедною кепкою і всіма заморочками, в сміттєвий бак. Він був готовий навіть встати на його захист! Миттєво піддавшись цій настільки несвоєчасній думці, він розвернувся і чкурнув з провулка уздовж вулиці.

На мить примара злякала Г’юберта, та коли вона розвернулася й накивала п’ятами, він спохопився та помчав за нею. Значно відставши, через п’ятдесят ярдів він вирішив, що все одно вже нікого не наздожене; повернувся на алею і необачно попрямував на її протилежний бік, де опинився віч-на-віч з ще одним присадкуватим і волохатим незнайомцем.

Білла Кампфа, душа якого була більш раціональною, не долали жодні сумніви. За планом Г’юберта Блера слід було кинути в сміттєвий бак: його мозок вималював певну схему, якій він намірявся слідувати, хоч проти цього хлопчиська не мав нічого лихого. Він був простим хлопцем — мисливцем, так би мовити, — і, зачувши жертву, не вагаючись, переслідував її до переможного кінця, допоки та не перестане борсатися.

Та незрозуміла втеча Безіла змусила його припустити, що вийшов батько Г’юберта, тому Білл Кампф теж розвернувся й помчав провулком. Незабаром він наткнувся на Ріплі Бакнера, який без зайвих розпитувань про причини такої втечі з ентузіазмом приєднався до нього. Здивований, Г’юберт знову кинувся за ними. Та незабаром, махнувши рукою на це заняття, він на такій само шаленій швидкості повернувся додому.

Тим часом Безіл зрозумів, що його не переслідують, і, тримаючись там, де більше тіней, пішов назад до алеї. Ляку не було — він лише на якийсь час втратив спроможність діяти. На алеї ні душі: Білла та Ріплі наче вітром здуло. Зате він побачив, як містер Блер підійшов до задньої хвіртки, відчинив її, і, поглянувши туди-cюди, повернувся в будинок. Безіл підійшов ближче. З кухні долинала гучна розмова — хвалькуватий голос Г’юберта перекликався з переляканим місіс Блер, а дві служниці-шведки заходилися від нестримного сміху. Затим крізь відчинене вікно він почув голос містера Блера, який говорив у телефонну слухавку:

— Покличте, будь ласка, начальника поліції... Шефе, це Джордж Пі Блер... Шефе, тут у нас орудує зграя шибеників...

Безіл блискавично метнувся геть, на ходу зриваючи з себе фальшиві плантаторські вуса.

Імоджен Біссел, якій нещодавно виповнилося тринадцять, не звикла до нічних візитів. Цього разу вона коротала нудний та самотній вечір, розглядаючи рахунки за місяць, котрі хаотично лежали на столі матері, як раптом з передпокою долинули голоси Г’юберта Блера і його батька, які увійшли в будинок.

— Я вирішив, що його краще провести, — говорив матері Імоджен містер Блер. — Схоже на те, що сьогодні в нашому провулку орудує зграя шибеників.

Місіс Біссел ніколи не гостювала у місіс Блер, тому була неабияк здивована цим несподіваним візитом. Їй навіть спало на думу, що це — незграбний привід зав’язати знайомство, вигаданий містером Блером заради його дружини.

— Отакої! — вигукнула вона. — Впевнена, Імоджен буде рада побачитися з Г’юбертом... Імоджен!

— Ці лиходії, очевидно, підстерігали Г’юберта, — говорив далі містер Блер. — Однак він не дасть плюнути собі в кашу, змусив їх тікати!

Проте я не наважився відпустити його до вас самого.

— Звісно! — погоджувалася місіс Біссел. Проте їй не йшло до тями, з якого це дива Г’юберт узагалі вирішив заявитися до них в гості? Він був, звичайно, доволі приємним юнаком, але за останні три дні Імоджен провела в його товаристві більш ніж достатньо часу. Правду кажучи, місіс Біссел розсердилася, і її голосу певно бракувало щиросердності, коли вона запрошувала містера Блера увійти до вітальні.

Вони все ще стояли в передпокої, і містер Блер почав помічати, що в цьому криється якась безглуздість. Аж раптом у двері знову подзвонили. На порозі стояв захеканий, червонощокий Безіл Лі.

— Доброго вечора, місіс Біссел! Вітаю, Імоджен! — вигукнув він нарочито-бадьорим тоном. — А де ж гості?

Безпристрасному спостерігачеві таке привітання могло видатися дещо різким та дивним, але присутні й без того були вельми збентежені.

— А ми сьогодні не очікували гостей,— здивовано промовила Імоджен.

— Що? — від перебільшеного страху у Безіла відвисла щелепа, а голос злегка затремтів. — Ти хочеш сказати, що не телефонувала мені та не запрошувала на вечірку?

— Що ти таке плетеш? Звичайно, ні, Безіле!

Імоджен була в захваті від несподіваного візиту Г’юберта, і їй миттєво спало на думку, що Безіл вигадав такий привід, щоб усе зіпсувати. Вона єдина з усіх присутніх майже наблизилася до істини; однак недооцінила справжнє спонукання, котре змусило примчати сюди Безіла: він був одержимий не ревнощами, а смертельним ляком.

— Але ж мені ти телефонувала, Імоджен? — впевнено запитав Г’юберт.

— Ні, Г’юберте! Я нікому не телефонувала.

Посеред здивованих вигуків знову пролунав дзвінок у двері, і щедра на сюрпризи ніч породила зі свого черева захеканих Ріплі Бакнера-молодшого та Вільяма С. Кампфа. Як і Безіл, були вони дещо захеканими, але так само, не менше різко і категорично, почали цікавитися, де вечірка, палко наполягаючи на тому, що їх запросила Імоджен, зателефонувавши напередодні.

Г’юберт розреготався, слідом засміялися інші, і напруга спала. Імоджен повірила Г’юберту, тому повірила і решті. Не в змозі більше стримуватися в присутності цієї новоприбулої публіки, Г’юберт, захлинаючись, почав оповідати про свою дивовижну пригоду.

— Гадаю, що ця зграя полює за всіма нами! — вигукнув він. — Виходжу я на алею, а там чатують якісь типи. Один був велетнем із сивими бакенбардами, але коли він побачив мене, то кинувся навтьоки. Чимчикую далі й бачу ще кілька осіб — іноземці, либонь. І я пішов прямо на них, а вони дали драпака. Я спробував їх схопити, але, гадаю, вони добряче перелякалися, бо бігли швидше, ніж леопард, — навіть я не зміг наздогнати.

Захоплені цією розповіддю, сам Г’юберт і його батько навіть не помітили, як раптом густо почервоніли троє слухачів, які навіть не звернули увагу на гучний сміх, що пролунав у відповідь на ввічливу пропозицію місіс Біссел все-таки влаштувати вечірку.

— Розкажи про погрози, Г’юберте, — підказав містер Блер. — Розумієте, Г’юберт отримував листи з погрозами. А вам, хлопці, погрожували?

— Я отримував, — несподівано запевнив Безіл. — Приблизно тиждень тому я отримав щось на кшталт загрозливого листа на клаптику паперу.

На мить стурбований погляд містера Блера затримався на Безілі, і його охопила не те щоб підозра, а якась невизначена недовіра. Можливо, щось незвичне в бровах Безіла — там досі залишалися клаптики щетини від перуки — поєдналося в його підсвідомості з дивними подіями сьогоднішнього вечора. Він спантеличено похитав головою. Потім його думки заспокоїлися, і він зосередився на відвазі та винахідливості.

Тим часом Г’юберт, який вичерпав факти, дедалі більше поринав у царину уяви.

— Я й кажу: «Отже, це ти надсилав мені погрози!», і він ударив мене лівою, а я ухилився, і дав йому з правої. Гадаю, що не схибив, бо він заволав і накивав п’ятами! Ти би бачив, Білле, — він бігає так швидко, як і ти.

— Кажеш, він був велетень? — спитав Безіл, гучно шморгнувши носом.

— Так! На зріст — як мій батько.

— Інші теж були здоровилами?

— Ще б пак! Справжнісінькі велетні! Однак я не надто придивлявся, я просто вигукнув: «Ви, бандитська зграє, забирайтеся звідси, а то непереливки вам буде!». Вони спочатку кинулися навкулачки, але я влупив одного з правої, і вони злякалися...

— Г’юберт вважає, що то були якісь італійці, — перебив розповідь сина містер Блер. — Чи не так, Г’юберте?

— Вигляд мали кумедний, заявив хлопець. — Один здоровило точно був схожим на італійця.

Місіс Біссел запросила всіх до їдальні та розпорядилася, щоб принесли пиріг та виноградний сік для гостей. Імоджен сіла поруч із Г’юбертом.

— А тепер розкажи спеціально для мене, Г’юберте, — попросила вона, склавши руки і всім своїм єством виказуючи увагу.

Г’юберт ще раз переповів свою пригоду. Цього разу за поясом в одного з негідників з’явився ніж, суперечки Г’юберта з розбійниками стали більш тривалими, гучними та уїдливими. Він почав погрожувати їм тим, що могло на них чекати, якщо вони не припинять клеїти дурника; шибеники було схопилися за ножі, та передумали і кинулися навтьоки.

Посеред цього монологу з протилежного кінця столу пролунало дивне пихкання, та коли Імоджен повернула голову в той бік, Безіл просто сидів та з янгольським виглядом намазував желе на шматок пирога. А проте за хвилину звук повторився, і цього разу на його обличчі вона спіймала досить гнівний вираз.

— Цікаво, Безіле, а що б зробив ти на місці Г’юберта? — уїдливо поцікавилася вона. — Б’юсь об заклад, ти б і досі біг, не зупиняючись!

Безіл заглитнувся шматком пирога — цей інцидент Білл Кампф та Ріплі Бакнер визнали досхочу веселим і розреготалися. Здавалося, що з приводу найдрібніших недомовленостей їхні смішки за столом лише частішали мірою того, як Г’юберт вів далі свою розповідь. Алея тепер буквально кишіла забіяками, а Г’юберт, який боровся з несприятливими обставинами, почав викликати у Імоджен певне роздратування — але вона аж ніяк не могла зізнатися собі, що ця історія їй просто набридла. Навпаки, щоразу, коли Г’юберт пригадував нову деталь і починав усе спочатку, вона кидала на Безіла ворожий погляд, відчуваючи до нього дедалі більш глибоку неприязнь.

Коли всі вони перемістилися до бібліотеки, Імоджен пішла до рояля, де і сіла на самоті, а хлопчики скупчилися на канапі поруч з Г’юбертом. На її прикрість, вони очевидно приготувалися слухати його оповідь до безконечності. Час від часу вони видавали дивні приглушені смішки, але тільки-но розповідь починала буксувати, вони відразу благали продовження.

— Ну ж бо, Г’юберте, далі! А нагадай, хто з них міг би позмагатися зі швидкістю Білла Кампфа?

Вона навіть зраділа, коли через пів години всі підвелися, щоб піти.

— Химерна історія від початку й до кінця, — протягнув містер Блер. — Не подобається мені все це. Завтра попрошу, щоби прислали слідчого, нехай розбереться. Чого вони хотіли від Г’юберта? Що збиралися з ним зробити?

Ніхто не висловив жодних припущень. Навіть Г’юберт промовчав, з побожним жахом задумавшись про свою можливу долю. Під час перерв у його оповіді розмови точилися про такі побічно пов’язані зі справою предмети, як вбивства і привиди, і цими розмовами хлопці увігнали себе в стан відчутної паніки.

І справді, кожен з них — щоправда різною мірою — повірив, що в околицях орудує зграя викрадачів дітей.

— Мені це не подобається, — повторив містер Блер. — Треба, хлопчики, провести вас по домівках.

Безіл сприйняв цю пропозицію з полегшенням. Вечір, поза сумнівом, видався на славу, але джини, випущені з пляшки, часто відбиваються від рук. Сьогодні ввечері йому зовсім не хотілося походжати вулицями наодинці.

У передпокої Імоджен, скориставшись моментом затяжного прощання матері з містером Блером, кивком поманила Г’юберта назад до бібліотеки. Готовий до нових негараздів, Безіл нагострив вуха. До нього долинули шепіт і приглушений шум нетривалого опору, за якими пролунали аж ніяк не скромні, але цілком зрозумілі звуки. Безіл вийшов із дверей, і куточки його губ сумно опустилися. Він спритно склав усі карти, але в найостанніший момент доля раптом дістала з рукава козирного туза!

Трохи згодом усі пішли по домівках, тримаючись докупи та постійно озираючись довкола. Невідомо, що очікували побачити Безіл, Ріплі та Білл, пильно вдивляючись в лиховісні пащеки вулиць, заглядаючи за дерева, що в темряві здавалися величезними, та глухі паркани; їм, ймовірно, ввижалися там ті самі гротескні волохаті розбійники, які цього вечора підстерігали в засідці Г’юберта Блера.

Тиждень потому Безіл і Ріплі дізналися, що Г’юберт із матір’ю поїхали на все літо до моря. Безіл навіть засмутився. Він хотів перейняти у Г’юберта кілька витончених манер, які однолітки вважали доволі дивовижними і які могли б стати в пригоді восени, коли він поїде в школу-пансіон. Згадуючи трюки Г’юберта, він почав тренуватися. Спирався об дерево і нібито промахувався повз, а також вчився котити по руці ролик, почав носити свою кепку набакир, як Г’юберт.

Та все це тривало недовго. Згодом він збагнув, що незважаючи на те, що хлопчики й дівчатка були завжди готові слухати все, що він говорив, і роти їхні при цьому починали рухатися буквально в унісон його словам, вони ніколи не дивилися на нього так, як дивилися на Г’юберта. Тому він відмовився від гучного сміху, котрий так дратував матір, і знову став носити кепку рівно, як і раніше.

Та зміни більше торкнулися його душі. Він більше не був впевненим, що хоче стати шляхетним грабіжником, хоча про їхні пригоди все ще з неабияким захопленням читав книжки. Стоячи за хвірткою будинку Г’юберта, він на мить відчув моральну самотність; і тоді він зрозумів, що, хоч би які комбінації довелося йому створювати з матеріалу, що підкидає життя, усі вони перебуватимуть в надійних межах закону. А ще через тиждень виявив, що не журиться через той факт, що не заволодів серцем Імоджен. Зустрічаючи її тепер, він бачив перед собою лише знайому сусідську дівчинку, яку знав завжди. Екстатична мить того дня вродилася передчасно, вона була почуттям, що випадково забарилося в повітрі від швидкоплинної весни.

Він і не підозрював, що налякав місіс Блер так, що та втек­ла з міста, і що через нього ще багато ночей поспіль тихими вулицями ходили поліцейські патрулі. Він збагнув лише одне — що всі невиразні та тривожні прагнення, що бентежили його три довгих весняних місяці, кудись поділись. Того останнього тижня вони досягли критичної температури: спалахнули, вибухнули та спопеліли. І ось так, без крихти жалю, він опинився віч-на-віч із літом, що сповнене безмежних можливостей.