До зірок

Нахабний свіжак

Глуха ніч, ресторан для вибраної публіки на Бродвеї, там зібралася блискуча та загадкова компанія, яку становили дипломати і злочинний світ. Ще кілька хвилин тому тут лилося рікою ігристе вино, а на столику грайливо вигиналася якась дівчина, аж раптом усі змовкли, затамувавши подих. Усі погляди були спрямовані на манірного чоловіка, одягненого у фрак та з циліндром на голові, який стояв біля дверей; на обличчі у нього була маска.

— Прошу, не рухатися, — мовив він добре поставленим голосом, у якому лунали нотки металу. — Ця штука у мене в руці може ненароком... вистрілити.

Його погляд блукав від столика до столика — зупинився на похмурому та полотняному обличчі лиходія, на Хізерлі, улесливому таємному агентові іноземної держави; потім його погляд, дещо заспокоївшись, затримався довше на столику подалі, де сиділа на самоті темноволоса дівчина з карими сумними очима.

— А тепер, коли моя мета досягнута, ви, напевно, захочете дізнатися, хто я такий? — У очах присутніх спалахнуло зацікавлення. Груди темноволосої дівчини схвильовано здіймалися, і в повітрі відчувся легкий і вишуканий аромат французьких парфумів. — Я — ніхто інший, як невловимий джентльмен Безіл Лі, більш відомий як Тінь!

І знявши із голови свій розкішний циліндр, він іронічно вклонився всім. А потім розвернувся та миттєво розтанув у обіймах пітьми.

— До Нью-Йорка відпускають лише один раз на місяць, — обурювався Льюїс Крам, — та ще й з учителем, який супроводжує!

Скляний погляд Безіла Лі неквапом відірвався від комор та рекламних щитів індіанської глибинки та зосередився в купе потяга «Бродвей Лімітед». Гіпнотична дія телеграфних стовпів, які швидко миготіли за вікном, зникла, і на тлі білого чохла спинки протилежного сидіння намалювалася сумна фізіономія Льюїса Крама.

— Головне — дістатися до Нью-Йорка, а від учителя можна втекти.

— Еге, втечеш!

— Б’ємось об заклад?

— Спробуй — ось побачиш, що з цього вийде.

— От як папуга все повторюєш: «побачиш», «побачиш». Що я там побачу, га, Льюїсе?

Його блискучі сині очі — з нудьгою і роздратуванням — втупилися на попутника. Хлопців не пов’язувало нічого, хіба що вік — обом було по п’ятнадцять років — та ще давньої дружби їхніх батьків; а це, як відомо, навіть дещо менше, ніж нічого. Крім того, обидва жили в одному місті на Середньому Заході, і їх відправили навчатися до однієї школи в Новій Англії. Лише Безілові належало навчатися перший рік, а Льюїсові — уже другий.

Та всупереч усім традиційним уявленням «ветеран» Льюїс мав доволі сумний вигляд, а свіжак Безіл сяяв від радості. Льюїс ненавидів школу. Він із дитинства звик у всьому покладатися на свою матір, діяльну та жваву, і, відчуваючи, як потяг віддаляє його від рідної домівки, хлопця дедалі більше огортала за нею туга. Безіл, навпаки, завжди охоче слухав розповіді про школу-пансіон, тому нітрохи не сумував, а тішився початком втілення настільки жаданої мрії. До речі, ось чому він вчора ввечері, безумовно вважаючи, що саме так і слід чинити, проїжджаючи Мілуокі, без жодної причини взяв та викинув у вікно гребінець Льюїса — саме на честь шкільних хуліганських звичаїв.

Льюїс не схвалював наївний ентузіазм Безіла; але його спроба дещо остудити цей запал викликала лише взаємне роздратування.

— Я скажу тобі, що ти там побачиш, — зловісним тоном процідив він. — От застануть тебе із цигаркою — і матимеш домашній арешт.

— Аж ніяк! Я не збираюся палити — я гратиму в футбол.

— В футбол! Аякже! В футбол!

— Слухай, Льюїсе, тобі взагалі хоч що-небудь подоба­ється?

— Футбол анітрохи не подобається. Який сенс виходити на поле, щоб отримати в око? — Льюїс мислив, мов чванько, оскільки за напучуваннями матері він вважав власне боягузтво не чим іншим, як розсудливістю. Відповідь Безіла, який лишень хотів дати добру пораду, стала саме тією фразою, після якої стають ворогами на все життя.

— Якби ти грав у футбол, до тебе б зовсім інакше ставилися в школі! — зверхньо зауважив він.

Льюїс не вважав, що до нього погано ставляться. Він узагалі про це ніколи не думав. Та Безіл його ошелешив.

— Ти дочекаєшся! — люто заявив Льюїс. — Там із тебе все нахабство витрусять!

— Заспокойся, — сказав Безіл, спокійно поправляючи стрілку на своїх перших довгих штанах. — Заспокойся, гаразд?

— Усі знають, що в «Кантрі-дей» тебе вважали найзухвалішим хлопцем.

— Заспокойся, — повторив Безіл, але вже не так упевнено. — Зроби ласку, заспокойся.

— Гадаєш, я не пам’ятаю, що про тебе в шкільній газеті написали?..

Від спокою Безіла не залишилося і сліду.

— Якщо ти не вгамуєшся, — похмуро сказав він, — я викину з вікна всі твої щітки.

Масштабність цієї погрози подіяла. Льюїс притиснувся до сидіння, фиркаючи й бурмочучи, але, поза сумнівом, заспокоївся. Він нагадав своєму попутнику про найбільш ганебну сторінку з його життя. В одному з номерів газети, яку випускали хлопці з їхньої колишньої школи, під рубрикою «Приватні оголошення» якось з’явилося таке:

«Уся школа і я особисто будемо щиро вдячні, якщо хто-небудь погодиться отруїти юного Безіла або знайде який-небудь інший спосіб зав’язати йому язика».

Їм залишалося лише сидіти та мовчки сердитися. Потім Безіл зробив рішучу спробу забути цей ганебний випадок із минулого. Все це позаду. Можливо, він раніше трохи й вставляв палиці в колеса, однак зараз юнак розпочинав нове життя. Незабаром цей спогад зник, водночас із ним зник і потяг, і похмурий Льюїс — а на Безіла знову повіяв вітер з Нової Англії, що сповнив його безмежною ностальгією за майбутнім. З уявного світу до нього долинув чийсь голос; поруч постав чоловік, який поклав руку на його плече, затягнуте в спортивний светр.

— Лі!

— Так, сер.

— Зараз усе залежить від тебе. Зрозумів?

— Так, сер.

— Тоді вперед, — промовив тренер. — Розбий їх дощенту.

Безіл вмить зірвав светр, під котрим була спортивна майка, і вибіг на поле. До кінця гри залишалося дві хвилини; рахунок — три-нуль на користь супротивника, однак, завбачивши юного Лі, який через зловмисні підступи Дена Гаскінса, шкільного забіяки, та його друга-прихвосня Вімса увесь рік не випускали на поле, трибуни школи Св. Ріджиса[8] зажевріли надією.

— Тридцять три — дванадцять — шістнадцять — двадцять два! — гаркнув Коротун Браун, миршавий квотербек[9].

Це був сигнал, і...

— Ох! — вирвалося у Безіла, який забув про недавню сварку. — Ну чому цей потяг не може їхати швидше? Як же довго чекати до завтра!

Школа Св. Ріджиса, м. Істчестер, 18 листопада 19... року.

Люба мамо! Розповідати сьогодні майже ні про що, однак я вирішив написати тобі щодо кишенькових грошей. Усім хлопчикам тут надсилають більше, ніж мені, тому що тут постійно потрібні якісь дрібнички — шнурівки для взуття, наприклад. У школі мені все до вподоби, у мене все добре, тільки-но футбольний сезон закінчився, тому зайнятися особливо нічим. Цього тижня нас повезуть до Нью-Йорка на виставу. Ще не знаю на яку, либонь на «Квакерку»[10] або «Сумного хлопчика»[11], обидві досить цікаві. Доктор Бейкон ставиться до нас добре, а в селі є хороший терапевт. На цьому звершую, тому що потрібно ще сісти за алгебру.

Твій люблячий син, Безіл Д. Лі.

Він поклав листа у конверт. До порожньої читальної зали, де він сидів, увійшов тендітний маленький хлопчик й зупинився, не зводячи з нього очей.

— Вітаю, — насупившись, сказав Безіл.

— Я тебе шукав, — з докором протягнуло хлоп’я. — Всюди шукав: і у твоїй кімнаті, і в спортзалі, а потім хлопці сказали, що ти, мабуть, десь тут.

— Що тобі потрібно? — запитав Безіл.

— Спокійно, Пиндику!

Безіл схопився. Хлопчина позадкував.

— Ну, вгати мені, вгати! — нервово защебетав він. — Бий, я ж бо менший за тебе! Пиндик!

Безіл здригнувся:

— Ще раз так скажеш — і я тебе відгамселю.

— Ні, не відгамселиш! Брік Вейлз сказав, що коли ти ще хоч пальцем торкнеш кого-небудь із нас...

— Не дуже хочеться мастити руки.

— Забув, як ганяв нас? Та якби не Брік Вейлз...

— Ох, та що ж тобі треба? — відчайдушно вигукнув Безіл.

— Тебе викликає доктор Бейкон. Мене послали за тобою, а хтось сказав, що ти, мабуть, сюди прокрався.

Безіл сунув листа до кишені та вийшов із читацької зали — а хлопчина до самих дверей проводжав його образливим прізвиськом. Він проминув довгий коридор, де стояв запах затхлої карамелі, притаманний школі хлопчиків, потім піднявся сходами й постукав у звичайнісінькі, проте настільки грізні двері.

Доктор Бейкон сидів за своїм столом. Цей симпатичний, рудоволосий священнослужитель єпископальної церкви мав близько п’ятдесяти років. Якщо він колись і тягнувся душею до дітей, то зараз застряг у метушливому цинізмі, який зеленою цвіллю неминуче роз’їдає будь-якого директора школи. Перш ніж запросити гостя сісти, він виконав певні ритуали: на його ніс, мов примара, звідкись всілися окуляри в золотій оправі; потім він почав уважно вивчили Безіла, немов бажав упевнитися, що перед ним не якийсь там пройдисвіт; його руки нервово перетасували дюжину паперів, ніби колоду карт, але не в пошуках потрібного документа, а просто так.

— Сьогодні вранці я отримав листа від твоєї матері... Ох, Безіле! — звернення на ім’я Безіла здивувало. Окрім «Пиндика» й «Лі», в школі його більш ніяк не називали. — Її турбують твої невисокі бали. Як я розумію, тебе сюди зарахували ціною певних... м-м-м... витрат... І тому вона сподівається...

Безіл ніяковів від сорому, але ці докори сумління були не через погані відмітки, а через фінансову скруту, про яку йому так прямо нагадали. Він чудово знав, що він — один із найбідніших учнів у школі для багатих дітей.

Можливо, якесь почуття доктора Бейкона, що заснуло нещодавно, прокинулося і підказало йому, що Безілу наразі прикро; він ще раз погортав папери та почав із нової, лагіднішої, нотки.

— Та викликав я тебе не через це. Тиждень тому ти попрохав дозволу щодо поїздки до Нью-Йорка цієї суботи, на театральну виставу. Від містера Девіса я дізнався, що це ледве не вперше від початку навчального року, коли тебе можна відпустити в місто.

— Так, сер.

— Дисципліна у тебе кульгає. Однак я б відпустив тебе, коли б не одна перешкода: на жаль, цієї суботи всі вчителі зайняті.

У Безіла ледь щелепа не відвалилася.

— Але ж... Але ж я чув, докторе Бейконе, що поїдуть дві групи. Чому б мені не долучитися до однієї з них?

Доктор Бейкон швиденько перебрав свої папери.

— На жаль, в одній будуть юнаки старші за тебе, а друга затверджена за кількістю, вже як місяць.

— Чи можна мені долучитися до тієї групи, що поїде на «Квакерку» з містером Данном?

— Саме про цю групу я й говорю. Вони про все вже домовилися і придбали квитки.

Тепер Безіл усе зрозумів. Поглянувши йому в очі, доктор Бейкон поспішливо промовив далі:

— Зрозуміло, що в групі мусить бути кілька людей, щоб можна було поділити на всіх витрати на супроводжуючого. Якщо ти зможеш знайти ще двох хлопців, які з тобою поїдуть, і до п’ятої вечора скажеш мені їхні імена, я відправлю з вами містера Руні.

— Дякую, — пробормотів Безіл.

Доктор Бейкон завагався. Під багаторічним наростом цинізму ворухнулося бажання спробувати розібратися краще в цій справі та з’ясувати причину загальної ненависті в школі до цього хлопчика. Схоже, і учні, і вчителі, були налаштовані до нього вкрай вороже, і, хоча доктору Бейкону не вперше було залагоджувати всілякі шкільні колізії, він жодного разу не зміг — ані самостійно, ані з допомогою довірених старшокласників — докопатися до їхньої суті. Найімовірніше, суть — не одна, це — комбінація причин; либонь, справа впиралася в якісь невловимі грані особистості. Втім, він усвідомлював, що спочатку Безіл справляв на нього досить приємне враження.

Він зітхнув. Іноді такі конфлікти розсмоктуються самі собою. Він не любив лізти поперед батька в пекло.

— Сподіваюся, Безіле, що наступного місяця ми зможемо надіслати додому значно кращий звіт про твою успішність.

— Добре, сер.

Безіл стрімголов помчав униз, до кімнати відпочинку. Була середа; майже всі учні вирушили в сусіднє містечко Істчестер, куди Безілу їхати заборонили: він досі був покараний. Змірявши поглядом тих, хто перебував біля рояля та більярдних столів, він зрозумів, що знайти компанію для цієї поїздки буде нелегко. Тому що Безіл чудово розумів, що в школі його вважали другосортним.

Почалося все майже відразу, ледь не за тиждень після його приїзду. Якось оточили його молодші школярі — можливо, їх хтось підмовив — і почали його прозивати «Пиндиком». Упродовж наступного тижня йому довелося двічі битися, і двічі юрба роззяв цілком підтримувала його противника. Незабаром після цього, коли він, штовхаючись, поспішав, як і інші, першим потрапити до їдальні, капітан шкільної футбольної команди розвернувся, схопив його за комір й, утримуючи його в такому положенні, суворо при всіх його відчитав. Коли, не маючи лихого наміру, він підійшов до товариства біля рояля, то йому сказали: «Йди звідси! Ми тебе не кликали!».

Через місяць Безіл повною мірою усвідомив своє становище. Його охопив жах. Одного разу після особливо нестерпної кривди він втік до себе в кімнатку та розплакався. Він спробував якийсь час не потрапляти на очі одноліткам, однак і це не допомогло. Його почали звинувачувати в тому, що, ховаючись по кутках, він підступно щось замишляє. Спантеличений та пригнічений, він пильно розглядав себе в дзеркалі, намагаючись з’ясувати загадкову причину такої загальної неприязні — може, їм не до вподоби було щось у виразі його обличчя? Може, справа була в його усмішці?

Тепер він розумів, що від самого початку поводився неправильно: надто вихвалявся, серед футболістів прославився боягузом, вказував одноліткам на їхні похибки, на заняттях хизувався своєю — хай і неабиякою — ерудицією. Але ж він хотів виправитися і ніяк не усвідомлював, чому ж йому немає спокути? Мабуть, вже було запізно. Либонь, тавро неприязні приклеїлось до нього навіки. Зрозуміло, він став цапом-відбувайлом, перетворився на шкільного лиходія, на губку, що поглинає в себе всю злість і роздратування оточуючих — ніби найбільший боягуз з-поміж інших завжди вбирає в себе страхи інших і, здається, навіть боїться замість усіх. У такому становищі не допомагав навіть очевидний для всіх факт: та самовпевненість, з якою він прибув у вересні до школи Св. Ріджиса, тепер зовсім зникла. Його міг безкарно висміяти навіть той, хто кілька місяців тому не наважився б з ним заговорити на підвищених тонах.

Тому ця поїздка до Нью-Йорка стала означати для нього все — і перепочинок від щоденних страждань, і довгоочікуваний візит в небесні чертоги романтики. Щотижнево вона відкладалася через те, що він порушував шкільний розпорядок — його, наприклад, постійно заскочували за читанням під ковдрою з ліхтариком після відбою, але нещастя таким чином спонукали його до своєрідної втечі від реальності — і це лише посилювало його очікування, що перетворилися вже на пекучий голод. Думка про те, що поїхати не вдасться, була досить нестерпною, і в голові він перелічував кілька імен тих, хто, можливо, склав би йому компанію. Вибір виявився невеликим: Товстун Гаспар, Тредвей та Багз Браун. Шпаркий огляд їхніх кімнат довів, що всі вони скористалися своїм правом провести решту середи в Істчестері.

Безіл довго не вагався. До п’ятої години залишалося небагато часу, і його єдиний шанс полягав у тому, що він сам їх знайде та з ними поговорить. Він уже не вперше порушував заборону покидати школу, хоча остання спроба закінчилася невдало і призвела до збільшення терміну його покарання. Опинившись у своїй кімнаті, хлопець надягнув теплий светр — пальто видало б його намір — зверху надів піджак, а кепку засунув у задню кишеню штанів. Затим, безтурботно насвистуючи, він спустився вниз і попрямував галявиною до спортивного залу. Опинившись біля залу, він на якийсь час зупинився — мовби зазираючи у вікна — спочатку в те, що ближче до доріжки, потім в те, що ближче до кута будівлі. Звідти хутко — але не стрімголов — перемістився в зарості бузку. Потім метнувся за кут, кинувся довгою галявиною, на яку не виходили віна, і, розсунувши дротову огорожу, прокрався на той бік, опинившись на сусідній території. Тепер він був на волі. Він надягнув кепку, захищаючись від холодного листопадового вітру, і вирушив пішки до містечка, що розташовувалося за пів милі від школи.

В Ітчестері, фермерському поселенні міського типу, розташовувалася невеличка взуттєва фабрика. Всі установи, що призначалися для робітників фабрики, відвідувалися також і учнями школи: кінотеатр, ресторанчик швидкого харчування у вагончику на колесах, відомий як «Сосиска», і кондитерська «Бостон». Насамперед Безіл направився до «Сосиски», — і відразу зустрів одного з кандидатів на поїздку.

Там сидів Багз Браун — схильний до істерики хлопець, у якого траплялися напади, тому однокласники його старанно уникали. Промайне чимало років й він стане відомим адвокатом, але тоді в школі Св. Ріджиса його вважали дурником, оскільки через свою нервозність він періодично видавав дивні звуки. Зазвичай він товаришував із хлопчиками молодшими за себе, адже ті ще не увібрали забобони старших; і коли увійшов Безіл, він саме сидів разом зі своїми прия­телями.

— Ву-її! — вигукнув Багз. — Йя-йя-йя!— Він прикрив вуста долонею і почав плескати себе по губах та видавати кумедні звуки. — О! Так це ж наш Пиндик Лі! Наш Пиндик Лі! Це наш Пин-дик-Пин-дик Лі!

— Стривай, Багзе, — тривожно залопотів Безіл, злякавшись, що той остаточно збожеволіє ще до того, як йому вдасться вмовити його з’їздити з ним до Нью-Йорка. — Слухай, Багзе, є справа... Годі, Багзе, помовч хвилинку! Ти хочеш поїхати в Нью-Йорк у суботу після обіду?

— Вуї-вуї-її-її-її! — заверещав Багз, засмутивши Безіла. — Вуї-її-її!

— Не жартуй, Багзе, будь ласка, скажи чесно, га? Могли б поїхати разом, га?

— В мене призначений візит до лікаря, — сказав Багз, раптово заспокоївшись. — Потрібно перевірити, наскільки я божевільний.

— А ти не можеш сходити до нього іншого дня? — засмучено запитав Безіл.

— Вуїї-її-її! — знову заверещав Багз.

— Гаразд, — поспішно мовив Безіл. — Ти, бува, Товстуна Гаспара не бачив?

Багз зайшовся в пронизливому верещанні, але хтось інший все ж таки бачив Товстуна, і Безіла направили в кондитерську «Бостон».

Це був рай для любителів дешевих ласощів. Аромат, важкий, нудотний, що осідав липким потом на руках у дорослих, задушливою хмарою нависав над околицями і зустрічав відвідувачів прямо на порозі, слугуючи найкращим безмовним попередженням. Всередині, під рухомим чорним мереживом із мух, сиділи рядком діти та поглинали ситні десерти зі шматочків бананів, морозива з горішками, кленового сиропу та шоколадного зефіру. За столиком збоку Безіл і помітив Товстуна Гаспара.

Товстун Гаспар для Безіла був одночасно і безперспективним, і найперспективнішим кандидатом. Його вважали непоганим хлопцем, ба більше, він був настільки добродушним, що поводив себе з Безілом майже нейтрально і навіть жодного лихого слова не мовив цієї осені. Безіл знав, що він поводить так себе з усіма, та все ж сподівався, що Товстун ставиться до нього добре — адже раніше всі до нього ставилися по-приятельськи — йому відчайдушно закортіло його вмовити. Та він безперечно, помилявся — коли Безіл підійшов до столика і побачив кам’яні обличчя двох інших хлопців, що повернулися до нього з-за столу, надія майже зникла.

— Слухай, Товстуне... — почав він і затнувся. А затим випалив: — Я сьогодні покараний, але втік — мені треба з тобою поговорити! Доктор Бейкон сказав, що в суботу відпустить мене до Нью-Йорка, якщо я знайду двох попутників. Я покликав Багза Брауна, але він не може, тому я подумав — може, зможеш ти?

Він раптом замовк, збентежившись, і почав чекати на відповідь. Двоє приятелів Товстуна несподівано засміялися:

— А Багз не такий вже псих!

Товстун Гаспар завагався. Цієї суботи до Нью-Йорка він поїхати не міг, і якби все було, як зазвичай, він би просто ввічливо відмовився. Проти Безіла він нічого не мислив, як і проти інших; але хлопчаки лише до певної міри можуть не підпадати під вплив думки оточуючих, а на нього зараз уплинув заразливий сміх приятелів.

— Ні, не хочеться, — байдуже відповів він. — І чому ти вирішив мене прохати?

— Ну я так... Вирішив, що раптом ти... — сказав Безіл.

Тут Гаспар, трохи засоромившись, видав зневажливий смішок й схилився над своїм морозивом.

Швидко відвернувшись, Безіл підійшов до прилавка і глухим та незнайомим голосом замовив морозиво з полуничним сиропом. Він з’їв його механічно, під шепіт і хихикання, що періодично лунали зі столика за спиною. Все ще як в тумані, він попрямував до виходу, забувши заплатити, і його гукнув буфетник, що викликало ще гучніший загальний сміх.

На мить Безіл замислився — він хотів було повернутися і врізати одному із тих забіяк, але цим він нічого б не домігся. Адже вони розкажуть правду — що він це зробив тому, що не зміг знайти того, хто б погодився поїхати з ним до Нью-Йорка. Стиснувши кулаки від безсилої люті, він вийшов із кондитерської.

І відразу зустрів третього кандидата на поїздку до Нью-Йорка — Тредвея. Хлопця взяли до школи Св. Ріджиса уже після початку навчального року, і тиждень тому його підселили в кімнату Безіла. Тредвей не бачив кепкувань із Безіла восени, і тому Безіл тримався з ним цілком природно; їхні стосунки були якщо і не товариськими, то, принаймні, рівними.

— Агов, Тредвею! — гукнув Безіл, усе ще схвильований епізодом у кондитерській. — Ти зможеш поїхати до Нью-Йорка в суботу? Відвідаємо театр.

Він замовк, побачивши, що Тредвей ішов разом із Бріком Вейлзом — хлопець, з яким він побився і який наразі був його заклятим ворогом. Переводячи погляд з одного на другого, Безіл зауважив на обличчі Тредвея роздратування, але також відмітив байдужий вираз обличчя Бріка Вейлза: він збагнув, що тільки-но сталося. Тредвею, який ще цілком не освоївся в школі, щойно відкрили очі на статус його сусіда по кімнаті. Як і Товстун Гаспар, замість того, щоб відгукнутися на щирий поклик, він вважав за краще різко обірвати дружбу.

— У жодному разі! — коротко відповів він. — Бувай!

Ці обидва хлопці попрямували повз нього до кондитерської.

Таке нехтування відчувалося ще болючіше від того, що висловлювалося байдуже. Якби Безіл випробував подібне у вересні, страждання були б нестерпні. Але відтоді йому вдалося відростити доволі міцний душевний панцир, який, хоч і не додавав йому привабливості, а все ж захищав від надмірної чутливості до таких тортур. Сповнений смутку, відчаю, та жалю до себе, він пройшовся вулицею в протилежний бік, поки його обличчя не перестало судорожно сіпатися. Потім кружним шляхом почимчикував назад до школи.

Він вирішив повернутися тим самим шляхом і дійшов до сусідньої зі школою ділянки, звідки шлях лежав до перевіреної лазівки. Продираючись крізь живопліт, Безіл зачув кроки зі стежки і заціпенів, побоюючись, що раптом це хтось із вчителів. Голоси лунали щоразу ближче і гучніше. Не встиг Безіл отямитися, як із жахом почув:

— ...а коли йому не вдалося вмовити Багза Брауна, бідолаха почав вмовляти з ним поїхати Товстуна Гаспара, а Товстун і каже: «І чому ти вирішив мене прохати?». Так йому і треба, якщо ніхто з ним не поїде!

То був монотонний, проте сповнений урочистості голос Льюїса Крама!

Піднявшись до себе в кімнату, Безіл виявив на ліжку пакунок. Він давно і з нетерпінням очікував на цю бандероль, але настільки його охопив відчай, що відкрив він пакунок майже байдуже. Там був набір із восьми кольорових репродукцій картинок Гаррісона Фішера із зображенням дівчат: «папір глянцевий, без надписів або реклами, придатний для окантування».

Портрети називалися «Дора», «Маргарита», «Бабетта», «Люсіль», «Гретхен», «Роза», «Кетрін» і «Міна». Після побіжного огляду двох — Маргариту й Розу — Безіл повагом порвав та викинув у кошик для сміття, ніби відбракував хворих цуценят. Решту він розвісив на кнопках по стінах. Затим ліг на ліжко і почав споглядати їх.

Дора, Люсіль і Кетрін були блондинками; Гретхен була шатенкою; Бабетта і Міна — брюнетками. Незабаром Безіл зауважив, що найчастіше дивиться на Дору і Бабетту, трохи рідше — на Гретхен, хоча прозаїчний голландський очіпок останньої не мав елементу загадковості. Бабетта, мініатюрна брюнетка з фіалковими очима, в маленькому прилеглому капелюшку, виявилася найпривабливішою; зрештою, його погляд так на най і застиг.

— Бабетта, — тихенько прошепотів він, — прекрасна Бабетта.

Від звучання цього імені, сумного і привабливого, немов мелодії «Велія» або «Піду до “Максима” я», що лунали з усіх патефонів, настільки розчулило Безіла, що він розплакався в подушку, перевернувшись на живіт. Він учепився за поручні ліжка і, схлипуючи та здригаючись, почав уголос урив­часто говорити сам з собою — як він їх усіх ненавидить, кого саме він ненавидить — назвав дюжину імен — і що б він з ними зробив, якби мав силу і могутність. Раніше в такі хвилини він подумки дякував Товстуну Гаспарові за його приязність, але сьогодні Товстун виявився таким самим, як інші. Безіл кидався на нього, безжально лупцював його кулаками, або ж презирливо сміявся, проходячи повз нього, коли той, осліплий, просив милостиню біля тротуару.

Він схаменувся, почувши, що увійшов Тредвей, але не поворухнувся і не зронив ані пари з уст. Він прислухався, як сусід ходить кімнатою, і через якийсь час зрозумів, що звуки шаф і шухляд комодів, які відкривалися, доносяться доволі часто. Безіл перекинувся, прикривши рукою заплакане обличчя. В руках у Тредвея був оберемок сорочок.

— Що ти робиш? — насторожився Безіл.

Сусід кинув на нього кам’яний погляд:

— Переїжджаю в кімнату до Вейлза.

— Ого!

Тредвей і далі пакував речі. Він виніс з кімнати один повний саквояж, потім — другий, зняв зі стіни кілька вимпелів й потягнув у коридор велику валізу. Безіл дивився, як він загорнув у рушник предмети туалету, потім кинув останній погляд на напівпорожню кімнату, перевіряючи, чи все забрав.

— Бувай, — сказав він Безілу, і жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.

— Бувай.

Тредвей вийшов. Безіл знову перекинувся на живіт і уткнувся обличчям в подушку.

— О, сердешна Бабетта! — хрипко вигукнув він. — Сердешна маленька Бабетта! О, сердешна маленька Бабетта!

Струнка і чарівна Бабетта кокетливо дивилася на нього зі стіни.

Доктор Бейкон, відчуваючи важке становище Безіла, а можливо, й глибину його страждань, все-таки організував для нього поїздку до Нью-Йорка. Супровідним призначили містера Руні, футбольного тренера і водночас вчителя історії. У двадцять років містер Руні якийсь час вагався між вибором служби у поліції та вступом до невеликого коледжу в Новій Англії; характер у нього був складний, і доктор Бекон збирався позбутися його ближче до Різдва. До Безіла містер Руні ставився зі зневагою через підозрілу поведінку хлопчика, яка не викликала довіри, на футбольному полі під час останнього сезону. Але для поїздки до Нью-Йорка містер Руні мав власні мотиви.

У потязі Безіл сидів смирно, поглядаючи через могутнє плече тренера Руні на протоку Лонг-Айленд та зорані поля округу Вестчестер. Містер Руні закінчив читати газету, згорнув її та занурився в похмуре мовчання. Сніданок був ситним, але часу не було на те, щоб позбутися від надлишку калорій за допомогою фізкультури. Він згадав, що Безіл був нахабним хлопчиком, і був час, коли він дозволяв собі бовкати образи, то зараз цілком можна було трохи повчити його життя. Ця нестерпна тиша його дратувала.

— Лі, — раптом звернувся він до нього, намагаючись вкласти в свій тон бодай дещицю удаваної приязні, дружелюбності, — може, припиниш дурника клеїти?

— Перепрошую, сер? — Безіл отямився від схвильованого ступору, що охопив його ще зранку.

— Я запитую: ти коли-небудь візьмешся за розум? — дещо суворіше мовив містер Руні. — Невже тобі подобається, що з тебе в школі всі знущаються?

— Ні, не подобається, — настрій Безіла вмить погіршився. Невже бодай на один день не можна про все це забути?

— Ти так часто не зазнавайся! Навіть я на уроках історії кілька разів ледь втримався, щоб не звернути тобі шию! — Безіл не знав, що на це можна було б відповісти. — А на футбольному полі! — говорив далі містер Руні. — Навпаки, ховаєшся, як дівчинка! Міг би грати краще за всіх, якщо б захотів — як тоді, коли ми грали проти другого складу «Пом­фрет», — але ти боїшся!

— Не треба мені було вступати до другого складу, — сказав Безіл. — У мене ваги не вистачає. Треба було мені залишитися в третьому складі...

— Ти просто власної тіні боїшся, ось у цьому вся біда! Ти повинен взятися за себе. І на заняттях ти весь час у хмарах витаєш. Якщо і далі так триватиме, не бачити тобі коледжу як власних вух.

— Але ж я наймолодший хлопець у класі, — необачно заперечив він.

— Гадаєш, ти найрозумніший, еге ж? — він люто поглянув на Безіла. Потім він відволікся — щось раптом змінило хід його думок — і якийсь час вони їхали мовчки. Коли за вікном потяга потягнулися щільна забудова нью-йоркських передмість, містер Руні знову заговорив, уже спокійно, немов присвятив довгий час обмірковуванню цього питання:

— Лі, чи можу я тобі довіряти?

— Так, сер.

— Ти зараз підеш, де-небудь пообідаєш, а потім вирушай на виставу. У мене є деякі особисті справи, і якщо я встигну — приєднаюся до тебе в театрі, якщо ні — зустріну тебе біля виходу.

Серце Безіла підскочило.

— Гаразд, сер.

— Мені б не хотілося, щоб ти розповідав про це в школі — я маю на увазі, про те, що у мене тут деякі особисті справи...

— Звичайно, ні, сер.

— Подивимося, чи зможеш ти хоч раз у житті тримати язик за зубами! — сказав тренер, спробувавши обернути все на жарт. А потім додав суворим тоном мораліста: — І щоб ані краплі алкоголю, зрозумів?

— Ні-ні, сер! — ця думка навіть жахнула Безіла. Спиртне він ніколи ще не куштував і навіть не збирався — якщо не зважати на уявне і безалкогольне шампанське з його мрій про цілодобові кафе.

За порадою містера Руні він пішов обідати в готель «Мангеттен», що розташовувався неподалік вокзалу. У ресторані він замовив «клаб-сендвіч», картоплю-фрі та шоколадний парфе. Краєм ока хлопець спостерігав за безтурботними, добродушними, галантними відвідувачами, які сиділи за сусідніми столиками, наділяючи їх романтичними рисами і відкидаючи від себе всі думки про те, що це, найімовірніше, такі самі, як і він, жителі провінційних містечок Середнього Заходу. Школа звалилася з його плечей, як непотрібний тягар; вона відгукувалася чимось на зразок ледве чутного, слабкого і далекого, шуму. Він навіть не поспішав дістати з кишені листа, що був доставлений йому з ранковою поштою — адже отримав його в школі.

Йому захотілося замовити ще одну порцію шоколадного парфе, та Безіл не наважився зайвий раз турбувати зайнятого офіціанта; замість цього він розгорнув папірець. Лист був від матері.

ЛЮБИЙ БЕЗІЛЕ!

Пишу в неабиякому поспіху, оскільки боюся налякати тебе телеграмою. Дідусь їде за кордон, на води, і хоче, щоб ми поїхали разом із ним. Ти зможеш закінчити цей навчальний рік у Греноблі або в Монтре, повчиш там французьку мову, а ще ми з тобою зможемо проводити час разом. Якщо ти, звичайно, погодишся! Я знаю, як тобі подобається в школі Св. Ріджиса, де можна грати в футбол і бейсбол —ну а там, зрозуміло, нічого такого немає. З іншого боку, зміна атмосфери теж не завадить, навіть якщо доведеться відкласти на рік вступ до Єля. Тому, як і завжди, я хочу, щоб рішення прийняв ти сам. Коли ти отримаєш цього листа, ми вже будемо на шляху до Нью-Йорка. Ми зупинимося в готелі «Вольдорф», і ти, навіть якщо вирішиш не їхати, зможеш до нас приєднатися хоча б на кілька днів. Гарненько поміркуй, любий синку.

З любов’ю до мого найдорожчого хлопчика,

МАМА.

Безіл скочив зі стільця з підсвідомим бажанням негайно відправитися у «Вольдорф» пішки та зачинитися там в якійсь комірці до приїзду матері. Потім, відчувши необхідність зробити який-небудь вчинок, він підвищив голос і вперше в житті юнацьким баском гучно і впевнено покликав офіціанта. Бувай, школо Св. Ріджиса! Бувай, школо Св. Ріджиса! Він захлинався від щастя.

«Чудово! Чудово! Чудово!» — радів він про себе. Він більше не побачить ані доктора Бейкона, ні містера Руні, ні Бріка Вейлза, ні Товстуна Гаспара. Більш не буде Багза Брауна, не буде і домашнього арешту, і ніхто більш не прозиватиме його Пиндик. Не було сенсу їх більше ненавидіти, тому що вони перетворилися на безсилі тіні в застиглому навіки світі, з якого він вислизне, який він залишить позаду, помахавши йому рукою. «Живіть у злагоді! Бувайте!» — йому стало їх навіть трішки шкода.

Лише гуркіт Сорок другої вулиці зміг трохи стримати його п’янку радість. Притримуючи рукою гаманець, щоб не стати жертвою всюдисущих кишенькових злодіїв, він обережно рушив у бік Бродвею. Оце так чудовий день! Зараз він розповість містеру Руні... Але ж йому можна навіть не повертатися до цієї школи! Хоча, можливо, краще повернутися і розповісти їм, що його очікує, водночас як усім їм доведеться і далі животіти в школі. Він підійшов до театру та увійшов у фойє, де стояв запах жіночої пудри, як завжди буває на денних виставах. Дістав квиток; його погляд затримався на точеному профілі за кілька футів від нього. Профіль належав кремезному двадцятирічному блондину, з вольовим підборіддям та пронизливими сірими очима. Безіл щосили напружив пам’ять та згадав ім’я — більш ніж ім’я — легенду, що спустилася з небес. Оце так чудовий день! Він ніколи раніше не зустрічав цього юнака, зате він бачив тисячі картинок з його портретом і безсумнівно визначив, що перед ним — Тед Фей, капітан футбольної команди Єля, який минулої осені майже самотужки порвав і Гарвард, і Принстон. Безіл відчув щось на кшталт солодкого щему. Профіль відвернувся; довкола нього заметушилася юрба; герой зник. Але Безіл точно знав, що кілька годин вистави він перебуватиме поруч із самим Тедом Феєм!

У сповненій шереху, шепоту та солодкого аромату напівтемряві глядацької зали він читав програмку. Це була вистава, яку він давно мріяв побачити; поки не піднялася завіса, навіть ця програмка набула сакрального значення як передвісниця жаданого видовища. Та коли піднялася завіса, програмка перетворилася на звичайнісінький папірець, який Безіл недбало жбурнув на підлогу.

ДІЯ ПЕРША. Газон у передмісті Нью-Йорка.

Видовище виявилося надто яскравим і блискучим, аби осягнути все відразу. Дія розвивалася так стрімко, що Безіл багато чого не втямив. Потрібно буде попрохати маму зводити його ще раз, коли вона приїде... наступного тижня... ні, завтра.

Промайнула година. На сцені тепер відбувалися доволі сумні події, хоч і з гумором, але сумні. Дівчина і чоловік. Що роз’єднує їх тепер? Ох, ці трагічні помилки й непорозуміння. Як сумно. Хіба вони не можуть поглянути одне одному в очі та все зрозуміти?

У вихорі світла і звуку, рішучості, очікувань і неминучих бід перша дія завершилася.

Безіл вийшов із зали. Пошукав очима Теда Фея — йому здалося, що він помітив його біля оббитої плюшем стіни в дальньому кінці театру, але Безіл не був упевнений. Безіл придбав пачку цигарок, запалив, але ледве встиг затягнутися, як почув із зали загриміла музика, і він стрімголов помчав на місце.

ДІЯ ДРУГА. Вестибюль готелю «Астор».

Так, звичайно, вона й справді була, ніби пісня, «Прекрасна нічна троянда». Звуки вальсу здіймали її високо, далі вище, туди, де краса викликає лише щем, а затим плавно опустили її до реального життя, разом з останніми акордами вальсу, ніби листочок, який вітер, гойдаючи, несе до землі. Нічний світ Нью-Йорка! Хто наважиться її засуджувати, коли її захопив цей блиск, і вона зникла до світанку, що забарвлює бурштиновим кольором рами вітрин, або розчинялася у вихорі далекої і чарівної музики, яка лунає, коли прочиняються на мить двері до бальної зали? Віват блискучому місту!

Минуло пів години. Той, хто по-справжньому її кохав, подарував їй троянди — прекрасні, як вона сама, — а вона з презирством кинула їх до його ніг! Вона розсміялася і повернулася до іншого, і почала танцювати — танцювати шалено, до знемоги. Лунає ніжний дискант флейт і низькі вібруючі звуки арфи. І ось знову ця музика, гостра і щемлива, проноситься сценою, наче хвиля почуттів, що підхоплює її, безпорадну, немов лист на вітрі:

За кілька хвилин під впливом незвичного враження і бажання відірватися від землі, Безіл вийшов постояти в юрбі на театральному ґанку. Погляд його відразу впав на майже забуту примару містера Руні, який зазнав цікавої метаморфози.

Правду кажучи, містер Руні дещо втратив свій звичний вигляд. По-перше, у нього на голові був зовсім інший капелюх — значно менший за розміром, ніж той, що він носив сьогодні зранку. По-друге, обличчя його втратило звичний діловий вираз та набуло відтінку безтурботності і навіть стало ніжно-блідим; краватка та сорочка загадково стирчали назовні, їх більше не приховувало казна-де вимокле наскрізь пальто. Як містеру Руні вдалося лишень за чотири години довести себе до такого стану — можна було пояснити лише тяжкими наслідками ув’язнення палкої і волелюбної душі в школі-пансіоні для хлопчиків. Містер Руні був народжений для праці та подвигів під неосяжним небосхилом, і, навіть не усвідомлюючи цього, він далі упевнено рухався назустріч своїй долі.

— Лі-і-і, — глухо протягнув він, — тобі треба взятися за розум! Я тебе на-а-а-вчу-у-у, як узятися за розум.

Аби уникнути загрозливої перспективи такого навчання прямо в театрі, Безіл зробив невдалу спробу змінити тему розмови.

— Не бажаєте глянути виставу? — запитав він, щоб явно полестити містеру Руні своїм припущенням, що той ще здатний дійти до крісла в залі. — Вона неймовірна!

Містер Руні зняв капелюха, продемонструвавши своє наскрізь мокре, скуйовджене волосся. Десь у глибині його свідомості на мить зажевріла картина навколишньої дійсності.

— Нам-м-м-м треба повертатися до школи, — мовив він серйозним та невпевненим тоном.

— Але вистава ще не закінчилася, — з жахом запротестував Безіл. — Мені необхідно додивитися останній акт!

Похитнувшись, містер Руні поглянув на Безіла, смутно розуміючи, що віддав себе цілком і повністю в руки цього хлопчиська.

— Гаразд, — погодився він. — Я піду поки де-небудь поїм. Зустрінемось біля чорного ходу!

Він різко розвернувся та пошкандибав, похитуючись, сходами вниз, і, не розмірковуючи, запаморочливою дугою дістався сусідньої будівлі, де містився бар. Вражений Безіл повернувся в партер.

ДІЯ ТРЕТЯ. Сад на даху будинку містера ван Астора. Ніч.

Минуло пів години. Зрештою, все наближалося до щасливого фіналу. Актор-комік перевершив самого себе, він з однаковою готовністю то плакав, то сміявся, а в яскравому тропічному небі витало очікування щастя. Ще один принадно-жалібний дует — і раптом довга мить незрівнянної краси закінчилася.

Безіл задумливо стояв у фойє, спостерігаючи, як повз нього проходили глядачі. Завдяки материному листу і цій виставі його розум очистився від гіркоти й спраги помсти — він знову став самим собою, і йому захотілося чинити виключно правильно. Він замислився, чи безпомилковим рішенням буде доставити містера Руні назад до школи? Безіл почимчикував до бару, обережно прочинив двері та зазирнув досередини. Він побачив єдине: біля шинквасу містера Руні не було. Тоді він трохи провештався вулицею, повернувся і знову спробував увійти. В його очах ці двері скидалися на хижі щелепи; оскільки він відчував страх перед салуном — адже був вихований у давніх традиціях Середнього Заходу. На третій раз спроба увінчалася успіхом. Містер Руні міцно спав за столиком у дальньому кінці зали.

Безіл знову вийшов надвір, походив туди-сюди, замислившись. А що, коли дати містеру Руні ще пів години? Коли не отямиться, доведеться їхати без нього. Зрештою, містер Руні після закінчення футбольного сезону постійно отруював йому життя, і тепер Безіл міг просто вмити руки, а через кілька днів навіки забути про цю школу.

Він уже кілька разів провештався вперед-назад, коли помітив вивіску «Службовий вхід», окинувши оком алею біля театру. Можна було поспостерігати за виходом акторів!

Безіл зупинився. Повз нього потоком йшли дівчата, але це були часи, коли образи актрис в пресі прославляти було не заведено; цих по-простому одягнених дівчат він прийняв радше за гардеробниць. Затим вийшла дівчина під руку з юнаком, і Безіл розвернувся і навіть пробіг кілька кроків вулицею, немов побоюючись, що вони його впізнають — а потім кинувся назад, дихаючи так гучно, немов у нього стався серцевий напад — адже дівчина, блискуча юна дев’ятнадцятирічна красуня, була Вона, а поруч з нею йшов не хто інший, як сам Тед Фей!

Тримаючись за руки, вони пройшли повз; Безіл мимоволі вирушив слідом. Вона на ходу щиро пригорнулася до Теда Фея, і стало зрозуміло — їх пов’язують найніжніші почуття. Перейшовши на протилежний бік Бродвею, вони звернули до готелю «Нікербокер», а Безіл, який відстав футів на двадцять, пішов за ними і встиг помітити, як вони увійшли до зали, де накрили столики для вечірнього чаю. Офіціант посадив їх за столик для двох, взяв замовлення, і вони, залишившись наодинці, палко пригорнулися одне до одного. Безіл помітив, що Тед Фей тримає в своїх долонях її руку, затягнуту в рукавичку.

Кімната, де пили чай, відокремлювалася від головної зали лише ланцюжком декоративних ялинок у горщиках. Безіл пройшов уздовж горщиків до канапи, що стояла майже навпроти їхнього столика, і сів там.

Дівчина говорила тихо, трохи затинаючись, не так впевнено, як на сцені, і доволі сумно:

— Так, Теде, звичайно!

Доволі часто протягом їхньої розмови вона повторювала: «Так, Теде, звичайно!», або: «Це не так, Теде!». Тед Фей говорив тихо, і Безіл не міг нічого розібрати.

— ...він сказав — через місяць, і він не має наміру більше чекати... Якоюсь мірою так, Теде... Це складно пояснити, але ж він зробив усе і для моєї мами, і для мене... Навіщо себе обманювати? Це безпрограшна роль, він міг доручити її будь-якій актрисі та зробити з неї знаменитість... Він надзвичайно турботливий... Я йому багато чим зобов’язана!

Безіл прислухався щосили, охоплений неабияким хвилюванням; тепер він чув і те, що говорив Тед Фей.

— А ще кажеш, що любиш мене.

— Зрозумій, рік тому, навіть більше, я пообіцяла вийти за нього заміж.

— Скажи йому правду: що любиш мене! Попроси його відпустити тебе!

— Це не оперета, Теде!

— Так, тут щось криється, — гірко сказав він.

— Пробач, любий мій Теде, але від таких розмов я втрачу глузд. Мені стає щоразу тяжче.

— Я в будь-якому разі поїду з Нью-Гейвена.

— Ні, нікуди ти не поїдеш! Ти залишишся, а навесні почнеш грати в бейсбол. Ти ж для цих хлопців — взірець! А якщо ти...

Він уривчасто засміявся:

— Хто б розповідав мені про взірців!

— А в чому річ? Я живу з ношею відповідальності перед Бельцманом. І тобі, як і мені, доведеться змиритися з тим, що нам не дано бути разом.

— Джері! Ти не відаєш, що твориш! Тепер усе життя, тільки-но я почую цей вальс...

Безіл встав і поквапився до виходу з готелю. Його переповнювали емоції. Він перебував у стані сильного емоційного замішання. Він зрозумів не все, що почув, але кинутий ним крадькома погляд на особисті стосунки цих двох, у ніг яких, як здавалося йому зі скромної висоти його життєвого досвіду, був увесь світ, показав йому, що життя для всіх без винятку — це боротьба, і нехай здалеку вона і видається блискучою, насправді вона завжди складна, на подив примітивна і дещо сумна.

І вони житимуть далі. Тед Фей повернеться до Єля, засуне її портрет у шухляду столу і знову почне вибивати свої знамениті хоум-рани при переповнених базах наступної весни; о пів на дев’яту вечора знову підніметься завіса, але в її житті вже не буде чогось теплого і юного — того, чим вона володіла ще вчора.

На вулиці уже стемніло, вогні Бродвею нагадували лісову пожежу, і Безіл повільно пішов туди, де світло лилося найяскравіше. З невиразним почуттям схвалення і панування він дивився на величезні поверхні реклам, що сяяли та перетиналися. Тепер він бачитиме їх часто, і його тривожне серце битиметься в унісон з величезним тривожним серцем нації — сюди він приходитиме завжди, коли йому вдаватиметься вирватися зі школи.

Та тепер усе змінилося — він їде до Європи! Безіл раптом зрозумів, що нікуди йому їхати не хочеться. Не міг він не послухатися поклику власної долі та отримати взамін лишень кілька місяців без болю. Послідовне підкорення низки світів — спочатку школа, затим університет, а після і Нью-Йорк — ось про що він мріяв із самого дитинства, пронісши цю мрію з собою до самої юності. І невже глузування якихось хлопчаків зможуть змусити його відмовитися від справжньої мрії і з ганьбою сховатися в тіні? Він стрепенувся, як пес, що виходить з води, і відразу згадав про містера Руні.

Через кілька хвилин він увійшов до бару і, зміряний зацікавленим поглядом бармена, попрямував до столика, де все ще спав містер Руні. Безіл потрусив його за плече — спочатку обережно, потім рішуче. Містер Руні заворушився і почав вивчати очима Безіла.

— Схаменися, — сонно бурмотів він. — Візьмися за розум, а мене не чіпай!

— Я вже взявся! — сказав Безіл. — Чесне слово, я вже взявся за розум, містере Руні! Ходімо до умивальника, вам потрібно вмитися, а в потязі ще зможете поспати, містере Руні... Ну-бо, ходімо, містере Руні, ну, будь ласка...

Скрутний час, здавалося, не закінчиться ніколи. У грудні Безіл знову отримав догану, і аж до весни йому не дозволяли покидати школу. Розпещений матір’ю, він не звик до праці, і з цим, мабуть, не могла б упоратися жодна сила, окрім самого життя; він неодноразово починав усе з чистого аркуша, зазнавав поразки, але він починав знову і знову.

Після Різдва він потоваришував з одним свіжаком на ім’я Меплвуд, утім, вони посварилися через якусь дрібничку; протягом зимового семестру, коли школи для хлопчиків перетворюються на відокремлений маленький світ, що обмежений стінами шкільної будівлі, і дика хлоп’яча енергія лише зрідка дає собі вихід у спортивному залі, Безіл піддавався численним глузуванням і цькуванням за свої справжні та вигадані гріхи, і здебільшого вештався на самоті. З іншого боку, тепер з ним завжди були Тед Фей і патефонна платівка «Прекрасна нічна троянда»... «Тепер усе життя, тільки-но я почую цей вальс...» ...і вогні Нью-Йорка, і думки про те, як він гратиме в футбол восени, і чарівний міраж Єля, і скороминуща весна, що несла з собою надію.

Товстун Гаспар і ще кілька хлопців почали ставитися до нього ввічливо. Якось, повертаючись разом із Товстуном із занять, вони раптом розговорилися про актрис; згодом Безілу вистачило розуму не вихвалятися цією розмовою. Молодші хлопчаки раптом усвідомили, що він славний хлопець, а один із вчителів, який раніше його не любив, раптом дружньо поплескав його по плечу, заходячи до класу. Згодом усе забудеться — можливо, для цього вистачить і одного літа. А у вересні з’являться інші нахабні свіжаки, ну а для нього навчальний рік почнеться з чистого аркуша.

Якогось у лютому, коли хлопці грали в баскетбол, сталося дещо досить вагоме. Він і Брік Вейлз опинилися попереду, на половині противника, і в запалі сутички спортивний зал відлунював від різких ударів і пронизливих вигуків.

— Сюди!

— Білл! Білл!

Безіл вів м’яч по полю, а Брик Вейлз виявився вільним і дав сигнал, що готовий перехопити м’яч.

— Сюди! Лі! Гей! Лі!

Безіл зашарів, дав йому пас і промахнувся. Його покликали на прізвище! Заміна виявилася не надто вигідною, але все ж таки краще, ніж образливе прізвисько або глузування. Брік Вейлс продовжив гру, навіть не помітивши, що тільки-но здійснив — чи ж посприяв здійсненню — чогось такого, що внаслідок вберегло іншого хлопчиська від зарахування до легіону озлоблених, егоїстичних і нещасних неврастеніків. Нам не дано знати, якої рідкісної миті людина відкрита всьому світу, і від найлегшого дотику може згаснути навіки або повністю зцілитися. Мине ця мить — і, можливо, нам уже більше ніколи не вдасться до неї достукатися. І не зцілять її вже ніколи ані наші найбільш цілющі засоби, і не ранять її вже ніколи наші найгостріші мечі.

Лі! Лишень кілька звуків. Але, засинаючи того вечора, Безіл неодноразово повторював їх подумки, розмірковуючи про них, відчуваючи радість від того, що тепер вони з ним назавжди; і він занурився у легкий сон.